З дисципліни Людина в сучасному соціумі



Pdf просмотр
Сторінка1/11
Дата конвертації05.04.2017
Розмір1.11 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Тернопільський національний економічний університет
Юридичний факультет
Кафедра соціальної роботи

Навчально-методичні матеріали
з дисципліни
«
Людина в сучасному соціумі
»
для освітньо-кваліфікаційного рівня – бакалавр
галузь знань - 1301 – «Соціальне забезпечення»
напрям підготовки 6.130102 – “Соціальна робота”
Автор:
Морщакова Олена Степанівна, кандидат філософських наук, доцент кафедри соціальної роботи ТНЕУ.
Коротка
анотація:
Навчально-методичні матеріали складені з урахуванням вимог підготовки спеціалістів з соціальної роботи: висвітлюються основні теоретичні положення, які становлять науково- практичний зміст і предмет вивчення дисципліни, смислоутволювальними дефініціями якої є соціально-філософський аналіз процесу формування особистості, її самоактуалізації та соціалізації в умовах розвитку сучасного суспільства.
Рецензенти:
Бригадир М.Б., кандидат психологічних наук, доцент кафедри соціальної роботи, ТНЕУ;
Кондрацька Л.А., доктор педагогічних наук, професор, ТНПУ ім. В. Гнатюка

Обговорено і затверджено на засіданні кафедри соціальної роботи.
Рекомендовано до друку на засіданні вченої ради юридичного факультету протокол № 10 від “14” червня 2011 р.






ЗМІСТ

1. Феномен людини та основні тлумачення її походження………….2
2. Людина як біологічна і соціальна істота……………………………5
3. Проблема людини в історії філософської думки…………………...7
3.1.Філософія Давнього Сходу про людину……………………….......8 3.2. Проблема людини у філософії Давньої Греції………………........9 3.3. Середньовічна християнська концепція людини………………..10 3.4. Людина Нового часу у європейській філософії………………….10 3.5. Німецька класична філософія про людину………………………11
4. Сутність людини………………………………………………………12
4.1.Одухотвореність……………………………………………………14 4.2. Діяльність…………………………………………………………...16 4.3. Соціальність………………………………………………………...17
5. Індивід і особистість…………………………………………………...18
6. Свідомість людини……………………………………………………..21
6.1.Суспільний характер свідомості……………………………………24
7. Структура свідомості…………………………………………………..26
8. Поняття культури……………………………………………………...28
9. Культура і цивілізація………………………………………………….32
10. Людина у світі культури……………………………………………….34
11. Соціальна культура…………………………………………………….38
11.1.Наукові концепти розгляду поняття……………………………….38
11.2. Змістові аспекти соціальної культури…………………………….40
12. Культура особистості…………………………………………………...43
13. Поняття і природа цінностей…………………………………………..45
14. Соціальні цінності і соціалізація особистості………………………..48
14.1.Ціннісно-змістовий вимір процесу соціалізації…………………...49 14.2. Процес ціннісно-смислового здійснення особистості…………...52
15. Поняття світогляду ……………………………………………………..52
16. Проблема пізнання………………………………………………………57
17. Розуміння істини…………………………………………………………59
18. Проблема виживання людини у сучасному світі…………………….61
19. Поняття "суспільство","суспільне", "соціальне", "соціум".
Суспільство як самоорганізована система……………………………63
20. Соціальна структура, її основні елементи…………………………….66
21. Прогрес і періодизація суспільного розвитку………………………...71


1. Феномен людини та основні тлумачення її походження
Людина — унікальне творіння у Всесвіті. Вона непоясненна, незбагненна, загадкова. Ні сучасна наука, ні філософія, ні релігія не можуть повною мірою розкрити таємницю людини.
Називаючи ті чи інші якості людини, видатні мислителі доходять висновку, що з- поміж них є визначальні, принципово важливі. Упродовж тривалого розвитку світоглядної культури виділялись з них то одні, то інші: людина є політична (полісна) істота
(Арістотель); людина — це мисляча річ (Р. Декарт );людина - це істота, яка виробляє знаряддя праці (Б. Франклін); людина - це тварина, яка має особливу зовнішню організацію і здатність користуватися знаряддями праці та зброєю (К.А. Гельвецій); людина розумна (гомо сапієнс) (К. Лінней); це єдина істота, яка знає, що вона є (К.
Ясперс); людина, котра грає, або людина-актор (Й.Гейзінга); сутність людини становить сукупність усіх суспільних відносин і предметно-практична діяльність, що є поглибленим визначенням людини як такої, котра працює (гомо фабер) (К. Маркс); нарешті, людина як
істота творча.
Отже, хто є людина? Видатний німецький філософ І. Кант дійшов висновку, що у філософії є лише три запитання, на які вона має дати відповідь: що я можу знати? Що я
маю робити? На що я можу сподіватися? Як не дивно, а зводяться вони до одного запитання:(Хто є людина?)Отже, філософську "Програму осягнення людини можна афористично визначити словами Сократа: "Пізнай самого себе". Історія розвитку людини і світу свідчить, що процес осмислення феномену людини далекий від завершення, і ця незавершеність породжена насамперед первинним і найскладнішим питанням про походження людини. Вирішення проблеми походження людини у світоглядній історії має гіпотетичний характер.
У міфологічному світогляді походження людського життя пояснюється породженням людей тваринами або виникненням їх із якоїсь частини тіла тварин.
Найтиповішим тут є тотемізм (тотем у перекладі з мови північноамериканських індіанців означає "його рід"). Тобто це рослина, птах чи найчастіше тварина, від якої походить рід, це реальний предок, від якого залежить життя і добробут роду в цілому і кожного його члена зокрема. Згадаймо хоча б твори Ф. Купера про індіанців, про назви родів чи племен
— рід ведмедя, плем'я бізона тощо. Походження людини має відображення у міфах: людина виникає, наприклад, з глини, змішаної з кров'ю бога Абзу (Вавилон), титан
Прометей створює людину з глини, змішаної зі сльозами, дарує їй вогонь, навчає мистецтва та ремесел (Стародавня Греція).
У релігійному світогляді походження людського життя ґрунтується на підкресленні акту божественного творіння. У Біблії, наприклад, так сказано про шостий день творіння:
"І створив Господь Бог людину з пороху земного, і дихання життя вдихнув у ніздрі її, — і стала людина живою душею". Аналогічно вирішено питання про походження людини і у священній книзі мусульман — Корані, хоча там людинастворюється не з "пороху земного", а з глини.
Космічні гіпотези походження людини виникають ще в давнину. Вони досить популярні й сьогодні, коли людина почала освоювати ближній Космос і проникати у далекий Космос. їхню сутність можна коротко сформулювати так:
• у Всесвіті знаходиться "насіння життя", яке космічним пилом, метеоритами, кометами заноситься на планети. Витоки такого підходу належать ще до V ст. до н. є. — вчення давньогрецького мислителя Анаксагора з його ідеєю панспермії. Нині, коли в метеоритах знайдено практично всі амінокислоти, що складають живе, до цього припущення наука повертається на якісно нових засадах;

• космічні прибульці залишили на Землі своїх представників. Отже, з цього погляду життя людини є суто космічним явищем;
> життя на Землі є реалізацією особливої космічної енергії, тому воно унікальне за своєю природою.
У сучасній космології існує антропний, або антропологічний, принцип, за яким увесь осяжний Всесвіт, Метагалактика еволюціонували у напрямі створення думаючої істоти на
Землі (і, очевидно, на інших планетах біля інших зірок), людини, через яку матерія усвідомлює сама себе і свідомо регулює свій подальший розвиток.
Еволюційна гіпотеза грутується на тому, що людина має природну (земну) передісторію. Думки про це з'явилися ще в Стародавній Греції (Анаксімандр вважав, що люди, як і всі живі істоти, зародилися спочатку у воді, потім почали заселяти і землю; на думку Демокріта, всі речі і живі істоти складаються, як і душі, з атомів — різноманітних найдріб-ніших і неподільних частинок). Проте минуло понад дві тисячі років перш ніж наукою було доведено походження людини від тваринних предків.
Такі видатні вчені, як К. Лінней, Ж.-Б. Ламарк, і особливо Ч. Дарвін, переконливо довели, що людина є останньою найдосконалішою ланкою в ланцюзі розвитку живих
істот і має спільних предків з людиноподібними мавпами. Ця спільність виявляється у тому, що ми спостерігаємо спільні риси будови тіла, подібність у розвитку зародків людини і тварини та ін., про що йшлося у шкільному курсі загальної біології. Тобто еволюція анатомо-фізіологічної будови тварин створює передумови для переходу до анатомо-фізіологічної будови людини з її вертикальним положенням тіла, спеціалізацією форм та функцій рук, які Гегель назвав "знаряддям знарядь", голосового апарату, органів чуття, головного мозку тощо.
У 1859 році Ч.Дарвін опубліковує працю «Походження видів шляхом природнього відбору», в якій розкриті основні фактори і причини еволюції органічного світу. Фактори еволюції: змінність, спадковість, природній відбір.Змінність є основою утворень нових ознак в побудові і функціях організмів. Спадковість закріплює ці нові ознаки і особливості. Під дією природного відбору в процесі боротьби за існування знищуються організми, які не здатні пристосуватись до умов існування. Завдяки цьому єдиному процесу, організми в результаті еволюції накопичують все нові пристосувальні ознаки.
Таким чином Ч.Дарвін встановив рушійні сили еволюції органічного світу і пояснив природно-науковим шляхом процес становлення і розвитку біологічних видів. Його теорія дала причинне пояснення розвитку видів. Але в цю теорію не не включений вплив
соціального фактора, також відсутня якісна відмінність розуму людини і тварини, не торкається ролі праці в процесі антропосоціогенезу.
Згідно з еволюційною теорією, людство виникло внаслідок розвитку природи.
Науки про Землю стверджують, що її вік нараховує приблизно 5 млрд. років. На підставі вивчення земної кори вчені виокремлюють три основні геологічні ери: палеозой («давнє життя»), мезозой («середнє життя»), кайнозой («нове життя»). У четвертинному періоді кайнозою (2 млн. років тому) еволюційний шлях тваринних істот увінчався появою людини. Перша людина формувалася в природі понад 4 млрд. років.
За даними антропології (науки про походження і розвиток людини) предком людини були гоменіди, людиноподібні істоти – рамапітеки, які виникли приблизно 15-10 млн. років тому. В антропогенезі (розвитку людини) виокремлюють 4 основні етапи:
1) Поява презінджантропа – істоти, здатної первісно обробляти предмети природи, насамперед каміння, виготовляти примітивня штучні знаряддя праці (приблизно
5-2 млн. років тому. Тому вона одержала назву homo habilis – людина вміла).
Найрозвиненішими представниками цього типу людини були австралопітеки, залишки яких уперше були знайдені в Африці;
2) Поява архантропа, тобто homo erectus – людини прямо ходячої (1,5-1 млн. років тому). Відповідно до географічних назв місць, де були виявлені сліди
перебування, її називали пітекантропом (о.Ява), синантропом (Китай),
атлантропом (Алжир). Характерною ознакою архантропів була наявність у
їхній життєдіяльності елементів суспільної, а не стадної поведінки;
3) Поява палеоантропа, уособленням якого є неандерталець (приблизно 30-40 тис. років тому). Його залишки знайдені в долині Неандерталь (Німеччина). Є свідчення, що неандертальцю були притаманні членороздільна мова, зачатки духовного, психічного життя (творча уява, відображена у наскельних малюнках, свідомі елементи ритуальної поведінки, суто людські емоції тощо).
4) Поява неоантропа, тобто homo sapiens – сучасної людини. За назвою місця, де були вперше знайдені її залишки (Кро-Маньон, Франція), вона одержала назву
«кроманьйонець». Її появою завершується процес антропогенезу, який тривав понад 2 млн. роки; передісторія людства поступається місцем її формаційній, згодом цивілізаційній історії. За твердженням антропологів, саме на кроманьйонцях завершилася біологічна еволюція людини.
Від появи кроманьйонців на Землі змінилося приблизно 1600 поколінь людини розумної (60-80 млрд. осіб). Однак загалом її генотип, фізичні, психічні параметри
(зокрема, обсяг і вага мозку) і якості залишилися незмінними. В кожен період часу існує багато паралельних еволюційних ліній, і лише одна з них може бути представлена в далекому майбутньому, а решта зникнуть. Наші найближчі нині існуючі родичі –
шимпанзе і горила були пов’язані з нами не менш ніж 7 млн. років тому.
Поява розумної людини засвідчила якісний, навіть загадковий стрибок еволюційної історії людини. У процесі становлення людини тривалий час співіснували різні її типи. Майже 10 тис. років кроманьйонці співіснували з неандертальцями, однак
історичне майбутнє мала лише людина розумна, оскільки вона не лише вдало пристосувалася до природи, а й створила «другу природу» - культуру, доповнила первинне природне середовище свого буття вторинним, штучним, що істотно прислужилося її виживанню. У процесі цього створення вона доповнила генетичну
інформацію, яка передавалася від покоління до покоління біологічною спадковістю, соціально-культурною інформацією. Одним із джерел цієї комунікативної інформації була здатність людини розумної до утворення перших примітивних світоглядних уявлень, що перетворило її природнє існування на природно-соціальне буття, дало змогу свідомості орієнтуватися в ньому, використовувати його у своїх потребах.
Згідно з еволюційною гіпотезою головною у становленні людини, поряд із висловленим вище, є праця. Виготовлення людиною штучних знарядь праці зумовлює розвиток її свідомості, вдосконалення функцій органів чуття і мозку, що сприяло розвиткові пізнавальних можливостей, і вона почала принципово по-новому ставитися до навколишнього світу. Прихильники трудової теорії антропогенезу (Ф.Енгельс) с трудовою діяльністю пов’язують розвиток руки, розуму, мислення, співробітництва людей і їх єднання у соціальні колективи. Отже, можна виокремити соціальну форму
наслідування.
У ХХ ст. з’являється мутаційна теорія еволюції нідерландського ученого Хуго де
Фріза (1848-1935), згідно з якою нові види виникають скачко образно, в результаті крупних одиничних мутацій в генному спадковому апараті (геномі). Популяційна
генетика (С.Четверіков, Н.Тімофєєв-Рєсовський) вважає мінімальною одиницею еволюції в біосфері не особь, а популяцію, сукупність індивідів одного виду, здатних до схрещення.
В основі теорії самоорганізації систем лежить принцип самоорганізації як рушійної сили розвитку будь-яких відкритих систем, які обмінюються із середовищем речовиною і енергією (синергетичний підхід).
Загалом сучасна класична наука підтверджує тільки природне походження людського життя. Адже тіло людини, його склад, клітинна будова, як і всього живого на
Землі, дуже подібні до тваринних, відмінність полягає лише в складності, високоорганізованості їх. У людини як живої істоти біохімічні, біофізичні процеси, обмін
речовин, енергією, інформацією схожі з вищими тваринами.
Посилання на те, що людина — єдина розумна істота на Землі, чим вона і відрізняється від тварин, — непереконливі за своїм змістом. Зародки "розумності" є і в тварин, вони породжені еволюцією форм відображення зовнішнього світу в живій природі. Йдеться, зокрема, про те, що психіка високо-організованих тварин (тобто таких, що мають центральну нервову систему та розвинений головний мозок) є передумовою виникнення і розвитку людської розумності.Таке розуміння походження людського життя дає підстави стверджувати сьогодні, що в системі "людина — світ" майже всі гіпотези пояснюють людське життя як земне явище.
Найпоширенішу наукову точку зору можна сформулювати так: земне життя виникло цілком випадково, як збіг певних унікальних обставин, які більше ніде і ніколи у космічному просторі не склалися. Інша точка зору полягає в тому, що життя і розумні
істоти у космосі обов'язково існують, але ці "острівці" високо-організованої матерії надзвичайно віддалені один від одного. Крім того, вони можуть бути "старшими" чи "молодшими" за нас, що практично зводить можливість розумного контакту до нуля.
Із загальносвітоглядної точки зору можна зробити такий узагальнюючий висновок:
існування у космосі істот, подібних до людей, цілком імовірне і навіть закономірне, адже закони розвитку світу універсальні.
В науці сьогодні можна вважати доведеним той факт, що людина – це продукт природного розвитку самої природи. Своїми коренями вона сягає біосфери Землі і є її закононародженим дитям.
2. Людина як біологічна і соціальна істота
Сутність людини, формуючись історично, являє собою складну взаємодію біологічного і соціального, або антропогенезу і соціогенезу.
Біологічна еволюція – передача із покоління в покоління тих властивостей організму, які сприяють виживанню і розмноженню виду. Природній відбір сприяв розвиткові прямоходіння, формуванню людської руки, вдосконаленню мозку. Замість того, щоб забезпечувати виживання за рахунок інстинктів, еволюція людини пішла шляхом виживання за рахунок інтелекту. Серед факторів, що породжують біологічну еволюцію людини в сучасних умовах: генні мутації, структурно-функціональні зміни людського мозку, які за 30-40 поколінь (приблизно 1000 років) можуть привести до появи нових психічних здібностей людини, генна інженерія.
Як живому організмові, людині притаманні: обмін речовин, спадковість, мінливість тощо. Біологічна природа людини визначає фізіологічні життєві потреби, і соціальне буття людей має бути влаштоване таким чином, щоб створювати умови для задоволення потреб, властивим їм як живим істотам. Особливості людського тіла обумовлюють фізико-хімічні властивості середовища, в якому людина може нормально існувати (склад атмосфери, рівень радіації, показник атмосферного тиску тощо). Біологічно визначено походження циклу людського життя через певні етапи – народження, дитинство, молодість, зрілість, старість, сиерть. У біологічній природі людини закладені органічні відмінності між чоловіками і жінками, з чим пов’язано багато феноменів соціальної реальності – любов, шлюб, сім’я, розподіл праці тощо.
Однак всі природні і фізіологічні процеси, з якими пов’язане існування людини , відбуваються у соціально-культурних умовах. Такі умови накладають специфічні відбитки
і на природно-фізіологічні особливості людської життєдіяльності.
Соціальний фактор сприяє зміні середовища існування людей. Соціальний фактор:
- обумовлює розгортання штучного, технізованого середовища, в якому живуть люди;
- завдяки соціальному факторові змінюється характер потреб людського організму так, що задоволення їх регламентується існуючими в культурі правилами і звичаями;

- культура виступає як множина заборон, які накладаються на поведінку людей, придушуючи її «тваринні» форми;
- соціальні умови формують у людини нові, «надприродні», соціально-культурні потреби.
Таким чином, в умовах суспільного життя людина розвивається під контролем взаємодіючих програм: біологічної та соціокультурної. При цьому перша програма є відносно стабільною, у той час як друга постійно відчуває на собі швидкі історичні зміни.
Соціокультурне буття «диктує» умови, в яких відбувається біологічне буття людини.
Тому людина, залишаючись біологічною істотою, виступає в своїй іпостасі як істота
соціальна.
Людина як біологічна істота гине без спілкування з природою, так само і людина як
істота соціальна гине без суспільства. Становлення людини у всій її багатоякісності відбувається через засвоєння нею цінностей, вироблених людством упродовж своєї історії.
Це і мова, і різні способи діяльності, і вміння користуватися різноманітними знаряддями тощо. Тому лише живучи у суспільстві, спілкуючись і взаємодіючи з іншими людьми, навчаючись у них, дитина може стати справжньою людиною.
Відомий надзвичайно великий вплив на становлення людини, особливо у дитячі роки, родини, тих стосунків, що склалися в ній. Слід зазначити, що вплив на людину суспільного середовища може бути як стихійним, випадковим, так і свідомим, цілеспрямованим. Останній називають вихованням. Виховання — це певною мірою завжди і самовиховання, тобто власні зусилля людини, спрямовані на формування або вдосконалення самої себе.
Існують такі уявлення про людину. 1. Людина - злісна мавпа, яка успадкувала від тваринних предків те найогидніше, що накопичилось у тваринному світі (типове висловлювання австрійського філософа Лоренца: "Людина — це горила з атомною бомбою в руках").
2. Людина від народження, добра, альтруїстична, незлобива. Проте її природні задатки начебто суперечать розвитку цивілізації, саме суспільність відіграла фатальну роль у долі людини, змусивши її боротися за своє існування. Ось чому людина знищує собі подібних.
3. Людина сама по собі не добра і не зла, генетично вона, так би мовити,
"нейтральна", "табула раса", на якій природа і суспільство пишуть свої письмена.
Протилежна точка зору, що абсолютизує роль середовища, у якому ми живемо, також не може бути сприйнятою як істинна хоча б тому, що не бере до уваги індивідуальні якості людини, які здебільшого є спадковими (задатки, здібності, обдарованість тощо). Такий підхід спрямовує наші зусилля лише на перетворення середовища, не враховує здатності людини до самовдосконалення; він притаманний марксистській філософії.
Своєрідною "золотою серединою" є позиція багатьох мислителів і письменників (Ф.
Достоєвський, Л. Толстой, Г. Сковорода та ін.), які вважали, що тільки постійна праця
кожної людини над собою, її моральне самовдосконалення можуть зробити її кращою.
Соціальне і біологічне знаходяться в людині в нерозривній єдності, сторонами якої є особистість як «соціальна якість» і організм, який складає її природню основу. Біологічна природа людини представлена генотипом, біологічною спадковістю, яка у вигляді задатків зашифрована в генах. Ці задатки впливають на зовнішні, фізичні дані індивіда (зріст, колір шкіри, форму обличчя, силу голоса, тривалість життя тощо), на психічні якості (емоції, темперамент, окремі риси характеру і т.ін.). На думку вчених, в певній мірі по спадковості передаються і здібності людей в різноманітних видах діяльності (художній творчості, музиці, математиці і т.ін.). Здібності обумовлені єдністю трьох факторів: біологічним
(задатки), соціальним (соціальне середовище і виховання) і психічним (внутрішнє Я людини, її воля і т.ін.).
При розгляді проблеми соціального і біологічного слід уникати двох крайніх точок
зору: абсолютизації соціального фактора – пан соціологізму і абсолютизації біологічного фактору – пан біологізму. В першому випадку людина представляється як абсолютний продукт соціального середовища, як tabula rasa (чиста дошка), на якій це середовище від начала до кінця пише весь розвиток особистості.
До другої концепції відносяться різного роду біологізаторські вчення. Зокрема, сюди відносяться расистські теорії, які стверджують природню зверхність однієї раси над
іншою. Але унікальність генотипу людини в тому, що він проявляється не на расовому чи соціальному рівні, а на індивідуальному. Не існує расового, національного чи соціального генотипу в природі.
На думку сучасних соціобіологів, принципові зміни в уявлення про природу людини має внести «теорія генно-культурної коеволюції». Сутність її в тому, що процеси органічної (генної) і культурної еволюції людини відбуваються у поєднанні. Гени і культура в сумісній еволюції пов’язані між собою. Ведуча роль в цьому процесі відводиться генам. Вони є кінцевими причинами багатьох людських вчинків. Тому людина виступає як об’єкт біологічного знання. Положення теорії (Е.Уілсон) зводяться до того, що людина не може мати трансцендентальних цілей поза межами своєї біологічної природи.
З іншої сторони, індивіду для того, щоб стати людиною, необхідно пройти певний період соціалізації, поза соціальних умов жодна біологія не робить людину людською особистістю.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал