Як правильно сказати: ємкість чи місткість?



Сторінка1/9
Дата конвертації01.06.2017
Розмір1.36 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9


Відповіді на запитання

“Як правильно сказати: ємкість чи місткість?”

Ось що радить доктор філологічних наук Світлана Єрмоленко. У мовній практиці часом використовують ці лексеми як взаємозамінні. Але взаємозамінність у термінологічних висловах — річ небажана, і зрештою в кожному конкретному звороті утворюється якесь одне термінологічне слово, а інші, якщо вони не мають додаткових значеннєвих відтінків, виходять із літературно-нормативного вжитку.

Саме в таких відношеннях перебувають іменники місткість і ємкість. Коли треба передати поняття об’єму, ставлять місткість у його прямому значенні: місткість кузова, місткість залу, місткість пляшки, міра місткості, баржа місткістю від 2 тис. до 5 тис. тонн і под. У прозорій формі лексеми відбито її зв’язок з такими близькими поняттями, як містити, вміст, місткий (тобто “той, що багато вміщує в себе”). Пор.: місткі засіки, містке судно, місткий тролейбус. Цим, очевидно, зумовлюється продуктивність використання названого слова в сучасних стилях і надання йому переваги з погляду літературних норм.

Ємкість — іменник значно вужчого значення, він не може виступати в словосполученнях типу ємкість літака, ємкість кімнати. Уживається як фізичний термін, пов’язаний з електрикою. У спеціальній літературі замість нього частіше застосовують термін ємність. “При підсиленні вищих частот звукового діапазону значну роль відіграють так звані міжелектродні ємності лампи” (“Основи радіотехніки”). Науково-технічний словник рекомендує вживати словосполучення-терміни ємність станції, ємність системи, електрична ємність, ємність акумулятора, ємність насичення тощо.

Не можна виправдати стилістичне розширення слововжитку ємкість і ємкісний (трапляється навіть ємко) в переносному значенні. Стилістично невдалі фрази, де прислівники містко, ємко, утворені од відповідних прикметників, сполучаються з дієслівними формами, наприклад: “В оповіданні “Доля людини”, що увібрало в себе матеріал роману, надзвичайно містко показано зв’язок людської долі з долею народною” (з журналу); “Ніхто не розповідав про нього (Нюрнберзький процес) так ємко, з таким знанням справи, з такою ерудицією, як Ярослав Галан” (з журналу).

Містко показати, ємко розповісти — штучні вислови, в яких втрачається значення прислівників-означень. Крім того, в переносному розумінні, як і в прямому, доречно послуговуватися тільки нормативним для сучасної української мови прикметником місткий.

* * *


“Як треба писати іменник майдан ( з великої чи з малої літери), коли ним починається назва: майдан Незалежності чи Майдан Незалежності?” Якщо слово, котре виступає в географічному власному найменуванні, означає родове поняття, то воно є загальною назвою і пишеться з малої літери, незалежно від того, чи ним, чи іншою лексемою починається ця назва: бульвар Тараса Шевченка, проспект Перемоги, парк Слави. Отже, і майдан Незалежності.

* * *


“Свято восьме березня чи восьмого березня?”

У словосполученнях, які позначають дати, на зразок перше вересня, восьме березня, відмінюється тільки перша частина: приурочено до першого вересня, до восьмого березня, з восьмим березня. При поєднанні дати зі словами день, свято числівник і назва місяця вживаються в родовому відмінку: привітати зі святом восьмого березня, приготувати до дня першого вересня. Конструкції привітати зі святом восьме березня (перше вересня) належать до сфери розмовної мови.

* * *

“Коли слово напевно (напевне) відокремлюється комами, а коли — ні?”.



Як прислівник у значенні “точно, безперечно, неодмінно, не боячись помилитися” не відокремлюється. “Павлина, хоч і напевно знала, що він отримав свої вісім злотих, вийшла дуже незадоволена з дому Річинських” (Ірина Вільде), “Та я ж таки тебе напевне бачив!” (Леся Українка).

Як вставне слово для вираження ймовірності чогось відокремлюється. “Сагайда дізнався, що полк вийшов у другий ешелон і стоятиме тут, напевне, до завтра” (Олесь Гончар).

* * *

“Як змінюється значення іменника орган з перенесенням наголосу з одного складу на інший?”



Орган — 1. Наголос на першому складі, родовий відмінок закінчується на — а. Частина організму. Лікування хворого органа.

2. Закінчення род. — у: а) Установа. Адміністративного органу. Слідчого органу. б) Періодичне видання. Звернувся до газети — органу Народного руху.

Орган, наголос на другому складі, закінчення род. — а. Музичний інструмент. Звуки органа.

* * *


“Розкажіть про вживання лексеми немов”.

1. Сполучник порівняльний. Використовується для приєднання порівняльних зворотів і порівняльних підрядних речень (синоніми наче, начеб, начебто, неначе, мов, немовби, ніби). “Там, у степу, схрестилися дороги, немов у серці дикому мечі” (Василь Симоненко).

2. Сполучник з’ясувальний. “Здавалось, немов хтось відчинив двері”.

3. Частка. “Вона того вечора немов віджила і стала такою веселою” (Ольга Кобилянська). Кома перед немов ставиться, якщо це слово виступає сполучником. І не ставиться, якщо воно є часткою.

* * *

“Які бувають форми дієслова наказового способу?”



1. Для української мови характерні прості форми першої особи множини: пишімо, граймо, працюймо, розповідаймо. А в російській форми першої особи множини можуть бути простими і складними. Перші збігаються з відповідними формами дійсного способу (бежим, встанем, летим), другі утворюються за допомогою частки давайте (давайте поработаем, давайте поприветствуем, давайте писать, давайте споем). Нашій мові такі форми не притаманні.

2. Деякі дієслова наказового способу мають дві паралельні форми другої особи однини, які стилістично не диференціюються: визначити — визнач і визначи, застругати — застругай і застружи, креслити — кресль і кресли, плескати — плещи і плескай, провітрити — провітр і провітри, хникати — хникай і хнич і т. ін.

3. У варіантних формах виступають дієслова у другій особі множини: бережіть — бережіте, скажіть — скажіте, несіть — несіте. Давні форми на — іте, вживані в художній літературі, надають висловленню урочистості. “Які німецькі та французькі лексичні запозичення є в українській мові?”

До найбільших з кількісного погляду належать німецькі. Вони так органічно адаптувалися в нашому мовному вжитку, що в багатьох випадках не сприймаються як слова іншомовного походження. Це, наприклад, будувати, гаптувати, гамувати, коштувати, мусити, мордувати, мурувати, керувати, плюндрувати, вага, варта, груба, келих, кухоль, комин, лантух, ганчірка, кучер, крам, шафа, шина, смак, рятунок, рама, кімната, картопля, крейда, будинок та багато інших назв реалій, пов’язаних з побутом і різними сферами давніх ремісничих виробництв.

Німецькі лексичні запозичення вживають також на позначення предметів, понять і процесів у царині техніки та будівництва (верстат, домкрат, кельма, клейстер, клапан, кран, муфта, стамеска, фуганок, шпунт, шланг, штукатурка), військової справи (бруствер, гаубиця, гауптвахта, єфрейтор, офіцер, солдат, фельдмаршал, фланг, штаб, штурм), мистецтва (арфа, балетмейстер, камертон, капельмейстер, лейтмотив, танець), друкарства (абзац, кегль, форзац, шрифт), гірництва (шахта, шихта, штольня, штрек, шурф), торгівлі та фінансів (бухгалтер, вексель, касир, маклер, штраф), побутових речей (кітель, фартух, футляр, ширма).

Слова французького походження потрапляли до української мови спочатку через польське, а потім російське посередництво. Тут бачимо суспільно-політичну термінологію (абсолютизм, альтернатива, асамблея, бюлетень, бюрократ, демонстрація, імперіалізм, комюніке, націоналізм, режим, саботаж, шантаж), мистецькі терміни і поняття (акомпанемент, амплуа, ансамбль, балет, бюст, гравюра, натюрморт, рояль, шедевр), армійську лексику (авангард, ар’єргард, амбразура, арсенал, гарнізон, дирижабль, парашут), назви одягу, тканин, предметів побуту (блуза, вуаль, велюр, драп, пальто, трикотаж, абажур, одеколон, ридикюль).

* * *

“У яких випадках уживають іменник штани, а в яких — брюки?”



Слово штани в українській мові — давнє. Його засвідчують прислів’я, приказки, пісні: “Один усе закладався та й без штанів зостався”, “Невісточка сорочку полатає, а зять штани здере”, “Дожилися: штани одні, а сорочок ще менше”. Загальновідомими є фразеологізми протирати штани, залишатися в самих штанях. Це слово обов’язкове в описах чоловічого національного одягу, воно широко побутує в нашій художній літературі. Скажімо, Олесь Гончар узагалі не вдавався до іменника брюки, тільки — штани. Всі українські словники фіксують слово штани як основну видову назву відповідної реалії, порівняймо родові найменування: шаровари, галіфе, рейтузи, джинси.

Лексема брюки прийшла в нашу мову через російську й усталилася у сферах швейної промисловості, торгівлі, реклами. “Майстерня приймає також замовлення на виготовлення чоловічих та жіночих брюк” (з оголошення). Підтримується це слововживання термінологізованими сполученнями брючний костюм, брючний цех, хоч замість них можна ( й треба!) запропонувати варіанти типу жіночий костюм-штани, цех для виготовлення штанів.

* * *

“Чи однаково часто виступають семантично близькі дієслова личить і годиться?”



Личити найбільше вживається в значенні “пасувати до зовнішності людини”. Наприклад: “Вбрання... явно личило їй” (Олесь Гончар). Інше його значення — “пристойно, відповідно до становища, характеру чинити”. “Хто тут тебе поставив за пророка? Прилюдно жінці личило б мовчати” (Леся Українка).

Іноді це слово використовують у застиглій формі 3-ї особи однини — у розумінні “як має бути”, “як належить”. “Він ішов мовчки, не поспішаючи, спокійно й поважно, як і личить хазяїнові Дніпрового берега” (Олесь Донченко). У значенні “як належить” літературна мова знає також слово годитися. “Буду їсти та пити, та хороше ходити — звісно, як панові вельможному годиться” (Марко Вовчок).

Останнім часом в усному мовленні й у художній літературі лексему личити стали використовувати частіше, аніж годитися (в спільному значенні), хоча в деяких контекстах краще було б ужити друге з них.

* * *


“Чи бувають варіантні форми іменників у родовому відмінку множини?”

Звичайно, бувають:

а) у іменників І відміни: бритв і бритов, воєн і війн, баб і бабів, губ і губів, легень і легенів, лук і луків, сосон і сосен, крихт, крихот і крихіт;

б) у іменників ІІ відміни: пара валянок і валянків, п’ять раз і разів, шість днів і (рідше) день, татів і тат, ватів і ват, кіловатів і кіловат. Розрізняються значенням форми чоловік, тобто “осіб”, і чоловіків — “осіб чоловічої статі”;

в) у іменників ІІІ відміни: серць і сердець, плечей і пліч, весіль і весіллів, відкрить і відкриттів;

г) у іменників, що мають лише форму множини: граблів і грабель, ночов і (рідше) ночв, рейтузів і рейтуз, шароварів і шаровар.

Різні форми родового відмінка множини деяких іменників пов’язані з наявністю родових варіантів: бакенбардів (від бакенбард) і бакенбард (від бакенбарда), вольєрів (від вольєр) і вольєр (від вольєра), кужелів (від кужіль — ч. р.) і кужелей (від кужіль — ж. р.), мозолів (від мозоль — ч. р.) і мозоль (від мозоля).

Запам'ятайте іменникові форми родового відмінка множини, при утворенні яких трапляються помилки (з навчального посібника "Стилістика ділової мови"):

ампери,-ів

грами,-ів

мокасини,-ів

апельсини,-ів

гривні,-ень

молдавани,-ан

баклажани,-ів

джинси,-ів

пантофлі,-ів

болгари,-ар

жита,-ів

панчохи,-чіх

брелоки,-ів

житла,-тел

підошви,-шов

бутси,-ів

калоші, калош

плаття,-ів

валянки,-ів

канікули,-кул

помідори,-ів

вільхи, -вільх

кеди, кед

сандалі,-аль

вірмени,-ен

кілограми,-ів

солдати,-ів

вольти,-ів

консерви,-ів

томати,-ів

галичани,-ан

корективи,-ів

туфлі,-фель

Варіанти наведених форм іменників з іншими закінченнями є позанормативними. “Яке слово переважає в українській мові: трійка чи тройка?”

Поза сумнівом, перевагу має трійка, бо воно виступає в багатьох значеннях. Зокрема в таких: 1. Назва цифри й числа 3. “За двійкою ж завжди йде трійка” (Юрій Яновський). 2. Оцінка успішності учня за п’ятибальною системою, означає “задовільно”. “За хвилину вона встигла розповісти братові, що в школі отримала дві п’ятірки й одну трійку” (Микола Зарудний). 3. Керівна група, комісія тощо з трьох осіб. Директива підпільної трійки. 4. Чоловічий костюм, який складається з піджака, штанів та жилета. 5. Гральна карта з трьома вічками однієї масті. Бубнова трійка. Іменник тройка вживається лише в одному значенні — “троє коней, запряжених поряд в один екіпаж”, та й то паралельно з лексемою трійка.

Є в нашому мовленні й іменник трійця, котрий передає зміст “три особи, те саме, що й троє; три з’єднані разом свічки; триєдине божество — Бог-отець, Бог-син і Бог-дух святий”. Стосовно урочистостей на честь цього божества використовують два варіанти — Трійця і Тройця, а також інші назви: Зелені свята, Зелена неділя. Форма Трійця продуктивніша, ніж Тройця, оскільки більше відповідає фонетичним законам української мови.

* * *

“Чи є нормативною форма папера в родовому відмінку однини? Чи можна закінчення -а та -у в цьому слові вважати паралельними?”



У значенні “матеріал для письма або друку” в родовому відмінку однини утворюється форма паперу. “Поліграфічний комбінат закупив сорок рулонів паперу”. А в розумінні “документ” цей іменник у родовому відмінку набирає форми папера. “Папера з підписом директора і печаткою я ще не одержав”.

Отож не можна сказати, що то паралельні закінчення, навпаки, вони виконують змістороздільнювальну роль.

* * *

“Дуже добре, що “Уроки...” порушують таку важливу тему, як лексичні запозичення з інших мов. Мене, приміром, цікавлять так звані тюркізми. Чи не могли б розповісти про них?”



Будь ласка. У підручнику “Сучасна українська літературна мова” наголошується, що засвоєння їх у нас почалося ще в дописемні часи. Слова цього генетичного різновиду називають предмети побуту і домашнього господарства (аркан, батіг, казан, капкан, таз, тапчан, торба), речі й поняття, пов’язані з військовою справою (кинджал, кайдани, орда, осаул, отаман, сагайдак), осіб різних соціальних груп (бурлака, гайдамака, козак, султан, хан, чабан, чумак), фінансово-економічні поняття (аршин, базар, кабала, ярлик), тварин, птахів, риб (баран, беркут, бугай, кабан, сазан, судак), продукти харчування (балик, ковбаса, кумис, лапша, халва), предмети одягу і взуття (башлик, каптан, халат, чалма) тощо. На особливу увагу заслуговують власні назви тюркського походження, поширені у степовій і пристеповій зонах України. Так, у Причорномор’ї та Приазов’ї цими словами пойменовано багато великих і малих річок, інших водних об’єктів, а також населених пунктів. На відповідних територіях протягом тривалого історичного періоду перебували численні тюркомовні племена. Для прикладу можна навести назви річок Тилігул, Чичиклія, Бакшала, Висунь, Громоклія, Саксагань, Самара, Кальміус, Айдар.

* * *


“Заборонений чи заборонено?”

Ці слова одразу нагадують написи в тих установах, де нас, наприклад, попереджають: стороннім вхід заборонено. Граматика дозволяє також інший варіант: стороннім вхід заборонений. Тільки форма на -но вживається у сполученні з інфінітивом дієслова: палити заборонено, входити заборонено.

Очевидно, в дієприкметниковій формі на -но закладено більшу офіційність і категоричність, чого й потребує конкретна ситуація.

* * *


“Дай Бог чи дай Боже?”

За радянських часів на догоду політичним комбінаціям руйнувалася ціла мікросистема нашої мови. І все це робилося непомітно для пересічного громадянина, з уст якого сьогодні можемо почути дуже давнє українське побажання, але вже без форми кличного відмінка: дай Бог вам здоров’я! (замість Боже). Звертання у формі кличного відмінка мало залишатися хіба що в писемних пам’ятках та у фольклорних творах. І це називалося зближенням та взаємозбагаченням. Адже в російському мовленні кличної форми вже нема. Отож правильно: дай Боже вам здоров’я!

* * *

“Мойого чи мого?”



Форми родового та давального відмінків присвійних займенників мойого, твойого, свойого, мойому, твойому, свойому належать до просторічних. Їхніми літературними відповідниками виступають мого, твого, свого, моєму, твоєму, своєму. Присвійні займенники чоловічого і середнього роду в місцевому відмінку однини мають варіанти: (на) моєму — (на) моїм, (на) твоєму — (на) твоїм, (на) своєму — (на) своїм, (на) нашому — (на) нашім, (на) вашому — (на) вашім. Частіше вживаються перші з наведених паралельних форм, а в науковому та офіційно-діловому стилях вони є єдино допустимими. Нерідко в реченнях присвійний займенник свій зайвий: “Я веду свій щоденник уже кілька років”, “Свою відпустку Микола провів у Карпатах”. Тут можна без шкоди для змісту обійтися без свій.

* * *


“Яка семантична відмінність у дієслів засуджувати й осуджувати?”

Засуджувати — 1. Визнаючи особу винною, встановлювати їй якусь міру покарання. “Через два тижні суд засудив Сергія Петровича Боровика до двох років ув’язнення” (Вадим Собко). 2. Негативно ставитися до когось, чогось. “Наталя почервоніла, опустила очі, щоб не бачити похмурого обличчя Остапчука, його іронічного погляду, що засуджував її легковажність, гарячковість, різкість” (Семен Журахович).

Осуджувати — 1. Висловлювати невдоволення чиїмись діями, вчинками. “З ним можна не погоджуватися чи осудити його, але відмовитися від нього не можна” (Михайло Томчаній).

2. Неславити, поширювати погані думки, чутки про людину чи групу людей. “З ніг до голови осудили” (Матвій Номис).

Таким чином, в обох дієсловах багато спільного в значенні, а розрізняються вони відтінками. “Як краще сказати: дрібні гроші чи дріб’язок?”

В українській мові є термін дрібні гроші, який відповідає російському мелочь щодо розмінної монети. Дріб’язок — то, за визначенням мовознавців, щось вельми незначне. Вживаючи це слово стосовно грошей, маємо на увазі їхню мізерну суму. Приміром, може бути такий діалог: “У тебе є гроші?” — “Тільки якийсь дріб’язок залишився”. А коли говоримо про розмінну монету, безвідносно до суми, слід послуговуватися словосполученням дрібні гроші або субстантивованою (іменниковою) формою дрібні. Така назва відповідає за змістом термінові розмінна монета. “Розмінна монета використовується для розрахунків за товари вартістю до одної гривні” (з газети). У побуті ще кажуть дрібняки. Не так давно в обігу були срібняки, срібнячки (монети зі срібла, його сплавів), мідяки (монети з міді або ті, що кольором схожі на мідь).

* * *

“У пальто чи в пальті?”



Часто у просторіччі чуємо: грають на піаніні, їдемо метром, сплю з бігудями. Це не випадкові мовні огріхи, поява їх мотивована і навіть закономірна. Адже в нас зв’язки між словами виражаються за допомогою закінчень. Запозичені з інших мов іменники типу кіно, піаніно, метро, бігуді мовець підсвідомо українізує, пристосовуючи до своєї мови. Окремі іншомовні “гості” зрештою таки адаптуються і змінюються, як, наприклад, слово пальто. Тепер кажемо у пальті, на пальті, з пальтом, хоча був час, коли це вважалося помилкою.

* * *


“Яку особливість мають слова, що позначають масті тварин?”

Однією з лексико-семантичних груп в українській мові є прикметники на позначення власне кольорів, відтінків та різних поєднань барв. Наприклад: зелений, жовтий, малиновий, чорний, буряковий, вишневий, золотистий, багряний, блідо-блакитний, жовтогарячий тощо. З погляду сполучуваності вони не мають обмежень, бо іменники — назви носіїв кольорових ознак — не становлять фіксованої кількості. Зовсім інша природа в прикметників, які позначають масті тварин, а саме: вороний (чорний із синюватим полиском), буланий (світло-рудий), гнідий (темно-коричневий), чалий (сірий, сіро-коричневий). Ці лексеми функціонують як слова з фразеологічно обмеженими значеннями. Така кваліфікація випливає з того, що вони виступають тільки з іменниками кінь, жеребець, кобила, називаючи відповідну масть. У значенні гнідий уживають також прикметник карий, поєднуючи його з іменником очі. Карі очі.

* * *

“У чому полягає відмінність між історизмами й архаїзмами?”



За підручником “Сучасна українська літературна мова”, історизми — це слова, які використовують для позначення предметів, явищ і понять, що вийшли з ужитку через соціально-побутові й суспільно-політичні зміни. Йдеться передусім про лексеми, котрі у відповідний період історії української мови належали до активно вживаних і виступали: а) назвами одиниць адміністративно-територіального поділу на Січі: паланка — округ, центральне управління певної частини запорізьких вольностей; курінь — одиниця адміністративно-територіального поділу в межах паланки, а також найменування житла військового формування; б) назвами військових формувань (полк, сотня); в) назвами осіб та їхньою роллю в ієрархічній адміністративній і військовій організації: гетьман, генеральний писар, генеральний суддя, генеральна старшина, осавул військовий генеральний — ад’ютант гетьмана, інспектор військової справи, хорунжий військовий генеральний — радник гетьмана, хранитель військового прапора (корогви), бунчужний військовий генеральний — радник гетьмана, хранитель бунчука, генеральний підскарбій — радник гетьмана у справах землеволодіння і фінансів, полковник, сотник, писар полковий, писар сотенний, хоружий (хорунжий) сотенний, гетьман наказний — особа, що тимчасово виконувала обов’язки гетьмана, наказний полковник, наказний сотник, бунчуковий товариш — особа, яка перебувала під протекцією гетьмана поза підпорядкуванням полковій адміністрації, компанієць — козак-піхотинець, сердюк — козак-кавалерієць; г) назвами військових атрибутів (клейнодів) як символів влади: булава — срібна або позолочена, прикрашена коштовними каменями куля, закріплена на металевому, інколи золотому або дерев’яному держальні, знак гетьманської влади; бунчук — гетьманський знак, що являв собою древко з мідною чи позолоченою кулею на верхньому кінці, під якою було закріплене волосся з кінського хвоста; шестопер, або пірнач — жезл у вигляді перистої булави як символ влади полковника, значок — полковий чи сотенний прапор.

Значні за кількісним складом групи лексичних історизмів становлять слова — найменування грошових одиниць і різних мір (ваги, об’єму, розміру), часових понять, предметів побуту (одягу, тканини, їжі), родинної спорідненості, назви осіб за професійною діяльністю, ремесел, предметів виробництва тощо.

У тих випадках, коли предмети, явища, поняття зберігаються (у побуті, духовній і матеріальній культурі, в різних сферах соціальних стосунків тощо), а їхні назви у процесі розвитку мови замінюються іншими, первісні номінації переходять до розряду архаїзмів (грецьке archaios — давній). Архаїзми та сучасні відповідники цих слів співвідносяться як синоніми. На відміну від історизмів з властивою їм безпосередньою номінативною функцією архаїзми використовують передусім як категорію виразно стилістичну, розраховану на створення історичного мовного колориту. Їх поділяють на кілька груп:

1. Застарілі слова, витиснені з мовного вжитку іншими лексичними одиницями; десниця — права рука, зигзиця — зозуля, брань — битва, ланіти — щоки, ректи — говорити, перст — палець, оний — той, зане, зануж — тому що, бо.

2. Застарілі слова, що відрізняються від сучасних словотвірними елементами: вой — воїн, велій — великий, пребути — бути, возсіясти — засіяти, миса — миска.

3. Застарілі слова, що відрізняються від сучасних за фонетичним вираженням: вольний — вільний, вражий — ворожий, глас — голос, піїт — поет, ріжниця — різниця, шкло — скло, сей — цей, серебро — срібло.

4. Морфологічні: гортанію — гортанню, паде — падає. “Чому дедалі рідше вживають у нас слово значимий?”

У радянські часи витиснення української мови з багатьох сфер публічного спілкування призвело, писав академік Іван Дзюба, до нехтування її функціональних можливостей, до завмирання багатьох природних форм вираження, на зміну яким за умов потужного тиску російщення приходили форми спотворені, аж до так званого суржику. З другого боку, втрата природності й краси, засилля кальок з російської та суржику позбавляють нашу мову унікальності, небезпечно зменшують її конкурентоздатність у публічному й приватному мовленні.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал