Уроках історії шляхом використання інтерактивних методів навчання (з досвіду роботи) Вч. Сарапіна Г



Сторінка1/4
Дата конвертації10.04.2017
Розмір0.53 Mb.
ТипУрок
  1   2   3   4

Формування предметних компетентностей на

уроках історії шляхом використання інтерактивних методів навчання

(з досвіду роботи)


Вч. Сарапіна Г.І.
2015

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………. 3
Розділ І. Розвиток теорії компетентностей та їх класифікація…………….6
Розділ ІІ. Компетентісний підхід - ключова інноваційна ідея

сучасної освіти………………………………………………………………………….. 9


    1. Предметна компетентність як основа змісту історичної освіти……………… 9




    1. Загальна характеристика предметних компетентностей з історії . ………... 12


Розділ ІІІ. Шляхи, методи та прийоми формування предметних компетенотностей на уроках історії ……………………………………………..25
3.1. Інноваційні технології – ефективний метод формування предметних компетентностей ...……………………………………………………………………...25


    1. Поєднання системи оцінювання навчальних досягнень з компетентнісно орієнтованим навчанням історії .……………………………………………….. 36


Висновки ...................................................................................................................... 43

ВСТУП

Освіта як соціальний інститут вносить вагомий вклад у розв’язанні проблеми єдності та погодженості співжиття людей у реальному суспільстві. Ця взаємодія і погодженість особливо загострюється на кардинальних етапах розвитку суспільства і за умови швидких змін у політиці, економіці, ідеології. Немає сумніву в тому, що на початку XXI століття Україна переживає саме такий період. Відродження незалежної України, становлення демократичної держави, курс на гуманізацію і гуманітаризацію освіти, що має на меті, зокрема, подолання технократичних підходів до неї, значно підняли престиж суспільних наук і вимагають докорінного оновлення шкільної історичної та суспільствознавчої освіти.

Вже на початку 90-х років XX ст. для країн колишнього СРСР розгорнувся процес переходу на нові освітні орієнтири. Об’єктивні закономірності суспільного розвитку, передусім розбудова незалежної правової держави, відродження духовності народу України, вимагали від учених-педагогів і учителів переосмислення цілей, завдань, принципів, змісту форм і методів шкільної освіти і виховання. Відповіддю на ці виклики стало запровадження компетентнісного підходу, який вважається ключовою інноваційною ідеєю сучасної освіти.

Головним стимулом виникнення та розвитку компетентнісного підходу в освіті стали вимоги бізнесу та підприємництва. Роботодавці, як правило, не мають претензій до рівня технічних знань випускників, проте вони часто відзначають як ваду сучасної освіти відсутність у них впевненості і досвіду при інтеграції знань у процесі прийняття рішень. Допомогти учням навчитись знаходити правильні рішення у конкретних ситуаціях (навчальних, життєвих, пізніше – професійних) стало одним із головних завдань освіти.

За таких обставин для конструювання мети і змісту освіти у формі стандартів, програм і підручників сьогодні дуже важливим є розуміння компетентності як майбутнього планового результату навчально-виховного процесу. Критерії оцінювання навчальних досягнень у системі загальної середньої освіти базуються на переконанні, що «навчальна діяльність у кінцевому результаті повинна не просто дати людині суму знань, а сформувати комплекс компетенцій». Компетентність визначається як «загальна здатність, що базується на знаннях, досвіді, цінностях, здібностях, набутих завдяки навчанню. Отже, поняття компетентності не зводиться тільки до знань і навичок, а належить до сфери складних умінь і якостей особистості ».

Відомий педагог Г.Фрейман відзначає, що будь-яка суспільна система тримається не тільки на раціональній економіці, політиці, техніці, соціальній організації, але і передбачає специфічний менталітет, що виражає умонастрій людей, їхні почуття, цінності, ідеали. Виходячи з цих міркувань, він вважає, що ціннісна складова в структурі компетентності має бути домінуючою. В такому випадку ставлення розуміється як аксіологічні орієнтації особистості, що визначають власне «Я» в системі людина – людина, людина – суспільство, людина – держава, людина – світ з позицій загальнолюдських та національних цінностей. Саме особистісна гуманітарна система цінностей спонукає людину застосовувати набуті знання, вміння та навички для покращення власного життя, розвитку громадянського суспільства, зміцнення держави тощо. Отже, ціннісна складова в структурі компетентності, на думку педагога, повинна визначати або мати вирішальне значення для відбору навчального змісту.

Такий підхід до формування змісту навчального матеріалу вимагає, щоб його ядром була історія духовно-практичного досвіду людства. Політична й економічна історія в такому випадку розглядається в якості конкретних історичних умов, що сприяли чи заважали самореалізації людини, конкретній нації, визначеній цивілізації у відповідну історичну епоху. Це дозволяє школярам бачити історію суспільства з середини очима пересічної людини.

Якщо навчальний зміст виступає як засіб розвитку і виховання школяра, формування його активної громадянської позиції, критичного мислення, то методи навчання мають створити умови для прямого доступу школярів до навчальної інформації, що забезпечується вчителем через розробку пізнавальних завдань, організацію групової, науково-проектної, індивідуальної, самостійної роботи.

У програмі для загальноосвітніх навчальних закладів «Історія України. Всесвітня історія» 5-12 класи наголошується: «Сьогодні учні все частіше виявляють свою компетентність не тільки під час опитування або закріплення засвоєного, а безпосередньо у процесі аналітичної роботи над новим матеріалом, що вимагає широкого впровадження у шкільну практику різних моделей активного навчання від проблемного викладу навчального матеріалу вчителем і розв’язання проблемних завдань до самостійної пошуково-дослідницької роботи учнів. Критерієм оцінки навчальної діяльності учнів є сьогодні не стільки обсяг матеріалу, що залишився в пам’яті, скільки вміння його аналізувати, узагальнювати, активно використовувати в нестандартній (поза навчальній) ситуації, вміння самостійно здобувати знання, вести пошуково-дослідницьку роботу».

Проблема компетентнісного підходу є ключовою інноваційною ідеєю сучасної освіти, що потребує ще значного дослідження і вивчення. Виходячи із вище сказаного, обрана тема є досить актуальною. Метою моєї роботи є дослідження шляхів, методів та прийомів формування предметних компетентностей на уроках історії, систематизація теоретичного матеріалу з методики вирішення даної проблеми. Використовуючи різні джерела інформації і власний досвід, визначити місце предметних компетентностей у навчальному процесі та вплив їх на становлення творчої особистості школярів, свідомих громадян України з активною життєвою позицією, здатних діяти адекватно у будь-яких умовах і ситуаціях.

Ця робота «Формування предметних компетентностей на уроках історії» призначена для вчителів історії, а також може бути корисною для учителів інших предметів, які впроваджують в свою роботу інтегрований підхід, використовують міжпредметні зв’язки (вчителям географії, української літератури, правознавства тощо).

Головне завдання моєї педагогічної діяльності як вчителя історії вбачаю в тому, щоб допомогти учням навчитись знаходити правильні рішення у конкретних ситуаціях чи то навчальних, чи то життєвих, чи професійних.

Розділ I

Для конструювання мети і змісту освіти сьогодні вирішальне значення має розуміння поняття «компетентності». У Проекті Критеріїв оцінювання навчальних досягнень у системі загальної середньої освіти (2000) компетенція визначалася як «загальна здатність, що базується на знаннях, досвіді, цінностях, набутих завдяки навчанню.

Теорію компетентностей останнім часом розробляють С. Ф. Клепко, О. І. Пометун, Л. В. Сохань, А. В. Хуторськой та інші. Так, О. І. Пометун під компетентністю розуміє спеціальним шляхом структуровані (організовані) набори знань, умінь, навичок і ставлень, які набуваються у процесі навчання. Вони дозволяють людині визначати, тобто ідентифікувати і розв’язувати незалежно від контексту (від ситуації) проблеми, що є характерними для певної сфери діяльності.

Згідно з визначенням Міжнародного департаменту стандартів для навчання, досягнення та освіти [International Board of Standarts for Training, Perfomance and Instruction (IBSTPI)], поняття компетентності визначається як спроможність кваліфіковано здійснювати діяльність, виконувати завдання або роботу. При цьому поняття компетентності містить набір знань, навичок та відношень, які дають змогу особистості ефективно здійснювати діяльність або виконувати певні функції, що є необхідними для досягнення певних стандартів у галузі професії або виду діяльності. Для того, щоб полегшити процес оцінювання компетентностей, Департамент пропонує виділити з цього поняття такі індикатори, як набуті знання, вміння, навички та навчальні досягнення, які і передбачені в державних вимогах до рівня загальноосвітньої підготовки учнів у програмі для вивчення історії в школі.

Також поняття «компетентності» визначається як здатність успішно задовольняти індивідуальні та соціальні потреби, діяти та виконувати поставлені завдання. Кожна компетентність побудована на поєднані взаємовигідних пізнавальних ставлень та практичних навичок, цінностей, емоцій, поведінкових компонентів, знань і вмінь, тобто, всього того, що можна мобілізувати для активної дії. Виходячи з цього, зміст освіти виступає як педагогічно адаптований соціальний досвід, точніше – культура людства, що розглядається в аспекті соціального досвіду в усій його повноті. У цьому випадку зміст освіти має бути аналогічним за структурою (звичайно, не за обсягом) соціальному досвіду і включає:

  • досвід пізнавальної діяльності, зафіксований у вигляді її результатів – знань;

  • досвід здійснення відомих способів діяльності – у вигляді умінь і навичок діяти за зразком;

  • досвід творчої діяльності – у формі уміння приймати ефективні рішення в проблемних ситуаціях;

  • досвід емоційно-ціннісних відносин, ставлень – у формі особистісних орієнтацій.

Відповідно, засвоєння цих чотирьох типів досвіду дозволяє сформувати в учнів здатність (потенціал) для здійснення складних культуродоцільних видів дій. Саме такі здатності й є компетентностями, вважає кандидат педагогічних наук Г. Фрейман.

Компетентнісно-орієнтований підхід до формування змісту освіти став новим концептуальним орієнтиром шкіл зарубіжжя і породжує безліч дискусій як на міжнародному, так і на національному рівні різних країн. Останніми роками цей підхід став запроваджуватися у національну систему освіти. Авторським колективом АПН України на основі досягнень європейської та світової науки з урахуванням національних особливостей було обґрунтовано систему ключових компетентностей, напрями їх набуття та визначені шляхи розв’язання цієї проблеми на галузевому й предметному рівнях. Не оминули ці процеси й шкільну суспільствознавчу освіту в цілому та історичну зокрема. В методичній науці, врешті-решт, визначено перелік предметних компетентностей з історії, однак дискусії навколо розуміння змісту та структури їх тривають. За компетентнісно-орієнтованим підходом зміст освіти залежить від визначених державою та суспільством результатів навчання, що ускладнює процес відбору та структурування навчального змісту.

Специфічною особливістю сучасної світової соціокультурної ситуації є звернення до людини, її внутрішнього світу, духовності і моральності, бо саме людина є початком і кінцевою метою процесу розвитку цивілізації. Усвідомлення такої ситуації були віддзеркалені у відповідних стратегічних державних документах. Так, наприклад, Національна доктрина розвитку освіти пріоритетними напрямами визначає її особистісну орієнтацію та формування національних і загальнолюдських цінностей. «Мета державної політики щодо розвитку освіти полягає у створенні умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України; вихованні покоління людей, здатних ефективно працювати і примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід’ємну складову європейської та світової спільноти».

Концепція загальної середньої освіти наголошує на прямій залежності проектування навчального змісту і методичного забезпечення від вікових та індивідуальних особливостей школярів. «Основою всіх перетворень, - визначено в документі, - має стати реальне знання потенційних можливостей дітей, прогнозування потреб і моделей розвитку особистості».

Російський дидакт А. В. Хуторський складні уміння, навички і способи діяльності групує в блоки відповідних особистісних якостей, що підлягають розвитку:

  • когнітивні (пізнавальні) якості – уміння відчувати навколишній світ, задавати питання, відшукувати причини явищ, визначати своє розуміння або нерозуміння питання і т. інші.;

  • креативні (творчі) якості – натхненність, фантазія, гнучкість розуму, чуйність до протиріч, свобода думок, почуттів, рухів; критичність, наявність своєї думки тощо;

  • оргдіяльнісні (методологічні) якості – здатність усвідомлення цілей навчальної діяльності і уміння їх пояснити, уміння поставити мету і організувати її досягнення, здатність до нормотворчості, рефлексивного мислення, самоаналізу і самооцінки і т.д.;

  • комунікативні якості, зумовлені необхідністю взаємодіяти з іншими людьми, з об’єктом навколишнього світу і його інформаційними потоками, вміння відшукувати, перетворювати і передавати інформацію, виконувати різні соціальні ролі в групі і колективі, використовувати сучасні телекомукаційні технології (електрона пошта, Інтернет) тощо;

  • світоглядні якості, що визначають емоційно-ціннісні установки учня, його здатність до самопізнання і саморуху, уміння визначати своє місце і роль в навколишньому світі, в сім’ї, в колективі, в природі, державі, національні загальнолюдські спрямування, патріотичні і толерантні якості особистості тощо.

Перелік даних груп якостей спирається на цілісне представлення учня як людини, що має фізичну, емоційну і інтелектуальну складову, а також ціннісну, духовно-етичну основу життєдіяльності.

Отже, сучасні дидакти, методисти по-різному тлумачать поняття компетентності, але більшість з них сходиться на тому, що – це інтегрований результат пізнавальної діяльності учня, що формується у процесі шкільної навчально-виховної взаємодії.

Розділ ІІ

Доктор педагогічних наук О. І. Пометун, незалежно від виду компетентності, визначає її структурну ієрархію відповідно до розділення змісту освіти на три складові: загальну, метапредметну (для всіх предметів), міжпредметну (для циклу предметів або освітніх галузей) і предметну (для кожного навчального предмета). Відповідно до цього встановлюється трьохрівнева ієрархія будь-якої життєвої компетентності:

  1. ключові компетентності – відносяться до загального (метапредметного змісту освіти). Ключова компетентність має бути визначена як здатність людини здійснювати складні поліфункціональні, поліпредметні, культуродоцільні види діяльності, ефективно розв’язуючи відповідні проблеми;

  2. загальнопредметні компетентності – відносяться до певного кола навчальних предметів і освітніх галузей;

  3. предметні компетентності – вони набуваються – учнем впродовж вивчення того чи іншого предмету у всіх класах середньої школи.

Безумовно, навчальна компетентність має описані вище структурні елементи системи. Слід підкреслити, що означена компетентність передбачає дві центральних ідеї: інтелектуальний розвиток особистості та здатність вчитися протягом життя. О. І. Пометун характеризує результати формування відповідної компетентності як напрями набуття. Виходячи з цього, напрямами набуття навчальної компетентності є інтегративні здатності учнів:

    • застосовувати фундаментальні навички рахування, письма і читання;

    • використовувати ІКТ навички та відповідні технології;

    • організовувати та рефлексувати (аналізувати і оцінювати хід своїх думок і дій) власний навчальний процес, обирати й застосовувати ефективні стратегії навчання та нові інтерактивні технології;

    • застосовувати технології пошуку, аналізу та систематизації інформації різних джерел, навички критичного мислення, стратегії набуття додаткових знань і умінь, включаючи запам’ятовування, різні способи письмового фіксування, нагромадження відповідного асоціативного досвіду;

    • аналізувати об’єкти, ситуації та взаємозв’язки, використовувати та оцінювати власні стратегії розв’язання пізнавальних проблем, висловлювати власну думку, застосовувати різноманітні прийоми аргументування в різних соціокультурних контекстах;

    • досліджувати у системі прості технічні, наукові, соціальні та інші питання.

До загальнопредметних компетентностей для предмету «історія» (освітня галузь «суспільствознавство») О. І. Пометун відносить:

      1. Хронологічна – передбачає уміння учнів орієнтуватися в історичному часі.

Відповідні напрями набуття:

  • розглядати суспільні явища у розвитку та в конкретно-історичних умовах певного часу;

  • співставляти історичні події, явища з періодами (епохами), орієнтуватися в науковій періодизації історії;

  • використовувати періодизацію як спосіб пізнання історичного процесу.

      1. Просторова - передбачає уміння учнів орієнтуватися в історичному просторі.

Відповідні напрями набуття:

  • співвідносити розвиток історичних явищ та процесів з географічним положенням країн та природними умовами;

  • користуючись картою, визначати причини та наслідки історичних подій, процесів, основні тенденції розвитку міжнародних відносин (та місце в них України), пов’язані з геополітичними чинниками і факторами навколишнього середовища;

  • характеризувати, спираючись на карту, історичний процес та його регіональні особливості.

    1. Інформаційна - передбачає уміння учнів працювати з джерелами історичної інформації. Відповідні напрями набуття:

      • критично аналізувати та оцінювати історичні джерела, виявляти тенденційну інформацію та пояснювати її необ’єктивність;

      • користуватись довідковою літературою, Інтернетом тощо для самостійного пошуку інформації;

      • самостійно інтерпретувати зміст історичних джерел та відбиті в них історичні факти, явища, події;

      • оцінювати, порівнювати, пояснювати факти ї явища дійсності на основі інформації, отриманої з різних джерел знань;

      • бачити інші точки зору, визнавати і сприймати цю різноманітність.

    2. Мовленнєва – будувати усні та письмові висловлювання щодо історичних подій і явищ. Відповідні напрями набуття:

  • усно: розповідати про історичні події й явища та описувати їх, давати усний відзив на відповідь однокласника, оцінювати власну відповідь; готувати повідомлення,


доповіді та виступати перед однокласниками; брати участь в дискусії, аргументувати з посиланням на джерело власну позицію;

  • письмово: писати коротке оповідання про подію, складати різні типи планів, формулювати доречні питання до історичних текстів, писати есе з викладенням власної позиції, готувати аналітичні доповіді, реферати, складати тези, розгорнутий та опорний конспект і будувати відповідь на цій основі; давати письмову рецензію на текст, відповідь чи виступ інших учнів;

  • усно і письмово: надавати усну та письмову історичну характеристику подіям, явищам, видатним діячам, складати таблиці і схеми та будувати відповідь на основі схеми чи таблиці, висловлювати власну точку зору, формулювати і захищати власну позицію під час усної і письмової дискусії;

    1. Логічна – аналізувати, пояснювати історичні факти, формулювати теоретичні поняття, положення, концепції. Відповідні напрями набуття:

      • аналізувати, синтезувати та узагальнювати значний обсяг інформації у певній системі;

      • користуватися науковою термінологією, застосовувати поняття як інструмент пізнання нового;

      • визначати роль людського фактору історії, надавати багатогранну характеристику історичних особистостей, розкривати внутрішні мотиви їх дій, складати політичні та історичні портрети;

      • визначати причини, сутність, наслідки та значення історичних явищ та подій;

      • проводити нескладні дослідження.

    2. Аксіологічна – формулювати версії й оцінки історичного руху і розвитку.

Відповідні напрями набуття:

  • порівнювати, пояснювати, узагальнювати та критично оцінювати факти та діяльність осіб, спираючись на набуті знання, власну систему цінностей, з позиції загальнолюдських та національних цінностей;

  • виявляти протиріччя в позиціях, різні інтереси, потреби соціальних груп і окремих осіб й їх роль в історичному процесі, тенденції і напрями історичного розвитку;

  • оцінювати різні версії і думки щодо минулих історичних подій, визнаючи, що деякі джерела можуть бути необ’єктивними.

Хронологічна компетентність є найспецифічнішою, оскільки для жодного іншого навчального предмета її формування не передбачено. За словами М. Бердяєва: «… історія є процес у часі, … рух у часі». Ця важлива категорія визначає логічну послідовність, тривалість і синхронність фактів, подій та явищ історичного процесу.

Дослідники наголошують, що виклад послідовності звершених унікальних, неповторних і незворотних людських діянь і подій, за якого наслідки дають підстави для висновків про причини і суть того що відбулося, зумовлює дидактичну значущість історії як навчальної дисципліни. З цим пов’язана принципово відмінна від інших суспільних дисциплін хронологічно відбудована структура предмета «Історія». З огляду на це дослідники зазначають, що проблема хронології в шкільному навчанні історії не обмежується питаннями послідовності викладу, методів і прийомів, які забезпечують засвоєння дат, вона проектується на питання періодизації, структури й змісту курсів історії. Саме тому розвиток уявлень про історичний час і засвоєння хронології є наріжною проблемою навчання історії. Правильне віднесення історичних подій до певного хронологічного відтинку, об’єктивне визначення послідовності подій – ключова умова розуміння історії, засвоєння загальної картини історичного розвитку. Саме тому опрацювання хронології має бути спрямоване на формування в учнів «потреби і звички» локалізувати в часі історичні факти, встановлювати між ними часові відношення, а якщо для цього бракує інформації – на прагнення шукати її.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал