України видатною поетесою на кшталт А. Ахма- тової, М. Цвєтаєвої чи М. Павліковської. Дещо



Скачати 284.85 Kb.
Pdf просмотр
Сторінка1/2
Дата конвертації20.03.2017
Розмір284.85 Kb.
  1   2
України видатною поетесою на кшталт А. Ахма- тової, М. Цвєтаєвої чи М. Павліковської. Дещо більші компліменти отримала від автора статті драматична спадщина Лесі, та і в цьому випадку Ю. Лободовський не назвав її повноцінним драматургом, зважаючи на епічність її драм. Автор закидав українській поетесі соціальну заангажованість, критикував її ототожнення свого життя та творчості передусім з громадянським обов’язком та служінням своєму народові. Він- тимній ліриці поетеси Ю. Лободовський знаходив мало типових для жіночої поезії рис, з чого робив висновок про загальну універсальність, але не оригінальність її поезії. Та все ж, на думку автора, Леся Українка була природженим драматургом, а нечисленність її драм викликана, по-перше, ранньою смертю, а по-друге, відсутністю зв’язків зі сценою, оскільки за життя поетеси жодна з її драм не була поставлена в театрі. Ю. Лободовський дискутував із радянськими вченими щодо поглядів Лесі Українки, а також свідомо звертав увагу на замовчувану в той період драму Бояриня, де авторка показала антагонізм московської та української культур XVII століття. До речі, в іншій статті польського дослідника, надрукованій у «Польсько-українсько- му бюлетені за 1938 р, автор теж порушував це питання, а до того ж у його перекладі був поданий фрагмент Боярині [24].
УДК 821.161.2:438 Леся Українка
Ростислав РАДИШЕВСЬКИЙ
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
СОРОКАЛІТНЯ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА РЕЦЕПЦІЯ
ТВОРЧОСТІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ У ПОЛЬЩІ
У статті розглядається сорокалітня рецепція творчості Лесі Українки у польському літературознавстві. Зокрема здійснено докладний аналіз наукових праць С. Козака, М. Якубця, З. Баранського, Р. Лужного, Е. Паплі та інших, котрі порушували важливі проблеми творчості Лесі Українки, розглядаючи її доробок у компаративному аспекті.
Ключові слова: рецепція, критика, компаративний аналіз article deals with forty years reception of works of Lesia Ukrainka in Polish literary study. Conducted an analysis of research works by S. Kozak, M. Jakobiec, Z. Baranski, R. Luzny, E. Papla and other researchers, who have moved important problems in Lesia Ukrainka’s works, considering its achievements in comparative terms.
Key words: reception, critic, comparative analysis
W artykule rozpatrzono czterdziestoletnią recepcję twórczości Łesi Ukrainki w literaturoznawstwie polskim.
Przeprowadzono między innymi dokładną analizę prac naukowych S. Kozaka, M. Jakóbca, Z. Barańskiego, R. Łużnego,
E. Papli i innych badaczy, którzy poruszali ważne problemy twórczości Łesi Ukrainki, rozpatrując jej dorobek w aspekcie komparatystycznym.
Słowa kluczowe: recepcja, krytyka, analiza За рішенням ЮНЕСКО 1971 р. був оголошений роком Лесі Українки. Столітній ювілей від дня народження поетеси (1871–1913) відзначався в цілому світі, про що інформував Бюлетень Польського комітету зі справ ЮНЕСКО. Саме на виконання його рішень 30 березня 1971 р. у Кракові відбулася літературознавча конференція, організована Комітетом слов’янознавства ПАН, за участю польських вчених С. Козака, М. Якубця, Ф. Неуважного, З. Баранського, М. Юрковського, які виголосили наукові доповіді, надруковані згодом у журналі «Slavia
Orientalis» [29, с. 355–407], де вперше для польського читача було широко представлено творчість Лесі Українки.
Суто ювілейний характер мала і стаття Юзефа Лободовського в еміграційному паризькому журналі «Kultura», нащо вказує навіть сама її назва – «W stulecie Łesi Ukrainki» (До 100-річчя Лесі Українки) [25]. Варто нагадати, що подібну статтю про театрі драматургію надрукував Юрій Косач у польськомовному часопису в Лондоні. Натомість Юзеф Лободовський прагнув розглянути творчість Лесі Українки у світовому контексті, вказавши на близькість поглядів Лесі Українки та польської письменниці Марії
Конопницької. Автор звернув увагу на наявність у їхній інтимній ліриці народних мотивів, хоча, щоправда, Юзеф Лободовський і не вважав Лесю Ростислав РАДИШЕВСЬКИЙ СОРОКАЛІТНЯ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА РЕЦЕПЦІЯ ТВОРЧОСТІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ У ПОЛЬЩІ

154
ЮВІЛЕЇ
лював і в пізніших своїх статтях про Лесю Українку [17; 18; 19; На Лесине захоплення античною міфологією звертав увагу у своїй праці «Прометеїзм Лесі Українки і Флоріан Неуважний [29]. Власна трагедія поетеси все сильніше поєднувалася із загальнонаціональною. У віршах поетеса зрікалася найціннішого для людини – щастя, присвячуючи своє життя народові. Її ліричні герої безкомпромісні, фанатичні у своєму героїзмові. Мотив прометеїзму в літературі бере свій початок щез античних часів, насамперед з Теогонії Гесіода та Прометея закутого Есхіла. У західноєвропейській літературі на цей мотив натрапляємо утворах Мільтона, Байрона, Шел- літа ін., в українській же літературі ідея проме- теїзму знайшла своє відображення, наприклад, у поемі Кавказ Тараса Шевченка та творах деяких інших авторів. Мотив прометеїзму, як вважає Ф. Неуважний, найяскравіше проявився і в таких творах Лесі Українки, як Сон, «Пам’яті подруги, «Fiat nox», Ангел помсти, «Кассан- дра», а особливо – в Оргії. Ці твори польський учений розглядав із погляду прометеїзму і в інших статтях [27; 28; 30; 31], зауважуючи, що хоча Леся Українка й не присвятила Прометеєві жодного великого твору, проте досить часто наділяла своїх героїв його рисами – незламністю, любов’ю до людей, безстрашним протистоянням суворій і несправедливій владі, мужністю та силою, тобто саме такими рисами, які були властиві типовому романтичному героєві.
У цьому аспекті аналізував творчість української поетеси й Мар’ян Якубєц у статті Леся Українка та польська романтична література
[12]. Автор вважав, що творчість Лесі Українки, хоча і належить до течії новоромантизму, все ж таки сильно відрізняється від польської ново- романтичної літератури – перш за все тим, що для останньої був характерний психологізм, філософствування, схильність до надмірного самоаналізу натомість твори письменниці були сповнені героїкою боротьби за свободу народу та особистості. Леся Українка цікавилася українською школою у польському романтизмі, проте оцінювала її дещо критично закидала польським письменникам те, що вони розглядали Україну як невід’ємну частину Польщі, у виборі тематики обмежувалися баладними, фантастичними та фольклорними мотивами, а в історичних творах зверталися лише до епохи козацтва (більшість із них письменниця вважала досить штучними та занадто ідилічними. Письменниця виступала проти модернізму та Проте дещо критична стаття Ю. Лобо- довського стала далеко неєдиним відгуком на творчість української поетеси з нагоди літнього ювілею. На особливу увагу заслуговують наукові студії у згаданому вище журналі Так, наприклад, Стефан Козаку статті Леся Українка на тлі епохи [16], говорячи про зламу суспільно-політичному життів кінці XIX – поч. XX ст., вказував нате, що на той час стара реалістично-натуралістична школа з її етногра- фічно-звичаєвою манерою почала відходити у минуле. З’явилися такі відомі письменники, як Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Володимир Винниченко, Олександр Олесь та ін. Чільне місце серед них посідала Леся Українка, яка, які Іван Франко, виступала проти приписування собі та іншим поетам – її сучасникам – такого терміна, як декадент (це робив, зокрема, С. Єфремов), натомість щодо нового мистецтва поетеса застосовувала поняття «новоромантизм». Зауваження Лесі Українки справедливі, адже її творчість справді спиралася на літературу романтизму – її поетику, ідейно-патріотичні тенденції та художнє підґрунтя. Поезія для Лесі Українки стала не тільки виразником літературних амбіцій, алей формою боротьби, що ототожнювалася з буттям. Це підтверджує і наявність у творчому доробку письменниці т. зв. екзистенційної драми. Проте, незважаючи на трагічне життя, ця мужня жінка не створювала трагічних творів. Вона жила надією народу на відновлення незалежності держави, а разом з цим, і надією на власне одужання. Її твори сповнені прагненням до боротьби за свободу і право на щастя Наполі крові та ін.), що теж перегукується з мотивами романтизму. Із цим пов’язана й ідея прометеїзму, яка звучить утворах письменниці ідея духовного відродження людей. Основна проблематика поезій та драм Лесі Українки співзвучна з типовою проблематикою літератури модернізму поеті народ, поеті світ. Важливим також для її творчості є поняття міфу – античного й біблійного (міф як джерело натхнення, яке має глибший зміст, ніж історія міф як культурний феномен, на який натрапляємо в таких творах, як Одержима, Кас- сандра», Вавилонська неволя тощо. Незважаючи на зацікавлення міфологією, твори Лесі Українки не були наслідуванням чи імітацією. Вони по праву вважаються оригінальними та самобутніми (такі самі думки С. Козак вислов-

155
ло спільних рис можна виявити, порівнюючи
«Dziady» Міцкевича та драматургію Лесі Українки. Творчість обох поетів поєднують також патріотичні мотиви, демократизм та незламна віра в перемогу ідеї свободи та братерства. Ніби йдучи слідами А. Міцкевича, через 66 років після видання Кримських сонетів Леся Українка написала свій цикл Кримські спогади. Владислав Пйотровський ставив перед собою запитання чи користалася Леся з досвіду Міц- кевича у художньому зображенні Криму, – і, спираючись на її лист до свого брата Михайла
Косача, де вона просила перекласти «Dziady»,
«Sonety krymskie» та «Ballady», давав ствердну відповідь. Формальну схожість польського та українського циклів дослідник вбачав уже навіть у назвах самих циклів та окремих творів, подібності композиції, тим паче, що кілька віршів з Кримських спогадів Лесі Українки теж написані у формі сонету. Проте у змісті самих віршів В. Пйотровський виявляє значні відмінності, тому не може йтися про несвідоме наслідування. Різна і філософська інтерпретація певних пам’яток кримського минулого – в української поетеси виразнішим є соціальний аспект. Також більшість польських сонетів розпочинається описом природи, й лише потім постає висновок, у якому знаходимо суб’єктивний відповідник до змальованого пейзажу, натомість у Лесі Українки вони взаємно переплітаються навіть водному рядку.
Відомо, що А. Міцкевич захоплювався екзотичними пейзажами й майстерно їх описував у своїй поезії. Польський критик Збіґнєв Ба- ранський у статті Зі спостережень над поетикою Лесі Українки [5] звернув увагу нате, що утворах Лесі Українки пейзаж також посідав важливе місце, але, на відміну від популярних в епоху модернізму мотивів екзотичної природи (зокрема описів тропіків, поетеса віддавала перевагу рідним краєвидам. Лесин пейзаж тісно пов’язаний з ліричним героєм, допомагає передавати його переживання, погляди, настрої і, як твердить польський вчений, досить часто поетеса використовувала прийоми паралелізму зіставлення описів природу та відповідного стану людини – та контрасту. Змальовуючи пейзажі, Леся Українка приділяла велику увагу кольорам та освітленню, що перегукується з принципами імпресіонізму в живописі. Вона ніби бачила світ очима художника, звертаючи одночасно увагу й на звуки та запахи природи. Інша особливість її поезії – відкритий простір безмежне море, небо, широкі лани тощо. Варто декадентства як в українській та російській, такі в польській літературі (Пшибишевський, Ви- спянський та ін.). Її творчість має спільні риси з творчістю Адама Міцкевича (драматургія Лесі Українки та «Дзяди» Міцкевича, Кримські спогади – Кримські сонети та ін.), проте підхід зовсім різний для творів польського поета характерний ліризм, таємничість, милування природою, а для творів української поетеси – сучасність, людські страждання та проблеми. Творчість Лесі Українки можна зіставити із творчістю Юліуша Словацького (Давня казка, Напис в руїні, Дим – Могила Агамемнона», Чернець та ін.). Оскільки поетеса була знайома з творчим доробком Зигмунта Красінського, М. Якубець у статті припускав, що Леся Українка могла перейняти від З. Красінського форму драматичної поеми. Мабуть, до цього варто додати, що основні драми польського автора написані прозою, а в Лесі Українки – лише одна Блакитна троянда. Українська письменниця, по-новаторськи розробляючи жанр драматичної поеми, могла спиратися на досвід своїх попередників, зокрема польських романтиків, драми яких мали вільну композиційну будову і які порушували в цих творах злободенні питання сучасності, важливі історико-філософські проблеми. Вона була добре обізнана з надбаннями світової драматургії – від Шекспіра, Байрона, Гете, Гюго, Альфреда де Мюсе до Гауптма- на, Ібсена та інших. Твори більшості з них перекладала та аналізувала в критичних статтях. На думку М. Якубця, у Лесі Українки під впливом драматургії З. Красінського могла постати ідея створення драми про Роберта Брюса. Однак це не відповідає дійсності, бо твір Красінського про Валляса був надрукований лише 1912 року, натомість Леся Українка могла знати драму
«Валляс» (1863 р) Юзефа Шуйського. Варто нагадати, що зв’язкам Лесі Українки з польським романтизмом була присвячена і стаття Владислава Пйотровського Леся Українка та Адам Міцкевич» (1956 р) [38], де автор уперше з’ясував ступінь впливу Кримських сонетів Міцкевича на Кримські спогади Лесі Українки. Сонети стали творчим поштовхом для Лесі, і це є очевидним, крім того, В. Пйо- тровський нагадав, що Леся Українка високо оцінювала творчість Міцкевича у літературно- критичній статті «Заметки о новейшей поль- ской литературе». Її зацікавленість творчістю польського поета підтверджує і те, що пізніше Леся написала варіацію на вірш Міцкеви- ча «Niepewność». Як вважає дослідник, чима-
Ростислав РАДИШЕВСЬКИЙ СОРОКАЛІТНЯ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА РЕЦЕПЦІЯ ТВОРЧОСТІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ У ПОЛЬЩІ
ЮВІЛЕЇ становить неабиякий інтерес також і для літературної критики. Уній досліджуються мовні джерела та тропи письменниці, відзначається її потужний внесок у формування нормативної літературної української мови. Вдаючись до незвично доступної, спрощеної, як для наукового стилю, форми викладу, вчений у своїй розвідці простежує, так би мовити, мовну біографію Лариси Косач, аналізує чинники, що вплинули на усталення неповторної авторської манери.
Головним, найважливішим чинником у формуванні Лесі Українки як письменника М. Юрковський вважав вплив родини, особливо матері, письменниці Олени Пчілки – високоосвіченої жінки, до залюбленої в українське мистецтво і фольклор. Саме завдяки їй донька здобула ґрунтовні знання, вивчила іноземні мови, мала можливість спілкування з видатними представниками української інтелігенції. Особливо корисними з цього погляду були вечори у М. Лисенка, де відбувалися творчі дискусії, змодеровані М. Старицьким та О. Пчілкою, щодо шляхів розвитку української мови. (Тут варто зазначити, що документування цих вечорів може слугувати своєрідним зразком записів фахових обмінів думками, оскільки вони стали основою для складення багатотомного словника) Таким чином, усю мовну систему як таку, особливо систему української розмовної мови – її фонетику, вимову, морфологію, лексику, фразеологію і синтаксис, було прищеплено Лесі Українці матір’ю ще в дитинстві, яка (які більшість її друзів) була носієм полтавських говірок, які, разом із середньонаддніпрянськи- ми діалектами, що породили Шевченка, стали підвалиною сучасної української літературної мови, – стверджував Маріан Юрковський. Автор звертав при цьому увагу, що в акцентації окремих поетичних виразів Лесі Українки можна віднайти нюанси полтавської говірки, що не увійшли до літературної україністики, а були перейняті поетесою саме від матері.
Іншим джерелом формування мови Лесі Українки стало її середовище в роки дитинства та юності, інакше кажучи – говірки Волині. Їхній вплив, однак, позначився меншою мірою і стосувався головним чином фразеології та словотворення. Звідси походить велика кількість полонізмів, наприклад жагель (від
żagiel – вітрило, короговка (від chorągiewka – прапорець. Народні пісні та думи є ще однією чарівною скринькою, з якої черпала поетеса. Разом зі своїм чоловіком, музикознавцем та етнографом Климентієм Квіткою, вони опрацю- зауважити, що море поетеса любила особливо, тому часто зображувала його у своїх віршах. Прикладом може слугувати цикл Кримські спогади, Подорож до моря, Морська тиша та ін. З. Баранський стверджував, що у своїх творах Леся Українка виступала проти вузькопрактичного та утилітарного розуміння цілей і завдань літератури на її думку, література мала обіймати широке коло загальнолюдських проблем та шукати нових форм художнього вираження, спираючись при цьому на досягнення європейського модернізму. Новаторські пошуки поетеси не завжди знаходили схвальні відгуки серед української критики (їй закидали надмірну інтелігентність, уникання суспільної тематики тощо, проте поетесу це не зупиняло. У статті Мій шлях (мотив дороги в ліриці Лесі Українки [6] Збігнєв Баранський вважав, що характерною рисою лірики Лесі Українки є повторювані слова-ключі, деякі з яких (вінок, пісня) вона створила сама, інші ж (сонце, ніч, весна, осінь) – запозичила з літературної традиції. Досить часто в поезії Лесі Українки натрапляємо на мотив дороги, адже вона сама не раз подорожувала, аби поліпшити своє здоров’я. Мотив подорожі є метафоричним, оскільки сама подорож може сприйматися у значенні життя, життєва дорога. Особливо яскраво це виявилося у віршах на морську тематику, оскільки мандрівка на кораблі здавна уявлялася поетам як алегорія людського буття. Звернення до природи, як зазначав З. Баранський, взагалі досить часто трапляється у творчості поетеси – на її думку, лише природа та поезія здатні принести спокій та примирення з власною долею. Дорогу Леся Українка репрезентує і як індивідуальний шлях людини, її життєвий вибір. Тут з’являється мотив двох доріг одна – зручна і вимощена, але монотонна і безбарвна, друга ж складна, повна чагарників та пісків, але красива й цікава. Леся Українка, як справжній борець, без вагань обирає другий шлях (недарма у творчості поетеси звучить також мотив сходження нагору подолання життєвих труднощів. Є у творчості Лесі Українки й топос спільної дороги, яка єднає людей, утверджуючи ідеали свободи, рівності й братерства (згадаймо твір Мій шлях. На думку польського вченого, Леся Українка не запропонувала нових трактувань мотиву дороги, проте наповнила його українським колоритом, завдяки якому він набрав нових яскравих барв.
Стаття польського мовознавця-славіста Ма- ріана Юрковського Промову Лесі Українки
пафос письменника-бойовика поєднувався з глибоким ліризмом жіночої душі, а філософські роздуми – з неповторною художньою майстерністю. Творчість обох авторок характеризується глибокою вірою в силу поетичного слова, про що й говорить більшість їхніх творів
«Credo», «Contra spem spero», Слово, чому ти не твердая криця. Для Лесі Українки та Марії
Конопницької джерелом літературної творчості був фольклор. Народні герої обох поетес відзначалися особливим вразливим сприйняттям світу природи та його вічної краси, однак краси неабстрактної та відокремленої, а органічно пов’язаної з творчою працею. Життєві дороги української та польської письменниці Ю. Була- ховська теж вважає дещо подібними. Адже їм обом довелося довгий час перебувати закордоном, що вилилося в гарячий патріотизм, тугу за батьківщиною, а також у зацікавленість історією та тогочасним життям тих країн (особливо Італії, в яких вони мешкали. Тематика та антична образність, так яскраво виражена в поезії та драматургії Лесі Українки («Кассан- дра», В катакомбах, «Руфін і Прісціла»), мала своє місце і у творчості Марії Конопницької вірші, цикл «Hellenica», присвячений Греції тощо. Улюблений мотив поезії та драматургії Лесі Українки – це постать титана Прометея та його героїчний вчинок, здійснений заради добра цілого людства. У Марії Конопницької ця загальноєвропейська метафорика не займала стільки місця, яку Лесі Українки, однак польська письменниця теж використала ці мотиви, наприклад, у прозовій поемі «Prometeusz i Syzyf». Такими ж непорушними у своїх поглядах та незламними у переконаннях булий інші герої драматичних творів української письменниці.
Драматичну спадщину Лесі Українки у зіставленні з С. Виспянським спробував дослідити Еу-
ґеніуш Ладна у статті З проблематики античних драм Лесі Українки та Станіслава Виспянського»
[23]. Автор зазначав, що драми Лесі Українки та Станіслава Виспянського мають низку спільних рис. Зокрема, при зверненні до теми відносин між особистістю та суспільством, пошуку ролі та завдань цієї особистості в суспільному житті творець трактувався ними з позицій романтизму як особа непересічна, здатна до боротьби. Їхня творча праця підпорядковувалася аналізу минулого та сьогодення народу, пошукові шляхів, які принесли б остаточне визволення. Незважаючи на всю неоднозначність його висловлювань, С. Виспянський не підтримував модерністського вали значний пласт національного фольклору. Також можна стверджувати, що художня мова авторки збірки На крилах пісні усталилася і завдяки ретельному особистому студіюванню української літератури, особливо творів Тараса Шевченка.
Нарешті п’ятим натхненником мовної вправності та творчих задумів письменниці слід визнати її обізнаність з різноманітними іноземними літературами та численні закордонні подорожі. Свою статтю на тему мови Лесі Українки Маріан Юрковський закінчує таким спостереженням Її не можна назвати творцем чи навіть співтворцем української літературної мови, її роль обмежується лише всебічним збагаченням, удосконаленням, відшліфовуванням і розвитком української мови, наданням їй найвищого ступеня художності і поетичності. І це є найбільшою її заслугою. Безумовно, праця М. Юрковського, який робить надбанням громадськості недостатньо висвітлену в Польщі творчість Лариси Косач, може надихнути інших мовознавців на глибокій детальні наукові розвідки у вивченні поетичної спадщини української письменниці. Розглянуті тут статті зі «Slavia Orientalis» були важливими голосами в дискусії щодо ідейного та художнього значення доробку Лесі Українки. Причому автори цих праць не раз спирались на думки українських вчених, часто полемізуючи з ними, що сприяло встановленню істини.
Варто звернути також увагу на праці компаративного характеру, які стосувалися Лесі Українки. Відомий український полоніст Григорій Вервес у 1972 р. надрукував польською мовою книжку Там де Ікви срібні хвилі плинуть, в якій (у розділі На переломі століть) розглянув питання впливу польської культури на творчість Лесі Українки і вказав, зокрема, на певні паралелі й топологічні сходження українського драматурга при зверненні до античності (С. Виспянський) та фольклору (Л. Ридель). Українська дослідниця Юлія Булаховська у польськомовній статті Леся Українка та Марія Конопницька» [7] визначила подібності й відмінності у творчості Лесі Українки та Марії
Конопницької, називаючи їх найвидатнішими письменницями слов’янського світу. Авторка вважала, що їхня творчість відіграла важливу роль установленні вітчизняних літературна шляху реалізму та суспільного розвитку. Юлія
Булаховська у своїй розвідці найбільшу увагу приділила подібності поетес як ідеологічних та творчих особистостей, у яких громадянський Ростислав РАДИШЕВСЬКИЙ СОРОКАЛІТНЯ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА РЕЦЕПЦІЯ ТВОРЧОСТІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ У ПОЛЬЩІ

158
ЮВІЛЕЇ
Стаття Ришарда Лужного Світ християнського на творчому шляху Лесі Українки стосується кількох питань, про які вже йшлося в різних публікаціях. Але всім їм не вистачало певної методологічної стрункості, що було наслідком політичних та інших несуттєвих, із погляду науки, умов. Автор припускав, що його доробок є експериментом і прецедентом, і він вимагає щонайменше подальшого уточнення виголошених засад та вироблення певного понятійного апарату. Причому сучасна рецепція творчості української поетеси на зламі XIX–XX століть і оцінка її особистості не завжди збігалася із попередніми поширеними та офіційними судженнями на цю тему. Завданням роботи було категоричне заперечення і відкидання певних кліше й започаткування нового напряму досліджень творчості Лесі Українки. Очевидні біблійні конотації та мотиви Книги книгу творчості Лесі Українки досі трактувалися як письменницькі прийоми, завдяки яким авторка робила алюзії до громадсько-політичного життя України XIX століття. Стверджувалося також, що так само вона опрацьовувала і давньогрецькі міфи (наприклад, у драмі «Кассандра»), зверталася до мусульманського Сходу (сценічний діалог «Айша і Магометі до праслов’янського побуту (Лісова пісня. Подібне монотрактування наявних у творчості Лесі Українки мотивів, що виводилися лише з християнських та ще давніших традицій, єна думку Р. Лужного, спрощенням, яке не відповідало припущенню, що поетеса була симпатиком атеїзму (і що не суперечило марксистському вченню. Однак більшість дослідників її творчості акцентували саме цю думку. Лужний із цього приводу писав Леся Українка як людина і творча індивідуальність та як суб’єкт кількох різних літературних течій
(…) проектується десь посередині між арелігій- ністю чи навіть антирелігійністю письменника з його твором та повною заангажованістю чи навіть підпорядкованістю справам віри тарелі- гійно-обрядовим традиціям, аж до ортодоксії. Вона не є релігійним письменником у прямому значенні цієї дефініції (…), з іншого боку, сфера християнського sacrum займає у неї важливе місце, іноді спеціально увиразнюване, ато із ознаками домінування».
Ці свої тези Р. Лужний обґрунтовував, розглядаючи цикл прозових мініатюр Лесі Українки, написаних у традиціях різдвяних оповідань, що було поширеним у ХІХ столітті. На думку Лужного, утворі Святий вечір, крім сучасних песимізму, вважаючи його абсурдним. Так само чинила й українська письменниця її герої, поставлені у складні життєві умови, які вона сама, залишалися нескореними, обираючи шлях т.зв. прометеїзму. Леся Українка й С. Виспянський часто зверталися до біблійних та античних мотивів, адже саме це допомагало розкрити таємниці історії. Проте, як стверджував Е. Ладна, Леся Українка, на відміну від свого польського колеги, не приміряла досвіту різних порядків буття, для неї найбільшою цінністю є людина – співтворець та водночас жертва долі. Герої Лесі Українки та С. Виспянського – сильні, енергійні особистості, які вступали в конфлікт з оточенням, що часто закінчувалося трагічно. Найважливішими тут є мотиви виживання, боротьби, відродження дія розглядалася у світлі її етичної цінності. Важливим для обох письменників є також поняття міфу, який набуває значення можливого майбутнього. Тут варто зазначити, що використання міфів у цих авторів є відмінним Леся Українка впроваджувала головним чином відомі читачам міфологічні постаті, не змінюючи їх, натомість Виспянський охоче вдавався до модифікацій. Отже, хоча драматичні твори Лесі Українки та Станіслава Виспянського мають низку відмінностей, все ж, на думку дослідника, вони багато в чому схожі, що пояснюється належністю цих авторів до одного напряму модернізму, а точніше – новоромантизму. Дещо пізніше конкретне зіставлення проблеми фатуму в «Кассандрі» Лесі Українки й «Мелеа- грі Станіслава Виспянського здійснила у своїй статті українська дослідниця Надія Поліщук
[41]. Натомість у польських поконференційних виданнях функціонуванню античного міфу загибелі Трої присвячені дві публікації українського вченого Ярослава Поліщука [39; Український еміграційний вчений Ярослав
Рудницький у статті Образ слов’янина в кривому дзеркалі Ципріана Норвіда і Лесі Українки
[45] наголосив на ідейно-тематичному паралелізмі у творчості обох авторів, представивши негативні конотації у трактуванні ними образу слов’янина. Дослідник нагадав що Норвід, граючи літературною ономастикою й етимологією щодо слов’ян у драмі Клеопатра, говорить про
«невільника-слов’янина», а у вірші Мова про свободу слова твердив, що прізвисько Sclavus досі ганебне, тобто Slavus відповідало Sclavus. Він також навів вірш Лесі Українки «Slavus–Sclavus», де українська поетеса також висловлювала своє негативне ставлення до слов’ян: «Ім’я слов’янина синонімом раба стало».
вірного, проникливого, але притому допитливого й дуже критично налаштованого читача- коментатора. І що це була (…) поетеса, особливим чином заангажована у справи віри, релігії та християнської культури».
До певної міри реалізацією концептуального прочитання драматургії Лесі Українки, започаткованого Р. Лужним, стали статті «Ан- тично-християнські мотиви у творчості Лесі Українки Е. Ружанської-Кокшарової [3], Драматична поема Лесі Українки Одержима проблема кохання чи божевілля І. Труш [4] і, передусім, праця С. Делюри Наполі крові Лесі Українки у світлі філософії Фрідріха Ніцше. Проблема етики сприйняття [9]. У цій статті автор порівнює філософські погляди Лесі Українки та Фрідріха Ніцше. Незважаючи нате, що сама поетеса не вважала себе прихильницею ніцшеанізму, її твори містять багато аналогій із доробком цього відомого німецького філософа. На підтвердження цього Себастьян Делюра наводить дослідження Оксани Драган, яка приписує деяким творам Лесі Українки наявність певного антихристиянського духу. Цей мотив виражається передусім у прометеїзмі художнього доробку поетеси, дусі незгоди, тугою за гармонією і красою сили. Леся Українка, які Ніцше, не згоджується із християнською покорою, відмовою від боротьби та придушенням індивідуалізму. Для її творів (насамперед драматичних) також характерним є протиставлення античності та християнства, зокрема ети- ко-моральних і аксіологічних систем цих двох культурних світів. Для того, щоб підтвердити свої тези, Себастьян Делюра звертається до аналізу конкретного твору Наполі крові. В основі цієї поетичної драми – новозавітна історія про Іуду та його зраду. Леся Українка творчо переосмислює сюжету неї Іуда зустрічається із прочанином, який уході розмови зі зрадником з обуренням викриває його гріхи та врешті- решт кидає в Іуду каменем, проте не влучає. Досліджуючи даний твір, Делюра звертає увагу на його суб’єктивізм та індивідуалізм. Літературознавець приходить до висновку, що головне питання тут співзвучне із ніцшеанськими пошуками істини – Що є правда. Якими моральними цінностями керувалися обоє Чи можливе у такій ситуації виправдання, християнське пробачення Чи має одна людина право осуджувати іншу Намагаючись дати відповіді наці непрості питання, Делюра схиляється до думки, що Іуда у своїх вчинках керувався античним світоглядом, який під добром передусім письменниці реалій, прозирають пошана і захоплення подіями двотисячолітньої давнини, сліди яких проглядаються в описаних традиціях. Далі автор нагадував про найбільш вживані біблійні алюзії у творчості Лесі Українки як своєрідних замінників теми останні до того ж слугують джерелом ідей, що експлікуються в образі-масці чи образі-параболі. При цьому Р. Лужний зазначав, що така роль Старого і Нового Завіту при формуванні поетичного світу Лариси Косач неєдина й не найважливіша. В її поезії можна віднайти і чисту прив’язку до Біблії, що слугує не лише для проведення пара- лелей із сучасністю, ай приводом для створення досконалих психологічних портретів («Саул» та
ін.). Заслуговують на увагу також апелювання до спадщини профетизму Старого Завіту, який дуже сильно кореспондує з позицією та завданнями поета-пророка» (вірш Пророк. Історія обраного народу також була для поетеси об’єктом творчих парафраз, що нагадували апокрифи, де можна подекуди віднайти сліди полеміки авторки з теологічною інтерпретацією події (На руїнах, Вавилонська неволя»).
У третій частині своєї праці Р. Лужний досліджував ступінь впливу на творчість Лесі Українки Нового Завіту, аналізуючи драматичну поему У пущі. Автор зауважував, що критичне прочитання Євангелій відбувалося в дискурсі як pro, такі. На його думку, новозавітний матеріал найповніше наявний утрьох драматичних поемах Грішниця, Одержима та Наполі крові. І в останній частині своєї праці польський дослідник розглядав драми з життя перших християн (В катакомбах, «Ру- фіні Прісціла» та Адвокат Маркіян. Усі вони представляли збірний портрет релігійного виміру людського життя, наближений за своїм характером до «Quo vadis» Сенкевича. Драматичні, часто сповнені мучеництвом, історії героїв, зіткнення їхніх поглядів свідчили проте, що наближення дохристиянського викликало у письменниці глибокі переживання і всебічну рефлексію. Тому це коло її зацікавлень виразно позначилося і на творчості. Підсумовуючи, Р. Лужний твердив Можна (…) легко довести, що найчастіше, і в найкорисніший для своєї письменницької майстерності спосіб, Леся Українка цікавилася святою історією людства, викарбуваною на сторінках Книги книга також її своєрідним продовженням, написаним упродовж перших віків християнської ери що біблійний sacrum та релігійний християнський етос мали в ній свого Ростислав РАДИШЕВСЬКИЙ СОРОКАЛІТНЯ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА РЕЦЕПЦІЯ ТВОРЧОСТІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ У ПОЛЬЩІ

160
ЮВІЛЕЇ
на. Проти всіх форм авторитарності виступає
Неофіт-раб, герой драми В катакомбах (1906 р. Прометейський мотив тут виступає як елемент характеристики героя і частиною полеміки з християнством щодо сфери свободи особистості. Для Лесі проблема неволі стосується швидше духовного поневолення, ніж політичного. Універсальне розуміння свободи поетеса переносить до системи етичних цінностей, не знаходячи їх, однак, серед свого оточення. Уві- рші «Fiat nox!» (1896 р) прометеїзм є тлом для змалювання портрета її сучасників інертних, подоланих страхом. Уміщення Прометея як творчого, креативного аспекту символу призводить до ще однієї іпостасі титана. Утворі Завжди терновий вінець) Прометей виступає як творець, з’являється музичний мотив. Поєднання прометейського та музичного мотивів відлунює ніцшеанством.
Еулалія Папля, крім образу Прометея, простежує у творчості української поетеси ще кілька античних героїчних образів. Це, наприклад,
Орфей – один із трьох головних героїв драматичної мініатюри «Орфеєве чудо (1913). Написаний на останньому році життя, твір підсумовує погляди Лесі Українки на роль митця у суспільстві. Антинародницький посил твору є очевидним митець не повинен будувати стіну. Дуже важливим у Лесі, на думку авторки статті, є образ Сафо, який вперше з’являється у вірші
«Сафо» (1884). Це унаочнює близькість ліричного таланту обох поетес. Дослідниця вважає, що Лесю Українку не можна називати українською Сафо, однак все ж таки є певні аналогії простота мови почуттів, чуттєвий погляд на природу (квіти, птахів) – еквівалент емоційних станів, культ краси, всюдисущий діалог. Леся звертається до античності не лише через ситуації, мотиви та постаті Е. Папля вважає, що саме у античності варто шукати коріння її захоплення театром та драмою. В іншій своїй розвідці Західна культура в колі зацікавлень Лесі Українки [37] Еулалія
Папля розглядає причини звернення поетеси до культури Заходу крізь призму суспільно-по- літичної ситуації тогочасної України, біографії письменниці та тенденцій, що панували в європейському мистецтві ХІХ–ХХ сторіч. Зокрема вона нагадує, що родина Лесі належала до тогочасної інтелектуальної еліти. Майбутня поетеса отримала гарну домашню освіту, знала німецьку, французьку, польську та російську мови. Пізніше опанувала англійську й італійську, і це допомогло їй глибше пізнати європейську розумів матеріальні блага. Невідповідність, не- співставність цих двох світів – християнського й античного – провокує істинний, філософський конфлікт твору, який сповнює постать зрадника глибоким трагізмом. На думку Себастьяна Делюри, ці питання змушують реципієнта замислитись над морально-етичними проблемами людства, а отже, привчають його мислити та аналізувати самостійно.
До речі, саме С. Делюра підготував доза- хисту докторську (кандидатську) дисертацію на тему Драматургія Лесі Українки в контексті філософії Фрідріха Ніцше».
Питання міфологічних та античних мотивів у творчості Лесі Українки залишається надалі актуальним для польської критики. Так
Еулалія Папля у своїй статті «„Антивізантій- ство” поезії Лесі Українки [36] знову повертається до цієї теми. Новаторство Лесі Українки, як підкреслює дослідниця, полягає втому, що у своїх драмах вона створила нову для України індивідуальність, котра за своїм інтелектуальним та емоційним характером близька не до візантійсько-слов’янського різновиду, а до західно-латинського. Такою є Міріам у поемі Одержима (1901), яка ставить себе в опозицію не лише до суспільства, алей до Христа. Дослідниця виділяє три – етичні та естетичні
– антивізантійські відкриття Лесі Українки індивідуальність, природна мова чи мислен- нєва конденсація поетичної фрази, що протиставляється абстрактному багатослів`ю, прикрашенню та декларативності. Інтерпретація творчості поетеси через призму індивідуалізму звучить досить переконливо в контексті програмних засад модернізму, адже саме особистість та індивідуальність становлять центральну категорію епохи. Авторка розглядає рецепцію античних мотивів у вибраних малих драматичних формах та ліриці поетеси. Передусім Е. Паплю цікавить автотематична поезія Лесі Українки, де опозицію індивідуальність
– спільнота транспоновано на естетичну площину як стосунки між митцем та суспільством. Постать Прометея стала елементом міфологіза- ції творчої біографії поетеси як новоромантич- ного співця революційного бунту. Українська поетеса, як уже зазначав раніше Ф. Неуважний, не присвятила йому окремої поеми, проте про- метеїзм проходить лейтмотивом її творчості через низку образів та алюзій, особливо якщо йдеться про героїчні постаті. Представлення Прометея як творчого, креативного аспекту символу призводить до ще однієї іпостасі тита-
Мелодії, Ритми, віршів До мого фортепіано, Жалібний марш, У путь. На мотив
Шумана», «Importu» та поезій з вокальними назвами пісня, романс, мелодія. Е. Папля, розглядаючи фольклорні та музичні інспірації поезії Лесі Українки, стверджує, що для української поетеси пісня – синонім поезії, а співець – поета. Крім ліричних поезій, топічні мотиви до пісні і постать поета-пісняра письменниця розкриває на прикладі драматичної мініатюри
«Орфеєве чудо та драми-феєрії Лісова пісня, де музика стає каталізатором почуттів і експресії. Дослідниця проаналізувала роль пісні і музики загалом у новоромантичній драмі та їх вплив на символіку твору. Це дало підстави для висновку про функціонування утворі міфу про
Орфея і Евридіку, про звернення до античних мотивів міфу магічної сили музики, любові до гробу, переходу в потойбічний світ. Далі дослідниця наголосила, що власну літературну інтерпретацію слов’янської міфології поетеса сконфронтувала із середземноморською міфологією. Варто також додати, що в інших статтях польських дослідників також приділялась увага розгляду поетики Лісової пісні. І якщо Анджей Вонтарський у статті Образ Волині в ліриці Лесі Українки [48], розглядаючи волинську тематику, лише принагідно мовить про її красу та глибини філософсько-естетичного навантаження Лісової пісні, то люблінська дослідниця Марта Реда присвятила цій темі спеціальну працю Дитинство на Волині – ін- тертекстуальна матриця Лісової пісні [44], де стверджує, що твір Лесі Українки постав із
інтертексту хащі волинських лісів та багатовікового стовбура світової книжної культури, а для підтвердження цих думок наводить численні цитати з епістолярію і самого твору. Вписуючи драму-феєрію Лесі Українки у велику традицію, М. Реда вважає, що, перебуваючи водній тематичній площині з інтертекстуальни- ми зв’язками літературних образів і мотивів, міфологічних топосів і культурних екскурсів, утворі прихована алегорія України й українського народу.
У Польщі з’явилося дві книжки українською мовою Ірини Бетко, де також розглядаються окремі аспекти творчості Лесі Українки, і якщо у першій (Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ – початку ХХ століття
[2]) авторка лише спорадично наводить цитати з творів Лесі Українки, то в наступній (Українська релігійно-філософська поезія Етапи розвитку) їй присвячено окремий четвертий культуру. Під час лікування Леся Українка виїжджала до Болгарії та Австрії. Перебуваючи у літературному колі Плеяда (1888–1893), була однією з ініціаторів видання перекладів найяскравіших творів світової літератури. Сама ж переклала з німецької вірші Г. Гейне, твір Г. Га- уптмана Ткачі (1892), з французької – кілька віршів В. Гюго. 1898 роком датовані її переклади Байрона та Шекспіра, однак загалом з англійської переклала небагато. Лесині зацікавлення культурою Заходу найкраще відображені в її критичних та публіцистичних статтях, які розглядає польська дослідниця Два направления в новейшей итальянской литературе (Ада Негри и д’Аннунцио)» (1899), «Новые перспекти- вы и старые тени („Новая женщина” западноев- ропейской беллетристики)» (1900 р, Утопія в белетристиці (1906) та в незакінченому нарисі
«Новейшая общественная драма (1901). Е. Па- пля твердить, що критичні праці Лесі, як правило, компаративістичного характеру й такі, що трактують літературні явища з перспективи
історико-літературного процесу, її есеїстичні подорожі в часі та просторі – це все справжня літературна мапа Європи. Зацікавлення західною культурою не могло не позначитися на поетичній творчості поетеси це і шекспірівські назви (Сон літньої ночі (1892) та Т be or not to be?» (1896) тощо, і постать забутої Беатріче
– дружини Данте у зворушливому вірші Забута тінь (1898). Першою абсолютно чужою темою був мотив з історії Шотландії у поемі Роберт Брюс, король шотландський (1893), а поеми Ізольда Білорука (1912) та Камінний господар (1912) відсилають нас до літературних топосів, які мають західне походження. Підсумовуючи, авторка статті зазначає, що естетичні погляди Лесі Українки, важливість форми творів та вияв нових літературних тенденцій є, безперечно, виразом її європейськості. Звертаючись до екзотичних темі мотивів, Леся протистояла критичним поглядам на Україну та малодушним наріканням співвітчизників, що нібито рідна література придатна лише для домашнього читання. В окремих статтях По- етка і пісня. Музика у творчості Лесі Українки
[34] та Зі спостережень над музичністю лірики Лесі Українки [35] Е. Папля розглядає важливі питання для творчості Лесі Українки
– це зв’язок слова і музики, а часто ще ширше
– синтез трьох муз живопису, музики й поезії. Обидві статті взаємодоповнюють розкриття означеної проблеми, де авторка факти біографії спроектувала натвори із циклів Сім струн Ростислав РАДИШЕВСЬКИЙ СОРОКАЛІТНЯ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА РЕЦЕПЦІЯ ТВОРЧОСТІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ У ПОЛЬЩІ

162
ЮВІЛЕЇ
вів чи залежностей від європейських філософських концепцій (угруповання Молода Польща й Молода Муза автори кола Українська хата. Висловлені також цікаві думки щодо перекладацьких напрацювань як специфічної форми міжлітературних взаємин і читацького сприйняття творчості письменників-реалістів та модерної мистецької когорти. Розглядаючи тему про нові методи та підходи, які застосовували критики під час аналізу художніх текстів, авторка монографії у підрозділі Уявні світи Лесі Українки – розшифрування тексту вказує на серйозну націленість робітників цього цеху глибше осягнути психологію творчості поетеси й зазначає Найбільше поширеними були спроби розглянути культурну й екзистенційну сутність Лесиної драматургії та пояснити всі алегорії. Цього прагнув не тільки Євшан, ай інші літературні критики – Андрій Ніковський, Любов Жигмайло, Дмитро
Донцов. Характерно, що вони трактують уявний світ Лесі Українки не іманентно, тобто як вигадку чи ймовірність, а як органічну частину індивідуального творчого вияву, втім не стільки вербалізовану, скільки мисленнєву, чуттєву, таку, що створює проекції для різноманітних прочитань. Інтерпретація критиків направлена нате, щоб вглибитись в уявний світ поетеси і пояснити її творче самовираження».
Аналізуючи статті Екзотичність сюжету і драматизму творах Лесі Українки А. Ні- ковського, «Лебединая песня Леси Украинки» Л. Жигмайло та «Поэзия индивидуализма (Леся
Украинка)» Д. Донцова, Г. Корбич доходить висновку В Лесі Українці бачили постать, яка найповніше відповідала новому національному ідеалу, що на зламі століть втілювався в модерний пошук української ідентичності на основі загальнолюдських цінностей [14, с. Варто вказати, що постаті Лесі Українці, як чільній представниці тодішнього літературного життя, приділено чимало сторінок у книжці. У підрозділі Відкривання модернізму як спокійна реакція розглянуто епістолярій поетеси, прослідковано історію написання статті За- метки о польской литературе» й дано достатньо вичерпну її характеристику. Там само, як заперечення критикові Б. Якубовському, обстоюється переконання втому, що Леся не засуджувала творчість С. Пшибишевського, аз пізнавальною метою прагнула вникнути, дізнатися і розібратися в сутності його теорії про душу
[14, с. 133]. Отож, стаття поетеси про початкову фазу молодопольського руху разом зі статтею розділ «Сакрально-філософські мотиви творчості Лесі Українки. Тут авторка розглядає вияви творчого звернення Лесі Українки до Біблії як невичерпного джерела її духовних пошуків і творчого натхнення для поезії і драматургії, в яких розв’язуються проблеми жертовності та свободи поневоленого народу. Зокрема, у порівняльному плані аналізуються такі твори, як поезія Дочка Ієфая», Єврейські мелодії, Жертва, монолог «Саул», драматична поема Одержима. Українською мовою надрукована й габілітаційна монографія Галини Корбич Захід, Польща, Росія в літературно-критичному дискурсі раннього українського модернізму. Вибрані аспекти рецепції [14], присвячена складним і суперечливим питанням художніх явищ, що визначали головні напрями в мистецтві кінця ХІХ – початку ХХ ст. Структура книжки вибудовується з трьох розділів Літературна критика – складова нового часу, Орієнтаційній векторні проявлення, Модус Європи як фактор становлення українського модернізму. У вступі підкреслюється, що новітній рух в різних країнах світу, домінантну роль в якому відігравали неординарні творчі особистості, стає на межі століть універсальним культурним явищем зі спільними й відмінними рисами літературно-мистецьких практик модернізму. Авторка дослідження звертає увагу на слов’янському, зокрема польському, російському й українському, широкому і багатоманітному філософсько-естетичному, художньому й літературно-критичному творчому опри- явленні. Йдеться про формули або іпостасі модернізмів, які для кожного з названих вище мали свої внутрішній зовнішні вияви та рецептивні означення в межах національних і загальноєвропейського контекстів.
Дослідниця докладно розглядає літературно-критичну діяльність українських авторів письменників І. Франка, Лесі Українки, М. Вороного та ін.; критиків А. Ніковського, М. Єв- шана, М. Сріблянського, В. Щурата, М. Зерова. Одним із основних термінів у понятійному апараті цієї книжки – термінологічне словосполучення літературна рецепція. Сприйняття і освоєння свого й чужого творчого досвіду залежить від позитивної, нейтральної чи негативної реакції на нього, тому велике значення завжди надається літературній критиці, яка діагностує літературно-мистецький стану суспільстві, оцінює його вітчизняне й світове значення. Г. Кор- бич торкається і таких неоднозначних питань, як можливості та наявності запозичень, впли-
сій, видана в серії Драма – театр («Dramat
– teatr») за редакцією відомого польського театрознавця Януша Деґлера. У вступі до книжки дослідниця представила ідейно-культурний контекст другої половини ХІХ – початку ХХ ст., окреслила вагому роль Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова та вказала, що Леся Українка
– це та письменниця, яка перша звернулася до нового художнього методу, хоча формувалася як особистість під впливом реалістично-народ- ницької естетики. Саме авторка Лісової пісні впровадила літературно-критичний термін модернізм, що означив зміни естетичних орієнтирів доби. Космополітично забарвлений модернізм А. Кримського, М. Яцківа, М. Вороного, І. Франка-поета, «молодомузівців», на думку літературознавця, суперечив народницьким стремлінням багатьох українців.
Нагадавши думку Д. Антоновича, С. Вуй- тович зауважила, що українська драматургія початку минулого століття репрезентована театром настрою (Леся Українка, суспільним В. Винниченко) та символістським театром О. Олесь. Важливо, що на формування поглядів Лесі Українки впливали культурні рефлексії М. Драгоманова, який разом зі своєю сестрою Оленою Пчілкою виступив першим рецензентом творів молодої письменниці. Видатна поетеса та драматург, широко використовуючи образу художній практиці, до модернізму ставилася неоднозначно. За словами літературознавця, Леся Українка творила інтуїтивно, а не за засадами окресленої програми. Вона визнавала автономну функцію мистецтва, однак не оминала патріотичної проблематики, яка визначала домінанти попередньої літературної доби. С. Вуйтович припускала, що негативні критичні відгуки натвори письменниці сприяли пошуку щасливої художньої формули
– новоромантизму, який увиразнив авторські аксіологічні візії. Вдаючись до інтерпретації вибраних, найбільш характерних п’єс Лесі Українки, дослідниця здійснила спробу довести, що загалом мислення Лесі Українки відображає дух епохи та традицію – як національну, такі європейську. Назви трьох розділів – Уколі цінності добра («W kręgu wartości dobra»), Цінність правди («Wartość prawdy»), Цінність краси
(«Wartość piękna») – окреслюють знакові філософські категорії, які Леся Українка добре знала з античної культури та аксіологічно-антропо- логічних старожитніх джерел.
У першому розділі С. Вуйтович розглядає драматургію Лесі Українки крізь призму аксі-
В. Щурата Французький декадентизм у польській і великоруській літературі підсилювали комунікативний стан української критики й позитивно впливали на загальний стан української культури.
Доказово вибудуваний і підрозділ Леся Українка сприйняття, зумовлене модерною ідентичністю, де завдяки логічному викладу матеріалу стверджується У художній творчості пріоритет упровадження модерного героя належить Лесі Українці (драми Блакитна троянда, Одержима, На руїнах, В катакомбах. Звідси перекидається місток до образу письменниці як непересічної індивідуальності, котра впроваджувала у вітчизняну культуру лінію європеїзації. Розглянуто тут і літературно- критичну діяльність поетеси та переконливо доведено, що Лесина інтерпретаційна практика оперта на герменевтику. У заключній частині цього наукового тексту на підставі аналізу літературно-критичної спадщини І. Франка й авторки Давньої казки узагальнюється теза модернізм на зламі століть в українській рецепції оформлюється в естетичний рух, функціонують основні його парадигми. Сюди зараховано європоцентричну концепцію літературного розвитку з її тяжінням до універсального та розкриття механізмів моделювання нового мистецтва (від реалізму до модернізму, рух від декадентизму до символізму, включаючи поняття новоромантизму).
Підсумовуючи, Галина Корбич справедливо зазначає, що українська літературно-критич- на думка кінця ХІХ – початку ХХ ст. засвідчує українську присутність в культурному просторі Європи. Інтелектуальний український духовний простір існував й існує у вимірах сприйняття Заходу, Польщі і Росії, бо це підносить національне самопочуття, свідомість і самопізнання, с. 307]. Отже, за словами авторки, критика стає невід’ємною складовою літературного процесу, і завдяки активним виступам її адептів (письменників, літературознавців) вловлюються та фіксуються наявні мистецькі тенденції, програми визначаються орієнтацій- но-векторні напрямки (символізм, новороман- тизм, новокласицизм тощо, оприявнюються дискусійні судження щодо традиційних і новітніх виявів та жанрово-стилістичних пошуків.
Найважливішою за проблематикою і новаторською за формою викладу стала монографія ад’юнкта Вроцлавського університету Сильвії
Вуйтович Драматургія Лесі Українки. Аксіо- логічний горизонт культурологічних рефлек-
Ростислав РАДИШЕВСЬКИЙ СОРОКАЛІТНЯ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА РЕЦЕПЦІЯ ТВОРЧОСТІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ У ПОЛЬЩІ

164
ЮВІЛЕЇ
роя, який перебуває у постійному творчому пошуку, що відкриває шлях його внутрішній свободі. Підрозділ Проблема правди та вербальна комунікація присвячений аналізу поетики творів Лесі Українки. С. Вуйтович стверджує, що потреба мовлення у драмах авторки Боярині очевидна. Цю тезу дослідниця аргументує тим, що письменниця використовувала такі два стилі драматичного висловлювання, як драматична поема та діалог. Ілюструючи власні міркування цитатами з «Кассандри», Одержимої, В катакомбах, дослідниця вважає, що слово, зокрема спів, відображає трансцендентальні явища, є медіумом душі. Крім вербальної комунікації, важливе змістове навантаження несуть різноманітні моделі поведінки, що розглядається у підрозділі Правда буття. У драматургії Лесі Українки виняткове значення надається очам, які віддзеркалюють внутрішній стан героїв, їхнє «аксіологічне Я. Стає зрозумілим, чому письменниця змальовувала образи сліпців, які символізували духовну обмеженість грішного роду людського. Аналіз твору Наполі крові дозволив С. Вуйтович дійти висновку, що не менш виразною є мова тіла. Так, саме вона допомогла подорожньому впізнати Юду. Підрозділ Поетика простору на службі правди характеризує просторовий вимір драм Лесі Українки, який складається з опозиції відкритий – замкнений. На переконання авторки монографії, відкритий простір притаманний тим сценам, де відчутна присутність духу правди. Твори Лесі Українки, виражаючи засади модерністського мистецтва, все жне позбавлені реалістичного елементу. С. Вуйтович наголошує на тому, що українська письменниця, які Г. Ібсен, представила героїв у причинно-наслідкових зв’язках, не позбавляючи їх індивідуальних рис. Наприклад, важливою деталлю інтер’єру в драмі Блакитна троянда виступає лампа, яка значною мірою відображає минуле мешканця дому і сповіщає про наближення трагедії. Окрім протиставлення світло – темрява, поетиці простору, в межах якого герої шукають правду, притаманній протиставлення на кшталт тут – там, далеко – близько, верх
– низ. Гідне уваги зауваження літературознавця проте, що рефлексії про цінність правди у драмах Лесі Українки розгортаються під час зустрічей. Як правило, герої, спрямовані на пізнання правди, намагаються налагодити контакт з іншою людиною, розмовляючи та ставлячи запитання.
ології німецького феноменолога М. Шелера, що дало можливість розкрити провідні універсальні загальнолюдські цінності правди, добра і краси, які так настирливо і майстерно Леся Українка втілювала у своїй творчості. Категорія, реалізована у таких текстах, як Одержима, Наполі крові, Адвокат Мар- тіан», на початку ХХ ст. уможливила існування «позаатеїстичної святості, яка, за словами дослідниці, виконувала суспільні, культурні та психологічні функції. Аналіз фрагмента репліки дядька Лева засвідчив, що в культурній візії Лесі Українки суть людства полягає у моралі, а не поза нею, як вважав Ф. Ніцше, тому герої її драматургії постійно постають перед проблемою вибору, передусім – вибору свободи. Другий розділ складається з таких частин, як Розпізнавання цінності правди. Модель героя («Rozpoznanie wartości prawdy. Model bohatera»), Проблема правди та вербальна комунікація («Problem prawdy a komunikacja werbalna»), Правда буття («Prawda bycia») та Поетика простору на службі правди («Poetyka przestrzeni w służbie prawdy»). У підрозділі Розпізнавання цінності правди. Модель героя С. Вуйтович підкреслила, що Леся Українка у драматургії зосереджувалася на тому, щоб художній суб’єкт набував досвіду правди як аксіологічного явища. Це детермінувало постановку питання про правду, що, виходячи з творів, ототожнюється із сенсом людського буття. Безпосередньо цієї проблеми письменниця торкнулася у «Кассандрі», Блакитній троянді, Оргії, вказуючи назв язок філософської категорії зі щоденністю. Проблема правди, представлена Лесею Українкою під впливом таких філософів, як А. Шопенгауер та Ф. Ніцше, вплинула на спосіб духовного портретування героїв. На переконання літературознавця, дійові особи драм окреслюються не через риси характеру, а через спосіб їхнього існування, викладених передусім завдяки інтроспекції. Відтак усі герої завдяки пререфлексійній свідомості наближуються до правди. На особливу увагу, на думку авторки монографії, заслуговує образ Кассандри, щодо якого подекуди важко вживати поняття свідомість. Проблема правди тісно пов’язана з героями, які заступають абстрактне поняття душі (для прикладу, Міріам з Одержимої, Мавка з Лісової пісні. Вимальовуючи постаті героїв драм, Леся Українка обґрунтувала «міродайну одиницю людства – особисту гідність героя. Втілити задум авторки численних п’єс допомагає тип діонізійського ге-
гота аполлонського начал. Основу підрозділу Трагедія блукання у стихії краси природи становить думка С. Вуйтович, що природа – це інтегральна та важлива складова культурного універсуму Лесі Українки. Знаменною рисою драматургії української авторки є те, що вона надавала перевагу рослинам, зокрема екзотичним. Це підтверджують такі твори, як Блакитна троянда, Лісова пісня, Оргія, У пущі. Натомість Осіння казка, як єдиний показовий у цьому випадку приклад, свідчить про невелику зацікавленість письменниці фауною. Важливе значення відіграє і нежива природа (Камінний господар, Одержима. Лісова пісня – це твір, який піднімає природу до рангу теми. Міфічна аура, створена за допомогою образів мешканців волинського лісу, виражає, на думку літературознавця, казкову семантику. Головний елемент декорації однієї з найвідоміших п’єс Лесі Українки становлять райські краєвиди, де вирізняються дерева – досконалі створіння світу рослин. Утворі непересічну роль відіграла очисна стихія вогню, а також сніг, пляма, які могли символізувати провину.
С. Вуйтович, підсумовуючи результати дослідження, ще раз узагальнила рефлексії Лесі Українки з приводу аксіології, що відобрази- лися в її драмах. Про духовний вимір осмислення проблем, гостро посталих у літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст., свідчить зосередження уваги письменниці на таких цінностях, як добро, правда та краса, що належать до сфери. Модерністський, власне новоро- мантичний творчий метод Лесі Українки визначив змісті форму текстів, у яких основне місце посідає словесна канва. Окрім вербального, авторка п’єс використала й інший шлях представлення аксіологічних категорій мову тіла героїв. Про широту культурних рефлексій свідчить естетичне осмислення мистецтва та природи. С. Вуйтович, інтерпретуючи аксіоло- гічну основу драм Лесі Українки, використала як україно-, такі польськомовні видання художніх творів. Дослідниця спиралася на наукові розвідки українських та польських літературознавців, серед яких В. Агєєва, О. Бабишкін, О. Білецький, Г. Грабович, Д. Донцов, М. Зеров, А. Костенко, С. Павличко, Л. Старицька-Черня- хівська, С. Козак, В. Кубацький, Ф. Неуважний та ін. Проте жоден із цитованих нею літературознавчих авторитетів не ставив собі замету поглянути на драматургію Лесі Українки через аксіологічний вимір, що дало можливість по- новаторському розкрити справжні, а не наду-
Третій розділ містить підрозділи Розпізнавання стихії краси («Rozpoznanie żywiołu piękna»), Трагедія блукання у стихії краси мистецтва («Tragedia „błądzenia w żywiole piękna” sztuki»), Трагедія блукання у стихії краси природи («Tragedia „błądzenia w żywiole piękna” natury»). У підрозділі Розпізнавання стихії краси С. Вуйтович розглядає естетичну матрицю драм Лесі Українки, що зосереджена на проблемах мистецтва. Антропологічна перспектива дослідження художніх текстів, спрямована на встановлення ролі згаданої цінності вжитті людини, виявляє, що письменниця використала різні прояви краси. Герої драм борються за власні ідеали, спираючись на певну ієрархію цінностей. Естетичний характер осмислення світу, стремління авторки до гармонії доводить спосіб моделювання простору. У драмах Блакитна троянда й Адвокат Мар- тіан» Леся Українка вдавалася до точного, реалістичного опису приміщення, який засвідчує її почуття краси, що розкривається, насамперед, у пропорції. Різновидами естетичного в творах української письменниці виступають контрасти кольорів, звуків і почуттів. До цього переліку С. Вуйтович додала і блиск-світло, за яким іде набір барв з виразним домінуванням червоного. Аксіологічна засада культурної дійсності в Лесі Українки пояснює антиномії краса – потворність, гармонія – хаос, добро – зло. Крім того, у драмах можна виокремлювати красу статичну й динамічну, класичну, ліричну та драматичну тощо. Трагедія блукання у стихії краси мистецтва – підрозділу якому йдеться проте, що у концепції Лесі Українки цінність краси невід’ємно пов’язана з трагізмом, вираженим за посередництвом страждання. Окреслена роль страждання сягає корінням грецької та юдейсько-християнської традиції та розгортається удвох площинах страждання невинного та страждання понад міру. На думку С. Вуйто- вич, стигмою трагізму позначена також художня творчість як одна з іпостасей краси. У цьому випадку йдеться про ідею жертовного страждання, яке формує образ героя-митця (наприклад, Ричарда чи Антея. Вдаючись до актуалізації міфологічної традиції, письменниця доби модернізму зміщувала акценти з конкретного образу на ситуацію як своєрідний архетип. Відтак герой набував символічного значення, яке увиразнювалося за допомогою споріднених зі символом атрибутів. У такому контексті майстерність Лесі Українки уможливлювала вміле використання символіки діонізійсько-
Ростислав РАДИШЕВСЬКИЙ СОРОКАЛІТНЯ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА РЕЦЕПЦІЯ ТВОРЧОСТІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ У ПОЛЬЩІ

166
ЮВІЛЕЇ
(Ю. Косач), С. Твердохліб, О. Іваненко та інші, – М. Реда значно докладніше, щоправда також без конкретного аналізу, представила переклади та літературно-критичні праці польських вчених х років XX ст., зокрема книжкові видання Сім струн (за редакцією Т. Хрусцелевсько- годив. також рецензії на це видання [10;
22]), «Кассандра та інші драми (підготовлена В. Кубацьким, С. Козаком, С. Бурим) [21] та Лісова пісня (передмова Ф. Неуважного).
І вже зовсім нещодавно була надрукована стаття В. Соболь Рецепція творчості Лесі Українки в Польщі [46]. Алей ця праця вносить мало нового до розкриття теми, бо, повторюючи загальновідомі факти, представлені нами майже тридцять років тому в науковій студії Творчість Лесі Українки в Польщі
[42], дослідниця безпідставно критикує науковців тієї доби за ярлики, ніби не розуміючи, що без них не обходилася тоді жодна праця гуманітарного характеру. Дивує також докір дослідниці, що нами була обійдена брошура Поклін Лесі Українці (Краків, 1941), хоча В. Соболь знає, що цю працю складають матеріали, написані українською мовою, українськими авторами і для українського читача у важкі часи війни. Позитивним у статті В. Соболь можна вважати аналіз окремих перекладів поезій Лесі Українки з невеликої книжечки, виданої у Вроцлаві Анджеєм Се- лецьким «Contra spem spero. Кримські спогади. Наш перегляд літературознавчих польських праць про творчість Лесі Українки певною мірою підсумовує зроблене та сприяє безперервності освоєння спадщини великої поетеси.
мані, закладені в її творах (через символи, топі- ку і міфи, проблеми сучасності. Атому сміливо можна сказати, що саме ці наукові параметри дали можливість авторці внести свій вагомий внесок у дослідження творчості Лесі Українки.
На завершення варто нагадати, що в Польщі з’явилося кілька статей на тему рецепції Лесі Українки. Проте й досі бракує узагальненої роботи, адже за останнє сорокаліття вийшло три книжки перекладів Лесі Українки з рун- товними передмовами та післямовами, а сама творчість поетеси знайшла належне літературознавче поцінування серед польських вчених. У ту річницю смерті поетеси певні підсумки у цій проблемі намагалася зробити А. Горнятко в статті Творчість Лесі Українки в оцінці польської критики [11], де без надмірного аналізу ретроспективно переглянуто літературно-кри- тичну, а подекуди перекладну рецепцію Лесі Українки, починаючи від В. Оркана, Б. Лепкого до В. Пйотровського, Ф. Неуважного, М. Якуб- ця, С. Козака, З. Баранського, Е. Ладна та ін. Натомість люблінська дослідниця М. Реда в праці Польська рецепція творчості Лесі Українки [43] констатувала, що, маючи велику популярність в Україні, поетеса маловідома поза її межами і, зокрема, в Польщі, пояснюючи це причинами політичного характеру. Назвавши найважливіші зразки рецепції творчості Лесі Українки у міжвоєнний період, – Велика світова література за редакцією С. Ляма та літературно-критичні статті й переклади, вміщені на сторінках «Польсько-українського бюлетеня, де, крім Ю. Лободовського, популяризаторами її художнього слова були українці Е. Карк (Є. Маланюк), Р. Жаховський


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал