Теоретична модель феномену ідентичності особистості н. О. Правдивець



Скачати 127.61 Kb.
Pdf просмотр
Дата конвертації05.04.2017
Розмір127.61 Kb.

ТЕОРЕТИЧНА МОДЕЛЬ ФЕНОМЕНУ ІДЕНТИЧНОСТІ ОСОБИСТОСТІ

Н.О. Правдивець
ДВНЗ Університет менеджменту освіти НАПН України
Статтю присвячено вивченню питання ідентичності особистості, її структури, набуття та розвитку. Встановлено, що ідентичність є певним почуттям самототожності, власної істинності, повноцінності, причетності досвіту та до інших людей, здатністю особистості до повноцінного вирішення завдань, які виникають у неї на кожному етапі розвитку. З’ясовано, що процес формування ідентичності не є одиничним актом, а є серією взаємопов’язаних виборів.
Ключові слова ідентичність, ідентифікація, «Я-концепція», особистісна ідентичність, соціальна ідентичність, усвідомлена ідентичність, неусвідомлена ідентичність.
Статья посвящена изучению вопроса идентичности личности, ее структуры, приобретения и развития. Установлено, что идентичность является своеобразным чувством самоидентификации, собственной истинности, полноценности, причастности к миру и другим людям, способностью личности к полноценному решению задач, которые возникают у не на каждом этапе развития. Определено, что процесс формирования идентичности не есть единичный акта является серией взаимосвязанных выборов.
Ключевые слова идентичность, идентификация, «Я-концепция», личностная идентичность, социальная идентичность, осознанная идентичность, неосознанная идентичность. ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ Слід зазначити, що жодне психологічне поняття немає такої невизначеності, як поняття ідентичності. Протягом багатьох років учені-психологи намагаються дати чітке визначення даному поняттю та побудувати модель формування та набуття ідентичності особистістю. Сьогодні в психологічній науці існує чимало теоретичних та практичних підходів щодо вивчення явища ідентичності. Тому виникла потреба в систематизації цих знань та побудові загальної концепції ідентичності. У психологічній науці питання ідентичності особистості має досить широкий спектр теоретичних та практичних досліджень, зокрема, воно розглядалося такими вченими, як В.С.
Агеєв [2], ММ. Бахтін [2], І. Гоффман [1], Е. Еріксон [5-9], Дж. Марсія [1], А. Ватерман [1],
Дж. Мід [1], Х. Теджфела та Дж. Тернера, С. Московічі [11], Х. Тейфел [2], Дж. Тернер [2], З.
Фрейд [3,4], Ч. Гордон [12], М. Хог [2], КГ. Юнг [10], В.А. Ядов [2] та багато інших.
Метою нашого дослідження було формування загальної теоретичної моделі поняття ідентичності. Отже, перед нами були поставлені такі завдання: Здійснити теоретичний аналіз літературних джерел щодо вивчення історії дослідження явища ідентичності. Побудувати загальну класифікаційну схему-модель феномену ідентичності особистості.
Методом дослідження виступив теоретичний аналіз літературних джерел з цього питання. РЕЗУЛЬТАТИ ТЕОРЕТИЧНОГО АНАЛІЗУ ПРОБЛЕМИ Вирішуючи перше завдання дослідження, зазначимо, насамперед, що історія розвитку проблеми ідентичності бере свій початок із праць античних філософів та простежується в наукових творах класиків зарубіжної та вітчизняної філософії, психології та соціології. Так, наприклад, Платон визначав ідентичність як певну ідею, яка охоплює все існуюче, а за
Арістотелем, ідентичність – це тотожність, що існує внутрішньо і визначається як те, у чого матерія одна, й те, у чого сутність одна. Сутність матерії ідентичності полягає втому, що вона як субстанція має два шари у своїй структурі з одного боку, вона є ідентичністю як такою, що
притаманна всім суб’єктам, й з іншого – ідентичність є унікальною та єдиною, є відмінною. Таким чином, ідентичність стає поєднанням форми та змісту. Слід зазначити, щодо Нового часу в розумінні поняття ідентичності майже нічого не змінилося. Доки Р. Декарт [2] не представив своє розуміння цього. Таку Р. Декарта ідентичність набуває тіло. Автор розглядає ідентичність як певне Я, як прояв суб’єктивності при вираженні сумніву щодо чогось іншого тазі збереженням впевненості у власному існуванні. Мисляча субстанція стає підґрунтям для тотожності особистості. Б.
Спіноза [2] говорить про ідентичність як про субстанцію, що творить та є створеною, ідентичність визначається багатьма сторонами, які підтверджуються розумом та свідчать про певну властивість ідентичності. Д. Юм [4] розглядає проблему ідентичності як таку, що потребує самостійного вивчення. Ідентичність він розуміє як тотожність особистості, водночас ставлячи її під сумнів. Автор розглядає ідентичність як таку, що не володіє незмінністю та раціональністю. Він звертається до враження та сприйняття, які змушують ідентичність змінюватися. І. Канту своїх працях вказує нате, що ідентичність залежить як від раціональної здатності людини, так й від здатності уявляти, на сонові чого формуються наші судження про певний предмет. Ідентичність – це акт, що утворюється через поєднання чутливого та раціонального. Крім того, ідентичність одночасно є принципом розвитку та самообмеження.
І.Г. Фіхте [2], вивчав проблему активності ідентичності та зробив висновок проте, що основним стимулом для неї є заперечення, яке виникає під час зустрічі з іншим Я, що веде до побудови певних меж. У той же час, інше Я, тобто «не-Я», є поштовхом для розвитку Я.
Г.В. Гегель [2] запропонував розглядати ідентичність як процес, що має свою історію. При цьому становлення ідентичності й є основною метою історії. Часові модуси «Я-концепції» розвивали у своїх вченнях В. Дільтей, М. Хайдеггер, М.
Мерло-Понті [2]. Вчені говорять проте, що людське життя наділене особливою темпоральністю, яка знаходиться у деяких окремих моментах в цілому, яке не є завершеним. Постійності Я загрожує час. Автори пропонують Я, оскільки воно постійно не існує вжитті, визначити як самість, як те, що людина самостійно робить, осмислюючи себе. В результаті ідентичність складається з тотожності та самості, які є її сутностями. Вчені говорять проте, що тотожність людини та те, чим вона є, насправді різняться. ММ. Бахтін [2], вивчаючи проблему ідентичності, дійшов висновку, що саме людина набуває ідентичності, здійснюючи вибір між приписами моралі та особистими спонуканнями. Автор говорить проте, що ідентичність виникає як наслідок розбіжності з собою. Феномен ідентичності задається темпоральністю, опосередкованістю та характером дій, що виконуються в певний проміжок часу. З. Фрейд [3, 4] стверджував, що ідентичність розвивається за моделлю прийняття батьківських принципів поведінки, зауважуючи на тому, що батьківськими принципами можуть бути не лише батьки, ай Супер-Его іншого суб’єкта. На думку філософа, саме ідентифікація є найпершою формою емоційного зв’язку. Ідентифікація відбувається за умови витіснення чи панування безсвідомих механізмів, коли Я переймає якості певного об’єкта, при цьому вони можуть бути як позитивними, такі негативними. Ідентифікація є частковою та обмежено, коли копіюється лише одна риса об’єкта. Ідентифікація через регресію,
інтроекцією об’єкта в Я стає заміною лібідонозного об’єктивного зв’язку. Ідентифікація немає об’єктивного ставлення до особи, що копіюється. Вона може виникати в разі спільності з особою, яка була помічена, при цьому ця особа не є об’єктом сексуальних первинних потягів. Успіх ідентифікації залежить від значущості спільності, що вона більша, то більший успіх. При цьому базовою ідентифікацією є ідентифікація за типом батьків. Завдяки психоаналізу ідентичність почали розглядати як таку, що є прихованою як від інших, так й від самого себе. Учення про ідентичність К. Юнга [10] пов’язане насамперед із поняттям персона, яке він розумів як частину колективної психіки, яка здатна імітувати індивідуальність та змушувати інших та себе думати проте, що він є індивідуальним, тоді як насправді це лише роль, яку проявляє колективна психіка. Але в той же час, як пише філософ, в певній якісній визначеності персони є індивідуальне, й хоча Я-свідомість та персона не є тотожними, завжди присутня безсвідома самість, яка й є індивідуальність. Юнг говорить проте, що
персона включає в себе складну систему взаємовідносин між індивідуальною та соціальною свідомістю. Персона, яка є колективно схвалюваною, є результатом ідентифікації Яз персоною, з соціальною роллю та є результатом значного поступу соціальному світові. Унаслідок цього з’являються неврози. Юнг говорить проте, що досягнення індивідуалізації можливе, якщо людина здатна розрізнити, якою вона здається собі та іншим, а також розуміння невидимого зв’язку з безсвідомим та здатність відрізнити себе від Аніми [10]. Починаючи з х років ХХ століття, поняття ідентичності стає популярним у психології, доповнюючи, уточнюючи, а нерідко й заміняючи собою більш традиційні поняття
Я-концепції, самості тощо. Уперше детальне розкриття поняття ідентичності було висвітлено у праці Е. Еріксона Дитинство та суспільство, а вже на початку х років ХХ століття найбільший представник культурно-антропологічної школи К. Леві-Стросс прогнозував, щонайближчим часом свого актуалізується проблема кризи ідентичності, яка стане міждисциплінарним питанням. У цей період активно розвивається проблема ідентичності, й в 1980 році відбувається світовий конгрес, на якому було представлено понад двісті досліджень з персональної та соціальної ідентичності [8]. Е. Еріксон говорив про ідентичність як про динамічний протягом всього життя процес організації життєвого досвіду в індивідуальному Я. Філософ вважав, що людина спроможна зберегти цілісність та індивідуальність власного досвіду завдяки процесу становлення та розвитку ідентичності, який, до того ж, дає можливість людині визначати внутрішню та зовнішню небезпеку та співвіднести свої можливості із соціальними. Ідентичність виконує організуючу функцію в розвитку особистості, саме тому ідентичність є центральним поняттям при розгляді стадій психосоціального розвитку [8]. Е. Еріксон розглядає Я як певну структуру, яка, поряд з тим, що є ніби полем свідомості, на якому відбувається зіткнення безсвідомих, протилежних тенденцій й виконує адаптаційну функція, володіє ще й власною автономністю й енергією та визначає динаміку особистісного розвитку. При цьому центральною складовою Я є саме ідентичність. На думку Е. Еріксона, ідентичність – це складне, багаторівневе особистісне утворення. При цьому її рівні обумовлені рівнями аналізу природи людини індивідний, особистісний, соціальний [8]. Так, на індивідному рівні ідентичність розуміється як усвідомлення людиною власної певної незмінної даності, своєї фізичної зовнішності, темпераменту, задатків тощо – тобто як протяжність у часі. З особистісної точки зору ідентичність розглядається як відчуття людиною власної неповторності, унікальності свого життєвого досвіду, що задає певну тотожність самому собі. [8, с. 78–80]. Про таку структуру ідентичності Е. Еріксон говорить Це конфігурація, яка виникає шляхом успішного его-синтезу та ресинтезу протягом дитинства. Ця конфігурація поступово об’єднує конституційні задатки, базові потреби, здібності, значущі ідентифікації, ефективні захисти, успішні сублімації та постійні ролі [8, с. 79–80]. Цей елемент ідентичності є результатом усвідомлення особистістю здатності поєднувати всі ідентифікації з потягом libido, зі здібностями розумовими та сприятливими можливостями. Разом із тим, ідентичність Е. Еріксон розумів як певний особистісний конструкт, за допомогою якого ми відрізняємо схожих та несхожих на себе, який відображає внутрішнє прийняття людиною соціальних ідеалів та норм. Таку структуру Е. Еріксон назвав соціальною ідентичністю. Крім того, вчений запропонував наступні елементи ідентичності нарівні індивідуального досвіду
– відчуття ідентичності – це відчуття особистісної тотожності та історичної безперервності особистості
– свідоме відчуття особистісної ідентичності ґрунтується на тому, що людина усвідомлює себе тотожною та безперервною в часі та просторі, а також те, що оточуючі визнають цю тотожність та безперервність
– переживання відчуття ідентичності з віком та вході розвитку особистості посилюється людина відчуває зростаючу безперервність між переживаннями дитинства та передбачуваними майбутніми переживаннями, тим, ким вона хоче стати, та сприйняттям очікувань оточуючих стосовно себе [7].
Е. Еріксон говорить проте, що володіти ідентичністю означає здатність особистості відчувати себе та власне буття як незмінне, безперервне, таке, що визнається іншими. Розвиток ідентичності за Е. Еріксоном – це результат взаємодії біологічних, соціальних та его- процесів, при цьому саме его-процеси відповідають за поєднання перших двох. Результатом такої інтеграції, его-синтезу, є побудова певної конфігурації елементів ідентичності. Слід зауважити, що цей процес відбувається протягом усього дитинства. Пізніше, в підлітковий період, конфігурація елементів ідентифікацій змінюється внаслідок відмови від деяких з них та приєднанням нових. Таким чином, розвиток ідентичності є складним процесом поєднання та роз’єднання різних пов’язаних між собою ідентифікацій. Е. Еріксон запропонував вісім стадій розвитку ідентичності, кожна з яких характеризується певною проблемою, яку людина має розв’язати. Крім того, автор зауважує на тому, що не можна розглядати процес розвитку ідентичності як пряму лінію, оскільки кожен з етапів розвитку має так звані кризи ідентичності – періоди, коли виникає конфлікт між існуючою на той момент конфігурацією елементів та властивими їй способом входження в навколишній світі змінами в біологічному чи соціальному середовищі існування індивіда [8]. Розглянемо більш детально стадії епігенетичного розвитку ідентичності
1. Стадія «базової довіри проти базової недовіри» – характеризується повною залежністю людини від оточуючого світу, коли вона потребує уваги та фізичної турботи, період формування відчуття довіри та недовіри до речей та людей на основі досвіду спілкування дитини з матір’ю. За Е. Еріксоном, розвиток сильного відчуття базової довіри є навчанням людини, як розраховувати на зовнішнє піклування, довіряти самому собі, справлятися зі своїми проблемами [6]. Результатом балансу між базовою довірою та базовою недовірою є виникнення надії [9].
2. Стадія «автономії проти сорому та сумніву» – період, який пов’язаний із розвитком м’язів та здатністю стримувати та відпускати, що стають базовими методами, при цьому значення останніх може бути як позитивними, такі негативними. Крім того, в цей період набуває свого розвитку почуття автономії та усвідомлення свободи вибору, також на цьому етапі дитина починає переживати почуття сорому, через усвідомлення того, що її недоліки помітні оточуючим. Водночас, націй стадії дитина набуває почуття волі, вона вчиться контролювати свої потреби, оцінювати їх та розрізняти.
3. Стадія «ініціативності проти провини». Тут головною силою виступає рішучість, яка втілюється в дитячих іграх та фантазіях. При цьому гра виступає для дитини певною формою планування, вона пізнає його цінність та починає розвивати почуття рішучості та керівництва. На цьому етапів дитини вперше виникає почуття провини, розвивається совість, батьківське ставлення до предметів, зміцнюється самоспостереження, самокритика, самоконтроль.
4. Стадія «працелюбства проти неповноцінності». Націй стадії дитина, оскільки потрапляє вжиття поза родиною, переживає нове відчуття роботи, яке приходить на зміну грі, крім того, дитина входить у систематичний навчальний процес, де вчиться відповідному ставленню до предметів, оволодіває значущими для суспільства навичками, надаючи при цьому великого значення зовнішній оцінці їх здібностей, досягнень тощо. Дитина може переживати почуття неповноцінності та неадекватності в разі недосягнення гарних результатів та, як наслідок, відсутності поваги збоку батьків, однолітків, вчителів. Таким чином компетентність є головною силою цієї стадії.
5. Стадія «ідентичності проти сплутаної ідентичності». Характеризується пошуком людиною відповіді на питання Хто вона є така та, на думку Е. Еріксона, є вирішальним періодом. Базова сила цього етапу – вірність, яка є наріжним каменем ідентичності. Оскільки в цей період людина має зробити вибір щодо кар’єри та обрати міцну систему цінностей, то саме вірність дає можливість стримати свої обіцянки, навіть за умов наявності протиріч у системі цінностей.
6. Стадія «близькості проти ізоляції». Ця стадія відповідає початку зрілого періоду життя людини та пов’язана з відокремленням від батьків, закінченням школи, зі встановленням дружби та близьких відносин, розвитком почуття зрілої відповідальності за умови наявності сформованого почуття ідентичності. Це стадія розвитку нової здібності – кохання, яка, на думку Е. Еріксона, є наймогутнішою силою людини.

7. Стадія «генеративності проти стагнації». Ця стадія триває весь зрілий віковий період. У цей період формується здібність – турбота, що виражається у всеохоплюючому інтересі до всього, що було створено любов’ю, необхідністю чи випадком. Слід зазначити, що Е. Еріксон вважає саме турботу про дітей ядром цієї сили. При цьому тут можна розглядати не лише нащадків, ай творчість людини, її думки, ідеї, творіння.
8. Стадія «цілісності проти відчаю». Ця стадія відповідає періоду старості. Це час, коли людина стикається із межовими турботами. Націй стаді відбувається інтеграція, яка дає можливість бачити цілісно людське життя, розуміти людські проблеми. [5] У своїх працях Е. Еріксон виокремлював два типи ідентичності его-ідентичність та більш широке поняття ідентичності – позитивну та негативну ідентичність. Взагалі уявлення про дві основні складові ідентичності – персональну та соціальну – є характерним для більшості наукових праць із цієї проблематики (Х. Тейфел, Дж. Тернер, М.
Хог, В.С. Агеєв, В.А. Ядов) [2]. Крім того, в багатьох емпіричних дослідженнях учені наводять класифікації типів ідентичностей, виходячи з соціального аспекту, наприклад статеворольова, професійна, етнічна, релігійна ідентичності особистості. Іноді в якості основи для виокремлення різних видів ідентичності береться загальний рівень її сформованості. Так, американський дослідник Дж. Марсіа у своїх працях, присвячених аналізу психологічних новоутворень юнацького віку, пропонує чотири види ідентичності.
По-перше, Дж. Марсіа ідентичність розуміє як структуру Его – внутрішньо самостворювану, динамічну організацію потреб, здібностей, переконань та індивідуальної історії [1]. Автор припустив, що така структура має свій феноменологічний прояв через певні зразки розв’язання тієї чи іншої проблеми [1]. На думку Дж. Марсіа, ідентичність розвивається протягом життя людини, при цьому існує два основних шляхи її досягнення постійне усвідомлення певних даних про себе, і, як результат, формується передчасна або привласнена ідентичність, або людина самостійно вирішує, якою вона буде, і, як результат, формується конструйована, або досягнута, ідентичність. Автор зауважує, що криза ідентичності відповідає лише певним життєвим сферам людини тане охоплює всього її життя
[1]. Отже, Дж. Марсіа в підлітковому віці виділяє декілька видів ідентичностей. Одна з них
– це так звана «реалізована ідентичність», що характеризується тим, що підліток, подолавши критичний період, відокремився від батьківських установок та має здатність самостійно, виходячи з власних уявлень, оцінювати свій майбутній вибір. У цей період підліток емоційно є включеним у процеси професійного, ідеологічного та сексуального самовизначення, які, на думку Ж. Марсіа, є основними напрямками формування ідентичності [1]. Другий вид – «мораторій» – автор оцінює як найкритичніший та говорить про нього, як про період активної боротьби підлітка з соціальними можливостями, які йому були запропоновані. При цьому слід зауважити, що на той час він немає чіткого уявлення прожиття. Третім видом ідентичності є «дифузна», яка виникає як наслідок практичної відсутності в підлітка основних ліній формування ідентичності статевої, ідеологічної, професійної. Крім того, такий підліток не оцінює себе як такого, що здатен до самостійного вирішення питань стосовного власного життя. Останнім видом підліткової ідентичності, виокремленим Ж. Марсія, є ідентичність
«визначена». Вона набувається втому разі, якщо підліток орієнтується утрьох сферах самовизначення, але прислухається до батьківських установок та прагне стати тим, ким бачать його батьки [1]. А. Ватерман у своїх наукових працях наполягав на тому, щоб ідентичність розглядали з ціннісно-вольових аспектів [1]. На думку автора, ідентичність корелює з самовизначенням людини, її життєвими цілями, цінностями, переконання, які виступають її елементами. Ці елементи формуються через вибір серед можливих варіантів у період кризи ідентичності та є визначальними для сенсу життя. А. Ватерман зауважує, що процес формування та існування ідентичності включає в себе шляхи, за допомогою яких людина ідентифікує, оцінює, відбирає цінності, цілі та переконання. До того ж, ідентичність слід розглядати разом із розкриттям змісту її елементів, кожен з яких належить до певної сфери життя. У зв’язку з цим автор виокремлює чотири сфери життя, які є найбільш значущими у формуванні ідентичності
обрання професії, прийняття та переоцінка релігійних та моральних переконань, формування політичних поглядів, прийняття набору соціальних ролей, втому числі статевих, подружніх, батьківських [1]. На думку А. Ватермана, формування ідентичності є сукупністю взаємопов’язаних виборів, через які людина обирає свої власні цілі, цінності, переконання. При цьому такий процес може мати й зворотний напрямок розвитку, тобто повертатися на більш ранні рівні. Якщо життєві цілі, цінності та переконання втрачають свою життєву силу, то, як наслідок, втрачається почуття ідентичності. Багато вчених пропонують як структурні одиниці ідентичності розглядати різноманітні
Я-уявлення, виокремлюючи їх за різними основами. Так, Г. Родрігес-Томє виділяє у структурі підліткової ідентичності три виміри, які є дихотомічно організованими [1]. Це визначення себе через стан чи активність – я такий-то чи належу до такої-то групи вимір опозиції офіційний соціальний статус – особистісні риси вимір дихотомії соціально узгоджені та соціально неузгоджені Я-характеристики.
Дж. Мід, вивчаючи проблему ідентичності, визначав її як здатність людини зв’язано, цілісно сприймати свою поведінку та життя [1]. Автор пропонує розглядати усвідомлену та неусвідомлену ідентичність. При цьому перша пов’язана зі здатністю людини за допомогою набутої в соціальній взаємодії мові розмірковувати про себе, усвідомлювати свою ідентичність. Неусвідомлена ідентичність виникає в результаті несвідомого прийняття певних норм, очікувань тієї соціальної групи, до якої належить людина. При цьому перехід від неусвідомленої ідентичності до усвідомленої можливий завдяки рефлексивним механізмам. Говорячи про усвідомлену ідентичність, слід зазначити, що вона, з одного боку, надає відносну свободу особистості, бо людина самостійно регулює свою поведінку, з іншого боку, людина залишається залежною від соціуму, оскільки саме за допомогою мови усвідомлена ідентичність формується.
Дж. Мід запропонував вирішення питання щодо співвідношення соціальної детермінації та самодетермінації особистості шляхом виокремлення ідентичності І та «Ме»
(англ. – примітка автора) [1]. Ідентичність «Ме» відповідає людині, яка знаходиться під впливом соціальних стереотипів та звичаїв, тобто є соціально детермінованою. Ідентичність І властива людині, яка має свій власний, індивідуальний та неповторний спосіб поведінки в соціумі. В той же час, саме завдяки соціуму та взаємодії з ним людина здатна набути ідентичність, оскільки остання не наявна у дитини від народження. Ідеї Дж.Міда були продовжені І. Гоффманом [1], який, зокрема, запропонував виділяти три види ідентичності
1) соціальна ідентичність – наділення особистості іншими людьми соціальними атрибутами групи, до якої вона належить
2) особиста ідентичність включає в себе індивідуальні ознаки людини (наприклад, усі унікальні ознаки, унікальні комбінації фактів та дат історії людини
3) Я-ідентичність – передбачає суб’єктивне відчуття індивідом свого життя, своєї безперервності та унікальності. Слід зауважити, що особиста ідентичність є соціальним феноменом, тобто лише через взаємодію з партнером, який знає факти життя людини, остання здатна сприйняти особисту ідентичність. Уявленням про ідентичність І. Гоффмана близька модель боротьби ідентичностей» Р.
Фогельсона [1]. Автор запропонував чотири види ідентичності реальна ідентичність, тобто самоопис індивіда ідеальна ідентичність – така, до якої індивід прагне негативна ідентичність – та, яку індивід намагається уникати виявлювана ідентичність – сукупність образів, які індивід презентує суспільству для того, щоб вплинути на їхню оцінку своєї ідентичності. Таким чином, можна побачити, що для більшості дослідників питання структури ідентичності, по-перше, було похідним від питання про її розвиток, а по-друге – конкретні рішення його не виходили за межі еріксонівського поділу ідентичності на персональну та соціальну. Г. Брейкуел розглядає взаємозв’язок міжособистісною та соціальною ідентичностями та пропонує чотири структурних компоненти ідентичності біологічний організм, змістовний
вимір, ціннісний вимір, час [1]. Перший структурний компонент підкреслює походження ідентичності від результату взаємодії біологічного організму та соціуму. При цьому, незважаючи нате, що біологічний організм виступає ядром ідентичності, з часом він втрачає свою значущість. Змістовний вимір передбачаєте, за допомогою яких характеристик індивід описує себе та які характеристики описують його як унікальну особистість. При цьому кожна характеристика має позитивну чи негативну оцінку, відповідно до соціальних норм та цінностей. Крім того, оцінки також мають тенденцію до змін залежно від певної соціальної ситуації. Також Г. Брейкул зазначає, що ідентичність розвивається в суб’єктивному часі [1]. С. Московічі у вченні про ідентифікаційну матрицю зауважував, що вона складається із великої кількості ідентичностей, при цьому порядок та структуру в матриці визначає та ідентичність, яка є провідною на певний момент [11]. Ще один соціолог, Ч. Гордон, вивчаючи поняття ідентичності, запропонував поділяти її на п’ять видів 1) статеву ідентичність – тобто гендерну ідентифікацію людини 2) етнічну ідентичність – ідентифікацію людини як члена певної соціальної структури (етнос, нація, мовна група тощо 3) ідентичність членства, яка досягається людиною як результат її взаємозв’язків з організаційним життям певної групи 4) політичну ідентичність – ідентифікацію людини з певною політичною групою (ліберал, демократ тощо 5) професійну ідентичність – ідентифікацію людини з певними видами трудової діяльності як в домашньому господарстві, такі поза ним [12].
У процесі вирішення другого завдання дослідження зазначимо, що на сьогодні у психологічній науці існує чимала кількість психологічних підходів до вивчення поняття ідентичності та побудови її структури та типології. Всі ці теорії переважно базуються на еріксонівському підході та концентруються на вирішенні питання про розвиток ідентичності. Нижче ми пропонуємо класифікаційну схему-модель феномену ідентичності (див.
рис. 1).
Усвідомлена ідентичність Неусвідомлена ідентичність
Особистісна ідентичність Соціальна ідентичність Реалізована Статеворольова Мораторій Статева
Власне статеворольова Дифузна Визначена Реальна Професійна Ідеальна Етнічна Негативна Релігійна Виявлена Економічна
Членства
Політична

Рис. 1. Класифікаційна схема-модель феномену ідентичності особистості
ВИСНОВКИ
1. Поняття ідентичності має давню історію дослідження, починаючи з періоду античності.
2. У сучасній психологічній науці ідентичність визначають як почуття самототожності, власної істинності, повноцінності, причетності досвіту та до інших людей почуття набуття, адекватності та стабільного бачення себе, володіння особистістю власним Я, незалежно від зміни оточуючої ситуації це здатність особистості до повноцінного вирішення завдань, які постають перед нею на кожному етапі розвитку.
3. Процес формування ідентичності не є одиничним актом, це серія взаємопов’язаних виборів, за допомогою яких людина приймає свої власні цілі, цінності та переконання. Існує чимало підходів щодо класифікації видів ідентичності.
ЛІТЕРАТУРА Антонова Н.В. Проблема личностной идентичности в интерпретации современного психоанализа, интеракционизма и когнитивной психологии [Электронний ресурс / Н.В. Антонова. – Режим доступа: http://www.elib.org.ua.
2.
Емельянова С.И. Что такое идентичность, или история одного события [Электронний ресурс / С.И. Емельянова. – Режим доступа: http://www.virlib.eunnet.net.
3.
Малахов В.С. Неудобство с идентичностью : текст / В.С. Малахов // Вопросы философии. – 1998. – №2. – С. 43–53.
4.
Фрейд З. Я и «Оно» : текст / З. Фрейд. – Тбилиси, 1991. – 398 с.
5.
Фрейджер Р. Личность. Теории, упражнения, эксперименты : текст / Р. Фрейджер, Дж.
Фейдимен. – СПб. : Прайм – ЕВРОЗНАК, 2006. – 704 с.
6.
Эриксон Э. Детство и общество : текст / Э. Эриксон. – е изд.]. – СПб. : Ленато, 2006. –
592 с.
7.
Эриксон Э. Идентичность: юность и кризисы : текст / Э. Эриксон. – М, 1996. – 344 c.
8.
Эриксон Э. Проблемы Эго-идентичности : текст / Э. Эриксон // Реферантивный журнал.
Социология. – 1991. – №1. – С. 173–200.
9. Эриксон Э. Трагедия личности : текст / Э. Эриксон. – М. : Алгоритм, Эксмо, 2008. – 256 с.
10.
Юнг К. Психология бессознательного : текст / К. Юнг – Мс т / S. Moskovici //
European Journal of Social Psychology. – 1988. – V. 18.
12. Gordon, Ch. Development of evaluated role identities : т / Ch. Gordon // Annual Review of
Sociology. – 1976. – V. 2. – P. 405–433.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал