Тема Українська мова в сучасному світі Мета



Скачати 85.67 Kb.
Pdf просмотр
Дата конвертації24.04.2017
Розмір85.67 Kb.

Тема 1. Українська мова в сучасному світі
Мета: заповнення прогалин у знаннях щодо української мови, її походження й сучасного стану функціонування та в умінні використовувати набуті вміння і навички на практиці.
Зміст
1.1. Місце української мови в системі мов.
1.2. Звідки походить і як виникла українська мова?
1.3. Сучасний стан української літературної мови і форми її існування.
1.4. Українська мова як державна.

Українці становлять націю із своєю територією (Україна), економікою, мовою і психічним складом

менталітетом. Як бачимо, територія є важливою ознакою нації.
Основна частина українців (близько 36 млн.) живе в Україні, де становить понад 75 % населення.
Крім того, значна частина українців мешкає за межами України

у близькому й дальньому зарубіжжі: у Росії

близько 3,5 млн.; у Білорусії

близько 200 тис.; у Молдові

близько 0,5 млн.; у Киргизстані

близько 120 тис.; в Узбекистані

понад 100 тис.; у Польщі

близько 300 тис.; у Чехії й
Словаччині

понад 70 тис.; у Румунії

близько 70 тис.; у Югославії

близько
40 тис.; у США

близько 1 млн.; у Канаді

600

700 тис.; в Аргентині

150

160 тис.; у Бразилії

понад 100 тис.; в Австралії

близько 30 тис.
Більшість українців в Україні й за її межами володіє українською мовою, значна їх частина є білінгвами, тобто знають рідну мову і мову держави, у якій проживають.
Українська мова належить до групи слов’янських мов, які поєднуються спільністю джерела

спільнослов’янської мовної єдності, а також спільністю значної частини словникового складу й граматичної будови.
Звичайно слов’янські мови поділяють на три групи: східнослов’янська
група (українська, російська, білоруська мови), західнослов’янська (польська, чеська, словацька, верхньо- і нижньолужицька, або сорбська, словінський і кашубський діалекти на території Польщі) і південнослов’янська (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови). Цей поділ ґрунтується переважно на мовних особливостях, однак подекуди (зокрема при характеристиці східнослов’янських мов) власне мовні засади підміняються культурно-історичними.
Українська мова належить до східнослов’янської групи за рядом фонетичних і морфологічних рис.
Крім структурних особливостей, східнослов’янські мови об’єднує те, що вони протягом кількох століть мали спільну книжну мову, основою якої була староцерковнослов’янська, яка на різних територіях поступово насичувалася живомовними елементами, властивими різним етносам. Поступово на ґрунті одного джерела книжної мови виробилися різні територіальні варіанти, які стали основою староукраїнської, староросійської й старобілоруської книжних мов.
Наприкінці ХVІІІ ст. виникає нова українська літературна мова на народній основі. У виробленні цієї мови велику роль відіграли письменники
Полтавщини й Слобожанщини – І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко,
П. Гулак-Артемовський, харківські поети-романтики
(І. Срезневський,
А. Метлинський, М. Петренко, Л. Боровиковський, М. Костомаров та ін.). У цей процес уключаються письменники, що репрезентували північний регіон поширення української мови - М. Забіла, Є. Гребінка. Нарешті, всередині ХІХ ст. розквітає творчість Т.Г. Шевченка, якого по праву вважають основоположником української літературної мови. Отже, нова українська літературна мова склалася на основі діалекту, який був порівняно одностайним на великих просторах на схід і на захід від Дніпра. Ця мова була близька і зрозуміла українцям усієї України і була сприйнята як своя, рідна.
Як ми вже говорили, українська мова належить до групи слов’янських мов, що виникли на основі спільнослов’янської мовної єдності, вже в надрах
якої існували окремі діалектні відмінності. Річ у тім, що мовна єдність виявлялася у вигляді родових, пізніше племінних діалектів, які, природно, могли відрізнятись у певних деталях при загалом спільній основі.
Сучасні слов’янські мови мають так багато спільних рис, особливо в лексичному і граматичному ладі, що це дає підстави вважати, що мовна єдність слов’ян розпалася порівняно пізно. Розселення слов’ян відбувалося з їх
«прабатьківщини», якою більшість дослідників вважає українське і польське
Полісся і суміжну з ним лісостепову смугу в Середньому Подніпров’ї.
«Велике переселення народів» ІІІ-ІV ст. (спочатку гуни, потім готи) захопило своїм рухом і значні шари слов’янства, яке розселялося на захід аж до
Ельби, південний захід до Егейського моря, схід (до Дону) і північний схід

у верхів’я Волги й Оки. Таким чином, слов’яни розселилися по великій території
Східної Європи.
Нас у цьому разі цікавить питання про тих слов’ян, які стали пращурами українського народу. «Початковий літопис» говорить про східнослов’янські племена Х і попередніх століть. Серед них він називає полян навколо Києва, древлян (видимо, поліщуків) на північ від Києва (центр древлян

м. Коростень), сіверян із центром у Чернігові, волинян на захід від полян, уличів і тиверців

на південний захід. Дослідники вважають, що названі не всі племена, а деякі назви (наприклад, волиняни) швидше називають союзи племен. Згадуються ще дуліби й деякі інші. Південні племена під впливом несприятливих умов (природних чи політичних) могли мігрувати на північ чи захід, а потім повертатися на рідні місця.
Саме ця група племен, очевидно, й стала етнічною основою, на якій сформувалася українська мова і український народ. Інші названі літописцем племена (дреговичі, радимичі, в’ятичі) стали етнічною і мовною основою білорусів і росіян.
У мовознавстві 30-70-х років запанувала схема, згідно з якою в період
існування держави Київської Русі (Х-ХІІ ст.) із цих розрізнених племен сформувалась (чи почала формуватись) єдина давньоруська народність і єдина
давньоруська мова, яка, мовляв, і стала основою трьох східнослов’янських мов, що виникли внаслідок поділу давньоруської мови. Однак це тільки схема, яка не враховує багатьох факторів, і найперше, мовний стан у Київській Русі та соціально-економічні обставини. Щодо останніх, то в Київській Русі не відбулося етнічного об’єднання, бо різні території хоч і переділялися досить часто, жили осібно. Об’єднувала східних слов’ян влада Київського князя і наявність службовців та військових, які були більш мобільними і могли в обмежених рамках здійснювати контакти й сприяти якимось взаємовпливам.
Тому навіть за наявності централізованої влади контакти здійснювалися на рівні «верхів» (княжі урядовці, воїни, духівництво, купці), основна ж маса населення була міцно пов’язана зі своєю територією і мовою. Для розуміння ситуації звернімось до нашого часу: 200 років ми маємо українську літературну мову на живомовній основі, майже 100 років

обов’язкової загальної освіти, що навчає цієї мови, вплив літературної мови через школу, літературу, пресу, радіо, кіно, телебачення, а ми не подолали діалектних відмінностей і легко відрізняємо за мовними особливостями «східняка», «галичанина», «поліщука» тощо. Те ж стосується й російської та білоруської мов. То про яку єдину давньоруську мову може йтися?
Так давньоруської мови не було?
Була. Але це була книжна мова, яка сформувалася на ґрунті старослов’янської мови. Вона була засобом спілкування в офіційних документах, у навчанні, церкві, книзі та ін. Але це була книжна мова народу, який жив за своїми звичаями й користувався своєю рідною говіркою.
Мова народу жила й розвивалася за своїми законами і виробляла та розвивала свою мовну структуру, свій лексичний склад. Ця мова поступово всотувалася книжною мовою, аж поки під пером І. Котляревського, Г. Квітки-
Основ’яненка, Т. Шевченка та багатьох інших письменників не витиснула і не заступила стару книжну мову.
Мова – явище, яке завжди в дорозі, в розвитку, тому на кожному етапі розвитку вона може існувати в кількох формах. Найперше, ми виділяємо
літературну мову і територіальні діалекти.
Літературна мова – загальнонародна форма мови, що відзначається
єдиними нормами на всьому обширі, де вона функціонує. Літературна норма – це сукупність правил вимови, слововживання, словотворення, словозміни, правопису. Так, літературною нормою є чітка вимова ненаголошеного о в більшості слів; уживання дієслівних форм ходить, носить, а не ходе, носе;
іменників життя, знання, а не житє, знанє; головою, рукою, а не головов,
руков і т.ін.
Літературна норма єдина для всіх носіїв української мови, вона єднає українців як націю.
Норми літературної мови виробляються на ґрунті живої мови, за найбільш уживаними зразками і кодифікуються, узаконюються правилами.
Норми сучасної української літературної мови вироблялися протягом ХІХ-ХХ століть творчістю кількох поколінь письменників і вчених-філологів, які орієнтувалися на мову українського населення на великих обширах обабіч
Дніпра.
Українська літературна мова має дві форми виявлення: усну і писемну.
Усна мова є первісною за походженням, тому вона завжди була основною, а до появи писемності єдиною. Писемна мова це система знаків для передачі мови на письмі. Писемна форма має важливе значення в суспільстві, оскільки дозволяє передавати інформацію, знання не тільки в безпосередньому контакті співрозмовників, а і на великій відстані в просторі й часі. Завдяки писемності ми можемо послати повідомлення на інший край землі і обмінятися знаннями, думками, почуттями з людьми, яких не бачимо. Дякуючи писемності, ми знайомимося з культурними здобутками людей і народів, які жили за 6 тис. років до нас. Писемність сприяла інтелектуальному розвиткові людства, бо кожне нове покоління спиралось і спирається на досвід не тільки своїх батьків і дідів, а і тисячолітній досвід людства. У межах 10 тис. років, коли люди користуються писемністю, вони пройшли в культурному відношенні більший шлях, ніж за попередні десятки тисяч років.

При всій важливості писемної мови усне спілкування залишається основною і найважливішою формою мови, не випадково так інтенсивно увійшли і входять у життя нові засоби спілкування й передачі інформації голосом: телефон, радіо, телебачення, новіші конструкції комп’ютерів.
Територіальні діалекти – варіанти живої української мови, які функціонують на певній території. Основа їх системи, спільна з іншими діалектами й літературною мовою, дозволяє розглядати їх як частину саме української мови. Поруч із цим діалекти містять окремі відмінності, які відрізняють їх один від одного. Так, на Слобожанщині вживають форми дієслів
3 ос. одн. ходе, носе, в 3 ос. мн. ходять, носять, а на південному заході України форми 3 ос. одн. ходит, носит, а 3 ос. мн. ходят, носят або навіть ходя, нося.
На півночі України голосний и вимовляють наближено до і (сіній, віходить), а на південному заході и наближено до е (вешня «вишня», меска «миска») тощо.
Ми відразу за вимовою пізнаємо представника західного регіону, як він пізнає наше походження зі Сходу за особливостями мови. Це при тому, що всі ми розмовляємо українською літературною мовою.
В українській мові виділяють три великих наріччя: північне (поліське), південно-західне і південно-східне. Наріччя – це велика група діалектів, які поєднуються спільними суттєвими мовними рисами. Північне наріччя поширене в колишніх землях древлян і сіверян (Житомирська, Чернігівська, північні частини Київської та Волинської областей). Південно-західне наріччя
(Чернівецька, Закарпатська, Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська обл., південна частина Волинської) історично асоціюється з землями волинян, галичан, уличів та тиверців. Південно-східне наріччя охоплює найбільшу територію по обидва боки Дніпра в центральній, східній, південній частинах
України. Історично воно пов’язане з територією полян. Пізніше відбулося розселення українців на схід до Дону, в кінці ХVІІІ ст. на Кубань, на південь до
Чорного моря. На цій великій території відбувалося змішування мови представників різних діалектів і виробилася досить однорідна (з невеликими відмінностями) мова, яка й репрезентується в літературній мові.

Основу української літературної мови становить південно-східне наріччя.
Нерідко її обмежують середньонаддніпрянським (переяславо-київським, або полтавсько-київським) діалектом. Однак діалектна основа була значно ширша, бо у виробленні норм сучасної української літературної мови й створенні сучасної української літератури, у пробудженні національної самосвідомості важливу роль відіграли не тільки І. Котляревський і Т. Шевченко, а й видатний письменник, драматург, фундатор нового українського театру й української журналістики Г. Квітка-Основ’яненко.
Соціальні діалекти.
Крім територіальних діалектів, які
є загальнонародною формою української мови на певній території й історично є нащадками давніх, ще племінних мов, існують іще так звані соціальні діалекти, властиві окремим соціальним групам населення: професійні діалекти, поширені в певній виробничій сфері, соціальні діалекти й жаргони, властиві певним групам: студентський жаргон, учнівський жаргон, жаргон декласованих або кримінальних груп. Останній називають іще арго. На відміну від територіальних діалектів, які постали в результаті історичного розвитку своєї
історичної мовної системи, соціальні діалекти є проявами загальнонародної мови: вони ґрунтуються на системі української мови і мають переважно окремі лексичні відмінності. Так, окремі професійні діалекти відрізняються розвиненою системою назв знарядь праці, механізмів, приладів, технологічних процесів, дій, властивостей, важливих для цього виробництва. Відповідну систему слів мають шахтарі й ливарники, мореплавці й космонавти, науковці в кожній галузі знань і т.д. Фонетичні й граматичні відмінності цим діалектам мало властиві.
Отже, між професійними і груповими діалектами існує принципова відмінність: професійні діалекти необхідний засіб спілкування в певних сферах, групові жаргони ж мають швидше емоційне спрямування.
Сучасний етап розвитку України позначений пильною увагою до проблем, пов’язаних із державної мовою та мовною політикою. Політики та правники намагаються узагальнити міжнародний досвід мовного законодавства
та мовного будівництва в різних країнах світу, що можуть слугувати більшою або меншою мірою зразком для України. Завдяки цьому встановлено, що за своїм мовним законодавством Україна належить до найпоширенішого зразка, а саме до того, де мовою державного життя законодавчо закріплено мову корінної національності, яка переважає кількісно і яка зробила найбільший внесок у становлення своєї держави.
Термін «державна мова» виник у часи становлення національних держав.
Як зазначено в енциклопедичному виданні «Українська мова», державна мова – це «закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики» . Поряд із цим Закон України «Про засади державної мовної політики» визначає, що державна мова – це закріплена законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, установах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики тощо.
Паралельно з терміном «державна мова» вітчизняні правники часто використовують термін «офіційна мова». За поняттєвим обсягом він ідентичний основному – «державна мова», але вживається рідше, оскільки у вітчизняному законодавстві не запропоновано його спеціального визначення.
Думка про тотожність згаданих термінів випливає з офіційного рішення
Конституційного Суду України, де зазначено: «Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя» .
Доцільність розуміння названих термінів як тотожних обґрунтовується тим, що в міжнародній і зарубіжній юридичній практиці не існує поняття
«державна мова», зате наявне поняття «офіційна мова».
Спроби терміном «офіційна мова» позначати якісь інші мови, що функціонують в Україні й, відповідно до Конституції, мають право на вільний
розвиток, є явним ігноруванням правової термінології.
На сьогодні в Україні державною (офіційною) мовою є одна мова – українська, що передбачено статтею 10 Основного Закону – Конституції
України.
ВИСНОВКИ
Таким чином, українська мова пройшла складний і довготривалий період розвитку, у ході якого формувалися окремі її особливості та мовні риси.
Сучасна українська мова утворилася на основі середньонаддніпрянських говорів південно-східного наріччя й завдячує формуванням своїх норм видатним українським письменникам І.П. Котляревському, якого вважають зачинателем нової української мови, і Т.Г. Шевченку – її основоположнику.
На сьогодні українська мова належить до найрозвиненіших мов світу й має статус державної.

Додаткові джерела
1.
Конституція України : Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради
України 28 червня 1996 р. – К. : Просвіта, 1997. – 48 с.
2.
Пономарів О. Культура слова : Мовностилістичні поради : навч. посіб. / О. Пономарів. – К. : Либідь, 1999. – 240 с.
3.
Редін П. О. Практичний курс української мови : навч. посіб.
/ П. О. Редін. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2013. – 200 с.
4.
“Словники України” on-line: Словозміна. Синонімія. Фразеологія. – http://lcorp.ulif.org.ua/dictua/
5.
Великий тлумачний словник української мови.
– http://www.slovnyk.net/
6.
Ганич Д. І. Словник лінгвістичних термінів / Д. І. Ганич,
І. С. Олійник. – К. : Вища шк., 1985. – 360 с.

7.
Єрмоленко С. Я. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / С. Я. Єрмоленко, С. П. Бибик, О. Г. Тодор ; за ред.
С. Я. Єрмоленко. – К. : Либідь, 2001. – 224 с.
8.
Словники
України
[Електронний ресурс] :
Інтегрована лексикографічна система, версія 1.03. / НАН України. Український мовно-
інформаційний фонд. – К. : Довіра, 2003. – 1 CD-ROM. – Системні вимоги :
Microsoft Windows 2000/XP, Internet Explorer 5.0+. – Заголовок з титул. екрану.
9.
Українська мова : Енциклопедія. – К. : Укр. енциклопедія, 2000. –
752 с.



Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал