Сучасна українська літературна мова. Особливості наукового стилю



Скачати 207.21 Kb.
Дата конвертації27.01.2017
Розмір207.21 Kb.
Сучасна українська літературна мова.

Особливості наукового стилю
План

  1. Літературна мова як форма загальнонародної мови. Ознаки літературної мови.

  2. Поняття сучасної української літературної мови.

  3. Типи мовних норм.

  4. Функціональні стилі сучасної української літературної мови.

  5. Особливості власне наукового стилю.


Літературна мова як форма загальнонародної мови.

Ознаки літературної мови
Будь-яка загальнонародна мова, зокрема й українська, існує в різних своїх формах: літературної мови, територіальних та соціальних діалектів, просторіччя, а також як мова фольклору – усної народної творчості. У спілкуванні в галузі освіти й науки використовують літературну мову, оскільки саме вона є тією формою загальнонародної мови, яка зрозуміла всім українцям незалежно від роду занять, місця мешкання, соціального статусу, вікових особливостей тощо.

Літературна мова – це унормована форма загальнонародної мови, яка забезпечує потреби спілкування людей у державних установах, закладах культури та освіти, засобах масової інформації, у науці й мистецтві, в художній літературі та діловій документації. Проте літературна мова існує не відособлено, вона постійно взаємодіє з іншими формами національної мови – з діалектами, просторіччям, індивідуальним мовленням майстрів художнього слова – і зазнає їхнього впливу.

Літературна мова має свої ознаки, які відрізняють її від інших форм загальнонародної мови. Найголовніша з них – унормованість. Літературній мові властиві усталені вимова й правопис, словник та граматика. У ній існує система правил, яка визначає єдину вимову звуків та передачу їх на письмі, утворення похідних слів, граматичне оформлення слів та способи поєднання їх у реченні. Отже, літературна мова характеризується передусім наявністю системи мовних норм.

Літературна мова виконує в суспільстві важливі функції комунікації. Вона обслуговує всі сфери суспільної діяльності. Іншими словами, їй властива суспільна поліфункційність. При цьому літературна мова забезпечує спілкування всіх представників певної національності, незалежно від місця мешкання людини. Для української літературної мови не існує територіальних обмежень у країні, де проживає українська нація. На відміну від діалектів, її розуміють і в Закарпатті, і на півдні, і на півночі України.

Стильова розгалуженість – це ще одна відмінна ознака літературної мови. Наявність багатьох стилів – важливий показник розвитку, зрілості літературної мови: чим більше стилів та підстилів, тим більш розвинутою й досконалою вважають таку літературну мову.

Кожна літературна мова існує в 2- х формах: усній та писемній. Літературна мова – це передусім мова писемної літератури, і її становлення та розвиток відбувалися саме через писемну практику.

Сучасна українська літературна мова має всі головні ознаки літературної мови: наявність системи мовних норм, поліфункційність, загальнонаціональну форму існування, стильову розгалуженість, усну та писемну форми.


    1. Поняття сучасної української літературної мови

Літературні мови виникали по-різному. Літературна мова могла бути чужою багатьом людям певної країни або ж, навпаки, близькою і зрозумілою, якщо створювалася на основі живої народної мови. Так, в епоху середньовіччя літературною мовою у багатьох країнах західної Європи була чужа мова – латина. А східні слов’яни довгий час послуговувалися церковнослов’янською мовою.

Сучасна українська літературна мова зародилася наприкінці ХVІІІ століття й прийшла на зміну староукраїнській літературній мові, яка була зрозумілою лише освіченим людям і на той час почала занепадати через посилений вплив народних говорів на писемні твори.



Нова (сучасна) українська літературна мова орієнтувалася на народно-розмовне мовлення і була зрозумілою всім українцям. Її виникнення пов’язане з творчістю І.П.Котляревського: у своїх творах “Енеїді” (1798) та “Наталці Полтавці” він першим використав не староукраїнську літературну мову, а полтавські народні говори. У такий спосіб І.Котляревський започаткував сучасну українську літературну мову:

Так Котляревський у щасливий час

Вкраїнським словом розпочав співати,

І спів той виглядав на жарт не раз.


Та був у нім завдаток сил багатий,

І вогник, ним засвічений, не згас,

А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.

І.Франко.



У подальший розвиток сучасної української літературної мови зробили свій внесок відомі майстри українського художнього слова – прозаїки, драматурги, поети: Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський, Є.Гребінка, М.Петренко, Л.Боровиковський та ін.

Наступним етапом у формуванні сучасної української літературної мови стала творчість Т.Г.Шевченка, оскільки саме мова його творів була джерелом нормування української літературної мови. Лексичний склад і граматика творів Т.Г.Шевченка, а також їхня орфографія й пунктуація мало чим відрізняються від тієї української літературної мови, якою ми послуговуємося сьогодні. До того ж, Т.Г.Шевченко помітно збагатив літературну мову народною лексикою, запозиченнями з інших мов, фразеологізмами. Т.Г.Шевченка вважають основоположником сучасної української літературної мови.

Сучасна українська літературна мова сьогодні є державною мовою в Україні. Її використовують в усіх галузях суспільного спілкування.



    1. Типи мовних норм

Мовна норма – це історично зумовлений і відібраний суспільством у процесі спілкування найкращий варіант із співвідносних елементів загальнонародної мови.

Мовна норма формується поступово і має під собою певну культурно-історичну та



територіальну основу : вона утворюється на основі мовного явища, яке розвивалося протягом багатьох століть і є поширеним на значній території певної країни. На її формування може впливати і мовна традиція.

Усі мовні норми підлягають к о д и ф і к а ц і ї, тобто обов’язково фіксуються у словниках, довідниках, граматиках.

Розрізняють такі типи мовних норм:

  1. Орфоепічні – норми вимови звуків та їх сполук. Так, в українській мові шиплячі /ж/, /ч/, /ш/, /дж/ є постійно твердими й вимовляються без пом’якшення у словах на взірець чому, часто, чисто, ще, чорний, жовтий та ін. , а дзвінкі приголосні в кінці основ та коренів не оглушуються – дуб, казка, ніжка, книжка та ін. Орфоепічні норми української мови відображено в орфоепічних словниках.

  2. Акцентуаційні – норми наголошування слів. Наприклад, в українській мові більшість якісних прикметників має наголос на закінченні: легк`ий, міцн`ий, тверд`ий, пісн`ий, нов`ий та ін., а в інфінітивних формах дієслів нест`и, вест`и, везт`и, плест`и наголошується суфікс -ти. Акцентуаційні норми відображенo в орфоепічних словниках та словниках наголосів.

  3. Орфографічні норми існують у писемному мовленні. Це система правил, що регулює передавання звукової мови на письмі. Проте вони стосуються не всіх слів, а лише орфограм – букв або слів, які для правильного написання потребують застосування певного орфографічного правила. Усі інші слова української мови пишуться відповідно до вимови.

  4. Лексичні (у тому числі й фразеологічні) – це унормований словник мови. Так, в українській мові не відповідає лексичній нормі вживання слів прослідковується, на протязі, являється, співставити, співпадати, паливо (треба простежується, протягом, є, зіставити, збігатися, пальне) тощо. Слова української мови зафіксовано у “Словнику української мови” в 11- ти томах. Ті, що мають обмежене вживання в українському мовленні, подані з помітками : застаріле, діалектне, розмовне. Фразеологізми, або стійкі сполуки слів, зібрано у фразеологічних словниках, наприклад, у “Фразеологічному словнику української мови” в 2-х томах.

  5. Словотвірні норми виявляються в тому, що літературна мова має свій набір словотворчих морфем та певні моделі, за якими утворюються слова з новим лексичним значенням. Наприклад, в українській мові назви осіб за дією, яку вони виконують, утворюються від дієслівної основи за допомогою суфіксів -ач, -яч: глядач, позивач, споживач, заповідач, викладач (російська літературна мова у цьому випадку застосовує іншу словотвірну модель: зритель, потребитель, преподаватель).

  6. Граматичні (морфологічні) норми – це правила словозміни кожної частини мови уживання певних відмінкових та особових закінчень (п’ятдесяти, п’ятдесятьма, ходить, робить, носить; принцом, палацом; межею, кашею, сушею), уживання прийменниково-відмінкових форм (пропустив через хворобу, зробив за наказом, підручник з біології). Граматичні норми зафіксовано в граматиках і довідниках з граматики.

  7. Синтаксичними нормами регулюється побудова речень в літературній мові – з відповідним порядком слів і засобами їх зв’язку в реченні. Кожна літературна мова має свій набір моделей для побудови речень і словосполучень. Люди засвоюють їх з дитинства і, спілкуючись, утворюють синтаксичні одиниці не довільно, а за цими схемами-моделями.

  8. Пунктуаційні норми фіксують правила вживання розділових знаків – коми, тире, крапки, двокрапки та ін.

  9. Стилістичні норми визначають більш доцільну, кращу побудову речення в цілому або певного звороту. Ці норми найменш категоричні і значною мірою залежать від стилю, емоційного та експресивного навантаження мовлення.

Мовна норма є відносно стабільною. Але одним нормам властива більша стійкість, однозначність, а інші є варіантними чи змінними в часі. У деяких випадках нормативними можуть бути не одна, а дві однотипні форми слова. Вони існують в мові паралельно, є рівнозначними у літературному використанні. Так, варіантними є деякі акцентуаційні (весн`яний і веснян`ий; м`абуть і маб`уть; п`ервісний і перв`існий), орфографічні (вистрелити і вистрілити; сосен і сосон), граматичні норми (шістдесятьма і шістдесятьома в орудному відмінку; Сашку і Сашкові у давальному відмінку; зал і зала, африкат і африката, ковил і ковила; на високому пагорбі і на високім пагорбі).

Деякі норми (лексичні, орфографічні, стилістичні та ін.) можуть з часом змінюватися, наприклад, міфу (раніше – міфа), лібрето, бароко (раніше – лібретто, барокко), Чикаго, Чилі, Алжир (раніше – Чікаго, Чілі, Алжір), узагальнювальний, мотивувальний та мотиваційний, організаційний, чинний (раніше – узагальнюючий, мотивуючий, організуючий, діючий).

Мовна норма орієнтується насамперед на художньо-мовну практику: видатні майстри слова шліфують та обробляють мову. У визначенні норми беруть до уваги і стандарти мови засобів масової інформації. Загалом же, творцем літературної мови та її нормування вважають “освічений культурний соціум”: журналістів, письменників, учителів, викладачів, учених та ін.




  1. Функціональні стилі сучасної української літературної мови

Функціональний (мовний) стиль (гр. stylos – паличка для письма) це функціональний різновид літературної мови, який об’єднує мовні одиниці відповідно до їхнього призначення – для спілкування людей у певній галузі суспільної діяльності.

Кожний стиль утворюють ті мовні засоби вираження та способи їх використання (слова, фразеологізми, граматичні форми, типи речень), які зумовлені сферою його поширення та метою спілкування.

Незважаючи на те, що в мовній системі стилі постійно взаємодіють між собою, вони зберігають свої головні ознаки, пов’язані з особливостями тієї галузі людської діяльності, яку обслуговують як засіб спілкування. Основу стилю утворюють нейтральні засоби літературної мови – загальновживані слова, емоційно нейтральні форми, узвичаєний порядок слів у реченні тощо. Крім них, кожний стиль має свій набір спеціальних мовних засобів – маркерів стилю.

Стилі формувалися поступово, з розвитком літературної мови виникали підстилі та жанри. У сучасній українській літературній мові розрізняють такі функціональні стилі: офіційно-діловий, науковий, художній, публіцистичний, конфесійний, епістолярний та розмовний (стиль побутового мовлення).

Офіційно-діловий стиль — це функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, у законодавстві та сфері управління. Він використовується для мовної комунікації в ділових зовнішніх і внутрішніх стосунках та обслуговує громадські потреби людей у типових ситуаціях. Повторюваність дій і ситуацій, притаманна діловим стосункам в офіційних установах, зумовлює використання в діловому мовленні типових мовних зворотів та відповідної лексики. Для ефективного та швидкого розв’язання офіційних питань у діловому спілкуванні прагнуть до максимальної чіткості, лаконічності, уникають неточності та двозначності. Цьому й підпорядкований відбір та використання мовних засобів.

Художнім стилем послуговуються люди у творчій діяльності – літературі, культурі, мистецтві. Йому притаманні образність, експресія та емоційність; суб’єктивність у зображенні навколишнього світу – через призму сприймання автора; багатство лексики, особливо слів у переносному значенні; уживання синонімів, антонімів, фразеологізмів тощо. Художній стиль – найбільш широкий, він активно використовує мовні засоби всіх інших стилів, якщо це необхідно для реалізації авторського задуму, втілення мистецької ідеї.

Публіцистичний стиль застосовують переважно в засобах масової інформації. У його межах виокремлюють стиль засобів масової інформації, художньо-публіцистичний та науково-публіцистичний стилі. Публіцистичний стиль призначений для висвітлення та розв’язання суспільно-політичних проблем, пропаганди одних ідей і засудження інших, для активного впливу на свідомість людей, формування громадської думки та спонукання до дії. Для цього він має потужний арсенал виразних мовних засобів, які дозволяють поєднувати точність, документальність, аргументованість з емоційністю, експресивністю, образністю. У публіцистичному стилі широко представлено суспільно-політичну та наукову лексику, слова для привернення уваги слухача та впливу на нього, образні вислови, порівняння, фразеологізми, емоційно-експресивні слова та форми. Такими ж виразними є й синтаксичні побудови – риторичні запитання, спонукальні та окличні речення, звертання, значна кількість вставних і вставлених конструкцій. Публіцистичний стиль використовують в газетах, журналах, на радіо й телебаченні.

Конфесійний стиль – це функціональний різновид літературного мовлення, який обслуговує релігійні потреби суспільства. Він поширений у церквах, монастирях, релігійних громадах і забезпечує збереження культових ритуалів. Цей стиль характеризує особлива урочистість та піднесеність, він використовує церковну лексику, старослов’янізми, особливі усталені звороти, змінений порядок слів у реченні.

Епістолярний стиль має лише писемну форму і часто розглядається як писемний різновид розмовного стилю. Епістолярний стиль застосовують у приватному листуванні, він забезпечує заочне спілкування людей. Крім того, ним написані щоденники, мемуари, нотатки. Листи мають традиційну структуру, сформовану ще в давні часи, та мовні етикетні формули (звертання, вітання, прощання; вияву прихильності, симпатії, кохання). Лексика дуже різноманітна, багата на емоційно-експресивні слова, епітети, метафори, просторіччя та ін.

Розмовний стиль (стиль побутового мовлення) поширений у повсякденному неофіційному спілкуванні. Його характеризують невимушеність, спонтанність, діалогічність мовлення, інтонаційне багатство, емоційність, уживання діалектизмів і жаргонізмів; коротких, односкладних, неповних та обірваних речень. Розмовний стиль існує лише в усній формі.

Науковий стиль – це функціональний різновид літературної мови, який використовують у галузі науки та освіти для передачі, накопичення і збереження знань. У ньому розвинулися підстилі: науково-популярний, науково-навчальний та власне науковий. Науково-популярний стиль використовують у викладі результатів досліджень для нефахівців з метою популяризації наукових знань. Достовірні наукові відомості тут подано цікаво й доступно. Він не переобтяжений спеціальною термінологією, а синтаксис мовлення простий і зрозумілий. Науково-навчальний стиль поширений у підручниках і посібниках, у навчальному процесі закладів середньої та вищої освіти. Найвиразніша його риса – роз’яснювальний виклад і відповідні йому мовні засоби: повтори, вставні та вставлені конструкції, питальні речення з відповідями на них; складні речення, у яких друга частина розкриває чи пояснює зміст попередньої та ін. Для того, щоб полегшити сприймання тексту, здійснюють його чітку рубрикацію та акцентують інформативно важливі частини.


    1. Особливості власне наукового стилю

В оформленні результатів дослідницької діяльності у наукових роботах будь-якого типу, зокрема і в учнівських наукових роботах, використовують власне науковий стиль української літературної мови, або мову науки. Його мета – систематизація отриманих наукових знань і повідомлення про результати досліджень науковцям відповідної галузі.

Власне науковий стиль призначений для представлення наукових понять та умовиводів, формулювання ідей, створення теорій, доведення законів, обґрунтування гіпотез, загалом – відображення процесу та результатів дослідження.



Призначення наукового стилю зумовлює його основні риси:

  • точність та однозначність формулювань;

  • загальний нейтральний тон викладу (відсутність емоційності та образності);

  • узагальненість і об’єктивність;

  • інформаційна насиченість;

  • логічна послідовність у викладі думок;

  • аргументація, пояснення причиново-наслідкових зв’язків.


Точність і однозначність формулювань надзвичайно важлива в науці з огляду на необхідність отримання об’єктивних та достовірних відомостей. Основна мета точного формулювання – унеможливити неоднозначне тлумачення змісту.

Однозначність формулювань у науковому стилі забезпечена насамперед уживанням слів у прямому значенні. У складі загальновживаної української лексики переважають багатозначні слова, а деякі з них (чорний, світлий, зелений та ін.) можуть мати й 15 – 20 значень. Проте в науковому стилі можливе їх уживання лише в першому, прямому, значенні.

Для називання наукових понять широко застосовують спеціальні наукові терміни. Варто наголосити, що термінологічна визначеність і виразність наукової позиції дослідника – обов’язкова вимога наукового стилю, яка забезпечує адекватне сприйняття наукового тексту читачем. Кожна галузь науки має свою термінологію, об’єднану в терміносистему. Крім спеціальної термінології, у науковому стилі наукових робіт використовують і загальнонаукові терміни, значення яких є загальновідомими: функція, властивість, ознака, значення, компонент, процес, умова, причина, наслідок, результат, взаємозв’язок, відношення, аналіз. За походженням розрізняють іншомовні (каузативність, акціональність, омонімія) та питомо українські (означення, рід, вид, особа) терміни.

Термінологічна насиченість і чіткість висловлень у науковому тексті органічно пов’язані із загальним нейтральним тоном, який характеризує всі частини наукового тексту і всі його жанри. У науковому стилі відсутні емоційно забарвлені суфікси (-еньк-, -оньк, -есеньк-, -юсіньк-, -ищ(е), -юг(а) та ін.), емоційно-експресивні слова та речення (Чудовий приклад…; Прекрасним доказом цієї думки є…; Викликає обурення вислів…), вигуки, модальні слова та частки, які виражають емоції, суб’єктивні оцінки, невпевненість (начебто, неначеб, буцімби, буцімто, немовбито, може, либонь, на жаль, на щастя).

Лексика наукового тексту – книжна, вона позбавлена просторіччя, діалектизмів, жаргонізмів, історизмів та архаїзмів.

Науковий текст з-поміж інших видів текстів вирізняють і такі його ознаки, як узагальненість та об’єктивність. Вони виявляють себе як зосередженість уваги на змісті інформації, її доказовості, водночас особа мовця й адресата не мають мовного вираження, на них не акцентують. На перший план завжди висувають саму наукову інформацію, адресовану широкому колу читачів. Абстрагованість, відстороненість від конкретних умов – часу, місця, особи – у науковому тексту забезпечується уживанням особливих дієслівних форм. У науковому стилі більшість часових форм дієслова має переносне, позачасове вживання. Переважають дієслова у формі теперішнього часу. Зазвичай вони вказують на те, що дія відбувається в момент мовлення про неї, але в науковому тексті вони означають узагальнений час констатації наукового факту, наприклад, Паронімами називають слова, схожі за звучанням та написанням, але різні за значенням; Роль модусних предикатів виконують дієслова різних лексико-семантичних груп.

Найбільш узагальнене, неозначено-особове значення мають дієслівні форми 3-ї особи множини, які в односкладному реченні вказують не на певного автора, а на широкий колектив науковців та їх загальний традиційний підхід до явища: це явище розглядають; його визначають як; у визначенні класифікаційних критеріїв дотримуються принципу тощо. У науковому стилі не вживають форму 1-ї особи однини, що представляє мовця (я проаналізував; я відзначив; я зробив висновки). Не рекомендують уживати форми першої особи множини (ми дослідили; ми з’ясували; ми використали класифікацію). Натомість поширені сполуки слів можна, варто, необхідно з інфінітивом та безособово-предикативні форми на но-, то-, наприклад: можна припустити; можна зробити висновок; варто відзначити; з’ясовано; виокремлено такі групи дієслів; визначено критерії класифікації речень; основну увагу було зосереджено та ін.

Уживання зазначених дієслівних форм пов’язане з відповідними типами речень. Тому в науковому стилі поширені односкладні безособові та неозначено-особові речення, якими замінюють двоскладні конструкції, наприклад, Такі дієслова іноді називають адвербіальними; Поняття таксису трактують по-різному; У сучасному мовознавстві на сьогодні докладно проаналізовано сполучувальні властивості предиката; У синтаксичних розвідках зосереджено увагу передусім на диктумі висловлення.

Питальні, спонукальні, окличні речення та речення із звертаннями не вживають у власне науковому стилі.

Інформативність наукового тексту забезпечують змістовні та компактні синтаксичні конструкції. Це речення, ускладнені однорідними членами, відокремленими означеннями та обставинами; речення зі вставними та вставленими конструкціями; багатокомпонентні речення з підрядним та з різними типами зв’язку. Водночас невиправдано складна будова конструкцій, розлогі висловлення та надмірна деталізація змісту утруднюють сприймання основної наукової інформації тексту.

Незаперечною є інформаційна насиченість речень із вставленими словами, словосполученнями й реченнями, основне призначення яких – вносити додаткові повідомлення, побіжні зауваження, уточнення, пояснення. Вони є способом компактного введення в основне речення додаткової інформації і втілюють піклування автора про адекватне сприйняття наукових відомостей. Завдяки їм мовець може доцільно корегувати зміст висловлення, збільшуючи його інформативність.

Аргументація та пояснення причиново-наслідкових зв’язків характеризують основний спосіб репрезентації змісту в науковому тексті. Науковий текст побудовано на поступовому логічному розгортанні думки від тези до її аргументації, від аргументації до висновку. Це виявляється в його своєрідній композиції, що має три основні компоненти: вступ, основну частину, висновок. Інформативність наукового тексту посилюється завдяки доказовості, яка пронизує весь текст. Логічне доведення думки часто здійснюють за допомогою складнопідрядних речень з умовно-наслідковими та причиново-наслідковими відношеннями або складних безсполучникових речень, у яких друга частина розкриває, пояснює зміст попередньої, наприклад, На думку Аристотеля, наявність буття виражається поняттям «складників»: сукупність матерії і форми утворює просторово-часову єдність.

Логічну послідовність викладу думок забезпечує передусім чітка структуризація тексту: поділ на розділи, підрозділи, пункти, підпункти, матеріал яких об’єднаний спільною мікротемою. Виклад думок у писемному мовленні відображає логічність мислення дослідника, уміння формувати думки, спираючись на попередні етапи мислення, та встановлювати зв’язки між ними, пояснювати, аргументувати, знаходити причини та передбачати наслідок.

У написанні наукового тексту прагнуть до змістової зв’язності, логічної послідовності та несуперечливості висловлень. У логічному зв’язку частин наукового тексту важлива роль належить службовим словам та сполукам слів. Тому в українському науковому тексті широко вживають такі похідні сполучники та сполучникові поєднання, утворені із повнозначних та неповнозначних частин мови: а також, з огляду на те що…, залежно від того як…, зважаючи на те що…, не лише…а й…, не тільки…а й…, а оскільки…то…, незважаючи на те що…, подібно до того як…, попри те що…, приміром, причому, у зв’язку з тим що…, унаслідок того що…, хоч і…але…, зокрема, як-от, зате, проте, однак та ін.

Частовживаними є похідні прийменники та прийменникові конструкції: внаслідок, з приводу, за допомогою, на основі, залежно від, за умови, відповідно до, згідно з, на відміну від, стосовно до, щодо, слідом за та ін. Похідні прийменники та сполучники, на відміну від простих непохідних, точніше виражають логічні зв’язки та відношення в реченні, сприяють увиразненню значеннєвих відтінків.

Зв’язок думок у науковому тексті забезпечують і вставні слова та словосполучення, які вказують на способи оформлення та послідовність викладу думок: отже, взагалі, власне, відповідно, з одного боку, з іншого боку, по-перше, по-друге, по-третє, нарешті, у цілому, зокрема, наприклад, крім того, проте, однак тощо.
Питання для самоконтролю

    1. Що таке літературна мова?

    2. Чим літературна мова відрізняється від інших форм загальнонародної мови?

    3. Розкрийте поняття мовної норми.

    4. Назвіть основні типи мовних норм.

    5. Дайте визначення поняття «функціональний стиль».

  1. Назвіть основні функціональні стилі сучасної української літературної мови.

  2. Назвіть різновиди та сфери застосування наукового стилю.

  3. Де використовують власне науковий стиль та які його основні ознаки?

  4. Як досягти точності, однозначності висловлення?

  5. Яких рекомендацій варто дотримуватися, вживаючи терміни?

  6. Які дієслівні форми не рекомендують вживати, щоб забезпечити об’єктивність наукового тексту?

  7. За допомогою яких дієслівних форм, сполук слів і речень дослідник повинен висловлювати та аргументувати свою наукову позицію? Покликатися на інших учених?

  8. Яка роль вставлених конструкцій у науковому тексті?

  9. Які слова та сполуки слів використовують для логічного зв’язку частин наукового тексту?



Література

  1. Гальона Наталія, Дудко Ірина. Основи мовознавчої творчості в МАН: Мовнокомунікативна компетенція. Академічне дослідження. Наукові фахові знання. – К.: ТОВ «Праймдрук», 2012.- 360 c.

  2. Караман С.О. Сучасна українська літературна мова: навчальний посібник / [Караман С.О., Караман О.В., М.Я. Плющ та ін.; за ред. С.О. Карамана]. – К.: Літера ЛТД, 2011. – 560 с.

  3. Мацько Л.І. Стилістика української мови: підручник / Мацько Л.І., Сидоренко О.М., Мацько О.М.; за ред. Л.І. Мацько. – [2-е вид., випр.]. – К.: Вища школа, 2005. – 462 с.

  4. Мацько Л.І. Кравець Л.В. Культура українського фахового мовлення: Навчальний посібник. – К.: ВЦ "Академія", 2007. — 360 с.

  5. Пилинський М.М. Мовна норма і стиль. – К.: Наукова думка, 1976. – 288 с.

  6. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2000. – 248 с.

  7. Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П. Грищенка. – 3-є вид., доп. – К.: Вища шк., 2002. – 440 с.

  8. Сучасна українська літературна мова: Підручник / М.Я. Плющ, С.П. Бевзенко, Н.Я. Грипас та ін.; за ред. М.Я.Плющ.7-е вид., стереотип. – 2009. – 430 с.

  9. Український правопис / НАН України, Інститут мовознавства імені О.О.Потебні; Інститут української мови — стереотип. вид. — К.: Наукова думка, 2005. — 240 с.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал