Проблема модернізму в сучасному українському літературознавстві



Сторінка1/3
Дата конвертації17.03.2017
Розмір0.53 Mb.
  1   2   3


Проблема модернізму в сучасному українському літературознавстві

ЗМІСТ
Вступ

Розділ І. Поняття модернізму в українському літературознавстві

Розділ ІІ. Визначення хронологічних рамок та фактографія модернізму

Розділ ІІІ. "Авторські версії" модернізму

Висновки


Список літератури
ВСТУП
Більше століття вже минуло з того часу, як у мистецтві і зокрема в літературі виник модернізм. Не зважаючи на несприятливі умови, українська література також приєдналася до світового літературного процесу і в той чи інший спосіб прагнула не бути самодостатньою, а залучалась до європейського руху. Історичні умови гальмували процес наближення української літератури до відповідного європейського рівня. Було створено залізну завісу, штучно стримувались будь-які тенденції, що виявляли модерністскість українського мистецтва. Пізніше в наукових дослідженнях будь-які вияви модернізму у мистецтві таврувались із посиланнями на класиків марксизму-ленінізму. Та й дотепер у шкільному курсі літератури не прийнято визнавати певні твори й авторів модерністськими. Ще не подолано комплекс меншовартості української літератури.

Подекуди в сучасному українському літературознавстві з’являються спроби аналізу українського модернізму. Варто віддати належне тим дослідникам, хто береться за вивчення цієї теми, адже вони є першими і часто викликають обурення в масах прихильників традиційності і шароварності української літератури. Прагнемо підтримати ці нечисленні дослідження, тому проведемо аналіз критичних праць про український модернізм, котрі виходили в незалежній Україні, тобто починаючи від 1991 року.

Отже, метою нашої роботи є спроба прослідкувати розвиток модернізму на українському ґрунті, з’ясувати, які явища зараховують до модернізму, встановити хронологічні межі модернізму, окреслити методологію кожного з авторів для аналізу модерної літератури.

Отже, об’єктом дослідження є поняття модернізму в сучасному українському літературознавстві, предметом аналізу є окремі статті та монографії українських літературознавців 1991-2002-рр., у яких вони розглядають проблеми модерністської літератури. У своїй роботі ми проведемо порівняльний аналіз цих статей і монографій, з’ясуємо відмінності у трактуванні сучасними дослідниками поняття "модернізм". Для цього будемо послуговуватись методом зіставлення і порівняльного аналізу різних праць, методом метакритичного аналізу, тобто проведемо аналітичну роботу на основі вже написаних досліджень про модернізм.

Відповідно до методу дослідження і поставлених завдань структура роботи передбачає три розділи. У першому розділі ми з’ясуємо поняття "модернізм" у трактуванні різних дослідників, адже єдиного чіткого визначення цього поняття у літературознавстві ще немає. У другому розділі ми окреслимо хронологічні рамки українського модернізму і з’ясуємо його фактографію, тобто визначимо явища, що також відносять до модернізму. У третьому розділі ми розглянемо "авторські версії" модернізму, тобто зробимо огляд концепцій і підходів до модернізму.

До розгляду візьмемо студії сучасних українських літературознавців: Соломії Павличко "Дискурс модернізму в українській літературі", Ярослава Поліщука "Міфологічний горизонт українського модернізму", Володимира Моренця "Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща", Костянтина Москальця "Людина на крижині", Тамари Гундорової "Про-Явлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація", Віри Агеєвої "Українська імпресіоністична проза", Миколи Ільницького "Від "Молодої Музи" до "Празької школи"".


РОЗДІЛ І. Поняття модернізму в українському літературознавстві
Як подає Словник іншомовних слів, "модернізм [франц. modernise] – загальна назва течій у мистецтві ХХ століття, яким властиві заперечення реалізму, традиційних форм, естетики, пошук нових естетичних принципів". Великий тлумачний словник української мови дає таке пояснення терміну модернізм: 1. Авангардизм. 2. Один із напрямів у сучасній релігійно-ідеалістичній філософії, який проповідує оновлення католицьких догм у дусі інтуїтивізму, волюнтаризму і т. ін. Термін "авангардизм" цей словник пояснює так: "загальна назва різних напрямів у мистецтві ХХ століття, для яких характерні розрив із традицією реалістичного художнього образу, пошуки нових засобів вираження і формальної структури твору". Українська літературна енциклопедія подає розвідку про модернізм у світовій і українській літературі, трактуючи це явище так: "філософсько-естетична й художня система, що склалася в перші десятиліття ХХ століття й об’єднала різнорідні, іноді істотно відмінні напрями й течії, для яких притаманні нова суб’єктивно-індивідуалістська концепція людини (із домінуванням дезінтеграційного начала) та пов’язане з цим протиставлення нових виражальних і зображальних засобів класичним формам мистецтва ХІХ століття. Досі модернізм – термін не усталений: інколи тлумачиться як синонім авангардизму; як явище, що в час зародження інтегрувало в собі декадентство й авангардизм; як художній рух, що відмежовується від декадентства і має авангардизм своїм найрадикальнішим виявом тощо. Передумови виникнення модернізму з’явилися в кінці ХІХ століття. Саме тоді художня свідомість фіксує кризу світоуявлень, які складалися від епохи Просвітительства і набули переважно раціоналістичних, головним чином позитивістських форм у філософському і художньому мисленні ХІХ століття. Стають очевидними їхня невідповідність історичній дійсності початку ХХ століття, недостатність для повноти створення образу людини, художнього розкриття тих видів соціальної, біологічної, моральної детермінованості її життя, на яких ґрунтувалися типові зразки класичних реалізму і натуралізму. З’ясовується недосяжність і некоректність багатьох суспільних ідеалів, неспроможність жодних наперед визначених форм суспільного устрою зняти суперечливість і внутрішню конфліктність людського буття. Піддаються скептичній переоцінці просвітницькі ідеали народно-духовної всеєдності, соціального братерства, евдемоністського змісту життя, ряд інших моральних і культурних цінностей. Окреслюються… значно глибші психологічні виміри людини, невичерпність і багатоликість (аж до протилежності) її індивідуальних якостей, життєво важливе, часто вирішальне, значення її позасвідомих і підсвідомих імпульсів, їхній зв’язок з первісними формами колективного та індивідуального буття".

Літературознавчий словник-довідник дає таке визначення модернізму: "загальна назва літературно-мистецьких тенденцій неміметичного ґатунку на межі ХІХ – ХХ століття, що виникли як заперечення ілюзіоністсько-натуралістичної практики в художній царині, обґрунтованої філософією позитивізму. Ця філософія обстоювала емпіричні, жорстко верифіковані дані єдиним джерелом достеменного знання при принциповому нехтуванні іншими, зокрема, ірраціональними, джерелами та посталою на підвалинах цієї філософії "соціально-реалістичною критикою", схильною взалежнювати талант від утилітарних потреб суспільства, ігнорувати фундаментальною категорією мистецтва – прекрасним, красою. Модернізм на місце позаестетичної утилітарно-раціональної методології художнього чину вводив іманентну йому (чину) творчу інтуїцію, втаємничення у трансцендентну сутність буття тощо, власне, спирався на засадничі аспекти "філософії життя". Вищим знанням проголошувалася не дискретна наука, а поезія, зважаючи на її феноменальну здатність одуховнювати світ, проникати в найінтимніші онтологічні глибини. Модернізм як конкретно-історичне явище виник у Франції, невдовзі поширився у європейських літературах, найяскравіше реалізувався у творчості письменників межі ХІХ - ХХ століть, передовсім символістів і неоромантиків. Будучи визначеним періодом історії літератури, модернізм різниться цим від "модерності", що асоціюється з динамічним поняттям "сучасність", запровадженим у мистецтво ХVІ століття як номінальна можливість кожного історичного моменту поставати генетичним продовженням "усіх попередніх сучасностей" (М. Ігнатенко). На превеликий жаль, справа усвідомлення модернізму ускладнена тим, що він поціновувався не в іманентних йому, а в позаестетичних категоріях, із погляду позитивістської естетики. Водночас термін "модернізм" не дістав адекватного, якомога точнішого визначення. Категоріальна недосконалість літературознавства (мистецтвознавства) неминуче призводить до понятійної дифузії, коли модернізм ототожнюється з певною стильовою течією, що є частковим проявом цілого явища, або ж переплутується (аберується) з декадансом, із яким він мав спільне джерело – "філософію життя", але не був схильним до гіпертрофування "присмеркової доби" та естетизації потворного. Разом з тим модернізм відмінний і від свого відгалуження – авангардизму, перейнятого деструктивним пафосом, епатаційним пуерилізмом, деестетизацією мистецтва, прагненням розмити його "береги". Натомість концепція модернізму мала конструктивний характер, окреслені естетичні критерії у виразних межах мистецтва як нової реальності, рівновеликої довколишній дійсності, актуалізувала неміметичні форми художнього мислення, які у творчості письменників-модерністів співіснували разом з традиційними міметичними, що зазнали глибокої переоцінки".

У монографії "Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща" В. Моренець посилається на студію Ричарда Шеппарда "Проблематика європейського модернізму", у котрій той виділяє три провідні стратегії осмислення даного предмета. "Перша з них, подосі найпоширеніша (хоча й, на думку Р. Шеппарда, не найпродуктивніша) полягала у спробі дефініювати його на основі виявлення "однієї або кількох ключових ознак, проблем або ж "спільних рис". Оскільки "остаточна дефініція" (за Шеппардом, в означеному плані неможлива) не є нашою метою, а розгорнута автором "дефінітивна картина" відзначається неабиякою повнотою і, своєю чергою, зіперта на добрий десяток ґрунтовних наукових праць, є резон процитувати це місце його дослідження (без подання першоджерел, на які посилається Шеппард, оскільки це забрало б багато місця…

Отже, за спостереженнями Шеппарда, реєстри "спільних рис" європейського модернізму вміщують, зазвичай, "безкомпромісний інтелектуалізм" (Беебе), "абсорбацію нігілізмом", "нетяглість", потяг до діонісійського елементу, "формалізм", "позицію дистанційованості", використання міфу "як довільного засобу впорядкування мистецтва" на рівні з "рефлексійністю", "антидемократичні переконання", "наголошення на суб’єктивності", "відчуття алієнації й осамітнення", відчуття "постійно наявної загрози хаосу… в поєднанні з настроєністю на пошук", а також "досвід панічної враженості", особлива форма іронії, виведена з "розриву між уявою і світом", "свідомість, спостереження й дистанціювання", а ще переконаність, що метафора є "самою суттю поезії"".

В. Моренець звертає увагу, що у своїх міркуваннях про модернізм Р. Шеппард солідаризується з позицією тих учених (передовсім Ф. Джеймсона), які трактують модернізм не як "одноразову й уніфіковану відповідь, а як певний корпус відповідей на спостережену кризу", і вслід за Джеймсоном вважає, що "оскільки модернізм був продуктом епохи, яка зазнавала радикальних змін, його обличчя не було просто, а багаторазово Янусовим… Відтак будь-яке його висвітлення має бути зверненим водночас не у два, а в багато напрямків. І власне це подвійне розуміння, що модернізм – активний відгук на сейсмічний струс, а водночас і явище гетерогенне, становить один із найсильніших моментів головних есеїв, вміщених в останній книжці Х’юсена і Бетріка".

Проводячи аналіз статті Р. Шеппарда, В. Моренець наголошує, що автор переконливо доводить нинішню актуальність проблематики модернізму ("бентега модерністів може виявитися більш відповідною реакцією" на сучасні світоглядні зсуви, ніж "простацька акцептація постмодерністів"), лишаючи, таким чином, сам проект у певному сенсі "відкритим". Остання теза для нас особливо важлива, оскільки може слугувати однією з підвалин для трактування модернізму ХХ століття як процесу, що й далі розгортається в багатьох європейських літературах, зокрема й українській, де він ще дуже далекий від стадії вичерпаності та філософсько-естетичної "втоми", ознаки яких давно помітні в найрозвинутіших літературах світу.

Соломія Павличко у монографії "Дискурс модернізму в українській літературі", намагаючись з’ясувати поняття модернізму, пише: "Якщо оглянути українську літературу ХХ століття, то може здатися, що маємо справу з літературою без модернізму. Або з немодерною літературою немодерної нації. В ній немає постатей, співмірних за масштабом із Джеймсом Джойсом чи Альбером Камю, або руху, аналогічного "Молодій Польщі" не за назвою, а за внеском у національну літературу".

Дослідниця висловлює сумніви щодо існування українського модернізму, оскільки у численних працях словом "модерніст" (тим самим терміном, яким означають і Джойса, і Камю, і "Молоду Польщу") називають десятки українських авторів, плюс ще більшій кількості приписують "елементи модернізму". За звичай, ці означення не тлумачаться. С. Павличко обурюється тим, адже здається, ніби в уяві критиків існує певна концепція чи теорія модернізму, котра настільки очевидна, що навіть говорити про неї не варто. У дослідниці не виникає сумнівів, що між модернізмом Джойса й модернізмом "Молодої Польщі" небагато спільного. Ще менше спільного між ними й українським модернізмом, якщо припустити, що він справді існував".

На думку С. Павличко, "модернізм у мистецтві означав передовсім символізм, який можна розуміти в широкому й вузькому сенсі. У вузькому сенсі – це творчість групи французьких поетів – Мореаса, Лафорга та інших, у широкому – це естетика, яка будується на постулаті про те, що реальний світ є символічним відображенням певних ідей, і в цьому сенсі його представниками або предтечами є також Бодлер, Малларме, Рембо, Верлен. Окрім символізму, модернізм як мистецтво нової, антипозитивістичної орієнтації складали всі художні течії, які стверджували пріоритети мистецтва над мораллю, історією або реальністю взагалі (естетизм, декаданс, імпресіонізм, неоромантизм)".

С. Павличко вважає, що модернізм в українській літературі ХХ століття таки існував, але то не був єдиний модернізм, їх було кілька, і кожен мав свій зміст. "Очевидно, що модернізми 10-х, 20-х, 40-х і 60-х мали свої специфічні дискурси. Водночас їх об’єднує певна тяглість естетичних завдань, художньої практики й теоретичної риторики, що можна довести на рівні інтертекстуальності".

Дослідниця дає свою дефініцію: "Модернізм – не група, не період, не школа, і тим більше не художній напрям, як-от символізм, неоромантизм, імпресіонізм, що останнім часом прагнуть доводити. Адже ці модернізми були настільки слабкими й нерозвинутими в галузі теоретичного обґрунтування власної художньої практики, такою обмеженою була сама практика, така навколо самих "ізмів" існувала плутанина, що йти шляхом теоретичної розбудови одного з них post factum малоперспективно".

С. Павличко з’ясовує поняття модернізму так: "Терміном "модернізм" в українській літературній історії позначені різні явища різних періодів, часто діаметрально протилежного змісту. Модернізм рубежу віків мав інші завдання й форми, ніж модернізм 10-х років. Модернізм 40-х, з яким пов’язані імена кількох письменників еміграції, досить критично настроєний щодо попередніх модернізмів. А поети нью-йоркської групи взагалі прагнули відмежуватися від усіх, у тому числі модерних, українських досвідів і традицій".

На думку дослідниці, у поняття "модернізм" закладено розуміння модерності й естетичне ставлення до неї. Вона погоджується з думкою дослідників, що "модерність включає певні інтелектуальні рухи, політичні напрями й соціоекономічні тенденції та передбачає постановку оптимістичних соціальних цілей. Модерність, яку можна розпізнати вже на середину ХVІІ століття, будується на певності, що теперішнє відкриває безпрецедентну еру. Нова форма людської самосвідомості має вплинути на історію… Людська раціональність домінуватиме, підкоряючи ірраціональність, традицію й забобон, і, як наслідок, плануватиме й досягатиме прогресивних змін у всіх соціальних інституціях шляхом вільного волевияву…"

Філософським підґрунтям модернізму є погляди Ф. Ніцше, і С. Павличко так окреслює його концепцію: "Модерність існує у формі бажання знищити те, що було раніше, в надії нарешті дійти до точки, яка може називатися справжнє теперішнє, точки народження, якою позначається нова подорож. …У такому визначенні модерністська історія в тексті Ніцше є діаметральними протилежностями". Однак це тільки частина концепції Ніцше. Насправді взаємозв’язок між модерністю й історією набагато складніший. Заперечення минулого є не стільки актом забування, скільки критичної оцінки себе самого. "Люди й епохи, – писав Ніцше, – які служать життю в такий спосіб, судячи й знищуючи минуле, завжди становлять небезпеку і самі перебувають під загрозою"".

"Отже, суть антитези "модерність – історія" Ніцше бачить у класичному парадоксі: слабший син убиває сильнішого батька. Ніцше розуміє, що від історії немає втечі, і модерність таким чином стає горизонтом історичного процесу. Його власний текст може бути хіба що черговим історичним документом".

С. Павличко узагальнює риси модернізму у світовій літературі і філософії: "Пошук літературою модерності у ХХ столітті означав загострену алієнацію від модерності, яка складається з "культу розуму, ідеалу свободи, визначеного в рамках абстрактного гуманізму, а так само орієнтації на прагматизм, культ дії й успіх… – ключові цінності тріумфальної цивілізації, заснованої середнім класом". Саме ця алієнація лягла в основу певного типу мистецтва, що його називають модернізмом, за яким стоїть визначена філософія життя й творчості. Воно було засадничо неміметичним. "Фундаментальний принцип естетики до модерної ери полягав у тому, що мистецтво імітує життя, а тому в кінцевому підсумку перед ним підзвітне: мистецтво має говорити правду про життя, докладати зусиль, щоб воно стало кращим чи принаймні більш стерпним. Звичайно, завжди існували різноманітні думки на предмет того, якого роду імітацію вважати найбільш відповідною, про те, відображати реальне чи ідеальне, але базовий постулат, що мистецтво відображає життя, превалював на Заході від класичних часів до кінця вісімнадцятого століття, коли йому завдавали удару романтичні теорії уяви". В модернізмі наративні й логічні моделі поезії змінилися сугестивними, амбівалентними образами й символами. Тоді ж традиційні наративні структури й причинно-наслідкові моделі оповіді в прозі відступили перед зображенням хаотичної й проблематичної природи суб’єктивного досвіду".

С. Павличко твердить, що модернізмом, як правило, називають літературу періоду між двома світовими війнами. Але не всю, а лише ту, що вписується в певну філософсько-художню схему. Література модернізму виникла як така, що була міцно пов’язана зі своїм часом і чітко відповідала реальному життю.

У прагненні збагнути нову реальність митці відмовилися від принципів реалізму, що в нових обставинах виявився неадекватним методом. Почалися численні експерименти з формою. Т. С. Еліот замість наративного методу запропонував для модерного мистецтва міфологічний, що, на його думку, здійснив Джеймс Джойс. Міф мав стати основою єдності художнього тексту, яку модерністський твір часто втрачав у пошуку глибшого й ширшого відображення складності життя. Деякі критики модернізму вважали, що модернізм так ніколи і не досяг цієї єдності.

Ще одна риса модернізму – небачена раніше самосвідомість літератури. Модернізм породив колосальну кількість критичних самопояснень письменників, журналів, які стояли на окреслених артистичних платформах, мистецьких груп, нових напрямів, естетичних теорій. Усі "батьки" англомовного модернізму – Т. С. Еліот, Езра Павнд, Джеймс Джойс, Вірджинія Вулф були водночас відомими критиками. Багато з них мали претензії на професійне заняття філософією.

На думку Теодора Адорно, одного з найчільніших теоретиків модернізму в широкому філософському плані, модернізм слід розглядати як діалектику нового. Якщо раніше всі нові стилі й художні практики заперечувалися новими стилями й художніми практиками, то модернізм як естетика дисонансу заперечує традицію в суті. Однак нове в модернізмі є скоріше вічним потягом, устремлінням до нового, ніж новим у певній визначеній формі. Адже нове зразу стає теперішнім, новою традицією, яку можна знову заперечувати ідеєю нового. Модернізм є постійним оновленням дисонансу й не може бути явищем окресленого часового відрізка. Він не передбачає тяглості в часі, суперечить їй.

Отже, в силу своєї природи ("об’єктивне вираження актуальності духу часу") модернізм ніколи не може реалізуватися й вивершитися до кінця. Модернізм завжди постає з конфлікту, заперечення, деструкції старого, попереднього, яке виникло раніше, але існує паралельно в часі.

У студії "Українська імпресіоністична проза" Віра Агеєва також робить спробу з’ясувати поняття "модернізм". На її думку, "сам термін "модернізм" вживається щодо українського письменства непослідовно, різні автори часто вкладають у нього різний зміст. Це пояснюється, зокрема, й тим, що в Україні модернізм тривалий час майже не привертав уваги дослідників, перш за все з політичних причин. Цей період трактувався швидше як прикрий епізод, ніж як художньо значиме явище в історії нашої культури. Невизначеним залишається навіть і коло авторів, яких більш-менш одностайно визнають модерністами. Хоча подібні проблеми існують і в інших європейських літературах, та все ж певний консенсус щодо цього на сьогодні вже здебільшого вироблений". Дослідниця окреслює кілька важливих рис українського модернізму. "Це, по-перше, переважна увага до власне естетичних, художніх вартостей, а не до суспільних потреб, рішуча вимога незаангажованості мистецтва, звільнення його від служіння позаестетичним потребам (народу, нації, трудящим тощо), а відтак і ствердження права митця творити за законами краси й художньої довершеності. По-друге, молода генерація рішуче висловила вимогу європеїзації українського письменства, взорування на нові тенденції в усьому тогочасному світовому мистецтві. Концепція літератури "для домашнього вжитку" вже видавалася анахронізмом. А відтак наголошувалося на потребі розвитку нових мистецьких стилів, заперечувався реалізм із його культом "розумної правди", загалом позитивізм і раціоналізм як способи осягнення світу". В. Агеєва виокремлює модернізм у вужчому й ширшому розуміннях. "Коли брати до уваги лише і перш за все декларації, то мусимо, справді, обмежитися "Молодою музою" й "Українською хатою". Проте якщо керуватися критерієм стильового, технічного новаторства, художнього антитрадиціоналізму тощо, то, скажімо, творчість М. Коцюбинського, О. Кобилянської, В. Стефаника, М. Черемшини можна вважати модерністською з більшими підставами, ніж незрідка сентиментально-наївну поезію М. Вороного чи П. Карманського. Як слушно зауважує М. Тарнавський, найвиразніше цю проблему можна проілюструвати на прикладі нашої прози. Якщо підходити з формально-програмовою міркою, то доведеться вважати модерністами лише двох українських прозаїків – М. Яцкова і Г. Хоткевича. Але "важко встановити якісь інтелектуальні чи літературні критерії, що відрізняють цих двох письменників від багатьох їхніх сучасників".

Таким чином, в ширшому розумінні терміном модернізм можна схарактеризувати той значний естетичний, художній перелом, що відбувся в українській літературі на рубежі століть. І тут важать не лише декларації окремих літературних груп, а незворотні зміни в усій естетичній свідомості, у творчості провідних митців доби, всі ті новаторські художні здобутки, що й визначили характер нової літературної епохи. Модернізм, зрозуміло, не можна розглядати поза певною сумою програмних його ідей. Але водночас не можна й обмежитися суто ідеологічними параметрами".

Естетика модернізму протягом кількох історичних періодів защеплювалася на українському ґрунті. Проте чи не найбільш яскраво й послідовно вона була реалізована наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття. Це час бурхливого оновлення не лише літературного, але й загалом культурно-національного життя українців, що, звісно, не могло не позначитися на своєрідній інтенціональності раннього українського модернізму. Разом із тим цей період літературного життя виявляє побутування специфічних форм авторської свідомості в літературі, які недвозначно засвідчують зміну естетичних парадигм творчості й рецепції.

Модернізм актуалізує у національному мистецтві культуру візії, міфів, фіктивних світів. Ламаючи стереотипи реалістичного мистецтва, він апелює до людської уяви, до культурного спадку минулих епох, до індивідуалістичного мислення та світосприйняття. Саме ці засадничі чинники зумовлюють характерність візійного простору раннього українського модернізму. Модерна творчість заперечувала позірно об’єктивний світ літератури ХІХ століття. Натомість у кожній минулій епосі, кожній національній культурі, кожній людській індивідуальності вона схильна була вбачати не так прояв загальних об’єктивних закономірностей, як неповторну "душу", особливу візію світу. Звідси – адорація творення фіктивних культурних світів майстрами раннього модернізму.

У літературознавчих працях останніх літ український модернізм – визначне явище нашого культурного життя наприкінці ХІХ та перших десятиліть ХХ сторіччя – нарешті здобувається на реабілітацію та серйозні, неупереджені оцінки. Тривалий час цей оригінальний естетичний феномен залишався у ролі попелюшки в історії української літератури та мистецтва. Річ не тільки в тому, що оцінки літератури безбожно профанувалися, а твори підлягали голобельній соціологічній критиці. Нерідко близькі, суголосні письменники опинялися в різних, антагоністичних "таборах", а їх творчі дискусії переносились у річище "категоричного імперативу" ідеології. Прийнято було говорити й писати про "мерзенне паплюження трудящих мас у статтях всякого політичного і морального хамства в брудних писаннях Винниченка, клерикалізм, містику і порнографію галицьких поетів-декадентів із гуртка "Молода Муза" і т. п.". Можливо, нині й не слід було б акцентувати на подібних смутних традиціях нашої історико-літературної науки, а проте їх наслідки, хай не у відкритій, а завуальованій формі, поширюються на сьогодення. Принаймні, для повноцінної реабілітації модернізму як естетичної системи потрібні не лише нові монографії з цієї проблематики, а й – не меншою мірою – видання великого й різножанрового корпусу текстів, що означував би своєрідну дискусію цієї епохи. Тим часом проект видання цих текстів лише розгортається.

Явище раннього модернізму, що обіймає останні роки минулого та перші десятиліття нинішнього сторіччя, є не лише своєрідним, а й у багатьох відношеннях унікальним предметом наукового аналізу. По-перше, український модернізм народжувався непросто, надто суперечливо, важко торуючи собі шлях до утвердження нових естетичних цінностей. У цьому не можна винуватити лише творців модернізму. Звичайно, одні з них мали скромний талант (Микола Вороний; молодомузівці) для здійснення завдань такої великої ваги, інші змушені були зважати на панівні в українському середовищі анахронічні смаки, зокрема в літературній критиці, як-от Леся Українка чи Ольга Кобилянська. Слід визнати, що далеко не все в цьому процесі залежало від бажання чи міри таланту адептів модерного мистецтва. Назагал українське суспільство на межі віків залишалося досить-таки консервативним, воно не виробило скільки-небудь значущих новітніх культурних інституцій, на які могла б спертися європейська естетика модернізму. Проте наявність цих та інших об’єктивних чинників зовсім не заперечує сміливості та новаторства тих "перших хоробрих", які заявили про потребу творення нового естетичного дискурсу в українській культурі – національного відповідника європейського модернізму.

По-друге, ранній український модернізм, на жаль, так і залишився незавершеним, незреалізованим проектом. Справді визначну роль перших поколінь українських модерністів сьогодні можна було б оцінити в тому разі, якщо б на їх досягнення була оперта творчість наступних літературних поколінь. Але не так сталося. У 1920-х роках в умовах підрадянської України модернізм став фактично забороненим явищем, що підлягало ідеологічно-цензурному переслідуванню. Відтак, замість об’єктивних оцінок та переосмислення досвіду, український модернізм зазнав шельмувань та огуд, що тяжіли над ним довгі десятиліття, залишався протягом тривалого часу "заблокованим простором" (термін Ліни Костенко) української культурної свідомості. Чи правомірно тепер приписувати йому усі гріхи земні? Власне, ті гріхи, в яких годилося б звинуватити не перших модерністів, які й не могли стати абсолютними новаторами в конкретно-історичних умовах свого віку, а умови та спадкоємців, котрі мусили б розвинути й удосконалити модерністичні засади українського мистецтва та вивести їх на магістралі нашої національної культури ХХ віку.

Справді, в багатьох відношеннях ранній український модернізм розвивався як нетиповий (із погляду західноєвропейських уявлень) варіант нової естетики, зазнаючи впливу соціокультурних обставин провінційної України (суттєво відмінних, одначе, в австро-угорській Галичині та підросійській Східній Україні). Є підстави говорити про його часову спізненість і певну розволокість у часі (знову-таки щодо західного еталона!), адже європейський fin de siècle в умовах України перетворився на comment de siècle, тобто став реально розвиватися як дискурс уже на початку ХХ століття, і цей розвиток (із перервами) продовжувався в 1910-х та 1920-х роках. Головне ж – український модернізм трансформував популярні настрої схилку віку (утома, безсилля, відчай), які не вельми прищепилися на наших теренах, у бадьоро-оптимістичні мотиви, співзвучні початку нового століття і станові культурної емансипації українства, романтики культурної інституалізації нації.

Друга вразлива ознака раннього українського модернізму – непослідовна його конфронтація з народницько-громадівською філософією творчості, а то й інтеграція з останньою. Тут треба зважити на специфічні умови українського національного життя, що ставило на порядок денний як одну із першочергових вимогу визнання національних цінностей, вимогу патріотичного змагання до Ukraina irredenta. Цей чинник пояснює поєднання модерного індивідуалізму та естетизму з народницькими симпатіями й патріотизмом в українському дискурсі. Тим не менше згадане поєднання, яке було б неможливим у французькому, німецькому чи англійському мистецтві перелому віків, не виглядає на цілковиту єресь, а вказує на своєрідні національні обставини розвитку модерної філософії культури. Уже згадано, що подібне спостерігалося не лише в Україні, але й у Польщі, Болгарії, Ірландії, Чехії тощо.

Звідси очевидні перверсії раннього українського модернізму. Звичайно, він програв у тому відношенні, що був позбавлений різкого збурення й конфронтації позицій у вигляді "бунту молодих". Нерідко нова естетика знаходила собі адекватні форми у, сказати б, розчиненій, латентній модерністичності, заміняючи принципові декларації та критичні маніфести вартісними мистецькими досягненнями, як-от драматичні поеми Лесі Українки, новели Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського й Василя Стефаника, поезії у прозі Михайла Яцкова та Гната Хоткевича.

Модернізм уніс кардинальні зміни у світовідчування та естетичні орієнтації нового часу. І хоч як би скромно ми не оцінювали значення його українського інваріанта, вказуючи на "недокрівність" (М. Неврлий) чи риторичність (С. Павличко), слід визнати за ним ту величезну заслугу, що її можна було б кваліфікувати як естетичну революцію. Це утвердження символізму художнього мислення, символічної образності, індивідуально-неповторної візії світу як надзавдання мистецтва. Йшлося про радикальне оновлення моделі національної культури в цілому, починаючи від її підвалин. Про перспективи модерної української літератури один із найглибших критиків цієї доби Микита Сріблянський (Шаповал) писав так: "…Перед нами яскраво стоїть глибока проблема культури: чи йти старим шляхом українофільщини, чи залишити традиції хутірського світогляду і варварства та шукати культурного самоозначення? Так, шукати культурного самоозначення, бо це значить визволятись від залежності од чужої культури, маючи підставу і поживу у власній сфері мишлення і світовідчування… Так нова література рішає основну проблему українства – культурну емансипацію його, і трагедію залежності, історично конечну до цього часу трагедію рабства". Звичайно, програма такої революції була скерована в перспективу, на бурхливий і тривалий ефект, українське ж суспільство (а ще більшою мірою тут причетні обставини, в яких воно на ті часи опинилося) не спромоглося ні на те, ні на інше.

Отже, узагальнюючи міркування літературознавців, можемо твердити, що модернізм в українській літературі таки існував, навіть якщо він не був тотожний світовому. Українській модернізм не був монолітним явищем, він складався з кількох модернізмів, розмежованих хронологічно та ідейно. Модернізм в Україні протистояв народницькій, хутірській літературі, заперечував її традиційність і канонічність, згідно з кращими зразками світового модернізму. Український модернізм має певні свої риси, які хоч і відрізняються від інших літератур, проте не суперечать їм. Тож з упевненістю можемо твердити, що модернізм – це світоглядна, філософська концепція, певна естетика, з якої вже випливає літературний напрям.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал