Предмет, метод I система інформаційного права предмет інформаційного права



Скачати 332.09 Kb.
Pdf просмотр
Сторінка1/3
Дата конвертації14.07.2017
Розмір332.09 Kb.
ТипГлава
  1   2   3

ГЛАВА 2
ПРЕДМЕТ, МЕТОД I СИСТЕМА ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА
2.1. Предмет інформаційного права.
2.2. Метод інформаційного права.
2.3. Поняття, система та джерела інформаційного права.
2.4. Класифікація інформації в українському законодавстві.
2.5. Поняття та структура інформаційних правовідносин.
2.6. Інформаційний простір та інформаційний суверенітет.
2. 1. Предмет інформаційного права
Багатоманітність і динаміка інформаційних відносин у сучасному суспільстві є настільки виразними, що навіть немає ще повної визначеності з поняттям самого інформаційного права, яким мають регулюватися ці відносини. Правові норми з питань регулювання певних груп інформаційних відносин (державна таємниця, інформація для службового користування, діяльність ЗМІ, технічні стандарти телекомунікаційних систем тощо) виникали разом із появою та розвитком відповідних суспільних або технічних явищ.
Специфіку правового регулювання в інформаційній сфері почали детально розглядати лише в 70-ті роки XX ст., коли сталися революційні зміни як у кількісних, так і в якісних характеристиках інформаційних відносин, зумовлені технічним та соціальним прогресом людства. Причому іноді подібне правове регулювання чомусь намагалися ідентифікувати з такими “інформаційними” науками, як інформатика и кібернетика. Навіть обстоювалося існування специфічної галузі “правова інформатика” як “міждисциплінарної галузі знання про закономірності й особливості інформаційних процесів у сфері юридичної діяльності, про автоматизацію та використання автоматизованих
інформаційних систем”
1
Подібні міркування заслуговують на увагу, проте нагадують спробу штучно поєднати суспільну та природничу галузь науки, що, з од
1
Гаврилов О. А. Курс правовой информатики. - М. : Изд-во НОРМА, 2000. - С. 66.
ного боку, є надто вузьким розумінням проблем взаємодії правових норм та інформаційних відносин у суспільстві, а з другого - є дуже ускладненим варіантом суто практичної проблеми використання комп’ютерних технологій у державному управлінні. Хоча не слід забувати про фатальне відставання колишнього СРСР у сфері інформатизації суспільства від США та країн
Західної Європи. На думку багатьох дослідників, таке відставання було зумовлене не тільки технічними факторами, а й несприятливими для розвитку
інформаційних відносин авторитарною політичною системою та закритим типом суспільства
2
. Саме тому інформатизація в колишньому СРСР могли застосовувати лише у науці, на виробництві (що не потребувало правового регулювання) або у державному управлінні.
Проте в 1978 р. А. Б. Венгеров порушив питання про виділення самостійної галузі інформаційного права
3
. Згодом він обґрунтував також виділення нової галузі інформаційного права, віднісши її до галузей права, які
поки що виокремлюються за своїм суспільно значущим предметом, а метод регулювання може напрацьовуватися
4
Демократичні процеси в колишньому СРСР наприкінці 90-х років минулого століття, здобуття незалежності колишніми радянськими республіками, ринкові перетворення сприяли формуванню інформаційних відносин нового типу. Власне новими ці відносини стали лише для пострадянських держав, оскільки в розвинених західних країнах існували вже давно. Але навіть декларативних заяв про бажання приєднатися до загальносвітових інформаційних процесів було достатньо для широкого обговорення проблеми становлення та підвищення ролі галузі інформаційного права.
Наприклад, у 1995 р., Ю. А. Тихомиров, розглядаючи проблему
інформаційного права, виділив комплекс специфічних правових питань, що регулюються в рамках цієї галузі, що на його думку, дає змогу розглядати
інформаційне право як нову комплексну галузь, що є частиною публічного права
5
. А вже в 2002 р. В. А. Копилов без будь-яких сумнівів характеризує
інформаційне право як нову комплексну галузь, що є системою соціальних норм і відносин, які охороняються державою і виникають в інформаційній сфері
- сфері виробництва,
2
Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество, культура: Пер. с англ. под науч. ред. О. И
Шкаратана.. - М. : ГУ ВШЭ, 2000. - С. 435-455 .
3
Венгеров А. Б. Право и информация в условиях автоматизации управления. - М., 1978.
4
Венгеров А. Б. Теория государства и права. - М., 1999. - С. 381.
5
Тихомиров Ю. А. Публичное право. - М., 1995. - С. 339.
перевтілення та споживання інформації, а також визначає на предмет правового регулювання інформаційного права - “інформаційні відносини, тобто відносини, що виникають при здійсненні інформаційних процесів - процесів виробництва, збирання, обробки, накопичення, зберігання, пошуку, передачі, розповсюдження та споживання інформації”
6
Однак, цей підхід до визначення предмета інформаційного права викликає більше запитань, ніж дає відповідей. Адже, як уже зазначалося, людина є
істотою соціальною, і будь-яка сфера її діяльності пов’язана з передаванням
інформації, тобто з інформаційними відносинами
7
. Наприклад, процес збирання доказів по кримінальній справі можна розглядати як процес збирання
інформації, який має регулюватися нормами інформаційного права, хоча насправді цей процес регулюється нормами кримінально-процесуального права.
І таких прикладів можна навести безліч. Тобто наведено вище визначення предмета інформаційного права є абсолютно некоректним, оскільки фактично не залишає місця для існування будь-яких інших галузей права, крім
інформаційного.
Для розуміння цієї суперечності потрібно більш чітко визначити предмет
інформаційного права. З одного боку, ця потреба спонукає багатьох дослідників до запровадження різних синтетичних категорій на кшталт “предметна сфера
інформаційного права” або “кілька комплексів суспільних відносин, які цементуються єдністю об’єкта- інформацією”, а з другого - створює тенденцію до обмеження кола суспільних відносин, які охоплюються цими категорями.
Зокрема, до цих категорій належать: а) всі види діяльності, пов’язані з інформаційним ресурсом як об’єктом діяльності (продукту інтелектуальної, виробничої, будь-якої іншої соціальної діяльності); б) управління в галузі відносин, пов’язаних з певним інформаційним ресурсом та окремими видами роботи з інформацією; в) використання нових технологій роботи з інформацією — формування і забезпечення сумісності інформаційних систем і систем комунікацій в інформаційних системах та мережах; г) забезпечення безпеки у сфері інформації та інформатизації;
6
Копылов В. А. Информационное право. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 2002.
- С. 86-87.
7
Див. доклад.: Кормич Б. А. Інформація як категорія інформаційного права // Актуальні проблеми держави і права: 36. наук, праць. - Вип. 16. - Одеса: Юрид. літ-ра, 2002. - С. 367-
374.
д) реалізація юридичної відповідальності в галузі інформації,
інформатизації, телекомунікацій
8
Проте, подібна конструкція так само не дає уявлення про предмет
інформаційного права, оскільки під дефініціями “всі види діяльності, пов’язані з інформаційним ресурсом” та “певні види діяльності з інформацією” можна розуміти будь-що. А аргументація побудована на тезі про незавершений процес формування галузі інформаційного права може викликати лише пропозицію зачекати з виділенням цієї галузі до завершення її формування.
Значною помилкою при визначенні предмета інформаційного права є розгляд у цій якості виключно суспільних відносин, адже предмет правового регулювання має набагато складнішу структуру, яка охоплює: суб’єкти, об’єкти регулювання суспільних відносин та соціальні факти, з якими пов’язане виникнення відповідних відносин
9
Крім того, для чіткого обмеження предметної сфери інформаційного права недоцільно розглядати як предмет регулювання будь-які суспільні відносини, що виникають з приводу інформації чи інформаційних процесів, адже
інформація як така є складовою будь-якого типу суспільних відносин. Для
інформаційного права важливі лише суспільні відносини, що визначають
параметри і характеристики інформаційних процесів, тобто насамперед їх види, форми, засоби, й вже потім змістовне наповнення, яке не завжди має значення для правового регулювання. Наприклад, Закон України “Про
інформацію”
10
(ст. 1) визначає останню як “документовані або публічно оголошені відомості”, тим самим акцентуючи увагу саме на формальних ознаках. Навіть коли йдеться про специфічні види інформації, наприклад такі як державна таємниця, конфіденційна інформація або інформація
(інформаційна продукція), що містить пропаганду війни, насильства, жорстокості тощо, то правові норми, якими регулюються режими суспільного обігу цієї інформації, орієнтовані не на конкретний її зміст, а на мету та наслідки її розповсюдження, тобто на зовнішні характеристики пов’язаних із нею інформаційних процесів. Крім того, з огляду на зазначеної норми ст. 1
Закону України “Про інформацію” серед безлічі інформаційних процесів слід виділити два базових, які роблять виникаючі з їх приводу суспільні відносини предме-
8
Див.: Бачило И. Л., Лопатин В. Н., Федотов М. А. Информационное право / Под. ред. Б. Н. Топорнина. -
СПб: Юрид. центр Пресе, 2001 - с. 97-98.
9
Теория государства и права /Под ред. Бабаева В. К. - М. : ЮристЪ, 1999. - С. 391.
10
Закон України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 p. // Відомості Верховної Ради
України. - 1992. -№ 48. - Ст. 650.
том правового регулювання, це – процеси документування та публічного
оголошення (розповсюдження) інформації.
Іншим елементом предмета інформаційного права є правовий статус суб’єктів інформаційних процесів, причому не в загальноправовому розумінні, а такий, що визначає права, обов’язки та взаємозв’язки цих суб’єктів щодо визначення або дотримання параметрів інформаційних процесів, доступу та прав на інформацію тощо. Велике значення специфіки правового статусу суб’єктів для формування інформаційного права підкреслює В. А. Копилов, висловлюючи думку про те, що основу інформаційного права, його юридичний базис становлять інформаційні права і свободи, забезпечення гарантій яких є основною метою цієї нової галузі права
11
. Конкретніше, ці права і свободи слід розглядати як невід’ємну складову правового статусу людини як суб’єкта
інформаційних правовідносин. До того ж, саме з’ясування на міжнародному та національному рівнях низки “інформаційних прав” багато в чому посприяло розвиткові багатьох типів інформаційних відносин і процесів.
Стосовно третього елемента предмета правового регулювання найбільш вдалою є висловлена свого часу В. Д. Сорокіним теза щодо “поведінки поза правовідносинами”, за якої дії суб’єктів регулюються системою заборон без виникнення правових відносин. Регулювання цього елемента досягають забезпеченням належного виконання вимог заборонних правових норм, тобто пасивної поведінки щодо дій, які держава вважає як правопорушеннями
12
. Саме характер заборон мають механізми захисту від неправомірного інформаційного втручання від таємниці приватного життя і закінчуючи заборонами на пропаганду війни, насильства, расової дискримінації тощо. А формування правового регулювання роботи автоматизованих інформаційних систем, зокрема мережі Інтернет, взагалі почалося з вироблення їх користувачами специфічних моральних норм, які дістали назву “мережевого етикету”, котрі саме становили систему заборон на певні некоректні дії щодо інших користувачів.
Отже, предмет інформаційного права можна визначити як суспільні
відносини, що виникають з приводу встановлення режимів та форм обігу
інформації, реалізації інформаційних прав і правового статусу суб’єктів
інформаційних процесів і формування їх правомірної поведінки і зв’язків.
11
Копылов В. А. Информационное право. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 2002.
- С. 88.
12
Сорокин В. Д. Метод правового регулирования. Теоретические проблемы. - М. :
Юрид. лит.- 1976-С. 79.

2. 2. Метод інформаційного права.
Серед науковців існують значні розбіжності у визначенні методу
інформаційного права, оскільки метод конструюється зазвичай з урахуванням особливостей предмета правового регулювання. Тому наводиться переважно приклад так званого “комплексного методу” який, за різними поглядами, може бути собою складною конструкцією, що поєднує в собі два (імперативний та диспозитивний) і більше методів правового регулювання інших галузей права.
Так, I. Л. Бачило, характеризуючи цю проблему, стверджує, що “в системі
інформаційного права реалізуються методи конституційного, адміністративного, цивільного, кримінального права, процесуальних норм цих галузей, в ньому використовуються методи міжнародного публічного і приватного права, зберігають певну ступінь впливу заходи звичаєвого права та ділових навичок”
13
. І знову, як і в ситуації з предметом інформаційного права, таке визначення методу дає підстави відносити до інформаційного права будь- що й, одночасно нічого, не даючи чіткого уявлення про цю галузь.
У визначенні методу правового регулювання інформаційного права ключовим має бути розуміння того, що специфіка цього методу багато в чому зумовлена характером суспільних відносин, які підлягають регулюванню тією чи іншою сукупністю правових норм. Так, П. М. Рабінович, визначаючи галузь права як систему юридичних норм, що регулюють певну сферу суспільних відносин, специфічним методом правового регулювання, підкреслює нерівноцінність цих двох елементів, вважає, що “первинним, визначальним серед них є предмет правового регулювання, який... веде за собою метод”
14
Але ж характеризуючи метод інформаційного права, потрібно відійти від традиційних диспозитивного та імперативного методів правового регулювання чи їх комбінації. Оскільки в такому разі неможливо зробити ніяких висновків, крім констатації тісного зв’язку інформаційного права з іншими галузями права та використання ним норм і методів останніх.
Правове регулювання, маючи складну структуру складається з кількох базових елементів, “цеглин”, комбінація яких і дає специфічні методи окремих галузей права.
Адже якщо головне значення пред
13
Бачило И. Л. Информационное право. Основы практической информатики. - М.,
2001. - С. 52.
14
Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. - К. - 1994. - С. 95.
мета зумовлює юридичний характер засобів впливу на предмет у цілому і його складові елементи, а відповідно і правову природу методу, то системна структура предмета правового регулювання з такою самою неминучістю визначає відповідно системну структуру самого методу правового регулювання”
15
Характеризуючи базові елементи правового регулювання, С. С. Алексеев виділив з усієї маси дозволів і заборон загальні дозволи й загальні заборони, які
є особливими режимами правого регулювання і “виражають існування двох головних типів (порядків) правового регулювання”
16
. Поряд із дозволами та заборонами діє і тертій тип правового регулювання, що ґрунтується на системі позитивних зобов’язань. Проте такі зобов’язання, на думку Алексеева, якісно відрізняються від двох головних типів правового регулювання, побудованих на дозволах і заборонах, оскільки не мають зв’язку із суб’єктивними правами
17
Існує чотири специфічних види правового регулювання суспільного обігу
інформації: закритий, обмежений, відкритий і вільний
18
. Параметри
інформаційних процесів, що відбуваються в рамках закритого обігу, визначаються державними органами на основі владних приписів; параметри
відкритого обігу - безпосередньо суб’єктами інформаційних процесів на основі реалізації їхніх прав на відповідну інформацію. Обмежений обіг - це комбінація двох перших видів обігу (наприклад, параметри розповсюдження
інформаційної продукції еротичного характеру, які також визначає держава, - віковий ценз, та суб’єкти інформаційних відносин - умови передачі інформації);
вільний обіг, безпосереднє правове регулювання якого не здійснюється, представляє якраз і є згаданою вище “поведінкою поза правовідносинами”.
Та попри всі відмінності між різними видами суспільного обігу інформації в основі їх правового регулювання лежать однакові принципи і способи, що дає змогу визначати основні характеристики методу інформаційного права.
У методі інформаційного права є зокрема, головний такий базовий елемент, як загальні дозволи. Раніше вже зазначалося визначаль
15
Сорокин В. Д. Метод правового регулирования. Теоретические проблемы. - М. :
Юридическая литература, 1976-С. 102.
16
Алексеев С. С. Общие дозволения и общие запреты в советском праве. - М. : Юрид. лит. - 1989-С. 104.
17
Там само. - С. 105 - 106.
18
Кормич Б. А. Організаційно-правові засади політики інформаційної безпеки України.
- Одеса: Юрид. літ. - 2003 - С. 338.
не значення для інформаційного права загальновизнаних прав і свобод людини в галузі інформації. У загальному вигляді ці права можна визначити через принцип “свободи інформації”, який є загальним дозволом на вільне збирання, зберігання, оброблення та розповсюдження інформації. Так, згідно зі ст. 5
Закону України “Про інформацію”, до основних принципів інформаційних відносин належать: га- рантованість права на інформацію та відкритість, доступність інформації і свобода її обміну.
Для ефективного практичного застосування загальні дозволи збалансовано та врегульовано за допомогою системи заборон вже як загального, так і приватного характеру (обмеження, вилучення, тощо), які є другим за значенням елементом методу інформаційного права. Слід зазначити, що заборони не лише обмежують інформаційні права і свободи, а й виступають одним із засобів реалізації останніх. Наприклад, забезпечення передбаченої ч. 2 ст. 32
Конституції України таємниці приватного життя, юридично реалізовано саме через заборону збирати, зберігати, використовувати та поширювати конфіденційну інформацію про особу без її згоди.
Проте найбільш характерною ознакою методу інформаційного права є обмежене використання позитивних зобов’язань. Це можна прояснити двома основними причинами. По-перше, це брак зв’язку позитивних зобов’язань із суб’єктивними правами, які становлять базис інформаційного права. По-друге, це загальна спрямованість розвитку інформаційного законодавства, яка характеризується відмовою від використання прямих приписів. Наприклад, норма ч. 3. ст. 15 Конституції України передбачає заборону цензури, тобто заборону прямого втручання держави в інформаційні процеси.
Отже, можна визначити метод інформаційного права як специфічний
спосіб правового впливу на характеристики інформаційних процесів, базисом
якого є система загальних дозволів і який збалансовується за допомогою
системи заборон загального і приватного характеру та обмежено
використовує позитивні зобов’язання.

2. 3. Поняття, система і джерела інформаційного права
У визначенні місця інформаційного права в системі права слід враховувати кілька основних позицій.
По-перше, зважаючи на специфіку предмета й метод інформаційного права, можна чітко визначити його відмінність від деяких інших галузей права, до складу яких зазвичай вводилися інформаційні норми. Йдеться про найбільш поширені погляди на зв’язок інформаційного права або з адміністративним
19
, або із цивільним правом
20
На відміну від адміністративного права, до предмет якого охоплює сукупність суспільних відносин, які виникають у процесі організації і
функціонування (виділено нами -Б. К.) органів державного управління і здійснення ними заходів адміністративно-правового примусу і притягнення до адміністративної відповідальності
21
, до предмету інформаційного права визначення організаційної структури суб’єктів інформаційних процесів не
входить. Крім того, в інформаційному праві основу методу правого регулювання становлять загальні дозволи, на відміну від методу адміністративного права, який ґрунтується на владних приписах.
Щодо зв’язків інформаційного права з цивільним, то останнє передбачає за загальним правилом абсолютну рівність суб’єктів, тоді як в інформаційному праві від початку закладена різноплановість правового статусу суб’єктів
(фізичних і юридичних осіб, органів державного управління, посадових осіб, осіб, які мають допуск до конфіденційної інформації, тощо). Крім того, в регулюванні суспільного обігу деяких видів інформації (державна таємниця, конфіденційна інформація, що перебуває у власності держави тощо) або регулювання певних інформаційних процесів (діяльність систем спеціального та урядового зв’язку) для інформаційного права характерні владні відносини та відносини підпорядкування, які неможливі в цивільному праві.
Отже, можна характеризувати інформаційне право як виокремлену групу
правових норм, якими регулюються суспільні відносини, що виникають з
приводу встановлення режимів та параметрів суспільного обігу інформації,
правового статусу, поведінки та зв'язків суб'єктів інформаційних процесів.
19
Бачило И. Л. Информационное право. Основы практической информатики. - М., 2001
- С. 55.
20
Гостев И. М. Информационное право в России // Конфидент. - 2000 - № 1- 2. январь - апрель. - С. 15-22.
21
Адміністративне право України / Під. ред. С. Ківалова. - Одеса: Юрид. літ. - 2003. - С. 8.

Другим важливим питанням є статус інформаційного права. Існує думка про те, що інформаційне право є комплексною галуззю. Однак зазначимо, що вирішення цього питання багато в чому залежить від доктринальних підходів, оскільки в теорії права спостерігаються як визнання, так і цілковите заперечення існування так званих комплексних галузей. Назагал розвиток поглядів на предмет і метод інформаційного права свідчать, що теоретичних перешкод для визнання інформаційного права самостійною галуззю немає. Але слід враховувати, що нині правове регулювання питань щодо предмета
інформаційного права офіційно поєднує конституційне, адміністративне та цивільне право,- Разом з тим уже сьогодні можна говорити про інформаційне право як про галузь законодавства, що об’єднує нормативно-правовий матеріал, яким регулюється відносно відособлена група суспільних відносин, застосовуючи при цьому специфічні методи регулювання.
Важливим чинником, є також динамічність інформаційного права, формування якого відбувалося завдяки таким чинникам, як: посилення ролі прав і свобод людини та громадянина в інформаційній діяльності суспільства і держави, розвиток інформаційних технологій, офіційне визнання процесів глобалізації та формування інформаційного суспільства і пов’язаних з ними змін у виробничій, політичній та соціальній сферах суспільного життя. Отже, визначально зростає роль правовового регулювання інформаційних відносин та зацікавленість у формуванні стабільного й самодостатнього правового регулювання в цій сфері.
Інформаційне право, як і будь-яка галузь права, має свою внутрішню структуру - систему. Основними структурними елементами галузі права є норми права та інститути права. В межах інститутів права іноді виділяють менші утворення - субінститути.
Відмінність інформаційно-правових норм від норм в інших галузях права в тому, що вони регулюють відносини, які виникають в інформаційній сфері у зв’язку з реалізацією інформаційних прав і свобод та здійсненням
інформаційних процесів при послуговуванні інформацією. Залежно від виду і форми подання інформації, суб’єктів, що діють в інформаційній сфері, особливостей їх поведінки інформаційно-правові норми поділяють на
імперативні й диспозитивні
22 22
Копилов В. А. Информационное право. - М. : Юрист, 2002 - с. 122.

Ключовими для визначення сутності інформаційного права, безперечно, є
диспозитивні норми. Так, визначаючи місце того чи іншого типу правових норм у системі інформаційного права, слід враховувати, що в цій галузі виступають як інформаційні права і свободи людини, зокрема, свобода думки і слова, яка, згідно зі ст. 34 Конституції України, полягає в тому, що “кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір”
23
. У більш широкому розумінні такою основою виступає “право на інформацію”, яке за ст. 9 Закону України
“Про інформацію” визначає, що “всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій”
24
Установлення певної категорії прав і свобод суб’єктів правових відносин означає насамперед визначену законодавством можливість скористатися
(реалізувати) право. А така можливість вибору відповідного типу поведінки характерна саме для диспозитивного типу регулювання.
Таким чином, саме диспозитивні норми формують підвалини
інформаційного права, встановлюючи загальні основні дозволи, які, зокрема, регулюють відносини щодо встановлення основних прав і свобод людини, правового статусу інших суб’єктів інформаційного права, основних принципів
інформаційного права, серед яких головним є забезпечення свободи збирання та поширення інформації.
Існуючі в інформаційному праві імперативні норми, у свою чергу, залежно від регулятивних функцій, які вони виконують, можна поділити на: норми-
принципи, норми-декларації, норми-заборони та норми-приписи.
Однією із особливостей сучасного інформаційного права є відносно щироке порівняно з іншими галузями використання саме норм-принципів та
норм-декларацій. Адже важливим аспектом інформаційного права є забезпечення
інформатизації та розбудови
інформа
23
Конституція України. Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року //
Відомості Верховної Ради України. - 1996.-№ ЗО - Ст. 141.
24
Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1992 р. // Відомості Верховної Ради
України. - 1992. - № 48. - Ст. 650
ційного суспільства. Отже, в інформаційному-праві за допомогою норм- принципів та норм-декларацій не лише визначаються звичайні для будь-якої галузі принципи, а й установлюються основи державної інформаційної політики, визначають перспективні плани та програми розвитку. Наприклад, такий нормативно-правовий акт, як Закон України “Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки”
25
, практично повністю складається із норм-принципів та декларацій.
Норми-заборони в інформаційному праві виконують кілька функцій. По- перше, вони збалансовують установлену диспозитивними нормами систему загальних дозволів, формуючи систему винятків щодо права на інформацію - заборони розголошення, заборони збирання, заборони розповсюдження з метою охорони прав і законних інтересів третіх осіб - суб’єктів інформаційних процесів, інтересів держави та суспільства тощо. Наприклад, ст. 49 Закону
України “Про інформацію” установлює неприпустимість зловживання правом на інформацію, встановлюючи обмеження щодо вільного розповсюдження та розголошення деяких видів інформації.
По-друге, норми-заборони деколи слугують гарантією реалізації права на
інформацію та захисту прав і свобод людини у сфері інформації. Так, норма ч. З ст. 15 Конституції України визначає, що “цензура заборонена”, норми ст. 32
Конститутції України забороняють втручання в особисте життя та збирання, зберігання, використання й поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди.
Нарешті, норми-приписи в інформаційному праві зазвичай використовують для створення механізмів, визначення конкретних способів та засобів реалізації прав суб’єктів інформаційних відносин. Норми-приписи в інформаційному праві, зокрема, визначають: компетенцію органів публічної влади щодо регулювання інформаційних відносин, правові режими інформації та
інформаційних ресурсів, стандарти і правила інформаційної діяльності та ін.
Наприклад, ст. 40 Конституції України визначає зобов’язання органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, розглядати направлені до них звернення громадян і давати обґрунтовані відповіді у встановлений законом строк. Норми ст. 13 і 14 Закону
України
“Про
Національну раду
України з питань телеба
25
Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007- 2015 роки: Закон України від 9 січня 2007 p. № 537-V // Відомості Верховної Ради України - 2007.
- № 12. - Ст. 102.
чення і радіомовлення” передбачають, контрольні й регуляторні повноваження
Нацради щодо телебачення і радіомовлення.
Норми інформаційного права, як і норми більшості галузей права також можна поділити на матеріальні і процесуальні. Якщо порівнювати їх співвідношення, у системі інформаційного права, то більшість становлять
матеріальні норми інформаційного права, якими регламентуються права, обов’язки, компетенція суб’єктів, правила та стандарти здійснення
інформаційної діяльності, правові режими тощо.
Процесуальні норми інформаційного права є нечисленними і мають переважно характер процедурних норм, визначаючи певну послідовність дій суб’єктів певних видів інформаційних відносин.. До прикладу, у Законі України
“Про державну таємницю” ст. 10 визначає порядок віднесення інформації до державної таємниці, а ст. 15 порядок засекречування та розсекречування матеріальних носіїв інформації.
Щодо ролі процесуальних норм в інформаційному праві варто зазначити, що в цій галузі для реалізації матеріальних норм широко використовуються процесуальні норми інших галузей права. Зокрема частина норм, що визначають право на інформацію, правила здійснення інформаційної діяльності тощо, реалізовується в процесі діяльності органів виконавчої влади. Це, наприклад стосується надання інформації на запити, реєстрації та ліцензування засобів масової інформації тощо. Отже, виникає добре відома в адміністративному праві ситуація, коли “в ході реалізації адміністративно- процесуальних норм обслуговуються норми не лише матеріального адміністративного права, але й норми інших матеріальних галузей права”
26
Причому в межах управлінської діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування можливе застосування не тільки матеріальних, а й процесуальних норм різних галузей права.
Важливим елементом реалізації низки матеріальних норм інформаційного права є судовий захист. Наприклад, ст. 55 Конституції визначає судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Широко відомою є розглянута
Конституційним Судом України так звана “Справа К. Г. Устименко” щодо визначення обсягу та порядку охорони конфіденційної інформації про особу. У цьому аспекті матеріальні норми інформаційного права реалізуються в межах процесуальних галузей - цивільного, адміністративного, господарського процесу, процедур Конституційного Суду тощо.
26
Бандурка А. М. , Тищенко Н. М. Адміністративний процес. - К., 2001 - С. 10

За своєю структурою система інформаційного права поділяється дві частини - загальну й особливу.
До загальної частини інформаційного права належать правові норми, що визначають основи цієї галузі:
- загальні поняття та принципи інформаційного права;
- предмет і метод інформаційного права;
- класифікація інформації.
Крім того, до загальної частини інформаційного права належать кілька універсальних інститутів, що об’єднують близькі за змістом правові норми, що визначають ключові питання інформаційних відносин:
-
інститут інформаційних прав і свобод людини і громадянина;
-
інститут інформаційної безпеки;
-
інститут правового режиму інформації
-
інститут правового режиму інформаційних ресурсів;
-
інститут правових основ розбудови інформаційного суспільства.
Особлива частина інформаційного права охоплює інститутів, в межах яких реалізуються основні права та обов’язки суб’єктів інформаційних відносин, що
ґрунтуються на нормах загальної частини. До інститутів особливої частини
інформаційного права, зокрема, можна віднести:
-
інститут державної таємниці;
-
інститут конфіденційної інформації;
-
інститут захисту інформації;
-
інститут інформаційного забезпечення публічної влади;
-
інститут телекомунікацій;
-
інститут мережі Інтернет;
-
інститут вільної преси;
-
інститут електронних засобів масової інформації.
Цей перелік, звісно не є вичерпним, але ілюструє основні групи правових норм, що різняться особливостями реалізації регулятивного впливу та певною відокремленістю та суспільним значенням предмета правового регулювання.
Крім того, більшість із названих інститутів дістають своє формальне вираження в певних нормативно-правових актах, що регулюють відповідний вид суспільних відносин.
Під джерелами інформаційного права слід розуміти зовнішні форми вираження норм інформаційного права, за допомогою яких відбуваються формування та закріплення цих норм. Система джерел інформаційного права є аналогічною відповідним системам
інших га
лузей вітчизняного законодавства. Таким чином, система джерел
інформаційного права представлена як національним законодавством, так і актами міжнародного права.
Міжнародно-правова складова джерел інформаційного права насамперед представлена багатосторонніми (більшою мірою) та двосторонніми міжнародними договорами, рішеннями міжнародних міжурядових організацій з питань, що стосуються інформаційної сфери (ООН, Рада Європи, ОБСЄ,
Міжнародний союз електрозв’язку, СОТ тощо) та іншими джерелами міжнародного права, визнаними ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. Ці джерела визначають, зокрема:
- стандарти прав і свобод людини і громадянина у сфері інформації та окремі аспекти реалізації цих прав;
- міжнародну співпрацю щодо
інформатизації та розбудови
інформаційного суспільства;
- міжнародне регулювання питань зв’язку й телекомунікацій;
- стандарти і співпрацю у боротьбі з правопорушеннями з використанням
ІКТ.
- питання міждержавного перебування інформації з обмеженим доступом
(на підставі двосторонніх угод).
Національними джерелами інформаційного права є:
-
Конституція України (зокрема норми, що визначають права і свободи людини у сфері інформації, захист інформаційної безпеки, загальні принципи діяльності публічної влади);
- рішення Конституційного Суду України, що тлумачать відповідні норми конституції та законодавства;
- законодавчі акти з питань регулювання інформаційних відносин;
- акти Президента України, Кабінету Міністрів України;
- акти міністерств і відомств, галузеві та локальні нормативно- правові акти.
Слід відзначити, що нині в Україні діє близько ЗО законів і понад 400 актів
Президента та Кабінету Міністрів України, що регулюють суспільні відносини в галузі інформації. Це без врахування таких джерел, як нормативно-правові акти Міністерства транспорту та зв’язку, Міністерства освіти і науки,
Міністерства культури і мистецтв, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, Національної комісії з регулювання зв’язку, Національної
Ради України з телебачення і радіомовлення, Держкомітету з телебачення і радіомовлення,

Держкомітету архівів, Держкомітету статистки, Адміністрації служби спеціального зв’язку та захисту інформації України та внутрішньогалузеві акти
інших міністерств та відомств. Таким чином, нині в Україні сформувалася широка й розгалужена система джерел, що становлять інформаційне законодавство.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал