О. А. Вісич персонажі драми лесі українки «осіння казка» як чинники нон-фініто



Скачати 62.51 Kb.
Pdf просмотр
Дата конвертації20.03.2017
Розмір62.51 Kb.

УДК 883 У-1.06
О. А. ВІСИЧ
ПЕРСОНАЖІ ДРАМИ ЛЕСІ УКРАЇНКИ «ОСІННЯ КАЗКА» ЯК
ЧИННИКИ НОН-ФІНІТО
Стаття присвячена специфіці образної системі драми Лесі Українки
«Осіння казка». На прикладі аналізу головних, другорядних персонажів та
героїв-фантомів доводиться реалізація нон-фініто, як мистецького типу
мислення письменниці.
Ключові слова: система персонажів, відкрита форма, нон-фініто.
Фантастична драма «Осіння казка» Лесі Українки займає особливе місце у доробку письменниці. За цим текстом закріпилась репутація чи не найбільш загадкового твору, а його «затемненість» зумовила той факт, що як об’єкт наукових дослідженнях «Осіння казка» була відсунута на маргінеси корпусу драм Лесі Українки. Проте глибокий аналіз поетики драми, на перший погляд, нетипової для авторки, дозволяє виділити сукупність факторів, закладених в «Осінній казці», що знайшли розвиток у наступних творах і склали основу індивідуального творчого стилю письменниці.
Зокрема, важливими є експерименти, здійснені на рівні системи персонажів, де спостерігається своєрідна перефігурація, котра зумовлює хисткість всієї структури тексту. Зазначимо, що вихідна ситуація антагоніста та протагоніста не відповідає кінцевій ні кількісно, ні ідейно. На початку тексту сформований традиційний для казкового дискурсу трикутник: жорстокий Король – ув’язнена принцеса – нещасний Лицар. В результаті розвитку сюжету протагоніст мав би стати переможцем. Другорядні герої мали б допомагати / заважати головним. Проте наприкінці твору Лицар перестає бути опонентом короля, його місце займають робітники.
«Трикутник» змивається стихійною хвилею сюжету, а канонічного сходження героя на трон не відбувається.

Важливо, що другорядні персонажі є відносно автономними, і кожен з цих доволі рельєфних характерів робить свій внесок у деструкцію тексту. Так у полілозі Пряхи, Ткалі, Швачки, що виконують функцію ретроспекції, подаються з різних точок зору деякі історії головних героїв, що залишилась за межами сюжету драми. Зокрема, очевидною є скептична по відношенню до Принцеси нарація Швачки. Її афоризми на кшталт «більше візьме той, хто дорожиться», «не справа сватався, а зліва» спрямовані на дискредитацію образу «дами серця» і навіть «богині», який намагаються передати відповідно Пряха і Ткаля. Ставлення до головної героїні цих двох жінок варіюється від прийняття (Пряха) до ідеалізації (Ткаля). Подібна поліфонія готує реципієнта до можливості неоднозначного прочитання всього твору.
Основною функцією Пастуха є викриття фальшивості кришталевої гори, фундаментом якої виявилась крига. Позаяк гора є концептуальним центром тексту, то її нестійкість підкреслює ціннісну дезорієнтацію героїв, штучність критеріїв їхньої духовної та соціальної ієрархії. Цікавою є оксюморонність образів робітників, майстрів та особливо Будівничого.
Персонажі, які номінально мають діяти конструктивно (будувати), появляються в тексті зі словами: «Ну що ламати? Звідки починати?».
Зрештою вони ламають систему короля, лицарські наміри та змінюють світогляд Принцеси.
Важливе місце в «Осінній казці», як у всій драматургії Лесі Українки, посідають герої-фантоми. Це персонажі, які присутні у фабулі умовно, тим не менш впливають на її перипетії. Таким героєм у фантастичній драмі є
Король: він жодного разу не з’явився у дії, якщо не зважати на опосередковані вчинки (побудова кришталевої гори, написання листа тощо).
Тим не менш Король присутній у риториці кожного з персонажів, причому в різних іпостасях: безжального тирана, «безумця боязкого», справедливого володаря тощо. На нього чекають, як бекетівського Годо, – хто зі страхом, хто з надією. Незважаючи на відсутність, він є концентром в системі координат сюжету та ключовим персонажем у створенні художнього
конфлікту. У драмі з відкритою формою, а саме такою є «Осіння казка», протагоніст не має аналогічного контргравця, конфлікти, в яких вони виграють або програють відбуваються не між супротивниками, а між окремою особистістю та його долею, його світом. Характерна для закритої драми ситуація дуелі між аналогічними противниками поступається заплутаній глухій боротьбі з окремим анонімним противником, боротьбі зі всім світом [5]. Таку ситуацію можна спостерігати в «Осінній казці», де жоден з героїв не має реального супротивника, натомість практично кожен рано чи пізно протиставляє себе Королю. Його емоційно узагальнений образ набуває ознак трансцендентності, а бунт проти нього може бути прирівняний до протесту проти Світу. Контроверсійність методів та намірів, які обирають герої, не дає можливості однозначно оцінити перспективи їхнього руху; боротьба, яку вони обирають, позбавлена іншого сенсу, як просто рухатись у напрямку, що видається єдино можливим.
Образ Блазня є не менш загадковим. Архетипний персонаж, що є невід’ємним атрибутом королівського світу, він єдиний, хто пам’ятає та цінує первинну суть Принцеси. Його жартівливі спогади про босоноге дитинство, провокують Принцесу на самокритичні рефлексії. Як вважає
В.Агеєва, «точка зору блазня в оцінці лицарського кохання буде чи не визначальною в структурі ―Осінньої казки», де спародійовано сам дискурс куртуазності й лицарського служіння» [1, 98]. Важливо, що заклики блазня:
«скотися... бік свинарський... хоч і брудненька трошки», не є образливими, адже перед тим він нагадує, що і гора, і калюжі були частиною колишнього світу героїні. Принцеса відкидає подібні варіанти порятунку, хоча вже досить скоро, впавши в бік лицарський, опиниться у бруді. Слід підкреслити фрагментарність образу блазня, котрий більше не з’явиться в тексті, та, як і
Король, реалізує принципи нон-фініто на рівні образності.
Система головних персонажів складає основну інтерпретаційну проблему, зокрема у випадку пошуків носія основної концепції та сюжетобудови. Частота появи Принцеси та Лицаря в творі приблизно
однакова. Трохи рідше з’являється Служебка (вона задіяна лише в третині твору, тим не менш є надзвичайно активною і впливовою у розгортанні сюжету). Контрастним до енергійної домінанти персонажу Служебки на початку тексту видається її раптове зникнення в останній частині драми: в хаотичній боротьбі вона втікає «до короля на скаргу». Однак це не просто алегоричне класове витіснення персонажу на маргінеси. В її особі зникає криве дзеркало, яким вона видається по відношенню до Принцеси. Служебка вбачає в «колишній босоніжці» приклад для наслідування, ймовірність власного піднесення з простолюдинки до статусу королеви:
Ото але! Король пастушку свата, а лицар розпинається за хлопів, – чому б мені, служебці-помивачці,
Не стати панею?» [4, 196]
Проте Служебка нездатна усвідомити модус перетворення Принцеси, який містить важливі компоненти, недосяжні для обивателя. Безсумнівним є внутрішнє благородство Принцеси, якого позбавлена не тільки Служебка, але й переважна більшість решти персонажів. Промовистою є рецепція обох героїнь запальних волелюбних промов Лицаря. Якщо Принцеса перейнялась новими для себе ідеалами, то Служебка винесла з них доступність соціальних перспектив для себе. Невипадково Оксана Забужко проводить паралелі з
«ленінською провербіальною «кухаркою», яка, наслухавшись лицарських демократичних промов («Ти все щось говорив там за простолюд, / обстоював, щоб дати волю всім»), робить із того логічний висновок, що й вона може «керувати державою», чи, за її власними словами, — і їй «до палацу недалеко» [2, 579].
Образ Принцеси найбільш мінливий з усіх персонажів «Осінньої казки», «недомовленість», численні алюзії та продуковані ними конфліктні сенси, спонукали найрізноманітніші тлумачення (Україна, культура, мова, воля, успіх, мистецтво і т. п.). Непослідовність її вчинків, здатність до зміни рішення з врахуванням нових обставин викликають певне недовір’я і до
прикінцевого її вибору. Все це спричинено структурою самого образу героїні, яка легко адаптовується у новому просторі, але постійно піддає його аналізу, що провокує відчуття відчуження, яке призводить до остаточного розриву. Здатність до екзистенційних рефлексій, характерна для Принцеси,
Українки, конфліктує з непереконливою довірливістю. Пізнавши «неволю» на вершині гори, вона все ж починає підкорювати її в товаристві, повіривши у можливість ефемерної «волі вкупі». Таким чином, Принцеса, що у казково- лицарському дискурсі завжди асоціюється з винятковістю, приймає верховенство колективістського начала і піддається доволі загальним гаслам товариства, у якому вона абсолютно неорганічна.
Образ Лицаря нерідко піддавався нещадній критиці, причому як в радянському літературознавстві, так і в дослідженнях сучасних лесезнавців.
Попри всі декларації Лицаря щодо свого шляхетного статусу, він не тільки залишається бранцем, але й деморалізується. Цей пасивний персонаж створює ситуацію втрати балансу між станом і статусом: моральна та соціальна неспроможність прикривається спрофанованим титулом. Для розуміння образу Лицаря особливо важливим є його вступний монолог, завдяки якому формується перше уявлення про світоглядні настанови героя.
Монолог у темниці складається з трьох тез. Першою з них Лицар оголошує своє безсилля («юнак-оборонець» практично не здатний захищати інших, і навіть визволитися сам). Наступна теза – мрія про вогненні тортури та славетну смерть під дзвін кайданів. Причому Лицар-в’язень протиставляє себе Прометею: О страднику, великий Прометею, // тобі я заздрю!... [4, 184].
Бажання слави почасти компенсоване готовністю пожертвувати життям задля загальнонародного добра. Прометеївський міф у контексті «Осінньої казки» активізує культурний пласт, що яскраво вирізняється на фоні риторики решти персонажів, яка будується на середньовічній ієрархії
єдинобожжя. Варто зазначити, що майже всі персонажі драми вживають слово «бог», і тільки Лицар оминає його. Таким чином герой протиставляє поганську культуру дохристиянського періоду патріархальній цілості
медіального християнства. Зрештою, він намагається протиставити культуру антикультурі, виступаючи апологетом гуманістичної ідеї зміни вертикальної
ієрархії горизонтальною монархією. Однак, для здійснення декларованого йому бракувало мужності, здатності на вчинки, в результаті чого соціальний хаос активізує інший прошарок, що відкидає разом з релігією і культуру.
Третя теза присвячена королеві, який, за інтерпретацією Лицаря, виступає «безсильцем боязким», що «уміє зручно // неславою і ганьбою боротись». В’язень змальовує підкреслено дефективний образ ворога, приписуючи йому метафоризовані фізичні (пігмей сліпорожденний) та духовні (ниций лицемір) вади. Найбільше обурення викликає у героя королівський декрет, що скасовує тортури та страту, але проголошену орієнтацію на гуманізацію суспільних процесів у державі він трактує як найбільшу кару, що прирікає звитяжців на безславну смерть на самоті.
У ході сюжету Лицар залишається вірним лише своїй першій тезі – власного безсилля («я втомлений»). Замість прометеївського бунтарства він ганебно ховається у хліву. Треба віддати йому належне як мислителю: герой усвідомлює своє падіння, підтвердженням чому слугують глибокі слова, адресовані Служебці, а насправді стають лейтмотивом всієї драми: «Хто визволиться сам, той вільний буде...» [4, 197]. У кінці твору Лицар йде на компроміс з власним ставленням до Короля, переконуючи Принцесу, що він
«не звір, він нас простить». Разом з тим образ Лицаря є підтвердженням того, що в творчості Лесі Українки важко знайти схематичних однозначних героїв.
Лицар, дійсно, не зазнає ініціації, яка б дозволила його духовне вивищення, а переживає злам та деморалізацію після свого безславного падіння, погоджуючись на абсолютну бездіяльність: «…сісти тут на першому уступі і чекати...» [4, 211]. Тим не менш, це чи не єдиний герой, що є носієм культурних на гуманістичних цінностей. Слушно Т.Мейзерська наголошує, що це єдиний «зрячий» персонаж, котрий є «носієм головної концепції драми» [3, 45]. Треба йому віддати належне за здатність «розхитати» систему словом (промовами), але він виявився неспроможним опанувати хаос, який
спричинив, та зрадив свої колишні ідеали. Отже, неоднозначність та фрагментарність структури тексту виразно відбиваються на рівні образу
Лицаря. Це дає підстави дослідникам стверджувати, що «в даній п’єсі авторка не реалізує достатньої системи аргументації», а Лицар є лише тезою, яку треба розгорнути [3, 45].
Таким чином, завдяки автономності та поліфонічності другорядних персонажів, розбалансованості та фрагментарності системи головних героїв текст фантастичної драми є зразком художнього мислення нон-фініто, притаманного Лесі Українці. «Осіння казка» стала віхою в еволюції стилю письменниці, що переконливо доводить самобутня поетика драм, які склали доробок останнього етапу її творчості.

ЛІТЕРАТУРА
1.
Агеєва В. Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації / В. Агеєва. — К. : Либідь, 2001. — 264 с.
2.
Забужко О. Notre Dame d’Ukraine : Українка в контексті міфологій /
О. Забужко. — К. : Факт, 2007. — 640 с.
3.
Паньков А. І. Поетичні візії Лесі Українки : онтологія змісту і форми /
А. І. Паньков, Т. С. Мейзерська. — Одеса : Астропринт, 1996. — 76 с.
4.
Українка Леся. Зібр. творів : у 12-ти т. / Леся Українка. — К. : Наук. думка, 1975—1979. — Т. 3 : Драматичні твори (1896-1906). —1976. —
397 с.
5.
Klotz Volker. Geschlossene und offene Form im Drama. — München, 1992.
— 228 p.
А. А. ВИСИЧ
ПЕРСОНАЖИ ФАНТАСТИЧЕСКОЙ ДРАМЫ «ОСЕННЯЯ СКАЗКА»
КАК ФАКТОРЫ НОН-ФИНИТО
Статья посвящена специфике образной системы драмы Леси
Украинки «Осенняя сказка». На примере анализа главных и второстепенных

персонажей и героев-фантомов доказывается реализация нон-финито, как
художественного типа мышления писательницы.
Ключевые слова: система персонажей, открытая форма, нон-финито.
O. VISYCH
CHARACTERS OF FANTASTIC DRAMA «THE FALL TALE» AS THE
FACTORS OF NON-FINITO
The article deals with the specific of character system of Lesya Ukrainka’s
drama «The Fall Tale». Analyzing the main and secondary characters and
characters-fathoms it’s proved the realization of non-finito as the writer’s artistic
type of thinking.
Keywords: characters system, open form, non-finito.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал