Новий погляд на стару проблему



Pdf просмотр
Сторінка1/12
Дата конвертації10.05.2017
Розмір5.01 Kb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
БЕРДЯНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ МЕНЕДЖМЕНТУ І БІЗНЕСУ
СПІЛКА ПОЛЬСЬКИХ ВЧЕНИХ БЕРДЯНСЬКА







ОЛЕКСІЙ СУХОМЛИНОВ




КУЛЬТУРНІ ПОГРАНИЧЧЯ:
НОВИЙ ПОГЛЯД НА СТАРУ ПРОБЛЕМУ



Монографія









Донецьк
Юго-Восток
2008

УДК 81’362:811.162.1=161.1=161.1.2
ББК Ш40*011.71
С91
Рецензенти: Радишевський Р.П. — доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри полоністики Київського національного університету імені
Тараса Шевченка;
Красовська Г. — доктор філологічних наук, ад’юнкт Інституту
Славістики Польської Академії Наук (Варшава);
Коциба Н. — доктор філологічних наук, ад’юнкт Інституту Славістики
Польської Академії Наук (Варшава).
Літературний редактор: к. філол. н. Сигеда П.І.
Матеріали зібрано та опрацьовано за сприянням:
- Biuro Uznawalności Wykształcenia i Wymiany Międzynarodowej (Варшава)
- Fundacja «Kasa Mianowskiego» (Варшава)

Рекомендовано до друку вченою радою Бердянського університету менеджменту та
бізнесу (протокол. № 6 від 23 січня 2008 року)

Сухомлинов О.М.
Культурні пограниччя: Новий погляд на стару проблему:
Монографія.— Донецьк: ТОВ «Юго-Восток, Лтд», 2008.— 212 с., 30 іл.
ISBN 978-966-374-297-7
У монографії досліджено механізми культурних погранич, що розглядаються через призму сучасних історичних та суспільно-політичних подій, які призводять до появи нових багатонаціональних територій як невід’ємної ознаки глобалізованого світу.
Аналізуються рівні міжкультурної взаємодії: зіткнення – конфлікт – стикання – сусідство – контакт культур. Особлива увага приділяється архетипічним бінарним антиноміям.
Українсько-польське пограниччя розглядається як палімпсест кресової культури, спадщина двох народів. У роботі простежується розвиток дискусії між українськими та польськими дослідниками, дається характеристика міжнаціональному дискурсу пограниччя. Особлива увага зосереджується на міжкультурних контактах та етнічній ситуації пограничних регіонів, а саме Туреччини, Буковини та Східної України
Робота має практичне значення. Монографію можна рекомендувати студентам антропологам, історикам, соціологам, культурологам, філологам тощо, а також, як додаткову літературу при вивченні курсів культурознавства, словесності, польської мови тощо. Монографія може бути цікавою та корисною для широкого кола читачів, що займаються антропологією культури.
УДК 81’362:811.162.1=161.1=161.1.2
ББК Ш40*011.71

ISBN 978-966-374-297-7

© О.М. Сухомлинов, 2008
С91

3
ПЕРЕДНЄ СЛОВО
......................................................................................................................
4

ЗАГАЛЬНІ МЕХАНІЗМИ ТА ПРИНЦИПИ
ФУНКЦІОНУВАННЯ КУЛЬТУРНОГО ПОГРАНИЧЧЯ

Кльтурне пограниччя як сукупність понять та явищ
9
Ообливості
польсько-українського пограниччя
26
Амбівалентність поняття ‘пограниччя’

(на прикладі кресів)
49
Топос Кресів у польській літературі
62
ПОГРАНИЧНІСТЬ ГЕОПОЛІТИЧНИХ ПРОСТОРІВ

Турецький орієнталізм та Культурна пограничність
80
Історичний аспект польсько – турецьких контактів
84
Феномен Адамполя: польський острів у турецькому морі
90
Турецькі інспірації польського романтика:
Життя і творчість Міхала Чайковського
98
Унікальність буковинського мультикультуралізму
Буковина як пограниччя культур
(у контексті інтеграційних процесів у Європі)
111
Буковинська багатокультурність: міф чи реальність?
122
Буковинська спільнота Бердянська синкретизм культури та регіональна ідентичність
132
Релятивність мовного та культурного пограниччя
141
Тигель культур

як особливий тип культурного пограниччя
Особливості польської національної ідентичності у південно-східних регіонах України
149
Особливості етнокультурної палітри
Північного Приазов’я
165
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
182


4
ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Монографія Сухомлинова О.М. „Культурні пограниччя:
новий погляд на стару проблему” є результатом багаторічної дослідницької роботи над проблемою багатонаціональнотсі та міжкультурних контактів. Автор ретельно вивчив напрацювання своїх попередників та вміло використав новітні методологічні праці, в яких польські, українські, російські, швейцарські, англійські автори репрезентують інтердисциплінарний, відмінний від попередніх, спосіб трактування проблематики пограниччя культур.
На тлі сучасного розмаїття термінів та підходів до вивчення питання культурної пограничності надзвичайно важливим
є намагання молодого дослідника представити різноманітні візії мультикультуралізму, інтеркультуралізму, полікультурності, полілогу культур тощо. Широкий спектр термінологічного
інструментарію є свідченням складеності розглядуваного явища та вимагає певного впорядкування, тому монографія, на нашу думку, може стати певною мірою компендіумом знань про спільні етнокультурні простори.
У монографії автор використовує власні статті, присвячені розглядуваним проблемам, що були опубліковані протягом 2004
– 2006 років у провідних наукових виданнях України, Польщі,
Румунії тощо. Також у роботу увійшли реферати та виступи на наукових конференціях та семінарах у Києві, Варшаві, Стамбулі,
Єрусалимі, Бухаресті.
Запропонований О. Сухомлиновим підхід, що базується на засадах збалансованого та об’єктивного аналізу, може спричинитися до
„поміркованого” прочитання
історії пограничних територій та розкодування мультикультурних знаків.
Розглядувана робота має логічну побудову і складається з двох основних частин та кількох тематичних розділів. Перша частина монографії „Загальні Механізми та принципи
функціонування культурного пограниччя” має велике теоретичне значення; оперує загальними термінами та поняттями, що визначають сутність багатоетнічних просторів.
Автор

5
намагається розглядати механізми культурних погранич через призму сучасних суспільно-політичних подій, що призводять до появи нових багатонаціональних територій як невід’ємної ознаки глобалізованого світу.
У розділі „Культурне пограниччя як сукупність понять та
явищ” Олексій Сухомлинов дає загальну оцінку стану дослідженості теми та тлумачить основні поняття, обґрунтовуючи при цьому доцільність використання того чи
іншого терміну. Цікавим є підхід до аналізу рівнів міжкультурної взаємодії: зіткнення – конфлікт – стикання – сусідство –
контакт культур. Правильне визначення характеру та
інтенсивності взаємодії культур дозволяє дослідникам віднайти відповідний інструментарій.
Особлива увага приділяється архетипічним бінарним антиноміям (властивим будь-якому суспільству) як критеріям оцінки свого сусіда та об’єктивних реалій. Дослідник використовує новітні тенденції, скеровані на пом’якшення семантики антиномій центр – периферія, свій – чужий, пропонуючи менш емоційні – пограниччя та Інший.
Суспільно-психологічні категорії типу
колективна
свідомість, історична пам’ять, національна ідентичність, мала
вітчизна, міф тощо відкривають перед дослідниками нові
інтерпретаційні можливості.
Вважаємо, що саме
інтердисциплінарний підхід до вивчення феномену культурних погранич є запорукою повноцінного висвітлення проблеми міжетнічних контактів.
Проблемі польських південно-східних Кресів присвячений розділ „Особливості польсько-українського пограниччя”, у якому автор намагається довести, що Креси є типовим пограниччям
(передусім культурним), проте не всі пограниччя можна назвати кресами. З цим, безперечно полоноцентричним суспільно- культурним явищем пов’язана низка сенсів, значення яких залежить від конкретного часу та простору.
Палімпсест кресової культури є спадщиною двох народів, саме польська та українська традиція сформувала специфічний образ цих земель.

6
На тлі суспільно-історичних подій зображена еволюція перцепції польсько-українського пограниччя як
малої
(приватної) вітчизни двох народів, що розглядається у контексті поняття ‘ідеологічна батьківщина’.
„Амбівалентність поняття ‘пограниччя’ (на прикладі
кресів)” та „Еволюція образу Кресів у польській літературі”
є результатом досліджень перцепції та трактувань Кресів сучасними науковцями, передусім літературознавцями, та польськими письменниками.
Автор простежує розвиток дискусії між українськими та польськими дослідниками, яка має перерости у міжнаціональний
дискурс пограниччя. Відзначаються спірні моменти та факти, що призводять до діаметрально протилежного бачення спільної культурної спадщини. Наводяться найгостріші цитати щодо польсько-українського пограниччя з боку обох сторін.
Сухомлинов О.М. намагається також висвітлити внутрішню дискусію, що розгорнулася у польських наукових колах.
Саме у цьому розділі дається характеристика українського трактування мультикуьтуралізму. Посилаючись на першоджерела цього поняття та історичний контекст, автор пояснює чому дослідники уникають поняття ‘пограниччя’ як повноцінного наукового терміну.
Важливе місце посідає аналіз польських кресових архетипів та міфів як складової пограничного способу мислення та регіональної ідентичності.
Далі простежуються засади функціонування топосу України та польсько-українського пограниччя, “слов’янської Шотландії” у польській літературі від Ренесансу до другої світової війни.
Автор відзначає, що завдяки українській школі у польському романтизмі вкоренився образ й утвердився міф втраченої
Аркадіїї, „країни сповненої медом і молоком”. Називаються чинники, що спричинили еволюцію образу Кресів та світогляду митців. Робляться висновки щодо джерел розбіжностей, навіть полярності, у візії території пограниччя, автор зазначає, що витоки даного парадоксального явища знаходяться у перспективі бачення Кресів та їхньому статусі.

7
Друга частина монографії „Пограничність геополітичних
просторів” є спробою прикладного застосування теоретичних засад функціонування культурних погранич у конкретних часопросторах, зокрема у Туреччині, Буковіні та Східній Україні.
Цікаво, що, як зазначає сам О.Сухомлинов, бачення мультикультуралізму названих територій, формувалося завдяки безпосередньому контакту з поліетнічною культурою чи її реліктами цих погранич.
У монографії можемо знайти новий погляд на історичну польсько-турецьку минувшину. Перелічені факти мають сформувати позитивне, позбавлене стереотипів, бачення
історичного процесу та засвідчити факти культурної
інтерференції на польсько-турецькому стиковому пограниччі.
Окремий розділ присвячений польському поселенню у Туреччині та деяким особистостям, що були посередниками між двома культурами і належали до еліти чужої суспільної системи. Відзначається політичне значення Великої Порти у боротьбі польського народу за власну державність. Одна з наукових розвідок присвячена Міхалу Чайковському (Садику
Паші), польському письменнику-романтику, народженому в Україні.
Заслуга автора полягає в тому, що він наводить маловідомі факти з історії польсько-турецьких контактів, що може спричинитися до змін у сприйнятті Туреччини як суто орієнтальної держави.
Проблема регіоналізації поліетнічних теренів знайшла відображення у чотирьох наступних розділах: „Буковина як
пограниччя культур (у контексті інтеграційних процесів
у Європі)”, „Буковинська багатокультурність: міф чи
реальність?”, „Буковинська спільнота Бердянська: синкретизм
культури та регіональна ідентичність”, „Релятивність мовного
та культурного погранич”. Дослідник простежує процеси формування буковинського регіонального етносу у різні
історичні періоди. Дає характеристику суспільно-культурним системам, що визначалися приналежністю до того чи іншого державного організму. На прикладі сучасного „буковинського
руху”, зокрема об’єднання буковинців у Бердянську, доводиться

8 факт існування окремого регіонального типу ідентичності, яка, попри певні конфлікти та суперечки, які мали місце в історії цього краю, базується на толерантності та культурному полілозі.
Останні розділи представляють етнічну картину сучасної
України, східних її регіонів. Використовуючи поняття соціології міста Олексій Сухомлинов намагається дати теоретичне обґрунтування і впровадити у науковий обіг термін ‘культурний
тигель’. Враховуючи всебічну пограничність міста, у тому числі й культурну, як суспільного утворення, вважаємо такий підхід цікавим і перспективним, проте розглядуване поняття вимагає більш докладного науково-теоретичного обґрунтування.
Цінними є також дослідження присвячені польській діаспорі
(тобто полонії) у цьому регіоні. Автор називає головні чинники, що сприяють збереженню національної ідентичності, а також визначає причини асиміляції. Польська меншина розглядається у контексті загальних процесів совєтизації, спрямованих на формування „нової людини” Homo Soveticus.
Сухомлинову О.М. вдалося досягти поставленої мети, застосовуючи науковий досвід вітчизняних та зарубіжних колег, а також фактологічний матеріал, автор довів науковість та універсальність поняття культурне пограниччя. Головним досягненням можна вважати результати застосування науково- термінологічного апарату у дослідженнях конкретних геополітичних територій.
Гелена Красовська,
доктора філологічних наук,
Інституту славістики
Польської академії




9
ЗАГАЛЬНІ МЕХАНІЗМИ ТА ПРИНЦИПИ
ФУНКЦІОНУВАННЯ КУЛЬТУРНОГО ПОГРАНИЧЧЯ

КУЛЬТУРНЕ ПОГРАНИЧЧЯ
ЯК СУКУПНІСТЬ ПОНЯТЬ ТА ЯВИЩ

Проблеми співіснування, інтерференції та пенетрації культур були й залишаються актуальними протягом багатьох століть.
Проте особливе зацікавлення цим явищем спостерігається останнім часом, що пояснюється сучасними революційними соціальними перетвореннями, занепадом та трансформацією філософських, етичних та ідеологічних канонів західної цивілізації. Проявляється це в актуальних антиноміях постмодерної культури, передусім у глобалізації та регіоналізації.
Європейська чи середземноморська культура, в тому числі її візантійський варіант, що створювався на території від Кавказу на Сході до Сицилії і Венеції на Заході, не могла зводитись до національного рівня, обмежуючись ним, тому є етнокультурною мозаїкою, що репрезентує розмаїття думок і мов, плюралізм традицій і звичаїв, а передусім позначена інтелектуально- культурною відкритістю
1
. Саме це є доказом пограничності прапочатків європейської цивілізації, польської та української культур, що формувалися шляхом взаємообміну цінностями із зовнішнім світом та відчували імпульси двох пограничних цивілізацій – грецько-візантійської та римсько-латинської
2
Минулого століття у національних державах Центральної та
Східної Європи відбувалися істотні суспільні та політичні зміни.
Історичні події ХХ століття, а саме ревізія кордонів, переселення люду, депортація народів, натуральна та насильницька міграція, пронаталістська політика, керована внутрішня міграція, політика заселення земель і навіть репресії та геноциди були чинниками, що сприяли перетворенню поліетнічної держави у більш однорідну цілість. Отже можна стверджувати, що відбувалася
1
Kozak S. Chrystianizacja Rusi-Ukrainy a dziedzictwo cyrylo-metodiańskie // Teologia i kultura duchowa. – Warszawa 1995. – S. 13.
2
Ibidem.

10 еволюція від етнічної єдності через плюралізм до її гомогенізації
1
. Такої ж думки дотримується В. Тишков, квінтесенція його статті „Після багато національності”
міститься у таких висловлюваннях:
Після першої світової війни, коли країни-переможниці
сформулювали доктрину самовизначення на етнокультурній
основі як механізмі ліквідації імперських держав Австро-
Угорщини, Османської Туреччини, імперської Німеччини та
царської Росії, виникла нечітка формула „національного
самовизначення”, що поступово почала утверджуватись як
міжнародна норма державотворення. За нею стояло уявлення
про культурно гомогенне суспільство, а держава – це власність
якогось етнічно визначеного народу...
Цілком природно, що через невідповідність доктрини
„національного самовизначення” в етнічному енсі та нових
„національних держав”, що з часом все ж ставали
багатоетнічними, у Європі виникає проблема „національних
меншин” і необхідність захисту їхніх прав
2
.
Сучасні суспільно-політично-економічні перетворення призвели до того, що у більшості європейських країн місце культурної моноглосії посіла поліглосія та мультикультуралізм
3
Культурна пограничність є іманентною часткою ідентичності
Центральної Європи, де політичні кордони змінювалися значно швидше ніж культурні
4
Хвилю новітніх наукових досліджень, присвячених розглядуваній тематиці викликала праця G. H. Pitt-Rivers The
Clash of Cultures and the Contact of Races (1929), у якій автор намагається обґрунтувати доцільність використання терміна,
„зіткнення культур” з метою аналізу суспільних явищ у післявоєнній Європі. Згадане поняття постійно аналізувалося та переосмислювалось у залежності від контекстів та конкретних етнічно-політичних ситуацій, набуваючи при цьому нових сенсів
1
Turluc C. Pogranicza a rozmaitość narodów: wyzwanie dla procesu homogenizacji narodowej //
Dziedzictwo kresów – nasze wspólne dziedzictwo?. – Kraków, 2006. – S. 26.
2
Тишков В. Після багатонаціональності // «Знамя». – 2003. – № 3.
3
Див.: Kalaga W., Wstęp // Dylematy wielokulturowości. – Kraków, 2004. – S. 5-6.
4
Purchla J. Dziedzictwo kresów – nasze wspólne dziedzictwo? // Dziedzictwo kresów – nasze wspólne dziedzictwo?. – Kraków, 2006. – S. 7.

11
та значень. Зіставляючи еволюцію семантики цього терміну можна помітити тенденцію до позитивізації значення та розуміння сутності пограниччя. На нашу думку, сприйняття феномену багатокультурності викликано згаданими вище суспільними процесами, а саме глобалізацією та переосмисленням загальнолюдських цінностей. Культурні пограниччя можна визначати як зіткнення – конфлікт –
стикання – сусідство – контакт культур. Полісемічність цього явища вимагає термінологічного розмежування. Польський дослідник Ю. Хлебовчик вважає, що форма співіснування культур визначається специфікою пограниччя та міжлюдських реляцій
1
С. Ульяш зазначає:
На стиковому пограниччі культурні системи чітко
відділені, між ним пролягає чітка демаркаційна лінія. У свою
чергу перехідне пограниччя є явищем двомовної генетичності;
мовно-етнічна спорідненість не сприяє виникненню зазначеної
демаркаційної межі. Замість вираженої лінії кордону маємо
справу з перехідною зоною. (...) На такому пограниччі з часом
виникає певний тип суспільства та його культури. Довготривалі
явища та процеси взаємопроникнення або різних форм зіткнення
культур впливають на формування певного типу особистості з
властивою йому свідомістю. (...) Проникнення та змішування
культур перетворює пограниччя на перехідний простір,
своєрідний міст між взаємними цінностями культур
2
Історик літератури аналізує феномен пограниччя, зосереджуючи увагу на релятивності культурних систем, наголошуючи на мовній спорідненості як чинника, що визначає
інтенсивність та сам факт міжетнічних контактів.
Більш загально й дещо в іншому аспекті диференціює пограниччя
М.Домбровська-Пратика, зазначаючи, що
Національні культури, яким властивий досвід пограничної онтології, а через це й периферійності, створюють захисні механізми двох загальних типів.
1
Chlebowczyk J. Procesy narodotwórcze we wschodniej Europie Środkowej. – Warszawa, 1975. – S.
42.
2
Uliasz S. O literaturze kresów i pograniczu kultur. Rozprawy i szkice. – Rzeszów, 2001. – S. 10-11.

12
Перший з них виникає внаслідок губристичної свідомості периферійного суспільства. Ця свідомість (можемо її окреслити як свідомість кордону) базується на культурній автокреації віддаленої від центру географічної одиниці, оборонної стіни чи оточеної фортеці. Водночас спостерігається специфічний тип авторефлексій, пов’язаних з ситуацією пограниччя, що призводить до ксенофобного та безапеляційного поділу простору на свій і чужий. Істотною складовою цього механізму компенсації та перенесення є ідея політичної та культурної експансії, що пов’язана з відчуттям цивілізаційної та духовної місії.
У другому випадку, що зустрічається значно рідше, домінує ознака відкритості. Пограничне суспільство намагається перетворити складне історичне минуле та негативний екзистенціальний досвід у джерело взаємного збагачення.
Пограниччя та культурний полілог набувають мультикультурних цінностей, що є альтернативою офіційним, домінуючим дискурсам „центру”. Створюється культурний образ пограниччя, що експонує найбільш приватні, інтимні реляції та комплікації неоднозначної та суперечливої щоденності. Така модель пограниччя розглядається через призму
„екзистенції
звичайності”, спорідненою з автентичністю особистісного буття, де переважають процеси самоаналізу та природного самопізнання, що сприяють зникненню комплексів та стереотипів. Розглядувана субкультура може призводити до появи якісно нової моделі ідентичності, альтернативної щодо
ідеологічних засад центру
(центрів),
інтегральною та найістотнішою складовою якої є складна, але натуральна самоакцептація, тобто свідомість пограниччя.
Описані моделі пограничних суспільств не є явищем статичним. У залежності від політичної та соціальної кон’юнктури у суспільній ієрархії переважатимуть цінності одного з них, що є доказом основної дихотомії пограниччя, тобто постійного вибору між замкненістю у світі ідеології ксенофобії, а толерантністю щодо Іншого
1

1
Dąbrowska-Partyka M. Literatura pogranicza. Pogranicze literatur. – Kraków, 2004. – S. 10-11.

13
Дослідниця базує свої судження на опозиційності понять
центр–периферія, чим експонує на перший план антиномічність самого поняття пограниччя. Варто пам’ятати, що норми та
ідеологія центру на периферії функціонують на інших засадах, ніж у головній течії культури
1
Нагадаємо, що об’єктивні просторові категорії на антропологічному та етнічному ґрунті набувають якісно нового звучання, перетворюючись у бінарні опозиції близький–далекий,
центр–периферія, свій–чужий.
Е. Феліксяк, намагаючись пом’якшити антиномію центр–
периферія, яка не завжди може бути використана у дослідженнях та застосована до певних територій, що тривають у часі, запропонувала менш опозиційну пару центр-пограниччя
2
. На нашу думку, поняття пограниччя автоматично включає в себе просторове значення зовнішньої частини чогось, тобто суспільну марґінальність периферії. Проте антиномія центр–периферія взагалі не відображує сутності процесів, що відбуваються на межі двох культурних просторів. Є. Свєнх вважає, що периферійність як складова пограниччя може означати терени, що знаходяться під впливом цивілізаційних процесів або колонізаторських дій
3
. З сутності центру, осередку, до якого сходяться усі лінії, який має очевидну силу притягання всього, що знаходиться в його оточенні, виникає розуміння центру як квінтесенції, місця концентрації та згущення властивих рис та цінностей, які по мірі віддаленості підлягають розрідженню. На пограниччі культури відчувають постійні зовнішні впливи, тому кристалізуються, а з часом модифікуються у специфічну регіональну субкультуру, екзистенційну філософію та ідеологію „приватної вітчизни”.
Кордони культури можуть ретельно охоронятися, як адміністративним центром, так і самою культурою з її механізмами, спрямованими на самозбереження своєї цілісності та самобутності традицій. Саме цей показник визначає рівень
замкненості/відкритості культурної системи нації.
Відокремленість та ізольованість погранич від центру/центрів,
1
Uliasz S.O literaturze kresów i pograniczu kultur. Rozprawy i szkice. – Rzeszów, 2001. – S. 11.
2
Ibidem.
3
Święch J. Kresy i centrum // O dialogu kultur wspólnot kresowych. – Rzeszów, 1998. – S. 52.

14 відсутність істотних впливів ззовні спонукають такі території, зокрема польсько-українське пограниччя, тобто
Креси, розвиватися за власними законами.
У рамках таких територіальних утворень культури різних народів можуть мати відкритий характер, бути прозорими та певною мірою здатними до інтерференції, діалогу. Якщо сусідують культури на більш-менш однаковому рівні розвитку, то відбувається постійний обмін ідеями та творами. Культури стають взаємозалежні та мають спільних митців, які мають
ідентичність пограниччя, свідомість локальної приналежності
(наприклад А. Міцкевич, М. Гоголь).
Контакти між представниками різних національностей, незалежно від типу адміністративно-географічних та соціальних кордонів, створюють культурні простори, розмір яких залежить від інтенсивності контактів. Саме у таких зонах усі процеси значно прискорюються, бо центр не може їх стримувати, пограниччя живе власним життям. Свобода на периферії завжди більша, ніж у центрі. Саме тут формуються майбутні напрямки розвитку культури, зароджуються культурні зв’язки, нові діалекти та мови, ідейні та ідеологічні феномени, що неможливе у середовищі істеблішменту центру. Нагадемо, що контакти в опосередкованій чи неопосередкованій формах сприяють розвиткові та еволюції.
Можливо, розгляд пограничності полегшить поняття
регіоналізм, тому що кожна дещо більша територіально країна стикається з проблемою регіонів. Регіони, тобто географічно,
історично, соціально, іноді етнографічно — різні, вони
є результатом об’єктивних довготривалих і складних процесів.
Їхнє формування чи, навпаки, нівеляція залежить від того, наскільки певна країна різноманітна за своїми природно- рельєфними умовами, політичними традиціями, етнографічними особливостями. А отже, регіоналізм є об’єктивним явищем в кожній великій країні. Він може бути як бар’єром, так
і стимулом її розвитку
1

1
Баган O. Наша різноманітність: загроза чи взаємозбагачення. // „Діалог”. – 2008. – 21.12.2006.

15
Під час розгляду погранич як антропологічної території завжди виникають проблеми та протиріччя. Це тому, що розглядається простір, який визначається людиною, осмислюється та твориться носіями традиційної культури, яка є складовим елементом структури світу. Кожна етнічна культура структурує та оцінює простір на свій лад.
Л. Хлестакова вважає, що незалежно від національності та віросповідання універсальним для всіх етнічних культур є сприйняття простору як якісно неоднорідного, що оцінюється у категоріях добрий–поганий, небезпечний–безпечний.
Отже, для позначень антропологічної моделі простору у якості найважливіших опорних пунктів є:
1. позиція людини, що знаходиться у центрі „свого” світу;
2. наявність периферії, тобто віддаленої від центру зони відчуження;
3. система розмежувань між сферами „свого” та „чужого”.
Принципово важливим елементом у цій моделі виявляється кордон/межа як категорія, завдяки якій структурується простір, без неї усі найважливіші зони (центр–периферія, свій–чужий,
внутрішній–зовнішній) не мали б розмежованості.
Кордон, розділяючи ділянки простору, не належить до жодного з них, причому бере на себе складні та важливі функції: обмеження зони свого і позначає сусідство з чужим, передбачає непорушність межі й одночасно можливість/необхідність її подолання, позначає якісно різні просторові ділянки (безпека–
небезпека). Саме ця завантаженість знаковими та смисловими протиставленнями надає кордону особливий семіотичний статус
„конфліктної зони”, зони напружених значень, з властивою їй нестійкістю
1
Щодо конфліктогенності пограниччя цікаву позицію виклав
Я. Рещинський, пишучи, що усвідомлення власної етнічної чи релігійної відмінності є конфліктним джерелом пограниччя. Це відчуття посилюється у поєднанні з почуттям культурної вищості, що не акцептується слабкішими у між культурних
1
Хлесткова Л.В. Полиэтничность культурного пространства города Харькова: в контексте идей
Пограничья // Материалы Международной научной конференции «Воображая Пограничье: итоги (2003-2005)». – Минск, 2006. – С. 76.

16 реляціях групами. Якщо домінуюча група має можливості реалізації своєї усвідомленої відмінності і робить це шляхом дискримінації представників слабкішої групи, то у останньої свідомість буття у сусідстві забарвлюється емоційним почуттям несправедливості та кривди. Це явище посилюється, якщо дискримінація переходить з побутової та економічної сфери в
інші, набуваючи при цьому інституціалізованого характеру, використовуючи апарат влади або релігійних установ. По мірі посилення суперечностей у стосунках між етнічними групами пограниччя у кожній з них створюються тривалі стереотипи упередженості і ворожості. Такі стереотипи функціонують у колективній свідомості значно довше, ніж самі факти дискримінації та несправедливості. Свідомість і почуття кривди може стати не тільки фенотипом, а навіть фрагментом генотипу, що визначає сутність пограничної популяції
1
Пограниччя є простором, що створювався носіями різних культур, тобто має як фізичний, так і ментальний вираз,
є зантропологізований.
Особливістю категорії простору
є осмислення його як місця, яке займає особа чи предмет, тобто простір – це сфера розташування тіл, предметів, природних об’єктів. Через це просторові елементи пограниччя, особливо такі, як дім, вікно, поріг, ґанок, подвір’я, паркан, вулиця, дорога, ріка, озеро, поле, лан, ліс, пагорби, село чи місто тощо, мають розглядатися як символи, що з’єднують світ людини з навколишнім середовищем.
Посилаючись на У. Еко, польський дослідник С. Ульяш зазначає, що культурні пограниччя розглядаються як особливий тип знакової спільноти, що застосовує відповідні коди та символи
2
. Тобто можна стверджувати, що „образ”, візія чи уявлення про пограниччя змінювались та еволюціонували разом зі свідомістю та баченням світу місцевого населення. Маємо справу з єдиною взаємозалежною системою людина –
суспільство.
1
Reszczyński J. Polskie Kresy – mit i codzienność // Limites Patriae. – Bielsko-Biała, 2004. – S. 11.
2
Uliasz S. Literatura Kresów. Kresy literatury. – Rzeszów, 1994. – S. 9.

17
При розгляді питань пограничності необхідно звернути увагу на соціальний склад розглядуваної території та розмежувати місто й село, які мають відмінну суспільну структуру та функціонують на різних засадах, причому, що
є надзвичайно важливе, фундаментальні їхні механізми є спільними для будь-якої території та етносу.
Польсько–українське пограниччя, Креси, протягом свого
існування були селянською цивілізацією з традиційним типом культури. Суспільно-економічний, культурний, побутовий, психологічний лади походять з селянської цивілізації, в основі якої лежить міф та анімістичні вірування, її основою є велика родина.
Ментальність селянства спрямована на підтримування її стійкого ладу. Життя підпорядковано ритмам природи та аграрних робіт, стародавнім звичаям, які мають глибокі коріння.
Селянство – це „екологічна” спільнота, занурена у природу та відтворюючі її ритми. Середовищу властиве безпосереднє спілкування, тут вісі усіх знають та проводять час в одному й тому ж оточенні, тобто всі „свої”.
Люди, що живуть в оточенні природи, визначають себе
і свій світ за шляхом символізації процесів росту та розмноження.
Спостереження за ритмами щорічного засипання та відродження природи, зміною сезонів, дня й ночі породжують радше циклічне, ніж лінійне відчуття часу. Циклічність стає формою мислення
і буття, колективної свідомості/уявлення та історичної пам’яті, які іноді актуалізуються та забезпечують живучість старих міфів, архетипів та стереотипів.
Проаналізуймо поняття колективна свідомість, термін, який провадив у науковий обіг Э. Дюркгейм
1
На його думку, сукупність вірувань і почуттів, спільних для членів одного й того ж суспільства, створюють певну систему, що має власне життя.
Саме таку сукупність прийнято визначати як колективна
свідомість. Людина має дві свідомості: індивідуальну та властиву суспільній групі. Колективне уявлення не запозичується шляхом безпосереднього досвіду, а нав’язується соціальним середовищем. Ідея дихотомії індивіда і суспільства є провідною
1
Див.: Дюркгейм Е. Соціологія. Її предмет, метод, призначення. – М., 1995.

18 думкою всього наукового доробку французького соціолога.
В різних його дослідженнях ця дихотомія виступає у формі понятійних пар, які так чи інакше втілюють протилежність цих реальностей. Індивідуальні факти–соціальні факти, індивідуальні
представлення–колективні уявлення, індивідуальна свідомість–
колективна свідомість.
У зазначених вище дихотомічних парах ті сторони, що втілюють іншу реальність, безроздільно панують: колективні
уявлення–над індивідуальними, колективна свідомість–над
індивідуальним, священне–над світським. Для людини існує двоїста реальність, у якій співіснують, взаємодіють і борються дві сутності: соціальна й індивідуальна. Онтологічний бік соціології зводиться до визнання обґрунтованості й автономії соціальної реальності. Затверджується примат соціальної реальності стосовно індивідуального і її виняткове значення у детермінації людської свідомості і поводження; значення ж
індивідуальної реальності визнається вторинним. Дюркгейм вважав, що суспільство в його інтерпретації виступає як незалежна від індивідів, поза- і надіндивідуальна реальність.
Суспільство виникає із взаємодії індивідів, проте перетворюється в надіндивідуальну реальність. Це не означає, що соціальний світ
є реальністю, окремою від людей. Навпаки, у Дюркгейма соціальний світ є екзістенціальним продуктом людської діяльності, завдякі їй він існує та змінюється. У процесі формування людини суспільні цінності та ідеали набувають вигляду особистих ідей, стають внутрішніми рушіями людської поведінки.
У теорії Дюркгейма з поняттям колективна свідомість
безпосередньо пов’язане таке явище, як солідарність, тобто згода
індивідів відносно норм і цінностей даної культури, що поєднує
індивідів, перетворює їх у певну цілісність.
У праця французького філософа–антрополога підкреслюється зовнішній і примусовий характер соціальних фактів. При поясненні соціальних явищ він часто апелював до демографічних і соціально-психологічних факторів (обсяг
і щільність населення, структура і ступінь складності соціальних груп тощо), до соціального середовища і соціальних умов.

19
Уважаємо, що урахування поглядів та теорій Дюркгейма у дослідницьких роботах, присвячених проблемам мультикультуралізму та погранич, зокрема постулати про вплив суспільства на особистість та роль особистості у процесі еволюції суспільства є ключем до правильного розкодування складної системи міжетнічної комунікації.
Колективна свідомість може фіксуватися в архетипах, міфах, стереотипах тощо. Цікаво, що архетипічна бінарна опозиція свій–чужий має космогонічний родовід і походить від
Космос–Хаос. Ця опозиція переходить від покоління до покоління, виконуючи при цьому різні функції – від консолідації племен та народностей в ситуації загрози до розділу держав на два ворогуючі табори.
Хочемо наголосити, що архетипи та міфи пограниччя як багатоетнічних територій по своїй суті мають сприяти толерантності та акцептації мультикультурального простору.
Проте ця засада не повністю реалізується на етноцентричних пограниччях, де проявляється своєрідна асиметрія у міжкультурних контактах
1
У працях багатьох дослідників можна зустріти таке поняття, як історична пам’ять; на нашу думку, це явище закономірне, тому що культурні пограниччя можуть розглядатись у багатьох аспектах, у тому числі в антропо-соціологічному. В. Масненко зазначає, що а наліз взаємовпливів історичної пам'яті соціальної спільноти та її національної свідомості має самостійну цінність, оскільки допомагає піднятися до певних узагальнень, придатних для розуміння загальної сутності феномена сучасної нації, механізму її формування та розвитку
2

Якщо пам’ять – це здатність сприймати, зберігати і відтворювати різноманітні враження
3
, то історична пам’ять – це концентрація у колективній свідомості історичних подій і фактів, які з часом модифікуються, обростають додатковими сенсами і можуть трансформуватись у національні міфи і легенди.
1
Reszczyński J. Polskie Kresy – mit i codzienność // Limites Patriae. – Bielsko-Biała, 2004. – S. 9.
2
Масненко В. Історична пам’ять // „Український історичний журнал”. – 2002. – № 5. – С. 49.
3
Полянский В.С. Историческая память в этническом самосознании народов // „Социс”. - 1999. -
№3 - С.12.

20
Народ
існує завдяки наступності поколінь.
Самоідентифікація покоління відбувається через вироблення концептуально сформованого ставлення до історичного минулого.
Кожне покоління нації
історично себе самоусвідомлює. Таким чином, духовним надбанням етносу, складовою частиною його національної самосвідомості виступає
національно-історична пам`ять. Вона включає в себе як знання про події, традиції, ідеї, теорії – все те, за допомогою чого народ
(етнічна спільнота) усвідомлює своє минуле, так і його ставлення до цього історичного багатства. В сукупності ці знання і оціночні ставлення стають мотивацією поведінки етносу в суспільному житті
.
Історична пам`ять народу – це найважливіший компонент його духовної сфери, який дозволяє підтримувати безперервність етнічної еволюції, спадкоємність народного досвіду, передавати накопичене багатство національних цінностей наступним поколінням.
Історична пам`ять особливо актуалізується в переломні, кризові епохи, коли буття етносу зазнає серйозних та суворих випробувань.
Історична пам’ять складається з кількох найголовніших чинників, передусім це свідомість свого походження, витоків і предків. Ці витоки не піддаються і не вимагають датування, бо мають глибоке історичне минуле. Проте спільне походження
і кровна спорідненість часто є відносними, можна сказати, міфічними у кращому значенні цього слова.
Наступними факторами є уявлення про історичне становлення етносу та персоніфікація історичного процесу, створення національних героїв-символів. До цього треба додати пам’ять про взаємовідносини з оточуючими етносами, найчастіше про війну та конфлікти. Значну роль відіграє мала
вітчизна і прив’язаність до певної території, з її просторовими об’єктами-символами, згадуваними вже знаками-кодами. Можна говорити про субкультуру пограниччя, яку розуміємо, як сукупність норм, що визначають поведінку окремих груп
індивідів, що протиставляють себе суспільству в цілому та відрізняються специфічними звичками, стилем буття та поведінки. Якщо розглядати культуру погранич, тим більше

21
польсько-українських Кресів з їх чіткими відцентровими тенденціями, то культура спільноти периферії є підкультурою по відношенню до традицій і норм центру.
В. Полянский також називає пам`ять конфесійну, в основі якої міститься уявлення про культові обряди, про прийняття релігії, її долю. Причому, за певних умов цей чинник здатний вийти на перший план
1
З поняттям Історична пам’ять семантично пов’язані:
історична традиція, історичний досвід, історична свідомість і,
зрештою, етнічна й національна свідомість.
Дослідники зазвичай звертають увагу на декілька рівнів
історичної пам'яті: загальноетнічний (національний), локальний
(окремі етнічні групи) та особистісний. Відповідно їм виділяють колективну, групову та індивідуальну форми історичної пам'яті.
Історична пам'ять є обмеженою в часі, а також розпадається на певні, достатньо протяжні пласти, які самі по собі спроможні забезпечити тяглість свідомості етнічної чи національної спільноти. Але кожний з таких пластів є обмеженим у часі, має певну, хоча й не досить чітку, межу.
У реальному функціонуванні колективної свідомості спостерігається явище перекривання одного пласту історичної пам'яті іншим, більш компліментарним для сучасників.
У свою чергу, так званий простір історичного досвіду є суб'єктивним явищем, він представлений найвагомішою частиною всього історичного процесу. Можна навіть говорити про своєрідну безкінечність простору історичного досвіду, оскільки є "безкінечною" і сама історія. Схоплений історичною пам'яттю, у межах її обрію, простір історичного досвіду становить історичну традицію. Остання виступає духовним світоглядним оснащенням спільноти, яка намагається себе усвідомити та ідентифікувати
2
Для повного розуміння сутності процесів, що відбуваються у середовищі на культурних пограниччях, слід розглянути таку категорію національної ідентичності, яку ми вважаємо одним з
1
Полянский В.С. Историческая память в этническом самосознании народов // „Социс”. – 1999.
- №3 - С. 13.
2
Масненко В. Історична пам’ять // „Український історичний журнал”. – 2002. – № 5. – С. 51 – 55.

22 варіантів колективної свідомості. В основу нашого аналізу покладено концепцію А. Клосковської, погляди якої представлені у монографії „Kultury narodowe u korzeni”
1
. Проблема дефініції розглядуваного терміну пояснюється широким контекстом, який з’являється при аналізі колективних явищ. Національна
ідентичність тісно пов’язана з культурою цілого народу/етносу,
ідентичністю індивідуумів.
Проаналізувавши низку теорій та визначень, ми розглядаємо націю як певну суспільно-етнічну групу, що в
історичному часі виникла, як економічна, політична та культурна спільнота, члени якої усвідомлюють перелічені елементи, тобто мають так звану національну ідентичність.
Наявність спільної території є основним інтегруючим чинником, що визначає процес формування суспільних груп, які є
територіальними спільнотами, причому територія є не стільки цінністю матеріальною, скільки емоціональною спадщиною.
Відносна етнічна єдність має сприяти формуванню потужної повноцінної нації. Важливим є врахування економічних та суспільних чинників. Перший – забезпечує зв’язок більшості суспільства економічними інтересами. Другий – сприяє перетворенню нестійких суспільних груп у націю як таку.
Первинні контакти між членами малих спільнот, таких як племена, переродилися у суспільні стосунки та залежності, консеквенцією яких є виникнення нації. Спільна культура є найважливішим фактором у формування нації, а також є елементом, що відрізняє її від інших.
На нашу думку, історична пам’ять є фундаментом
національної ідентичності, основою самоствердження нації.
Серед низки чинників, що формують націю, а відповідно її
ідентичність, варто згадати:
1. свідомість спільного походження та спільної історії, що забезпечують єдність і самобутність нації;
2. Наявність та визначеність території, а також зв’язок з
історичним процесом, що перетворює її у вітчизну, батьківщину;
1
Kłoskowska A. Kultury narodowe u korzeni. – Warszawa, 1996. – S. 85.

23 3. спільна культура, традиції та релігія, що зберігаються у
суспільній свідомості та переказуються наступним поколінням;
4. спільна мова як складова культури;
5. виникнення і функціонування ринку як основи екзистенції та розвитку національної спільноти;
6. держава як інструмент, що забезпечує вільний розвиток нації та захищай від загрози зовнішніх чинників.
Національну ідентичність можемо також визначити як усвідомлення спільності та єдності з народом.
О. Антонюк дає подає таке значення терміна ідентичність:
„у широкому значенні — це емоційно-ціннісний аспект
орієнтацій
особи,
групи,
суспільства;
тотожність;
справжність й самобутність. У соціогуманітарних науках
пріоритет надається третьому його значенню — самобутності,
коли ідентичність трактують як сукупність специфічних рис,
які виділяють певну спільноту з-поміж інших і є для окремої
особи або групи підставою для зарахування себе до цієї
спільноти за низкою особливих ознак”
1
Зазначимо, що саме через мову індивідуум ідентифікується зі своєю нацією та протиставляє себе іншим. Спільна мова, як усна так і писемна, є засобом творення та тяглості культури та почуття спільноти. Якщо кілька націй з метою комунікації використовує одну мову, то можна говорити про етнічну мовну
спільноту.
Враховуючи перелічені вище чинники можемо стверджувати, що нація – це макрогрупа осіб, яка виникла в результаті функціонування історичної колективної пам’яті.
Представники нації мають спільну ідентичність і об’єднані походженням і культурою.
Суспільство, зберігаючи етнічну, культурну, регіональну специфіку, набуває ознак нації у процесі самоусвідомлення
єдиною спільнотою та утвердження єдиної ідентичності, визначенням національних
інтересів тощо.
Регіональна неоднорідність, в тому числі пограничність, створює
1
Антонюк О. Державна самоідентифікація України в процесі реалізації національних інтересів
(початок) // „Персонал”. –№ 10/2007

24 унікальність держави, але, водночас, може бути й фактором уповільнення процесу консолідації суспільства.
Національна ідентичність не є поняттям постійним. Хоча життя кожної національної спільноти має сильні елементи тяглости, воно підлягає водночас змінам. Тому кожне покоління, скажімо, повинно писати історію для себе
1
. Зазначимо, що національна ідентичність є, по суті, центральним елементом структури національної ідеї, стосовно якої в Україні немає уніфікованої і загальноприйнятної методологічної моделі
(схеми), яка б слугувала засобом для інтеграції різноманітних теоретичних напрацювань
2
. Дослідники трактують національну
ідею довільно, тому перед нами постає широкий діапазон суперечливих різнотлумачень цього поняття. Як влучно зазначає
В. Лісовий, за таких обставин національна ідея набуває ознак
“так званих термінів парасольок – тобто термінів, які у різний спосіб (залежно від розуміння того, хто їх застосовує) можуть об’єднати в собі цілий набір понять"
3
Зауважимо, що національна ідентичність не виключає наявності регіональної, у тому числі й пограничної чи кресової.
У стабільних суспільствах регіональна ідентичність не домінує над національною. Але в умовах трансформації суспільства, в кризових ситуаціях її роль підвищується, вона стає своєрідною захисною реакцією регіонів та індивіда на економічні труднощі, політику „центру” в економічній, культурній, мовній та іншій сферах.
На формування регіональної ідентичності впливають фактори об’єктивного порядку: історія, особливості економіки і культури, а також суб’єктивні фактори, такі, як діяльність регіональної адміністрації, політичних партій, громадських рухів,
інститутів освіти, культури, засобів масової інформації.
Найчастіше суб’єктивна ідентифікація має кілька рівнів: місце, де народилася людина, місце, де вона проживає в даний момент,
1
Грицак Я. Про можливість побудови політичної нації в окремо взятій (У)країні або Чого нас учить досвід Польщі // „Число”. – 1998. – № 13.
2
Див.: Пасічник В. Суть і структура поняття “національна ідея”. – Вісник Львівського університету. Серія: філософські науки, 2002. – Вип. 4. – 352 с.
3
Лісовий В. Перший в Україні системний виклад теорії нації і націоналізму // Вступне слово до книги: Касьянов Г.В. Теорія нації та націоналізму. – К.: Либідь, 1999. – С. 5.

25
регіон, територія держави. Домінування в суб’єктивній
ідентифікації залежить від низки об’єктивних обставин, конкретної ситуації, а також від суб’єктивної характеристики
індивіда: етнічної,
індивідуально-психологічної тощо.
Регіональна ідентичність корелюється зі згаданим поняттям
„малої вітчизни” та бінарною опозицією центр–периферія
1
Отже, говорячи про сутність змінного у часі та просторі антропологізованого культурного пограниччя, треба чітко усвідомлювати складеність цього феномену. Урахування відносності антиномій центр – периферія, свій – чужий та особливостей вживання складових понять, таких, як приватна вітчизна, національна ідентичність, колективна свідомість,
історична пам’ять тощо, дозволять досліднику зрозуміти, що пограниччя є досвідом різноманітності певної єдності
2



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал