Національна академія педагогічних наук україни двнз «університет менеджменту освіти»



Pdf просмотр
Сторінка3/18
Дата конвертації20.06.2017
Розмір5.01 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
«конкуренцію» ми розглядаємо як психологічну взаємодію
суб’єктів (особистість, група, організація та ін.) в умовах обмеженого
ресурсу матеріального, морального, як системну психологічну характеристику, яка забезпечує ефективну конкуренцію організації порівняно з аналогічними/іншими суб’єктами на сучасному ринку праці, товарів та послуг [67].
КОО містить: 1) конкурентоздатність зовнішнього середовища зовнішні суб’єкти: споживачі, громада, суспільство, конкуренти, партнери
2) конкурентоздатність внутрішнього середовища (внутрішні суб’єкти: персонал організації. Аналіз
конкурентоздатності
«зовнішнього
середовища»
здійснюється через зовнішній
вектор:
метарівень

29 міжнародний рівень, мегарівень (рівень країни, макрорівень (рівень галузі сфери діяльності організацій. Аналіз конкурентоздатності
«внутрішнього середовища здійснюється через внутрішній вектор:
мезорівень (рівень організації, мікрорівень (рівень особистості в організації. Умовою високої конкурентоздатності освітніх організацій є
психологічна готовність керівників до забезпечення КОО як результат їхньої спеціальної психологічної підготовки в системі післядипломної педагогічної освіти.
Базуючись на роботах Л. Карамушки [24; 26 та ін.] та власних розробках [67], психологічну готовність керівників до забезпечення КОО в
умовах змін визначаємо як комплекс знань, мотивів, практичних умінь, особистісних якостей, важливих для забезпечення конкурентоздатності освітніх організацій в умовах змін. Відповідно мотиваційна складова визначає потреби керівників освітніх організацій щодо розвитку КОО в умовах змін актуальність для керівників розвитку КОО в умовах змін, мотивацію професійної конкурентоздатності
тощо.
Когнітивна складова містить сукупність знань керівників про конкуренцію (розвивальний тип сприйняття конкуренції, конкурента гуманістичне ставлення до конкурента, психологічну культуру конкуренції, зміст, структуру та психологічні складові моделі забезпечення КОО в умовах змін
Операційна складова створюється з практичних умінь керівників щодо розвитку КОО в умовах змін наявність досвіду керівників у забезпеченні
КОО в умовах змін, досвідченість керівників у розв’язанні завдань забезпечення КОО в умовах змінна мета, мега-, макро-, мезо- та макрорівнях тощо.
Особистісна складова містить сукупність особистісних якостей керівників, важливих для розвитку КОО в умовах змін сумлінність творчий потенціал потребу в досягненнях / подальшому розвитку вміння йти на розумний / зважений ризик потребу в незалежності / автономії цілеспрямованість і рішучість конструктивність стратегій конкуренції тощо.
1.2.6. Сутність і показники психологічної готовності до вдосконалення
когнітивного стилю керівників освітніх організацій як чинника
ефективності їхньої діяльності в умовах змін. Важливим завданням підвищення якості управління освітніми організаціями є психологічна підготовка їхніх керівників до діяльності в умовах змін. Однією зі складових такої підготовки має стати вдосконалення когнітивного стилю управлінців як важливого чинника ефективності їхньої управлінської діяльності, що визначає особливості організації їхньої

30 когнітивної сфери і, відповідно, індивідуальні відмінності в процесі опрацювання інформації, яка надходить з довкілля [7; 71]. За своєю структурою когнітивний стиль є складним, біполярним особистісним утворенням, яке включає такі
параметри:
1) полезалежність / поленезалежність (рівень психологічної диференціації й характеру пізнавальної спрямованості суб’єкта), 2) вузький / широкий
діапазон еквівалентності (індивідуальні відмінності в особливостях орієнтації на схожість та відмінність об’єктів), інакше його називають
«аналітичність/синтетичність» 3) вузькість / широта категорії (різні варіації значення однієї категорії 4) ригідний / гнучкий пізнавальний контроль ступінь суб’єктивних труднощів у зміні засобів переопрацювання інформації в ситуації когнітивного конфлікту
5) толерантність / нетолерантність
до
нереалістичного
досвіду можливість сприйняття вражень, не відповідаючи тим, що людина вже має і розцінює як правильні і очевидні 6) фокусувальний / сканувальниий
контроль (індивідуальні особливості розподілу уваги, які проявляються в ступені широти охвату різних аспектів ситуації, що відображується);
7) згладжування / загострення (особливості збереження у пам’яті матеріалу, що запам’ятовується); 8) імпульсивність / рефлективність (індивідуальні відмінності в схильності приймати рішення швидко чи повільно
9) конкретна / абстрактна концептуалізація (ступінь диференціації та інтеграції понять
10) когнітивна
простота / складність
(ступінь диференціації, зв’язності, інтегрованості та стабільності суб’єктивних конструктів) [71]. Результатом психологічної підготовки керівників освітніх організацій до вдосконалення їх когнітивного стилю має стати відповідна психологічна готовність, у структурі якої можна виокремити
1) мотиваційну складову, що містить сукупність мотивів, які спонукають до самопізнання, здобуття знань про когнітивний стиль особистості та його вплив на ефективність управлінської діяльності, намагання досягти конструктивної управлінської взаємодії на основі позитивного ставлення до суб’єктів такої взаємодії, прагнення забезпечити реалізацію власного творчого потенціалу та сприяти самореалізації у професійній діяльності всіх членів освітньої організації
2) когнітивну складову, яка містить сукупність знань управлінців про змісті параметри когнітивного стилю, його вплив на професійну діяльність керівників освітніх організацій, методи його дослідження та вдосконалення, усвідомлення власних характеристик когнітивного стилю тощо;
3) операційну складову, що складається із сукупності вмінь і навичок, що забезпечують вдосконалення когнітивного стилю, практичне врахування та

31 запровадження здобутих знань у практику управління на основі самодіагностики та самовдосконалення тощо
4) особистісну складову, яка характеризується сукупністю особистісних якостей, що забезпечують інтеріоризацію здобутих знань і вмінь в особисту систему цінностей, прагнення усвідомити та розвинути ті свої параметри когнітивного стилю, що зможуть забезпечити ефективніше управління освітньою організацією, насамперед, через розвиток рефлексивності та здатності особистості до саморозвитку та професійного вдосконалення загалом
[7; 24; 57]. Отже, психологічна підготовка керівників до професійної діяльності в умовах змін передбачає поступове становлення та розвиток психологічної грамотності, психологічної компетентності, психологічної культури управлінців щодо впровадження інноваційних змін в освітніх організаціях забезпечення їх конкурентоздатності впровадження ґендерного підходу в діяльність освітніх організацій формування позитивного іміджу вдосконалення когнітивного стилю особистості управлінців їхньої особистісної саморегуляції в умовах впровадження змін в освітніх організаціях. Результатом психологічної підготовки керівників є їхня психологічна готовність до діяльності в умовах змін як складне багатоаспектне особистісне утворення, що містить комплекс знань, умінь, навичок, мотивів та особистісних якостей, які забезпечують ефективне управління освітньою організацією в умовах соціальних трансформацій.


1
.3. Соціально-психологічні механізми підготовки керівників
освітніх організацій до діяльності в умовах змін

Реалізація моделі психологічної підготовки в освітню практику можлива за умови врахування специфічних особливостей керівників як дорослих суб’єктів навчання, які мають

ґрунтовні професійні знання, що більш-менш упорядковані на етапі попереднього навчання власний управлінський досвід, що може не збігатися з пропонованими теоретичними знаннями високий рівень тривожності, комплекс загрози авторитету, ознаки емоційного вигорання тощо систему психологічних захистів, що спрямована на збереження сталості внутрішнього світу через деструктурування світу зовнішнього

32 систему смислів, цінностей, оцінних критеріїв, яка часто-густо відрізняється певною інерційністю, обмеженою здатністю до змін тощо [56]. Акценту підготовці дорослих робиться на критичному осмисленні соціального досвіду, що засвоюється, у зіставленні його з попереднім власним досвідом, нормами та цінностями інших людей і груп. Якщо та інформація, яку здобувають керівники в процесі психологічної підготовки, узгоджується з їхніми поглядами, вони будуть схильні не тільки взяти її до відома, ай використати в процесі діяльності, якщо ні – така інформація, як правило, відкидається. Адже, за теорією когнітивного дисонансу Л. Фестінгера, якщо нові знання суперечать уже засвоєним смислам і цінностям, людина скоріше знецініть значущість нових знань, аніж перебудує власну систему смислів [66]. Останнє означає необхідність впливу на управлінців переважно на особистісному рівні, зміну установок керівників через розвиток мотивації, особистісне зростання тощо асиміляцію нових знань, умінь, навичок у структуру їхнього життєвого досвіду через множинну презентацію будь-якого факту, окреслення інваріантних та варіативних смислів професійної діяльності, ініціювання саморозвитку тощо [56]. При цьому слід урахувати, що в сучасному світі все більше стверджується
парадигма
індивідуального
шляху
професійного
й
особистісного розвитку, що базується на визначенні неповторності та унікальності життєвого шляху кожної особистості (К. Абульханова-Славська
[1], Г. Андреєва [58], О. Брім [77], Т. Титаренко [61] та ін.), яка набуває особливої ваги в умовах змін, що чітко прослідковуються на чотирьох рівнях 1) на мегарівні (специфічні глобальні планетарні процеси, природні катаклізми, катастрофи штучної соціогенної природи та ін., інформація про які є доступною практично кожному жителю земної кулі 2) на макрорівні криза нормативно-ціннісних уявлень, стратифікація суспільства, що веде до виникнення нових соціальних груп – носіїв нових ціннісних систем та ін.);
3) на мезорівні (збільшення кількості ситуацій, для яких соціальні групи не мають чітких нормативних приписів, передбачають їх діяльність на гнучких, варіативних засадах, зумовлюють необхідність вибору, самоорганізації, саморозвитку, водночас з чіткою орієнтацією значної кількості груп на традиційні, консервативні цінності 4) на мікрорівні (особистісні проблеми, що пов’язані із суперечливістю індивідуальних нормі цінностей, порушенням часової перспективи, деструкцією соціальної ідентичності тощо) [43]. Тому якість психологічної підготовки керівника освіти багато в чому залежить від його позиції та власної суб’єктної активності щодо напрямку й можливостей прийняття змін, що стрімко розгортаються в сучасному світі,

33 прагненні до постійного самовдосконалення і саморозвитку, збереження й розвитку духовних засад тощо. Це, в свою чергу, потребує визначення соціально-психологічних
механізмів ініціювання суб’єктної активності та саморозвитку керівників освітніх організацій у процесі психологічної підготовки. Відповідно до розробленої нами моделі психологічна підготовка здійснюється в декілька етапів, на кожному з яких актуалізуються специфічні соціально-психологічні механізми саморозвитку як функціональні способи реальних або мислених перетворень взаємин індивіда із суспільством і світом, що закріпилися в психологічній організації особистості [1, с. 8]. Унаслідок функціонування цих механізмів з’являються різні психологічні новоутворення, підвищується чи знижується рівень організованості особистісної системи змінюється режим її взаємодії з довкіллям. Так, на підготовчому етапі йдеться про ініціювання мотивації управлінців розвинути психологічну готовність до управління в умовах зміна на діагностичному – усвідомлення керівниками вихідного рівня психологічної підготовленості до відповідної діяльності. Це, на наш погляд, можливо за умови актуалізації соціально-психологічних механізмів референтного соціального порівняння, що зумовлюють самопрезентацію на основі ідентифікації, соціально-психологічної рефлексії, зворотного зв’язку інформації про себе у сприйнятті інших, каузальної атрибуції тощо. Щодо механізмів соціального порівняння слід указати на думку Л. Фестінгера [66], який виявив, що, порівнюючи себе з іншими, індивід отримує можливість оцінки власних здібностей, привабливості, якостей особистості, коректності поведінки або поглядів. Спираючись на цей механізм, В. Янчук [75] робить висновок проте, що людина, формуючи уявлення про себе, порівнює, по-перше, своє теперішнє з минулим, а домагання – з досягненнями, по-друге, порівнює себе не в абстрактній, а в конкретній системі координат (кращий серед гірших – почувається краще, ніж гірший серед кращих. Дослідник виокремлює 3 функції соціального
порівняння: самооцінку (порівняння з метою діагностики та диференціації інформації про свої здібності, саморозвиток (на основі самооцінки, самопідвищення (на основі саморозвитку. Порівняння є необхідною умовою саморозвитку і самозмін, при цьому важливим є існування середовища порівняння, в якому людина може фіксувати позитивну динаміку. Якщо такого середовища немає, складно переконати людину в позитивних наслідках її дій [75, с. 298].
Механізм соціальної оцінки ґрунтується на зворотному зв’язку з довкіллям і полягає в оцінці бажаної поведінки, яка здійснюється в процесі

34 соціального контролю на основі переживання задоволення (страждання) від позитивних (негативних) санкцій, що надходять від інших людей (дійсних чи уявних, адекватних чи викривлених. Соціальні стосунки можуть відігравати роль соціальної фасилітації (стимулювання, що активізує позитивні переживання, або соціальної інгибіції (придушення, гальмування, що актуалізує негативні переживання – сором, усвідомлення провини тощо [75, с. 344]. Тут слід зазначити особливу роль переживання, яке, на думку С. Максименка, можна вважати самостійним, дуже важливим механізмом розвитку особистості [35].
Ідентифікація, як відомо, являє собою ототожнення особистості з певними людьми або соціальними групами, через що здійснюється засвоєння нею різноманітних норм, стосунків, формі алгоритмів поведінки. Фактично
– це механізм соціалізації особистості, протилежним до якого є відособлення
– механізм індивідуалізації особистості, відстоювання особистістю своєї природної та людської сутності. Нарівні поведінки ідентифікація виявляється через наслідування – свідоме чи неусвідомлюване відтворення моделей поведінки, досвіду значущих інших людей, а також через емпатію – емоційне переживання через почуттєву ідентифікацію себе з іншим.
Самопрезентація як інтегральний соціально-психологічний механізм розвитку особистості у когнітивно-афективній сфері є процесом цілеспрямованого або стихійного, усвідомлюваного або несвідомого формування певного образу власної особистості в очах довколишніх через посередництво пред’явлення їм автентичних чи неавтентичних якостей і особливостей рольової поведінки, які суб’єктивно оцінюються нею як значущі. На праксеологічному етапі психологічної підготовки, спрямованому на відпрацювання вмінь і навичок управлінської діяльності в умовах змін йдеться, на нашу думку, про такі соціально-психологічні механізми саморозвитку, як самомоніторинг і самоверифікація.
Самомоніторниг – процес самоконтролю над враженням, що відчувають довколишні. У контексті підходу М. Снайдера [75] це – здатність особистості адекватно контролювати таке враження, вносячи корективи за необхідності, залежно від реальних чи уявних оцінок інших людей і, відповідно, рефлексивного схвалення (несхвалення. Самомоніториг здійснюється також на основі передбачення уявного враження в майбутньому і залежить від загального сприйняття дійсності – базальної довіри чи недовіри досвіту (Е. Еріксон) [69]. Висока відповідність між бажаною та реальною самопрезентацією потребує встановлення зворотного зв’язку, рефлексії, соціальної перцепції з метою фіксації розходжень у спостереженні за реакціями навколишніх

35 людей, гнучкості, здатності до перетворень, трансформацій. Водночас важливим є збереження цілісності, стрижня, прагнення не бути хамелеоном.
Самоверифікація – встановлення зворотного зв’язку з людьми з метою уточнення адекватності Я-концепції ( у нашому випадку, професійної. Формами самоверифікації є вибіркове ставлення до підтверджувальної інформації вибіркові стосунки лише з тими людьми, що підтверджують адекватність Я-концепції, поведінка, спрямована на підтвердження чи відхилення адекватності Я-концепції, зворотний зв’язок з іншими людьми. Фіксація можливих розходжень реакцій довклишніх з Я-образом, що презентується, може переінтерпретуватися через дискредитацію рольових приписів, зниження суб’єктивного значення взятих на себе зобов’язань тощо, спрямованих на трансформацію сформованого негативного враження на позитивне. Тобто, відхід управлінця від саморозвитку зумовлено викривленням зворотного зв’язку через когнітивний дисонанс, нездатність відхилення інформації про неадекватність Я-концепції, що формує деструктивні психологічні механізми захисту, тенденцію підтримки самозадоволеності, збереження позитивного самоставлення через атрибуцію, екстернальний локус контролю тощо.
Самоатрибуція як соціально-психологічний механізм саморозвитку у процесі психологічної підготовки полягає втому, що в процесі пояснення внутрішніх станів людина покладається на власні оцінні судження або на зовнішню поведінку чи обставини, в яких вона була скоєна. Стиль атрибутування пов’язують з покладанням відповідальності на себе чи інших людей, тобто, з локусом контролю. При цьому, за дослідженнями Л. Фестінгера [66] можливим є підвищення мотивації виконання (ефект
самовиправдання) у випадку мінімальної винагороди та відсутності тиску. Отже, ініціюючи відповідну поведінку, що потребує розвитку, можна формувати відповідні інтенції.
Самоатрибуцію може змінити механізм самоаналізу (самоогляд і
самоінвентаризація)
через наявність позитивного самоставлення, усвідомлення позитивних ресурсів і можливостей їх актуалізації, укріплення віри у власній цілісності і позитивному потенціалі, укріпленні відчуттів про свободу вчинків, самозаохочення, самоконтроль тощо. На акмеологічному етапі психологічної підготовки йдеться про найвищий, смислоутворювальний її рівень, на якому відбувається розширення смислів життєдіяльності особистості, розвиток й самовдосконалення, самопроектування себе на основі сутнісного самопокладання, самовизначення, самовираження та самореалізації [7; 60; 61 та ін.].

36 Як зазначає Л. Мітіна [38], розвиток – неперервний процес
самопроектування особистості (самовизначення, самовираження та самореалізації) тощо.
Самопроектування
передбачає діяльність цілепокладання в контексті професійного та особистісного розвитку відповідно до уявлень особистості про смисл її професійної діяльності та життєдіяльності загалом [Титаренко]. Механізм сутнісного самопокладання, на думку В. Татенка, реалізується на основі утвердження особистістю себе як такої, що досягла певного рівня розвитку і водночас прагнення подальшого розвитку, складання відповідної життєвої програми [60; с. 23].
Самовизначення зумовлено виникненням суперечностей різного роду, усвідомленням потреби перетворення свого внутрішнього світу, необхідності зміну діяльності, усвідомленням своїх потенційних можливостей, перспектив особистісного і професійного зростання, пошуком нових можливостей самоздійснення.
Самовираження відбувається через подолання однобічності професійного й особистісного розвитку, постійне експериментування, яке розуміється як пошук, творчість, можливість вибору, перебудування своєї діяльності в предмет практичного перетворення, розробку нових, творчих рішень складних проблем, які не мають стандартних варіантів рішення [60].
Самоактуалізація при цьому розглядається вдвох площинах [7]: по- перше, як особистісна самоактуалізація дорослої людини у певних видах
діяльності, насамперед, професійній, а, по-друге, як реалізація у процесі
особистісного розвитку соціально значущих цілей. Тут йдеться про часткові механізми, які, на думку Л. Анциферової [3], забезпечують для дорослої людини можливість самостійного структурування та організації власного діяльнісного способу існування, самостійного створення психологічних прийомів й засобів оптимальної реалізації свого діяльнісного існування. Зокрема, у дорослої людини існує широка часова перспектива все більш відділених цілей, існує ідеал, якого вона хоче досягти. Досягнення цього ідеалу потребує зусиль, попереднього розв’язання численних завдань, що може призвести до утруднень в утриманні часової перспективи, втраті вірив можливість досягнення мети. Одним із психологічних прийомів утримання такої перспективи є прийом
«перекидання» перспективних лінійна теперішній час, бачення в актуальних наявних ситуаціях елементів, блоків віддаленого ідеалу.
Інший механізм оптимального структурування особистістю своєї
життєдіяльності полягає в правильній побудові системи тих цілей, які виступають як ступені досягнення ідеалу. Якщо ці цілі розташовані в один ієрархічний ряд, так, що досягнення наступної визначається попередньою,

37 блокування будь-якої з них зупинить поступальний рух до ідеалу і буде переживатися особистістю як неподолана перешкода, як життєвий крах. Отже, особистісна стратегія неповинна будуватися на моделі однолінійного детермінізму, вона має передбачати необхідність створення певної системи
взаємодоповнювальних проміжних цілей, що підкріплюють одна одну. Ще один механізм пов’язаний з потребою особистості вийти за свої межі, піднятися над собою. Його можна виявити насамперед як пошук і залучення особистістю інших мотивів, які б посилювали, доповнювали або повністю заступали дію мотиву, який згас, як зусилля індивіда вписати своє заняття в ширшу систему соціальних відносин і тим самим підшукати новий її смисл, знайти нові спонукання в універсальності своїх суспільних стосунків. У цій здатності людини довільно створювати нові системи мотивів містяться джерела активних внутрішніх начал особистості [3]. Наступним механізмом є рефлексивне відчуження негативного смислу Б. Зейгарнік [22]), в основі дії якого лежить особливе переживання як активна діяльність (проживання) по породженню нових життєвих смислів. Залучення додаткових смислів відбувається за рахунок розширення усвідомлення та виявлення нових контекстів діяльності. Як наслідок відбувається те, що отримало назву механізму смислового
зв’язування, коли встановлюється внутрішній зв’язок з ціннісною сферою особистості, а нейтральний до цього зміст перетворюється в емоційно заряджений. Результатом цієї роботи буде виникнення нових інтенцій і гармонізація внутрішнього світу особистості. Зустрічаючись в реалізації власної активності з соціальним середовищем, людина створює із об’єктів (матеріальних або ідеальних) особливі засоби-знаки, які допомагають їй реалізувати свою активність. Ці засоби перетворюються в психічні структури свідомості, розвиваючи та змінюючи останні. Так відбувається поєднання сутнісних механізмів
саморозвитку з рухом особистості в соціумі. [34, с. 99 – 100]. При цьому одним з прийомів, що забезпечує рух особистості вперед, є процес
«вклинювання так званих субдомінантних діяльностей в основну діяльність таку, що реально виконується і займає центральне місце в функціонуванні та розвитку особистості. Таке спливання в пам’яті, вклинювання в свідомість дій, переживань, ситуацій, умов, особистісних станів, характерних для субдомінантних діяльностей – важлива умова інтеграції особистості, функціонального взаємозв’язку різних способів її динамічного існування. Також можна говорити про механізм випереджального переносу, коли особистість екстраполює на майбутні ситуації та стосовно можливих діяльностей ті чи інші результати основної діяльності. У зв’язку з цим

38 Л. Анциферова [3] вказує нате, що втрата чи навіть передбачення втрати великих життєвих цілей, якими жила людина, скорочення її часової перспективи, втрата свого реального майбутнього буде деструктивно впливати на розвиток особистості. Чим більш широкими й такими, що йдуть у віддалене майбутнє, цілями живе особистість, тим досконалішими будуть психологічні механізми її розвитку. Важливим механізмом є також суб’єктна активність як механізм
збереження самототожності особистості, розширення, поглиблення та збагачення наступності, субстанціональної основи розвитку. Здійснюється,
по-перше, через здатність утримувати, зберігати весь позитивний зміст своєї історії, акумулювати результати розвитку по-друге – здатність актуалізувати потенційний зміст своєї свідомості, включати його в актуальні зв’язки, бути сензитивною до непередбачуваних, випадкових, таких, що стихійно виникли, результатів минулої діяльності по-третє – здатність створювати дещо нове і в світі, і в собі, розширяючи при цьому сферу потенційного [22; 60]. Урахування цих механізмів у процесі психологічної підготовки керівників освітніх організацій допоможе забезпечити розвиток їхньої психологічної готовності до діяльності в умовах змін.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал