Міністерство внутрішніх справ україни львівський державний університет внутршніх справ на правах рукопису фонарюк олена юріївна



Скачати 413.2 Kb.
Pdf просмотр
Сторінка1/9
Дата конвертації11.05.2017
Розмір413.2 Kb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРШНІХ СПРАВ

На правах рукопису

ФОНАРЮК ОЛЕНА ЮРІЇВНА

УДК 343.3/.7:340.12
ПРОТИПРАВНА ПОВЕДІНКА ЛЮДИНИ:
ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИЙ ВИМІР
12.00.12 – філософія права

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Науковий керівник:
Канцір Володимир Степанович
доктор юридичних наук, професор

Львів – 2017

2
ЗМІСТ

ВСТУП











4
РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ
ЗАСАДИ
ДОСЛІДЖЕННЯ
ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИХ
ПРОБЛЕМ
ПРОТИПРАВНОЇ
ПОВЕДІНКИ ЯК СИСТЕМНО-СОЦІАЛЬНОГО ЯВИЩА
13 1.1 Стан дослідження проблем протиправної поведінки людини у філософії права





13 1.2 Світоглядно-історичне розуміння протиправної поведінки людини та її вивчення в європейській науковій думці


32 1.3 Методологічні принципи аналізу протиправної поведінки людини у різних правових системах




49
Висновки до розділу 1




65
РОЗДІЛ 2
ГНОСЕОЛОГІЧНІ
АСПЕКТИ
ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОГО
ПІЗНАННЯ ПРОТИПРАВНОЇ ПОВЕДІНКИ


67 2.1 Загальні засади правового пізнання протиправної поведінки
67 2.2 Теоретичний рівень дослідження протиправної поведінки людини 82 2.3 Вчення про онтологічну природу людської агресивності: екзистенційний контекст




90
Висновки до розділу 2




105
РОЗДІЛ 3
ДЕТЕРМІНІЗМ ПРОТИПРАВНОЇ ПОВЕДІНКИ ЛЮДИНИ ТА ШЛЯХИ
ЇЇ ПОДОЛАННЯ




107 3.1 Протиправна поведінка людини як форма соціального відхилення 107 3.2 Протиправна поведінка як фундаментальна проблема буття особистості: психолого-правові особливості


135 3.3 Макросередовищні та мікросередовищні детермінанти формування протиправної поведінки людини та способи запобігання їй

147

3
Висновки до розділу 3




171
ВИСНОВКИ










173
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


178

4
ВСТУП

Актуальність теми. Протиправна поведінка – явище багатовимірне, що в умовах складної соціально-політичної ситуації вимагає розгляду в глобальному культурно-цивілізаційному контексті. Цей негативний суспільний феномен є наслідком прискореної динаміки життєдіяльності суспільства, кризи політичних процесів, занепаду рівня розвитку економіки та стану реформування правової системи держави. Загострення суперечностей між людиною, суспільством та владними інститутами, зосередженість особистості подекуди лише на задоволенні власних потреб та інтересів неминуче провокують соціальну апатію, розгубленість, агресію, що в підсумку стає поштовхом до асоціальної, протиправної, злочинної поведінки. Одним із вагомих чинників впливу на формування протиправної поведінки виступає також втрата авторитету державної влади у зв’язку із постійним невиконанням нею низки зобов’язань та відсутністю належної комунікації влади із суспільством. У таких сучасних складних політичних та соціально-економічних умовах, в яких ні державна влада, ні суспільство в цілому за свою історію ще не перебували, особливого наукового та практичного значення набуває аналіз протиправної поведінки людини.
Різноманітні аспекти протиправної поведінки розглядаються у більшості суспільних наук, адже правопорядок відіграє надзвичайно важливу роль у розвитку держави в цілому і кожного громадянина, зокрема. Проблема протиправної поведінки є предметом вивчення багатьох спеціальних дисциплін, серед яких: юриспруденція, філософія, кримінологія, загальна та соціальна психологія, соціологія, педагогіка.
Філософсько-правове дослідження зазначеної проблеми у нинішній складній кризовій ситуації дасть можливість поєднати здобутки зазначених наук для розв’язання ключових питань протиправної поведінки особистості в сучасних умовах ведення війни і поглиблення кризи.
Цілісний і ґрунтовний аналіз особистості як суб’єкта протиправної

5 поведінки та основних причин такої поведінки потребує розгляду з позицій сучасної філософсько-правової науки. Необхідним є осмислення наукових поглядів на феномен людини та особистості з позиції проявів протиправної, зокрема, злочинної поведінки в змінених особливих умовах функціонування держави.
У теорії протиправної поведінки як невід’ємної складової осмислення суспільних процесів надзвичайно актуалізується аналіз трансформаційних змін у сучасному українському суспільстві, основним суб’єктом якого є особистість людини із властивою їй складною внутрішньою структурою. У цьому контексті необхідним стає впровадження кардинальних змін у методологію аналізу та переорієнтацію від узагальнених наукових підходів щодо дослідження злочинності на вивчення протиправної поведінки конкретного індивіда в континуумі сучасних кризових явищ.
Протиправність трактуємо як суперечність нормативним зразкам поведінки, визначеним у правовій системі держави, метою яких є регулювання суспільних відносин.
Протиправна поведінка людини постійно змінюється під впливом різноманітних чинників та модифікується і адаптується відповідно до суспільних змін.
Законодавча неузгодженість та нереформованість правоохоронної сфери породжує значну кількість видів протиправної поведінки. Її нові форми, які складно передбачити, виникають у зв’язку із неподоланими проблемними суспільно-політичними трансформаціями в сучасній Україні. Це обумовлює потребу сучасного наукового аналізу протиправної поведінки людини.
Ступінь наукової розробки проблеми. У процесі побудови правової держави питання реалізації прав і свобод людини та громадянина, законності та правопорядку, національної та соціальної безпеки завжди знаходяться у центрі наукових дискусій. Зокрема, праці багатьох вітчизняних та зарубіжних науковців присвячено питанням протиправної поведінки та особистості як її суб’єкта. Вагомий внесок у дослідження різноманітних аспектів зазначених

6 проблем зробили вітчизняні дослідники Т. Гарасимів, І. Головінський,
В. Дьордяй, О. Змановська, О. Костенко, О. Малиновський, О. Малько,
П. Мельник, В. Мороз, О. Мушинська, Ю. Новик, В. Оксамитний, О. Омельчук,
С. Омельянчик, М. Пасека, П. Рабінович, П. Самигін, В. Сіренко, В. Субочев,
В. Тацій, В. Тимошенко, М. Титарчук та інші вчені. Дослідження окремих питань протиправної поведінки здійснено у працях закордонних дослідників та науковців, а саме: Ф. Адлер, Ю. Антонян, В. Бачинін, Р. Девідсон, М.
Готфредсон, В. Емінов, Ю. Клейберг, В. Кудрявцев, Е. Лемерт, С. Лістван,
Ч.Ломброзо, А.Марек, П. Конт, Ю. Платонов, Е. Фері, проте чимало питань і надалі залишаються невирішеними. Сучасні дослідження протиправної поведінки мають дещо фрагментарний характер, що не дозволяє скласти повне та цілісне уявлення про цей складний феномен.
Незважаючи на те, що в останні роки з’явилась значна кількість досліджень зазначеної проблеми, вченим не вдалося передбачити значне загострення кримінальних процесів у нашій державі та запобігти їм. Однією з основних причин вважаємо відсутність фундаментальних праць з питань протиправної поведінки як складного системного явища, а також вивчення її новітньої специфіки, що виступила одним із визначальних чинників зростання злочинності в останні десятиріччя. Таким чином, проблеми протиправної поведінки людини не отримали поглибленого філософсько-правового осмислення. У зв’язку з цим необхідно зосередити увагу на вимогах сучасності, пов’язаних зі зростанням злочинності, правопорушень, проявів протиправної поведінки та іншими трансформаціями, що мають безпосередній чи опосередкований вплив на злочинність і суспільний розвиток у цілому.
Особливої актуальності дослідження протиправної поведінки набуває у зв’язку зі зростанням інтересу до вивчення механізмів юридичного захисту прав і законних інтересів особистості у складних соціально-економічних та політичних євроінтеграційних умовах сучасного українського суспільства. Все це зумовило вибір теми даного дисертаційного дослідження, його актуальність та своєчасність на шляху розв’язання актуальних проблем соціуму.

7
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано відповідно до науково-дослідної теми кафедри теорії та історії держави і права Львівського державного університету внутрішніх справ:
”Держава і право: філософсько-правовий та теоретико-історичний виміри”
(державний реєстраційний номер 0113U002433).
Мета і завдання дослідження. Метою роботи є аналіз наукових праць, пов’язаних з філософсько-правовими проблемами протиправної поведінки людини, та взаємозв’язок між ціннісними орієнтаціями людини та її правосвідомістю як суб’єкта протиправних дій.
Реалізація поставленої мети зумовила необхідність послідовної постановки та вирішення наступних завдань:

розглянути витоки та еволюцію змісту поняття протиправної поведінки людини;

узагальнити світоглядно-історичне розуміння протиправної поведінки людини та основні підходи щодо її вивчення в європейській науковій думці;

дослідити методологічні принципи аналізу протиправної поведінки людини у правових системах розвинутих країн;

встановити загальні філософсько-правові засади правового пізнання протиправної поведінки;

охарактеризувати протиправну поведінку людини на теоретичному рівні;

встановити природу агресивної поведінки у екзистенційному контексті;

охарактеризувати основні чинники становлення протиправної поведінки людини як форми соціального відхилення;

виявити психолого-правові особливості протиправної поведінки як фундаментальної проблеми буття;

дослідити макросередовищні та мікросередовищні детермінанти виникнення протиправної поведінки людини та способи запобігання їй.

8
Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини у сфері формування та реалізації протиправної поведінки людини.
Предметом дослідження є філософсько-правовий вимір протиправної поведінки людини.
Методи дослідження. З метою отримання найбільш достовірних наукових результатів у ході дослідження використано систему принципів, прийомів і підходів, які ґрунтуються на гармонійному поєднанні спеціальних
(філософсько-правових) та загальнонаукових методів пізнання.
Метод системного аналізу використано для характеристики елементів і ознак протиправної поведінки (підрозділи 3.2, 3.3). Діалектичний та формально-логічний методи дали змогу дослідити концептуальні підходи до процесу формування протиправної поведінки та вивчення її природи
(підрозділи 2.1, 2.2, 2.3). Історико-правовий та логічний методи було застосовано при розгляді світоглядних уявлень про протиправну поведінку людини в історичній ретроспективі, аналізі та узагальненні досліджень, проведених вітчизняними та зарубіжними науковцями у контексті проблем природи та основних чинників становлення протиправної поведінки, основних підходів щодо її вивчення та наукового осмислення (підрозділи 1.2, 3.2).
Системно-структурний та порівняльно-правовий методи використано при аналізі причин формування протиправної поведінки особистості (підрозділи
1.3, 3.1, 3.3). За допомогою логіко-семантичного методу поглиблено термінологічний апарат, визначено сутність та особливості протиправної поведінки людини (підрозділ 1.1). Метод узагальнення застосовано для формулювання висновків проведеного дослідження.
Дисертація підготовлена на матеріалах із різних джерел. Теоретичною основою дослідження є критично проаналізовані положення та розробки, які містяться у працях вітчизняних та зарубіжних вчених. Документальну та фактологічну її основу становлять національне та зарубіжне чинне законодавство.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є

9 одним з перших комплексних філософсько-правових досліджень протиправної поведінки людини в сучасних умовах політичних та соціально-економічних трансформацій.
У результаті проведеного дослідження сформульовано низку концептуальних положень, що вирізняються науковою новизною та мають важливе теоретичне й практичне значення:
уперше:

розроблено філософсько-правову методологічну основу аналізу феномена протиправної поведінки людини в умовах сучасних соціально-політичних трансформацій, що полягає в переосмисленні наявних методологічних підходів, сформованих правовою практикою і доцільністю;

здійснено експлікацію поняття «протиправна поведінка» з позицій філософії права з використанням новітніх наукових надбань соціології, кримінології, психології, інтегроване застосування наукових засобів і методів яких сприяло всебічному розкриттю сутності зазначеного соціального, часто непередбачуваного феномену;


обґрунтовано авторський підхід до класифікації змісту ознак протиправної поведінки людини;

окреслено шляхи подолання каузальних проявів протиправної поведінки, що полягають у попередженні
владою появі кризових явищ, які стають руйнівними для особи і держави;

запропоновано створення на державному рівні Концепції розвитку правової культури та правової освіти громадян;
удосконалено:

теоретичне визначення понять «протиправність», «протиправна поведінка», «особистість правопорушника»;

теоретико-правові положення щодо правової природи протиправної поведінки з позицій гносеологічного та екзистенційного підходів;

наукові підходи щодо визначення елементів протиправного діяння, мотивів та чинників формування протиправної поведінки людини в сучасному

10 суспільстві;
набули подальшого розвитку:

теоретико-методологічні засади виявів протиправної поведінки людини у конкретних історичних, соціальних, культурних та правових умовах;

обґрунтування основних філософсько-правових концепцій, що розкривають сутність і зміст протиправної поведінки;

положення щодо взаємозв’язку світоглядних і ціннісних орієнтацій особистості та форм її протиправної поведінки;

наукові підходи щодо обґрунтування об’єктивних та суб’єктивних чинників формування протиправної поведінки людини в сучасних суспільно- політичних умовах.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані в дисертаційному дослідженні теоретичні положення, пропозиції, рекомендації та висновки сприятимуть подальшій розробці шляхів подолання проблем протиправної поведінки людини, способам її запобігання та можуть бути використані:

у науково-дослідній сфері – для подальших теоретичних пошуків появи проблем протиправної поведінки людини та попередження її проявів;

у практичній діяльності – для удосконалення практичної діяльності органів прокуратури (акт впровадження прокуратури міста Чернівці № 113/130-
15 від 11.09.2015р.) та органів внутрішніх справ (акт впровадження Управління
МВС України в Чернівецькій області № Ст/825 від 22.09.2015р.);

у навчальному процесі – матеріали дослідження можуть бути використані при викладанні курсів «Філософія права», «Теорія держави і права», «Юридична психологія», при підготовці навчально-методичної літератури з відповідних навчальних дисциплін, а також як допоміжний матеріал для подальших наукових досліджень із зазначеної проблематики (акт впровадження Чернівецького національного університету імені Юрія
Федьковича від 02 грудня 2015 р.).
Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійним

11 дослідженням автора. Усі висновки, пропозиції та рекомендації, у тому числі ті, що характеризують наукову новизну, одержані автором особисто. У разі використання результатів наукових досліджень інших авторів зроблено посилання на відповідні джерела.
Апробація результатів дисертації. Підсумки розробки проблеми загалом, окремих її аспектів, отримані узагальнення та результати було оприлюднено у доповідях на міжнародних та регіональних наукових конференціях, зокрема, таких, як: Звітна наукова конференція ад’юнктів, аспірантів та здобувачів
«Проблеми правової реформи та розбудови громадянського суспільства в Україні» (м. Львів, 28 вересня 2012 р.), ІІ Міжнародна науково-практична
Інтернет-конференція «Актуальні проблеми правового регулювання в Україні та країнах близького зарубіжжя» (м. Львів, 22 листопада 2012 р.), Звітна наукова конференція ад’юнктів, аспірантів та здобувачів «Проблеми правової реформи та розбудови громадянського суспільства в Україні» (м. Львів,
27 вересня
2013 р.),
Міжнародна юридична науково-практична
Інтернет-конференція «Проблеми юриспруденції: теорія, практика, суспільний досвід» (м. Київ, 8 жовтня 2013 р.), Міжнародна науково-практична конференція «Дванадцяті осінні юридичні читання» (м. Хмельницький,
8-9 листопада
2013 р.),
Міжнародна юридична науково-практична
Інтернет-конференція «Пріоритети національного реформування держави і права: теорія та практика» (м. Київ, 8 жовтня 2014 р.), Звітна наукова конференція ад’юнктів, аспірантів та здобувачів «Проблеми правової реформи та розбудови громадянського суспільства в
Україні»
(м. Львів, 17 жовтня 2014 р.), Міжнародна науково-практична конференція
«Сучасні правові системи світу: тенденції та фактори розвитку» (м. Запоріжжя,
26-27 серпня 2016р.).
Основні положення дисертації обговорювались та отримали схвалення на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Львівського державного університету внутрішніх справ.
Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження

12 висвітлено у 14 працях: 5 із них опубліковані у фахових наукових виданнях
України та 1 – в іноземному науковому періодичному виданні (Молдова), 8 – у збірниках тез доповідей на науково-практичних конференціях.
Структура та обсяг роботи зумовлена метою, завданнями, предметом та логікою дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить
198 сторінок, з них – 177 сторінок основного тексту, 21 сторінка – список використаної літератури (229 найменувань).

13
РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИХ ПРОБЛЕМ ПРОТИПРАВНОЇ
ПОВЕДІНКИ ЯК СИСТЕМНО-СОЦІАЛЬНОГО ЯВИЩА
1.1 Стан дослідження проблем протиправної поведінки людини у
філософії права
У роботі зроблено спробу розвинути і поглибити концепцію протиправної поведінки, що певною мірою відмінна від найбільш поширеної – кримінологічної. У контексті зазначеного дослідження вважаємо за доцільне розглянути низку емпіричних досліджень сучасних філософів, правознавців та кримінологів у поєднанні з класичними вченнями. Необхідно також наголосити на зв’язку між протиправною поведінкою та ідеями і практиками, що пронизують сучасну філософсько-правову науку.
Варто зазначити, що протягом останніх десятиріч у юриспруденції можна спостерігати суттєвий поступ, що стосується теоретичного інструментарію філософських засад аналізу методології досліджень у правовій сфері.
Відповідні методологічні принципи необхідно застосовувати до сучасних проявів протиправної поведінки, яка недостатньо вивчена наукою та виступає суттєвою загрозою безпеці як держави загалом, так і окремої особистості.
Потреба людини у соціальній безпеці перебуває у тісному зв’язку з її прагненням почуватися захищеною від протиправних дій. Такі чинники, як кризовий стан суспільства, нестабільність соціальних умов, труднощі у досягненні успіху законним шляхом та реалізації особистих інтересів часто стають причиною сприйняття протиправної поведінки як звичного, навіть буденного, явища. Ця ситуація безпосередньо залежна від поведінки суб’єктів права, яка виступає і наслідком, і передумовою зазначених процесів.
Деякі сучасні вчені пропонують приділити значну увагу проблемі наукових обґрунтувань субординації різноманітних типів протиправної поведінки, їх

14 втілення на рівнях міжсистемних і субсистемних трансформацій, які у реальній дійсності взаємодіють одна з одною, формуючи на цій основі структурну цілісність злочинності, її динамічні закономірності [152, с. 142].
Слушною видається думка українського правознавця, професора
В. Шакуна, який зазначає: «…роздвоєння соціального порядку та правил поведінки скорочує простір можливого діалогу між владою та суспільством, породжує неприйняття й агресію серед широких верств населення … зазначені тенденції деформують процес виховання майбутніх поколінь на засадах моральності та законності» [151, с. 367-368].
Для розуміння сутності протиправної поведінки необхідно розглянути наявні підходи щодо визначення даного поняття. На нашу думку, класичну концепцію потягу до вчинення злочинних, протиправних та інших соціально шкідливих дій необхідно розглядати з урахуванням понять вибору та свободи, що є складовими протиправної поведінки.
Концепції протиправної поведінки та різноманітні теорії, що пояснюють її появу, виникли у сфері кримінології. Природа сучасної кримінології, її зв’язок
із іншими суспільними науками, а також часткова «ізоляція» від них, мають значний вплив на розуміння змісту протиправної поведінки.
Протиправна поведінка з погляду позитивізму зазвичай розглядається як похідна від життєвих ситуацій, вона є лише певною дією. Позитивізм, незважаючи на всі переваги і престиж науки, не зосереджується на сутності явища, яке вивчається, оскільки це предмет метафізики. Таким чином, у позитивній кримінології було приділено недостатньо уваги сутності правопорушення та складним відносинам між правопорушниками та правовими
інститутами. Що стосується біологічних теорій злочинності, то їм властиві більш обґрунтовані претензії до недоречності її розгляду з точки зору права та філософії, ніж пізнішим теоріям [216]. Правові інститути, однак, є важливим елементом суспільного життя, тому питання протиправної поведінки повинні розглядатись нерозривно з ними. Проте прихильники біологічних концепцій не сприймали зв’язок між «вибриками» людського організму та формами

15 правових систем як можливий предмет дослідження і, тим більше, не розглядали проблеми злочинності, зокрема, протиправної поведінки, у контексті філософії.
Наукові погляди позитивістського напряму кримінології у момент її виникнення, і навіть у сучасний період, різко контрастують з науковими поглядами на людину в класичній філософії. «У той час, як класична школа прийняла доктрину свобідної волі, позитивісти при вивченні злочинної поведінки спирались на науковий детермінізм» [191, с. 379]. Більше того, позитивістська кримінологія створила певний образ, імідж людини, який задовольняє вивчення злочинної поведінки, що ґрунтується на науковому детермінізмі. Він певним чином суперечить думці, що людина розвиває свою свободу, наділена розумом, і, таким чином, здатна до вибору. Людина, наділена свободою і розумом, розглядається з погляду «по суті, донаукового з точки зору всіх наук, що вивчають поведінку людини» [181, с. 297-298].
Детермінізм для позитивістського напряму кримінології був не просто евристичним принципом; він був поглядом, що порівнював людину з фізичними та хімічними частинками. Вважалось, що кожна подія чимось спричинена; свобода людини та вільний вибір нею варіантів поведінки є
ілюзорними. З цього приводу американський філософ П. Едвардс слушно зазначав: «Кожна людина, така як вона є, поміщена у певні обставини у певний момент, які, в свою чергу, виникають через необхідність, не може зробити нічого іншого, ніж те, що робить в даний момент. Відповідно, усе життя людини, всі значні та незначні події, що в ньому відбуваються, визначено попередньо, подібно до руху годинникової стрілки» [177, с. 120].
Згідно з вченням англійського вченого, представника органічної школи
Г. Спенсера, суспільство схоже на біологічний організм і його можна представити як певне ціле, що складається із взаємозалежних та взаємопов’язаних частин. Подібно до того, як людське тіло складається з органів – легенів, серця, нирок тощо, суспільство складається з різних
інститутів, таких, як сім’я, релігія, право [123]. Американський психолог,

16 представник біхевіоризму Дж. Б. Вотсон зазначав, що з нормальних, здорових немовлят при чіткій організації середовища можна виростити кого завгодно: або абсолютно однакових людей, з однаковими смаками та поведінкою, або зробити кожного з них фахівцем в окремій галузі – лікарем, торговцем чи навіть злодієм [17]. Таким чином, вчений категорично заявляв про пріоритетну силу впливу оточення на формування певної, строго заданої моделі поведінки у всіх людей. Видатний австрійський учений, основоположник психоаналізу, заснованого на принципі психічного детермінізму, З. Фрейд по-своєму переусвідомив проблему співвідношення необхідності і випадковості, свободи волі і закономірності в житті людини. На думку дослідника, у внутрішньому світі особистості немає місця для випадковості, пов’язаної з несвідомими бажаннями. У психіці людини діють свої закономірності, незалежно від того, усвідомлює вона їх чи ні; у сфері психічного випадкові на перший погляд процеси насправді є цілком визначеними і закономірними [140]. Згідно з теорією научіння засновника російської фізіологічної школи І. Павлова, научіння охоплює широке коло процесів формування індивідуального досвіду, зокрема, звикання, утворення найпростіших умовних рефлексів, складних рухових і мовних навиків. На думку вченого, одну з основ поведінки людини становить рефлекс мети (інакше – орієнтувальний), що стоїть на межі з вродженими рефлексами і формує допитливість, почуття нового та створює передумови для успіху в праці [124].
Зважаючи на викладене вище, можна стверджувати, що соціологія
Г. Спенсера, біхевіоризм Дж. Б. Вотсона, психічний детермінізм З. Фрейда,
І. Павлова створювали ілюзію того, що суспільні науки невіддільні від природничих.
У XIX ст., а також на початку 20-х рр. XX ст., більшість інтелектуалів прагнула наукового статусу. Розвиток науки вимагав перегляду природи людини. Поняття людського розуму і свободи були головною підставою для того, щоб заперечити ототожнення суспільних і природничих наук. Ця ситуація спричинила потребу в появі нових наукових дисциплін, що збігалися з

17 вимогами представників гуманітарних наук. Заперечення свободи не тільки збігалось із вимогами суспільних наук, а також було пов’язано із ставленням до злочинців і правопорушників, адже особистість, що не має вибору, не несе відповідальності за свої дії. Замість покарання, вона потребує лікування чи
інших форм корекції поведінки.
У науках, що вивчають людину, існувала значна кількість відмінностей, проте усі вчені підкреслювали необхідність адаптації науки до унікальних характеристик об’єкта дослідження – людини. Зокрема, німецький соціолог, економіст і правознавець, один із засновників соціологічної науки, М. Вебер наголошував на суб’єктивному елементі людської діяльності і, таким чином, обов’язковому елементі розуміння [26]. Американський соціолог, політолог
і філософ Р. МакАйвер знаходить відмінності у різноманітних причинно- наслідкових зв’язках. Людину можна знайти і в сфері телеологічного нексусу.
Оскільки людина є цілеспрямованою, причинно-наслідковий аналіз її поведінки не може ігнорувати цілі, які вона ставить перед собою, і засоби, які вона використовує. «Ті, хто виступає проти детермінізму «свобідної волі», схильні забувати, що людські істоти, як особистості та групи самі є динамічними учасниками в рамках причинного порядку» [205, с. 234-236].
Варто звернути увагу на те, що невизначеність щодо постулатів універсальної причинності призвела до виникнення більш волюнтаристських концепцій людини. Оскільки людина займає позицію у складній та недостатньо організованій соціальній системі, є об’єктом незрозумілих і часто суперечливих сил та виступає невід’ємною частиною її соціальної системи, вона володіє певною свободою вибору. Людина діє, і її дії є перемінно вільними. Жорсткий детермінізм ранньої соціології був у цілому відкинутий дослідниками людської поведінки, проте у кримінології, частково ізольованій від сучасних
інтелектуальних течій, застарілі поняття жорсткого детермінізму досі продовжують формувати концепції людської діяльності, зокрема, поведінки.
«Позитивістський правопорушник» не здійснює вибору, замість цього, його примушують до дій. Він змушений поводитись протиправно, оскільки його

18 сформували певні детермінанти. Відбувся неокласичний перегляд концепції людини, і позитивістська кримінологія більшою чи меншою мірою не зважала на нього.
Відкидаючи очевидно неправильну класичну концепцію подібності, позитивістська кримінологія вдалась до інших крайнощів – радикальної диференціації, і в різних формах зберігалась у такому вигляді. Від теорії вродженого злочинця до теорії диференціального зв’язку, пояснення злочинності залишалось незмінним у цілком протилежних обставинах, в яких перебували як правопорушник, так і законослухняна особистість. Кожен стримується, але за принципово іншого набору обставин.
Складно знайти відповідь на питання, чому деякі особистості у своєму прагненні до щастя порушують правові норми в той час, як інші цього не роблять. Видатний англійський філософ, соціолог і правознавець, основоположник утилітаризму Дж. Бентам у зв’язку з цим висловлював думку, що без адекватного стримування (болю), будь-яка людина в певних обставинах буде діяти протиправно. На думку вченого, відрізняються не особистості, а обставини [192].
Наприкінці XX ст. набула популярності концепція злочинної поведінки, яку в науковій літературі часто називали «теорією раціонального вибору» [173]. Ця концепція поведінки є, фактично, переробленим варіантом класичної теорії, оскільки вона припускає, що злочинна поведінка ґрунтується на використанні розрахунку, мислення, і «раціонально» продуманого вибору.
Таким чином, зазначена теорія має схожі риси з ідеями економістів, які пропонують економічний, розрахунковий підхід до розуміння злочинності [169]. Раціональний вибір, крім того, ґрунтується на принципі самостійного інтересу [217], або на принципі задоволення-болю. На відміну від ранніх класичних теоретиків, зокрема, видатного філософа, кримінолога і юриста, найвидатнішого представника італійського Просвітництва Ч. Беккаріа, сучасна концепція «раціонального вибору» ґрунтується значною мірою на

19 емпіричних дослідженнях мотивів поведінки і впливу раціональності на поведінку людини.
У науковій літературі зустрічаються також дискусії щодо теорії раціонального вибору, які пов’язують її з теорією навчання, або теорією диференціальних об’єднань, основний постулат якої полягає в тому, що майже кожна поведінка засвоюється в результаті навчання [164]. Американський кримінолог Р. Патерностер наводить низку емпіричних даних, що стосуються релятивних впливів змінних стримування та раціонального вибору, у порівнянні з соціальними та емоційно-оцінними чинниками, на «звичайні» форми протиправної поведінки. Вчений робить висновок, що фактори раціонального вибору та стримування відіграють, в кращому випадку, суперечливу роль в «рішенні» вчинення незначних протиправних дій вперше, так само, як і в подальшому прийняття рішень, у тому числі намірів повторення правопорушень, або їх припинення [212, с. 22-38].
Доволі складно дати точнішу оцінку розрахунковій природі людської поведінки, ніж та, яку знаходимо у сучасній науковій літературі з даної проблематики. Слід зазначити, проте, що у дослідженнях доволі часто використовується інформація, отримана від осіб вже після того, як протиправне діяння було вчинене, а іноді й декілька років після події. Однак зазначена проблема, на нашу думку, не повинна стати перешкодою для подальшого вивчення концепції класичного, раціонального вибору чи будь-якого іншого підходу до поведінки людини.
Зазначений погляд характеризується певними суперечностями. Без сумніву, люди діють на основі міркувань і розрахунків. Так само поведінка людини перебуває у відповідності з її звичками, порадами оточуючих, культурними нормами і цінностями та іншими зовнішніми стимулами. Деякі вчені називають таку ситуацію «умовною свободою волі» [182
, с. 30]. Саме ці чинники і умови досліджуються у даній роботі. Людині властиво постійно помилятись у своїх судженнях, інтерпретації подій, оцінюванні ситуацій тощо.
Деякі сучасні дослідники, наприклад, американські соціологи і кримінологи

20
М. Ґотфредсон і Т. Хірші пояснюють ці помилки відсутністю самоконтролю, і констатують, що злочинна поведінка виникає на початку життя людини і зберігається протягом усього її життя [187].
Інші вчені, зокрема, американські кримінологи Р. Семпсон і Дж. Лауб, акцентують на тому, що вибір, зроблений на початку життя, часто ґрунтується на взаємодії між особистими впливами та впливами навколишнього середовища, але такі варіанти вибору також впливають на інші рішення, які людина приймає протягом усього життя, у тому числі ті, які впливають на соціальний та професійний вибір (як і реакція інших на ці рішення). З точки зору вчених, людина може також змінюватися у її власному сприйнятті та ставленні стосовно того, як вона повинна поводитись, і в прийнятті рішень, які стосуються зазначених змін. Такі коливання відбуваються як серед молоді, так
і серед дорослого населення [218].
Не викликає здивування той факт, що вчені відкрито дискутують на тему важливості «свобідної волі» проти детермінізму стосовно предмета людської поведінки, оскільки людина, фактично, поводиться раціонально та
імпульсивно, а не механічно, запрограмовано.
На нашу думку, жодна з теорій не може бути прийнята як абсолютне пояснення протиправної поведінки, для цього необхідно створити певну комплексну, інтегровану теорію. Розумним компромісом стосовно зазначеної проблеми може стати погляд на поведінку людини, як протиправну, так і правомірну, як результат здійснення вибору в межах конкретної ситуації. Ніхто не може повністю контролювати волю людини, і такий рівень контролю не потрібний. Проте варто зосередити увагу на досягненні більш глибокого розуміння обставин та ситуацій, які, як вважає більшість дослідників, мають значний вплив на протиправну поведінку особистості.
Сучасна кримінологічна наука при вивченні детермінації злочинної поведінки спирається на концепцію, в основі якої знаходиться особистість людини – суб’єкта злочину, яка порушила правові норми внаслідок властивих їй психологічних особливостей, антисуспільних поглядів, нехтування моральними

21 цінностями і вибору суспільно-небезпечного шляху для задоволення своїх потреб, або ж невиявлення необхідної активності для запобігання небажаним наслідкам [5, с. 76].
У юриспруденції протиправну поведінку зазвичай розглядають як різновид правової поведінки, що характеризується як соціальне відхилення від норми, зловживання правом та правопорушенням. Протиправною поведінка вважається тоді, коли суб’єкт права свідомо порушує норму права. Необхідною ознакою протиправності є нормативність, тобто закріплення моделі поведінки людини нормою права [125].
Під протиправною поведінкою науковці переважно розуміють поведінку, яка порушує встановлений у державі правопорядок і може виражатися як у діях, так і у бездіяльності фізичних або юридичних осіб [99, с. 175].
На думку російського психолога Ю. Платонова, протиправна поведінка загалом – це поведінка, що має відхилення від будь-яких правових норм. Такій поведінці притаманний протисуспільний характер. Вона може існувати у формі
«дрібних» порушень, що не досягають рівня злочину – асоціальної поведінки, а також у формі власне злочинних діянь, що караються згідно з Кримінальним кодексом – кримінальної, антисоціальної поведінки. Вчений при розгляді протиправних дій пропонує використовувати терміни «антисуспільні»,
«протизаконні»,
«протиправні» як синоніми делінквентної поведінки [106, с. 129-131].
Серед сучасних українських досліджень проблем протиправної поведінки заслуговує на увагу також думка професора В. Шакуна, який пропонує визначити протиправну поведінку як структурний елемент правової реальності.
На його погляд, правова реальність – це сукупність правових норм та інших (як позитивних, так і негативних) проявів права, які характеризують реальний рівень наявної юридичної дійсності. Протиправна поведінка в Україні давно перетворилась на норму життя для переважної більшості членів суспільства, яке змирилось із її проявами, в тому числі на усіх рівнях державної влади. За таких умов, на думку вченого, толерантне ставлення суспільства до протиправної

22 поведінки закладає умови її поступової трансформації у злочин [152, с. 142].
Відомий російський правознавець В. Кудрявцев вважає визначальною рисою протиправної поведінки її суперечність наявним суспільним відносинам, завдання чи можливість завдання шкоди правам та інтересам громадян та суспільства загалом [79, с. 150].
Слід акцентувати на тому, що у проаналізованих вище визначеннях не розглядається невинність особи. У зв’язку з цим варто звернути увагу на поняття казусу як невинного заподіяння шкоди. У цьому контексті деякі вчені слушно зазначають, що в сучасному кримінальному праві України побутує концепція суб’єктивного обвинувачення, і це спричиняє потребу в ґрунтовному науковому вивченні інституту вини, а також пов’язаних із ним питань невинності. Законодавство України напряму не регулює невинне заподіяння шкоди, яке у європейському кримінальному праві традиційно називають казусом, хоча існування казусу не заперечується і нерідко трапляється на практиці. Зокрема, український юрист А. Адамян у своєму дослідженні правової природи казусу розмежовує казус, злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. Серед ознак казусу автор виділяє наступні: відсутність у особи, яка заподіяла шкоду, необхідності та/або можливості передбачити настання шкідливих наслідків свого діяння; казус не є правопорушенням; казус не тягне за собою покарання [2, с. 88-90]. Вчений також наголошує на подібності казусу з обставинами, що виключають злочинність діяння [2, с. 88].
Слід також звернути увагу на поширене серед сучасних правознавців твердження про те, що суб’єктний склад протиправної поведінки (діяння) містить як правосуб’єктних невинних осіб, так і недієздатних, а також осіб, які не досягли до моменту вчинення діяння віку, передбаченого законом [65, с. 16-17; 142, с. 9].
При розгляді питання усвідомленої та неусвідомленої протиправної поведінки слід звернути увагу на конкретні обставини, що можуть по-різному впливати на поведінку особистості при вчиненні нею протиправних дій. У

23 зв’язку з цим варто розглянути класифікацію російського вченого
О. В. Хрящева, який виділяє п’ять видів ситуаційних обставин [148, с. 23]:
1) Обставини, що суб’єктивно не залишають свободи вибору дій
(ситуація завжди виникає несподівано для суб’єкта, швидко розвивається, вимагає прийняття негайного рішення; як правило, виникає реальна загроза життю або здоров’ю суб’єкта чи його близьких, тому таку ситуацію він зазвичай сприймає як безвихідну).
2) Обставини, що змушують до дій (ситуація зазвичай виникає раптово, але розвивається поступово, не вимагає негайного прийняття рішення; суб’єкт відчуває реальну загрозу серйозних втрат (помста, переслідування, глузування, виключення зі звичного кола спілкування), проте зазначені обставини не є для суб’єкта безвихідними; дуже часто вони цілеспрямовано створені авторитетними для нього особами).
3) Суб’єктивно провокуючі обставини (ситуація зазвичай виникає несподівано, проте може існувати протягом тривалого часу, і мати постійний провокаційний вплив; ситуація сприймається досить раціонально, видається безпечною, відповідальність за вчинене діяння не передбачається; зазначені обставини можуть виникати як спонтанно, так створюватись цілеспрямовано).
4) Індиферентні обставини (ситуаційні обставини існують практично постійно в незмінному вигляді; час на прийняття рішення, вибір тих чи інших дій, прогнозування їх можливих наслідків не обмежений; об’єктивно ситуація не сприяє, але й не перешкоджає протиправним діям, у суб’єкта завжди є можливість раціонального вибору дій; можливий вплив на поведінку суб’єкта авторитетних для нього осіб у вигляді пропозицій, умовлянь, обіцянок, проте у разі відмови це зазвичай не передбачає для суб’єкта реальної загрози).
5) Стримуючі обставини (ситуація існує практично постійно, час на ухвалення рішення, вибір дій та прогнозування можливих наслідків необмежений, однак об’єктивно існує безліч серйозних зовнішніх перешкод, які суб’єкту необхідно подолати, щоб домогтися поставленої злочинної мети; у суб’єкта завжди є свобода раціонального вибору дій [148, с. 25].

24
Таким чином, перші три види ситуаційних обставин чинять провокаційний вплив на суб’єкта, що сприяє скоєнню протиправного діяння, тому вони можуть свідчити на користь невинності суб’єкта. У випадку обставин, що не залишають свободи вибору, перешкодити вчиненню протиправного діяння можуть лише внутрішні стримуючі мотиви. За умови, що суб’єкт був
ініціатором чи активним співучасником протиправного діяння, адекватно оцінював ситуацію, що склалася, індиферентні та стримуючі обставини виступають критеріями, що свідчать на користь вини суб’єкта. Відповідно, якщо суб’єкт не зважав на стримуючі обставини та несприятливі об’єктивні умови, не був здатний коригувати свої дії відповідно до ситуації, що склалась, то таку поведінку можна розглядати як його нездатність адекватно оцінити об’єктивні зовнішні обставини та порівняти їх зі своїми реальними можливостями, що також може трактуватись як ознака невинності.
Як слушно зазначає російський правознавець І. А. Міннікес, індивідуальні особливості суб’єкта (вікові, психічні), можуть зумовити його нездатність усвідомлювати, передбачати і правильно оцінювати розвиток навіть простої ситуації, тому, крім традиційних суб’єктів протиправного діяння, ними можуть бути недієздатні особи, а також особи, які не досягли до моменту вчинення діяння віку, передбаченого законом [93, с. 20-21].
Враховуючи викладене вище, автор вважає за доцільне серед ознак відмінності між протиправною поведінкою та правопорушенням розглядати також невинність особистості – суб’єкта протиправного діяння, адже невинність є певним психічним станом особистості, за якого вона, при здійсненні протиправного діяння, не усвідомлює суспільної шкоди від своїх дій, або не передбачає можливості настання такої шкоди.
Що стосується морально-правової основи поведінки, то її зазвичай розглядають як інтегративну властивість психіки кожного індивіда, детерміновану взаємодією його інтелектуальних, вольових, емоційних та мотиваційних компонентів [62].
Варто звернути увагу на ту обставину, що будь-яка поведінка людини,

25 зокрема, протиправна, ґрунтується на сукупності мотивів. Мотив виступає внутрішньою, безпосередньою причиною певного діяння, виражає особистісне ставлення людини до об’єкта, на який спрямовані її дії. Їх визначають як збудники діяльності, що складаються під впливом умов життя людини і визначають спрямування її активності [119]. Таким чином, у мотивах відображено найважливіші риси, властивості, прагнення людини.
У мотивах поведінки, зокрема, протиправної, опредметнюються потреби й
інтереси, вони формуються під впливом спонукань і емоцій, установок та
ідеалів. Мотиви в процесі їх задоволення можуть змінюватись і збагачуватись, у зв’язку з чим справедливим видається твердження, що протиправна поведінка людини зазвичай є полімотивованою, тобто визначається певною сукупністю мотивів. Варто враховувати той факт, що мотиви зазвичай є нерівнозначними: одні виступають провідними, інші – додатковими. На це звертають увагу, зокрема, російські дослідники Ф. Сафуанов і Є. Васке, які зазначають: «аналіз мотивацій злочинної поведінки … показав, що в більшості випадків вона має характер полімотивованої за наявності провідного, домінуючого мотиву» [110].
На полімотивованості поведінки особистості акцентує також український правознавець В. Тимошенко, зазначаючи, що за кожним вчинком або усвідомленим бажанням стоять кілька мотивів [128, с. 65].
Російський правознавець Г. Шиханцов також вважає протиправну поведінку в переважній більшості випадків полімотивованою, описуючи мотив виміщення, під дією якого відбувається перенесення своєї агресії, озлобленості на сторонніх осіб; мотив заміщення, що реалізується через зняття напруги, та мотив помилкового самоствердження, що виражається в хибному, збоченому утвердженні себе шляхом приниження, пригнічення особистості інших, насильства над ними, гіперкомпенсації [154, с. 133].
Таким чином, можна стверджувати, що особистість суб’єкта протиправної поведінки найбільше відображається саме в мотиві. У зв’язку з цим слушним видається твердження російського правознавця Ю. Антоняна, що особистість є такою, яким є мотив її поведінки [8, с. 90]. В. Тимошенко більш поглиблено

26 розглядає питання мотивації протиправної поведінки, зазначаючи, зокрема, що структура мотиву відображає історію формування та структуру особистості, а особливості особистості знаходять відображення в особливостях мотивів протиправної поведінки [128, с. 65]. Досліджуючи особистісний аспект протиправної поведінки, дослідниця наголошує на відсутності прямої залежності між життєвими умовами та змістом мотивів, а також здійсненням протиправного вчинку, зазначаючи, проте, що несприятливі умови формування особистості мають визначальний вплив на її подальше життя та, зокрема, поведінку [128]. Ми не погоджуємось із цим твердженням, оскільки у країнах з низьким рівнем життя населення загалом та в соціально незахищених групах зокрема, завжди спостерігається високий рівень злочинності, що мотивується в основному складним матеріальним становищем, прагненням задовольнити життєво важливі потреби тощо. Проте слід також звернути увагу на той факт, що потреби суб’єктів протиправних діянь нерідко бувають суттєво завищеними та не завжди відповідають реальним можливостям їх задоволення.
З філософської точки зору мотив можна розглядати як те, що спонукає та скеровує на себе певну діяльність і вчинки, або як причину, що виступає підґрунтям вибору вчинків і дій людини та пояснює їх.
На думку більшості вчених, мотив стосується сфери спонукання людини до певної діяльності та перебуває у безпосередньому зв’язку з її потребами,
інтересами, установками, емоціями, інстинктами, які виникають і загострюються під впливом зовнішнього середовища, конкретної ситуації.
Мотив виражає тенденцію підтримки та зростання індивідуального рівня діяльності у різних сферах активності людини. В той самий час, на думку науковців, при корисливих злочинах особистість часто «переважає» над ситуацією, а мотив формує мету. На формування мотивів злочинної поведінки має суттєвий вплив соціальне оточення, життєвий досвід особистості.
Безпосередньою внутрішньою причиною злочинної діяльності є спонукання, що виражає особисте ставлення до об’єкта спрямованості злочинної діяльності
[60, с. 66].

27
Для поглибленого розуміння мотивів протиправної поведінки особистості необхідним видається дослідження життя людини, зовнішніх та внутрішніх впливів, які формують її особистісні характеристики. З цього приводу
Ю. Антонян зазначає, що мотив виступає як єдність об’єктивного (соціального середовища), та суб’єктивного (особистісних якостей, в яких трансформуються
і за допомогою яких відтворюються об’єктивні обставини). Мотив формує специфічну особистісну властивість, в якій сфокусовані ключові тенденції людського життя. Автор акцентує на тому, що мотиви за своєю суттю не можуть бути протиправними, злочинними; протиправною є лише поведінка, що перебуває у безпосередній залежності від вибору засобів для реалізації мотивів, рівня морального розвитку та правосвідомості людини [6, с. 102-104].
Шляхом виявлення неусвідомлених мотивів можна визначити причини протиправних дій, зміст яких неочевидний, оскільки протиправна поведінка нерідко виступає результатом саме неусвідомлених мотивів. На думку
Ю. Антоняна, ступінь залежності особистості від умов, що її оточують, пропорційний до ймовірності вчинення злочинних дій. Така залежність керує поведінкою особистості настільки, наскільки суб’єкт не усвідомлює її
існування [6, с. 111].
Російський правознавець В. Васільєв також виділяє серед категорій мотивів злочинної поведінки неусвідомлювані мотиви, які, на його думку, властиві певному типу особистості, характеризуються переоцінкою особистістю своєї значущості, агресивним ставленням до навколишнього середовища, нестійкістю настроїв [25, с. 403].
Докладну класифікацію мотивів зустрічаємо в праці В. Тимошенко, яка поділяє їх на кілька груп: 1) частково або повністю усвідомлені індивідом
(бажання, цінності, переконання та інтереси, зокрема, безпека, успіх, визнання, свобода тощо); 2) зазвичай неусвідомлені, які за певних умов (наприклад, при психоаналізі) можуть бути усвідомленими; 3) неусвідомлені (мотиви самозбереження – потреба в безпеці, свободі; мотиви об’єктних відносин – потреба домінувати, контролювати оточуючих; нарцисичні мотиви – бажання

28 мати особливі якості, потреба у схваленні; мотиви реальності – бажання адаптуватись до ситуації тощо) [128, с. 65]. На нашу думку, утворювати показник невинності суб’єкта протиправних дій серед неусвідомлених мотивів може лише мотив самозбереження, адже життя і безпека людини є найвищою цінністю, тому зазначений мотив видається вагомим і може виступати виправданням протиправної поведінки особистості.
Спираючись на логіко-семантичний метод, з метою вдосконалення трактування протиправної поведінки людини автором запропоновано наступне визначення: протиправна поведінка – це соціально шкідлива, така, що суперечить праву, дія чи бездіяльність особистості, як усвідомлено, так і неусвідомлено мотивована, наслідком якої стає застосування правовідновних заходів, а у передбачених законом випадках

заходів юридичної відповідальності.
Однією з найважливіших проблем сучасної юриспруденції та кримінології виступає особистість правопорушника. Дану проблему слід вважати ключовою для розуміння сутності протиправності, оскільки без наукового вивчення питань поведінки правопорушників буде неможливою ефективна боротьба зі злочинністю в цілому.
У сучасній науці існує низка невирішених аспектів проблеми особистості правопорушника, зокрема, це стосується термінологічного апарату. Необхідно з’ясувати, який термін – «особа» чи «особистість» доцільно застосовувати при аналізі протиправної поведінки людини, оскільки на даний час науковці застосовують як поняття «особа правопорушника» [101; 98], так і поняття
«особистість правопорушника» [82; 96].
Для аналізу визначення особистості правопорушника необхідно з’ясувати семантичний зміст поняття «особистість», яке вивчається у філософії, психології, соціології та інших науках і є доволі складним і дискусійним. Отже, для з’ясування сутності даного поняття слід розглянути різноманітні підходи до його визначення.

29
Особистість є однією з ключових тем філософських роздумів, зумовлених тим, що людське буття постає складним, багаторівневим, а це детермінує необхідність вирішення питання про те, що саме виступає ядром, найпершим носієм людських якостей [31]. Однією з найбільш прийнятних у філософії варто вважати концепцію, згідно з якою основою людини є її унікальна властивість – здатність бути особистістю, ключовими елементами якої виступають: самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, відповідальність за свої вчинки, певна автономність стосовно суспільства тощо [105, с. 350].
Варто зазначити, що проблема особистості була розглянута у низці відомих філософських праць, зокрема, видатний представник французького персоналізму Е. Муньє зазначав, що особистість виступає єдиною реальністю, яку можна одночасно пізнавати та створювати зсередини, живою активністю самотворчості, комунікації [95]. На думку російського філософа М. Бердяєва, особистість не народжується, а твориться Богом [15]. Видатний американський психолог А. Маслоу визначає особистість як здатність людини до самоактуалізації [138, с. 458].
У поглядах філософів на розуміння сутності особистості очевидним є те, що під особистістю розуміється стан внутрішнього світу людини, який характеризується неповторністю та відкритістю; реалізується в самопізнанні та самотворенні людини; це певна духовна якість, прояви якої відображаються в дії [105, с. 350].
На відміну від соціології, у якій особистість розглянуто як представника соціальної групи чи соціальний тип, у дослідженнях психологів поширеною є думка, що особистість – це не лише об’єкт суспільних відносин, вона не лише відчуває соціальні впливи, а й перетворює їх, оскільки починає виступати як сукупність внутрішніх умов, через які трансформуються зовнішні впливи суспільства. Отже, психологія акцентує на сукупності психічних процесів, станів і властивостей особистості в їх взаємозв’язках і взаємозалежності.
На нашу думку, доцільно погодитись із думкою українського вченого, професора М. Будіянського, який вважає, що універсальним визначенням, яке

30 могло б об’єднати позиції вчених-суспільствознавців щодо зазначеного питання, є наступне: «Особистість – це соціально-психологічна сутність людини, що формується внаслідок засвоєння людиною суспільних форм свідомості та поведінки, суспільно-історичного досвіду людства». Вчений зазначає, що на становлення людини як особистості мають вплив такі чинники, як суспільне життя, освіта і виховання, спілкування [22, с. 5].
Для вивчення всіх аспектів протиправної поведінки особи ми вважаємо необхідною уніфікацію термінів. У тлумачних словниках сучасної української мови «особа» визначається як окрема людина, індивід, людина, що посідає певне первинне високе становище в суспільстві, у колективі [28, с. 685], а особистість – як конкретна людина з погляду її культури, особливостей характеру, поведінки [97, с. 304]. Зазначені поняття не є тотожними, кожне з них характеризується власним специфічним змістом.
У зв’язку із зазначеним вище, при аналізі протиправної поведінки людини пропонуємо застосовувати поняття «особистість», оскільки дане поняття пов’язане із внутрішнім світом людини, її потребами, мотивами тощо. Під особистістю розуміється людина, яка усвідомлює свої дії, здатна керувати власною поведінкою, що виникає через внутрішню необхідність, давати оцінку наслідкам прийнятого рішення і відповідати за них. Варто погодитись із думкою українського юриста, професора А. Зелінського, який зазначає, що всі люди, які наділені розвиненою свідомістю і здатні керувати своєю поведінкою,
є особистостями [58, с. 54]. Термін «особистість» розкриває унікальні та неповторні властивості, які відрізняють конкретну особу від інших осіб.
Зазвичай науковці, які застосовують поняття «особа правопорушника», вкладають у нього практично тотожний зміст, як і ті, що використовують поняття «особистість правопорушника», адже насамперед йде мова про соціально значущі властивості та ознаки, притаманні людині, що вчинила правопорушення. При вивченні протиправної поведінки людини сучасні вчені насамперед зосереджують увагу на вивченні її внутрішнього світу, тобто

31 спрямованості, мотивації, потреб, інтересів, вольових та інтелектуальних властивостей людини тощо.
Таким чином, аналіз понять «особистість правопорушника» та «особа правопорушника» дає можливість зробити висновок про те, що у науковій, навчальній та методичній літературі доцільно застосовувати поняття
«особистість правопорушника», яке більш повно та всебічно розкриває зміст досліджуваного феномену.
В. Кудрявцев слушно зазначає, що рівень правового розуміння, світоглядні уявлення, нормативно-ціннісні установки особистості не є єдиними детермінантами поведінки – відхилення від правової норми. Вчений робить висновок, що єдиної риси особистості, яка була б властива усім правопорушникам, не існує [80, с. 183-186].
Індивідуальні риси особистості зумовлюють характер вибору у процесі прийняття тих чи інших рішень. Проблема вибору пов’язана з тим, що сила емоцій нерідко є сильнішою за волю розуму. Емоційний вибух або вже осмислене рішення найчастіше можуть спричинити аморальний або протиправний, в тому числі злочинний, варіант вибору поведінки [92, с. 90].
Наприклад, на думку українського правознавця О. Капустіної, особливості особистості, що зумовлюють антисуспільну поведінку – це результат умов життя, виховання тощо [62].
На нашу думку, для попередження протиправної поведінки необхідно виявити ті риси характеру особистості, які мають вплив на вибір варіантів її поведінки, на здійснення певних вчинків, важливих з точки зору права, тобто таких, які є небезпечними для особистих та суспільних інтересів, що охороняються законом, наслідком яких настає юридична відповідальність.
Таким чином, протиправна поведінка нерозривно пов’язана з
індивідуальними особливостями особистості, її види можуть мати неоднакові прояви у різних людей в різних ситуаціях. Такі відмінності мають безпосередній зв’язок із мотивами протиправної поведінки, особистим ставленням до неї, формами її прояву, динамікою та ступенем її вираження. На

32 прояви протиправної поведінки мають вплив як зовнішні умови та обставини, так і свідомість, спрямованість і воля конкретної особистості, яка має можливість вибору різноманітних варіантів поведінки.
Враховуючи викладене у даному підрозділі, можемо зробити висновок, що у проаналізованих наукових працях юристів, кримінологів, психологів увагу зосереджено в основному на зовнішніх, тобто об’єктивних чинниках протиправної поведінки, незважаючи на те, що її суб’єктивні сторони мають надзвичайно важливе значення для дослідження зазначеного явища. У зв’язку з цим доцільно звернутись до поглядів видатних європейських вчених щодо трактування феномена протиправної поведінки та дослідження її світоглядних основ.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал