Міністерство освіти І науки україни дрогобицький державний педагогічний університет імені івана франка



Скачати 452.34 Kb.
Сторінка2/3
Дата конвертації03.03.2017
Розмір452.34 Kb.
ТипАвтореферат
1   2   3

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної проблеми, ступінь її розробленості, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, проаналізовано теоретико-методологічну базу, розглянуто хронологічні межі, визначено теоретичне й практичне значення роботи, подано інформацію про апробацію та впровадження отриманих результатів.

У першому розділі«Ґенеза українського шкільництва в Польщі (ХХ – початок ХХІ ст.)» – висвітлено історіографію питання, охарактеризовано джерельну базу дослідження, проаналізовано розвиток українського шкільництва в Польщі у ХХ – на початку ХХІ ст., визначено організаційні, навчально-методичні засади екстериторіальних центрів українського шкільництва в Польщі.



Як показав історіографічний аналіз, окреслена проблема висвітлюється переважно в монографічних узагальнювальних працях, де окремі педагогічні персоналії згадуються побіжно (А. Богуш, О. Буцко, М. Глось, Т. Голдак, В. Кемінь, В. Кирилич, Г. Купріянович, І. Павлів, М. Чепіль, І. Цепенда, С. Швидюк). Вагомий внесок у дослідження ґенези українського шкільництва у Польщі зробили польські дослідники українського походження (С. Дзюбина, Р. Дрозд, С. Заброварний, М. Козак, О. Колянчук, Т. Марціняк, В. Мокрий, М. Сирник, І. Филипчак, Г. Халупчак), які розглядали його у контексті суспільно-політичних реалій ХХ століття. Це передовсім пояснюється їх можливістю ширшого доступу до першоджерел, свідчень очевидців різноманітних освітніх процесів, що відбувалися в середовищі української нацменшини. Звідси – значно більша кількість статей та монографій з проблеми українського шкільництва за рубежем. Специфікою вітчизняної ж історіографії з вивчення означеного питання є її опрацювання на рівні дисертаційних досліджень (Л. Биковська, Г. Білавич, А. Василюк, І. Павлів), у яких простежується тенденція до тлумачення індивідуальності як нової форми усуспільнення педагогічного досвіду.

Всебічному вивченню досліджуваної теми сприяв критичний аналіз джерельної бази, яка за своєю загальною спрямованістю, інформаційною насиченістю та походженням є доволі неоднорідною, що дає при цьому можливість повністю розкрити доробок та суспільно-культурну й науково-педагогічну діяльність Я. Грицковяна. Умовно джерельну базу дослідження можна поділити на такі групи: 1) праці Я. Грицковяна (підручники, навчально-методичні посібники, наукові статті, рецензії, огляди); 2) архівні матеріали (насамперед особистий архів Ярослава Грицковяна); 3) законодавчі акти вищих органів державної влади Республіки Польща та України, а також діловодна документація (проекти законів, накази, інструкції, звіти); 4) документи громадських організацій (насамперед Українського суспільно-культурного товариства та Об’єднання українців у Польщі); 5) монографії, дисертаційні дослідження, наукові розвідки й інші дослідження, що стосуються проблеми становлення і розвитку українського шкільництва досліджуваного періоду в широкому контексті; 6) періодична преса; 7) довідкові видання (енциклопедії, календарі тощо).



Джерелознавче поле дисертації розширилося за рахунок праць дослідників суміжних дисциплін – історії (М. Козак, М. Лучко, М. Трухан); мовознавства (О. Баранівська, В. Білецький, Я. Радевич-Винницький); культурології (В. Вєдіна, В. Євтух, С. Заброварний); політології (Б. Гудь, О. Калакура, І. Цепенда); літературознавства (М. Зимомря, М. Лесів, Б. Нижанківський). Використання архівних документів, аналіз законодавчих актів, наказів, інструкцій вищих органів влади Польщі й України посприяли з’ясуванню нормативно-правових основ діяльності українських освітніх осередків у різні часові проміжки, виявленню суспільно-політичних змін щодо української нацменшини в Польщі. Це дало можливість більш повно осмислити специфіку розвитку українського шкільництва в Польщі і стверджувати, що джерельна база є достатньо репрезентативною і різноманітною за походженням.

Водночас аналіз наукової літератури засвідчив неоднорідність підходів дослідників до вказаної проблематики: з одного боку, прагнення до переосмислення історико-політичних подій, що мали місце в історії України і Польщі та розлогий аналіз розвитку українського шкільництва в Польщі на різних етапах, а з іншого – недостатня увага до персоналістичної складової освітнього процесу.



З’ясовано, що становлення української школи завжди визначалося політичними й суспільно-економічними умовами розвитку Польської держави, на які значною мірою накладалися міжетнічні й міжконфесійні проблеми між поляками та українцями. Операція «Вісла» призвела до розсіяння українського етносу по всій території Польщі, обмеживши право компактного проживання українських громад в одному населеному пункті, що унеможливлювало створення їх культурних осередків, в тому числі й шкіл. Відносна відлига в СРСР після смерті Сталіна сприяла певній лібералізації «українського питання» у Польській Народній Республіці.

У процесі роботи виявлено, що тенденції розвитку освіти в Польщі містять окремі віхи, які не збігаються з динамікою розгортання шкільництва української національної меншини, хоча воно і є його органічною складовою. У зв’язку з цим слід виокремити підперіоди, які умовно фіксують різні фази становлення українського шкільництва. Цьому процесу передував безпосередньо післявоєнний етап (1945 – 1952), що давав можливість гуртувати дітей українських родин у «пунктах навчання». У 1952 – 1956 рр. було легалізовано пункти навчання у чисельно найбільших скупченнях українських родин. У 1956 – 1968 рр. – періоді пожвавлення суспільно-культурного життя української нацменшини – відкриваються українські школи, функціонують українські класи у школах Польщі, окремі навчальні дисципліни читаються рідною мовою. Період 1968 – 1980 рр. – посилення авторитаризму. Українське шкільництво цього часу зазнало негативних тенденцій розвитку: після «березневих подій» 1968 р. комуністична влада проголосила тезу про «монолітний національний характер» польської держави, що проявилося і в її освітній політиці – закритті малокомплектних шкіл, де навчалися переважно діти української нацменшини. В 1980 – 1991 рр. відбувається демократизація суспільно-політичного життя в Польщі, що привело до послаблення тиску комуністичної влади на функціонування українських осередків. Виникнення на початку 80-х рр. руху «Солідарність» сприяло увиразненню прагнень української меншини до пожвавлення культурного життя, що збіглося із духовними запитами польського суспільства. Період 1991 – 2010 рр. характеризується активізацією діяльності культурно-освітніх українських осередків у Польщі, відродженням громадсько-політичного, культурно-освітнього життя, заснуванням ліцеїв, періодичних видань українською мовою, одержанням нормативно-правових основ освітньої діяльності шкільних осередків. Кінець ХХ – початок ХХІ ст. – період законодавчого врегулювання прав національних меншин на рідномовне навчання у дитячих дошкільних установах, школах, культурно-освітніх осередках. На кінець ХХ ст. припадає створення Комплексів шкіл з українською мовою навчання.

Встановлено, що вивчення української мови у Польській республіці в сучасних умовах відбувається на всіх освітніх рівнях: дошкільних закладах, початкових школах, гімназіях і загальноосвітніх ліцеях. У Польщі функціонують п’ять комплексів українських шкіл («Комплекс загальноосвітніх шкіл ім. Т. Шевченка в Білому Борі»; «Комплекс шкіл ім. М. Шашкевича в Перемишлі»; «Комплекс шкіл ім. Лесі Українки в Бартошицях»; «Комплекс шкіл в Ґурові Ілавецькому»; «Комплекс шкіл в Лігниці»), що включають 56 загальноосвітніх навчальних закладів та чотири ліцеї з українською мовою навчання.

Починаючи з кінця ХХ ст. україністика в Польщі активно впроваджується і в академічних та наукових установах. На сьогодні україністика польського зарубіжжя, що має інтердисциплінарний характер, функціонує у Варшавському, Ягеллонському (Краків), Вармінсько-Мазурському (Ольштин), Вроцлавському, Люблінському імені Марії Кюрі-Склодовської та Люблінському Католицькому університетах. Українська як друга слов’янська мова вивчається в університеті імені Адама Міцкевича (Познань) та в університеті міста Щецін. Окремі українознавчі спеціальності функціонують у Сосновці (Сілезький університет), Державній Вищій професійній школі (Сянок).

З’ясовано, що розвиток українського шкільництва в зазначений період мав контраверсійний характер. Залежно від того, яким був суспільний розвиток Польської держави – від авторитаризму до демократичних процесів, таким був і стан українського шкільництва. Водночас слід відзначити, що зменшення кількості українських шкіл пов’язане також із об’єктивними причинами, а саме: природними процесами асиміляції, які притаманні всім етнічним меншинам у Польщі.

Другий розділ – «Внесок Ярослава Грицковяна у розвиток українського шкільництва в Польщі» – присвячений вивченню найбільш вагомих досягнень Я. Грицковяна як організатора, педагога, суспільно-культурного діяча на тлі контекстуального розвитку українського шкільництва у Польщі, висвітленню здобутків освітянина з огляду на роль шкільництва у процесі збереження історичної пам’яті та національної ідентичності у полікультурному середовищі.

Аналіз життєвого й творчого шляху Я. Грицковяна, дані особистого архіву дають можливість умовно виокремити такі етапи його суспільно-культурної, організаційної, науково-педагогічної діяльності з огляду на виявлення сукупності найбільш характерних рис.



Перший етап (1947 – 1960) – формування і розвиток гуманістичних цінностей, окреслює період навчання Я. Грицковяна (педагогічний ліцей у місті Битув; закінчення курсів за програмою спеціальності вчителя російської мови у Слупську та Вейгерові; початок педагогічної діяльності на посаді вчителя у загальноосвітньому ліцеї міста Завєрцє; університетські студії в Ягеллонському університеті в Кракові) та формування власних поглядів на навчання й виховання школярів у полікультурному середовищі.

Вагому роль у становленні особистості Я. Грицковяна як педагога і суспільного діяча відіграли університетські студії в Кракові (1955 – 1960) Університетська атмосфера сприяла творчому зростанню та розвитку організаторських навичок. Він був одним з організаторів «Гуртка молодих українців». Тут практикувалося проведення тематичних зустрічей з метою виголошення доповідей з історії, літератури та мистецтва, відзначення пам’ятних ювілейних дат видатних культурних діячів України, а головним завданням було залучення студентів до поширення знань серед молоді в осередках української національної меншини.

Встановлено, що в межах діяльності Українського сycпільно-культурного товариства, покликаного відновити зруйновані українські осередки просвітницького характеру, Я. Грицковян ще в студентські роки розгорнув активну організаційно-просвітницьку роботу та сприяв його розвитку, організації численних заходів, що посилювали дієвість українського шкільництва на землях розселення українців, насамперед на півночі Польщі (Ґданськ, Щецін, Старґард Щецінський, Слупськ, Кошалін, Щецінек, Білий Бір, Битув, Ґурово Ілавецьке, Лігниця, Зельона Ґура).

Другий етап (1961 – 1989) – активна науково-педагогічна діяльність Я. Грицковяна (методист української мови у школах Кошаліна, працівник Кошалінського інституту вдосконалення кваліфікації вчителів, керівник курсів підвищення педагогічної майстерності у цьому ж інституті; захист докторської дисертації у Вроцлавському університеті, публікація численних статей, методичних праць, підручників).

З’ясовано, що цей період праці педагога характеризувався предметно-соціальною багатовекторністю, яка визначала пізнавальну активність як вчителя, так і школяра. Педагогічній діяльності Я. Грицковяна була притаманна творчість, яка дала змогу використовувати у навчальному процесі весь спектр українознавчих дисциплін: рідну мову, фольклор, українську літературу, історію України. Вміле поєднання в освітній діяльності краєзнавчих, народознавчих і педагогічних знань допомогло йому довести спроможність та ефективність власної педагогічної концепції рідномовного навчання українських дітей у Польщі та зберегти його національну самобутність.

У більшості своїх наукових розвідок педагог торкався питання рідної мови для українців як громадян Польської держави та аргументовано доводив тезу про закономірне панування мови титульної нації, тобто польської. З іншого боку, навчання рідною мовою або хоча б належний рівень її вивчення – це вагома обставина, що протистоїть природній асиміляції.

Доведено, що дослідницькі студії Я. Грицковяна органічно пов’язані між собою, хоча вони стосуються різних галузей науки, у тому числі педагогіки, літературознавства, українознавства, бібліографії, народознавства, краєзнавства, перекладознавства. У межах інтердисциплінарних зв’язків питання сприйняття й засвоєння української культури в Польщі було стабільним у колі дослідницьких зацікавлень Я. Грицковяна. Це ілюструють його численні критичні оцінки творчості В. Гірного, М. Гоголя, О. Лапського, Д. Павличка, В. Пачовського, Лесі Українки, І. Франка, Т. Шевченка, які мають не тільки літературознавчий сенс, але й містять знання про естетичне та моральне виховання шкільної молоді.

Третій етап (1990 – 2010) – організаційна діяльність з відродження українських культурно-освітніх осередків у Польщі (член культурно-освітнього осередку в Кошаліні; організатор і голова Українського вчительського товариства; співпраця з освітніми інституціями України; реалізація педагогічного досвіду).

Будучи членом культурно-освітнього осередку в Кошаліні, Я. Грицковян долучився до просвітницької роботи серед українського населення Кошалінщини: читання лекцій з українознавства, проведення дискусій на різноманітні теми (суспільно-політичні, мистецькі та економічні), організація форумів серед педагогів та суспільно-культурних діячів з метою розширення й зміцнення навчально-виховної роботи в культурно-освітніх осередках Кошалінщини.



Як голова Українського вчительського товариства, Я. Грицковян спричинився до зміцнення духовного потенціалу українського шкільництва, стимулював вчителів-методистів розробляти навчально-дидактичні матеріали, організовував методичні кущові семінари, сприяв поліпшенню стану методики викладання української мови у школах і так званих «пунктах української мови», вдосконаленню педагогічної майстерності вчителів. У трактуванні Я. Грицковяна особливої ваги у контексті розбудови українського шкільництва Польщі набували такі визначальні компоненти педагогічної культури вчителя, як а) психолого-педагогічна ерудиція, б) вміння органічно поєднувати навчально-виховну, науково-дослідницьку та культурно-просвітницьку діяльність, в) володіння почуттям постійної потреби досягати самовдосконалення.

Виявлено, що головними напрямами діяльності Українського вчительського товариства були: укладання проектів робочих планів, програм, ведення кореспонденції, у тому числі з Міністерством національної освіти та Об’єднанням українців у Польщі, підтримка контактів з учительськими організаціями в Україні та за її межами, зокрема, в країнах української діаспори (Канада, Америка, Австралія, Німеччина).

Виокремлені етапи педагогічної, організаційної й суспільно-культурної діяльності Я. Грицковяна не претендують на беззаперечність та остаточність, оскільки при їх групуванні бралися до уваги пріоритетні напрями діяльності педагога у певні часові проміжки.

У розділі особливу увагу приділено вивченню педагогічної концепції рідномовного навчання й виховання Я. Грицковяна, що спрямована на уміння а) навчати рідної мови та б) засвоювати рідну мову в умовах інонаціонального середовища. Сутність цієї концепції полягає у формоутвірних, багатоаспектних проявах зворотного зв’язку між вчителем як носієм знань, з одного боку, та учнем як реципієнтом цих знань і водночас активним носієм мовного матеріалу – з іншого. Вона базується на поєднанні інформаційно-рецептивного, проблемного й логічного підходів до навчально-виховного процесу з урахуванням національних ознак, життєвих обставин в інонаціональному середовищі, загальнолюдських цінностей.

Я. Грицковян є розробником й автором цілої низки новаторських програм та підручників для навчання українських дітей у Польщі: читанка для 5 класу початкової школи «Перегук віків», для 2 класу «Журавлики», для 5 класу – «Виноградник», для 7 класу – «Любіть Україну» та ін. Він сформулював відповідь на питання, яким повинен бути підручник для школи, де навчаються діти з українських родин у полікультурному середовищі. Результати аналізу цих праць засвідчують, що педагогічна концепція рідномовного навчання й виховання Я. Грицковяна передбачає пояснювально-ілюстративне навчання українознавчих дисциплін на рівні міжпредметних зав’язків. У його підручниках вміщено максимум інформації про Україну (географія, історія, культура, традиції, країнознавство) при мінімальному обсязі (на вивчення української мови в школах Польщі відведено всього три години на тиждень) з урахуванням виховної функції змістового наповнення.

Доведено, що в педагогічній концепції Я. Грицковяна краєзнавство постає одним із дієвих чинників навчання та виховання. Йдеться про той масив історичного, народознавчого, бібліографічного характеру, що містить ціннісні орієнтації з урахуванням визначних подій у житті українського народу. Як показав аналіз його підручників, краєзнавчий матеріал підібрано відповідно до вікових особливостей учнів з огляду на вплив інонаціонального середовища. Основою для створення підручників Я. Грицковяна стали уривки з творів видатних українських письменників і поетів та праці сучасних польських авторів українського походження, у яких відображено любов до України, повагу до історичної пам’яті свого народу, культури і традицій українців.

У своїх працях Я. Грицковян аргументовано показав, наскільки ефективним є питання про консолідуюче використання мови як домінантної риси українського народу в полікультурному середовищі. Звідси й забезпечення гармонійного поєднання її функцій, а саме: а) інформативно-комунікативної, б) пізнавально-оцінювальної та в) образно-нагромаджувальної. Своїм доробком він утвердив значення мови як інструмента, що сприяє збереженню українською меншиною у Польщі її визначальних ідентифікаторів з проекцією на історичну пам’ять, традиції та звичаї українців, які жили і живуть на теренах сучасної Польщі.



У педагогічній діяльності Я. Грицковяна нами виокремлено новаторські підходи до організації і проведення навчально-виховного процесу в комплектних класах, що формуються з дітей різного шкільного віку. Відповідно до норми, прописаної Міністерством освіти Польської республіки, клас повинен складати не менше семи учнів. Це спричиняє труднощі при організації навчання, вивченні мови, подачі матеріалу та ін. У цьому випадку Я. Грицковян об’єднував учнів двох класів, у кожному з яких утворював окрему групу, при об’єднанні трьох класів він формував три групи, при об’єднанні чотирьох – учні молодших класів формують одну групу, а старших – другу. Відповідно до його педагогічної концепції, успішному проведенню означених уроків сприяє використання таких методів, як «голосне» (робота з учителем) та «тихе» (самостійне) навчання. Виокремивши фази («голосна» і «тиха») під час навчання української мови, Я. Грицковян продемонстрував, у який спосіб можна досягти максимальної якості вивчення української мови при обмеженні часу навчання.

Важливою складовою педагогічної концепції Я. Грицковяна є поєднання рідномовного навчання й виховання з позашкільною діяльністю з урахуванням інонаціонального середовища. Особливу увагу педагога звернено на національне виховання учнів через організацію молодіжних товариств, художніх гуртків, проведення літературних і пам’ятних вечорів, відзначення українських національних і релігійних свят тощо. Водночас Я. Грицковян пропонує польським вчителям історії, географії, мови і літератури інформувати польських учнів про визначні події в історії України, її культуру та традиції, долучатися до проведення свят та урочистих подій, що організовані українською громадою. З огляду на це, виявлено полікультурний характер педагогічної концепції Я. Грицковяна, у якій представлено практичні поради щодо подолання етнічних непорозумінь, виховання поваги до культури інших народів, толерантного ставлення до людей інших національностей, формування культури міжетнічного спілкування.

Здійснений аналіз педагогічної концепції Я. Грицковяна дає підстави стверджувати про можливість її творчого використання у школах та культурно-освітніх осередках української громади за кордоном.

На сучасному етапі українська громада є однією з найчисельніших у країнах Європи та Америки. У місцях компактного проживання українців створюються школи або класи, де вивчається українська мова. Важливою проблемою для українських шкіл зарубіжжя є якість освіти, підручників, посібників, дидактичних матеріалів з орієнтацією на поєднання мовно-лексичного та краєзнавчого, народознавчого, соціокультурного аспектів. Побудована на принципах гуманізму, демократизації, народності з урахуванням, з одного боку, полікультурного характеру сучасної освіти, а з іншого – національно-культурної самобутності, педагогічна концепція Я. Грицковяна нівелює природну асиміляцію закордонних українців та сприяє збереженню надбань, культури й традицій свого народу в умовах інонаціонального середовища.

Підкреслимо також, що нині в Україні функціонує низка шкіл з викладанням мовою національної меншини, де українська мова вивчається як державна. Відтак рівень навчання української мови та навчально-методичного забезпечення дисципліни у цих школах постають ключовими проблемами. Таким чином, застосування педагогічної концепції Я. Грицковяна, використання його підручників у навчально-виховному процесі як української школи за кордоном, так і в Україні у школах нацменшин сприятиме вивченню української мови та збереженню тотожності зарубіжних українців, громадян України, представників національних меншин.
ВИСНОВКИ
Результати дослідження дають підстави для таких висновків.

1. Критичний аналіз історіографії проблеми та її джерельної бази дозволяє стверджувати, що науково-педагогічна й суспільно-культурна діяльність Я. Грицковяна залишається на сьогодні недостатньо вивченою. У ході дослідження було з’ясовано, що переважна більшість праць про Я. Грицковяна мала інформативний, публіцистичний, літературознавчий характер. Науково-педагогічний доробок та громадська діяльність педагога опосередковано розглядалися сучасними науковцями в контексті розвитку українсько-польських культурних взаємин і вивчення окремих етапів розвитку освітньої системи Польщі та шкільництва нацменшин.

У результаті аналізу фактів становлення та розвитку українського шкільництва у Польщі як системи виявлено значну кількість прикладів організаційно-педагогічного досвіду; за їхньою допомогою висвітлено концептуальні ідеї, дидактико-методичні підходи численних представників українського шкільництва у Польщі; обґрунтовано взаємозв’язок освітніх ланок, що реалізують навчально-виховний процес в українських шкільних осередках.

2. У ході роботи з’ясовано, що становлення і розвиток українського шкільництва в Польщі у ХХ – на початку ХХІ ст. залежали від: європейських та національних суспільно-політичних трансформацій (входження українських земель Галичини, Холмщини і Підляшшя до складу Другої Речі Посполитої (1921); проведення акції «Вісла» та наступна депортація українців на північно-західні землі Польщі (1947); «березневі події» в Польщі (1968); створення Третьої Речі Посполитої (1989); входження Польської республіки до Євросоюзу (2004)); освітніх реформ Польської республіки (1919 – обов’язкове безкоштовне семирічне навчання; 1932 – впровадження триступеневої системи початкових шкіл; 1945 – поширення «соціалістичної» освітньої моделі, 1948 – зміна триступеневої структури шкільної освіти на двоступеневу; 1961 – впровадження восьмирічної загальноосвітньої школи, створення профільних класів у ліцеях; 1973 – впровадження десятирічної загальноосвітньої школи; 1980 – відмова від десятирічної системи навчання та повернення до попередньої; 1999 – перехід до триступеневої моделі освіти); нормативно-правової бази щодо визнання/невизнання прав нацменшин (Постанова Міністерства освіти Польщі «Про введення української мови в польських школах» (1952); Розпорядження Міністерства освіти Польщі «Про утворення пунктів навчання української мови» (1956); Постанова Центрального комітету Польської об’єднаної робітничої партії «Про морально-політичну єдність польського народу» (1976); Розпорядження Міністерства освіти Польщі «Про регулювання співвідношення кількості годин у школах з українською мовою навчання» (1991); Розпорядження міністра освіти «Про організацію освіти, яка уможливить підтримання почуття національної, етнічної та мовної ідентичності учнів, які належать до національних меншин» (1992); закріплення прав нацменшин у Конституції Польщі (1997 р.); Ухвала Міністерства освіти «Про умови і способи реалізації школами завдань, що стосуються національних меншин та етнічних груп» (2002)).

Унаслідок реформи освіти в Польщі (1999) був заснований Комплекс шкіл з українською мовою навчання у Перемишлі, Білому Борі, Ґурові Ілавецькому, Лігниці, що охоплює такі рівні освіти, як початкова школа, гімназія, загальноосвітній ліцей. З’ясовано, що пріоритетними напрямами діяльності вищезгаданих Комплексів шкіл є: збереження національної самобутності, культурних традицій українського народу; забезпечення освітніх й інформаційних потреб молодого покоління, застосування нових підходів до навчання, які сприяють розвиткові самостійності, успішності, передбачають співробітництво та соціокультурну адаптацію у польськомовному освітньому просторі. Важливу роль у процесі національної ідентифікації молодого покоління зарубіжних українців відіграє вивчення національної історії, народних звичаїв, культурних традицій українського народу. Для вищезгаданих комплексів характерними є: організація літніх таборів для дітей з українських родин, проведення різноманітних позакласних заходів, тематичних зустрічей, що є органічним продовженням національно-патріотичного виховного процесу в позаурочний час.

3. Встановлено, що на формування особистості Я. Грицковяна як педагога, культурно-просвітницького і громадського діяча значний вплив мали: зовнішні фактори (суспільно-політичні, культурно-освітні трансформації, що відбулися у Польщі у 40 – 60-х рр. ХХ ст., соціальне середовище, навчання в Краківському університеті, соціокультурні чинники, зокрема співпраця з О. Васильків, С. Грабовським, Р. Дроздом, В. Козаком, О. Колянчуком, Р. Лужним, П. Олешком, М. Труханом, М. Якубцем) та внутрішні чинники (родинне, національне, моральне виховання, активна співпраця з представниками української діаспори в Польщі, формування власних поглядів на рідномовне навчання й виховання школярів у полікультурному середовищі).

4. На основі аналізу наукового доробку та життєвого шляху Я. Грицковяна нами було виділено кілька етапів його організаційно-педагогічної та суспільно-культурної діяльності, а також напрямів наукової роботи: перший етап (1947 – 1960) – формування і розвиток гуманістичних цінностей, започатковані під час навчання педагога в педагогічному ліцеї у м. Битув, у Краківському університеті; другий етап (1961 – 1989) – науково-педагогічна діяльність Я. Грицковяна, що характеризується активною освітньою працею на посаді методиста української мови у школі м. Кошалін, керівника курсів Кошалінського інституту вдосконалення кваліфікації вчителів, публікація численних статей з нагальних проблем українського шкільництва в Польщі; третій етап (1990 – 2010) – організаційна діяльність з відродження українських культурно-освітніх осередків у Польщі, характерною ознакою якої було заснування Українського вчительського товариства.

Проведене дослідження дало змогу також виокремити кілька напрямів у науковій діяльності Я. Грицковяна: педагогічний – найбільш репрезентативний, що характеризується цілою низкою науково-дослідницьких та навчально-методичних праць про розвиток українського шкільництва в Польщі та методику навчання української мови у школах нацменшини; літературознавчий напрям полягає у дослідженні українсько-польських літературних відносин, франкознавчих та шевченкознавчих студій, критичному аналізі творів представників української нацменшини; бібліографічний – в укладанні й виданні польської україніки; публіцистичний – характеризується публікацією низки статей про суспільні, освітні, літературні події з метою збудження громадської думки як української спільноти, так і корінних поляків; художньо-критичний – виражається у написанні власних оригінальних творів, які володіють виховним потенціалом.

5. З’ясовано, що головними засадами, покладеними в основу побудови педагогічної концепції рідномовного навчання і виховання Я. Грицковяна були: роль рідної мови як головного чинника у процесі консолідації української національної меншини в інонаціональному середовищі; значущість шкільництва у процесі збереження історичної пам’яті та національної ідентичності; концепти «свого/рідного» – «чужого/інакшого», що знайшли відображення у подоланні стереотипів на рівні трансцендентних вартостей і національних традицій стосовно природо- та культуровідповідності.

У структурі його педагогічної концепції виділено змістовий, цільовий та результативний компоненти. Виявлено, що змістовий компонент є ефективним у поєднанні з цільовим і результативним. Цільовий компонент стимулює досягнення мети як з боку вчителя, так і учня, результативний – включає безпосередній аналіз навчального матеріалу, обґрунтування підсумків на рівні мотиваційної діяльності з метою формування поняттєво-образного мислення. Названі компоненти слід диференціювати, оскільки вони охоплюють особистісно зорієнтовані якості. Виокремлені компоненти мають розвивальну властивість і сприяють гармонійному розвитку школяра.

6. Результатами дослідження доведено актуальність основних положень педагогічної концепції Я. Грицковяна, аргументовано їх співзвучність з головними засадами сучасної національної системи освіти, особливо у питаннях вироблення дієвих механізмів культурно-освітнього співробітництва між Україною та діаспорою. З-поміж пріоритетних напрямів впровадження педагогічного досвіду Я. Грицковяна в освітню практику нами виокремлено такі: врахування дидактичних принципів, методів та підходів, розроблених педагогом, у процесі викладання української мови в школах зарубіжжя; орієнтація на використання на уроках рідної мови краєзнавчого й народознавчного матеріалу; надання важливого значення національно-патріотичному вихованню засобами української художньої літератури; організація позакласної виховної роботи, спрямованої на подолання міжетнічних конфліктів та сприяння міжнаціональному спілкуванню. Можемо констатувати, що педагогічна концепція Я. Грицковяна придатна для використання і в школах національних меншин України. Побудовані з урахуванням психологічних і вікових особливостей учнів підручники Я. Грицковяна сприятимуть інтеграції нацменшин в українське суспільство, враховуючи їхню національну самобутність.

Дисертаційне дослідження не вичерпує усіх аспектів проблеми, пов’язаної з висвітленням контекстуального розвитку українського шкільництва у Польщі з проекцією на багатогранну діяльність Я. Грицковяна як педагога. Подальшого вивчення потребує дослідження можливості інтеграції його педагогічного доробку в навчальний процес вищої школи, особливо в аспекті викладання методики навчання української мови в школах національних меншин України.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал