Методологія та форми взаємодії суспільства з природним середовищем в умовах індустріального і пост індустріального періодів розвитку цивілізації



Сторінка1/9
Дата конвертації27.01.2017
Розмір1.53 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9

  1. Методологія та форми взаємодії суспільства з природним середовищем в умовах індустріального і пост індустріального періодів розвитку цивілізації

Природа є самодостатньою об'єктивною реальністю, яка здатна існувати без будь-якого стороннього втручання і незалежно від людського усвідомлення закономірностей її функціонування. Проте життя людини та існування суспільства завжди були і залишаються об'єктивно пов'язаними з природним середовищем та використанням природних ресурсів. Це підтверджує тезу про те, що людина і суспільство є продуктами розвитку природи й залишаються її частинами, залежними від існування природи.

Безліч видів взаємодії людини і суспільства з природним середовищем на різних етапах їх існування умовно можна назвати при¬родокористуванням. Можна виділити такі типи природоко¬ристування: збирально-привласнюючий; вироб¬ничо-продуктивний; інноваційно-конструктивістський, ноосфер-ний або інформаційний*.

Збирально-привласнююче природокористування характерно для первісного етапу розвитку людського суспільства. "Дарунки" при¬роди привласнювалися за допомогою збирання, полювання та ри¬бальства. Кількість населення при певному способі існування у найбільш оптимальних (степових і лісостепових) ценозах, станови-ла від 8 до 17 осіб на квадратний кілометр. При зазначеному спосо¬бі існування ріст народонаселення був обмеженим, цілком залежав від природної продуктивності природного середовища і міг відбува¬тися лише за рахунок скорочення і знищення інших біологічних ви¬дів, що становлять для людини харчову й іншу ресурсну базу.

Основними ознаками виробничо-продуктивного природокористу¬вання традиційно називають виділення осілих племен з маси кочо¬вих "варварів", перехід від кочового "збирального" способу життя до зайняття землеробством, відокремлення скотарства від земле¬робства, а пізніше — ремесла від землеробства і скотарства, а та¬кож торгівлі від ремесла. Сутність продуктивного природокористу¬вання полягає в тому, що життєві ресурси вже не тільки вишуку¬ються і добуваються, а й цілеспрямовано формуються. Демографіч¬на ємність середовища порівняно із збирально-привласнюючим природокористуванням збільшується приблизно в 400-600 разів.

Зародження інноваційно-конструктивістського природокористу¬вання позв'язують з епохою науково-технічної революції. Для цьо¬го типу природокористування характерно значне зростання про¬дуктивності праці за рахунок різкого підвищення технічної й енергетичної озброєності виробництва, перехід від екстенсивного до інтенсивного способу нарощування виробництва. Найважливішою його ознакою є перевага витрат на виробництво вторинних ресур¬сів, тобто засобів виробництва і штучної реальності, над витрата¬ми на виробництво первинних ресурсів. При та¬кому типі природокористування та рівні економічного розвитку виробництва продовольства людське співтовариство здатне існува¬ти в кількості до 9 млрд, який прогнозується на планеті приблиз¬но усередині XXI ст.

В сучасний період у науковій літературі все частіше зустрічають¬ся твердження про зародження принципово нового типу природо¬користування — ноосферного або інформаційного. Теоретичне обг¬рунтування необхідності і неминучості встановлення ноосферного типу природокористування наука пов'язує з ім'ям ви¬датного вченого XX ст. В. Вернадського та його вченням про но¬осферу. Проте слід зазначити, що чіткого практичного визначення поняття ноосферного природокористування в сучасній літературі не міститься. Інформаційний тип природокористування пов'язу¬ється із сучасною комп'ютерною революцією. Зазначене природо¬користування засновано на зародженні систем штучного інтелекту, біотехнологій, генної інженерії, встановленні "нового світового по¬рядку" і "справедливої системи" розподілу природних ресурсів між "багатими" і "бідними" на них країнами. Крім того, основною оз¬накою ноосферно-інформаційного типу природокористування має стати створення штучних саморегулюючих біосистем.

Взаємодія людини і суспільства з природним середовищем зав¬жди існувала і відбувалась у тих чи інших формах.

Залежно від цілей та потреб, що задовольняються засобами при¬роди, можна виділити такі форми взаємодії людини і суспільства з природою. Перша — задоволення людиною своїх фізичних, біоло¬гічних та інших тілесних потреб на засадах перебування у природному середовищі та споживання природних засобів. її називають біологічною формою взаємодії людини з природним середовищем. Друга — споживання існуючих, відтворення і заміна споживаних та створення з використанням природних властивостей та за допомо¬гою природи нових об'єктів для задоволення матеріальних потреб людини і суспільства. Цю форму називають економічною взаємо¬дією з природою. Третя — охорона природного середовища, голов¬ною метою якої є збереження людини як виду та її навколишньо¬го природного середовища. Ця широко визнана в останнє півсто-ліття форма названа екологічною взаємодією людини і суспільства з природою. Четверта — культурне й естетичне сприйняття приро¬ди і на цій основі духовне співіснування та проникнення в суть природного середовища. її можна розуміти як духовну форму вза¬ємодії людини з природою.




  1. Поняття природноресурсового та екологічного права в широкому і вузькому змісті

Екологічне право виступає юридичною формою екологічних відносин. Його розвиток і становлення відбувається у широкій науковій дискусії, що є цілком виправданим, бо тільки у процесі наукового обговорення можна виробити оптимальний підхід до розуміння екологічного права. Висловлені думки про поняття екологічного права в загальних рисах зводяться у цілому до двох основних напрямків. Одні автори вважають, що екологічне право належить до числа комплексних (інтегрованих) галузей права, до складу якої входить декілька самостійних галузей права, які регулюють різні види екологічних відносин. При цьому комплексність екологічного права автори такої думки трактують по-різному1. Наприклад: а) кожна галузь права, яка входить до складу екологічного права, регулює самостійний вид екологічних відносин, в основі яких лежать різні екологічні об'єкти. Тому й існують такі самостійні галузі права, як земельне, лісове, водне, гірниче, фауністичне, атмосфероповітряне та інші; б) екологічне право — інтегрована правова спільність (комплексна галузь права), яка об'єднує сукупність еколого-правових норм, що регулюють екологічні відносини з метою ефективного використання, відтворення, охорони природних ресурсів, забезпечення якості навколишнього природного середовища, гарантування екологічної безпеки, реалізації захисту екологічних прав Водночас отримує розвиток і концепція, згідно з якою екологічне право не є комплексною галуззю права, а являє собою самостійну галузь права у загальній системі права. Так, Ю. О. Вовк вважає, що природноресурсове (екологічне) право має єдиний предмет правового регулювання — суспільні відносини, які складаються з приводу раціонального використання й охорони природних ресурсів Інші автори, підтримуючи таку думку, наголошують на тому, що єдині екологічні відносини поділяються на декілька різновидів (земельні, водні, лісові, гірничі, фауністичні, атмосферо-повітряні та інші), які мають свої істотні специфічні особливості і спеціальні правові форми у вигляді підгалузей екологічного права (земельні, водні, лісові, гірничі, фауністичні, атмосфероповітряні, природно-заповідні та інші)3. На їх думку, такий підхід до розуміння екологічного права забезпечує його єдність як самостійної (не комплексної) галузі права і внутрішню диференціацію. Викладене дозволяє зробити висновок, що екологічне право як галузь права являє собою систему правових норм, які регулюють екологічні відносини з приводу приналежності, використання, забезпечення екологічної безпеки, відтворення природних ресурсів у їх нерозривному зв 'язку з природним середовищем, охорони навколишнього природного середовища з метою реалізації інтересів відповідних суб'єктів та підтримання сталого екологічного розвитку, екологічної рівноваги в країні та окремих її регіонах.
4. Об'єкти природноресурсового права.

Під об'єктами права в широкому значенні розуміють майнові, природні та духовні блага, з приводу яких виникають правовідносини. Відомо, що природними об'єктами є речі та блага природного походження, що існують без участі людини і суспільства або з певною їх участю, наприклад, штучно утворені ними об'єкти, що існують завдяки закономірностям функціонування природи та зусиллям людської діяльності. Таким чином, об'єктами природноресурсового права є природно завершені та відносно відокремлені природні складові, що існують у взаємодії із соціальним середовищем і виконують для людини і суспільства відповідні функції.Однак не все, що має природне походження, може бути об'єктом природноресурсового права. Наприклад, багато натуральних благ і природних явищ не піддається правовому впливу, зокрема земний магнетизм і земне тяжіння, обертання землі та зміна дня і ночі, виверження вулканів і землетруси, зсуви ґрунту та затоплення, водні відливи і приливи, удари блискавки та грозові явища, сонячна та вітрова енергія тощо. Тому об'єктами природноресурсового права можуть бути тільки ті натуральні блага і природні явища, з приводу яких можливо виникнення суспільних відносин щодо їх використання.До природних об'єктів належать земля, її надра, ліси та нелісова рослинність, води і водно-болотні угіддя, тваринний світ, об'єкти природно-заповідного фонду та ін. Чинне природноресурсове законодавство передбачає визначення та класифікацію відповідних природних об'єктів. Так, в ЗК встановлена класифікація земель відповідно до їх цільового призначення, а Законом України від 13 грудня 2001 р. "Про тваринний світ"1 передбачена класифікація тваринного світу як об'єкта права. Аналогічні положення містяться в гірничому, водному, лісовому та природно-заповідному законодавстві. Класифікація природних об'єктів встановлена з метою визначення правового режиму кожного природного об'єкта, що сприяє їх раціональному й ефективному використанню.




  1. Суб'єкти природноресурсового права та природноресурсова правосуб'єктність.

Природноресурсове право має регулювати відповідні відносини, тому що їх суб'єктами є окремі індивіди, колективи людей, органи влади й органи управління, а також держава в цілому. У праві визначається міра можливої та належної поведінки суб'єктів природноресурсових відн' син, що забезпечує оптимальне використання природних ресурсів, їх збереження та відтворення.Словосполученням "суб'єкт права" у загальнотеоретичному розумінні й у галузевому правознавстві прийнято позначати учасників суспільних відносин. Безумовно, поняття суб'єкта права як учасника відповідних відносин пов'язане з поняттями правоздатності та дієздатності. При цьому природноресурсова правоздатність -- це здатність мати природноресурсові права і приймати на себе природноресурсові обов'язки. Природноресурсова дієздатність -- це здатність своїми діями здобувати природноресурсові права і самостійно виконувати відповідні обов'язки. Разом правоздатність і дієздатність становлять природноресурсову правосуб'єктність.Природноресурсова правосуб'єктність -- це здатність бути учасником природноресурсових суспільних відносин. Юридична сторона природноресурсової правосуб'єктності полягає в законодавчому визнанні можливостей суб'єктів права брати участь у суспільних відносинах на природні об'єкти, природні ресурси та природні комплекси. Юридичні норми створюють основу для участі суб'єктів природноресурсового права у відповідних правовідносинах, наприклад, відносинах власності на природні ресурси, правовідносинах природокористування тощо.Однак окремі природні об'єкти, наприклад землі як просторовий базис або водні чи лісові ресурси, становлять собою життєзабезпечувальне середовище і є умовою підтримання життєдіяльності людини і суспільства. Тому їх використання ґрунтується на підставі природних потреб людини і суспільства незалежно від законодавчого визнання. Адекватна законодавча легалізація суб'єктів права на природні об'єкти має важливе значення для розвитку всієї системи природноресурсових суспільних відносин.На підставі чинного законодавства суб'єктами природноресурсового права визнаються: український народ; держава в особі органів законодавчої та виконавчої влади; територіальні громади в особі органів місцевого самоврядування; громадські об'єднання та їх організації в особі своїх керівних органів; юридичні особи, що оформлені як підприємства, установи й організації та їх об'єднання; усі природокористувачі в особі вітчизняних громадян, громадян іноземних держав та осіб без громадянства, а також іноземні держави та міжнародні організації; інші учасники природноресурсових відносин. Отже, коло суб'єктів природноресурсового права за українським законодавством досить широке, а їх природноресурсова правосуб'єктність не є однаковою. Держава як суб'єкт "природноресурсового права визнана Конституцією і закріплена у природноресурсових кодексах та багатьох актах чинного законодавства. Так, згідно зі ст. 84 ЗК у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Проте держава, залишаючись суб'єктом природноресурсового права, реалізує свої повноваження через органи законодавчої та виконавчої влади. Територіальні громади визнані суб'єктами природноресурсових відносин ст. 142 Конституції, в якій зокрема передбачено, що ма-теріальною основою місцевого самоврядування є земля та інші природні ресурси, що перебувають у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їх спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Територіальні громади можуть реалізовувати свої природноресурсові права й обов'язки як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Юридичні особи є учасниками різноманітних природноресурсових відносин і становлять найбільшу частку суб'єктів природноресурсового права. Фізичні особи є індивідуальними суб'єктами природноресурсового права. Іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації також можуть бути суб'єктами природноресурсового права.
7. Принципи права

Принципи права — це основні системовідтворю-вальні ідеї, які закріплені у загальноправових доктринах і галузевих концепціях права, а також у джерелах та нормах чинного законо¬давства, що спрямовані на реалізацію суспільних відносин у межах державної політики. Отже, принципи права можуть бути офіційно закріплені у законодавстві або випливати з його змісту.

Принципи природноресурсового права — це закріплені або ви¬ражені у правових нормах основні положення, відповідно до яких здійснюється регулювання природноресурсових відносин. Виходячи з традиційних підходів і сучасних напрямів досліджень правових принципів слід виділяти загальні, спеціальні та інституціональні принципи природноресур¬сового права.

Загальні принципи природноресурсового права застосовуються для регулювання усієї сукупності природноресурсових відносин не¬залежно від їх пооб'єктного та видового розмежування. Спеціальні ж принципи застосовуються при врегулюванні відносин, пов'яза¬них з використанням, відтворенням та охороною окремих природ¬них об'єктів та їх ресурсів — земель, надр, вод, лісів, природно-за¬повідного фонду, рослинного і тваринного світу, у зв'язку з чим їх часто відносять до галузевих правових принципів. Значення загальних правових принципів полягає не тільки в супроводженні правового регулювання певних природноресурсо¬вих відносин, а й у тому, що на їх засадах формуються галузеві принципи. (Принцип юридичного закріплення народної належності природних багатств, Принцип правового забезпечення гармонійної взаємодії суспільства і природи, Принцип забезпечення раціонального й ефективного використан¬ня природних ресурсів, Принцип правового забезпечення цільового використання природних об'єктів, Принцип стимулювання та відповідальності власників і природо-користувачів за належне використання природних об'єктів і відтворення їх ресурсів, Принцип забезпечення стабільного використання природних ресур¬сів, Принцип правового забезпечення оптимального компенсування витрат на поліпшення якості природних ресурсів).

Спеціальні принципи природноресурсового права закріплені у ві-докремлених і певною мірою самостійних галузях права, що вклю¬чені в його структуровану систему. Так, відповідно ст. 5 ЗК земель¬не законодавство базується на таких принципах: поєднання особ¬ливостей використання землі як територіального базису, природ¬ного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівнос¬ті права власності на землю громадян, юридичних осіб, територі¬альних громад і держави; раціонального використання та охорони земель; забезпечення гарантій прав на землю; пріоритету вимог екологічної безпеки.

Інституціональні принципи враховують конкретні особливості правового регулювання окремих видів природноресурсових відно¬син. Однак на відміну під загальних та спеціальних принципів, що спираються на вимоги природноресурсового законодавства або випливають з його змісту, інституціональні принципи прямо зак¬ріплені у відповідних нормах конкретного правового інституту пев¬ної галузі природноресурсового права. Таким інституціональним принципом, наприклад, для надрокорис-тування — принцип винагородження першовідкривачів родовищ, що мають промислову цінність, передбачений у ст. 41 Кодексу про надра, для водокористування — принцип пріоритетності викорис¬тання вод для питних і побутових потреб населення, закріплений у ст. 45 ВК, для лісокористування — принцип першочергового спе¬ціального використання лісових ресурсів постійними лісокористу-вачами, передбачений у ст. 18 ЛК, тощо.


8. Система

Систему будь-якої галузі права становить сукупність його пра¬вових інститутів, розташованих у визначеній послідовності відпо¬відно до їх взаємної пов'язаності один з одним. Однак природно-ресурсове право є не звичайною, а комплексною галуззю права. Його система складається з відповідних галузей права. При цьому одні з них сформовані як самостійні правові галузі, наприклад, зе¬мельне, гірниче, водне і лісове право, а інші перебувають у стадії свого формування як відокремлені галузі права, наприклад, фауніс¬тичне, флористичне, природно-заповідне та рекреаційно-оздоров¬че право. Тому під системою комплексної галузі природноресурсового права слід розуміти розміщення у логічній послідовності сформованих галузей та галузей права, що формуються, як його структурних під¬розділів.

Система природноресурсового права зумовлена змістом відно¬син, що становлять його предмет. Однак природноресурсове право як комплексна галузь права об'єднує лише спільні положення при-родноресурсових правових галузей, залишаючи спеціальні відноси¬ни за відповідними правовими галузями законодавства і права. Спільні положення щодо врегулювання природноресурсових відно¬син послідовно розміщуються в загальній та особливій частинах ці¬єї комплексної галузі права.

Загальна частина комплексної галузі природноресурсового пра¬ва містить юридичні ознаки, що визначають предмет природноре¬сурсового права, розкриває становлення та розвиток природноре¬сурсового законодавства і права, характеризує джерела природно¬ресурсового права та природноресурсові правовідносини, розкри¬ває суть і зміст права власності на природні об'єкти та права при¬родокористування, а також правового забезпечення управління та контролю у сфері природокористування тощо. Загальна частина природноресурсового права містить сукупність правових норм, що регулюють відповідні групи природноресурсових відносин, яким притаманні свої невід'ємні загальні риси.

Особлива частина природноресурсового права складається з інс¬титутів, що регулюють окремі види поресурсових відносин, зокрема: правове регулювання використання земельних ресурсів, право¬вий режим використання надр та корисних копалин, правове регу¬лювання використання вод та водних ресурсів, правове регулюван¬ня використання природних ресурсів морської економічної зони та континентального шельфу, правове регулювання використання об'єктів та ресурсів рослинного світу, правовий режим використан¬ня лісів та лісових ресурсів.

Систему природноресурсового права, крім того, що вона ком¬плексною галуззю права та законодавства, можна розглядати як комплексну навчальну дисципліну і правову науку, що тісно пов'язані між собою, але не є тотожними. Система природноресур¬сового права як навчальної дисципліни становить собою цілісну, послідовну і взаємообумовлену сукупність теоретичних положень, ідей і поглядів на природноресурсове право, його структуру та зміст, а також місце у вітчизняній правовій системі.

Система природноресурсового права як правова наука також спирається на комплексну систему галузі права. Це система науко¬вих поглядів, правових ідей, концепцій, понять, а також знань за¬кономірностей правового регулювання природноресурсових відно¬син, які становлять предмет природноресурсового права, яким є природноресурсова доктрина держави, природноресурсові правові норми, природноресурсові правовідносини, розвиток природноре-сурсового законодавства тощо. Природноресурсова правова наука сприяє вдосконаленню системи права як навчальної дисципліни і системи законодавства.
9. Конституційні основи природноресурсового права та їх значення для розвитку природноресурсового законодавства і права

Роль Конституції як основного джерела права визначається насамперед тим, що в ній встановлюються правові норми, які є основними для всіх інших нормативно-правових актів різних галузей права, у тому числі і природноресурсового, що виходять з конституційних норм і забезпечують їх деталізацію. Усі конституційні норми, що регулюють відносини, що пов 'язані з використанням і охороною природних ресурсів можна поділити на такі основні групи: положення, які встановлюють основи правового режиму використання та охорони природних ресурсів. Зокрема земля, її надра, водні та інші природні ресурси є об'єктами права власності українського народу (ст. 13), земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави; право власності на землю гарантується, право власності набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14) тощо; положення, що закріплюють право громадян на природні ресурси. Наприклад, ніхто не може бути протиправно позбавлений права "власності, право приватної власності є непорушним; примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставах і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості; кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41); громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24); іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26); положення, які визначають компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування. Щодо використання та охорони природних ресурсів, які закріплені в нормах, що регламентують загальноправову компетенцію органів державної влади і місцевого і самоврядування і не мають чіткої галузевої конкретизації; положення, що закріплюють вимоги щодо використання та охорони довкілля, зокрема право кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, на вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища, що не може бути засекречена (ст. 50); правосуб'єктність держави у сфері охорони довкілля, тобто її обов'язок забезпечувати екологічну безпеку і підтримувати екологічну рівновагу на території нашої країни (ст. 16); обов'язок кожного громадянина не завдавати шкоди природі, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66); відповідальність власника за погіршення екологічної ситуації і природних якостей землі (ч. 7 ст. 41).



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал