М. Полтава 2013 Поняття та порядок захисту цивільних прав



Скачати 275.29 Kb.
Дата конвертації24.03.2017
Розмір275.29 Kb.



Міністерство юстиції України

Полтавське районне управління юстиції

ПОНЯТТЯ ТА ПОРЯДОК ЗАХИСТУ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

м. Полтава

2013
Поняття та порядок захисту цивільних прав. Полтава – 2013-19 с.
Добірка матеріалів розрахована на працівників юридичних служб підприємств, установ, організацій, органів державної влади та місцевого самоврядування на правильне застосування законодавства при організації роботи.

2
ЗМІСТ


Вступ……….…………………………………………..………………………………….…4

1. Право на захист цивільних прав та інтересів  ……….………………………….……5-6

2. Підстави для захисту цивільного права.…………………………………………...….7-8

3. Захист цивільних прав та інтересів судом ………...……………………..…….……8-10

4. Захист цивільних прав та інтересів у адміністративному порядку.………………11-12

5. Захист цивільних прав нотаріусом…………………………………...……………..13-14

6. Самозахист цивільних прав.…………………………………………………..……..14-15

7. Здійснення права на захист …………………………………………….…………….....16

8. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди………….17

9. Відшкодування моральної шкоди…………………………………………………...….18

Список використаних джерел……………………………….…………..……….……..….19

3
ВСТУП

Право на захист являє собою суб'єктивне цивільне право певної особи, тобто вид і міру її можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав, Воно виходить із конституційного положення: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом" (ст. 55 Конституції України).

У разі порушення цивільних прав конкретної особи їх захист здійснюється в порядку цивільного судочинства. Так, згідно з цивільно-процесуальним законодавством будь-яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися доі суду за захистом порушеного або оскарженого права

Чинним законодавством передбачено такі способи захисту цивільних прав особи:

• визнання права (скажімо, права власності на певну річ);

• відновлення становища, яке існувало до моменту порушення права, та припинення дій, що порушували права (наприклад, винна особа, яка внаслідок протиправних дій пошкодила майно іншої особи,  повинна відновити це  майно та  припинити протиправну поведінку); присудження до виконання обов'язку в натурі (приміром, автотранспортне підприємство відповідно до договору не надало автомобіль під завантаження товару вантажовідправникові, тому останній має право через арбітраж вимагати надання відповідних транспортних засобів);

•  припинення або зміну правовідношення (наприклад, із закінченням строку договору останній втрачає чинність);

• компенсацію моральної шкоди;

• стягнення з правопорушника збитків, а у випадках, передбачених законом чи договором, — неустойки (штрафу, пені);

• інші способи.

4


  1. Право на захист цивільних прав та інтересів

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні грунтується на положеннях, згідно з якими ніхто не може бути примушений робити те, що не встановлено законодавством.

Кожен може удатися до захисту своїх прав, свобод або інтересів у випадку: якщо порушені чи оспорюються права чи свободи уповноваженої особи; створені або створюються перепони для реалізації нею своїх прав чи свобод, або прийняті заходи щодо реалізації її прав недостатні; на особу покладені обов‘язки, не встановлені законодавством або встановлені законодавством, але без врахування конкретних обставин, при яких ці обов‘язки повинні покладатися, або якщо вони покладені не уповноваженою особою чи органом; вона притягнута до відповідальності, не встановленої законом, або до нього застосовані санкції при відсутності встановлених законом підстав чи неправомочною посадовою особою або органом.

При цьому уповноважений може застосувати як встановлені законом, так і не встановлені законом, але йому не суперечать, способи захисту свого порушеного або оспорюваного права, свободи чи охоронюваного законом інтересу.

Захист цивільних правце правомірна реакція учасників цивільних відносин, суспільства та держави на порушення, невизнання чи оспорювання цивільного права з метою припинення порушення, поновлення чи визнання цивільного права або компенсації завданої правомочній особі шкоди.

Для особи право на захист полягає у можливості використання в межах, визначених законом, засобів самозахисту, а також у можливості звернення до відповідного державного, самоврядного чи громадського органу або уповноваженої особи за захистом свого цивільного права чи інтересу.

Класифікація захисту цивільних прав можлива за різними підставами: залежно від способів, форм, порядку захисту тощо.

Залежно від порядку захисту цивільних прав можна виділити:

1) судовий захист (ст.55 Конституції, ст.16 ЦК);

2) адміністративний захист (органом державної влади) (ст.17 ЦК);

3) захист нотаріусом (ст. 18 ЦК);

4) самозахист (ст.55 Конституції, ст.19 ЦК);

5) захист за допомогою інших громадських, державних та міжнародних інституцій (органів прокуратури — ст. 121 Конституції та ст. 5 Законц України "Про прокуратуру" від 05.11.1991; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини — ст.55 Конституції та ст. 3 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23.12.1997; після використання всіх національних засобів правового захисту — Європейським Судом з прав людини, який діє відповідно до Конвенції про захист прав людини та основних свобод).



Під захистом мається на увазі встановлений нормами права можливий або
5

обов‘язковий вплив на суспільні відносини, які зазнали протиправного впливу, з метою поновлення порушеного, невизнаного чи оспореного права.

Визначення цієї поведінки через право (можливість) або через обов‘язок залежить від суб‘єкта здійснення такої діяльності, а також волевиявлення учасника цивільного правовідношення, права якого піддалися несприятливому впливу. Для уповноваженої особи застосування захисту складає право, яке включає, як право самостійно здійснити відновлення порушеного права в межах та в порядку, визначеному законом (право на самозахист), так і звернутися до уповноваженого державного чи громадського органу або до особи за захистом свого права чи інтересу. Здійснення такого захисту для державних чи інших органів (осіб), якщо воно складає їх повноваження, є обов‘язком.

Суб‘єктом захисту можуть виступати органи прокуратури. Так, відповідно до ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладаються функції представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов‘язаних з обмеженням особистої свободи громадян. У процесі вказаної діяльності, яка регулюється Законом України “Про прокуратуру”, органи прокуратури здійснюють також безпосередній або опосередкований захист цивільних прав фізичних та юридичних осіб. Наприклад, шляхом подання припису до відповідного органу чи особи про припинення порушення правових норм, у тому числі цивільно-правових.

Суб‘єктом захисту прав фізичних та юридичних осіб може виступати і Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 55 Конституції України та Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”). При цьому його діяльність сприяє у поновленні порушеного, невизнаного чи оспореного права.

Після використання всіх національних засобів правового захисту особа має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Наприклад, до Європейського Суду з прав людини, який діє у відповідності до Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

За положеннями с. 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, у тому числі здійснюючи самозахист (ст. 19).


6


2. Підстави для захисту цивільного права


Підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.

Порушення цивільного права — це результат протиправних дій, внаслідок чого воно зазнало зменшення або ліквідації, що позбавляє його носія можливості здійснити, реалізувати це право повністю або частково.

Невизнання цивільного права — це дії носіїв пасивного цивільного обов'язку, які полягають у запереченні цивільного права уповноваженої особи, внаслідок чого остання повністю або частково позбавляється можливості реалізувати своє право. Несприятливий наслідок може мати як при абсолютному, так і при відносному цивільному правовідношенні.

Оспорювання цивільного права — це такий стан цивільного правовідношення, при якому між його учасниками існує спір з приводу наявності чи відсутності у них суб'єктивного права, а також щодо приналежності такого права певній особі. Оспорюване цивільне право ще не порушене, але виникає невизначеність у праві, що зумовлює неможливість його повного або часткового використання. Наприклад, при розгляді справи про визначення частки майна у спільній власності сторони правовідносин спільної власності (співвласники) звертаються до суду для того, щоб вирішити цей спір і визначити дійсну частку кожного із співвласників.

Цивільний інтерес підлягає захисту, якщо він не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Наприклад, інтерес кредиторів фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, у збереженості її майна для подальшого задоволення боргових вимог захищається шляхом призначення над майном безвісно відсутньої особи опікуна, який має здійснити виконання обов'язків цієї особи перед кредиторами за рахунок її майна (ст.44 ЦК).

Суб'єкт цивільного права може обрати один або кілька способів захисту.

За загальним правилом право на звернення до суду має особа, яка має матеріально-правову заінтересованість у справі.

Водночас справу щодо захисту цивільного права чи інтересу можуть порушити не тільки особи, які мають матеріально-правову заінтересованість у ній, а й інші особи, яким це дозволяє закон, з метою захисту інтересів інших осіб.

Слід зазначити, що у більшості випадків захист цивільних прав здійснюється за бажанням потерпілого, тобто від нього залежить звертатися за таким захистом або залишити правопорушення без правових наслідків.

Нездійснення уповноваженою особою дій, спрямованих на захист суб'єктивного права, за загальним правилом, не призводить до його втрати, за винятками, передбаченими законом.

Наприклад, замовник за договором підряду в разі виявлення допущених у роботі відступив від умов договору про що зобов'язаний негайно заявити про них

7

підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі (ст.853 ЦК).


3. Захист цивільних прав та інтересів судом
Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина, незважаючи на наявність у правових нормах прямої вказівки на можливість такого захисту (ст. 8 Конституції).

Тобто, будь-які цивільні права та інтереси, які охороняються законом, можуть заслуговувати на судовий захист. При цьому за ст. 64 Конституції України таке право не підлягає обмеженню навіть у період надзвичайного та воєнного стану. Таким чином, в силу положень чинного законодавства предметом судового розгляду та вирішення можуть бути будь-які правовідношення, включаючи ті підстави виникнення, зміни та припинення яких як встановлені правовими нормами, так і не встановлені ними, але в силу загальнодозволеного принципу регулювання приватноправових відносин породжують правові наслідки.

Окрім загального конституційного права на судовий захист цивільне законодавство також передбачає норми, які встановлюють можливість звернення до суду особи, котра вважає свої права порушеними, невизнаними чи оспореними. Зокрема, такою нормою є ст. 16 ЦК України, котра визначає способи захисту цивільних прав, які здійснюються судом.

Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб‘єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Для реалізації цього завдання, а також для забезпечення всебічного, повного та об‘єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

Важливою гарантією забезпечення права є норма про те, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом, котра включає в себе положення про недійсність угоди про відмову у зверненні за захистом до суду (ст. 8 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”).

Способи захисту цивільних прав у багатьох випадках передбачені правовими нормами, які регулюють конкретні правовідносини.



Визнання права – спосіб захисту, який застосовується у випадку спору між суб‘єктами цивільного права з приводу наявності чи відсутності правовідносин між ними, і відповідно наявності чи відсутності цивільного права та цивільного обов‘язку. Такий спосіб захисту може стосуватися не тільки наявності спору, а й невизначеності правового стану особи. У судовій практиці такий спосіб захисту здійснюється на

8

підставі пред‘явлення позову (заяви, якщо йдеться про окреме провадження) про визнання, який може поєднувати не тільки правову вимогу визначення наявності чи відсутності правовідносин, а й на присудження на підставі наявності чи відсутності права або обов‘язку.



Визнання правочину недійсним – спосіб захисту, який застосовується у випадку укладення заперечувального правочину. Такий спосіб захисту може застосовуватися судом у випадках та у порядку, визначеному ЦК.

Припинення_дії'>Припинення дії, яка порушує право, як спосіб захисту можливе щодо триваючого цивільного правопорушення, яке впливає на суб‘єктивні права, свободи та законні інтереси особи. В окремих випадках такий спосіб застосовується як запобіжний захід (спосіб забезпечення позову). Так, відповідно до ст. 152 Цивільного процесуального кодексу України, позов може бути забезпечений забороною вчиняти певні дії.

Відновлення становища, яке існувало до порушення, має місце у випадку, коли припинення порушення суб‘єктивного права та притягнення винного до відповідальності недостатньо, а необхідно поновити порушене право у повному обсязі (застосувати реституцію). Такий спосіб захисту застосовується, наприклад, у випадку визнання правочину недійсним.

Примусове виконання обов‘язку в натурі – спосіб захисту цивільного права, який випливає із загального принципу належного виконання зобов‘язання. Цей спосіб полягає у адресованій особі вимозі вчинити дію або утриматися від дії, незалежно від застосування до неї інших заходів впливу (відшкодування збитків чи моральної (немайнової) шкоди, накладення штрафу, пені та ін.). У судовій практиці вказані способи захисту реалізуються через позови про присудження, рішення по яких можуть виконуватися, зокрема, у примусовому порядку. Виконання рішення суду покладається на Державну виконавчу службу у порядку, передбаченому Законом України “Про виконавче провадження”, які встановлюють безпосередній порядок та засоби правового впливу на осіб, які не виконують рішення суду.

Зміна правовідношення – це спосіб захисту, який полягає у трансформації одних правовідносин в інші, переростання одного обов‘язку в іншій, покладенні на боржника нового обов‘язку.

Припинення правовідношення застосовується, як правило, у випадку невиконання чи неналежного виконання боржником своїх обов‘язків або зловживання цивільним правом. Це можуть бути, наприклад, позови про розірвання договорів підряду, оренди, купівлі-продажу, дарування та ін.

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди мають місце за наявності цивільного правопорушення, що потягло виникнення майнової шкоди.

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди застосовується у випадках заподіяння особі фізичних та моральних страждань унаслідок порушення, невизнання чи оспорення його суб‘єктивного права.

9

Визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади,



органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб полягає у позбавленні у судовому порядку або в іншому порядку, визначеному законом, юридичної сили винесеного рішення, вчиненої дії і зобов‘язання вказаних суб‘єктів владних правовідносин вчинити певну дію для захисту порушеного цивільного права чи законного інтересу.

Ст. 16 ЦК України не встановлює вичерпного переліку способів захисту цивільного права, вказуючи на те, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Зокрема, до способів захисту належать позови про визнання правочину дійсним у випадках, передбачених ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220 ЦК та ін.).

До “інших способів” захисту цивільного права чи інтересу можна віднести також судову діяльність, яка носить характер попереднього судового контролю. Тобто, якщо для здійснення тієї чи іншої дії, що може потягти правові наслідки та зачіпити права та законні інтереси уповноваженої особи, необхідно попередньо звернутися до суду. Так, відповідно до положень Конституції України, конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та в порядку, встановленими законом (ст. 41), ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше ніж на підставі закону та за рішенням суду (ст. 47).

Суд, при дослідженні і встановленні дійсних обставин справи, може відмовити у захисті права, не застосовуючи жоден із перерахованих способів. Підставою для відмови у захисті може бути зловживання своїми правами: посягання на права інших осіб, моральні засади суспільства, завдання шкоди навколишньому природному середовищу, культурній та історичній спадщині, використання права з метою неправомірного обмеження конкуренції, недобросовісна конкуренція, зловживання монопольним становищем та інші форми зловживання правом.


10

4. Захист цивільних прав та інтересів у адміністративному порядку



Захист цивільних прав в адміністративному порядку здійснюється насамперед Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, а також посадовими, службовими особами цих органів.

Можливість такого захисту випливає зі ст. 3 Конституції України, яка встановлює, що зміст та спрямованість діяльності держави та її органів визначаються необхідністю утвердження та забезпечення прав, свобод та законних інтересів людини й громадянина, та ст.40 згідно з якою, всі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Відповідно до ст.102 Конституції, Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він має право скасовувати акти Кабінету Міністрів України та

Ради міністрів Автономної Республіки Крим, у тому числі ті, що порушують цивільні права та інтереси учасників цивільних правовідносин. Президент України також наділений правом вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України, у тому числі щодо цивільно-правового регулювання суспільних відносин (ст. 106 Конституції).

Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону (ст. 116 Конституції).

Способами адміністративного порядку захисту цивільних прав є:

1) скасування правових актів державних органів, їх посадових та службових осіб вищестоящим органом влади;

2) використання органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, способів захисту цивільних прав, встановлених ст. 16 ЦК.

Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному Порядку є визнання правового акта незаконним і (або) його скасування. Ст. 118 Конституції передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов'язків за принципом: "Дозволеним є те, що не заборонено законом", то особи публічного права, здійснюючи свої повноваження, керуються принципом "Дозволено (цим особам) і має виконуватися (ними) те, що приписує закон". Отже, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові, службові особи зобов'язані діяти лише в межах
11

своїх повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України (ст.19 Конституції). Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3 Конституції).

Цим і визначаються засади, порядок та способи участі органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування Л їх посадових, службових осіб у захисті цивільних прав та інтереси учасників цивільних відносин.

Звернення за захистом цивільних прав до Президента України, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також до посадових, службових осіб цих органів не позбавляє особу права звернутися до суду і вимагати захисту цивільних прав та інтересів у порядку, встановленому ст.16 ЦК України.

12

5. Захист цивільних прав нотаріусом


Відповідно до статті 1 Закону України “Про нотаріат”, нотаріат в Україні – це система органів і посадових осіб, на які покладено обов‘язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Одним із важливих завдань нотаріату є забезпечення захисту прав та законних інтересів учасників цивільних відносин, що він найчастіше робить шляхом здійснення виконавчого напису. Разом з тим слід зазначити, що нотаріат окрім здійснення виключно функції захисту цивільних прав та законних інтересів учасників правовідносин, здійснює і охоронювальну функцію.



Виконавчий напис нотаріуса – це підтвердження нотаріальним органом наявності заборгованості (грошових сум чи майна) та розпорядження про примусове стягнення з боржника на користь кредитора цієї заборгованості. Виконавчий напис вчиняється нотаріусом на борговому документі.

Порядок вчинення виконавчих написів визначений главою 14 Закону України “Про нотаріат” та Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004.



До переліку входять вчинення виконавчих написів у наступних випадках:

  • стягнення заборгованості по нотаріально посвідчених правочинах;

  • стягнення з громадян (фізичних осіб) податкової заборгованості;

  • стягнення заборгованості, що випливає з відносин, пов‘язаних з авторським правом;

  • стягнення заборгованості з батьків або осіб, що їх замінюють, за утримання дітей у закладах освіти;

  • стягнення заборгованості з батьків або осіб, що їх замінюють, за утримання дітей і підлітків у загальноосвітніх школах і професійно-технічних училищах соціальної реабілітації;

  • стягнення за диспашею;

  • стягнення заборгованості з військовослужбовців, звільнених із військової служби, і військовозобов‘язаних після закінчення зборів;

  • повернення об‘єкта лізингу;

  • стягнення заборгованості з орендної плати за користування державним та комунальним майном; стягнення за чеками.

Нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між юридичними особами – не більше одного року (ст. 88 Закону України “Про нотаріат”).

Відповідно до статті 89 Закону України “Про нотаріат” у виконавчому написі


13

мають зазначатися: дата (рік, місяць, число) його вчинення, посада, прізвище, ім‘я, по-батькові нотаріуса, який учинив виконавчий напис; найменування та адреса стягувача; найменування, адреса, дата і місце народження боржника, місце роботи (для громадян), номери рахунків в установах банків (для юридичних осіб); строк, за який провадиться стягнення; суми, що підлягають стягненню, або предмети, які підлягають витребуванню, в тому числі пеня, проценти, якщо такі належать до стягнення; розмір плати, сума державного мита, сплачуваного стягувачем, або мита, яке підлягає стягненню з боржника; номер, за яким виконавчий напис зареєстровано. Виконавчий напис скріплюється підписом і печаткою нотаріуса.

Стягнення за виконавчим написом провадиться в порядку, встановленому Законом України “Про виконавче провадження”, який визнає виконавчий напис як підставу виконання і як виконавчий документ (ст. 3, 17 Закону України “Про виконавче провадження”).

Виконавчий напис може бути пред‘явлено до примусового виконання протягом одного року з моменту його вчинення.

Ст. 91 Закону України “Про нотаріат” питання про поновлення пропущеного строку для пред‘явлення виконавчого напису здійснюється у порядку, передбаченому законодавством про виконавче провадження.
6. Самозахист цивільних прав
Для самозахисту, як способу захисту цивільних прав, характерним є те, що особа захищає свої цивільні права та інтереси своїми власними діями. Іншими словами, це захист без звернення до суду або іншого органу, який здійснює захист цивільного права.

Не визнається проведення заходів щодо охорони свого майна, звернення до третіх осіб, які надають послуги з приводу забезпечення схоронності майна чи особи. Самозахистом є тільки перешкоджання будь-яким третім особам, які неправомірно посягають на цивільні права, заподіяння шкоди цивільним правам та інтересам інших осіб тощо.

Самозахист може мати місце з боку як фізичної, так і юридичної особи.

Самозахист допускається за таких умов:


  • має місце порушення цивільного права або небезпека його порушення;

  • існує необхідність припинення (попередження) порушення власними силами;

  • відбувається застосування заходів, які відповідають характеру правопорушення, тобто заподіяння шкоди порушнику чи іншій особі має бути санкціонованим законом, не виходити за межі дозволеного.

Зважаючи на можливість заподіяння шкоди цивільним правам інших осіб при застосуванні самозахисту (заподіяння шкоди майну, немайновим благам), він допускається при дотриманні таких умов:

  • заподіяна шкода має бути менш значною;

14

  • реальна небезпека, яка загрожувала цивільним правам особи за цих обставин, не могла бути усунена іншими засобами.

Застосування цього способу у вказаних межах звільняє від відповідальності за шкоду, заподіяну третій особі, яка порушила або порушує права та інтереси того, хто захищається.

Формами самозахисту є:

1)     необхідна оборона;

2)     завдання шкоди у стані крайньої необхідності;

3)     притримання майна кредитором.



Необхідна оборона полягає у завданні шкоди правопорушнику з метою припинити правопорушення і захистити власний інтерес.

Завдання шкоди у стані крайньої необхідності припускає завдання шкоди невинній особі з метою відвернення небезпеки, за умови, що завдана шкода менша, ніж та, яка загрожувала.

Притримання майна кредитором є способом самозахисту. Разом з тим, ЦК визнає притримання одним зі способів забезпечення виконання зобов‘язання (ст.ст. 594-597, 856, 874, 916, 1019 ЦК). Притримання речі допускається до тих пір, поки зобов‘язання не буде виконане. Крім того, вимоги кредитора, який притримує річ, можуть бути задоволені із вартості цієї речі. У таких випадках носій майнових прав захищає свої права та інтереси власними діями, не звертаючись до суду.

Дії того, хто захищається, мають бути спрямовані на припинення порушення його права та інтересу. Якщо мета досягнута, то подальші дії не можуть визнаватися самозахистом. Факти перевищення меж самозахисту встановлюються судом.

15

7. Здійснення права на захист


Ст. 20 ЦК України вказує на те, що суб‘єкт права може обрати один або кілька способів захисту. Однак це правило не поширюється на випадки, для яких встановлений конкретний спосіб захисту права. Відсутність правових норм, що закріплюють конкретний спосіб захисту цивільних прав, або наявність можливості застосувати різні способи означає, що стороні належить право вибору. При цьому можливе об‘єднання (одночасне застосування) декількох способів захисту.

Розпорядження своїм правом на захист – це уповноважуюча норма цивільного законодавства, яка полягає у наділенні особи, яка вважає свої права порушеними, невизнаними чи оспореними, можливості застосовувати заходи захисту, передбачені законом або договором.

Так, за загальним правилом право на звернення до суду має особа, яка має матеріально-правову заінтересованість у справі. У цьому полягає суть принципу диспозитивності цивільного процесу. Так, відповідно до ст. 5 ЦПК суд приступає до розгляду цивільної справи:

1) за заявою особи, яка звертається за захистом своїх прав або охоронюваних

законом інтересів;

2) за заявою прокурора та інших осіб, які вправі у випадках, передбачених законом, звертатися до суду на захист прав та свобод іншої особи, невизначеного кола осіб або державних чи громадських інтересів.

Отже, справу щодо захисту цивільного права чи інтересу можуть порушити не тільки особи, які мають матеріально-правову заінтересованість у ній, а й інші особи, яким це дозволяє закон, з метою захисту інтересів інших осіб.

Нездійснення уповноваженою особою дій, спрямованих на захист суб‘єктивного права, за загальним правилом, не тягне його втрату, за винятками, передбаченими законом. Наприклад, замовник за договором підряду у разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно зобов‘язаний заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі (ст. 853 ЦК).

В процесі здійснення захисту можуть виникнути питання про застосування так званих оперативних санкцій (заходів оперативного захисту). Так, покупець за договором купівлі-продажу має право відмовитися від договору купівлі-продажу у разі відмови продавця передати проданий товар (ст. 665 ЦК України та інші).



16

8. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди


Основною формою компенсації заподіяної шкоди потерпілої особи є відшкодування збитків. Можливість використовувати відшкодування збитків як засобу захисту порушених прав виникає у громадян і юридичних осіб із самого факту невиконання обов‘язку, порушення цивільних прав, тобто незалежно від того, чи є вказівка в тій чи іншій нормі ЦК про таке право.

Слід зазначити, що до ЦК включена низка норм, які розташовані в різних книгах та регулюють відносини, що виникають при відшкодуванні збитків (ст.ст. 16, 92, 119, 123, 403, 623, 624 та інші). Таким чином, відшкодування збитків має характер універсального засобу захисту цивільних прав. Одночасно відшкодування збитків є мірою відповідності. Тому слід відрізняти обов‘язок боржника відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов‘язання, що випливає з договору (ст. 611, 623 ЦК), від позадоговірної шкоди, тобто від зобов‘язання, що виникає внаслідок заподіяння шкоди (глава 82 ЦК).

Якщо сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією зі сторін другій стороні не пов‘язане з виконанням зобов‘язання, що випливає з цього договору, то підлягають застосуванню правила глави 82 ЦК.

Правильне розмежування підстав відповідальності необхідне ще й тому, що розмір відшкодування збитків, завданих кредиторові невиконанням або неналежним виконанням зобов‘язань за договором, може бути обмеженим (ст. 616 ЦК), а при відшкодуванні позадоговірної шкоди остання підлягає стягненню у повному обсязі (ст. 1166 ЦК).

Як у випадку невиконання договору, так і за зобов‘язанням, що виникають унаслідок заподіяння шкоди, чинне законодавство виходить з принципу вини контрагента (ст.614 ЦК) або особи, яка заподіяла шкоду (ст. 1167 ЦК). Однак, щодо зобов‘язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, є винятки з цього загального правила, тобто коли обов‘язок відшкодування заподіяної шкоди покладається на особу без її вини (ч. 2 ст. 1167, ст. 1173, 1174, 1187, 1188 ЦК).

Застосування принципу вини як умови відповідальності за порушення зобов‘язання, пов‘язане також з необхідністю з‘ясування таких обставин, як вина кредитора. Зокрема, суд зменшує розмір належних до відшкодування збитків, якщо кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню їх розміру або не вжив заходів до їх зменшення (ч. 2 ст. 616 ЦК).

Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов‘язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно – у день пред‘явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення (ст. 623 ЦК).
17

9. Відшкодування моральної шкоди


Закон пов‘язує виникнення права на компенсацію моральної шкоди з випадками порушення прав особи (ст. 32, 56, 62 Конституції України, ст. 216, 280, 611, 1167 ЦК).

Вимоги про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядається, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень, а також у випадках, передбачених ст.ст. 39, 200, 225, 226, 230-233, 276, 298, 332, 386, 393, 700, 1076, 1168 ЦК та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди. У випадках, передбачених спеціальним законодавством, відшкодування моральної шкоди може мати певні особливості.

Ст. 23 ЦК України встановлює, яку форму може набувати моральна шкода, та в яких випадках вона може бути заподіяна особі. Перелік не має вичерпного характеру.

Оскільки випадки і обставини, за яких може бути заподіяння моральна шкода, є досить різноманітними, Цивільний кодекс допускає відшкодування завданої моральної шкоди грішми, іншим майном або в іншій спосіб. Однак у кожному випадку суд повинен враховувати конкретні обставини справи, які, на його думку, мають суттєве значення для розгляду справи. Крім того, при визначенні розміру відшкодування суд повинен урахувати вимоги розумності і справедливості, що відповідає загальним засадам цивільного законодавства, передбаченим ст.3 ЦК.

Оскільки моральна шкода підлягає відшкодуванню незалежно від майнової шкоди, ЦК не встановлює ні мінімального, ні максимального розміру відшкодування моральної шкоди. Безумовно, моральну шкоду неможливо компенсувати в повному обсязі, оскільки немає і не може бути точних критеріїв майнового вираження щиросердечного болю, честі, гідності особи, тьому будь-який її розмір буде мати суто умовне вираження. Критерії оцінки, якими можна керуватися при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди, різноманітні. Головне – щоб за їх допомоги можна було вимірити глибину і тривалість страждань (для людей), оцінити втрати немайнового характеру (для юридичних осіб).

Оскільки відшкодування моральної шкоди є компенсацією за втрати немайнового характеру, вона відшкодовується одноразово. Однак законом або договором може бути передбачено неодноразове право на відшкодування (наприклад, унаслідок порушення договірних зобов‘язань).

Право на відшкодування моральної шкоди, якщо воно було присуджено судом спадкодавцеві за його життя, переходить до спадкоємця (ч. 3 ст. 1230 ЦК).

18
Список використаних джерел

1. Конституція України  вiд 28.06.1996  № 254к/96-ВР;

2. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод вiд 04.11.1950;

3. Цивільний Кодекс України  вiд 16.01.2003  № 435-IV;

4. Цивільний процесуальний кодекс України вiд 18.03.2004  № 1618-IV;

5. Закону України “Про нотаріат”  вiд 02.09.1993  № 3425-XII;

6. Закон України «Про виконавче провадження» вiд 21.04.1999 № 606-XIV;

7. Постанова Пленуму Верховного Суду України Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову від 22.12.2006 № 9.

.

19


Для нотаток

20

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал