Конспект лекцій для студентів бакалаврату спеціальності «Економіка підприємства» денної та заочної форм навчання Луцьк 2016



Сторінка4/4
Дата конвертації26.02.2017
Розмір0.94 Mb.
ТипКонспект
1   2   3   4
ТЕМА 3

АГРОПРОМИСЛОВА ІНТЕГРАЦІЯ
Як відомо, історичний процес розвитку суспільного виробництва підпорядковується дії загальних економічних законів, серед яких важливе місце посідає закон розвитку суспільного поділу праці. Він сприяє подальшому розвитку продуктивних сил, поглибленню обміну результатами виробничої діяльності в процесі створення матеріальних і духовних цінностей та благ, які людство використовує для задоволення своїх потреб. З розвитком продуктивних сил посилюється суспільний поділ праці, що стимулює поглиблення спеціалізації, яка умовно є результатом суспільного виробництва.

У свою чергу, суспільний поділ праці і спеціалізація виробництва формують соціально-економічну основу функціонування ринкової економіки. Спеціалізація створює умови для прискорення науково-технічного прогресу, широкого застосування комплексної механізації та автоматизації виробничих процесів, сприяє розвитку продуктивних сил і є важливим фактором переведення сільськогосподарського виробництва на промислову основу. Водночас спеціалізація зумовлює посилення концентрації виробництва. З розвитком суспільного поділу праці та концентрації виробництва розширюються і поглиблюються виробничі зв'язки як між галузями самого сільського господарства і його спеціалізованими підприємствами, так і між сільським господарством та іншими галузями агробізнесу.

Термін «інтеграція» походить від латинського й означає поєднання окремих частин в єдине ціле. В широкому розумінні інтеграцію трактують, як посилення економічних і виробничих зв’язків між різними країнами, окремими сферами і суміжними галузями, а також між різними підприємствами, організаціями та іншими суб’єктами ринку. У власному розумінні інтеграція означає організаційне поєднання технологічно пов’язаних між собою різнорідних видів діяльності з притаманними їм функціями з метою виробництва кінцевого продукту і доведення його до споживача, а також досягнення на цій основі вищих економічних результатів.

Нині інтеграція пронизує всі сфери економічних відносин, на всіх стадіях відтворення і на всіх рівнях ієрархії. При цьому вона набуває різноманітних якостей, видів, форм прояву. Як процес вона являє собою злиття раніше диференційованих елементів в єдине ціле, наслідком якого є поява нових якісних і потенційних можливостей новоутвореної цілісності та зміна властивостей самих елементів. У процесі інтеграції створюється і розвивається певна система, в якій збільшується кількість та інтенсивність взаємодій елементів, зменшується їхня відносна самостійність по відношенню один до одного. Органічна єдність цілого та його складових зумовлює напрями і форми розвитку інтеграції на основі зв’язків між інтегрованими частинами, цілим та його складовими, цілим і сукупністю його елементів, цілим, його складовими і новоутвореною органічною цілісністю.

Інтеграція, у процесі якої об‘єднуються промисловість і сільське господарство, називається агропромисловою. Агропромислова інтеграція – це складний процес технологічного, економічного та організаційного об'єднання взаємозалежних етапів виробництва, а саме: збереження, переробки, доставки до споживача продуктів харчування і предметів споживання із сільськогосподарської сировини. Економічна основа агропромислової інтеграції являє собою поєднання двох взаємозалежних процесів: поділу і кооперації праці.

Економічну інтеграцію в агробізнесі варто розглядати як систему, що включає два ключових елементи: інтеграцію на мікрорівні, тобто інтеграцію між підприємствами та організаціями (групами підприємств і організацій) горизонтального, вертикального і конгломератного типу, та інтеграцію на макрорівні, тобто інтеграцію між господарськими системами в цілому. Економічна інтеграція в агробізнесі – це не самостійний і відокремлений процес, а складова частина загального процесу економічної інтеграції. Об'єктивна необхідність агропромислової інтеграції пов'язана для сільських товаровиробників всіх країнах з більшою технічною відсталістю сільськогосподарського виробництва у порівнянні з промисловістю, сезонністю аграрного виробництва, залежністю його від природно-кліматичних умов, стихійністю ринку сільськогосподарської продукції, необхідністю підвищення конкурентоспроможності виробництва. Теоретичною основною розвитку агропромислової інтеграції є об'єктивна закономірність синтезу промислового і сільськогосподарського виробництва, необхідність якого зумовлена розвитком продуктивних сил, прискоренням науково-технічного прогресу, розширенням і зміцненням взаємозв'язків сільського господарства з іншими сферами економіки. Коли йдеться про агропромислову інтеграцію в широкому розумінні слова, мають на увазі розвиток виробничих і економічних зв’язків між галузями і підприємствами агропромислового комплексу, які пов’язані між собою, технологічно й об’єктивно орієнтовані на поєднання їх матеріальних інтересів у процесі виробництва та реалізації кінцевої продукції із сільськогосподарської сировини. Посилення таких зв’язків є закономірним явищем.

Сільськогосподарські підприємства вступають в інтеграційні зв'язки, у першу чергу, з метою зменшення виробничого ризику, у той час як переробні та інші підприємства прагнуть забезпечити стабільні доходи, завдяки надійній сировинній базі, гарантованому збуту своєї продукції або наданню послуг. Основними мотивами створення інтегрованих агропромислових підприємств є концентрація капіталу з метою: встановлення стабільних виробничо-господарських зв’язків між підприємствами технологічного ланцюга; зниження витрат на одиницю продукції за рахунок збільшення масштабів виробництва і підвищення конкурентоспроможності продукції; створення умов для диверсифікації виробництва і можливості маневрування ресурсами. Системні зв’язки в межах агропромислової інтеграції формуються на основі економічних інтересів її учасників, що виникають між державою (місцевими органами) та агропромисловими формуваннями; між вертикально-інтегрованою структурою й окремими підприємствами у її складі; між інтегрованим формуванням і третіми особами; між управлінським апаратом вертикально інтегрованої структури, її структурними елементами (учасниками) та їх трудовими колективами. Реалізація усієї сукупності інтересів суб’єктів, як у межах агропромислової системи, так і зовні, є основною умовою досягнення цілі її збалансованого функціонування.

Організаційною формою агропромислової інтеграції є агропромислові формування. У функціонуючих агропромислових формуваннях досягається реальне поєднання сільськогосподарського і промислового виробництва. В результаті цього виробництво продукції сільського господарства, її транспортування, переробка і реалізація з відокремлених ланок перетворюється на єдиний виробничий процес, що з економічної точки зору характеризується взаємною матеріальною заінтересованістю і відповідальністю всіх учасників агропромислового виробництва за результати діяльності.

В умовах реальної інтеграції сільськогосподарського і промислового виробництва створюється додатковий синергічний ефект, що проявляється у вищій економічній ефективності інтегрованого виробництва порівняно з відокремленим господарськими структурами. Джерелами одержання агропромисловими формуваннями синергічного ефекту є: суттєве зменшення втрат сільськогосподарської продукції, передусім тієї, що швидко псується, за рахунок зведення до мінімуму розриву між її збиранням і промисловою переробкою; збільшення обсягу виробництва кінцевої продукції за рахунок утилізації нестандартної сільськогосподарської продукції та побічних відходів, які без інтегрованого виробництва повністю пропадають або використовуються нераціонально; скорочення витрат на транспортування продукції до переробних підприємств і на зустрічні завози продовольчих товарів для споживання місцевим населенням.

Часто поняття інтеграції в агробізнесі ототожнюються з кооперацією. Зазначимо, що інтеграція, на відміну від кооперації, характеризується більш тісними та вертикально спрямованими зв’язками. У свій час М. І. Туган-Барановський відмічав, що кооператив є таке господарське підприємство кількох добровільно об'єднаних осіб, яке має за свою мету не отримання найбільшого баришу на затрачений капітал, а збільшення, завдяки спільному веденню господарства, трудових доходів його членів, або скорочення витрат останніх.  Даючи визначення селянській кооперації, Чаянов писав, що вона є досить досконалий організаційний варіант селянського господарства, що дозволяє дрібному товаровиробнику, на руйнуючи своєї індивідуальності, виділити із свого плану ті його елементи, в яких велика форма виробництва має безперечні переваги над дрібною, і організувати їх спільно із сусідами на ступінь цієї великої форми виробництва, часто використовуючи найману працю. Таким чином, мета кооперації – підвищення ефективності дрібних форм господарювання в агробізнесі. Кооперацію можемо розглядати як етап до більш глибокого розвитку економічних відносин в бізнесі – інтеграції.



Зазначимо, що кооперативні фермерські об'єднання мають вже чималий вік адже їх зародження розпочалося в XIX ст. у Швеції та Німеччині. Провісниками нинішніх кооперативів були  кредитні  установи,  що створювались самими сільськогосподарськими товаровиробниками. Така необхідність виникла, тому, що дрібні, на той час, фермерські господарства, не могли витримувати насильства посередницького лихварського і купецького капіталу, а отже, банківські кредити їм були не доступні. Пізніше прагнення вийти зі своєю продукцією на ринок без посередників призвело до утворення нової форми фермерських кооперативів – з переробки і збуту продукції маслоробних заводів (у Швеції і Данії). Одночасно у Нідерландах і Франції створюється ще одна форма кооперації фермерів із закупівлі насіння, добрив і сільськогосподарського інвентарю та постачання ними своїх членів. Всі ці форми фермерської кооперації швидко поширювались на інші країни Західної Європи і до кінця XIX століття практично кооперація фермерів функціонувала у всіх державах євроконтинетну.

З розвитком кооперативного руху були відпрацьовані основні принципи виробничих зв'язків між кооперативними об'єднаннями та їх членами, які потім стали називати вертикальною координацією (або інтеграцією). Особливостями цієї форми вертикальної інтеграції є те, що кожне сільське підприємство одночасно пов'язане з декількома  кооперативами.  Одні  з  них  забезпечують  постачання кооперативних підприємств з ферм сільськогосподарською сировиною, її переробку і збут готової продукції; інші постачають товаровиробникам засоби виробництва, треті надають кредити. Таким чином, на відміну від агропромислових об'єднань, що організовуються великими приватними компаніями, де всі економічні функції пов'язані з виробництвом та розподілом того чи іншого продукту здійснює одна фірма інтегратор по вертикалі, при кооперативній формі діяльності ці функції виконує група кооперативів. У різних країнах утворення кооперативних об'єднань має свою специфіку, але узагальнюючи можна відмітити два їх типи. Перший, коли кооперативи утворюються за виробничим характером, тобто за видом сільськогосподарської продукції, над якою працює об'єднання (молочні, м'ясні тощо). Другий – територіальні кооперативи, що можуть об'єднуватись на певній території (регіональні, загальнодержавні тощо). Такі об'єднання керуються з центру і діють через мережу галузевих утворень. Поле діяльності кооперативних об'єднань значно ширше, ніж самих кооперативів. Наприклад, кооперативні об'єднання молочного напрямку, крім переробки і збуту молока, займаються постачанням обладнання для молочних ферм, здійснюють контрольно-племінну роботу, надають консультації тощо. Це дає можливість одержувати необхідну кількість молока, попередити сезонні коливання в надоях, своєчасно і постійно омолоджувати стадо аби досягти стабільності в одержанні продукції.  Аналогічний приклад у діяльності об'єднань м'ясних кооперативів, які крім забою худоби займаються поглибленою переробкою м'яса, постачанням фермерських господарств молодняком худоби та птиці, комбікормами, займаються селекційно-племінною діяльністю. Наявність у таких об'єднаннях підприємств з випуску засобів виробництва для фермерських господарств, стримує     існування «цінових ножиць».

У країнах ЄС кооперативами реалізується 60 % сільськогосподарської продукції, в країнах Скандинавії – 80 %, в Японії – понад 90 %. У США кооперативами переробляється і продається 30  % продукції фермерів. Кооперативи по переробці сільськогосподарської продукції забезпечують обов’язкові норми і вимоги до технології виробництва продукції та її якості і застосовують жорсткі санкції до тих членів кооперативів, які їх порушують. В кооперативах по переробці сільськогосподарської продукції прибуток між їх членами розподіляють, як правило, пропорційно розміру їх економічної діяльності – обсягу поставленої ними сировини на переробку. Такий механізм розподілу прибутку від сумісної діяльності інтегрованого виробництва досить простий і водночас ефективний, оскільки ставить економічну вигоду фермера в пряму залежність від того, який обсяг продукції він виробив і направив на переробку.

Існує три основних форми економічної інтеграції на мікрорівні: горизонтальна, вертикальна та конгломератна. Горизонтальна інтеграція – це внутрішньогалузеве об'єднання (кооперування) підприємств і виробництв, що діють у рамках єдиного технологічного процесу.

Вертикальна інтеграція охоплює підприємства, пов'язані єдиним виробничо-збутовим процесом. Підґрунтям для створення вертикально інтегрованих об'єднань є прагнення ефективно впливати на ринок за допомогою встановлення контролю над виробничо-розподільчим циклом з єдиного центра. При цьому відносини партнерів встановлюються шляхом взаємного обміну акціями, внесення паїв у статутні капітали. Вертикальна інтеграція – це об'єднання за допомогою контрактів всіх або основних ланок виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції в технологічно єдиний процес. Разом з тим включення сільського господарства в єдиний виробничий комплекс з промисловістю здійснюється з ініціативи і під егідою великих компаній. Вертикальна інтеграція означає встановлення нового типу зв'язків, коли не тільки ліквідовуються посередницькі ланки, але і ринкові відносини формально опосередковують рух продукту праці від однієї ланки в технологічному ланцюзі виробництва до іншого.

Конгломератна інтеграція  об'єднання різних технологічно не пов'язаних між собою підприємств, що знаходяться на різних стадіях виробництва, і оперують у різних галузях національного господарства. Це дозволяє маневрувати господарськими ресурсами, а також компенсувати недоотримання прибутків на одних господарських ділянках підвищеними доходами в інших сферах бізнесу. Такі об'єднання являють собою формування, зорієнтовані на розвиток і максимізацію прибутків.

Загалом агропромислова інтеграція мое розвиватися ступенево, а найпростішим інструментом її започаткування є розвиток контрактної системи взаємин між сільськогосподарськими товаровиробниками та промисловими підприємствами. Основним критерієм ефективності тієї або іншої форми агропромислової інтеграції є здатність підтримувати і розвивати виробничо-економічні зв'язки, що, у свою чергу, свідчить про рівень зближення інтересів партнерів і результатів функціонування інтегрованого формування.

Проблемним моментом функціонування інтегрованих господарських структур у сфері агробізнесу є вирівнювання і нормалізація економічного становища учасників агропромислового об'єднання як перед його створенням, так і на початковому етапі функціонування, а також згодом, після виходу на проектний режим функціонування. З посиленням впливу на учасників агропромислового виробництва ринкових факторів особливого значення набуває зближення їх інтересів і цілей заради успішного вирішення кінцевих завдань агропромислової інтеграції. Тому одна з важливих складових частин інтеграційного механізму – це механізм регулювання відносин учасників інтегрованих формувань. Необхідною умовою реалізації цілей агропромислової інтеграції є введення в дію адекватних механізмів як системи взаємопов’язаних і взаємодоповнюючих організаційних, економічних, правових, науково-методичних засобів впливу на учасників інтегрованого ланцюга, що забезпечують єдність і спрямованість їхніх інтересів, цілей і дій на досягнення запланованих або оптимальних результатів спільної діяльності.

Механізм регулювання економічних відносин між учасниками інтеграційного формування повинен забезпечувати цілковиту єдність інтересів і цілей всіх учасників, забезпечувати повну їх підпорядкованість завданням і кінцевим цілям інтегрованого формування. За функціональною ознакою необхідно виділити три типи інтеграційних механізмів: а) механізми які вводять у дію процес інтеграції; б) механізми, які підтримують цей процес і не дозволяють йому передчасно перерватися; в) механізми, що підтримують необхідний стан і забезпечують цілеспрямоване функціонування інтегрованого формування. При цьому механізми запуску і підтримки процесу інтеграції, заданого стану і режиму функціонування агропромислового об'єднання доцільно розглядати як складові частини підсистеми загального механізму агропромислової інтеграції.

Результатом міжгалузевого інтегрування є формування продуктових підкомплексів, причому сукупність останніх створює вертикальну організаційну структуру агробізнесу, загальна мета якої диференційована за основними вертикалями. Виділення в структурі агробізнесу продуктових підкомплексів дозволяє виявляти диспропорції, застосовувати програмно-цільовий підхід до інвестиційної політики і управління, виходячи з кількісних і якісних характеристик кінцевого продукту кожного підкомплекса.

В основі будь-якого агропромислового формування по виробництву кінцевої продукції лежить процес вертикальної інтеграції. Природно обумовлений агропромисловий тандем потребує організаційного і технологічного поєднання спеціалізованої галузі сільського господарства із спеціалізованою галуззю переробної промисловості. На цій підставі і формуються продуктові підкомплекси.

Продуктові підкомплекси – це кінцево-цільові агропромислові структури, які й формуються з метою одержання конкретного виду кінцевої продукції. Між поняттями «агропромислові формування» і «продуктовий підкомплекс» існує прямий діалектичний зв’язок, а саме: агропромислове формування потребує і базується на основі створення певної продуктової вертикалі, в свою чергу продуктовий підкомплекс може функціонувати лише в рамках певного агропромислового формування.

Кожна продуктова вертикаль являє собою ланцюг взаємозв’язаних галузей і видів діяльності, які належать до різних сфер агропромислового виробництва і водночас організаційно пов’язані між собою для здійснення виробничого процесу по одержанню кінцевого продукту.

Всі продуктові вертикалі чітко поділяються на підкомплекси продовольчих і непродовольчих товарів. Оскільки кожна продуктова вертикаль базується на відповідному агропромисловому тандемі, то, природно, він вимагає певної організаційної структури, тобто агропромислового завершення у вигляді того чи іншого міжгалузевого формування. Сама структуризація будь-якої продуктової вертикалі залежить від специфіки сировини і кінцевого продукту інтеграції, а тому в реальності можуть складатись різні форми продуктових підкомплексів.

Якої б форми не набув продуктовий підкомплекс, його первинною ланкою завжди є сільське господарство, тобто продуцент сировини. Агропромисловий тандем – це природно обумовлене поєднання виробництва сировини та її промислової переробки, що спричинило організацію відповідних спеціалізованих продуктових вертикалей.

Ареал поширення продуктових підкомплексів залежить від характеру сировини. В цілому ж можна стверджувати, що найбільш розвинуті і поширені продуктові вертикалі функціонують у сфері переробки продукції рослинництва. Окремі з них мають багатоступінчасту будову. Наприклад, на основі зерна сформувались поліпрофільні тандеми виробництва борошна, круп, олії, спирту, хлібопродуктів і комбікормів. Овочівництво і садівництво є основою створення продуктових вертикалей, що продукують консерви, соки, джеми, варення, соління, квашення, заморожування та ін.

Тваринницькі галузі мають дещо звужений вплив на формування тандемів. Зокрема, з відгодованих тварин в результаті забою і промислової переробки одержують м’ясні продукти і шкіри. Водночас в агробізнесі склались і функціонують продуктові вертикалі, що базуються на переробці несільськогосподарської сировини, або ж мають неаграрний профіль. Сюди можна віднести розлив безалкогольної продукції, виробництво тари, будматеріалів, художніх виробів та розвиток інших неаграрних виробництв.

Враховуючи те, що формування продуктових вертикалей потребує вирішення цілої низки організаційних питань, досить важливо враховувати такі необхідні і визначальні фактори:

1. Передумова створення, тобто наявність тих об’єктивних факторів, які не потребують нових інвестицій, а вимагають лише організаційного оформлення. Тут же досить важливо брати до уваги і такий суб’єктивний фактор, як готовність партнерів по інтеграції створити спільну інтегровану структуру.

2. Кінцева мета, тобто з’ясування тих очікуваних організаційних, економічних, фінансових і соціальних результатів, які може (повинна) забезпечити інтегрована вертикаль.

3. Сфера діяльності, тобто той виробничий і соціальний ареал, який стане об’єктом інтегрованої структури.

Одним із найважливіших організаційних питань, пов’язаних із формуванням продуктових вертикалей, є деталізація технологічного процесу одержання кінцевого продукту на його виробничі стадії, які прийнято називати циклом.

Весь виробничий агропромисловий цикл, як правило, здійснюється в рамках певної продуктової вертикалі. Причому, кожна спеціалізована вертикаль має свою, властиву тільки їй наповненість виробничого циклу. Оскільки виробничий цикл здійснюється безпосередньо на рівні агропромислового формування по виробництву кінцевого продукту, то він має свою структуру, що визначається стадіями (елементами) технологічного процесу. Відтак, весь агропромисловий виробничий цикл розпадається на аграрний, переробний і торгівельний. Між цими складовими виробничого агропромислового циклу має існувати тісний взаємоузгоджений виробничо-технологічний зв’язок, бо інакше за певних можливих диспропорцій та неузгодженостей може бути недосягнутим очікуваний кінцевий результат інтегрованого виробництва.

Знання особливостей формування продуктових вертикалей як і структури і ролі виробничого циклу одержання конкретного виду кінцевого продукту необхідні для розуміння переваг і вигід, які може забезпечити інтегроване виробництво.

Як для агропромислових формувань в цілому, так і для продуктових вертикалей, що являють собою їх основу, ринок ставить досить чітку вимогу – виробляти конкурентоздатну продукцію за такими параметрами як: ціна, якість, асортимент, фізична і економічна доступність її.

Незалежно від того, продуктова вертикаль являє собою асоціацію чи корпорацію виробників сировини і кінцевої продукції, в будь-якому випадку ринок вимагає дотримання таких обов’язкових умов:

1. Детальне вивчення реального споживчого попиту та рівня наповнюваності ринку продуктом спеціалізації.

2. Чітке розмежування попиту на кінцеву продукцію залежно від ступеня концентрації виробництва та наявності в регіоні аналогічних конкурентів.

3. З’ясування можливості сировинного забезпечення потужностей переробки як за рахунок власної сировинної бази, так і шляхом завезення з інших неінтегрованих господарств (регіонів).

4. Опрацювання стратегічної орієнтації в системі «виробництво – споживання», під чим слід розуміти: чи доцільно виробляти продукцію підвищеного попиту (дієтологічну, екологічно чисту, вищого і екстра гатунку), а чи підпорядковувати виробництво пересічному (масовому) споживанню за доступними цінами.

5. Обґрунтувати економічний механізм відносин у рамках продуктової вертикалі – виробники сировини братимуть участь у кінцевому результаті чи їх місія – виробляти сировину, як кінцеву для них продукцію.

Важливе значення має також організація інфраструктурного забезпечення проектованої вертикалі. Йдеться про обґрунтування і формування агросервісу, матеріально-технічного забезпечення, підготовку кадрів тощо.

Отже, продуктова вертикаль ринкового спрямування має чітко вирішити всі організаційні питання в системі «сільське господарство – переробна промисловість – торгівля». При цьому важливо ідентифікувати такі елементи:

- хто постачає сировину, в якому обсязі, в які строки та на яких умовах;

- чи здійснюється переробним підприємством попередня оплата сировини і в якому розмірі;

- на яких умовах та чиїм транспортом здійснюється доставка сировини на переробку;

- хто із учасників вертикалі інвестує виробництво сировини;

- кому належить розпорядження і доход від реалізації кінцевого продукту;

- яким способом кінцевий результат розподіляється між партнерами продуктового підкомплексу.

Таким чином, продуктова вертикаль повинна мати структурну побудову:

1. Централізована управлінська одиниця.

2. Сучасна служба менеджменту, укомплектована маркетологами, менеджерами, економістами, бухгалтерами-аналітиками, консультантами.

3. Виробники сировини – сільськогосподарські підприємства, фермерські і особисті підсобні господарства, ін.

4. Переробне підприємство з добре розвинутою виробничою інфраструктурою, транспортом, базою зберігання.

5. Торгівля, яка в сучасних умовах представлена оптовим і роздрібним ринком, мережею магазинів, ярмарками, громадським харчуванням.

ТЕМА 4

КОНЦЕНТРАЦІЯ ВИРОБНИЦТВА ТА ДИВЕРСИФІКАЦІЯ АГРОПРОМИСЛОВИХ ФОРМУВАНЬ
Концентрація сільськогосподарського виробництва – це зосередження землі, засобів виробництва, робочої сили й обсягу виробництва продукції на одних і тих же підприємствах, що зумовлює збільшення їх розмірів. Отже, показники розміру аграрних підприємств водночас розглядаються як показники концентрації сільськогосподарського виробництва. Такими основними показниками є: площа сільськогосподарських угідь підприємства, включаючи й орендовану землю; авансований капітал підприємства, взятий разом з орендованим майном; середньооблікова чисельність працівників в еквіваленті повної зайнятості; обсяг виробництва і продажу сільськогосподарської продукції.

Поняття концентрації виробництва має окремі спільні риси з поняттям інтенсивності, але не є тотожним з ним. Спільним є те, що в обох визначеннях йдеться про зосередження (концентрацію) авансованого капіталу на підприємствах і про виробництво ними сільськогосподарської продукції. Відмінність проявляється в тому, що концентрація виробництва вимірюється загальним розміром авансованого капіталу та обсягом виробництва продукції, а суть інтенсивності зводиться до зосередження авансованого капіталу на одиницю земельної площі. Отже, ці два поняття взаємодоповнюють одне одного і разом дають змогу більш глибоко аналізувати чинники формування ефективності сільськогосподарського виробництва.

Слід розрізняти абсолютний і відносний рівні концентрації виробництва. Абсолютний рівень концентрації характеризується середнім розміром аграрних підприємств за певним показником і його доцільно визначати в розрізі окремих типів таких підприємств: селянських (фермерських) господарств, сільськогосподарських товариств з обмеженою відповідальністю та інших видів товариств, приватних аграрних підприємств, виробничих сільськогосподарських кооперативів як у цілому по країні, так і по окремих адміністративних регіонах.

Відносний рівень концентрації виробництва визначається часткою великих підприємств за відповідним показником розміру в загальній кількості аграрних підприємств певного юридично-правового статусу.

У вузькоспеціалізованих аграрних підприємствах – птахо- і бройлерних фабриках, тваринницьких свино- і скотовідгодівельних комплексах, тепличних комбінатах абсолютний рівень концентрації виробництва доцільно визначати за показниками їх потужності – річним обсягом виробництва продукції або умовно ресурсним показником: кількістю птахомісць, скотомісць, площею закритого ґрунту.

Концентрація виробництва справляє істотний вплив на його ефективність. З її підвищенням зростають економічні показники господарської діяльності підприємств за рахунок позитивної дії фактора масштабів виробництва. Досягається, зокрема, економія на постійних витратах, зменшуються питомі капіталовкладення, досягається вища маневреність матеріальних ресурсів і завдяки цьому зростає ефективність їх використання, підвищується продуктивність праці і прибутковість виробництва.

Проте підвищення рівня концентрації виробництва справляє позитивний вплив на економіку лише до певної межі, перехід за яку призводить до зниження ефективності. В надмірно великих підприємствах ускладнюється процес управління виробництвом, зростають транспортні витрати, погіршується контроль за якістю виконання робіт і дотриманням технології. Протидіючим фактором надмірної концентрації є й екологічні вимоги. Особливо це стосується великих тваринницьких комплексів, які справляють негативний вплив на довкілля. Тому важливо досягти оптимального рівня концентрації виробництва, тобто визначення раціональних розмірів аграрних підприємств різної спеціалізації з урахуванням їх юридичного статусу і вітчизняних зональних особливостей.

Підвищення концентрації може здійснюватися і за рахунок злиття підприємств або приєднання одного із суб’єктів господарювання до іншого.

Розглядувана концентрація виробництва за своєю суттю є ресурсною концентрацією, оскільки зводиться до зосередження ресурсів на одних і тих підприємствах. Крім ресурсної, для ринкової економіки характерна й економічна концентрація.

Під економічною концентрацією розуміють змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Економічна концентрація суб’єктів господарювання може здійснюватися такими шляхами:

1) злиття суб'єктів господарювання або приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого;

2) набуття безпосередньо або через інших осіб контролю одним або кількома суб'єктами господарювання над одним або кількома суб'єктами господарювання чи частинами суб'єктів господарювання, шляхом: безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у власність іншим способом активів у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, одержання в управління, оренду, лізинг, концесію чи набуття в інший спосіб права користування активами у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, в тому числі придбання активів суб'єкта господарювання, що ліквідується; призначення або обрання на посаду керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб'єкта господарювання особи, яка вже обіймає одну чи кілька з перелічених посад в інших суб'єктах господарювання, або створення ситуації, при якій більше половини посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи органів двох чи більше суб'єктів господарювання обіймають одні й ті самі особи; створення суб'єкта господарювання двома і більше суб'єктами господарювання, який протягом тривалого періоду буде самостійно здійснювати господарську діяльність, але при цьому таке створення не призводить до координації конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили цей суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання; безпосереднє або опосередковане придбання, набуття у власність іншим способом чи одержання в управління часток (акцій, паїв), що забезпечує досягнення чи перевищення 25 або 50 відсотків голосів у вищому органі управління відповідного суб'єкта господарювання.

В результаті здійснення ресурсно-економічної концентрації окремі суб’єкти господарювання можуть займати значну частку в ринку певного товару. В цьому разі з метою захисту економічної конкуренції монопольним вважається становище і такого суб’єкта господарювання, частка якого на ринку товарів перевищує 35 %. Суб’єкт господарювання може бути визнаним як такий, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку навіть тоді, коли його частка на ринку товару становить 35 і менше відсотків, але якщо він не зазнає значної конкуренції через невеликі частки в ринку, які займають інші конкуренти.

Монопольне (домінуюче) становище на ринку може бути визнано і стосовно кожного з декількох суб’єктів господарювання за умови, що сукупна частка на ринку товару не більше, ніж трьох таких суб’єктів перевищує 50 % і при цьому вони займають перші три місця на ринку цього товару за їх індивідуальною часткою. Це ж стосується і випадку, коли сукупна частка в ринку не більше п’яти суб’єктів господарювання перевищує 70 % і при цьому вони не доведуть, що між ними існує конкуренція.

Проти суб’єктів господарювання, що займають монопольне (домінуюче) становище на ринку, порушується справа про недотримання законодавства про захист економічної конкуренції. За результатами її розгляду Антимонопольним комітетом України може бути прийнято рішення про примусовий поділ такого суб’єкта господарювання, накладання штрафів, блокування цінних паперів тощо. Необхідно також пам’ятати, що за певних обставин суб’єкти господарювання зобов’язані брати дозвіл в Антимонопольному комітеті на здійснення ресурсно-економічної концентрації.

Значний інтерес для підприємств представляє концентрація окремих товарних ринків з точки зору ступеня їх монополізованості. Чим вищий він, тим важче виробникові увійти в даний ринок з власним товаром, тим складніше здійснювати власну цінову політику, і навпаки.

У світовій практиці рівень концентрації відповідного товарного ринку визначається за декількома показниками: коефіцієнтом концентрації, коефіцієнтом Херфінделя-Хіршмана, коефіцієнтом Джині.

Коефіцієнт ринкової концентрації вимірюється як сума ринкових часток найбільших фірм, що діють на ринку:

,

де Yi – ринкова частка i-тої фірми;

k – число фірм, для яких вираховується цей показник.
Індекс Херфіндаля-Хіршмана визначається як сума квадратів ринкових часток усіх фірм, що діють на ринку:

.

Індекс приймає значення від 0 (за досконалої конкуренції, коли на ринку велика кількість продавців, кожний з яких контролює незначну частку ринку) до 1 (коли на ринку діє тільки одна фірма, якій належить 100 % випуску продукції). Якщо розраховувати ринкові частки у відсотках, індекс буде приймати значення від 0 до 10000. Чим більше значення індексу, тим вища концентрація продавців на ринку.

Індекс Джині є статистичним показником, який розраховується згідно наступної формули:

де Yi – обсяг виробництва i-тої фірми;

Yj – обсяг виробництва j-тої фірми;

n – загальна кількість фірм.


Диверсифікація, як і спеціалізація та концентрація, є однією із суспільних форм організації виробництва. Слово диверсифікація походить від латинських слів «diversus», що означає різний, віддалений і «fadere» – робити. Як економічний термін диверсифікація стала вживатися в західній економічній науці і практиці досить давно й означає проникнення фірм в нові для них сфери діяльності, завдяки чому вони перетворюються в багатогалузеві комплекси. Акцент при цьому робиться на створенні таких видів діяльності, які не пов’язані з основним виробництвом.

У сучасних умовах диверсифікація в широкому розумінні цього слова набуває дещо глибшого змісту і може бути визначена як урізноманітнення видів діяльності підприємства у виробничій, фінансовій та маркетингових сферах.

В економічній літературі виділяють такі напрями диверсифікації:


  • концентрична – створення нових видів продукції за існуючої технології і на основі тих же матеріалів, сировини, що раніше використовувалися на підприємстві;

  • вертикальна – організація виробництва продукції, яку раніше підприємство отримувало від партнерів-постачальників;

  • горизонтальна – випуск продукції, для виробництва якої потрібні зміни існуючої технології або розробка нової;

  • корпоративна – створення і виробництво принципово нової продукції.

Диверсифікація виробництва в сільському господарстві, з огляду на специфіку даної галузі, має свої істотні особливості, що зумовлює необхідність застосування принципово нового підходу до визначення її напрямів (форм) і видів порівняно з наведеними. Виправдано, зокрема, виділяти за критерієм сфери здійснення три форми диверсифікації: виробничу, фінансову і маркетингову.

Фінансова диверсифікація – це урізноманітнення фінансової діяльності, яка досягається через здійснення підприємством різних видів коротко- і довгострокових фінансових вкладень.

Маркетингова диверсифікація пов’язана із створенням підприємством власної торговельної мережі, розширенням каналів збуту продукції, задіянням більшої кількості маркетингових важелів просування товару на ринок, організацією (за необхідності) післяпродажного обслуговування проданих товарів.

Виробнича диверсифікація – це урізноманітнення на підприємстві видів виробництв, що забезпечують одержання різної продукції і/або розширення її асортименту. Можна виокремити два види виробничої диверсифікації: галузеву і продуктово-асортиментну.

Галузева диверсифікація – це збільшення сукупності функціонуючих на підприємстві галузей, які на стадії виробництва всіх видів сільськогосподарської продукції – кінцевого споживання, проміжної (насіння, корми) і сировини для промислової переробки – технологічно не пов’язані між собою. Галузева диверсифікація тоді має місце, коли підприємство починає розвивати нові для себе виробництва, які відрізняються від виробництв інших галузей кінцевим продуктом, застосовуваними засобами виробництва, його технологією та організацією.

Специфічною особливістю сільськогосподарського виробництва є те, що аграрні підприємства, в тому числі і спеціалізовані, повинні розвивати не одну, а декілька галузей сільськогосподарського виробництва. Кількість таких галузей може бути різна. Коли аграрне підприємство починає розвивати нові для себе сільськогосподарські галузі, таку галузеву диверсифікацію можна назвати горизонтальною (вузькоспекторною). Наприклад, на підприємстві раніше не займалися вівчарством, але завдяки поліпшенню кон’юнктури ринку і зростанню цін на вовну тут стали розвивати цю галузь з метою одержання додаткового доходу. В аграрних підприємствах вівчарство, як і будь-яка інша галузь рослинництва і тваринництва, відноситься до основного виробництва. Тому виправдано горизонтальну диверсифікацію розглядати як диверсифікацію цього виробництва.

Можна виділити горизонтально інтегровану і горизонтально неінтегровану диверсифікацію. Горизонтально інтегрована – це така диверсифікація, за якої сільськогосподарська продукція однієї галузі може бути використана на виробниче споживання в інших сільськогосподарських галузях. Наприклад, фуражне зерно як продукція галузі зерновиробництва може бути реалізоване різним споживачам за межі підприємства або ж використане як концентрований корм у тваринництві.

Горизонтально неінтегрована диверсифікація має місце тоді, коли сільськогосподарські галузі по відношенню одна до одної діють автономно.

Аграрні підприємства, крім сільськогосподарських галузей, часто розвивають і промислові галузі (виробництва). За своїм характером такі виробництва можуть істотно відрізнятися одні від одних. Проте за критерієм цільового призначення кінцевого продукту промислових галузей їх можна об’єднати в дві групи. Перша група – галузі, які переробляють сільськогосподарську сировину. Отриманий від такого виробництва кінцевий продукт – продовольство, реалізується населенню через роздрібну торгівлю. Як бачимо, ці галузі технологічно поєднані із сільським господарством, але це поєднання знаходиться за межами стадії безпосереднього виробництва сільськогосподарської продукції. Таку галузеву диверсифікацію можна назвати вертикально інтегрованою. Друга група – це галузі, які за межами стадії виробництва сільськогосподарської продукції зовсім технологічно не пов’язані з таким виробництвом.

Аграрні підприємства, крім галузевої диверсифікації, можуть здійснювати і продуктово-асортиментну диверсифікацію, під якою розуміють розширення на підприємстві асортименту продукції, яка виробляється за єдиною базовою технологією, одними і тими ж засобами виробництва, а також тим самим складом працівників, для яких не вимагається при здійсненні такого розширення набуття нових професійних навичок чи кардинального підвищення кваліфікації. При цьому термін «асортимент продукції» трактується як сукупність різновидів одного і того ж виду продукції (продукції одного найменування), які різняться між собою окремими характеристиками, що мають значення для споживачів. Прикладом продуктово-асортиментної диверсифікації може бути виробництво ковбасним цехом нових для підприємства сортів ковбас, хлібопекарським цехом – різних хлібобулочних виробів і т.д.

Слід зазначити, що підприємства можуть вдаватися до поглибленого розширення асортименту продукції, наприклад виробляти декілька сортів варених, копчених чи напівкопчених ковбас. Таке поглиблення продуктово-асортиментної диверсифікації прийнято називати диференціацією товару.

Продуктово-асортиментна диверсифікація може мати два різновиди: класична і специфічна. Класична – це така продуктово-асортиментна диверсифікація, яка здійснюється в межах певної номенклатури продукції.

Особливістю сільськогосподарського виробництва також є те, що продуктово-асортиментна диверсифікація може здійснюватися в межах його окремих галузей. Скажімо, кінцевим продуктом галузі зерновиробництва є зерно. Проте підприємство може диверсифікувати цю галузь, вирощуючи більш широкий, ніж раніше набір зернових і зернобобових культур і завдяки цьому отримувати зерно з різними споживчими характеристиками, що і зумовлює його неоднакове цільове призначення. Таку продуктово-асортиментну диверсифікацію можна назвати специфічною, характерною лише для аграрних підприємств.

Продумана продуктово-асортиментна диверсифікація справляє істотний вплив на економіку підприємства, адже для її здійснення потрібно значно менше коштів порівняно з галузевою диверсифікацією і водночас вона дає змогу підвищити конкурентоспроможність продукції, збільшити її збут завдяки повнішому задоволенню потреб споживачів, здійснювати гнучкішу цінову політику. В результаті підвищується прибутковість виробництва, зміцнюється позиція підприємства на ринку, зростає його конкурентоспроможність.

Диверсифікація як суспільна форма організації виробництва може забезпечити підприємству ряд переваг. По-перше, вона є важливим засобом управління фінансовими ризиками. Якщо, скажімо, підприємство отримує переважну частку прибутку від реалізації якогось одного виду продукції, то погіршення кон’юнктури ринку по даній продукції або стихійного лиха типу епізоотії може призвести до серйозних економічних втрат або навіть до банкрутства такого підприємства. В умовах диверсифікації виробництва втрати прибутку по одних галузях можуть бути компенсовані завдяки одержанню більшого прибутку від реалізації продукції інших галузей. У разі, коли такої компенсації не відбулося, що цілком ймовірно, економічні втрати по одній галузі не можуть істотно вплинути на фінансово-економічний стан підприємства, оскільки її питома вага в доходах перестає бути домінуючою. Тому підприємства з диверсифікованим виробництвом відзначаються вищою стійкістю економіки, особливо в умовах мінливого зовнішнього середовища і прояву кризових явищ: інфляції, неплатежів, низької платоспроможності споживачів та ін.

По-друге, диверсифікація дає змогу підприємствам повніше використовувати свої матеріальні ресурси, землю та робочу силу і завдяки цьому пом’якшити сезонність виробництва, підвищити зайнятість працівників, отримати додатковий дохід від своєчасної і продуманої галузевої маневреності, швидше нарощувати обсяги виробництва тих видів продукції, на які є попит і формується прийнятна ціна, а також частково скорочувати виробництво інших видів продукції, по яких стала проявлятися несприятлива кон’юнктура ринку. Зрозуміло, що такий маневр спеціалізованим господарствам здійснювати набагато важче, бо їм потрібно започатковувати виробництво нове, а це вимагає значних коштів і тривалого часу.

По-третє, диверсифікація аграрних підприємств, зокрема галузева вертикально інтегрована диверсифікація, дає змогу їм отримувати синергічний ефект і тим самим, за однакових інших умов, підвищувати ефективність виробництва.

Одночасно диверсифікація несе підприємствам і певні загрози. Вона не завжди дає змогу використати переваги спеціалізованого виробництва, а тому до відомого ступеня є його антиподом. Адже розвиток багатьох галузей розпорошує ресурси підприємства, а тому нерідко не вдається досягти по окремих з них раціональної концентрації. В результаті підприємство втрачає ефект масштабу виробництва. Потрібно також мати на увазі, що управляти диверсифікованим виробництвом значно складніше порівняно з недиверсифікованим. Тут менеджери і спеціалісти повинні мати різнобічну фахову підготовку, їм доводиться враховувати значно більше чинників зовнішнього і внутрішнього середовища, а це підвищує ризик прийняття недостатньо обґрунтованих рішень.

Очевидно, що великі за розміром підприємства мають більше можливостей для диверсифікації виробництва. Вони в змозі розвивати нові для них галузі з раціональною концентрацією виробництва і тим самим усувати або істотно згладжувати протиріччя між диверсифікацією і спеціалізацією виробництва, досягати кращих результатів господарювання. Такі підприємства мають більше фінансових ресурсів для започаткування нових виробництв. Це зменшує потребу в позичковому капіталі, а отже, і скорочує витрати на його залучення. І навпаки, малі підприємства з низьким рівнем концентрації виробництва не в змозі розвивати багато галузей, а тому вони повинні більше тяжіти до спеціалізованого виробництва.

Для оцінки впливу диверсифікації виробництва на його результати необхідно обґрунтовано вимірювати її рівень. З цією метою можуть бути використані такі показники:

1. Абсолютний рівень диверсифікації. Визначається загальною кількістю галузей, що технологічно не пов’язані між собою на стадії виробництва сільськогосподарської продукції кінцевого споживання, проміжної і сировини. Для повнішої уяви про характер диверсифікації окремо виділяється кількість та питома вага галузей: а) основного виробництва; б) вертикально інтегрованих галузей; в) вертикально неінтегрованих галузей. Питома вага цих груп галузей визначається діленням кількості галузей певної групи на загальну кількість галузей підприємства. При визначенні даного показника до уваги беруться лише ті галузі, продукція яких виробляється для продажу і набуває товарної форми.

2. Інтегральний показник диверсифікації виробництва, що враховує кількість галузей та їх вклад у формування грошового доходу підприємства.

В економічній літературі відомі декілька підходів до визначення такого показника. Наведемо два з них, як найбільш прийнятних для розрахунку і аналізу.

Перший ґрунтується на використанні формули Херфінделя-Хіршмана і визначається з виразу:


де – частка і-ої галузі в структурі товарної продукції підприємства, коефіцієнт.


Другий підхід базується на використанні формули визначення коефіцієнта зосередженості галузей. Коефіцієнт диверсифікації за цим підходом розраховується з виразу:

де Nі – порядковий номер галузі в ранжованому ряді, побудованому за спадним принципом (галузі, яка займає найбільшу питому вагу в структурі товарної продукції, присвоюється перший номер, а найменшу – останній).


Отже, аграрні підприємства при розробці стратегії виробничої діяльності повинні враховувати не тільки плюси і мінуси диверсифікації виробництва, а й співвідношення галузей і тісно пов’язаний з ним ризик порушення фінансової стабільності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ





  1. Аграрний сектор України на шляху до Євроінтеграції: монографія / за ред. О. М. Бородіна. – Ужгород: ІВА, 2006. – 496 с.

  2. Андрійчук В. Г. Економіка аграрних підприємств: підручник / В. Г. Андрійчук – 2-ге вид., доп. і переробл. – К.: КНЕУ, 2002. – 624 с.

  3. Дем’яненко С. І. Менеджмент аграрних підприємств: [навч. посібник] / С. Дем’яненко. – К.: КНЕУ, 2005. – 347 с.

  4. Канінський П. К. Спеціалізація сільськогосподарських підприємств: монографія / П. К. Канівський. – К.: ННЦ ІАЕ, 2005. – 348 с.

  5. Лопатинський Ю. Трансформація аграрного сектора: інституціональні засади / Ю.  Лопатинський. – Чернівці: Рута, 2006. – 344 с.

  6. Майовець Є. Й. Теорія аграрних відносин: навчальний посібник / Є. Й. Майовець. – К.: ЦНЛ, 2005. – 276 с.

  7. Мостовий Г.І. Агробізнес: державне регулювання: Монографія / Г. Мостовий. – Харків: Основа, 2002. – 300 с.

  8. Нелеп В. М. Планування на аграрному підприємстві: [підручник] / В. Нелеп. – 2-ге вид., перероб. та доп. – К.: КНЕУ, 2004. – 495 с.

  9. Основи аграрного підприємництва / За ред. М.Й. Маліка. – К.: ІАЕ, 2000. – 582 с.

  10. Основи аграрної економіки / За ред. В. Галушка і Г. Хулєнбрука. – К.: Вища освіта, 2003. – 339 с.

  11. Сіваченко І.Ю. Міжнародний агробізнес: Навч. посібник / І. Сіваченко. – К. : ЦУЛ, 2003. – 208 с.

  12. Слав’юк Р. Суть, природа та інтегральні форми реалізації аграрного бізнесу / Слав’юк Р. // Вісник Львів. держ. аграр. ун-ту: Економіка АПК. – 2001. – № 8. – С. 86-92.

  13. Сухий П.О. Агропродовольчий комплекс Західноукраїнського регіону: монографія / П.О. Сухий – Чернівці, Рута, 2008. – 400 с.

  14. Черевко Г. В. Державне регулювання економіки в АПК: навч. посібник / Г. В. Черевко. – К. : Знання, 2006. – 339 с.

  15. Davis J.H., Goldberg R.A. Concept of Agribusiness. – Boston, 1957. – 56 p.




Е 45


Економіка і організація агропромислових формувань [Текст]: конспект лекцій для студентів бакалаврату спеціальності «Економіка підприємства» денної та заочної форм навчання : у 2 ч. / укладач Ю. Г. Фесіна. – Луцьк : Луцький НТУ, 2016. – Ч. 1 : Організація агропромислових формувань. – 56 с.

Комп’ютерний набір Ю. Г. Фесіна

Редактор Ю. Г. Фесіна

Підп. до друку ___________ 2016 р.

Формат 60х84/16. Папір офс. Гарнітура Таймс.

Ум. друк. арк. 3,3. Обл.–вид. арк. 3,5.

Тираж 50 прим. Зам. _____

Редакційно-видавничий відділ

Луцького національного технічного університету

43018 м. Луцьк, вул. Львівська, 75



Друк – РВВ Луцького НТУ




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал