Кому ж іще на світі відоме щось таке, як



Скачати 249.14 Kb.
Pdf просмотр
Сторінка1/3
Дата конвертації20.03.2017
Розмір249.14 Kb.
  1   2   3
Кому ж іще на світі відоме щось таке, як тіло Адже це кінцевий витвір нашої старої культури – витвір відстояний, витончений, що є результатом демонтажу й повторного складання цілості.
Жан-Люк Нансі [49, с. 10]
Антології як репрезентативний жанр відіграють помітну роль установленні української модерної літератури від кінця ХІХ ст. і досі. Вони не тільки відображають її тематичні, стилістичні, географічні, мовні та інші особливості, алей формують корпус буквально – тіло) національної літератури й увиразнюють інше письмо на загальному літературному тлі, представляючи особистий (читацький) смак і досвід, приватний вибір, цікавий своєю
необов’язковістю, неповнотою і непередбачуваністю. Антологія Незнайома див. 32] (друга з черги у видавничому проекті В. Ґабора Приватна колекція) – свідомий пошук чогось
«не-першорядного», що не слід плутати з другосортним. Упер- шій лінії української літератури жінки з’являлися нечасто. Однак спонукою до появи Незнайомої антології стала радше приватна історія, ніж історія літератури. Після першого видання у серії див. 38] під назвою Приватна колекція, що вмістило вибрану українську прозу й есеїстику кінця ХХ століття, виявилося, що навіть це – нове – покоління представлене переважно чоловіками. Серед 40 авторів – лише чотири жінки-письменниці: Оксана Забужко, Євгенія Кононенко, Галина Пагутяк і Любов Незнайоме тіло сучасної української прози жіноча література від Василя Ґабора
Олена Галета

Олена Галета Незнайоме тіло сучасної української прози… 235
Пономаренко. З цього спостереження й починається передмова до Незнайомої, а також із зізнання, що упорядник неприхильник поділу прози на жіночу й чоловічу, бо вважаю, що вона є або доброю, або поганою [32, с. 7]. Лапки, присутні у цій цитаті, упорядник виносить і в назву книжки жіноча проза прочитується як певна умовність, або ж іронія (згадується гегелівське жіноцтво вічна іронія спільноти. Можна також припустити, що тут ідеться про безстатевість літератури, однак залишається питання чому жіноча проза незнайома сучасному читачеві української літератури Чи йдеться про невідомі імена і тексти, чи (також) про незнайомі способи вислову, власне – іншу літературу?
Насамперед, поява антології засвідчує існування жіночої прози як самодостатньої і різноманітної, не як окремого жанру чи стилю на додаток до інших жанрів і стилів загальної (читай чоловічої) літератури. У чоловічій літературі жінка існувала насамперед як тіло – у значенні організму й у значенні предмета, передовсім предмета споглядання, опису, відтворення. Зразком основ’яненківського сентименталізму є портрет Марусі – не Василя чи іншого «героя»-чоловіка; попри усю їхню сентиментальну інфантильність, вони наділені перш за все поглядом і голосом. Набуваючи власного погляду і власного голосу для його вислову, жіноче тіло перестає бути тільки предметом споглядання.
Разом з тим, тіло непросто відображається, алей формується у тексті, адже, за словами Нансі, тіло є made in time, зроблене у часі, чи навіть роблене у часі воно не існує до появи тексту, а формується текстом у його часовому розгортанні – мине оголили тіло, ми його вигадали [12, с. Спробуємо простежити перетворення тілесного досвіду, до- свідчування у текст, або ж тіла у слово. Воно не є ані остаточним, ані однозначним. Подеколи тіло – реальність, предметність, рече- вість – такі залишається побіч тексту, на яв виходить розривне- допасованість, щілина, яка неодмінно залишається поміж тілом і текстом. Нарешті, саме поняття тіла також не є сталим палітра значень змінюється від власного тіла до сукупної реальності фізичних тіл. Однак так чи інакше, ключовою залишається антиномія (протиставлення й зіставлення) тіла і слова.

236
Коди і декодування у літературознавчому дискурсі
Тіло-антитекст:
Ніна Бічуя
Ніна Бічуя свідомо намагається здолати проблему ословлен- ня тіла, тілесного і ширше – речевого. В оповіданнях Портрет маленької дівчинки з черепахою, Спогад про Грузію, «Зачин до оповідання про Донелайтіса» авторка змагає з реальністю – як письменниця і як критик, що знає, які технічні перешкоди доводиться долати. У словосполуці слово і тіло сполучник найперше вказує, що дві речі існують роздільно, і звідси – потреба їх єднати. Тіло не передається на письмі. Неважливо, яким воно є – власне чи стороннє важливо, що це фізична реальність, наснажена психологічно, яку не можна без втрат передати письмом. Не можна описати дівчинку з черепахою так, щоб передати читачеві саме дівчинку з черепахою, а не опис дівчинки з черепахою. Мені ж так хочеться, аби ви побачили дівчинку, саме цю дівчинку, котра простягає зараз черепасі шматочки білої, свіжої редиски, с. 65], – говорить авторка, зумисне дотримуючись теперішнього часу синхронність письма з подією ще більше оголює його безтілесність. Як не описуй шлях до будинку Піросмані – жоден опис не приводить до самого будинку, він тільки породжує нові описи – того, що оповідачка затримала у своїй пам’яті із марних мандрівок вказаними маршрутами. Сюжет в оповіданнях часто позірний, це навіть не сюжет – спонука, привід для розгортання й нанизування різноманітних описів (наприклад, створення картини старого Тбілісі. І нарівні тематичному, і нарівні сюжетотворчому сам предмет розповіді віддаляється і врешті зникає. Оповідачка такі не знаходить будинку Піросмані, а коли карнавальна процесія доносить її на місце, то так само і відносить звідти, не залишаючи надії на повернення. Чим докладніше вона описує шлях, тим менше шансів відтворити сам будинок.
Опис перетворюється на друге тіло, яке щільно й густо покриває перше, але з ним не зростається. Чим щільніше опис оповиває тіло, тим більше ховає його від читача. І тут я приходжу до тієї миті в описі, коли зовсім і остаточно втрачаю владу над словом… речі й предмети, названій визначені словами, розси- пляться, втратять зв’язок між собою, перестануть бути речами й

Олена Галета Незнайоме тіло сучасної української прози… 237
предметами, стануть лише словами, котрі проростають без речей, мовби фантастичні рослини без коренів [3, с. 65]. Чим детальнішим стає опис – кожна дрібненька рисочка, кожен характерний жест, – тим важче побачити цілісний образ вибачите все зосібна й не бачите дівчинки [3, с. Ніна Бічуя, можна сказати, вирішує класичну проблему реалістичного письма зображення і відображення тілесного у широкому розумінні) у тексті. Її головне завдання – описуючи, змалювати [3, с. 67]. Пошук відповідного опису стає основною колізією включених до антології творів, неможливість знайти ідеальний опис спонукає писати. Реалістичне зображення сприймається як еталон письма. Воно немає жодних особливих ознак, воно саме є тілом, недаремно авторка уживає як синоніми дуже реалістичний, зовсім звичайний портрет дитини з черепахою, с. 65]. Отже, реалістичний опис – опис узвичаєний, той, до якого ми звиклий тому не помічаємо. Те,
що авторка декларує, вступає у конфлікт із тим, як вона це робить ословлюючи проблему тотожності тіла і тексту, авторка оголює прийом, не дає забути про цю прогалину, повертається до неї знову і знову у різних сюжетних відмінах. Чим більше вона говорить про своє прагнення передати реальність, тим менше шансів залишається для читацької ілюзії слова заважають побачити тіла. Справжньою темою письма стають пошуки ідеального опису.
Лише оповідання Стиглі яблука на Спаса показує тіло він- шому ракурсі – ідеалізоване й сакралізоване тіло дівчинки, перед яким хлопчина змушений ставати навколішки, як до молитви, – аби торкнутися його рукою. Далекі родичі збираються на літування до сільської хати дідуся і бабусі, тут і відбувається цей перший дотик до тіла. Подія подвійно сакральна дівчинка дозволяє розглядати й торкатись її тільки вночі, у місячному світлі, майже усні у момент особливого очуднення. Удень же вона не виявляє жодного зацікавлення ані поглядом, ані дотиком. Врешті, після денної сутички, дівчинка покидає село – і сама подія переходить у пам’ять, перетворюється на втрачений рай невинних тілесних стосунків.

238
Коди і декодування у літературознавчому дискурсі
Тіло одушевлене
Галина Пагутяк
Поетизація, сакралізація й водночас еротизація тіла відбувається у Книзі снів і пробуджень Галини Пагутяк. На такий лад налаштовує мотто Земля була холодна. Дерева хитались як колиски перед моїми очима коли ми обіймались намерзлому листі і тіла тремтіли перед тим як злитись водне і я знала що це вперше і востаннє, с. 430]. Відсутність розділових знаків у другому реченні задає ритм для читання і дихання – тут ніде зупинитися, ніде набрати повітря, доводиться закінчувати фразу на видиху, збиваючись зі звичного ритму. Борис Ейхенбаум називав такий прийом звуковим жестом див. 43]: читання задіює тілесні органи самого читача, що своєю чергою збурює, схвильовує його звичний життєвий ритм. Текст породжує пафос у його первісному розумінні стан емоційного зрушення, що передує самому смислові, відчувається тілом, не думкою (Арістотель відділив його від ето-
су й логосу, пов’язуючи з переживанням трагізму. Утому ж піднесено-трагічному ключі починається розповідь колізією тілесного і душевного, тільки щодо виміру людського додається вимір надлюдський із тим почну мою розповідь пропекло, чистилище, рай, сни, які їх супроводжують, про квіти, які вічні [34, с. 430]. Перша сцена цієї фрагментованої повісті – розділення душі з тілом автобус убиває жовніра, тіло залишається розпластаним на дорозі, а над ним здивовано повисає душа тіло з’явилося зі смерті [36, сяк свідчить Валерій Подорога. Це значить, смерть показує тіло, що дорівнює тільки самому собі. Персонажі, які з’являються й зникають утворі, страждають хворобою невідповідності між тілом і душею це добрі люди з калічи- ми тілами, як товста і некрасива літня Оксана чи каліка Ксе- ня. Добрі люди – слабкі, затоптані, як квіти при дорозі [34, с. 433], ті квіти, про які, пам’ятаємо, оповідає авторка. Розлучання душі і тіла повторюється набагато різних ладів жінка помирає у лісі від серцевого нападу, дівчинка-семикласниця в негоду гине від струму в обірваному проводів дитячій уяві вона помирає ще раз – від задухи у могилі, після того, як прокидається, оповідачка під час невдалого самогубства у гуртожитку, старенький дідусь, по якому залишилося саморобне крісло, батько – по

Олена Галета Незнайоме тіло сучасної української прози… 239
кількатижневій агонії, ще один дідусь – у чорному пальто і сірій смушевій шапці, який просто зникає з перенаселеного помешкання Смерть – безсумнівна, час – неважливий, єдине, що має сенсі що різниться, – способи помирання. Тіло ув’язнює душу, але водночас дозволяє їй себе пізнавати не так розуміти, як упізнавати думаю, саме це мав на увазі Сковорода – маю велику спокусу перекласти його узнай себе як упізнай себе [34, с. 440]. Упізнавання – шлях замість аскези не відмовляти, а відповідати собі слухати себе і відгукуватися тілом на поклики душі. Відповідальність загрожує насильством, відповідність насильства уникає жертва повинна бути безкровною і легкою, а не знищувати чи калічити того, хто офірує, бо це все впаде каменем на чиєсь сумління [34, с. 442]. Тіло стає шляхом душі до себе самої, чи радше першою його частиною, по якій душа важче чи легше ступає на наступну частину своєї дороги поза межею тіла.
Тіло-плоть:
Катерина Мотрич
Тіло (плоть) і душа – два складники людини, з якими вона переходить своє існування у часі. Відходячи у вічність, душа покидає тіло. Таке – традиційно християнське – розуміння пропонує сама авторка Соломія, героїня оповідання За таїною неба, конаючи з голоду, бачить власне тіло з порога смерті – іззовні, й зсередини Вона бачила власне тіло на широкому дерев’яному ліжку, прикрите білим кожухом. Бачила своє безкровне обличчя з глибоко запалими очима, бачила висхлі темні руки, складені поверх великого живота, у якому ще вчора згасло маленьке життя. Соломія побачила у власному лоні те посиніле, скручене клубочком дитятко [31, с. 390]. Дальша історія відбувається насеред- охресті тілесного (дочасного) й духовного (вічного) світу Його душа відчула Соломіїну душу, але між ними стояла висхла до невпізнанності, зморена й вимордована Андрієва плоть, а Соло- міїна душа знову з’єдналася з плоттю [31, с. Для плоті неважлива стать, плоть є способом буття душі у часі. Вона знечулює людину, робить її невидющою перед вічністю, нечутливою до її голосів. Плоть зазнає страждань і смерті, душа ж існує вічно. Душа також не є абстракцією, у вічності вона знаходить своє ідеальне втілення І сталося. Соломіїна душа навіки

240
Коди і декодування у літературознавчому дискурсі
залишила плоть, затрималася над велетенською ямою, у якій лежало багато покійників, а її тіло серед них. Здійнялася в небо…
Була вона, які раніше, дужай красива [31, с. 394–395]. Водночас плоть недругорядна, ані не знецінена. Існування у плоті, що також означає – у часі, визначає місце людини у вічності (Ольга
Гомілко та Сергій Пролєєв вказували на недооцінювану річ жодне з християнських таїнств не відбувається без залучення плоті, а отже, плоть є необхідним складником у процесі обожествлен- ня людини див. 13]). Аж так, що й після смерті Соломіїні родичі й односельці займаються тими ж заняттями, що й за життя діди погейкують на волів, дівчата співають веснянок, молодиці вишивають рушники і застеляють обрусами лави у небесній Україні. У земному житті плоть переходить через муки й терпіння. Залишаючи плоть, душа не полишає пам’яті про своє втілення. У своєму тілесному існуванні, переходячи через випробування, людина створює власний ідеальний (вічний) образ.
Тіло-стать:
Ніла Зборовська
Дзвінка з однойменної повісті Ніли Зборовської живе насамперед своїм тілом. Її партнери-чоловіки мають волю (силу), жінка ж має тіло, яке опановує чоловіча (сексуальна) сила. Тіло у принципі – жіноче, бо тіло – це те, що споглядають і опановують. Чоловік має ім’я, жінка є тілом Андрій пройшовся рукою по грудях, по її животі, зайшов у жіноче тіло пальцем, с. Історія Дзвінки – це історія її сексуальних стосунків з чоловіками. Перший досвід – найбрутальніший, необтяжений чуттями ані думками – Дзвінка врешті-решт усвідомлює як найдосконаліший, по смерті першого Андрія намагається повторити його з іншими чоловіками. Любов другого Андрія не може замінити пристрасті першого. Знання, вміння, бажання молодої, освіченої, успішної жінки підпорядковані виключно пошукові сексуального вдоволення віддати себе тілесно, піддати себе чоловічій волі (силі.
Жінці-тілові для повноти буття когось не вистачає [12, с. 203], навіть якщо йдеться про досить незалежну і вільну у власному виборі жінку сьогодні Дзвінку розважала така чоловіча впевненість, хоча, як правило, її найбільше дратувало, коли якийсь чоловік заявляв, що знає про неї все й може легко догадатися, кого саме зараз

Олена Галета Незнайоме тіло сучасної української прози… 241
їй не вистачає, с. 203]. Але що тут не піддається сумніву, – Дзвінці постійно когось не вистачає, щоби бути, бути собою. Дзвінка несхожа на ляльку Барбі: вона не прикраса й не винагорода для чоловіка. Вона зосереджена на власних потребах і бажаннях якій полягають у пошукові відповідного (сексуально) чоловіка. Без чоловіка, що бере її, скоряє, Дзвінка не почувається повноцінною. Усні померлий чоловік скоряє Дзвінку передусім волею (наказує, що жінка повинна робити, потому щойно вони кохаються і Дзвінка отримує насолоду. Чоловік потрібен Дзвінці як коханець другого Андрія вона приймає тоді, коли він як коханець заміняє її першого чоловіка (теж місце, та ж пристрасть).
У повісті Зборовської життя жінки – це сон. Сон тіла, з якого чоловік час дочасу вириває її власною силою (зусиллям волі. Це тіло не так сакралізоване, як сексуалізоване, кероване статевим потягом Виявляється у світі є така річ, як статева туга. Тягуча туга статі. Тоді жінка тужить одним бажанням за єдиним чоловіком, с. 204]. Подібно до фройдівського психоаналізу, повість
Ніли Зборовської стверджує не тільки неминучість, алей несу- блімованість цієї туги. Єдине бажання жінки – навіть не віддати, а бути взятою, сягаючи повноти власного існування у цілковитій втраті себе. Жіноче тіло – тіло, що належить іншому, опановується його волею, силою, (імперативним) словом іншого. Водночас готовність і потреба віддаватися не позбавляє Дзвінку невинності окрім фройдівського твердження про відсутність у жінок Супер-Ега, тут напрошується ще й згадка про Жижекове тлумачення Брак Супер-Ега в жінок свідчить на користь їхньої етики. Жінкам Супер-Его непотрібне, оскільки вони не мають вини, на якій могло б паразитувати, – себто оскільки вони набагато менше схильні розмінювати своє бажання [9, с. Коли жінка у тузі за загиблим чоловіком (про існування якого свого часу не зізналася другому Андрієві) поривається убити колишнього коханця, а тепер закоханого у неї чоловіка, – не вона, а він карається докорами сумління. Прикметно, що у Дзвінки всі чоловіки – на одне ім’я, всі як один, всі – один-єдиний чоловік схожі – щораз більше – голосом, поставою, рухами, тож етичній моральні питання про невірність, зраду, перелюб просто нема- ють підстав для появи.

242
Коди і декодування у літературознавчому дискурсі
Тіло-техніка:
Таня Малярчук
Юна героїня Ендшпілю для Лізи переживає життєвий злам апатично, у безруху, випадаючи зі зручних способів поводження у світі й зі світом. Старша вагітна сестра Інна – як ритуал – двічі на тиждень з’являється до молодшої і вчить її найнеобхідніших у світі речей Веліла мені підмітати так, щоб не здіймати пилюки, витирати стіл так, щоб жодна крихта не впала на підметену підлогу (і взагалі – спочатку треба витирати стіл, а потім – підмітати підлогу, вчила мене розбивати яйця так, щоб шкаралупа не попадала в тісто, вчила мити сковорідку щоразу після її використання, вчила одним махом зливати сметану з трилітрового слоїка скислого молока, вчила правильно заварювати чай з найменшою кількістю опіків [22, с. 316]. Старша сестра досконала у техніках володіння тілом, відповідно й у техніках оволодіння світом. Молодшій сестрі відведена прямо протилежна роль. Молодша міркує про руки і крила Навіщо весь час мені потрібні були руки, адже крилами цілком нормально можна харчуватися, мастурбувати і курити [22, с. 321]. Співдія зі світом відбувається через засвоєння різних технік тіла, тобто, за словами Марселя Мосса, традиційних способів, за допомогою яких люди у різних суспільствах користуються своїм тілом [30, с. 243]. У виступі 17 травня 1934 р. в Психологічному товаристві в Парижі Мосс зазначив, що йому йдеться про техніки й дію колективного й індивідуального розуму, спонукуваного соціальним престижем див. 48, с. 185]: виховання побудоване на наслідуванні соціально престижних способів поводження і відмові від інших, непрестижних. Найдосконаліші з цих способів – повторювані, максимально формалізовані – перетворюються на ритуали. Перейти усі передбачені суспільством ритуали – запорука успішного суспільного буття і визнання. Для молодої дівчини універсальний ритуал, що наділяє її правом на власне тіло, – шлюб. Шлюб провадить доба- жаної мети, але не до сексуальності – навпаки, до певності й спокою, що даються ціною сексуальності. Інший шлях – шлях сліз і саморуйнації (принаймні з погляду суспільства Дайте жінці виридати свою апокаліптичну апологію щастя – і вона буде щасливою. Треба ж їй колись перенести

Олена Галета Незнайоме тіло сучасної української прози… 243
на собі досвід знищення. Руїна, на якій, ніби пустеля, цвістиме тіло. Тіло, яке, ніби виразка, цвістиме у часі і просторі [22, с.
323]. Цей шлях обирає Ліза – в обхід звичних ритуалів вона закохується в одруженого чоловіка і не хоче погодитися з тим, що у нього вже є власне життя, де для неї непередбачено постійної ролі. Але зовсім без техніки дії обійтися не вдається на місце суспільних ритуалів стають кіносценарії. Перегляд фільмів підказує альтернативні способи бачення власного тіла й користання ним кіносценарії такі ж заспокійливо-присипляючі, які сценарії повсякдення у кінці на екрані з’являються щасливі обличчя.
Врешті, пам’ять тіла, засвоєні техніки виявляються сильнішими задушевні злами. Тіло інерційне, воно діє саме собою, відіграє написану для нього роль свідомість ще переживає травму, але врешті-решт вона також кориться технікам тіла, що визначають його функціонування, уживання й виживання:
«Це не я можу ходити, ні, якби моя воля – я б нерухомо лежала на дивані решту дня і днів, – це воно, тіло, мене всюди носить.
Воно походжає різними поїздами, містами і квартирами, де на кухнях сидять малознайомі люди і курять ганджу. Дають спробувати йому, але тіло ніяк не реагує і тільки ностальгічно вдивляється в чужі обличчя.
Тіло кидається під ноги юрбам метрополітену, вивчає на па- м’ять назви станцій і тексти рекламних гасел, до одуріння їх повторює і вкотре переконується, що біблію можна замінити будь- яким іншим текстом [22, с. Тіла ж замінити не можна, воно повертається до певних дій і відомих йому способів діяння, адже тіло запрограмоване навіч- не повертання [22, с. 333]. Повернення – не лише повернення до певного місця, а насамперед повернення до певних повторюваних дій, сама дія.
Особливою метафорою неперервності і пам’яті стає волосся. Тут ужене йдеться про техніку – йдеться про значущу деталь. Волосся жіноче волосся – втілює пам’ять, присутність минулого, з яким важко розставатися: Волосся – це те, що робить жінку неврівноваженою і одночасно рятує від радикального рішення. Жінці небайдуже її волосся навіть тоді, коли байдуже все решта. Особливо, якщо це волосся довге [22, с. 335].

244
Коди і декодування у літературознавчому дискурсі
«Я розумію, що волосся – це метафора минулого, яке завжди з тобою. Як свято. Кожен сантиметр кожної волосини – це хвилина, година, день, рік з минулого, що його не хочеться від себе відпускати…
Чим довше волосся – тим більший відрізок власного життя жінка за собою волочить. Як його не заплітай і в який колірне фарбуй. Відмивай не відмивай. Чеши не чеши. Її минуле постійно з нею. Вона належить тому, що вона пережила і куди підсвідомо прагне повернутися з теперішнього [22, с. Тіло як таке визначає людину у просторі, техніки тіла забезпечують її існування в суспільному просторі. Волосся ж як символічна деталь буквально «прив’язує» жінку дочасу, воно присутнє не тільки тут, воно тягнеться у минулий час, нагадує жінці про тривалість її існування, не дає забути колишні події. Довге волосся – жіноча біографія, пам’ять, яка завжди з тобою, адже вона тим і відрізняється від історії, що ніколи не розриває з тобою живого зв’язку.
Тіло-збій:
Оксана Луцишина
Зображення тіла в коротких оповіданнях Оксани Луцишиної
«Довгий-довгий біг, Така вона є, Дитя омріяне, Анатомія огиди пов’язане з відхиленням від усталеного ходу подій, спонтанним збоєм, або ж клинаменом, що одночасно і провокує, і робить неможливою подальшу розповідь. Вагітну Віру везуть на огляд до лікарні дбайливо-перейняті родичі. Вірина уява населяє власну утробу огидним гаддям за- плющившись, вона відчула раптом, як її пупок набряк і перетворився на розбухлу ожирілу квітку, готову розкритися до самої серцевини, с. 275]. Квітка розкривається і кровоточить, ужене в уяві, а насправді, під нажаханими поглядами лікарів, бабці імами. Тіло не належить повністю цьому світові – ані матеріальному, ані соціальному. Воно постійно балансує на межі яви і сну, час від часу зривається з одного сценарію на інший, як тіло Рити, яка влягається спати у траві між малою донькою і жовтою гадючкою, опиняється у ванні з племінником Славком і ось уже намагається підвестися і звісити ноги з ліжка, аби знову ж опинитися в ліжку тільки ужене в джинсах, а в довгій синій нічній сорочці) з коханим чоловіком і згадати, що немає у неї ніякого чоловіка.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал