«Кобзарська дума історія України»



Скачати 124.33 Kb.
Дата конвертації25.04.2017
Розмір124.33 Kb.

Творча робота на тему:

«Кобзарська дума - історія України»

О. М. Лебідь, учитель музичного мистецтва

с.з.ш. № 83 Святошинського р-ну м. Києва



skrym_cover.jpg
Наша пісня, наша дума Не вмре, не загине...

От де, люди, наша слава, Слава України”.

Т. Шевченко

В історії України є унікальне явище, що поєднує в собі невичерпну душу, незламну волю, співучий талант нашого народу - кобзарство.

Українські Гомєри впродовж віків невтомно сповідували визвольні ідеї, оспівували героїку й незламний дух співвітчизників. Сліпі, вони крізь темінь уярмлення випромінювали світло правди і свободи, гнані, вони проповідували дух боротьби й незалежності, поневолювані, вони були провісниками волі. Виходці з народу, вони представляли народ. Недарма й наш геніальний поет Т.Шевченко дістав високе й одухотворене ймення Кобзар.

Кобзарське мистецтво тісно пов’язано з історією рідного краю і своїм корінням сягає в давно минулі часи. Кобзарі-бандуристи - творці українського героїчного епосу завжди були духовними наставниками народу, виразниками його волелюбних прагнень, мрій та сподівань, а часто й безпосередніми учасниками боротьби за кращу долю України.

Прототипами кобзарів можна вважати ще народних співців-гудців княжої доби Бояна, які згадуються в літописах. Імен кобзарів тих часів в історичних джерелах ми не знаходимо, та можна припустити, що кобза, як музичний інструмент існувала вже тоді. Про це свідчать зображення музикантів із кобзоподібними інструментами на фресках Софійського собору в Києві.

Кобза, невпинно удосконалюючись, набувала великого поширення та популярності і в XV ст. стала на Україні справжнім народним інструментом.

Наприкінці XVI - на початку XVII ст. удосконалену кобзу почали називати бандурою. В цей час її широко використовували у вищих верствах суспільства. На ній грали і селяни, і козаки.

Високе кобзарське мистецтво, майстерність співців були відомі і за кордоном. До складу придворних музикантів іноземних королів та вельмож часто входили бандуристи. Великою пошаною кобзарство користувалося на Запорізькій Січі. Там і зародився тип кобзаря-професіонала.

Про поширення кобзи та бандури серед козацтва свідчать історичні джерела, зразки українського малярства XVIII-XIX ст. (малюнки Києво- Печерської Лаври, численні зображення “Козака Мамая”, гравюри Т.Калинського, картини Ф. Стовбуненка, Ю. Коссака, І. Їжакевича та інші), а також пам’ятки народної творчості - історичні пісні та думи, що сформувалися як жанр саме в період виникнення козацтва.

Д. Яворницький писав: “Будучи високими шанувальниками пісень, дум і рідної музики, запорожці любили послухати своїх боянів, сліпців-кобзарів, нерідко самі складали пісні та думи й самі бралися за кобзу...

Кобзар-хоронитель заповідних запорізьких переказів, живописець лицарських подвигів. Кобза в козацькі часи сформувалася як інструмент з

круглою декою і натягнутими струнами по довгому грифу. Старовинна “запорізька” кобза не мала приструнків, її корпус був симетрично заокруглений щодо грифу. Кількість струн не стала, але в більшості джерел згадується про вісім струн. Безперечно, що кобза не залишалася незмінною, а зазнавала певних еволюційних перетворень. В першу чергу, це збільшення кількості струн, що привело до розширення і скорочення грифу. Саме з появою приструнків більшість дослідників пов’язують появу бандури. Коли кількість приструнків значно збільшилася, то інструмент стали тримати вертикально. Отже, бандура була фактично вдосконаленою кобзою, хоча вона і не витіснила повністю свою попередницю з ужиту. Більше того, вони співіснували протягом кількох століть.

Наступним етапом еволюції інструментів сімейства кобзоподібних стає торбан (ХVIII ст.), який був близьким до бандури, але відрізнявся від неї більшою кількістю басів. М. Лисенко вважав торбан запозиченим з Польщі, проте поляки називали його “українським інструментом”. Самі ж українці часто називали торбан “панською бандурою”. Це зумовлювалося його побутуванням “в безпечному станові шляхетському”, “в ужитку серед козацької старшини”. Гра на торбані вимагала великої затрати часу на навчання для віртуозного артистичного виконання, що “не дало торбані ходу в народ”.

Загальна музична культура Запорізької Січі була досить високою. Крім кобзи та бандури серед козаків побутували також скрипка, ліра, цимбали, сопілка, бубен та інші інструменти. Музичній освіті сприяли організація на Запоріжжі шкіл, де майбутні воїни навчалися, крім письма та церковного читання, ще й хоровому співу, грі на музичних інструментах. Музика виконувала роль не тільки ужиткову - для розваг, до танцю і співу, насамперед, як військова, похідна.

У роботі П. Житецького “Думки про народні українські думи” стверджується, що “існували капели козаків-бандуристів, які розглядалися як козацька військова музика. До капел набирали козаків, ш;о вже не надавалися до активної участі в бойовищах”.

ЦІ козаки-бандуристи виступали також в перервах поміж боями, здійснювали походи по Україні, оспівуючи в своїх творах козацьку славу. Бандура була популярна як серед простого козацтва, так і серед козацької старшини. На бандурі грали і кошові отамани, і навіть гетьмани. Гетьман України Богдан Хмельницький приділяв велику увагу розвитку музики, сам добре грав на кобзі. У 1682 р. гетьманом був підписаний універсал про створення музичного цеху на Лівобережжі, аналогічно музичним цехам Львова, Кам'янки та інші. Музиканти цехів - братство, об’єднані в ансамблі, брали участь у військових походах. Щодо особи гетьмана Івана Мазепи, то він не тільки чудово володів “панською бандурою” - торбаном, але й був автором ряду пісень і дум.

Фастівський полковник Семен Палій добре володів інструментом і не розлучався з ним навіть після заслання в Сибір.

Гетьман Кирило Розумовський захоплювався бандурною грою, сприяв відкриттю в Глухові в 1730 р. музичної школи, в якій викладалася і гра на бандурі.

Був добрим бандуристом і кошовий отаман Війська Запорізького Антін Головатий. З бандурою він їздив і до Петербурга на чолі делегації запоріжців у справі їхнього переселення на Кубань.

Для рядового ж козака бандура була подругою, “дружиною вірною”, якій він звіряв свої думки, проганяв свою тугу. Козак-бандурист не розлучався з інструментом “ні в чистім полі, ні в смертній дорозі”.
"Кобзо моя! Дружино вірная!

Бандуро моя мальованая!”

Жоден з інструментів не користувався такою пошаною і любов’ю, як бандура. Навіть існує легенда про появу бандури в козацькому світі: Згідно неї, самою Волею України, яка з’явилася до козаків у вигляді дівчини - красуні, козацтву була дана бандура для гри, співу, танців, для заклику до боротьби за волю, для втілення радості і горя народного.

П. Куліш писав: “Во времена казацкого рыцарства бандура была не случайной вещью у воина... Бандура сделалась на Украине общеупотребительным инструментом у всех, кто сам себя называл казаком или кого другие так называли. Чтобы в казацкий век и в казацком обществе называть себя казаком или от других получить такое название, для этого нужно было иметь все отличительные свойства казацкого характера, а в том числе и искусство выражения казацких чувств”.

Репертуар козаків-бандуристів складали історичні пісні та думи, жартівлива, танцювальна музика. Авторами дум та пісень часто були козаки - безпосередні учасники бойових походів, які потім імпровізували на бандурі, описуючи слухачам свої враження та спогади. Стиль виконання дум відзначався емоційною насиченістю, експресивністю.

Найдавніший (XV ст.) пласт народних дум присвячений темі боротьби проти навал іноземних загарбників. На узагальненому історичному тлі епохи, яке проглядається в думах характерними типізованими рисами, розгортаються картини соціально-побутових і родинних конфліктів. Відтворюється атмосфера тієї доби: жахлива турецько-татарська неволя - муки у в’язницях, тяжка праця на галерах, знущання над захопленими в полон бранцями (“Плач невольників”, “Про піхотинця”); епічні картини героїчних поєдинків козаків із загарбниками (“Про козака Голоту”, “Про Олексія Поповича” та ін.).

Важливу групу становили думи та пісні періоду визвольної боротьби українського народу 1648-1654 рр. - “Хмельницький і Барабаш”, “Корсунська перемога”, Про Ганжу Андибера”, “Іван Богун”, “Ой Морозе, Морозенку” та інші. Козаки-бандуристи часів Хмельниччини та Коліївщини, вбираючись деколи в лахміття і уподібнюючись калікам, виконували і розвідницьку роботу, збираючи потрібну інформацію, підбурюючи людей до повстання проти гнобителів. Коли таких козаків схоплювали, то карали “на горло”. (У відомій “Коденській книзі” - мартилозі є записи про замучених шляхтою

повстанців 1768 р. і про трьох кобзарів - Прокопа Скрягу, Василя Варченка, Петра Сокового, які були страчені за те, що гайдамакам “на бандурі гравали”).

Репертуар бандуристів - пісні та думи стали своєрідним музично- поетичним літописом історії козацтва, що зберіг для майбутніх поколіть описи походів козаків проти татар, турків, поляків. Зображення постатей історичних осіб - Байди Вишневецького, Івана Підкови, Самійла Кішки, Северина Наливайка, Богдана Хмельницького. Змалювання побуту рядового козацтва.

Після ліквідації Запорізької Січі в 1775 р. кобза-бандура стає інструментом мандрівних музик, в основному сліпців, які все ж зуміли зберегти основний репертуар козацтва - історичні пісні та думи.

Відродження бандури як козацького інструмента належить до початку XX ст., до періоду виборювання Україною своєї незалежності. В 1913 р. в м. Катеринодарі запорізькі нащадки - козаки Кубансько-Чорноморського війська навчаються в єдиній на той час в Україні кобзарській школі під керівництвом бандуриста Василя Ємця. Школа була організована завдяки зусиллям мецената, “бандурного батька” Миколи Богуславського. Ним були замовлені інструменти у київського майстра Антона Жаплинського і подаровані кубанським козаком. Ця кобзарська школа поставила за мету популяризацію бандури серед Кубансько-Чорноморського козацтва. Дехто з учасників кобзарської школи пов’язав з бандурою своє майбутнє. Так, заокрема, Антін Чорний, пізніше полковник Козацького війська, став у наступні роки на чужині, в Аргентині, талановитим майстром бандур. Михайло Теліга та Федір Діброва пізніше стають членами І Української капели бандуристів. Вона була організована у 1918 р. в Києві Василем Ємцем. Свої концертні виступи капела здійснювала для частин українського козацтва, української Галицької Армії, українських Січових Стрільців.

Козаки-бандуристи були і серед воїнів синьожупанних дивізій часів гетьманської держави Павла Скоропадського 1918 р. (рядові Д. Щербина,

А.Сідлюк, сотники М. Циприянович, П. Олексієнко). Почесний козак синьожупанного козацтва Костя Мисевич став пізніше майстром бандур. Воював у військах Української Повстанської Армії, виступав з бандурою. Загинув в 1943 р. Його можна вважати останнім військовим козаком- бандуристом XX століття.

Це може, тільки легенда, але в неї вірять нащадки давніх запоріжців. Вони розповідали, що коли генерал Текелій, із наказу цариці Катерини II, вщент розгромив Запорізьку Січ і розігнав козацтво, то одні вирушили за Дунай, інші подалися в степи та до батьківських осель, а от запорізькі бандуристи, козаки нескореної вдачі й незламного обов’язку, лишилися на місці. Вони розвели велике багаття й усі, як один, кинулися у той вогонь, спопелили себе і з димом піднялися в небо.

Мандрівні співці-кобзарі організовувались у цехові об’єднання-братства. Братства відігравали прогресивну роль у розвитку кобзарського мистецтва. Щоб стати кобзарем, треба було пройти сувору цехову школу, досконало вивчити репертуар, добре оволодіти інструментом. Великого поширення братські цехи-школи на Україні набули у XIX столітті.

Найбільш видатних та поважних кобзарів, які могли мати своїх учнів, називали майстрами або патонцями. Серед кобзарів того часу відзначимо Івана Стрічку, Семена Канову, Петра Колибабу, Семена Кошового, Федора Крячківського, Василя Макуленка, • Архипа Никоненка, Андрія Шута - першого кобзаря, від якого почали записувати думи.

Великою популярністю користувалися кобзарі Федір Гриценко - Холодний, Петро Древченко та ін. Але найвідомішим кобзарем був Остап Вересай.

Сорок років мандрував Остап рідною землею від села до села, не думаючи, й не гадаючи, що прославиться на весь світ.

Перший вирізнив незвичайного кобзаря з-поміж десятків його побратимів російських художник-фольклорист Л. Жемчужников. Він записав від Остапа кілька пісень, намалював його портрет, познайомив з Пантелеймоном Кулешем, який також записав від Остапа Вересая кілька дум і пісень.


1875 рік, супроводжуваний П. Чубинським та М. Лисенком, Остап Вересай їде до Петербурга, де приймає участь в концертах. Кобзар жив у несусвітних злиднях, ледве зводив кінці з кінцями, а слава про нього вже гуляла по світу. Як тільки його не називали! І “Гомером в українській свиті”, і “прямим спадкоємцем Бояна”, і “рапсодом”.

Був знайомий з Т. Шевченком.

Кобзар Тарас Дармограй”

Так підписував свої безсмертні твори “рядовой из бывших художников Санкт-Петербургской Академии художеств Тарас Шевченко”, пересилаючи їх потай від жандармського “всевидячого” ока своїм найвірнішим друзям. Не випадково прибрав рядовий Шевченко ім’я Кобзаря "Дармограя, як і не випадково назвав книгу свого життя “Кобзарем”! Бо й сам був у прямому значенні цього слова кобзарем, ніколи не відокремлював себе як митця і громадянина від цих найбільш гнаних царизмом і найвірніших синів Україні. Шевченко мав чудовий голос і чудовий музичний слух. Це ми знаємо зі спогадів сучасників, зачарованих його співом. А чи грав наш Великий Кобзар на бандурі?scan10012.jpg

В. Жуковський, В. Стасов, М. Микишеин дають на це запитання ствердну ВІДПОВІДЬ.

Український поет В. Забіла лишив нам жартівливе віршоване послання до Шевченка, у якому є і такі рядки:

... Боявся день подарувать — Щоб побувать у мене в хаті, Щоб пісень вмісті заспівати, Якії серце нам гризуть.

Ми б на бандурці забринчали...

Український народ свято береже у глибинах своєї пам’яті свідчення про кобзи, струн яких у різні часи свого життя торкався Тарас Дармограй.

У 1846-1847 рр. Гостював він у Седневі під Черніговом у поміщиків братів Лизогубів. Брати, щоб зробити Шевченкові приємність, запросили вечерями “мандрованого” кобзаря. Старий, довідавшись, хто його слухатиме, проспівав думу про Олексія Поповича. Схвильований почутим, Шевченко взяв до рук стару кобзу і заспівав інакший варіант цієї думи. Брати Лизогуби, на згадку про цей незвичайний концерт, купили в старого кобзаря його кобзу, і вона до 1917 р. зберігалася в їхній родині. Потім нею заволодів седнівський вчитель Данило Кисіль. Сьогодні, реставрована відомим чернігівським майстром Олександром Шльончиком, ця кобза експонується в Музеї народної архітектури і побуту.

Наприкінці XIX ст., після смерті Остапа Вересая, здавалося, настав період занепаду кобзарства і повного вимирання кобзарів. Та кобзарське мистецтво, завдяки своїм давнім традиціям, тісним зв’язкам з народною культурою, незважаючи на утиски і переслідування царського уряду, страшні репресії сталінщини і голодомору на Україні, вижило і збереглося до наших днів.


Література про кобзарів.

  1. Вертій О. Український Гомер (Життя і творчість Остапа Вересая) // Українська мова та література в школі. — 1991. — № 12 — С. 36—39.

  2. Жеплинський Б. Коротка історія кобзарства в Україні. — Львів, 2000.

  3. Кирдан Б., Омельченко Л. Народні співці-музиканти на Україні. — К., 1980.

  4. Колесса Ф. Мелодії українських народних дум. —К., 1969.

  5. Куліш П. Записки о Южной Руси. В 2-х т. — К., 1994.

  6. Лавров Ф.1. Кобзар Остап Вересай. — К., 1955. — С. 25—26.

  7. Лавров Ф. Кобзарі. Нариси з історії кобзарства України. —К., 1980.

  8. Лавров Ф. Кобзарь. — С. 18.

  9. Лисенко М. Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм. — К.,1995.

  10. Литвин М. Струни золотії. —К.,1994.

  11. Лозко Г. Українське язичництво. — К., 1994.

  12. Новости. — СПб. — 1875. — № 71.

  13. Сборник харьковского историко-филологического общества. — Т. ХНІ. — 4.11 Харьков, 1902. —С. 223.

  14. Українські народні думи. Том перший корпусу. Текста і вступ К. Грушевської. — Харків, 1927.

  15. Чабада Микола. Кобзарі та лірники // Дивослово. — 1998. — № 6. — С. 25.

  • Федір Лавров. Кобзарі. К.: Мистецтво. 254 с.

  • Жеплинський Б. М.. Ковальчук Д. Б.: Українські кобзарі, бандуристи, лірники. Енциклопедичний довідник. Львів: Гал ицька видавнича спілка, 2011. — 315 с.

  • Боржковський В. Лирники //Киевская старина - 1889. - №11

  • Гнатюк В. Лірники. Лірницькі пісні, молитви, слова, звістки і т. и. про лірників повіту Бучацького // Етнографічний збірник. - Львів, 1896


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал