Кафедра журналістики Синтаксис тексту



Сторінка2/12
Дата конвертації23.02.2017
Розмір2.16 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

РЕЧЕННЯ І ТЕКСТ


Аспект співвіднесеності категорій речення й тексту розглядається в сучасних дослідженнях як найреальншшй предмет наукового пізнання, що веде до розкриття природи текстових утворів. Як зазначають дослідники, без речень неможливий ніякий текст, вони є тими обов’язковими компонентами, з яких складається його загальний комунікативний зміст, І самі вони не можуть бути справді зрозумілі поза текстом.

Поширені погляди на статус речення нерідко бувають діаметрально протилежними. З одного боку, й далі побутує уявлення про речення як про найвищу синтаксичну одиницю, з іншого - воно розглядається як елемент для побудови складних одиниць - надфразних єдностей, складних синтаксичних цілих, абзаців, логем і т.д. Цьому великою мірою сприяли праці Л.А.Булаховського. М.С.Поспєлова, Г.Я.Солганика. Г.О.Золотової. І.Р.Гальперіна, О. О.Нечаєвої, В. В.Одинцова, Л. М.Лосєвої та ін.

Існування складніших, ніж речення, побудов підтверджується їхньою логіко-змістовою єдністю, виокремленістю в тексті, наявністю синтаксичних зв’язків, що цементують об’єднання окремих речень (фраз), виявом деяких відношень, властивих структурі цілого. Розкриття природи складних синтаксичних побудов дає змогу наблизитися до розуміння закономірностей будови тексту. Тому так важливо з усією можливою точністю й чіткістю простежити формування складних текстових побудов шляхом сполучення речень. Дуже виразна в цьому плані думка В.Сланського: "Речення є найпростішою конкретною формою мовлення - своєрідною клітинкою, з якої розвиваються, а отже, й можуть бути з’ясовані й усі інші елементи та форми останнього”[3]. За системно-структурного підходу до вивчення складних мовних утворів можливість опису їхньої цілісної єдності досягається знанням про складові елементи, а також про зв’язки та відношення між ними.

У практиці дослідження складових синтаксичних побудов основна увага приділялася засобам і видам міжфразового зв’язку. Таким чином, як елемент за цього підходу виступила синтаксична побудова, що містилася в кожній окремій фразі. Мислилося, що ця побудова і є реченням, і міжфразовий зв’язок на цій основі поціновувався як зв’язок речень... Таке зближення фрази та речення випливало з того, що одне з трактувань поняття "фраза" має немало точок зіткнення з осмисленням поняття "речення". Так, дуже поширеним є поняття про те, що фраза - це "найменша самостійна одиниця мови, актуалізована одиниця спілкування"[4]. Це по суті найменше окреме висловлювання. Речення – також найменша одиниця з точки зору смислової та співвіднесеної з нею структурно-синтаксичної, і йому притаманний комунікативний аспект. Але якщо речення виділяється передусім як елементарна смислова єдність і відповідно - синтаксична єдність (у формуванні якої беруть участь інтонація й пунктуаційні засоби), то фраза (ми беремо один із аспектів її осмислення) вичленовується як найменша комунікативне значуща одиниця з точки зору мовленнєвої протяжності, неперервності мовлення - звукового чи писемного; природно, будучи відтинком мовлення, вона має на цій основі й змістові, й синтаксичні властивості. Можливе також і поєднання речення з фразою, втім воно не обов’язкове.

Відмінність функцій речення і фрази передбачає також відмінності в їхньому змісті й формі. О. М.Пєшковський звернув увагу на те, що поняття фрази та речення як композиційно-комунікативної й семантико-синтаксичної єдності опиняються "в досить складних і заплутаних відношеннях одне з одним”[5]. І далі: "... під "фразою" ми розуміємо, отже, будь-який відтинок мовлення від одної розділової паузи ... до іншої, незалежно від того, зі скількох речень складається він"[6]. Порівняйте аналогічну точку зору Р.Дроммеля, котрий визначає фразу "як частину усного тексту, виокремлювану з допомогою обмежувальних пауз незалежно від того, зі скількох речень вона складається”[7]. До розряду композиційно-мовленнєвих одиниць належить також абзац, і відомо немало фактів його синтаксичної неоднорідності. Все це свідчить про необхідність уточненого розгляду меж речення в тексті для того, щоб за всіх випадків виявлення зв’язків, відношень між реченнями ми могли бути впевненими, що йдеться саме прії речення, про одиниці одного плану, одного рівня.

Ізольоване речення й речення, що фукцюнує в тексті, опиняються в різних умовах. Речення, залучені до побудови зв’язного мовлення, підлягають дії функціональної динаміки. Вона викликає активну протяглість, зчіплення речень, що необхідно для побудови текстових єдностей. Треба враховувати також, що речення в умовах контексту піддаються Істотному скороченню, компресії, бо накопичується відоме з контексту, й воно випускається в багатьох реченнях. Уже в контексті двох-трьох речень виникає можливість не повторювати відомі з попереднього речення компоненти (й так - у кожному наступному реченні). Це зумовлює помітні зміни форми речень, появу великої кількості неповних речень. Природним є також виникнення дуже тісного формального та змістового зв’язку речень, у тому числі й у межах фрази. Оскільки структурні взаємодії мають внутрішній, дещо прихований характер, то вони відображуються у зовнішній формі "згладжено", без помітних структурних "швів". Усі ці явища приводять до того, що речення не завжди виступає чітко в тексті, його межі розмиваються в потоці мовлення. І головне, що звичайно на окремих реченнях увага не фіксується, бо вони часто є матеріалом для побудови більших, значущіших у комунікативному відношенні одиниць.

Установити межі речення в тексті - це, власне кажучи, означає з’ясувати, де починається й закінчується речення, тобто знайти межі його мовної форми. Та безсумнівно, що це водночас є й виявленням меж його змісту. І закономірно, що осмислення змісту речення дає змогу вибрати форму, відповідну цьому змістові.

У ланцюжку "слово - словосполучення - речення" одиниця, іменована реченням, є першою, котра слугує для вираження та повідомлення сенсу, співвіднесеного з думкою про дійсність. Цей сенс і є змістом речення.

Окрема думка являє собою усвідомлення певного відношення між об’єктами дійсності, яка розкриває або якийсь бік, характеристику, форму існування об’єкта дійсності, або зміст взаємодії об’єктів дійсності. Наприклад, осмислення відношення між діячем і дією може розкривати яку-небудь ознаку діяча (Дитина грається. Хлопчик катається на ковзанах) або те, що результатом взаємодії діяча та дії є який-небудь факт дійсності (Сяйнула блискавка. Спалахнула війна. Весна прийшла). Подібний факт - це по суті "вияв" якогось об’єкта дійсності в тій чи іншій формі буття. Одна окремішня думка - це зміст окремого акту усвідомлення дійсності. І ось кожна окремішня думка має знаходити мовне втілення, бо вона не може бути виділена, сприйнята, з’єднана з наступною і т.д. Одиниця, що слугує для вираження сенсу, рівного змістові однієї окремішньої думки про дійсність, вкрай необхідна у мові, й такою одиницею якраз і є речення. Розуміння цього висловлене в працях відомих мовознавців. Ш.Баллі так міркував із цього приводу: "Речення - це якнайпростіша з можливих форма повідомлення думки. Мислити - означає реагувати на представлення, констатуючи його наявність, оцінюючи його й бажаючи. Інакше кажучи, мислити - означає вивести судження, чи є річ, а чи її немає, або визначити, бажана вона чи небажана, або, нарешті, виразити побажання, щоб вона була або не була. Або думають, що йде дощ, або цього не думають, або в цьому сумніваються, радіють із того, що йде дощ, або шкодують із цього приводу; бажають, щоб ішов дощ, або цього не бажають. У першому випадку виражається судження про факт, у другому - судження про цінність факту, в третьому - вияв волі[8].

Найвидатніші лінгвісти підкреслювали призначення речення слугувати для вираження однієї окремішньої думки. Порівняйте точку зору О. О.Шахматова: "Речення - це одиниця мовлення, сприймана мовцем і слухачем як граматичне ціле, що слугує, для словесного вираження одиниці мислення" [9]. Прагненням конкретизувати мислений зміст, передаваний реченням, ми розцінюємо й пояснення О. О.Шахматовим того, що в цій одиниці знаходить відображення акт мислення, "який має за мету повідомлення... поєднання уявлень, що відбулися в мисленні"[10]. Прямо говорить про співвідношення змісту речення саме з однією думкою О.Х.Востоков: "Мовлення - є поєднання слів, що виражає думки взагалі... Та коли мовлення обмежується вираженням однієї думки, тоді воно називається реченням"[11].

Таким чином, кожне окремо вичленовуване в мовленнєвій лінійній послідовності речення слугує для вираження, повідомлення однієї окреміпшьої думки про дійсність. А якщо брати до уваги, що речення не завжди виражає думку, а й інші акти свідомості (волю, почуття і т.д.), то звідси випливає висновок, що воно слугує для того, аби повідомити що-небудь про дійсність або що-небудь причетне до неї (запит інформації, спонука), що відображує один окремий акт усвідомлення дійсності. Тобто змістом речення є повідомлення, що відображує окремий акт усвідомлення дійсності. У зв’язку з вищесказаним глибше осягається розуміння мови як практичної дійсної свідомості. Зв’язок речення з елементарною одиницею мислення, свідомості якраз і зумовлює його можливість виступати в ролі повідомлення про дійсність, бо "свідомість - це ставлення до світу зі знанням його об’єктивних закономірностей"[12]. В.М.Русанівський наголошує, що в основі "лексичної субстанції" і граматичної форми знаходяться однакові мінімальні одиниці змісту-семи[13].

Розуміння речення як синтаксичної побудови, що слугує для вираження однієї окремішньої, елементарної думки, одного окремішнього акту свідомості, не завжди перебуває в полі зору сучасних дослідників, а воно становить визначальну семантичну рису речення, котра допомагає виявити його серед інших комунікативне значущих одиниць, сприяє об’єктивному виокремленню його в мовленнєвому потоці, що піддається гнучкому й багатоманітному членуванню в залежності від його реального осмислення. Існування одиниці з такою функцією просто-таки необхідне в мові, бо інакше людина не змогла б вичленовувати окремі думки ні повідомляючи щось про дійсність, ні сприймаючи чужі повідомлення. Невизначеність характеристики речення в цьому плані спричинює пошуки нових одиниць, пов’язаних з виконанням названої функції, - наприклад, ідеться про поняття пропозиції[14], темо-ремної єдності[15], енонсеми[16], елементарної смислової одиниці[17] , МПО (мінімальної предикативної одиниці)[18], предикатеми[19]. Чітке осягнення функцій речення знімає необхідність у таких пошуках, сприяє розумінню варіативності форми існування речення в залежності від контекстних умов, взаємодії речень.

У кожному реченні повідомляється якийсь один мислений зміст: або це одне окреме повідомлення про вияв чого-небудь, або таке ж окреме повідомлення про чиюсь характеристику, або повідомлення про чий-небудь учинок, заняття, чи повідомлення оцінки кого-, чого-небудь і т.д. Якщо ці окремі повідомлення групуються в мовленні, але при цьому зберігають функціонально-змістову самостійність, то, навіть входячи до однієї фрази, вони з’єднуються в одне речення, а утворюють сполучення речень[20]. Але смислова й синтаксична єдність уже вищого рангу, ніж семантико-синтаксична єдність речення. Ця складніша, ніж речення, побудова членується на окремі повідомлення, що мають інформативну самостійність, речення ж, будучи елементарним повідомленням, не може бути розчленоване на комунікативне значущі частини в контексті, де воно вживається. Ми повертаємося до думки О. О.Шахматова про те, що в реченні містяться повідомлення "поєднання уявлень, що відбулося в мисленні". Уявлення - конкретні образи предметів і явищ, відтворювані в свідомості, виступають як відображення об’єктів дійсності, зв’язок яких осмислюється. Просте їх позначення має номінативний характер і, природно, не містить повідомлення, котре формується лише в результаті "поєднання уявлень". Номінативний характер мають і ті предикативні одиниці, які в складному реченні виступають як "розгорнуті члени речення, набуваючи вигляду підлеглих речень, наділені великими можливостями деталізації висловлюваної думки"[21].

Речення, як відомо, має форму предикативної одиниці (якщо це просте речення), й поєднання предикативних одиниць(якщо складне), котра складається або тільки з предикативного центру, або предикативного центру та компонентів, що слугують для його поширення. Не всяка предикативна одиниця є реченням, а тільки та, котра містить компоненти, сукупність яких формує елементарний зміст, що має самостійне інформативне значення в умовах контексту. Слід зазначити, що предикативна одиниця, котра являє собою речення, крім конструктивних ознак, має інтонаційні та пунктуаційні ознаки. Найзначущішою з них є завершальне(кінцеве) звучання речення, яке вперше з’являється саме наприкінці його, а потім уже на базі речення присутнє в інших одиницях. Розділові паузи, що обрамовують речення, мають багатозначний характер, їх диференційований аналіз у зв’язку з описом різних одиниць потребує спеціального інструментального дослідження. Традиційно прийнято вважати знаком, що сигналізує про межі речення, крапку (або крапки, знаки запитання чи оклику, котрі виступають у їх ролі). Але крапка звичайно ставиться в кінці фрази, а оскільки обов’язковість її суміщення з реченням піддається сумніву, то пунктуаційним показником речення може бути, на наш погляд, тільки наявність розділових чи видільних знаків, що оформлюють конструктивний склад предикативної одиниці, її інтонаційний початок і завершення, - але не вибір якогось конкретного знака.

Розглядаючи поставлену проблему, доцільно вибрати методику дослідження, оперту на синтез напрямів аналізу, що випливають із принципів "від форми до змісту" й "від змісту до форми".

Методика дослідження, що грунтується на об’єднанні аналізу від форми до змісту й від змісту до форми, має цікаві, глибокі традиції у вітчизняному та зарубіжному мовознавстві. Взірці таких досліджень у галузі семантико-синтаксичних проблем представлені у працях Н. Д.Арутюнової, Г. О.Золотової, Г. В.Колшанського, В. Г.Гака, Т. М.Ніколаєвої, Г.Данеша, П.Сталла, П.Адамця та інших.

Про типологічне обгрунтування цієї методики писали О.Єсперсен[22], С.І.Берштейн[23], ці питання розглядає А.В.Бондарко в. системі теоретичних аспектів формування фукціональної граматики[24]. А.В.Бондарко висловлює важливу думку про те, що сутність об’єднання двох видів аналізу полягає не просто в застосуванні їх одного за одним, а в постійному їх чергуванні, взаємопроникненні: "В постійному чергуванні розглядуваних напрямів аналізу на різних його етапах (чергуванні, зумовленому певними цілями аналізу на кожному етапі), у використанні результатів підходу від форми до значення в разі підходу від значення до форми (і навпаки) й полягає синтез двох розглядуваних підходів"[25]. Ні зміст, ні форма мовних побудов не є чимось первинним, - первинна функція, вони ж перебувають у постійній координації, взаємозумовленості. Тим-то критеріями виявлення меж речення як семантико-синтаксичної одиниці є аспекти змісту й форми в їхній постійній взаємній співвіднесеності та взаємозумовленості. Функціональна відмінність і єдність відповідно визначають відмінність і єдність змісту й аналогічно - відмінність і єдність форми. Ця закономірність кладеться в основу розмежування речення і схожих на нього одиниць.

Представлена системна сукупність підходів до виявлення речень у тексті пропонується нами як одна з можливих методик дослідження, новизна якої полягає в самій проблемній спрямованості, в обов’язковості орієнтації на контекстуальний характер формування семантики й конструктивних ознак речення, в комплексному врахуванні єдності семантичних, конструктивним і власне комунікативних аспектів мовних побудов.

У літературі висловлюються окремі думки про комунікативну виділеність деяких підрядних речень[26], передусім приєднувального (сполучникового) типу[27], суттєві в цікавому для нас плані спостереження над двобічним та однобічним характером підрядного зв’язку в різних типах складнопідрядних речень та осмисленням на цій основі комунікативного значення компонентів складної конструкції, висновки про вияв близькості структурних відношень у складному реченні й текстових побудовах [28], про варіативність інтонацій у комунікативне значущих утворах[29]. Ми ставимо питання про необхідність послідовного з’ясування закономірностей функціонування речення в тексті та пов’язаних із цим його контекстуальне зумовлених трансформацій, реальних мовленнєвих меж.

Наведені вище міркування дають можливість виробити конкретні методичні прийоми уточнення меж речень у тексті. Виходимо з того, що типовий зміст речення - це значення, яке повідомляє одну окремішню (елементарну) думку про дійсність, а типова форма - предикативна одиниця (або поєднання предикативних одиниць), конструктивні й інтонаційно-графічні засоби якої слугують для вираження та виділення цього сенсу в мовленні.

У результаті пофразового аналізу визначаємо наявність у фразі однієї чи більшого числа предикативних одиниць. Потім аналізуємо, які з них є самостійними, а які не є такими, входячи до складу інших. Для цього в лінійній послідовності з’ясовується конкретний зміст предикативних одиниць, який визначається з урахуванням контекстних зв’язків, логічної зумовленості формування сенсів. У результаті уточнюється реальне самостійне речення й саме та предикативна одиниця, котра його виражає, а отже - й межа даного речення. Передусім на цій основі вичленовується перша достатня елементарна смислова одиниця, решта аналізується з таких самих позицій у свою чергу. В разі необхідності застосовується "інтонаційна перевірка" меж речення, котра допомагає пересвідчитися в правомірності їх визначення, а також розмежувати зовні схожі, але структурно різні конструкції. Якщо виявиться, що типовий зміст речення співвідноситься в контексті з нетиповою формою (відокремленими, парцельованими конструкціями), то слід припустити існування в мовленні формальних аналогів речення, що виникають у таті контекстних трансформацій.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал