Історично склалося так, що риторика служила в основному ораторському мистецтву, а



Pdf просмотр
Сторінка1/5
Дата конвертації27.01.2017
Розмір0.63 Mb.
  1   2   3   4   5

вступ
Історично склалося так, що риторика служила в основному ораторському мистецтву, а не повсякденному мовленню. Однак поняття "риторика", ширше за поняття "ораторське мистецтво" і не зводиться до нього. Воно охоплює широке коло знань, вмінь, навичок: від виникнення ідеї, задуму мовлення і безпосереднього мовленнєвого процесу та мовленнєвої взаємодії. Тому риторика у сучасних умовах – це наука не тільки і не стільки про красномовство, а наука про мовленнєву доцільність, про усвідомлену та коректну повсякденну розумово-мовленнєву діяльність.
Мовною здатністю людина наділена від природи. Конкретною національною мовою та мовленням людина оволодіває в процесі спілкування та комунікації. Якщо з дитинства людина знаходиться в стилістично чистому середовищі, в її мовленні помилки зустрічаються вкрай рідко. А якщо немає чистого мовного середовища? То і в цій ситуації можна сказати, що ця проблема може бути вирішена.
Риторика як елемент культури
Слабкий рівень або навіть відсутність навичок спілкування, уміння слухати один одного, розуміти та домовлятися може призвести до непорозуміння, конфлікту, сварки, ворожнечі, війни. Ми часто забуваємо, що спілкування – це двосторонній процес: люди розуміють і сприймають того, хто сам уміє слухати та водночас відчувати, як його промова та вислови сприймаються іншими.
Уміння розуміти та переконувати, слухати, та чути дається не тільки від природи або працею самовиховання. Воно досягається також і спеціальним навчанням, оволодінням цілою системою мовленнєво-розумових операцій, котрим навчали всіх культурних людей з найдавніших часів. Система ця була створена древньогрецькими філософами-риторами і отримала назву риторика.
Тому з стародавніх часів риторика присвячена наступним питанням:
- як навчитися говорити не тільки красиво та правильно, а й переконливо, у відповідності зі смислом викладати усно та письмово те, що ми хочемо сказати, та так, щоб нас точно розуміли ті, до кого ми звертаємось;
- риторика вчила й вчить, як здійснювати мовленнєву комунікацію;
- як правильно, логічно й виразно викладати та розвивати думки; вживати слова;
- як користуватися мовленнєвою активністю в особистому житті та в суспільній діяльності, як виступати перед аудиторією.

ЗМІСТОВНИЙ МОДУЛЬ 1
Тема 1. «Риторика як наука і мистецтво»
В сучасній науковій та навчальній літературі можна зустріти вживання риторики як синоніма до ораторського мистецтва. Наприклад, Л. А. Введенська та Л. Г. Павлова ототожнюють ораторське мистецтво (лат. oratoria), риторику (грец. Rhetorike) та російське
красноречие, наводячи у доказ словникові статті з 17-томного "Словаря современного русского языка".
Риторика (грец.) – 1. ораторське мистецтво, теорія красномовства; навчальна книга, що вивчає основи цієї теорії. 2. Ефективність, зовнішня краса мовлення.
Красномовство - 1. Здатність, уміння говорити красиво, переконливо ; ораторський талант; вправне мовлення, побудоване на ораторських прийомах; ораторське мистецтво, риторика.
Під ораторським мистецтвом розуміють перш за все високий рівень майстерності публічного виступу, якісна характеристика ораторської мови, вправне володіння живим словом.
Сучасна наука схильна до розділення понять "ораторське мистецтво" і "риторика", трактуючи останню в більш широкому сенсі. А саме: риторика – технологія (сукупність методів, засобів, прийомів) створення (породження) будь-якого тексту, оформленого в зрозумілому та переконливому висловлюванні, (усному чи письмовому), котре виражає важливі для автора та його адресата думки, почуття, переживання.
Аналогічно трактували сутність риторики й древньогрецькі мислителі, античні теоретики і практики риторики. Розуміючи величезну силу слова, котре може і вбити і оживити, вони попереджали, що правом на впливове, переконливе мовлення мають лише ті люди, котрі сформували в собі основні базові якості мовної особистості.
Живе словесне спілкування – це наука і мистецтво. І тільки у взаємодії, в об'єднанні одного і другого можливе процвітання тієї частини культури, котра називається ораторським мистецтвом. Багатий запас активної лексики, прекрасний голос, жвава мова ще не означають, що людина володіє технікою виступу. "Уміє говорити людина та, - підкреслював А. В.
Луначарський, сам чудовий оратор, - яка може висловити свої думки з повною ясністю, вибрати ті аргументи, які найбільш доцільні в даному місці і для даної особи, надати їм той емоційний характер, котрий був би в даному місці переконливий та доцільний". І далі:
"Людина, яка уміє говорити, тобто, котра уміє в максимальній мірі передати свої переживання близькому, переконати його, якщо потрібно, висунути аргументи або розвіяти його забобони та помилки, врешті, вплинути безпосередньо на весь його організм шляхом збудження в ньому відповідних почуттів, ця людина володіє в повній мірі мовленням".
В основі дієвого мовлення лежать зрозумілі аргументи. І не просто аргументи, а такі, вибір яких вмотивований ситуацією спілкування та складом аудиторії. Ці аргументи повинні діяти не тільки логічно, але й емоційно. Тільки тоді вони можуть бути переконливими.
Людина від природи наділена суспільним даром мовлення, тобто здатністю розуміти все навколо неї, передавати свої думки, почуття, переживання словом. Найкраще це вміють робити митці слова – поети та письменники. Але дар мовлення притаманний всім людям. І дар цей особливий. Він потребує бережного ставлення до його збереження, примноження. Кожний народ світу, розвиваючи та збагачуючи свою мову, передавав її як неоціненний спадок від покоління до покоління.
Необхідні компоненти, включає в себе риторика:

1.
Вивчення визначних зразків риторики минулого та сьогодення, що дають змогу зрозуміти, як формується образ мовця, з одного боку, та конкретні прийоми і засоби мовленнєвого впливу – з другого;
2.
Вправляння в самостійних публічно-мовленнєвих виступах, в складанні та виголошенні промов.
Сучасна оновлена риторика отримала назву "неориторика" (Rethorika nova). Вона являє собою пряме продовження риторики класичної і включає її в себе. В риториці, що відроджується немало нового, взятого з безлічі виниклих в 20 ст. повнозначних наук, присвячених вивченню структури спілкування, процесів комунікації, механізмів, видів мовлення тощо. Неориторика цікавиться теорією та досвідом накопиченим ЗМІ, рекламою, вивченням процесу оволодіння мовою, побудовою теорії діалогу та полілогу, варіантами зворотного зв'язку у спілкуванні.
Неориторика займається пошуком практичного застосування всіх зазначених вище наукових направлень в ораторській діяльності, в найрізноманітніших варіантах мовленнєвого спілкування, усного та писемного. Значно розширюється практичне застосування неориторики: вона шукає застосування в діловому та особистісному спілкуванні і навіть у спілкуванні з самим собою (тобто у внутрішньому мовленні).
Неориторика в сучасних умовах стає необхідним компонентом в системі вивчення мови та в системі мовленнєвої та мовної грамотності людини. Вона є верхівкою мовної освіти, об'єднуючи її забарвлення під одним "дахом" практичного застосування.
Тема 2. Наукові засади
та основні закони риторського мистецтва
Мовлення, мовленнєва діяльність стали самостійними предметами дослідження, відокремившись від мовної структури, як предмету мовознавства.
Комунікація – (лат. communication), повідомлення – 1. сутність повідомлення – зв'язок одного місці з іншим. 2. повідомлення або передача засобами мови змісту висловлювання.
Сутність комунікації полягає у взаємному розумінні, в передачі інформації, фактів, узагальнених знань, ідей, спонукань (наказів) та ін. У вузькому розумінні комунікація – це розмова, обговорення, обмін думками, розробка рішення, спонукання до його виконання та ін.
В широкому значенні – це будь-які соціальні контакти, зв'язок між народами, між поколіннями
– зв'язок часів.
Зазвичай комунікація носить двосторонній характер. Але існує так звана масова комунікація (радіо та телепередачі, преса – газети та журнали), реклама, оголошення, вона носить загалом односторонній характер. Масова комунікація в сучасному світі відіграє особливу роль.
На межі науки про мову та психології мовлення склалася нова галузь наукових знань – психолінгвістика, її визнання відбулося на Блюмінгтонській зустрічі (США, 1954 р.) групи вчених з багатьох країн, головним чином англомовних (Д. Міллер, В. Інгве. Н. Хомскі, Д. Грін та ін.). цей науковий напрям справив великий вплив на розвиток лінгвістики, а також інших наук, пов'язаних із спілкуванням, з передачею інформації. В Росії психолінгвістичну школу очолив А. А. Леонтьєв; активно працюють в області психолінгвістики І. А. Зімняя, А. П.
Клименко, А. М. Шахнарович, Т. Н. Ушакова.
Психолінгвістичні дослідження допомагають знайти відповіді на багато складних запитань мовленнєвого спілкування, досить важливі і для риторичної практики та теорії, наприклад: як зрозуміти внутрішній стан слухачів, як слідкувати за сприйняттям мовлення оратора, за стійкістю уваги аудиторії, які перешкоди заважають спілкуванню, як працює
механізм вибору слова з багатотисячного запасу, що зберігається пам'яттю, яка швидкість цих підготовлених процесів та який оптимальний темп мовлення-говоріння.
Психолінгвістика забезпечує можливість нового виділення цілей риторики – пошуку оптимальних алгоритмів спілкування або мовленнєвої поведінки людини в різних ситуаціях суспільного та особистого життя.
В сучасних теоріях мовлення вирізняють внутрішнє та зовнішнє мовлення.
Внутрішнє мовлення має 4 види:
- говоріння, тобто усне вираження думки;
- аудіювання, тобто сприймання мовлення на слух та його розуміння;
- письмо, тобто письмове (графічне) вираження думки;
- читання, тобто сприймання та розуміння чужого записаного мовлення;
Розрізняють читання вголос та читання про себе (тихе читання).
Говоріння – це відправлення мовленнєвих акустичних сигналів, що несуть інформацію.
Слухання (або аудювання) – сприймання мовленнєвих акустичних сигналів та їх розуміння.
Письмо – зашифровка мовленнєвих сигналів за допомогою графічних символів.
Читання – розшифровка графічних знаків та розуміння їх значення.
Механізми кодування інформації діють при говорінні та письмі декодування – при слуханні та читанні. При говорінні та читанні людина оперує з акустичними сигналами, а при письмі та читанні – графічними знаками.
Вказані чотири види мовленнєвої діяльності лежать в основі мовленнєвої комунікації. Від того, наскільки у людини сформовані навички цих видів мовленнєвої діяльності залежить ефективність та успішність мовленнєвого спілкування. Крім того, ступінь сформованості навичок мовленнєвої діяльності служить критерієм оцінки рівня володіння мовою (не тільки
іноземною, а перш за все рідною) та показником загальної культури людини.
Таким чином, мовленнєва комунікація – це спілкування людей, під яким розуміють в широкому смислі слова не тільки розмову, бесіду, а будь-яку взаємодію з метою обміну
інформацією (читання, письмо та ін.).
Спілкування здійснюється в процесі мовленнєвої діяльності людини за допомогою вербальних (словесних) і невербальних засобів. Вербальна мовленнєва діяльність включає, як уже було відмічено, чотири аспекти: говоріння, слухання, читання, письмо.
Кожен з нас живе та працює між людьми. В будь-якій ситуації, незалежно від нашого бажання відбувається спілкування з людьми. Одних ми любимо, до інших ставимося нейтрально, третіх терпіти не можемо, з четвертими невідомо навіщо розмовляємо.
Людське спілкування нагадує своєрідну піраміду, що складається з чотирьох граней: ми обмінюємося інформацією, взаємодіємо з іншими людьми, пізнаємо їх; та разом з цим переживаємо власний стан, що виникає в результаті спілкування.
Спілкування можна розглядати як засіб об'єднання індивідів, а також як засіб їх розвитку.
Людина – істота суспільна, і вона не може жити поза зв'язком з іншими людьми: вона повинна радитись, ділитися думками, почуттями, співпереживати, шукати, розуміння тощо.
Суворо кажучи російське новоутворення "коммуникабельный" по змісту відповідає англійському "communicative", з основним значенням "общительный, разговорчивый", а по формі ближче до англійського "communicable" з основним значенням "сообщающийся, передаваемый".
В сучасних умовах склалася тенденція зіставляти поняття спілкування та комунікація, товариський та комунікабельний. Однак тут теж пропорційне співвідношення як між
риторикою та ораторським мистецтвом. Спілкування ширше по смислу, оскільки комунікація тяжіє до монологічних явищ культури, маючи на увазі, в першу чергу, функції повідомлення та впливу.
Товариськість обумовлюється не тільки психологічним типом індивіда, але й його суспільним досвідом спілкування, умінням слухати та співпереживати співрозмовникові, адекватно емоційно відповідати на його поведінку та стан, своєчасно коректувати свою мовленнєву поведінку.
Спілкування – взаємний зв'язок. Але це діловий або дружній зв'язок.
Комунікація – специфічна форма взаємодії людей в процесі їх пізнавально-трудової діяльності. Специфічність взаємодії людей в процесі їх життєдіяльності полягає у використані мови. Мова, являючись найважливішим засобом людського спілкування, виступає також як засіб пізнання, як інструмент мислення. Головна мета спілкування, діалог – пошук істини при рівноправності співрозмовників.
Спілкування та обмін інформацією між людьми відбувається не лише за допомогою мови.
Згідно з цим засоби передачі інформації від людини до людини розділяться на вербальні
(словесні) та невербальні.
Головний засіб людського спілкування – мовлення. Саме тому його називають мовленнєвим спілкуванням.
Слова мовлення і мова розрізняються в багатьох національних мовах (англійський: language/speech; німецький: sprache/rede; французьський: langage/parole).
Загальна характеристика мовлення звичайно подається у протиставленні його до мови.
Мовлення як мова в дії, вживанні, та як система знаків, засобів спілкування.
Спрощено можна сказати, що мова – це система знаків, одиниці якої і відношення між ними, утворюють ієрархічно впорядковану структуру. Універсальними мовними одиницями є звуки, морфеме (корені, суфікси), слова, словосполучення, речення. Кожна одиниця належить конкретному рівню мови. Рівні взаємопов'язані та суворо впорядковані. В кожній національній мові існують свої правила та норми вживання тих чи інших одиниць.
Термін "мовлення" вживають в трьох значеннях.
Перше: мовлення як процес, "процес перетворення думки в слово, матеріалізація думки"
(Л. С. Вигодський). В якості синоніму використовують сполучення "мовленнєва діяльність".
Воно підкреслює, що мовлення – це один з видів комунікативної діяльності людини; використання мови для спілкування з іншими людьми.
Друге: мовлення – це продукт мовленнєвої діяльності; текст, письмовий, усний або мислений. Звичайно ми маємо справу з зафіксованим текстом: книжкою, газетою, магнітофонним записом. Текст – це мовна тканини мовленнєвого твору.
Третє: мовлення – жанр ораторського мистецтва, ораторського виступу.
Таким чином, в слові мова превалюючим значенням є "система, структура", а в слові
мовлення - "діяльність, процес". Тому, як правило, говорять "мовленнєва комунікація", а не "мовна". Хоча при обмеженому вживанні термінів вони можуть бути взаємозамінні.
Мовлення як вид та продукт діяльності людини здійснюється на основі використання засобів мови (звуків, слів, речень). Мова, як структура мовлення, дає їм можливості виконувати функції спілкування, повідомлення, емоційного самовираження та впливу на інших людей.
Провідними функціями мовлення є комунікативна (або фунція спілкування) та експресивна (або функція вираження думки). Різні функції мовлення зумовлюють різноманітні його види.
1.
Референтна (номінативна) функція позначення явищ дійсності.

2.
Емотивна – зорієнтована на того, хто говорить та вираження ставлення автора промови до змісту повідомлення або його емоційної реакції на ситуацію спілкування.
3.
Апелятивна – орієнтація на адресата, в найбільш чистому вигляді виражається в таких формах, як звернення або спонукання.
4.
Мовленнєвий контакт, необхідний для спілкування, обслуговується фактично є функцією. Вона реалізується такими висловлюваннями, котрі мають мету зав'язати, продовжити або зупинити розмову.
5.
Установка на те, щоб повідомлення своєю формою та змістом, задовольняючи естетичне почуття адресата, створювало поетичну функцію, тобто відповідаючи основній спрямованості художнього тексту, було присутнім і в повсякденному мовленні.
6.
Являючись суспільним явищем, мовлення розглядається як частина культури, один з її компонентів.
Культуроносна або кумулятивна функція мовлення проявляється в тому, що мовлення не просто передає повідомлення але й має властивість відображати, фіксувати та зберігати
інформацію про сприйняту людиною дійсність.
Праця над культурою мовленнєвого спілкування дозволяє не тільки оволодіти способами комунікації, вираження думки (почуттів, переживань), але й проникнути в національну культуру, отримати величезне багатство, що зберігається мовою. Але безумовно, без спеціальних зусиль та без свідомої наполегливої праці, мова й мовлення самі собою не віддадуть інформацію, яку вони зберігають.
Тільки в мовленнєвій діяльності людини функції мови й мовлення виявляються в різноманітних поєднаннях, з переважанням однієї з них.
Мовлення – як результат мовленнєвої діяльності і як форма висловлюваного змісту, являє собою спосіб формування та формулювання думки та почуттів через мову в процесі мовленнєвої діяльності людини.
Найважливішою функцією мовленнєвої діяльності є функція вираження думки. Людина думає завжди, за винятком повного відпочинку чи міцного сну.
Сам процес мислення ще не вивчений остаточно.
Психологи розрізняють три види мислення: словесно-логічне, або понятійне (саме воно реалізується в мовленні), наочно-образне та конкретно-дійове. Друге найбільш розвинене у митців, композиторів, архітекторів; третє проявляється в складних трудових процесах, наприклад, в діях водія автомобіля, котрий, як підраховано, в середньому вирішує чотири мислитель ні задачі в секунду. Всі три види мислення мають місце в житті кожної людини але розвинуті вони не в однаковій мірі.
Логічне, або мовленнєве мислення оперує поняттями, в яких узагальнені суттєві властивості явищ. Поняття визначаються словами та словосполученнями, в яких вони набувають необхідну для спілкування матеріальну оболонку. Знання слів, уміння їх об'єднувати в словосполученнях, в реченнях, в тексті допомагає людині використовувати ці поняття і подумки, і в мовленні. Оволодіння мовними засобами, системою мови – лексичною, граматичною, вимовною, - створює передумови для вдосконалення пізнавальної діяльності.
"Мовлення – це канал розвитку інтелекту" (Н. І. Жинкін).
Багато хто з письменників відмічав, що їм не вистачає члів, щоб виразити багатство свого духовного світу, своїх думок: багато хто з поетів створював власні слова (В. Хлєбніков, І.
Сєвєрянін). Дійсно, думка в деяких відношеннях багатша за мову, так як вона оперує образами,
картинами, схемами та такими "перед поняттями", котрі ще не мають еквівалентів в загальнонародній мові.
Однак мовлення виявляється багатше та ширше за думку: воно варіативне – тобто одна думка може отримати різні варіанти словесного вираження, що передають різні її відтінки; воно передає не тільки понятійний зміст, але й емоції; воно має виразність, що досягається за допомогою інтонації, пауз, жестів, міміки; врешті мовлення нормативне, підпорядковане суворим правилам, що сприяють єдиному розумінню.
В мовленні ми передаємо думку, але формулюючи, ми в той же час її формуємо; думка дає зміст мовлення, але його форми впливають на думку. Мовленнєве оформлення думки сприяє її чіткості, стрункості, послідовності. Суворі, століттями відшліфовані мовні структури, накладаючись на аморфну думку, дисциплінують її. Багато хто з видатних письменників, ораторів відмічали, що формулюючи свою ще не зовсім виразну думку в усному мовленні, а ще краще – на папері, вони глибоко усвідомлювали цю думку, а іноді знаходили в ній помилки.
Справа в тому, що не відшліфовані, ще не зовсім чіткі, туманні мислительні зв'язки, оформляючись в мовленні, мають бути досить зрозумілі слухачам (читачам). А ця зрозумілість, ця ясність досягається завдяки мовним структурам, котрі єдині для всіх носіїв мови (людина мислить однією з мов – російською, французькою, англійською) проте, існує гіпотеза, згідно з якою на найглибших рівнях мислення елементів національної мови вже не відіграють суттєвої ролі. Механізми мислення, очевидно, ви вже не відіграють суттєвої ролі. Механізми мислення, очевидно, універсальні для всіх людей, незалежно від їх національності та соціальної приналежності. Думка формується в мовних формах, виражена вголос або письмово, вона стає зрозумілою не тільки для інших, але й для суб'єкта мовлення.
Розрізняють два види мовлення: зовнішнє та внутрішнє. Внутрішнім мовленням називають мовленнєве оформлення думки без її висловлювання, усного чи письмового.
Вважається, що процес внутрішнього мовлення відбувається швидше, а саме внутрішнє мовлення розрізняється ступенем мовної оформленості в залежності від умов.
Внутрішнє мовлення – це процес мовленнєвої діяльності, що включає різні механізми кодування інформації. Зовнішнє мовлення – це те, що ми вимовляємо, чуємо, пишемо, читаємо.
Якщо зовнішнє мовлення служить людині не більш ніж 3-4 години на добу, то внутрішнє, розумове мовлення "працює" завжди, не враховуючи лише глибокого сну.
Все внутрішнє, духовне життя людини, всі її роздуми, суперечки з самим собою, переосмислення побаченого, почутого чи прочитаного, вся робота уяви протікає в прихованій формі, на внутрішньому, розумовому рівні (це величезне благо, дане людині, може бути втрачене, якщо наука опанує читанням думок).
На глибинних рівнях думки людина користується не тільки словами та реченнями, але й образами, схемами, картинками, котрі зберігає пам'ять або створює уява.
Внутрішнє мовлення відрізняється від зовнішнього, переважно, ступенем своєї мовної сформованості: зі збільшенням її глибини слабне ступінь його граматичної суворості та зростає доля невербальних засобів.





Тема 3. Розвиток ораторського мистецтва в Україні

Історія риторики являє собою одну з найцікавіших сторінок історії культури. Знайомство з риторикою минулого дозволяє розширити наші знання підвищити культуру, придбати практичні навички.
В історії риторики виділяють такі етапи: антична риторика, риторика середньовіччя, риторика Нового часу, риторика 19 ст., та сучасна риторика (20 – поч. 21 ст.).
Батьківщиною риторики вважається Древня Греція, а першими риторами – софісти
("мудрець", "вправний") заслугою котрих слід вважати розробку риторики як мистецтва красномовства, евристики як мистецтва суперечки та діалектики як мистецтва доведення.
Софісти високо цінували слово та силу його впливу на оточуючих. В 5 ст. до н.е. з'являється в Греції перший підручник з риторики, його укладачем був Горгій, який приїхав з грецьких колоній Сицилії.
В другій половині 5 ст. до н.е. риторику почали розглядати як "царицю всіх мистецтв", її почали викладати в школах; одна з перших була відкрита греком Ісократом, котрий говорив, що "слово не тільки визволило нас з кайданів тваринного життя, завдяки йому ми побудували міста, встановили закони, винайшли різні мистецтва, його допомога така, що нічого з розумного не відбувається без допомоги слова. Слово є ватажком усіх справ та всіх задумів".
Майстром розмов-діалогів був древньогрецький філософ Сократ (9427 – 399 рр. до н. е.). для нього міркування (роздум) стало головним методом ведення розмов, в результаті яких він намагався відкрити істину. Метод обговорення питань у Софістів був іншим. Для них головне
– отримати перемогу в суперечці, активно заперечувати іншу точку зору. Тому з часом слово "софіст" набуло негативний відтінок.
Витонченим знавцем живого слова був учень Сократа Платон (427-347 рр. до н.е.), який не був оратором практиком але його праці являють собою діалоги, котрі не тільки суворо логічно побудовані, але й сповненні яскравими художніми образами, іронічні, збуджують у читача цікавість та викликають задоволення.
Визначною постаттю в розвитку древньогрецької риторики є Демосфен (384 – 322 рр. до н.е.). Саме він очолив школу риторів, перетворив судову трибуну ідеологічної боротьби.
В своїх виступах Демосфен виступає як суспільний суддя, політичний лідер, полеміст, психолог. В промовах спрямованих проти Філіпа (звідси й назва промов "філіппіки"),
Демосфен виступає і як адвокат, і як обвинувачував, і як патріот, і як трибун. Таким чином наповнив промову
Риторика в системі культури
В наш час значно зріс інтерес до фундаментальних гуманітарних наук та фундаментальної гуманітарної освіти. Оскільки саме гуманітарна освіта зорієнтована на формування гармонійної, творчої, цілісної особистості.
Риторика є класичною гуманітарною наукою, наукою про ораторське мистецтво. З давніх часів з моменту свого виникнення вона була присвячена проблемам ефективного усного переконливого слова в ситуації публічної комунікації. В різні часи, у різних народів оратор завжди був достойною особою суспільства, користувався повагою за уміння володіти словом, мудрістю, красою та етичністю думки. Оратора вважали наставником молоді, учителем, котрий уміє говорити просто, мудро, велично, доступно виражати добрі та справедливі думки.
Риторика неодноразово, в різні часи у різних народів, була неодмінною частиною освіти.
При цьому з моменту свого виникнення риторика не була спрямована на масовий "продукт", а була зорієнтована на формування особистості. Наставники-ритори виробили певний комплекс
умов, набір характерних рис майбутнього оратора: особливий тип мислення, якість мови та мовлення, культура спілкування, фізіологічні обмеження та протипоказання, моральні та етичні якості, котрі повинні були неухильно дотримуватись. Ці правила були сформульовані, в зв'язку з величезною відповідальністю перед суспільством, з усвідомленням можливості спричинити невиправну шкоду суспільству, якщо слово, зброя оратора, потрапить не в ті руки – непрофесійні, "нечисті", недостойні …
Риторика розвивалась на стику філософії та словесності, а також деяких суміжних наук – логіки, етики, естетики, лінгвістики. Уявлення про риторику як про синтез науки, мистецтва та педагогіки були закладені в греко-латинській та візантійській культурах. В наш час зусиллями вчених багатьох гуманітарних наук, в том числі й філософів, філологів, психологів, логіків, педагогів, культурологів, риторика переживає своє відродження.
Важливу роль в оновленні національних риторичних традицій відіграють культурні та наукові передумови: не дарма в останній час активізувались науки (в тому числі й вузівського направлення), пов'язані з розвитком мовної особистості, такі як: стилістика, лінгвістика тексту, соціолінгвістика, психолінгвістика, культура мовлення, педагогіка, мелодика викладання мови та ін.
Риторика як наука володіє певною системністю, що відображенням системності та взаємодії людського мислення та мовлення. В процесі формування гармонійної риторичної особистості роль першооснови відводиться риториці, котра об'єднує досягнення інших фундаментальних гуманітарних наук. сучасна класична риторика, що формує гармонійну особистість, має безпосереднє відношення до етики та естетики, виявляючи наявність або відсутність, етико-естетичної основи в словах, думках, промовах та ділах суб'єкта, який говорить. Якщо оратор забуває правило "не нашкодь", характер його промови може кардинально змінитися, замість переконання, повідомлення, його слово буде слугувати тільки впливу, управлінню, маніпулюванню.
Риторика являє собою особливого роду гуманітарну технологію, котра не може існувати сама по собі, або тільки для себе. В такому випадку вона вироджується в красно байкарство та пусте прикрашання. Риторичну модель необхідно наповнювати яким-небудь змістом: політичним, економічним, педагогічним і так далі. Цінність риторики в тому, що вона одночасно і самостійна наука, і своєрідна гуманітарна технологія для реалізації безлічі суміжних наук.
Риторика ціниться також і тим, що вона розвиває в людині систему якостей: культуру мислення (глибину, ерудицію, швидкість мислення), культуру мови (правильність, виразність, ясність, точність), культуру поведінки (ввічливість, тактовність, коректність), культуру спілкування (увага до співрозмовника, уміння слухати та чути, відповідати за свої слова).
Риторика – це універсальна гуманітарна дисципліна, оскільки вона є основою будь-якої професії, базою професійності в кожній обраній діяльності, адже ефективна мислитель на та мовленнєва діяльність – основа будь-якого професіоналізму.
Такі якості сучасної риторики як системність, інтегративність, універсальність, прикладна орієнтація на формування культури риторичної особистості, її етичність та естетичність визначають своєрідність риторики як науки, мистецтва та культури, дозволяють їй зайняти окреме місце в сучасній системі освіти.
В різні часи, в різних країнах прадавня та вічно юна риторика розумілась та розвивалась неоднозначно. В одному випадку цінувалась сила переконання, в другому – насолода мовленням. В третьому – краса, красивість ("риторичні прикрашання") ставали самоціллю.

Діяльність людини в умовах ринку і передбачає, і змушує майже кожного бути оратором: переконливо та дохідливо виступати в різних аудиторіях, розумно говорити в різних ділових та житейських ситуаціях, грамотно оформляти різножанрові листи та ділові папери, складати документи, вести дебати, аналізувати та критично сприймати повідомлення ЗМІ, кваліфіковано користуватися новими інформаційними системами. Сучасні, як правило, безвідповідальні технології ЗМІ пригнічують риторично непідготовленого слухача та глядача і маніпулюють ним. Тому тим, хто живе в сучасному світі просто необхідно оволодіти знаннями та уміннями в сфері риторики.
В сучасних умовах вкрай актуальними стають моральні завдання сучасної риторики:
- навчати приймам риторичного "самозахисту";
- активно протистояти руйнівному впливу агресивного, бездуховного та невігласного слова, а також аморальним ораторам;
- забезпечити всі умови для виховання в суспільстві як можна більшої кількості риторично освічених людей.
Існують і "внутрішні", власне риторичні причини відродження цієї науки в сучасних умовах.
По-перше, протягом 20 ст. відбулося падіння інтересу до вивчення сухих та далеких від практичного життя граматико-орфографічних курсів в загальноосвітній школі, що не забезпечують наявні уміння спілкування, які необхідні кожному.
По-друге, в цілому ряді наук про спілкування, про мовлення, про слово досягнуті за останні п'ятдесят років певні цілі та результати. Сучасні стилістика, культура мовлення, науки про текст мають пряме відношення до риторики та вирішення її завдань: максимальної ефективності мовленнєвого спілкування, оптимального впливу на слухача.


ЗМІСТОВНИЙ МОДУЛЬ 2
КРАСНОМОВСТВО


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал