2 Джерела світової небезпеки. 3 Звичайна зброя як фактор безпеки держави



Скачати 282.13 Kb.
Дата конвертації16.01.2017
Розмір282.13 Kb.
ТЕМА 2.: ВОЄННО-ПОЛІТИЧНІ ВИКЛИКИ СУЧАСНОСТІ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

1) Глобалізація та її вплив на зміну воєнно-політичної ситуації та появу нових видів загальносвітових небезпек і загроз

2) Джерела світової небезпеки.

3) Звичайна зброя як фактор безпеки держави.

4) Стратегічна зброя.

5) Проблема розповсюдження зброї масового знищення.

6) Особливості режиму нерозповсюдження ядерної зброї.

7) Воєнна сила в міжнародній безпеці.

8) Асиметричні конфлікти в постбіполярній системі міжнародних відносин.

9) Сучасні міжнародні конфлікти.

10) Характерні риси сучасних конфліктів (за документами ООН).

11) Поняття "Гібридна війна", або "Війна керованого хаосу" та її наслідки.

12) Енергетичні ресурси як фактор впливу на національну безпеку держав.
1) Глобалізація та її вплив на зміну воєнно-політичної ситуації та появу нових видів загальносвітових небезпек і загроз

Серед основних загроз міжнародній безпеці у воєнно-політичній сфері можна зазначити такі:



1. Зростання випадків невиправданого застосування сили провідними державами (коаліціями держав) при врегулюванні збройних конфліктів. Практично всі держави регіону підтримують позиції щодо більш рішучого врегулювання збройних конфліктів, у тому числі із застосуванням воєнно-силових методів. Утім, для вирішення збройних конфліктів та врегулювання криз провідними державами світу не завжди повністю використовуються можливості політичних та економічних інструментів і припускаються випадки застосування воєнної сили без санкцій Організації Об'єднаних Націй.

Так, у сучасних умовах значно збільшилася кількість фактів нелегітимного застосування сили різними політичними та військовими угрупованнями, а також зросла роль міжнародного втручання у збройні конфлікти з метою забезпечення миру чи примусу до миру. Це призвело до того, що застосування сили міжнародними структурами суперечить визначальним принципам міжнародного права – принципам державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи суверенних держав і незастосування сили у міжнародних відносинах.



2. Послаблення дієвості міжнародних систем безпеки та ефективності механізмів регулювання міжнародних відносин. Поряд із загальною тенденцією до зближення позицій держав, орієнтованих на оборонні принципи забезпечення національної безпеки та поглиблення партнерства і співробітництва, насамперед на євроатлантичному просторі, активнішим стало суперництво як традиційних, так і нових центрів сили. Насамперед, це стосується адаптації існуючих інститутів колективної (політичної, економічної, воєнної) безпеки до геополітичних реалій з висуванням на перший план таких організацій, як НАТО і ЄС. При цьому роль міжнародних інституцій (ООН, ОБСЄ), наділених правом надавати мандати на проведення військових операцій, зменшується.

3. Суперництво за перерозподіл сфер впливу між провідними світовими воєнно-політичними силами на пострадянському просторі. В регіоні об'єктивно присутні інтереси найвпливовіших світових держав, відносини між якими не набули стійкого позитивного характеру, що особливо небезпечно в теперішніх умовах де-факто позаблокового статусу України.

4. Подальша активізація боротьби за енергоносії та розподіл природних ресурсів. З огляду на обмеженість цих ресурсів, боротьба за контроль над ними зростатиме з кожним роком, що за певних обставин може призвести до воєнних конфліктів. Відкриття потужних джерел нафти і газу в регіонах Закавказзя та Середньої Азії перетворює ці регіони на потенційно небезпечну зону можливої конфронтації не тільки між світовими центрами сили, а й між самими країнами регіону щодо розподілу шельфу Каспійського моря.

Водночас зростають протиріччя щодо маршрутів прокладання нових транспортно-енергетичних коридорів.



5. Порушення стратегічної стабільності у світі через зниження дієвості міжнародних систем контролю за розповсюдженням зброї масового ураження (ядерної, хімічної, біологічної) і засобів її доставки (Договору по ПРО; Договору про всеосяжну і повну заборону випробувань ядерної зброї; Конвенції про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів бактеріологічної, біологічної, токсичної зброї). Політика деяких країн з цього питання є недалекоглядною і потребує корекції зусиллями всього міжнародного співтовариства, у тому числі й України, яка була першою державою, що в односторонньому порядку відмовилася від володіння одним із найпотужніших в Європі ядерних потенціалів.

6. Подальше розповсюдження зброї масового ураження є реальністю і охоплює найнестабільніші регіони світу. Незважаючи на значний прогрес у посиленні міжнародних режимів нерозповсюдження, головні проблеми розповсюдження зброї масового знищення залишаються невирішеними. Матеріали і технології, які можуть використовуватись для виробництва зброї масового знищення і засобів її доставки, набувають поширення, в той час як засоби виявлення і запобігання нелегальній торгівлі цими матеріалами і технологіями залишаються складними. Це створює умови для отримання цієї зброї міжнародними терористичними організаціями і створює загрозу всім цивілізованим країнам.

7. Акти тероризму, саботаж, організована злочинність і переривання постачання життєво важливих ресурсів. Зокрема, зростання загрози міжнародного тероризму визначається такими чинниками:

– зростанням імовірності отримання терористами зброї масового ураження та інших засобів, які мають велику потужність;

– інформаційною відкритістю сучасного суспільства, яка робить акти терору більш ефективними і привабливими в очах потенційних терористів;

– зростанням уразливості сучасного постіндустріального суспільства, особливо у великих містах, щодо актів терору;

– подальшим розшаруванням на багаті і бідні суспільства, країни та регіони, що робить імовірнішим зростання хвилі тероризму як з боку відчайдушних, так і з боку цинічних політичних сил, які розраховують використати це у власних цілях;

– об'єктом міжнародного тероризму стають самодостатні транснаціональні корпорації, які існують незалежно від будь-яких держав чи національних політичних сил, що ускладнює боротьбу з цим явищем.



8. Неконтрольовані переміщення великої кількості людей, зокрема внаслідок збройних конфліктів, теж можуть створити загрозу безпеці й стабільності.

9. Глобальне розповсюдження технологій, що можуть бути використані для виробництва зброї, збільшує ймовірність доступу до високотехнологічних військових ресурсів, що дає супротивникам можливість мати потужні наземні, повітряні й морські системи для наступу й оборони, крилаті ракети та інші сучасні види озброєнь;

10. Глобалізація та інтернаціоналізація у сфері економічних і воєнно-політичних відносин та інформаційних технологій. Поступово формується нова багаторівнева високомобільна постіндустріальна міжнародна система, яка створюватиме суттєві можливості для розвитку країн, здатних швидко адаптуватися до її вимог і змін. Утім, ця система вразлива для тероризму, застосування зброї масового ураження, економічного тиску, а також інформаційно-психологічного впливу. Водночас транснаціональні корпорації та фінансові групи здійснюють дедалі більш непідконтрольний державам вплив на ситуацію в країнах, регіонах та у світі загалом у т. ч. на характер та зміст воєнно-політичних відносин.

Глобалізаційні процеси та істотна зміна спектру загроз в умовах тимчасового існування однополярного світу, домінування США у військовій могутності призвели до зміни мотивів створення, принципів діяльності і головних цілей коаліцій.

На початку 90-х рр. ХХІ ст. коаліції почали створюватись, переважно з ініціативи або впливових структур безпеки (наприклад: ООН або НАТО), або з ініціативи США, які перебирали на себе питання міжнародної легітимізації силових дій. Упереджувальне застосування сили та можливість силових дій без санкції з боку Ради Безпеки ООН з боку таких коаліцій є ще однією характерною їх рисою.

В умовах глобалізованого суспільства та наявності одного незаперечного лідера у військово-політичній сфері принципи створення, завдання, характер взаємодії між членами коаліцій значною мірою залежать від ставлення до них США та певної реакції на загрози та виклики безпеки з боку провідних країн світу.

Діяльність міжнародних організацій та різні оцінки їх впливу на сучасний стан регіональної й глобальної безпеки актуалізували дискусію щодо можливостей формування нових систем колективної безпеки. Тимчасові військові альянси не є чимось новим у світовій історії.

Україна не може стояти осторонь від магістральних шляхів розвитку світових процесів. Ми готові до співпраці з іншими членами міжнародного співтовариства у питаннях миротворчої діяльності під егідою ООН, ОБСЄ, НАТО на законних підставах, але визначення цих підстав належить до прерогатив національних парламентів та впливових міжнародних структур.

Нині активно й докорінно змінюється середовище міжнародної безпеки. І хоча на Європейському континенті завершився період біполярного протистояння та пішла у минуле політика балансу сил, проте світ не став безпечнішим та більш прогнозованішим. Планета розподілилася на "зону конфліктів" та "зону стабільності", хоча і для останньої безпека автоматично не гарантована. Збройні конфлікти ХХІ-го ст. докорінно відрізняються від "класичних війн" ХХ-го ст. за масштабами, застосуванням сил та засобів, головними цілями та наслідками. Усталена схема "силового балансу" з можливим супротивником із застосуванням воєнної сили в умовах ХХІ ст. себе не виправдовує.

Поява нових загроз планетарного масштабу у вигляді міжнародного тероризму, організованої злочинності, неконтрольованої міграції, регіональних та внутрішньодержавних конфліктів на релігійному, етнічному, соціально-політичному та економічному підґрунті, поширення ракетно-ядерної, хімічної, бактеріологічної та звичайної зброї, новітніх воєнних технологій не тільки створює небезпеку для існування окремих індивідів, соціальних груп або держав, а й ставить під сумнів продовження прогресивного розвитку людства загалом, загальнолюдських цінностей та інтересів.

Процеси глобалізації перетворилися на найважливіший чинник впливу на оборонну політику провідних країн світу на найближчу, середньострокову й довгострокову перспективу.

У найближчі роки прогнозується висока динаміка політичних подій, швидка зміна вогнищ напруженості в різних регіонах, нестабільність і слабка передбачуваність ситуацій. Характер відносин між державами буде змінюватися в широкому діапазоні від конфронтаційних і стримано вичікувальних до партнерських і відверто дружніх.

Незважаючи на той факт, що доктринальні установки й стратегічні концепції переважної більшості країн світу розглядають війну як найбільше національне нещастя й загрозу фізичному існуванню людської цивілізації, військова сила в міждержавних відносинах залишається традиційним засобом досягнення політичних цілей. При цьому діапазон умов її застосування не тільки не звузився, а й набув тенденцію до розширення. Безпосереднє застосування військової сили дедалі більше пов'язується з миротворчою діяльністю, колективними зусиллями примусу до миру.

При збереженні високого рівня військового потенціалу держав і відсутності розробленої міжнародної нормативно-правової бази навіть дозоване використання військової сили може різко дестабілізувати обстановку в потенційно конфліктних регіонах, призвести до ескалації конфлікту, до масштабу локальної (регіональної) війни. Військовий компонент державної могутності продовжує розглядатися як домінуюча складова забезпечення національних інтересів держав. Залишається реальністю наявність високого рівня військового потенціалу, що у випадку ухвалення політичного рішення може бути використано за прямим призначенням.

Перехід сучасної цивілізації до багатополярної моделі світу, трансформація глобального біполярного антагонізму суспільно-політичних систем змінили характер війни. На перший план політики безпеки вийшли конфлікти регіонального масштабу на національному, етнічному, релігійному чи територіальному ґрунті, більшість з яких виникає всередині країн.

Багато старих конфліктів, як і раніше не піддаються зусиллям міжнародного співтовариства з їх врегулювання, як і раніше, спалахують нові війни, причому майже всі всередині держав.

Документ ООН "Організація Об'єднаних Націй в ім'я миру та безпеки". Так оцінює характерні риси сучасних конфліктів:

– більшість сучасних конфліктів виникає в середині держав, а не між ними;

– дуже часто у конфліктах беруть участь нерегулярні сили, а не армія;

– основні жертви конфліктів – громадянські особи тому ООН докладає значних зусиль у галузі гуманітарних надзвичайних ситуацій;

– іноді державні інститути країн, що залучені до конфлікту є недієвими і сторони, які беруть участь у конфліктах, турбуються лише про власні інтереси;

– під яким би прапором не розвивався конфлікт – під національним, етнічним або релігійним – громадянські війни сьогодні ведуться у державах, які зазнали краху. Їхня економіка та інститути, які повинні охороняти законність, порядок та права людини, – занепадають;

– на відміну від так званих класичних війн, у конфліктах постбіполярного періоду ворогуючі сторони не дотримуються правових принципів або норм гуманітарного права, які визначають кодекс поведінки супротивників під час війни. Варварські методи, які застосовують учасники конфлікту, викликають зростання організованої злочинності і зневажання законів, що значно ускладнює ефективність втручання міжнародних інститутів з метою мирного врегулювання спорів.

Спроби міжнародного співтовариства впливати на врегулювання збройних конфліктів призвели до значного зростання потреби ООН у збільшенні чисельності персоналу та асигнувань порівняно з минулими періодами. Про це свідчать факти: у період з 1988 по 1994 рік проводилося 24 нових операцій з підтримання миру, тоді як за попередні 40 років було проведено лише 13 подібних операцій. Річний бюджет ООН на операції з підтримання миру збільшився з 230 млн. дол. США у 1988 р. до 3,6 млрд. дол. за 12 місяців (до 12 березня) 1995 р. На початку 1995 р. у різних районах світу було задіяно близько 69000 військовослужбовців ООН, військових спостерігачів та співробітників цивільної поліції з 77 країн. У наступні роки кількість військовослужбовців ООН дещо зменшилася. У 1997 р. їх чисельність становила 22500 осіб, які служили у складі 16 місій у різних країнах світу. Починаючи з 2004 р., було започатковано 11 нових багатосторонніх миротворчих місій. Сім з 11 нових місій здійснювалися регіональними організаціями. Загалом регіональні організації та тимчасові коаліції держав здійснили за санкцією ООН 35 операцій, в яких узяли участь 225385 осіб військового та цивільного персоналу (173 тис. осіб з цієї чисельності було розгорнуто у складі Багатонаціональних сил в Іраку, що становить 77% цього числа розгорнутих військ).

Найважливішою особливістю сучасного етапу розвитку світових процесів є досить чітко визначена поляризація регіонів з точки зору стабільності та нестабільності.

Розпад колишнього СРСР та соціалістичної системи докорінно змінив геостратегічну ситуацію у світі, посилив конфронтацію у межах його кордонів. Раніше на міжнародну ситуацію загалом впливало протистояння двох світових систем. Відносний баланс сил, досягнутий між ними у 70-80 рр. давав змогу супердержавам контролювати ситуацію у зонах конфліктів, запобігаючи їх поширенню та переростанню у глобальну ракетно-ядерну війну. Незважаючи на крайню напруженість між державами капіталістичного та соціалістичного табору, збройні конфлікти спалахували за межами Європейського континенту. Щодо колишнього соціалістичного табору та СРСР, то будь-які прояви напруження на цьому просторі рішуче ліквідувалися з застосуванням усієї могутності авторитарної влади та військово-бюрократичного апарату.

Значне послаблення політичного, економічного та військового впливу однієї з сторін на хід світових процесів призвело до практичної втрати зовнішнього контролю над розвитком конфліктних ситуацій у різних регіонах світу. Внутрішні протиріччя стали домінуючим чинником у розвитку подій, причому етнічні, етнорелігійні та національні конфлікти перетворилися на реальну загрозу національній та міжнародній безпеці.

Аналітики зазначають, що головною причиною більшості конфліктів на пострадянському просторі були територіальні суперечки, які виникли через:

– не правове, вільне визначення кордонів між адміністративними одиницями колишнього СРСР без врахування реального розселення етнічних груп (Південна Осетія);

– наслідки депортації народів за сталінських часів (повернення депортованих народів на батьківщину створювало проблему, оскільки територія їх проживання вже була заселена іншими етносом, наприклад, у Чечні, Інгушетії, Криму);

– довготривалу історичну суперечку щодо належності території (Нагірний Карабах);

– висунення претензій щодо особливого статусу певних територій (Абхазія, Придніпров'я).

Майже 300 територіальних претензій з боку як офіційних представників органів влади колишнього СРСР, так і неофіційних – передусім партій, були оприлюднені за період 1988-1996 рр.

Глобалізація значно прискорила науково-технічний прогрес, що, у свою чергу, сприяло появі нових небезпек і загроз. Вони зосередилися у високотехнологічних сферах. Технологічний відрив США, Японії та низки європейських країн, розгортання ними робіт зі створення озброєнь і військової техніки нового покоління вже до середини нинішнього століття можуть призвести до якісно нового етапу гонки озброєнь, зростання ролі звичайних озброєнь на базі високоточної зброї. Пріоритетний розвиток систем і засобів попередження про ракетно-ядерний напад, ППО й ПРО, зброї на нових фізичних принципах у сукупності може спричинити до критичного зниження ролі ядерного стримування.

Геополітичне суперництво охопило нові сфери. Воно перемістилося із суші та моря в повітряне середовище й космічний простір. Найгостріше зіткнення інтересів у цих сферах очікується між космічними державами. Космічний потенціал Австралії, Бразилії, Японії, Китаю, що набирає силу, може в сукупності становити серйозну конкуренцію Росії та США вже до середини ХХІ ст.

Існує висока ймовірність того, що найближчим часом США спробують захопити одноосібне лідерство в космосі та забезпечити собі можливість здійснення глобального контролю за всіма країнами й континентами. Це змінить характер і способи застосування військової сили в конфліктах нового століття, роблячи її застосування дедалі більш комплексним, за рахунок погодженого використання різнорідних сил і засобів.

У сучасних умовах і в перспективі зростає значення інформаційного чинника. Проглядається тенденція з підвищення ролі інформаційного ресурсу держав і його стратегічного значення у загальній системі оборонного потенціалу. Найважливішими його елементами є системи й засоби стратегічного попередження, керування військами та зброєю, навігації, розвідки, радіоелектронної боротьби та інформаційні війни.

Досягнення інформаційної переваги (домінування) надає можливість певним країнам випереджати суперника в прийнятті військово-політичних рішень і виступає основою успіху у воєнних діях.

Екологічні катастрофи й наслідки непродуманої промислової діяльності окремих країн набувають загрозливіших масштабів. Вони становлять небезпеку не тільки для життєдіяльності держав, а й для земної цивілізації. Потенційні наслідки від екологічних катастроф стають порівняними з втратами людських і матеріальних ресурсів у війнах. Забруднення світового життєвого простору може привести до критичного стану навколишнього середовища й стати причиною міждержавних протиріч, спровокувати конфліктні ситуації й навіть військові конфлікти.

Перетворення економічної, технологічної, інформаційної й екологічної взаємозалежності держав на глобальну створило передумови для переділу світу та формування в середньостроковій і довгостроковій перспективі нових центрів сили.

Процес перерозподілу світу, супроводжуваний розпадом багатонаціональних і виникненням нових держав, розпуском і відтворенням різних союзів, зміною політичних режимів і територіальних кордонів, істотно вплинув на розміщення політичних сил у світі й регіонах: колишні союзники стали суперниками, супротивники – партнерами, дедалі менше налічується нейтральних держав.

Нове розміщення політичних сил порушило біполярний баланс сил та інтересів, змінило характер, масштаби й зміст колишніх викликів, загроз та ризиків. Із глобальних вони трансформувалися в регіональні і локальні, набуваючи більш комплексного характеру.

Розвиток міжнародних економічних зв'язків, інтеграційні процеси у Європі та Американському континенті, створення світової економіки знизили ефективність традиційних війн як засобу досягнення цілей, таких як встановлення контролю над природними ресурсами чи політичними системами інших країн. Нині розвинуті країни можуть досягти дані цілі і без розв'язання збройних конфліктів з участю масових армій. Однак загрози територіальній цілісності країни з боку іноземних держав, які можуть застосувати зброю для розв'язання територіальних проблем, ще залишаються, тим більше, що після закінчення біполярного протистояння став піддаватися ерозії один із найважливіших принципів післявоєнного світового устрою – визнання непорушності кордонів. Збройні сутички за територію (між Індією та Пакистаном, Китаєм і В'єтнамом, Ізраїлем і Сирією тощо) перемістилися на периферію цивілізації. Територіальні суперечки стали головною причиною 17 із 33 збройних конфліктів у 1992 р. та 19 із 34 – у 1994 р.

Крім того, визначальною рисою збройних конфліктів у ХХІ-му ст. є їх внутрішньодержавний характер. Ці конфлікти домінують у сучасній міжнародній системі. Так, наприклад, щорічник СІПРІ (Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека) зазначає, що впродовж 2004 р. всі 19 великих збройних конфліктів були кваліфіковані як внутрішньодержавні.

Однак глобалізація не тільки несе світу комплекс широких і гострих загроз безпеці, вона робить світ уразливішим від цих загроз. З одного боку, глобалізація підвищує взаємозалежність і складність, отже крихкість і уразливість національних і міжнародних інфраструктур. Тому успішна атака проти певного сегмента інфраструктури в одній країні може негативним і непередбаченим чином позначитися на інших елементах по всьому світу. До того ж, глобалізація полегшує екстремістам доступ до високоефективних засобів нападу на ці інфраструктури. В результаті цього виникає відчуття відсутності безпеки й уразливості, що, у свою чергу, може призвести до посилення загальної атмосфери страху. Будь-яку катастрофічну ситуацію люди сприйматимуть як результат терористичного акту, що, у свою чергу, може спричинити нову хвилю антитерористичної істерії і закликів до рішучого застосування сили у відповідь.

2) Джерела світової небезпеки.

Нині до всеосяжних, тобто глобальних, проблем людства відносять: 1) демографічну проблему, яку спричинило швидке зростання населення в найбідніших країнах світу; 2) екологічну проблему — вона пов'язана з інтенсивним руйнуванням довкілля, що робить нашу планету непридатною для життя; 3) проблему забезпечення розвитку людства всіма видами ресурсів, у тому числі й продовольчими; 4) геополітичні проблеми, які породжують воєнні конфлікти і загрожують людству самовбивчою світовою війною; 5) проблему поглиблення нерівності й нерівномірності розвитку різних націй, країн, регіонів тощо, що постійно створює регіональну і світову напруженість.

Це найголовніші комплексні проблеми людства, а розвиток цивілізації на планеті постійно породжує нові й нові. Так, людству почала загрожувати страшна хвороба СНІД. Поширюються наркоманія, злочинність, тероризм, відмирають традиційні духовні цінності. Краще технічно озброюючись, людина не стає кращою морально. У цьому, напевно, криються причини виникнення всіх глобальних проблем людства.

3) Звичайна зброя як фактор безпеки держави. Стратегічна зброя.

Стріле́цька збро́я — ствольна зброя для стрільби кулями та іншими видами патронів, наймасовіша з усіх видів сучасної зброї. В залежності від джерела енергії для метання набою розрізняють вогнепальну, пневматичну, механічну та електричну стрілецьку зброю (Автомати України‎ (6 С) Гвинтівки України‎ (2 К), Гранатомети України‎ (4 К), Карабіни України‎ (1 К), Кулемети України‎ (4 К), Пістолети України‎ (1 К, 9 С), Пістолети-кулемети України‎ (2 С), Рушниці України‎ (2 К, 2 С))

Стратегічна зброя – ядерна зброя: 1) GAM-63 «Раскл» — перша американська стратегічна крилата ракета з ядерною бойовою частиною; 2) Крила́та раке́та — безпілотний літальний апарат одноразового запуску, траєкторія польоту якого визначається аеродинамічною підіймальною силою крила, тягою двигуна і силою тяжіння; 3) Раке́тна зброя — сукупність різних ракетних комплексів, призначених для ураження наземної, повітряної і морської цілі бойової частиною ракет; 4) BGM-109 Tomahawk ((BGM англ. Boosted Guided Missile) — американська багатоцільова високоточна дозвукова крилата ракета (є морського і наземного базування).

5) Проблема розповсюдження зброї масового знищення.

6) Особливості режиму нерозповсюдження ядерної зброї.

7) Воєнна сила в міжнародній безпеці.

8) Асиметричні конфлікти в постбіполярній системі міжнародних відносин.

Асиметрична війна (англ. Asymmetric warfare) — вид війни, який характеризується істотною різницею у військовій силі або можливостях використання стратегій і тактик сторонами-учасниками.

Терміном «асиметрична війна» можна описати конфлікт, в якому ресурси двох сторін суттєво розрізняються, і під час боротьби суперники намагаються використовувати характерні недоліки один одного. Такі війни часто включають стратегії і тактики нетрадиційних війн: «слабкий» комбатант намагається використовувати таку стратегію, щоб компенсувати власну різницю і в кількісному, і в якісному відношенні [1]. Такі стратегії не обов'язково є мілітаризованими [2]. І це різко контрастує з симетричними війнами, де дві сторони мають подібну військову силу та ресурси і покладаються на тактики, які в цілому є подібними, відрізняючись лише в деталях і виконання.

Цей термін часто використовується для описання того, що називають «партизанською війною», «повстанням», «тероризмом», «каральними акціями» та «контр терористичними операціями», по суті, насильницький конфлікт між офіційними військовими та неофіційним, слабо екіпірованим, але гнучким супротивником.

Відомості термін набув в 1975 році зі статті Ендрю Макка «Чому великі нації програють малі війни» в журналі «World politics», в якій слово «асиметричний» просто пояснювалась значна різниця в силі між різними сторонами конфлікту. «Сила» в цьому сенсі є широко вживаним значенням матеріальної сили, такої як велика армія, новітня зброя, розвинута економіка та ін.. Аналіз Макка був в основному проігнорований на той час, але наприкінці холодної війни знову викликав інтерес серед вчених. До кінця 1990 нове дослідження, основане на аналітичних роботах Макка почало розвиватись, та після 2004 року військові США знову почали серйозно розглядати проблеми, пов’язані з асиметричними війнами.

Обговорення цієї теми було ускладнене прагненням академічних та військових кіл вживати цей термін в різних значеннях, та також тим, що його тісно пов’язують з «партизанською війною», «повстаннями», «тероризмом», «каральними акціями» та «контр терористичними операціями», військові автори мають схильність до використання терміну «асиметричний» по відношенню до нечесного походження стратегій, які використовують слабі противники, або навіть особистих властивостей противника (наприклад, «від асиметричного противника слід очікувати…»), ніж до співвідношення сил.

Академічні автори намагаються приділити більше уваги поясненню загадки перемоги слабої сторони у війні: якщо «сила», в умовному розумінні, призводить до перемоги у війні, тоді як можна пояснити перемогу «слабої» сторони над «сильною»? Основні пояснення містять в собі

(1) оперативну взаємодію; (2) готовність слабої сторони до більших страждань, або готовність заплатити більшу ціну; (3) зовнішня підтримка слабих сторін; (4) небажання ескалації насильства з боку сильної сторони; (5) внутрішня динаміка групи та (6) завищені військові цілі сильної сторони.

Асиметричні конфлікти містять в собі як міждержавні, так і громадянські війни, та за останні два століття вигравались переважно сильними сторонами. Однак, з 1950 року, слабі сторони виграли більшість усіх асиметричних конфліктів. Успіх такого типу війн значно збільшився завдяки еволюції сучасної зброї. Нескінченна гонка еволюції зброї зробила індустріалізовані/більш розвинуті країни надзвичайно успішними в порівнянні з менш розвинутими націями. Це надало таким розвинутим країнам величезні переваги в асиметричних війнах.

Асиметричну війну також розглядають як частину війн шостого покоління, в яких:

1) Відсутня чітко виділена лінія фронту

2) Наземні армійські частини виконують переважно «пасивні» функції – охоронні та блокуючі

3) Активні дії на території ворога, починаючи з нищення ключових військових об’єктів та закінчуючи усуненням політичних та військових лідерів покладається на авіацію.



9) Сучасні міжнародні конфлікти.

Конфлікт- це багатогранне поняття та явище, яке є незаперечним та невід`ємним від людського соціуму, адже вся його історія пов`язана із динамікою наростання та спадання конфліктної напруги на протязі розвитку людства.

Що ж до міжнародного конфлікту, то тут інтереси стикаються вже на міждержавному рівні і суб`єктами конфлікту стають уже декілька д-ав, за умов протидії дек.між. сил чи акторів виникає зіткнення їхніх інт., що призводить до гострої протидії або протиборства. Наслідки вин.на міжнародному рівні і бувають різними- конфлікт може вилитись у між.кризу. Однією з особл.між. конф. є те, що він може виникнути зсередини д-ви,тобто він може бути внут. конф., а вже потім перерости у міжнар.і призвести до міжнар.наслідків. Причинами конфлікту або його об’єктами можуть бути ресурси, влада, цінності, території і їхнє коло може розширюватись. не завжди боротьба за об’єкти може перерости безпосередньо у к. Часто к.є останнім «аргументом» його учасника. Ототожнюється з наяв. насильства, яке часто має військову форму, але воно не завжди є об.атрибутом к.

виділяють:

- міждержавні конфлікти

- національно-визвольні війни (одна зі сторін – д-ва),антиколоніальні,війни народів,проти расизму,проти урядів

- внутрішні інтернац. К. (д-ва - помічник 1 зі сторін на території іншої д-ви)

Види міждержавних конфліктів:

- конфлікт ідеологій

-конфлікт через політичне панування

- територіальний конфлікт

- релігійний конфлікт

Міждержавний конфлікт часто реалізується у формі війни. Потрібно проводити чітку границю між війною й міждержавним конфліктом:

- військові конфлікти менш масштабні. Цілі - обмежені. Причини - спірні питання. Причина війни - глибинні економічні й ідеологічні протиріччя меду державами. Війни більше масштабні

- війна - стан усього суспільства, що участвуют у ній, військовий конфлікт - стан соціальної групи

- війна частково міняє подальший розвиток держави, військовий конфлікт може привести лише до незначних змін.

Структура конфлікту: сукупність стійких елементів конфлікту, динамічно взаємозалежних і організуючий конфлікт у цілісну систему. 1) Елементи конфлікту: (його учасники). 2) Предмет конфлікту (існуюча або уявлювана проблема є основою конфлікту, із приводу чого сторони вступають у протиборство). 3) Об'єкт конфлікту (він глибше, ніж предмет. Це головне ядро конфлікту. Рушійна сила конфлікту: а) матеріальна причина; б) соціальна причина (влада, статуси й ролі); в) духовна причина (духовні цінності, ідеї, норми, принципи, умови, у яких розвивається конфлікт, проблема інтересів і потреб, і т.д.); г) образ конфлікту

10) Характерні риси сучасних конфліктів (за документами ООН).

11) Поняття "Гібридна війна", або "Війна керованого хаосу" та її наслідки.

Гібридна війна — війна із поєднанням принципово різних типів і способів ведення війни, які скоординовано застосовуються задля досягнення спільних цілей.[1][2] Типовими компонентами гібридної війни є використання:

класичних прийомів ведення війни (із військовослужбовцями в уніформах, військовою технікою та ін.);

нерегулярних збройних формувань (повстанців, терористів, партизан та ін.);

та таких типів війни і прийомів як інформаційна і кібервійна.[1][2][3]

При цьому країна-агресор залишається публічно непричетною до розвязаного конфлікту[4]. Експерти називають гібридну війну типом конфлікту, який все частіше буде застосовуватися у 21 столітті

12) Енергетичні ресурси як фактор впливу на національну безпеку держав.

Реалії розвитку світових процесів позначилися на підходах до проблем безпеки. Стало очевидним, що використання, зловживання та маніпуляції з дефіцитними ресурсами ведуться з політичною або економічною метою; випадкове порушення у постачаннях внаслідок техногенних аварій і стихійних лих створюють реальні загрози для нормальної життєдіяльності держав. Доступ до дефіцитних ресурсів або ресурсів, які можуть загрожувати безпеці країни, політичні лідери деяких країн можуть використовувати як причини для підтримки військової присутності у регіоні; нарощування військово-морських сил; розміщення сил швидкого розгортання або присутності військ на територіях інших країн.

Є кілька видів корисних копалин, виснаження яких або зміна традиційних напрямів їх транспортування сприймається державами на рівні потенційних причин конфлікту. До складу таких "критичних ресурсів" передусім належать енергоносії та прісна вода. Нафтова криза 1973 р. змусила уряди провідних країн переглянути підходи до національної безпеки з погляду впливу на безпеку економічних чинників, і насамперед залежності економіки від природних ресурсів. Так, наприклад, до складу загроз були включені дії, які за короткий час здатні радикально знизити рівень життя населення країни або загрожують значно звузити межі вибору політичних рішень, які має у своєму розпорядженні уряд чи недержавні комерційні структури у межах території держави.

В зазначеному контексті доречно дати визначення економічній безпеці як: "відсутності серйозної загрози можливостям суспільства слідувати у руслі своїх основних цінностей; подібні загрози можуть набувати форму або ненавмисного припинення постачань необхідної сировини, або спроб економічного примусу. Безпека держави залежить від її економічної вразливості через перерви у постачанні необхідних ресурсів".

Наведемо нижче кілька варіантів вибору, які ефективно може використати держава-імпортер для того, щоб зменшити цю вразливість:

– джерела постачання мають бути різноманітні;

– створювати сильні союзні альянси або проводити сприятливий політичний курс, який зменшував би ризик зриву постачання сировини;

– розвивати та вдосконалювати альтернативні джерела енергії;

– використовувати ресурси економніше з метою обмеження загальних обсягів споживання;

– використовувати дипломатичні методи переконання;

– використовувати методи економічного примусу;

– використовувати військову силу;

– бути здатними розподіляти по економічній інфраструктурі різницю в постачанні з тим щоб можна було амортизувати витрати.

Для України проблема диверсифікації постачань енергоносіїв та позбавлення енергетичної залежності від Росії перетворилася чи не на головне завдання її національної безпеки, так само, як і підтримка існуючих та створення нових транспортних коридорів у нових міжнародних умовах існування української держави набуває життєво важливого значення.

Підтримка транспортного потенціалу країни завжди тісно пов'язана з проведенням активної зовнішньої політики, яка має чітку визначену економічну складову і націлена на довгострокову перспективу. Мабуть, ніколи ще у світовій історії експортний імператив не був таким значущим, як у наші дні, а в майбутньому столітті залежність економічних успіхів будь-якої держави від його активності на світовому ринку тільки посилиться. Справа в тому, що сучасні підходи до процесів інтеграції засновані на необхідності включення не тільки в найрізноманітніші інтернаціональні виробничі ланцюги, а й у процеси обміну сировиною, товарами, капіталом. Транспортні коридори є своєрідними нервовими закінченнями державного організму, що спонукають його економіку і політику до відповідних дій, але вони також функціонують як "кровоносні потоки", що постачають необхідну сировину, товари, людські ресурси тощо.

Саме тому формування і забезпечення безперебійної діяльності транспортних коридорів завжди належить до питань "великої політики", де зіштовхуються протилежні інтереси, а конкретні дії держав (або окремих груп) можуть істотно впливати на підсумкові рішення по транспортних коридорах, і, як наслідок, на весь хід розвитку регіону. (Так, наприклад, активні зусилля Російської Федерації виключити з діючої схеми українські потужності транспортування нафти і газу до Східної Європи за рахунок введення у дію нових магістральних нафто- та газогонів поза територією України – проекти "Блакитний потік" та "Ямал – Західна Європа" переслідують не так економічні, як політичні цілі, а саме: не допустити диверсифікації українських джерел постачання енергоносіїв, зберегти енергетичну залежність України і тим самим створити умови для об'єднання двох країн у майбутньому.)

Визначення «гібридна війна» відсутнє в міжнародно-правових документах. Більше того, такого поняття не існує й у Воєнній доктрині України – документі, що є національною системою керівних поглядів на причини виникнення, сутність і характер сучасних воєнних конфліктів.[5]

Не застосовується цей термін й у воєнних доктринах Російської Федерації та Сполучених Штатів Америки.[5]

У Сполучених Штатах Америки на певному етапі окремі військові експерти почали вживати термін «hybrid warfare», що українською перекладають як «гібридна війна». Але в англійській мові є слово «war», яке якраз і перекладається на українську як «війна». Термін «warfare» означає інше.[5]

Відповідно до Доктрини збройних сил США згадані терміни визначені наступним чином:

«war» (укр.«війна») – соціально санкціоноване насилля для досягнення політичної цілі;

«warfare» – механізм, метод або спосіб ведення збройного конфлікту проти ворога. Це те, яким чином ведеться війна.[5]

Доктрина збройних сил США офіційно визнає лише два типи ведення війни: звичайний (conventional warfare) та нестандартний (irregular warfare).[5]



Концепція «гібридного» типу не є офіційною та вживається американськими військовими для характеристики такого механізму, методу або способу ведення війни, коли має місце поєднання звичайного та нестандартного типів.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал