Звіт про науково-дослідну роботу Організація та принципи діяльності судової влади України: сутність, поняття, сучасний стан діяльності та шляхи оптимізації адміністративно-правових засад формування позитивного іміджу



Сторінка6/7
Дата конвертації25.12.2016
Розмір1.18 Mb.
ТипЗвіт
1   2   3   4   5   6   7

Підрозділ 2.1. Поняття та складові адміністративно-правового статусу Державної судової адміністрації.

В Україні діє єдина система забезпечення функціонування судової влади судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України, при цьому організаційне забезпечення діяльності судів покладається на систему органів Державної судової адміністрації, яка складається з Державної судової адміністрації України та територіальних управлінь державної судової адміністрації. Водночас із погляду сучасних реформаційних змій, що відбуваються у судовій сфері, проблеми визначення правового статусу Державної судової адміністрації донині залишаються актуальними. На даному, етапі реформування судової системи питання адміністративно-правового статусу Державної судової адміністрації впливає на трактування приналежності Державної судової адміністрації до тієї чи іншої гілки влади.

Перш ніж визначити адміністративно-правовий статус Державної судової адміністрації, необхідно визначити поняття «суб'єкт права». Суб'єкти права - це особи, які наділені право-суб'єктністю, тобто громадяни, організації, суспільні утворення, які можуть бути носіями прав та обов'язків, приймати участь у правовідносинах. У адміністративному праві під суб'єктом розуміють носія прав та обов'язків у сфері державного управління, які передбачені адміністративно-правовими нормами, котрий здатен мати права, які йому надані, реалізувати, а надані обов'язки виконувати. З даного визначення витікає, що «претендент» на статус суб'єкта адміністративного права за своїми особливостями потенційно здатен бути носієм суб'єктивних прав та обов'язків у сфері державного управління.

Поняття «правовий статус» має широке значення. Латинське слово «status» означає «стан, положення». Відповідно, під статусом об'єкта права розуміють його правовий стан, який характеризується комплексом юридичних прав та обов'язків.

Адміністративна правосуб'єктність складається з таких структурних елементів, як адміністративна правоздатність та адміністративна дієздатність. Адміністративна правоздатність – це спроможність суб'єкта мати права та обов'язки в сфері державного управління, Правоздатність з'являється з моменту виникнення суб'єкта. Особливість адміністративної правоздатності визначання, по-перше, тим, що вона регулюється нормами адміністративного права, по-друге, її змістом є регулювання відносин індивідуальних та колективних суб'єктів адміністративного права з суб'єктами виконавчої влади. Адміністративна дієздатність - це спроможність суб’єкта самостійно, усвідомлюючи свої дії реалізовувати дані йому права та виконувати покладені на нього зобов’язання в сфері державного управління. Складовою дієздатності є адміністративна деліктозданість, тобто спроможність суб’єкта нести за порушення адміністративно-правових норм юридичну відповідальність .

Державна судова адміністрація України як суб'єкт адміністративного права наділена адміністративною нравосуб'єктністю - потенційною можливістю бути носієм певних суб'єктивних прав і обов'язків. В органах державної влади адміністративна правосуб'єктність виявляється у нормативно закріпленій за ними компетенції, тобто у сукупності їх юридично-владних повноважень (прав і обов'язків), що надаються їм для використання відповідних завдань і функцій. Це стосується й інших юридичних осіб - підприємств, установ, організацій, до них термін «компетенція» зазвичай поширюєш тільки на органи управління (адміністрації).

Оскільки наявність адміністративної правосуб'єктності певним чином випереджує наявність у конкретної юридичної особи певних суб'єктивних прав і обов'язків, то важливо») значення для характерних суб'єктів адміністративного права набуває поняття адміністративно-правового статусу. Це поняття охоплює комплекс конкретно визначених суб'єктивних нрав і обов'язків, які закріплені за відповідним суб'єктом нормами адміністративного права.

Таким чином, підсумовуючи наведене, слід підкреслити, що адміністративно-правовий статус Державної судової адміністрації - це комплекс суб'єктивних прав і обов'язків, що реалізуються в правовідносинах між суб'єктами права у сфері суддівського адміністрування, і які належним чином закріплені в законодавстві України. Складовими адміністративно-правового статусу Державної судової адміністрації с: адміністративна пра-воздатність, адміністративна дієздатність, гарантії та відповідальність.

Адміністративна правоздатність Державної судової адміністрації України - це її здатність мати права і обов'язки, передбачені нормами адміністративного права, яка виникає з моменту її заснування і припиняється з моменту її ліквідації. Адміністративна дієздатність Державної судової адміністрації України це її здатність самостійно, вольовими, усвідомленими діями реалізовувати надані їй права і виконувати покладені на неї обов'язки у сфері адміністративно-правового регулювання.

Підсумовуючи наведене, слід зазначити, що поняття адміністративно-правового статусу Державної судової адміністрації не є вичерпаним. Воно охоплює правові норми не тільки адміністративного права, але й інших галузей права, адже Державна судова адміністрація, на даний час, хоча і є органом судової влади, але все ж таки виконує функції виконавчої гілки влади.



Підрозділ 2.2. Становлення та розвиток адміністративно-правового статусу Державної судової адміністрації.

У цьому підрозділі досліджується питання формування адміністративно-правового статусу Державної судової адміністрації, аналізується періодизація становлення та розвитку Державної судової адміністрації України. Перед Українською державою нині гостро стають питання належного формування незалежної судової влади, а звідси – незалежного та самосійного суддівського корпусу, покликаного і здатного захищати права, свободи, законні інтереси людини та громадянина.

Розвиток та становлення адміністративно-правового статусу Державної судової адміністрації невід'ємно пов'язано з розвитком Державної судової адміністрації України. Дослідження історичного аспекту розвитку Державної судової адміністрації допоможе розглянути передмови її створення, визначення правового статусу в той чи інший період її існування, а також зробити точніший аналіз правового статусу Державної судової адміністрації на сучасному етапі розвитку України.

Історія розвитку теорії та практики державного управління у галузі правосуддя свідчить, що першим нарве обґрунтування та нормативне закріплення отримало поняття «судове управління», котре розуміють як будь-які прояви владних повноважень компетентних державних органів щодо організації та керівництва судовою системою. Зокрема, його використовували в Основах судоустрою Союзу РСР і союзних республік 1924 р, Положенні про Верховний Суд Союзу РСР і Прокуратуру Верховного Суду Союзу РСР від 24 серпня 1929р., із того часу він набув широкого застосування у радянській юридичній літературі.

Поняття ж «організаційне керівництво судами» почали використовувати на початку 50-х pp. минулого сторіччя у зв'язку з ліквідацією органів юстиції і переданням функції управління судовими органами Верховному та обласним судам. Запровадження зазначеного терміну пояснювалося необхідністю відмежування цього виду діяльності вищестоящих судових органів від їх функцій з нагляду за вирішенням конкретних судових справ районними (міськими) судами, а також тим, що за своїм призначенням судові органи - це органи правосуддя, а не державного управління. І хоча з 1970 р. повноваження організаційного керівництва судами відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 31 вересня 1970 р. «Об образовании республиканского Министерства юстиции СССР» знову передали новоствореному Міністерству та його органам на місцях, однак термін залишився у вжитку і тривалий час застосовувався для позначення відповідної діяльності цих виконавчо-розпорядчих органів. Проте з 2002 року у зв'язку із законодавчим закріпленням і практичним втіленням принципу незалежності та самостійності судової влади щодо діяльності компетентних у цій сфері органів виконавчої влади він не вживається, а лише визначав зміст відповідних напрямів роботи голів судових органів (статті 24, 28, 41, 50 Закону «Про судоустрій України»).

Успадкована з радянських часів система забезпечення діяльності судів будувалась, виходячи із розуміння ролі та завдань, організації судової влади і судів у той період, Суди не вважалися органами самостійної складової судової влади. Їх відносили до правоохоронних органів. На суди покладались не тільки завдання з боротьби зі злочинністю, а й виконання інших, не притаманних їм функцій. У той час не ставилось питання щодо реалізації положень про дійсну незалежність і самостійність судів. Це пояснює значний вплив у ті часи виконавчої влади на організацію та забезпечення їх діяльності, як і на інші сфери суспільного життя. Необхідність створення нової системи органів у системі судоустрою України, які займалися б організаційним забезпеченням діяльності судів без втручання у здійснення правосуддя і вилучення цих функцій у Міністерства юстиції України, випливала з конституційних засад поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову і засад рівності сторін незалежності та неупередженості судів. По-перше, Міністерство юстиції України, виконуючи свої функції, мало ефективні важелі впливу на правосуддя через фінансові, кадрові, організаційні питання та питання матеріально-технічного забезпечення судів.

Згодом увага акцентувалась на тому, що «деякі представники владних структур в Україні досі не хочуть зрозуміти передбаченої Конституцією ролі судів як рівноправної складової частини конституційного механізму влади. І нині ініціюється питання про відміну положень Конституції щодо гарантій незалежності суддів - зокрема, безстроковості їх обрання, а також про встановлений контролю за їх діяльністю. Так, органи виконавчої влади пропонують «організаційно забезпечувати» суди - від рекомендації кандидата на посаду до контролю за діловодством, що, звичайно ж призведе до контрольованою всього судочинства виконавчою владою». Означене вимагало кардинальних змін у взаємодії між судами та органами юстиції, а отже - між судовою та виконавчою складовими влади. З метою реалізації конституційних засад поділу державної влади було створено Державну судову адміністрацію, яка є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом. Таким чином, законодавець змінив умови цих правовідносин через функціонування Державної судової адміністрації як внутрішньо системної структури органів виконавчої влади з виключними повноваженнями щодо матеріально-фінансового та організаційно-методичного характеру забезпечення судової влади. Сучасний стан правового регулювання діяльності судів вказує на те, що виник перехід зазначеної функції від Міністерства юстиції України до Державної судової адміністрації.

У зв'язку з такою постановкою питання на початку 90-х pp. досить активно почала обговорюватися пропозиція щодо позбавлення Міністерства юстиції України функції організаційного забезпечення діяльності суду і передачі її новоствореному органу. Було запропоновано декілька його назв: Головне адміністративне управління, створене у складі Верховного Суду України; Генеральна Рада судової влади; Вища Рада судової адміністрації [9,с.19]. Але це питання не є головним. Найбільш принциповим моментом було вирішення порядку формування зазначеного органу і йшлося про повну незалежність Державної судової адміністрації від впливу інших гілок влади.

Визначення поняття Державної судової адміністрації вперше дано у проекті Закону «Про судоустрій України», де їй виділено окремий розділ. було запропоновано новий підхід до правового регулювання організаційного забезпечення діяльності судів, яке закладено у провадженнях Державної судової адміністрації України. Органами суддівського самоврядування пропонувався статус Державної судової адміністрації як центрального органу у системі судів загальної юрисдикції, на який покладається організаційне забезпечення діяльності місцевих, апеляційних га спеціалізованих судів, відповідального перед Головою Верховного Суду і підзвітного Раді суддів України. Фактично це означало б повну залежність Державної судової адміністрації від органів суддівського самоврядування. Зрештою, Державну судову адміністрацію було створено як центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Відбираючи функцію організаційного забезпечення судових органів від Міністерства юстиції України і передаючи її новоствореному державному органу виконавчої влади Державній судовій адміністрації, автори проекту Закону України «Про судоустрій України», мали на меті підвищити рівень незалежності судової влади від органів виконавчої влади. Однак, первинна, позитивна ідея була спотворена внаслідок прийнятого компромісу між відповідними зацікавленими групами впливу і як результат судова система зберегла свою залежність від органів виконавчої влади у питаннях організаційного забезпечення, тільки акценти цієї залежності дещо змінилися. Половинчастість і внутрішня суперечність реформи організаційного забезпечення судових органів «породили» дискусії, щодо напрямків подальшого реформування цієї сфери державної діяльності. У проекті Закону відображено і адміністративно-правовий статус працівників Державної судової адміністрації - на них поширюється дія Закону від 16 грудня 1993р. «Про державну службу» та інших правових актів, що стосуються державних службовців. За умовами оплати праці, матеріально-побутового, медичного, санаторно-курортного та транспортного забезпечення вони прирівнюються до відповідних працівників апаратів Кабінету Міністрів України і державних адміністрацій.

Таким чином, ми визначили що одним з головних суб'єктів, який займається організаційним забезпеченням діяльності судів України, є Державна судова адміністрація, Відповідно до Положення про Державну судову адміністрацію України вона забезпечує належні умови для діяльності судів загальної юрисдикції, кваліфікаційних комісій суддів, органів суддівського самоврядування, Академії суддів України; веде статистичний і персональний облік даних про кадри судів, готує матеріали щодо призначення, обрання та звільнення суддів, бере участь у формуванні резерву на посади суддів, голів і заступників голів судів; організовує роботу з ведення судової статистики, діловодства в судах загальної юрисдикції тощо.

Питання щодо визначення повноважень Державної судової адміністрації України і визначення неконституційними положення ст.125 Закону України «Про судоустрій України» та інших статей цього Закону в частині створення Державної судової адміністрації України як центрального органу виконавчої влади, законодавчого підпорядкування Державної судової адміністрації України судовій гілці влади неодноразово обговорювались на засіданнях Ради судів України. За словами попереднього Президента України, з 2006 р. стартувала судова реформа, яка повинна повернути головне - справедливість в залі суду. Крім того, в Україні проблеми правосудця не вирішувались роками, вони замовчувались минулою владою і ставали системними. Однак, процеси реформування судової системи розпочалися ще в часи здобуття Україною незалежності. Серед проблем, що тепер гостро стоять перед судами, у тому числі й адміністративними, - забезпечення їх діяльності. Це суттєвий елемент, який впливає на те, скільки часу суддя витрачає на вирішення судових справ, не відволікаючись на питання, безпосередньо не пов'язані зі здійсненням правосуддя. Статистика свідчить, що нерозглянутими в судах залишаються кожна десята цивільна і кожна п'ята кримінальна справа, що свідчить про наявність упущень у цій сфері діяльності.

З прийняттям нового Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 питання про підпорядкування Державної судової адміністрації судовій владі було позитивно вирішено. Згідно з нормами даного законодавчого акта Державна судова адміністрація була виведена із під контролю Кабінету міністрів України та стала підзвітною з'їзду суддів України. Також, відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010., змінився порядок призначення на посаду Голови Державної судової адміністрації, згідно з яким, тепер, він призначається і звільняється Радою суддів, а не Президентом України, як то передбачав попередній Закон України «Про судоустрій України». Однак, незважаючи на те, що Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010., став значним кроком уперед на шляху удосконалення механізму організаційного забезпечення функціонування судів загальної юрисдикції, його недоліком було те, що він «обійшов своєю увагою» проблему визначення правової природи та місця цього органу державної влади в системі владних координат.

Таким чином, історичний аспект розвитку Державної судової адміністрації показує, що зміни, які відбуваються у визначенні правового статусу Державної судової адміністрації невід'ємно пов'язані зі становленням Державної судової адміністрації як органу судової влади. Аналізуючи історію становлення Державної судової адміністрації, як органу судової влади, витікає, що зміна правового статусу Державної судової адміністрації є досить логічною, адже приналежність цього органу до судової влади є правильною на даному етапі реформування судової системи.



Підрозділ 3.1. Адміністративна відповідальність за правопорушення, що посягають на встановлений порядок здійснення правосуддя.

Розбудова України як незалежної правової держави суттєво позначається на діяльності судової влади,зокрема на розширенні функцій судів і посиленні незалежності суддів. Суд повинен здійснювати правосуддя об’єктивно і неупереджено на засадах законності. Законодавчо встановлений порядок роботи суддів при здійсненні правосуддя має забезпечуватись і в самому суді.

В Україні за правопорушення, що посягають на встановлений порядок здійснення правосуддя, передбачено заходи адміністративної відповідальності відповідно до ст., ст.1853, 1855, ч.1 1856 КУпАП. Однак результати практики застосування цих норм свідчать про невідповідність числа вчинених правопорушень щодо встановленого порядку здійснення правосуддя кількості осіб, притягнутих до відповідальності.

Однією з причин такого стану є зниження інтенсивності примусових адміністративно-правових заходів, що вживаються для забезпечення встановленого порядку реалізації судами процесуальних повноважень. Відсутність належного регулювання на зазначені правопорушення створює перешкоди для неупередженого та об’єктивного правосуддя, процесів реформування у цій сфері, можливість впливу суду на стан запобігання правопорушень у державі. Удосконалення правового захисту суспільних відносин під час здійснення правосуддя включає в себе забезпечення ефективності застосування норм адміністративної відповідальності у цій сфері. Необхідність систематизації норм адміністративно-деліктного законодавства у цій сфері, визначення ефективності їх застосування обумовлюють актуальність дослідження.

Науково-теоретичним підґрунтям дослідження є праці фахівців у галузі теорії права, конституційного, адміністративного права, судоустрою.

Мета дослідження полягає у визначеності особливостей і змісту адміністративної відповідальності за правопорушення, що посягають на встановлений порядок здійснення правосуддя в Україні та розробці науково-обгрунтованих рекомендацій для її вдосконалення.

Об’єктом дослідження є адміністративно-деліктні відносини у сфері правосуддя.

Предметом дослідження – адміністративна відповідальність за правопорушення, що посягають на встановлений порядок здійснення правосуддя в Україні.

При дослідженні використовуються такі методи наукового пізнання: загально-науковий, діалектичний, логіко-систематичний, історико-правовий, аналізу і синтезу, функціональний та ін.

Підрозділ 3.3. Адміністративно-юрисдикційна діяльність суду у справах про порушення митних правил.

Визначення місця і значення суду в системі адміністративно-юрисдикційних органів важливе не тільки в чисто практичному аспекті, але і в плані окреслення цих повноважень у контексті здійснюваної судово-правової реформи. Розробка проблеми адміністративно-юрисдикційної діяльності суду в умовах побудови правової держави має і важливе теоретичне значення.

Вона сприяє значному поповненню знань і понять у галузі адміністративно-деліктного права, а також в теорії правосуддя. Під час дослідження теми дисертаційної роботи вивчається адміністративно-юрисдикційна практика судів України у справах про порушення митних правил, аналізуються праці представників теорії права, як вітчизняних, так і зарубіжних.

Обраний дисертантом напрямок дослідження належить до числа пріоритетних у галузі вдосконалення адміністративного права і процесу, а також розбудови судової системи України.

Проблема адміністративно-юрисдикційної діяльності суду у справах про порушення митних правил нерозривно пов’язана з проведенням судово-правової реформи, втіленням у життя концепції реформи адміністративного права України.

Метою дисертаційного дослідження є визначення місця і значення суду(суддів) у системі адміністративно-юрисдикційних органів і розробка рекомендацій щодо удосконалення адміністративно-деліктного законодавства.

Для досягнення цієї мети дисертант поставив перед собою ряд завдань:


  • визначення поняття адміністративно-юрисдикційного органу;

  • з’ясувати причини, які обумовлюють особливе місце суду в системі адміністративно-юрисдикційних органів;

  • проаналізувати рівень ефективності чинного адміністративно-деліктного законодавства, яке застосовується судами у їхній діяльності з питань розгляду справ про порушення митних правил;

  • узагальнити адміністративно-юрисдикційну практику судів щодо розгляду справ про порушення митних справ;

  • вивчити ефективність дій суддів щодо відшкодування шкоди, заподіяної адміністративним проступком, і визначити шляхи їх підвищення;

  • визначити ступінь можливостей правового регулювання адміністративно-юрисдикційної діяльності суду у справах про порушення митних правил і сформулювати пропозиції щодо заповнення прогалин чи уточнень чинного адміністративно-деліктного законодавства.

Об’єктом дисертаційного дослідження є суспільні відносини які виникають у сфері адміністративно-юрисдикційної діяльності суду у справах про порушення митних правил.

Предметом дослідження є адміністративно-юрисдикційна діяльність суду з розгляду справ про порушення митних правил, а також національні законодавчі акти, які містять адміністративно-правові норми, що регулюють цю діяльність.

У дисертаційному дослідженні використовуються такі методи наукового пізнання, як спостереження, аналіз законодавства і судової практики, загальнонауковий діалектичний метод, а також історико-правовий, системний, порівняльно-правовий та інші методи.

Висновки

У 1991 р. Україна стала на шлях демократичного розвитку. Тоді ж разом в незалежністю було проголошено побудову правової держави, заснованої на владі народу, принципах ринкової економіки та розподілу державної влади, визнано за основу в побудові вітчизняної правової системи природно-правову (європейську) концепцію, а людину (конкретну фізичну особу) — найбільшою соціальною цінністю.

Визнання верховенства права основою державного і суспільного ладу остаточно відбулося і нормативно було оформлено в 1996 р. із прийняттям Конституції України, у ст. 8 якої цей фундаментальний принцип існування сучасного людства було визнано таким, що діє (підлягає застосуванню у всіх сферах правовідносин) в Українській державі.

Продовженням нормативного оформлення реалізації цього принципу стало визначення в розд. II Конституції' розгорнутої системи прав і свобод людини та громадянина, яка відповідає всім міжнародним стандартам у галузі прав людини, а також безпосереднє закріплення у ст. 55 визнання юрисдикції Європейського суду з прав людини над рішеннями національних судів.

Отже, утвердження верховенства права було визначено як основне завдання у побудові правової держави Україна. Тому цей принцип має застосовуватися у всіх сферах державного і суспільного життя, а особливо в діяльностіі судової влади. Оскільки саме його виконання забезпечує практичну реалізацію прав і свобод особи, безпосередньо гарантує невід'ємні природні права людини.

Разом з тим слід визнати, що принцип верховенства права для національної правової культури ще новий і тому не усіма сприймається як загальнообов'язкова норма, в тому числі у сфері судового правозастосування. Так, якщо в системі цінностей країн ЄС основоположними засадами є особа, честь, гідність, порядок, нормативність, суспільне благо, то вітчизняна правосвідомість і дотепер має ознаки державоцентризму (пріоритету обов'язків особи перед її правами в державі).

Визнання в Україні принципу верховенства права свідчить про гармонізацію національної правової системи із європейською правовою доктриною, оскільки термін «верховенство права» походить з англійської мови (від словосполучення the rule of law) і означає «панування права». Ця категорія залишається одним із найпрогресивніших здобутків цивілізаційної історії всього людства у сфері регулювання суспільних відносин, особливо при вирішенні спірних питань у судах.

Верховенство права прийнято вважати ідеальним принципом, адже воно означає кінцеву мету, те, до чого слід прагнути (верховенство прав і свобод людини в державі та суспільстві), а також вимагає від держави втілення у законодавство і правозастосування засад природного права (ідей соціальної справедливості свободи, рівності тощо) . Разом з тим у практичній державно-владній діяльності навіть у розвинутих демократичних країнах воно не завжди реалізується у повному обсязі. На заваді цьому стоять конфлікти інтересів осіб, які перебувають при владі, особливості бюрократичного апарату, конкуренція між окремими приватними інтересами у суспільстві та державі в цілому тощо.

Сучасне розуміння принципу верховенства права у країнах ЄС свідчить про складність, багатогранність цього явища правової культури, державного та суспільного життя. Тому непросто зробити висновок про його повну чи наближену до повної реалізацію в тій чи іншій сфері функціонування держави. Також це стосується оцінок з точки зору відповідності критеріям цього принципу стану діяльності судової влади в Україні.

Таким чином, оцінка стану реалізації верховенства права у сфері судового правозастосування — це досить складний процес, оскільки необхідно вивчити дотримання широкого комплексу критеріїв, які складають сучасний зміст цього принципу.

Разом з тим забезпечити застосування верховенства права в діяльності судової влади є найважливішим завданням у формуванні правової демократичної Української держави. Це пояснюється тим, що суди виконують функцію арбітра між суспільством та державою, окремими приватними особами, гарантують обґрунтованість і правомірність допущення примусового обмеження фізичних свобод особи, збалансовують владні повноваження законодавчої та виконавчої державної влади.

На юридичну непередбачуваність судових рішень в Україні (крім стану колізійності та складності законодавства, недостатніх гарантій матеріального і соціального забезпечення судців, ік чимале навантаження з розгляду судових справ) впливає чинник несприйняття політичними інститутами.

На формальному (законодавчому) рівні в Україні поки ще не сформовано умов для того, щоб судді у своїй професійній діяльності могли вільно керуватися верховенством права, зокрема в цивільних, кримінальних, господарських справах. Адже цей принцип навіть не зазначено у ч. З ст. 129 Конституції засадою судочинства в Україні Закріплюється лише обов'язок суддів здійснювати правосуддя виключно на основі закону (принцип законності у діяльності судів).

Крім того, на законодавчому рівні й досі не визначені гарантії інституційної та функціональної незалежності суддів при здійсненні правосуддя як об'єктивної передумови послідовної реалізації' ними цього принципу. Всупереч положенням міжнародних стандартів гарантування незалежного і неупередженого правосуддя. У посадових осіб виконавчої влади та Президента України існують повноваження ліквідовувати та призупиняти діяльність судів, здійснювати адміністративні функції в судовій сфері, вносити подання про порушення дисциплінарного провадження стосовно судді під час розгляду ним конкретної судової справи, у тому числі й про звільнення з посади.

В Україні відсутній ефективний організаційний механізм забезпечення дотримання суддями у своїй діяльності принципу верховенства права, відповідальності за допущені порушення законодавства під час здійснення судочинства. Питаннями дисциплінарної відповідальності займаються кваліфікаційні комісії суддів, які працюють час від часу на громадських засадах і через брак часу не в змозі здійснювати ґрунтовні перевірки правомірності дій суддів у певних конфліктних ситуаціях. Крім того, на рівні закону не визначено гарантій прав і самого судді з метою захисту від висунутого, у значній кількості випадків необґрунтованого, обвинувачення у неналежному виконанні службових обов’язків (це вимагається міжнародними стандартами гарантування незалежного і неупередженого правосуддя).

Судовому захисту прав і свобод громадян, прав та законних інтересів юридичних осіб на основі верховенства права стоїть на заваді також недосконалість чинного процесуального законодавства.

Зазначені та багато інших чинників, у тому числі зовнішніх (наприклад, відсутність реформ, репресивна спрямованість діяльності суміжних державно-правових інститутів — прокуратури, органів дізнання і досудового слідства, пенітенціарних установ) зумовлюють значні труднощі в утвердженні верховенства права в діяльності судової влади.

Причиною формування негативного іміджу судової влади в громадській свідомості є і те, що процес здійснення судочинства передбачає вирішення певного соціального конфлікту, тобто спору щодо прав чи інтересів різних учасників правовідносин. Тому що очевидно, що за результатами судового розгляду одні зі сторін залишається незадоволеною незалежно від відповідності судового рішення закону.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал