Звіт про науково-дослідну роботу Організація та принципи діяльності судової влади України: сутність, поняття, сучасний стан діяльності та шляхи оптимізації адміністративно-правових засад формування позитивного іміджу



Сторінка4/7
Дата конвертації25.12.2016
Розмір1.18 Mb.
ТипЗвіт
1   2   3   4   5   6   7

Підрозділ 2.6. Поняття, сутність, та система принципів правосуддя.

Принципи правосуддя – це фундаментальні правові вимоги (вихідні засади), які визначають зміст і форму здійснення правосуддя, недотримання яких тягне за собою несприятливі наслідки у вигляді скасування прийнятих у справі рішень.

Сутність принципів правосуддя полягає в тому, що це норми загального і визначального характеру, які містяться в Конституції України, відповідних процесуальних кодексах та інших правових актах і відображають найбільш суттєві риси і властивості судочинства. Ці норми є первинними, тобто непохідними від інших норм, вони конкретизуються у більш часткових (окремих) процесуальних нормах.

Всі принципи нерозривно зв’язані між собою і порушення будь-якого одного принципу призводить як правило до порушення інших і тим самим до порушення законності при провадженні у справі. Тому недотримання хоча би одного з принципів правосуддя тягне за собою скасування рішень, прийнятих у справі.

Значення принципів правосуддя полягає в тому, що вони є гарантією дотримання прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб при здійсненні судочинства, а також гарантією прийняття законного та обґрунтованого рішення у справі. Принципи є відправним пунктом або підґрунтям для тлумачення конкретних процесуальних норм, а також для вирішення всіх протиріч, які виникають при здійсненні правосуддя.

Систему принципів правосуддя складають:

– конституційні принципи;

– загальні принципи – закріплені у Законі України ”Про судоустрій і статус суддів”;

– галузеві принципи.

Конституційні засади (принципи) здійснення правосуддя в Україні закріплені у Конституції України. Більшість з них сконцентрована у статтях 124-131 розділу VIII Конституції України, який носить назву “Правосуддя”.

Відповідно до ст.129 Конституції до основних засад судочинства належать:

- незалежність суддів і підкорення їх тільки закону;

- здійснення судочинства суддею одноособово або колегіально;

- законність;

- рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом;

- забезпечення доведеності вини;

- змагальність сторін та свобода у наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості;

- підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

- забезпечення обвинуваченому права на захист;

- гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

- забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків встановлених законом;

- обов’язковість рішень суду.

Крім цього, цілий ряд конституційних принципів судочинства закріплений в інших розділах Конституції. Наприклад у ст. 29 закріплений принцип свободи і особистої недоторканності, у 30 – принцип недоторканності житла, у 62 – принцип презумпції не винуватості, у ст. 124 – принцип участі народу у здійсненні правосуддя і т.д.

У статтях 5–15 розділу 1 Закону України “Про судоустрій та статус суддів” законодавець також закріпив принципи правосуддя, які є обов’язковими для всіх судів загальної юрисдикції, а саме:

– здійснення правосуддя виключно судами;

– самостійність суддів;

– право на судовий захист;

– право на повноважний суд;

– рівність перед законом і судом;

– правова допомога при реалізації права на справедливий суд;

– гласність і відкритість судового розгляду;

– мова судочинства;

– обов’язковість судових рішень;

– право на оскарження судового рішення;

– одноособовий та колегіальний розгляд справи.

Відповідно до ст.129 Конституції, законом можуть бути визначені також й інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій. В даному випадку мова йде про галузеві принципи здійснення судочинства в залежності від юрисдикції суду: в кримінальних, цивільних, адміністративних та господарських справах. Галузеві принципи судочинства закріплені у відповідних процесуальних кодексах – кримінально-процесуальному, цивільному процесуальному, господарсько-процесуальному та в інших законах. Галузеві принципи судочинства повинні відповідати конституційним засадам і не можуть суперечити їм.


Підрозділ 3.2. Адміністративна відповідальність за прояв неповаги до суду в Україні.

У цьому підрозділі зазначається,що судова влада є однією з гілок влади, головним завданням, якої є здійснення правосуддя. Відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від судова влада, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 2).

Законодавчо встановлений порядок роботи суддів при здійсненні правосуддя має забезпечуватись і в самому суді.

Прояв неповаги до суду (ст. 185-3 КУпАП) є одним з правопорушень проти правосуддя за вчинення яких застосовується адміністративна відповідальність.

Кодексом України про адміністративні правопорушення не надано визначення «адміністративна відповідальність. Проте, вона полягає в застосуванні до винних адміністративних стягнень. У ст. 23 КпАП зазначено, що адміністративне стягнення є мірою відповідальності.

За здійснення правопорушень проти правосуддя адміністративним законодавством визначено такі види стягнень: штраф та адміністративний арешт.

Штраф - поширений вид адміністративного стягнення майнового характеру. Він накладається на правопорушників в адміністративному або судовому порядку у випадках і межах, передбачених актами вищих органів державної влади і управління. Розмір штрафу визначається переважно щодо офіційно встановленого розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Адміністративний арешт - найбільш суворий захід адміністративного стягнення, який застосовується у виключних випадках. Призначається лише за постановою суду (судді) у тому разі, якщо за обставинами справи, з урахуванням особи порушника, суддя прийде до висновку, що застосування інших видів стягнення буде недостатньо.

В той же час в Україні наявність проблем теорії та практики адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення проти правосуддя не дозволяє ефективно та повноцінно здійснювати судами правосуддя.

Так, за чинною редакцією положень ст. 185-3 КУпАП проявом не поваги до суду є неповага до суду, що виразилась у злісному ухиленні від явки в суд свідка, потерпілого, позивача, відповідача або в непідкоренні зазначених осіб та інших громадян розпорядженню головуючого чи в порушенні порядку під час судового засідання, а так само вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил. Проте, правова невизначеність щодо понять «злісне ухилення» та «явна зневага» унеможливлює справедливе визначення міри адміністративної відповідальності, оскільки даною статтею визначено альтернативні адміністративні стягнення.

Відповідно до статті 169 Цивільного процесуального кодексу України у разі неявки в судове засідання позивача вперше суд відкладає розгляд справи. При повторній неявці позивача, повідомленого належним чином, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, суд виносить ухвалу про залишення заяви без розгляду.

Проте, інша ситуація складається щодо неявки в судове засідання відповідача, оскільки у разі повторної його неявки, за умови належності повідомлення про час і місце розгляду справи, суд продовжує слухати справу на підставі наявних даних чи доказів. Тому присутність в залі засідань позивача є його обов’язком, а не правом, оскільки за наслідком його відсутності судом вчиняється процесуальна дія, що виражається у винесенні ухвали про залишення заяви без розгляду. Відповідач лише має право бути присутнім при розгляду справи, оскільки його відсутність не вплине на подальший розгляд. Тому ЦПК України не вбачає в неявці сторін неповагу до суду.

Обов’язок з’явитися до суду в цивільному процесі покладається лише на свідка, експерта, спеціаліста, перекладача. Щодо них в КУпПА визначена відповідальність лише за злісне ухилення від явки в суд у вигляді накладення штрафу від двадцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч. 2 ст. 185-3).

З вищенаведеного випливає, що існує невідповідність між нормам КУпАП та ЦПК України, стосовно неявки до суду сторін у справі, оскільки ст. 185-3 КУпАП, яка є загальною та передбачає вияв неповаги до будь-якого суду чи судді, не залежно від виду юрисдикції, не передбачає адміністративної відповідальності за не явку до суду позивача чи відповідача, а тому в цивільному процесі не явку до суду цих осіб взагалі не можна розцінювати як неповагу. Тому, врегулювання даних положень надасть чітке розуміння в яких випадках настає адміністративна відповідальність за неповагу до суду.

Гіпотезою ст. 185-3 КУпПА встановлено, що до проявів неповаги до суду відносять вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил. Доцільним було б конкретно встановити перелік таких дій. Наприклад, некоректна поведінка присутніх у залі, образливі висловлювання щодо суду, непокора суду, зневажливе ставлення до зауважень суду, хамство, вигуки та інші.

З метою конкретного визначення ознак такого правопорушення проти правосуддя як прояв неповаги до суду , мінімізації підстав для суб’єктивного тлумачення норм адміністративно-деліктного законодавства та виключення безпідставного притягнення осіб до адміністративної відповідальності за прояв неповаги до суду необхідно розробити та прийняти спеціальний нормативно-правовий акт, що буде визначати правила поведінки громадян в суді.

Таким чином, неповага до суду чи судді це перш за все прояв відсутньої правової культури та свідомості громадян – учасників процесу. Прояв неповаги до суду є одним із проявів правового нігілізму, руйнівним фактором, який уповільнює становлення правової держави. Так, однією з причин порушення судами України визначених законодавством строків розгляду справ різних категорій є неявка в суд учасників процесу, що є однією із форм прояву неповаги до суду, ефективним засобом протидії якій є адміністративна відповідальність.

Для побудови справжньої правової держави необхідно виховувати у собі належне ставлення до осіб, які творять правосуддя.

Підрозділ 4.4. Злочини проти правосуддя: теоретичні проблеми запобігання та протидії.

Конституцією України органи правосуддя віднесені до самостійної гілки влади. У зв’язку з цим посягання на нормальну їх діяльність є злочинами підвищеної небезпеки.

Злочини проти правосуддя належать до відносно мало поширеної у судовій практиці – кримінальні справи такого виду одиничні. Разом з тим, вони порівняно поширені в реальному житті. Дача завідомо неправдивих показань свідком, протиправний вплив на потерпілих, свідків з боку обвинувачених чи їх родичів, має місце чи не в кожній кримінальній справі. Багато обґрунтованих нарікань на справедливість судових рішень. Поширеність посягань проти правосуддя, при безкарності більшості з них, засвідчує високу ступінь небезпеки цих злочинів, необхідність використання всіх передбачених законом засобів для боротьби з ними.

У теорії кримінального права проблемам відповідальності за злочини проти правосуддя приділялась певна увага. Однак, майже не проаналізовано в спеціальній літературі законодавчих новел останніх років, які знайшли відображення у нормах нового Кримінального кодексу України.

Ряд питань застосування законодавства про злочини проти правосуддя роз’яснено в постановах Пленуму Верховного Суду України. Проте в цих постановах немало неясних та спірних питань. Окремі норми роз’яснень застаріли і не відповідають сьогоденню. Без сумніву, таке становище в кримінально-правовій літературі та судовій практиці, яка знайшла відображення в узагальненнях Пленуму Верховного Суду, негативно впливає на стан практики, ускладнює вивчення відповідних положень курсу Особливої частини кримінального права України.

Отже, вивчення науково-практичних положень щодо злочинів проти правосуддя є актуальним з урахуванням їх високої суспільної небезпеки, значення правової протидії їх розповсюдженню на сучасному етапі становлення правової держави в Україні.

Об’єктом дослідження є питання поняття і класифікації злочинів проти правосуддя.

Предмет дослідження включає в себе норми конституційного, а також кримінально-правові норми окремих закордонних держав, огляди, відомчі матеріали, судова практика про злочини проти правосуддя, наукові публікації з питань, що досліджуються.

Основна мета дослідження полягає у тому, щоб визначити поняття злочинів проти правосуддя, виявленні їх суттєвих ознак і розроблення концепції їх класифікації.

Методологічною основою дослідження виступають такі методи: діалектичний, історичний, логічний, системно-структурний, та інші.



Підрозділ1.2. Історико-правовий аспект розвитку кримінального законодавства у сфері охорони правосуддя (Х-ХІІІ ст. – ХVІІ-ХVІІІ ст.).

В історії кримінального законодавства злочини проти правосуддя традиційно розглядалися як один із видів посадових злочинів, серед яких було прийнято виділяти посадові зловживання, хабарництво та упереджене суддівство .

Історія розвитку українського законодавства свідчить про те, що законодавець постійно приділяв особливу увагу кримінально-правовій охороні інтересів правосуддя.

Необхідно відмітити, що в науці, на жаль, не існує єдиного загальноприйнятого підходу до періодизації історії розвитку українського законодавства.

У XIV ст., коли українські землі опинились у складі декількох сусідніх держав, створилася строката система правових джерел, її підґрунтям стало удосконалене право Київської Русі. Особливу роль серед джерел права в Україні відігравала «Руська Правда», що мала значний вплив на розвиток правових систем Великого Князівства Литовського і Польського королівства, у складі яких перебувала більшість українських земель.

Аналіз джерел періоду Київської Русі наочно показує,що кримінально-правова охорона діяльності органів правосуддя здійснювалася шляхом криміналізації діянь, що вчиняються самими особами, які відправляють правосуддя, а також визнанням злочинними зазіхання проти осіб, що виконують функції представників влади у сфері правосуддя.

У Руській Правді окремо не передбачалася відповідальність за злочини в сфері здійснення правосуддя. Відповідно до ст. 22 Короткої редакції Руської Правди передбачалася відповідальність за такі неправомірні діяння, які учинялись щодо тих осіб, які здійснювали правосуддя: вбивство княжого тіуна, що на той час виконував судові функції та представляв судову владу у князівстві; вбивство представника судової влади; незаконне втручання в діяльність суду; обвинувачення у вчиненні злочину невинної особи та завідомо неправдивий донос.

Руська Правда діяла до моменту прийняття Литовського статуту 1529 року на терені тих українських земель, які увійшли до складу Великого Князівства Литовського, а також на Галичині у складі Речі Посполитої.

У період ХІV-ХVІІ ст. на землях України, які входили до складу Великого Князівства Литовського, а із 1569 р. – на Галичині у складі Речі Посполитої, діяли Литовські Статути (1529, 1566 та 1588 рр.), Магдебурзьке право (зокрема, Саксонське Зерцало), польський законодавчий акт «Порядок», а також багато власне українських звичаєвих норм.

Кримінально-правові норми у той період мали відкрито класовий характер. Життя, майно, честь і гідність представників пануючих верств, насамперед, шляхти захищалися посиленими санкціями. Оскільки суддями, замковими, війтами могли бути тільки шляхтичі, то необхідності особливого захисту органів правосуддя не виникало. За межами польсько-литовського законодавства виявилася система злочинів і покарань запорізького козацтва, яка склалася відповідно до давніх звичаїв, а також згідно із так званим «словесним правом і здоровим глуздом». Між тим ця система була більш демократична, тому що встановлювала певну рівність суб'єктів перед законом.

В Соборному Уложенні 1649 року містилася окрема глава Х «Про суд», в якій відслідковується більш-менш визначена система злочинів проти правосуддя. Як і в Судебнику 1550 року, в Уложенні чітко розмежовувалися судова помилка при прийнятті рішення суддею та умисне постановлення неправосудного рішення. Стаття 10 Уложення встановлювала відповідальність, хоч і не визначену, за винесення неправосудного рішення через помилку. Згідно зі ст. 5 глави Х зазначеного Уложення караним було умисне винесення завідомо неправосудного рішення в результаті одержання хабара.

З середини ХѴІІ століття поступово починає формуватися Українська державність, а також норми загального права, якими керувалися суди у процесі розгляду справ. Ці норми виникли з козацького звичаєвого права та набули характеру загальнонаціональних. У науковій літературі немає згадки про встановлення кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя в історичних пам’ятках цього періоду. Із середини XVIII століття дедалі відчутнішим стає вплив російського права на українських землях.

Таким чином, історія розвитку кримінального законодавства у сфері правосуддя України була досить строката і неоднозначна. За часів Київської Русі ці положення регулював основний законодавчий акт «Руська Правда» (в трьох редакціях) яка передбачала відповідальність як за вбивство особи яка здійснювала правосуддя, так і за незаконне обвинувачення. У період ХІV-ХVІІ ст. на землях України, які входили до складу Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої діяли Литовські Статути (1529, 1566 та 1588 рр.), Магдебурзьке право (зокрема, Саксонське Зерцало), а також багато норм звичаєвого права, а з кінця ХVІІІ ст. на території частини Правобережної України, що увійшла до складу Російської імперії діяло Соборне уложення 1649 року. І всі вони закріплювали основні види злочинів та покарань у сфері правосуддя.

Підрозділ 2.4. Злочини проти правосуддя за Радянської доби.

Важливість охорони правосуддя нормами кримінального законодавства зумовлює конституційними обов’язками людини і громадянина, які встановлені не в прямій, а опосередкованій формі відповідно до вимог правової держави, а саме : обов’язок неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, обов’язок знайти конституційні обов’язки, обов’язок свідка (присяжного і народного засідателя виконувати судові рішення, обов’язок поважати суд).

У перших кримінальних кодексах радянської доби (КК УРСР 1922 року і КК УРСР 1927 року) законодавець не вважав за потрібне видокремлювати злочини проти правосуддя, розглядаючи їх складовою державних злочинів.

Кримінальний кодекс УРСР 1922 року у главі першій Особливої частини «Державні злочини» містив два розділи: перший розділ «Про контрреволюційні злочини» та другий «Про злочини проти порядку управління». У першому розділі було зосереджено злочини, які відповідно до ст. 57 КК УРСР спрямовані на повалення завойованої пролетарською революцією влади робітничо - селянських рад та уряду. У другому розділі було зосереджено злочини (передбачені в статтях 74–104), спрямовані на порушення правильного функціонування органів управління або народного господарства, поєднані з опором чи непокорою законам радянської влади, перешкоджанням діяльності її органів та іншими діями, що послаблювали силу й авторитет влади. До цього ж розділу було включено і склади злочинів, які (за чинним нині законодавством) вважаються злочинами проти правосуддя. Пізніше КК УРСР 1922 року було доповнено положенням про відповідальність народних засідателів за невиконання без поважних причин своїх обов'язків .

Крім того, з прийняттям 1 липня 1922 року першого КК УРСР було криміналізовано такий склад злочину, як примушування давати показання, де другий розділ передбачав відповідальність за злочини, вчинені посадовими особами органів, що здійснюють правосуддя. 1 січня 1927 року набрав чинності новий КК УРСР. Цей кодекс у контексті відповідальності за злочини проти правосуддя суттєво не відрізнявся від КК УРСР 1922 року. Норми, що передбачали відповідальність за злочини проти правосуддя, містились у главах: «Державні злочини», «Злочини проти порядку управління», «Посадові злочини». Кримінальний кодекс УРСР 1927 року, як і КК УРСР 1922 року, встановлював відповідальність суддів лише за винесення неправосудного вироку.

Спеціальна глава «Злочини проти правосуддя» вперше в історії радянського періоду була виділена у Кримінальному кодексі Української РСР 1960 року. Наявність самостійної глави про відповідальність за злочини проти правосуддя свідчить про важливість цієї сфери суспільного життя, роль кримінально - правових засобів в її становленні та охороні .

У одній главі (VIII – « Злочини проти правосуддя») зосереджувались протиправні діяння, які могли вчинятися різними суб'єктами як «зсередини», так і «ззовні». У цій главі, першими з кримінально - правових заборон, за порушення яких наставала відповідальність, зазначалися завідомо незаконний арешт, затримання або привід; притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності; примушування до дачі показань.

Доводиться констатувати, що КК УРСР 1960 року в частині регламентації відповідальності за злочини проти правосуддя містив багато недоліків. Найбільш характерні серед них наступні:



  • у кримінальному законі так і не було визначено зміст власне поняття «правосуддя», що не усунуло труднощів у застосуванні та не припинило дискусій щодо кола суспільних відносин, які підлягали кримінально_правовій охороні відповідними нормами. Існували прогалини в регламентації злочинних посягань.

  • у нормах глави «Про злочини проти правосуддя» зберігалася застаріла термінологія, яка не узгоджувалася з нормативними актами інших галузей права. Так, у ст. 173 КК УРСР 1960 року йшлося про «арешт», тоді як кримінально - процесуальне законодавство давно вже містило поняття «взяття під варту». Це ускладнювало як з'ясування змісту, так і застосування відповідних кримінально - правових норм.

Нині чинний (з 2001 року) КК України значно розширив перелік (30 статей) злочинних посягань проти правосуддя, структурно також об'єднаних в однойменний розділ.

Підрозділ 2.5. Загальнотеоретична характеристика адміністративно-правового статусу Державної судової адміністрації.

В Україні діє єдина система забезпечення функціонування судової влади – судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України, при ньому організаційне забезпечення діяльності судів покладається на систему органів Державної судової адміністрації України, яка складається з Державної судової адміністрації України та територіальних управлінь державної судової адміністрації. Водночас із погляду сучасних реформаційних змін, що відбуваються у судовій сфері, проблеми визначення правового статусу Державної судової адміністрації впливає на трактування приналежності Державної судової адміністрації до тієї чи іншої гілки влади.

Державна судова адміністрація України як суб'єкт адміністративного права наділена адміністративною правосуб'єктністю - потенційною можливістю бути носієм певних суб'єктивних прав і обов'язків. В органах державної влади адміністративна правосуб'єктність виявляється у нормативно закріпленій за ними компетенції, тобто у сукупності їх юридично-владних повноважень (прав і обов'язків), що надаються їм для використання відповідних завдань, і функцій. Це стосується й інших юридичних осіб - підприємств, установ, організацій, до них термін «компетенція» зазвичай поширюється тільки на органи управління (адміністрації).

Важливого значення для суб'єктів адміністративного права набуває поняття адміністративно-правового статусу. Це поняття охоплює комплекс конкретно визначених суб'єктивних прав і обов'язків, які закріплені за відповідним суб'єктом нормами адміністративного права. Тобто необхідною ознакою набуття юридичною особою адміністративно-правового статусу є наявність у неї конкретних суб'єктивних прав і обов'язків, які реалізуються даною юридичною особою як в адміністративних правовідносинах, так і поза ними. Як зазначає С.Г. Сктепенко, адміністративно-правовий статус - це сукупність прав, обов'язків та гарантій їх реалізації закріплених у нормах адміністративного права. В основі адміністративно-правового статусу лежить адміністративна правосуб'єктність. Кожний суб'єкт адміністративного права має свій варіант притаманного йому адміністративно-правового статусу. Чинники, що впливають на прояви адміністративної дієздатності також видозмінюють характеристики адміністративно-правового статусу.

Отже, адміністративно-правовий статус Державної судової адміністрації - це комплекс суб'єктивних прав і обов'язків, що реалізуються в правовідносинах між суб'єктами права у сфері суддівського адміністрування, і які належним чином закріплені в законодавстві України. Складовими адміністративно-правового статусу Державної судової адміністрації є: адміністративна правоздатність, адміністративна дієздатність, гарантії та відповідальність.

Адміністративна правоздатність Державної судової адміністрації України - це її здатність мати права і обов'язки, передбачені нормами адміністративного права, яка виникає з моменту її заснування і припиняється з моменту її ліквідації. Адміністративна дієздатність Державної судової адміністрації України - це її здатність самостійно, вольовими, усвідомленими діями реалізовувати надані їй права і виконувані покладені на неї обов'язки у сфері адміністративно-правового регулювання. Складовою адміністративної правоздатності є адміністративна деліктоздатність, тобто здатність Державної судової адміністрації нести за порушення адміністративно-правових норм юридичну відповідальність.

Важливим елементом виступають також гарантії, які створює держава для належної реалізації повноважень Державної судової адміністрації. Прийнято розрізняти такі гарантії: (1) соціально-економічні, які передбачають відповідні умови та матеріальну основу. В рамках цих умов – соціальна стабільність, економіка, що розвивається наявність широкої інфраструктури - системи установ, яка дає змогу обслуговувати усі види соціальних потреб суспільства; (2) політичні гарантії - відповідним образом орієнтована політика держави, її направленість на створення умов, які забезпечують належний розвиток та стійкість політичних структур; (3) юридичні гарантії-охоплюють усі правові засоби, які забезпечують здійснення і охорону прав і свобод. До них, зокрема, відносяться конституційне закріплення, як загального принципу гарантії прав, так і конкретних гарантій кожного права.

Юридична відповідальність також є елементом адміністративно-правового статусу Державної судової адміністрації. Вона має вторинний характер – реалізується в результаті невиконанням компетенції чи перевищенням її обсягу.

Так, згідно нового законодавства, Державна судова адміністрація України здійснює організаційне забезпечення діяльності органів судової влади у межах своїх повноважень, установлених законом. Організаційне забезпечення діяльності судів, як основний вид діяльності Державної судової адміністрації, на нашу думку, - це заходи фінансового, матеріально-технічного, кадровою, інформаційного та організаційно-технічного характеру, спрямовані на створення умов для подальшого й незалежного здійснення правосуддя.

Підсумовуючи наведене, слід зазначити, що поняття адміністративно-правового статусу Державної судової адміністрації не є вичерпаним. Воно охоплює правові норми не тільки адміністративного права, але й інших галузей права, адже Державна судова адміністрація, на даний час, хоча і є органом судової влади, але все ж таки виконує функції виконавчої гілки влади.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал