Звіт про науково-дослідну роботу Організація та принципи діяльності судової влади України: сутність, поняття, сучасний стан діяльності та шляхи оптимізації адміністративно-правових засад формування позитивного іміджу



Сторінка1/7
Дата конвертації25.12.2016
Розмір1.18 Mb.
ТипЗвіт
  1   2   3   4   5   6   7
УДК 1.34.7.347

КП

№ державної реєстрації 0113U003314



Інв. №
Міністерство освіти і науки України

Сумський державний університет

(СумДУ)

40007, м. Суми, вул.. Римського-Корсакова, 2



тел. (0542) 334108, факс (0542) 334049
Затверджую

Проректор з наукової роботи д.ф.- м.н., професор


______________А.М. Чорноус

Звіт

про науково-дослідну роботу
Організація та принципи діяльності судової влади України: сутність, поняття, сучасний стан діяльності та шляхи оптимізації адміністративно-правових засад формування позитивного іміджу
Теоретико-правові засади формування позитивного іміджу судової влади в Україні

(Проміжний)

Начальник НДЧ

к.ф.м.н., снс Д.І. Курбатов


Керівник НДР

д.ю.н., доцент М.М. Бурбика

2014

Рукопис закінчений 20 березня 2014 р.



Результати цієї роботи розглянуто науковою радою СумДУ,

протокол від 2014.04.02 №4



Список авторів

Керівник НДР

Д.ю.н., доцент

завідувач кафедри права 2014.03.20 М.М.Бурбика

(Вступ,підрозділи

2.5, 3.1, висновки).

Співавтор – начальник територіального

управління державної судової адміністрації

України в Сумській області 2014 .03.20 В.О.Кібець

(Підрозділи 2.1,2.2,2.3,2.4,2.5).

Співавтор – суддя, заступник голови

Ковпаківського районного

суду м. Суми 2014.03.20 О.І.Чернобай

(Підрозділ 3.3).

Співавтор – помічник судді Сумського

окружного адміністративного суду 2014.03.20 О.І.Величко

(Підрозділи 1.7, 4.1,4.3,4.5).

Співавтор – старший викладач

кафедри права Сумського

державного університету 2014.03.20 В.І. Горевий

(Підрозділи 1.1,2.3,2.6,3.2,).

Співавтор – студентка

юридичного факультету, група Ю-13 2014.03.20 Н.Ю. Заїка

( Підрозділи 2.2,4.4).

Співавтор – студентка

юридичного факультету, група Юс-32 2014.03.20 М.В.Ігнатенко

(Підрозділ 2.4).

Співавтор – студентка

юридичного факультету, група Ю-13 2014.03.20 В.І.Сердюк

(Підрозділ 3.1).

Співавтор – студентка

юридичного факультету, група Ю-13 2014.03.2 Н.В. Турук

(Підрозділ 3.2).

Реферат
Звіт про НДР: - стор.47 джерел.

Об’єктом дослідження є діяльність судової влади України, її інститутів.

Предмет дослідження – соціальна роль і специфіка функціонування судової влади в українському суспільстві, що трансформується.

Мета роботи: визначити правовий статус Державної судової адміністрації України, структуру та зміст її складових елементів, виходячи із поставлених перед Державною судовою адміністрацією функцій, сформулювати оптимальну модель її статусу. Визначити поняття позитивного іміджу судової влади та встановити його структурні елементи. На основі всебічного аналізу розглянути спосіб формування і закріплення позитивного іміджу судової влади як цінності правової, демократичної держави.

Відповідно до поставленої мети дослідження визначені основні його завдання:

1. Визначити сучасне місце Державної судової адміністрації України в системі органів державної влади, співвідношення інституту судової адміністрації та системи судової влади.

2. Провести дослідження інституту незалежності судової влади як передумови створення судової адміністрації.

3. Визначити структуру правосуб’єктності Державної судової адміністрації, розглянути її структурні елементи.

4.Розкрити зміст іміджу судової влади.

5. Обгрунтувати авторитет судді і морально-етичні основи його діяльності.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої в роботі мети використовуються комплекс загальнонаукових і спеціальних методів дослідження і пізнання, що застосовуються в сучасній правовій науці. Методологічне підґрунтя дослідження становлять наступні методи: загальний діалектичний метод, системно-структурний, історичний , порівняльно-правовий та інші.

Теоретичною основою НДР становлять наукові праці вітчизняних та зарубіжних вчених в галузі судоустрою, теорії держави та права, конституційного, адміністративного права та інших правових дисциплін.

Емпіричну базу дисертаційного дослідження становлять статистичні дані Державної судової адміністрації України.
За результатами впровадження досліджень науково-дослідної роботи очікується:


  • зростання рівня довіри громадян до суду, підвищення авторитету судової влади через відкритість та прозорість діяльності суду;

  • підвищення рівня правової обізнаності суспільства про порядок захисту своїх прав у судах;

  • формування поваги до судового рішення та позитивного іміджу судової влади.


перелік умовних скорочень

ВВР – відомості Верховної Ради України;

ЗПУ – збірник постанов Уряду України;

ОВУ – офіційний вісник України;

ВСКУ – вісник Конституційного Суду України;

КК – Кримінальний кодекс України;

КПК – Кримінально-процесуальний кодекс України;

РВСУ – рішення Верховного Суду України;

КАС України – Кодекс адміністративного судочинства України;

ВВСУ – вісних Верховного Суду України.



Зміст

Вступ.......................................................................................................................



Розділ 1. Окремі питання історії розвитку і становлення кримінального законодавства у сфері здійснення правосуддя з часів Київської Русі до сучасного періоду……………………………………………………………………………………………

1.1.Окремі питання суду і процесу у Київській Русі………………………………………..

1.2. Історико-правовий аспект розвитку кримінального законодавства у сфері охорони правосуддя ( X-XIII ст.- XVII-XVIIIст.)………………………………………………………..

1.3. Окремі питання історії розвитку і становлення кримінального законодавства у сфері здійснення правосуддя ХVІІ- початку ХХ ст..………………………

1.4. Злочини проти правосуддя за Радянської доби ………………………………….

1.5. Окремі питання захисту правосуддя в Україні засобами кримінального законодавства ………………………………………………………………………………………………

1.6. Поняття,сутність та система принципів правосуддя в Україні …………………

1.7. Правосуддя як основна функція судової влади в Україні:поняття та соціальна цінність. …………………………………………………………………………………………



Розділ 2. Адміністративно-правовий статус Державної судової адміністрації України в сучасних умовах ………………………………………………………………………………..

2.1. Поняття та складові адміністративно-правового статусу Державної судової адміністрації ……………………………………………………………………………………

2.2. Становлення та розвиток адміністративно-правового статусу Державної судової адміністрації …………………………………………………………………………………

2.3. Особливості взаємодії Державної судової адміністрації з іншими органами державної влади …………………………………………………………………………..

2.4. Загальна характеристика формування адміністративно-правового статусу Державної судової адміністрації в незалежній Україні …………………………………

2.5. Загальнотеоретична характеристика адміністративно-правового статусу Державної судової адміністрації. ………………………………………………………………………….



Розділ 3. Адмістративно-юрисдикційна діяльність суду у справах про порушення митних правил …………………………………………………………………………….

3.1. Адміністративна відповідальність за правопорушення,що посягають на встановлений порядок здійснення правосуддя …………………………………………

3.2. Адміністративна відповідальність за прояв неповаги до суду ……………..

3.3. Адміністративно-юрисдикційна діяльність суду у справах про порушення митних правил ………………………………………………………………………………………………...



Розділ 4. Адміністративно-правові засади підвищення іміджу судової влади в Україні ………………………………………………………………………………………………………………….

4.1. До питання визначення змісту поняття «позитивний імідж» судової влади

4.2. Окремі питання підвищення іміджу судової влади в Україні ………………….

4.3. До питання визначення змісту «правосуддя» ...........................................

4.4. Злочини проти правосуддя: теоретичні проблеми запобігання та протидії

4.5. Позитивний імідж судової влади в Україні: поняття та соціальна цінність ..

Висновки.…………………………………………………………………………..

Перелік посилань …………………………………………………………………



Вступ

Сучасний досвід розвитку українського суспільства підтверджує, що без незалежного та неупередженого правосуддя неможлива побудова демократичної, соціальної та правової держави. Правосуддя в Україні – це діяльність органів судової влади, яка відповідно до конституційних засад поділу влади ( ст.6 конституції України) здійснюється судами, утвореними згідно із законом.

Відповідно до принципу верховенства права та нормативних приписів, визначених Конституцією і Законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною радою України, суди здійснюють правосуддя з метою захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Судова реформа, яка в даний час здійснюється в Україні, нерозривно пов’язана з пошуками шляхів підвищення ефективності здійснення правосуддя та посилання ролі судової влади в забезпеченні верховенства права у всіх сферах застосування національного законодавства.

Особлива увага приділяється підвищенню іміджу як судової влади України в цілому так і окремих судів.

Конституційне положення, відповідно до якого юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ч.2 ст.12 Конституції України), знайшло, зокрема свій розвиток у Законі України від 7 липня 2010 р. №2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», змінах у кримінально-процесуальному законодавстві, інших законах України. Для того, щоб суди України об’єктивно, всебічно, справедливо та неупереджено виконували свою високу соціальну місію, конституція України надала судовій системі статус самостійної гілки влади, поряд із законодавчою (ст.6) а також передбачила систему нормативно-правових гарантій її здійснення як в розділі VIII Конституції України «Правосуддя» ,так і в інших законах України.

Соціальна роль, яку відіграє судова влада в державі зумовлює потребу, як зазначалося вище, в її ефективному та якісному функціонуванню. Критеріями оцінки та ефективності, при цьому виступають отримані результати діяльності, а також досягнення мети та завдань, поставлених перед судовою владою. Основним суб’єктом який здійснює оцінку соціальної ефективності діяльності судової влади, виступає громадськість яка не тільки визначає якісні характеристики результатів оцінки, але і формує рівень довіри населення до органів судової влади.

В свою чергу, безпосередній вплив на рівень довіри населення до судових органів справляє імідж цих органів. Відповідно, позитивний імідж судової влади є запорукою її ефективного функціонування.

Поняття «ефективність судової влади» закріплюється її певна спроможність здійснити реальний благодійний вплив на певні правовідносини, внаслідок чого вирішується соціальний конфлікт та досягається соціальна справедливість. Тому варто розрізняти верхню і нижню межі ефективності судової влади: верхня – повне узгодження між результатами її функціонування і поставленою ціллю (в такому випадку можна вести мову про оптимально діючу судову владу), але це практично неможливо через вплив різних протидіючих факторів; і нижня - такий поріг ефективності, за який судова влада втрачає свою оптимальність, стає менш керованою і, зрештою, втрачає сенс свого існування.

Науково-дослідна робота на тему «Організація та принципи діяльності судової влади України: сутність, поняття, сучасний стан діяльності та шляхи оптимізації адміністративно –правових засад формування позитивного іміджу» передбачає дослідження в наступних напрямках:



  1. Адміністративно-правовий статус Державної судової адміністрації в сучасних умовах.

  2. Адміністративно-юрисдикційна діяльність суду у справах про порушення митних правил.

  3. Адміністративно-правові засади підвищення іміджу судової влади в Україні.

Розділ 1. Окремі питання історії розвитку і становлення кримінального законодавства у сфері здійснення правосуддя з часів Київської Русі до сучасного періоду.

1.1.


1.2.

1.3.


1.4.

1.5.


1.6.

1.7.


Розділ 2. Адміністративно-правовий статус Державної судової адміністрації України в сучасних умовах.

2.1.


2.2.

2.3.


2.4.

Розділ 3.Адміністративно-юрисдикційна діяльність суду у справах про порушення митних правил.

3.1.


3.2.

3.3.


Розділ 4. Адміністративно-правові засади підвищення іміджу судової влади в Україні.

4.1.

4.2.

4.3.


4.4.

4.5.



Підрозділ 2.5. Окремі питання захисту правосуддя в Україні засобами кримінального законодавства .

У цьому підрозділі простежується шлях розвитку законодавства України у сфері протидії зазіханням на правосуддя засобами кримінального законодавства. Хронологічні рамки охоплюють період розвитку кримінального законодавства у зазначеній сфері з часів Київської Русі до теперішнього часу. У статті окреслена система кримінальних правопорушень проти правосуддя і покарань за їх вчинення на різних етапах історичного розвитку, що дозволило сформулювати рекомендації щодо вдосконалення законодавства про відповідальність за кримінальні правопорушення проти правосуддя. Визначено ряд проблемних питань, у тому числі про співвідношення понять «правосуддя» і «судочинство». У результаті дослідження сформульовано інший підхід до розгляду злочинів проти правосуддя і висловлено пропозицію про новелізацію назви самостійного розділу Особливої частини КК України про злочини даного виду.

Правосуддя - це особливий вид державної діяльності, який здійснюється судом відповідно до закону, зміст якої полягає в розгляді та вирішенні судових справ з метою забезпечення гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів суспільства і держави, результатом якої є постанова правосудного судового рішення, що має загальнообов'язковий характер.

Виходячи з цього, розгляд конкретної судової справи з порушенням закону та постановою неправосудного судового рішення вже не може бути власне правосуддям, а тому воно (правосуддя ) саме потребує захисту, як «ззовні» так і «зсередини», в тому числі і за допомогою кримінально - правових засобів. Судді, як носії судової влади повинні бути захищені державою, і коли людина звертається до суду, вона повинна знати, що закон захищає суддю, а, отже, в останнього є обов'язок захистити права того, хто звертається до суду.   

Проблема захисту правосуддя стає особливо актуальною в даний час, оскільки з одного боку лунає все більше закликів до ліквідації «виборчого правосуддя, а з іншого боку - захистити судову владу від втручання в її діяльність.

Дослідженню системи кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за злочини проти правосуддя приділяли увагу багато вчених. Опубліковані роботи внесли багато нового в теорію і практику кваліфікації та попередження злочинів у сфері правосуддя, створили науковий фундамент для подальших досліджень. У той же час видається, що на сучасному етапі розвитку науки обрана тема досліджена ще не достатньо.

Історія розвитку українського законодавства свідчить про те, що законодавець постійно приділяв особливу увагу кримінально - правовій охороні інтересів правосуддя. Норми про відповідальність за злочини проти правосуддя містилися ще в Руській Правді, Литовських статутах 1529, 1566, 1588 років, «Правах, за якими судиться малоросійський народ» 1743р., Уложенні «Про покарання кримінальних та виправних » 1845, 1857, 1866,1885 ррків та інших.

Необхідно відзначити, що в науці, на жаль, немає єдиного загальноприйнятого підходу до періодизації історії розвитку українського законодавства.

Однією з найбільш аргументованих є наступна періодизація законодавства України, яка враховує специфіку відповідних періодів у розвитку Української держави: 1 ) період Київської Русі (Х- ХІІ ст.ст.); 2) польське - литовський та козацький період ( ХІV - ХVІІ в.в. ), 3) період перебування України в складі Росії та Польщі ( ХVІІ - ХVІІІ ст.ст.); 4 ) період перебування України у складі Російської імперії та Австро-Угорщини (ХІХ в . - 1917 р.); 5 ) радянський період (1917-1991 роки); 6) сучасний період ( з 1991 р.).

Вже на початковому етапі розвитку кримінального законодавства в період Київської Русі в Руській Правді передбачалася відповідальність за злочинні діяння, які відбувалися щодо осіб, які здійснюють правосуддя, і проти правосуддя. Так, ст. 22 короткої редакції Руської Правди передбачала відповідальність за вбивство княжого тіуна, який був наділений судовою владою та здійснював її в князівстві, у розлогій редакції Руської Правди передбачалася відповідальність за вбивство представника судової влади, незаконне втручання в діяльність суду, а також за звинувачення у скоєнні злочину невинної особи і за завідомо неправдивий донос.

У ХІV столітті українські землі входили до складу кількох сусідніх держав і на їх території, відповідно, діяли різні джерела права: « Руська правда», Литовські статути, римське право, в Карпатах в багатьох селах було поширено молдавське право, містам було надано Магдебурзьке і Хелмське право .

Кримінально-правові норми польсько-литовського періоду захищали правосуддя шляхом декларування його загальних принципів, а саме: про необхідність винесення справедливих судових рішень, про встановлення певних термінів розгляду справ у судах, а також містили норми про призначення осіб, які здійснюють правосуддя, тобто воєводських і повітових суддів, про право феодалів здійснювати суд над залежним населенням. Литовські статути до злочинів проти порядку управління і суду відносили фальшивомонетництво, підробку печаток, документів, лжеприсягу, лжесвідчення в суді та опір адміністрації. Під злочинами проти громадського порядку розуміли приховування злочинів. До норм, що захищали правосуддя, ставилися і норми статутів, які передбачали відповідальність за хабарництво.

Поза Польсько-Литовського законодавства існувало правосуддя Запорізької Січі, яке відбувалося у відповідності зі старовинними звичаями, "словесним" правом і здоровим глуздом. Суд очолював військовий суддя, який був другою особою після кошового отамана. Обиралися вони щорічно простим голосуванням, а тому правосуддя перебувало під постійним контролем козацтва, а в окремих випадках ставилося вище гетьманської влади. Так в Конституції Пилипа Орлика закріплювалося: «Якщо хтось із старшини, Полковників, Генеральних радників, знатних козаків і всіх інших урядників, а також з лав козаків вчинить злочин, що шкодить гетьманської честі, будучи винним в результаті нечестивого умислу або випадково, в такому випадку таких винуватців (злочину) не повинен карати сам ясновельможний Гетьман з власної ініціативи і помсти, але таке правопорушення - і умисне, і випадкове - має підлягати ( розгляду ) Генеральному суду, який повинен винести рішення не поблажливе і лицемірне, а таке, якому кожен повинен підкорятися як переможений законом.

З приєднанням в 1654 році Україна до Росії на її території стали діяти й українські та російські законодавчі акти.

Оскільки на той період суттєво збільшилася кількість апеляцій на рішення судів і скарг на неправомірні дії суддів, Інструкцією гетьмана Апостола 1730 з метою зменшення кількості таких апеляцій і скарг була встановлена відповідальність суддів за постанову неправосудного рішення, за що «... суддів теж покарано або штрафувати, якщо доведено їх необ'єктивність».

У 1743 році були прийняті «Права, за якими судиться малоросійський народ», і хоча офіційно вони не вступили в силу, але мали значну поширеність на Україну і застосовувалися в судах.

Особливі вимоги пред'являлися до осіб, які відправляють правосуддя. Так, війтами (суддями ) і лавниками ( судовими присяжними ) могли бути обрані знатні міщани гарної поведінки, які знають право, не молодше двадцяти п'яти і не старший сімдесяти п'яти років, не дуже багаті, так як вони звикли ущемляти людей, але і не дуже бідні, оскільки через бідність вони будуть раді служити, але не судити, а середнього достатку і не жадібні (пункт 1 Артикула 1 «Про магістрати в привілейованих і урядників в непривілейованих містах » глави 26 ).

Захист правосуддя в «Правах,за якими судиться малоросійський народ» здійснювався шляхом встановлення кримінальної відповідальності за злочини проти осіб, які відправляють правосуддя; за злочини, які вчиняються учасниками процесу; за злочини, вчинені судовими чиновниками.

Образа судді каралася арештом на строк до шести тижнів, за заподіяння судді тілесних ушкоджень передбачалася відповідальність у вигляді відсікання руки, а за вбивство - четвертування. «Правами» передбачалася відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань. Свідок брехливий підлягав страти або того ж покаранню, до якого могли призвести або призвели потерпілого його свідчення. Підлягала покаранню у вигляді відсікання двох пальців особа, яка була викрита в принесенні помилкової присяги. Водночас «Права» передбачали відповідальність самих суддів за винесення неправосудного рішення чи вироку. Залежно від обставин справи відповідальність існувала, починаючи від відшкодування матеріального збитку і зняття з посади, і аж до смертної кари або застосування до судді такого ж покарання , яке було призначено і виконане відносно невинного (пункт 7 Артикула 35 глави 8 ).

«Права, за якими судиться малоросійський народ» були покладені в основу «Зборів малоросійських прав» 1807року, куди були перенесені багато положень «Прав», в тому числі і покарання за вбивство і образу судді і лавника. Однак « Збори малоросійських прав » як і «Права , за якими судиться малоросійський народ» офіційно не набули чинності .

Застосування норм зазначених правових актів припиняється в Україні в 1840-х роках, у зв'язку з поширенням правової системи Російської імперії.

З 1845 року на території України починає діяти Уложення «Про покарання кримінальні та виправні», яке в подальшому неодноразово змінювалося, діючи в редакціях 1857, 1866 і 1885 роках.

У Уложенні в редакції 1845 року була виділена окрема глава «Про неправосуддя», що дозволяє зробити висновок про те, що правосуддя вперше стало розглядатися як самостійний об'єкт кримінально-правового захисту. У цій главі передбачалася відповідальність за неправосудне умисне або помилкова постанова вироку або рішення; незаконне звільнення від покарання або його пом'якшення; призначення надмірно суворого покарання з корисливих або інших особистих мотивів. Також передбачалася відповідальність посадових осіб, які здійснювали нагляд за законністю вироків і рішень, зокрема прокурорів.

У той же час відповідальність за порушення правил розслідування кримінальних справ; застосування недозволених методів слідства; невжиття належних заходів до своєчасного розслідування об'єднувалися в окрему главу «Про злочини і проступки чиновників при слідстві та суді ».

У Уложенні в редакції 1885року злочини проти правосуддя були розміщені в різних його розділах: «Про злочини і проступки проти порядку управління», «Про злочини і проступки чиновників при слідстві та суді», «Про злочини і проступки чиновників за деякими особливим положенням служби», «про самовільне присвоєння влади і про складання підроблених указів або розпоряджень» та інших.

Тільки на початку ХХ століття система злочинів проти правосуддя набула більш - менш чіткого закріплення в кримінальному законодавстві.

Кримінальне Уложення 1903 року вже містить главу «Про протидію правосуддю», яка об'єднала злочини, що здійснюються особами, які не є представниками правосуддя, але зобов'язані сприяти його відправленню, а також ті, які перешкоджають виконанню завдань правосуддя. Діяння, які раніше об'єднувалися у розділі «Про неправосуддя», тепер розташовані серед злочинів, скоєних на службі державній чи громадській. Тут були і такі норми: підбурювання до вчинення злочину і невжиття заходів до затримання злочинця; проведення обшуку, огляду, виїмки з порушенням встановленого порядку; одержання хабара присяжним засідателем; розголошення останнім таємниці дорадчої кімнати, а також відмова присяжного засідателя від виконання обов'язків.

З встановленням на Україні радянської влади перший кримінальний кодекс, прийнятий в 1922 році, не містив окремий розділ про злочини проти правосуддя, а такі склади злочинів були розосереджені в розділах «Про злочини проти порядку управління» та «Про посадові злочини». Кодекс передбачав відповідальність за постанову суддями з корисливих або інших особистих мотивів неправосудного вироку; за невиконання без поважних причин своїх обов'язків народними засідателями; за незаконний привід; за незаконне затримання; за примушення до дачі показань; за недонесення про злочин та інші.

Наступний кримінальний кодекс України 1927 року в плані відповідальності за злочини проти правосуддя істотно не відрізнявся від попереднього. У ньому також не було окремого розділу про злочини проти правосуддя, а норми, які передбачали відповідальність за цю категорію злочинів містилися в розділах: «Державні злочини», «Злочини проти порядку управління», «Посадові злочини». Поряд з нормами, що містилися в кодексі 1922 року, кодекс 1927 містив нові норми, такі як: ухилення свідка від явки або відмова від дачі показань, перешкоджання явці свідка; ухилення експерта, перекладача або понятого або відмова від виконання обов'язків; провокація хабара з метою подальшого викриття хабародавця та інші.

Подальший розвиток законодавства спричинив збільшення переліку складів злочинів, які зазіхають на правосуддя, що, в кінцевому підсумку, сприяло виділенню відповідальності за злочини проти правосуддя в окрему главу VІІІ «Злочини проти правосуддя » Кримінального кодексу УРСР 1960р.

Глава розташовувалася між посадовими злочинами і злочинами проти порядку управління і налічувала 15 складів злочинів.

Аналіз цих складів свідчить, що поняття правосуддя не зводиться тільки до діяльності суду з розгляду і вирішення справ, а є набагато ширшим за змістом. Саме тому в зазначеній главі дії представників слідства, суду, виправне - трудових установ, організацій та окремих осіб, від яких залежить виконання завдань правосуддя, зведені до єдиного об'єкту посягання - правосуддю в розумінні досудової діяльності, судового розгляду справ та діяльності, пов'язаної з реалізацією судових рішень. Крім того, очевидно, що склади злочинів розташовані в главі відповідно послідовності стадій кримінального процесу .

Видається, що таке об'єднання складів злочинів у главу «Злочини проти правосуддя » є не досить обгрунтованим, оскільки, як зазначалося раніше правосуддя - це діяльність судів по розгляду і вирішенню судових справ але ніяк не діяльність органів слідства , виправно - трудових установ і окремих осіб.

Проведений аналіз розвитку українського законодавства про захист правосуддя кримінально-правовими засобами дозволяє зробити припущення про те, що законодавець пішов по такому шляху з урахуванням історично сформованих традицій (Уложення «Про покарання кримінальні та виправні» 1845року, глава «Про неправосуддя »; «Кримінальне Уложення» 1903року, глава «про протидію правосуддю» ), коли в главу про зазіхання на правосуддя поміщалися склади злочинів з різними об'єктами посягань.

Не уникнув цих протиріч і Кримінальний кодекс України 2001 року, розділ ХVIII «Злочини проти правосуддя»,що містить склади злочинів, які передбачають відповідальність за злочини, що посягають на суспільні відносини як у сфері правосуддя, так і в сфері досудового розслідування, виконання судових рішень.

Виходячи з безпосередніх об'єктів цих злочинів, вони поділяються на такі групи: злочини, що посягають на конституційні принципи діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду; злочини, які посягають на життя, здоров'я, особисту безпеку, власність суддів, народних засідателів, присяжних та інших учасників процесу; злочини, що посягають на відносини які забезпечують отримання достовірних доказів та істинних висновків у справі; злочини, що посягають на відносини, які забезпечують своєчасне розкриття і припинення злочинних посягань; злочини, що посягають на відносини, які забезпечують належне виконання рішень вироків , ухвал, постанов суду та призначеного покарання.

Таким чином , можна зробити висновок про те, що в цьому розділі під правосуддям розуміється не тільки власне судова діяльність, а й діяльність інших органів та осіб, які сприяють діяльності суду по здійсненню правосуддя. До них відносяться органи дізнання, досудового слідства, прокуратури, органи виконання судових рішень, вироків, ухвал і постанов, представників адвокатури і т.д.

Але таке розуміння поняття «правосуддя» в даному розділі викликає суттєві зауваження, оскільки призводить до протиріччя між родовим і безпосереднім об'єктами. За логікою в розділі про злочини проти правосуддя, виходячи з родового об'єкта, повинні бути зібрані норми, що охороняють діяльність саме судових органів по відправленню правосуддя. Інші ж норми, в яких безпосередні об'єкти стосуються діяльності інших органів та осіб, повинні бути виключені з цього розділу.

Виходи з ситуації, що склалася можуть бути різні.

Так, це питання може бути вирішено двома способами: по-перше, шляхом зміни назви розділу XVIII КК України для того, щоб він охоплював не тільки злочини проти правосуддя, а й інші, які зазіхають на пов'язані з правосуддям відносини (у зв'язку з проведенням дізнання, досудового слідства, виконання і відбуття покарання), по-друге, шляхом виключення з розділу ХVIII КК України тих складів злочинів, які безпосередньо не посягають на правосуддя, а також уточнення окремих склад злочинів.

Л.М. Палюх пропонує визначити родовий об'єкт злочинів проти правосуддя, як судочинство та встановлений законом порядок виконання судових рішень і відповідно закріпити це в назві розділу, «Злочини проти порядку судочинства і виконання судових рішень» .

У зв'язку з цим необхідно звернутися до визначення поняття «судочинство». У самому узагальненому вигляді судочинство можна визначити як діяльність судів по розгляду і вирішення справ, віднесених до їх компетенції, а також діяльність інших суб'єктів, які реалізують свої повноваження, вступаючи в процесуальні відносини з судом.

Очевидно, що в процесуальні відносини з судом вступають і органи попереднього розслідування, і органи виконання покарання, а тому немає необхідності розширеного тлумачення правосуддя в контексті XVIII розділу КК України, оскільки поняття «судочинство» в даному випадку є більш широким по відношенню до поняття «правосуддя», а правосуддя є складовою частиною судочинства.

Таким чином, протиріччя, про які йшла мова, можуть бути усунені шляхом перейменування розділу ХVІІІ Кримінального Кодексу України «Злочини проти правосуддя » в розділ «Злочини у сфері судочинства»




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал