Значення етапів історії світової культури для духовного розвитку людства



Скачати 104.58 Kb.
Дата конвертації27.01.2017
Розмір104.58 Kb.
Значення етапів історії світової культури для духовного розвитку людства
Світовий літературний процес поєднує літератури різних народів, розвивається за певними законами і є важливою складової культури.

Уявлення про цілісну картину розвитку літератури того чи іншого періоду полегшить сприйняття й розуміння художніх творів. Тому, приступаючи до вивчення літератури будь-якого періоду чи народу, потрібно висвітлити найхарактерніші особливості літературної епохи, до якої належить твір, щоб учень мав певні орієнтири для сприйняття й осмислення зображуваного.

Вступний урок можна провести у формі лекції про зародження й розвиток літературного процесу, зупинившись на фактах формування літератур окремих народів. Більшу зацікавленість предметом викличе урок – «екскурсія в минуле». Заздалегідь підібрані книги, ілюстрації, карта світу зроблять розповідь учителя більш цікавішою.

Урок-діалог, проведений на засадах культурологічного аналізу, спонукає учнів до зіставлення культур різних народів та епох. Учні дізнаються про те, що кожному історичному етапу розвитку притаманний особливий погляд на світ, і що кожна епоха переймає досвід попередників.

Грецька антична література відкриває історію європейської літератури (VІІ ст. до н.е. – V ст.н.е.).

Культура античної Греції (самоназва греків – елліни) була самобутньою й унікальною. Греки чітко розуміли особливості своєї цивілізації і звертали увагу на різницю культур – своєї й інших народів, адже давньогрецька цивілізація була оточена народами, що перебували на різних щаблях історико-культурного розвитку.

«Варвари» - це народи, мова яких була незрозуміла грекам.

На думку стародавніх греків, відмінність еллінів та варварів полягає в морально-етичних цінностях: варварам не відомі почуття обов’язку, патріотизм, гідність; емоційно-психологічне життя варварів бідніше; розумовий розвиток обмежений. Однак життя, побут, традиції, релігія варварських народів цікавили греків, що виявилося, зокрема, у творчості Геродота.

Греки створили унікальну систему освіти, у якій формувалась людина як особистість з визначеними ціннісними орієнтаціями. Безсумнівно, у цій спрямованості на людину й полягає гуманістичне значення античного розуміння культури, основа якого – людина як ідеал, ланка культурного процесу.

У процесі розпаду первісно-общинного ладу все помітнішу роль відіграють окремі особистості, зростає увага до внутрішнього світу людини. Це позначається і на літературі. У VІІ ст. до н.е. виникає давньогрецька лірика (Тіртей, Архілох, Алкей, Сапфо, Анакреонт).

У глибині віків криється коріння драматичного мистецтва. Великими трагіками у V ст. до н.е. були Есхіл, Софокл, Еврипід, у V-IV ст. до н.е. – комедіограф Арістофан.

У найдавніші часи виникає й починає розвиватися проза – історична, філософська, риторична.

Як прозаїчний жанр існує байка, творцем якої був напівлегендарний Езоп (VI ст. до н.е.). На сюжети Езопа створювали свої байки Федр, Лафантен, Крилов, Сковорода, Глібов, Франко.

«Батьком історії» вважали Геродота. Визначну роль у розвитку філософії і літературознавчої науки відіграли Платон та Арістотель. Естетичні погляди Арістотеля викладено у трактаті «Поетика». У ній розгорнуто теорію трагедії. За словами Арістотеля, в ній є зображення подій, як у епосі, виражені емоції, як у ліриці.

З початком нашої ери поширюється християнство. Нова релігія давала надію на торжество справедливості у світі, відкрила можливості для спокути й спасіння. Протягом першого століття нашої ери виникають кілька «Євангелій», створюються «Апокаліпсиси». З’являється таке давньогрецьке поняття як «катарсис» - очищення, піднесення, оздоровлення, відділення гіршого від кращого. Катарсис як спосіб духовного оздоровлення, звільнення людини від занепокоєння й негативних емоцій, залишається найважливішим елементом європейської культури протягом усього її існування.

Наприкінці ІІ - початку І ст. до н.е. формується літературний жанр – роман (термін виник пізніше).

Найпопулярнішим романом був твір Лонга (ІІ-ІІІ ст.) «Дафніс і Хлоя».

В єдності з цими здобутками розвивалася й духовна культура людства, еволюцію якої відображала антична література, що стала неоціненною скарбницею для майбутньої світової літератури.

Майже тисячолітній період середньовічної літератури (ІV - середина ХІV ст.) став одним із важливих етапів історії культури людства, значення якого до цього часу ще належно не оцінене. До речі, уперше термін «Середньовіччя» впровадив у 1667 році професор Лейденського університету Гордон. З того часу поняття «Середньовіччя» використовується як певна категорія, що має характерні ознаки.

За доби Середньовіччя соціальна, культурна та інтелектуальна сфери життя в Європі формувалися під впливом християнської релігії. Формується новий погляд на людину та її призначення. Піднімається авторитет Біблії, Корану, які стали скарбницею тем, сюжетів та образів для художніх творів. Створюються «житія святих», легенди, притчі, видіння. Театр, що спершу викликав негативне ставлення церкви, теж використовувалось у церковній службі. Виникають жанри релігійно-повчальної драми. При церкві створювалися освітні заклади. Саме вона формувала ідеологію і світогляд людей того часу. Церква була осереддям і повсякденного життя людей, що змалював В. Гюго в романі «Собор Паризької Богоматері».

Водночас християнство мало й інший бік. Як пише Іван Франко, «воюючи з многобожжям, воно виступало вороже проти всяких його слідів у літературі, науці й житті». Ім’ям церкви виправдовувалися руйнування пам’яток колишньої культури, засилля інквізиції, кровопролитні релігійні війни.

І все-таки християнство справило величезний вплив на розвиток культури. Середньовіччя стало релігійним за своєю суттю. Мистецтву відводилась особлива роль: воно мало виховувати людей у дусі вірності релігійному вченню.



Героїчний епос є одним із поширених жанрів Середньовіччя. У кожній країні формувався століттями й мав свої зразки: у Франції – це «Пісня про Роланда», у Німеччині – «Пісня про нібелунгів», в Іспанії – «Пісня про мого Сіда».

Під впливом релігії активно розвивалася клерикальна література. До неї належать численні житія святих, тексти гімнів та молитов, поеми й вірші на сюжети християнської міфології.

При дворах впливових феодалів виникла куртуазна література (від фр. – чемний, вишуканий, галантний). З розвитком міст виникає міська література. Віра у життєстверджуючу силу сміху звучить у творчості вагантів і творах сміхової культури.

На основі байок та казок створюються алегоричні поеми, що сатирично висвітлюють суспільні звичаї, людські вади. Популярним жанром середньовічної літератури був міракль, що розвивався у ХІІІ-ХІV ст. Сюжет міраклів становлять «чудеса» святих або Діви Марії.

За доби Середньовіччя формується рицарський роман, виникає поезія трубадурів.

Франція, особливо її центр Іль де Франс, вважається колискою готики. Рання готика репрезентована Собором Паризької Богоматері, широко відомим став Шартрський собор, собор у Реймсі. Найбільший і найвищий собор у Франції Ам’єнський, його ще називають готичним Парфеноном.

Готика – це період розквіту монументальної скульптури. У живописі місце фресок зайняв вітраж (живопис із шматочків скла).

Художніми відкриттями середньовічного мистецтва закладались нові тенденції, поступово формувались умови утвердження нової системи художнього мислення, починався перехід до епохи Відродження, провісником якої став Данте Аліг’єрі.

В основі культури Відродження лежить принцип гуманізму, утвердження краси і гідності людини, її розуму й волі.

Давнє мистецтво античності було гімном людині як представнику розумного й прекрасного роду.

Образ людини, яка залежить від волі Бога, але шукає недосяжної справедливості, розкрило середньовічне мистецтво.

А образ людини вольової, розумної створило тільки Відродження.

Сам термін «Відродження» введено в ужиток у ХVІ ст. живописцем та істориком мистецтва Джорджо Вазарі. Особливості розвитку кожної з європейських країн наклали свій відбиток на національну ренесансну культуру.

Народну стихію вніс у літературу Франсуа Рабле (1494-1553рр.) романом «Гаргантюа і Пантагрюель», в якому дав геніальну сатиру на суспільство свого часу. Визначне явище культурного життя Франції ХVІ ст. – скептик Мішель де Монтень.

Французьке Відродження викликало шалений опір Сорбонни, яка засудила книги Рабле і Депер’є, змусила Маро залишити Францію, винесла смертний вирок Доле.

Найбільшого розвитку досяг англійський театр. Це час Шекспіра.

Освоєння культурної спадщини античності було важливим джерелом розвитку мистецтва й літератури Ренесансу. Звернення до античності не ставало простим наслідуванням, митці інтерпретували її відповідно до нового світогляду. Культ античності не виключав і розвитку здобутків літератури середньовіччя. З позицій нового світогляду засвоювались і переосмислювались тенденції куртуазної та міської літератур. Утворювалась принципово нова художня система. Формується новий тип літературного героя. Відродження збагатило світову літературу творіннями Петрарки, Боккаччо, Рабле, Шекспіра.

Засновником стилю Високого Відродження став Леонардо да Вінчі, геній, чия творчість знаменувала новий переворот у культурі. Портрет Мони Лізи став символом Високого Відродження.

Світлі піднесені ідеали Відродження втілені у творчості Рафаеля Санті. Найвідоміший твір – «Сікстинська Мадонна». Легко йде по хмарах Марія із немовлям на руках, її погляд дозволяє зазирнути у світ її переживань.

Кульмінацією Високого Відродження в Італії була спадщина Мікеланджело Буонарротті. Розпис Сікстинської каплиці став шедевром світового мистецтва.

Представником венеціанської школи став художник Тіціан. Митець був новатором у жанрі портрета.

Відродження у Німеччині засвідчила творчість Альбрехта Дюрера.

Основні жанрові види ренесансної доби - сонети, комедії, трагедії.

Процес поглиблення загальноєвропейської кризи культури Ренесансу став початком формування нового напряму в мистецтві й літературі – бароко (ХVІІ ст.).

У літературі бароко втрачається характерна для Ренесансу гармонійність світосприйняття. Руйнується уявлення про цілісність людської особистості. Якщо в культурі епохи Відродження панував життєствердний пафос, то в ХVІІ ст. митці відчули гостроту нерозв’язаних конфліктів. Діячі Ренесансу поетизували людину, представники ж культури нового часу показували людину у більш реальному плані. Митці Відродження сприймали світ незмінним, а діячі культури ХVІІ ст. зображували явища в постійному русі й мінливості їхніх форм. На відміну від мистецтва Відродження, де переважали відчуття особистої свободи людини, в культурі ХVІІ ст. героям доводилося постійно боротися із залежністю від Бога, чинити опір прихованим у душі пристрастям, середовищу, обставинам.

Втім культура ХVІІ ст. була не лише антитезою Відродженню, а й продовжувала певні його тенденції на новому етапі розвитку. Митці зверталися до античних сюжетів, насичуючи актуальним змістом.

Особливістю мистецтва ХVІІ ст. є співіснування в ньому двох головних художніх систем – бароко і класицизму.

Бароко втілювало безмежність і суперечливість світу й людини, а класицизм, навпаки, прагнув знайти рівновагу й логіку в усьому. Класицисти шукали гармонії у світі, тоді як представники бароко показували його драматизм і суперечливість.

Бароко виявилося у різних галузях мистецтва. Яскравим прикладом архітектурного бароко є церква Сан Карло алле Куатро Фонтане (1665 – 1667), збудована за проектом Ф.Борроміні.

В Україні – Покровська церква (1766), церква св. Андрія Первозванного (1747 – 1753), церкви Печерської лаври, Софіївського собору в Києві.

Значний внесок у культуру зробили такі видатні художники бароко, як Рубенс, Рембрандт.

Бароко в музиці представляють Г.Ф.Гендель та Й.С.Бах.

Яскравими представниками бароко в Західній Європі були Л.Гонгора, П.Кальдерон, Т.де Моліна.

Основні жанри – епіграми, поеми.

ХVІІІ ст. – епоха Просвітництва. Діячі великого значення надавали розуму. Весь пафос цієї епохи полягає у програмі оновлення життя, формування нової людини. Дух Просвітництва знайшов відбиток у філософії (Дж.Локк), літературі (Вольтер, Д.Дідро, Дж. Свіфт, Д.Дефо, Г.Філдінг, Гете, Шиллер та ін.), живописі (В.Хогарт, Ж.Б.Грез), музиці (Й.С.Бах, Й.Гайдн), скульптурі (Е.М.Фальконе, Ж.А.Гудон).

У ХVІІІ ст. паралельно розвивалися три основні художні напрями – просвітницький класицизм, просвітницький реалізм і сентименталізм.

Культура просвітництва була пов’язана з античною й середньовічною традиціями. Особливо пильну увагу просвітителі звертали на античність, вбачаючи в ній зразок для наслідування, невичерпне джерело мудрості та прикладів чеснот, цивільних і особистих. Однак, незважаючи на своє звернення до минулого, просвітителі були орієнтовані на майбутнє, вірили, що їх зусиллями, через виховання, переконанням можна створити «царство розуму».

Основні жанрові види – просвітницький і пригодницький романи.

На рубежі століть у духовній атмосфері західноєвропейського суспільства почалося певне розчарування у тих ідеалах, які надихали просвітителів. Старі цінності втратили авторитет, нові не визначилися. Точилися запеклі суперечки між прихильниками нового і старого. У цій атмосфері виник романтизм. Протягом кількох десятиліть він панував у літературі, музиці, живописі. Провідні жанри – лірика, ліро-епічні поеми.

Провідне місце в літературі ХІХ ст. належить роману. Продовжуючи розпочате романтиками руйнування граней між жанрами літератури, творці реалістичного роману органічно сплітали епічне начало з ліричним і драматичним.

Модернізм став одним із способів відкриття і пізнання реального світу, що склалися в останні десятиріччя ХІХ ст. Особливий тип поєднання об’єктивного і суб’єктивного у творчості дав імпресіонізм.

Стиль модерн за короткий термін захопив мистецтво усіх цивілізованих країн та залишив по собі помітний слід у кожній національній культурі. Епоха модерну проіснувала недовго: 20-30 років у різних країнах, але вплив модерну на всі види мистецтва вражаючий. Сліди цього стилю знаходимо в усьому: в архітектурі й живописі, книжковій графіці, плакаті, рекламі, дизайні та одязі. У цілому модерн має ознаки втомленості, виснаженості.



Отже, кожна велика культурна епоха має, як бачимо, свій образ, свою художню та ідейну домінанту, котрі і є підставою для поділу культурно-історичного процесу на етапи. Але відокремленість різних періодів культури не позбавляє їх спадкоємності, взаємовпливу: кожен з них виходить з попереднього і містить зародок майбутнього.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал