Змістовий Модуль 4



Сторінка1/11
Дата конвертації30.11.2016
Розмір1.36 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Змістовий Модуль 4


Соціально-педагогічний аспект проблеми девіантної поведінки дітей і підлітків

Навчальний елемент 4.1

Девіації як соціально-педагогічна проблема


  1. Девіантна поведінка як форма соціальної дезадаптації дітей і підлітків: психолого-педагогічний аспект

  2. Підходи до класифікації девіантної поведінки

  3. Види девіантної поведінки, їх характеристика

  4. Адиктивна поведінка дітей та підлітків. Класифікація адикцій

Ключові поняття: соціальні норми, нормальна поведінка, девіантна поведінка, важковиховуваність, педагогічна занедбаність, соціальна занедбаність, делінквентна поведінка, кримінальна поведінка, проступки, правопорушення, злочин, адиктивна поведінка, психопатологічна поведінка, дисморфоманія, дромоманія, піроманія, клептоманія, гебоїдна поведінка, агресивна, аутоагресивна поведінка, патологічна сором’язливість.

ЗМІст навчального елемента 4.1

Девіантна поведінка як форма соціальної дезадаптації дітей і підлітків: психолого-педагогічний аспект

Процес соціалізації постійно супроводжується необхідністю вибору людиною однієї з альтернатив поведінки, різноманітними реакціями у взаємодії з окремими людьми та соціумом. Стимулом для вдосконалення, досягнення гармонії з оточенням є соціальні норми – сукупність вимог і очікувань, що висуває соціальна група, організація, суспільство до своїх членів з метою здійснення діяльності (поведінки) усталеного зразка (типу). Нормативні вимоги й очікування фіксуються і виражаються як у вербальній формі (писані закони, інструкції, кодекси), так і в невербальній (символічна атрибутика, народні моральні норми поведінки) [63].


Суб′єкти діяльності, дотримуючись соціальних норм співжиття, вимагають від інших відповідної поведінки. Нормальною вважається поведінка, яка адекватно відповідає потребам і можливостям розвитку та соціалізації індивіда в рамках його взаємодії з мікросоціумом. Проте немало індивідів негативно реагує на вимоги суспільства, що спричинює відхилення у поведінці

Поведінка з відхиленням - девіантна (лат. deviatio - відхилення) – система дій і вчинків, які суперечать загальноприйнятим соціальним нормам права, культури, моралі [46, с.121].

Девіантної поведінки набувають люди, соціалізація яких проходить у середовищі, що сприяє такій поведінці (агресія, аморальність, насильство). У цьому середовищі дані фактори вважаються нормальними, а суспільство ставиться до них толерантно.

Значними симптомами порушень визнають наявність таких рис психічної незрілості: залежність від чужої думки та ситуації, нездатність активно впливати на неї, слабкість реакції на критику, невираженість власних вольових установок, слабкість самоконтролю, саморегуляції, поєднання інфантильності з афективною збудливістю, стійкий психологічний бар′єр з дорослими.

Серед факторів, які впливають на причини виникнення девіантної поведінки, М.Галагузова та ін. виділяють такі: 1)біологічні фактори: генетичні (розумово відсталі діти, дефекти мови, слуху, зору, фізичні, нервові зрушення); психофізіологічні (конфліктні ситуації, хімічні та радіаційні забруднення середовища); фізіологічні (дефекти мови, зовнішній непривабливий вигляд, який викликає негативізм в оточуючих); 2) психологічні фактори: наявність у дитини психопатології чи акцентуації, які виражаються у нервово-психічних захворюваннях – психопатії, неврастенії, стан на грані норми; 3) соціально-педагогічні фактори, що проявляються у дефектах шкільного, сімейного чи громадського виховання (навчальна дезадаптація, дисгармонія у внутрісімейних стосунках, гіперопіка, асоціальність сім’ї, жорстоке або байдуже ставлення до дитини тощо); 4) соціально-економічні: класовий поділ суспільства, безробіття, інфляція, соціальне напруження, нестабільність; морально-етичні: низький моральний рівень вихованості суспільства, знищення цінностей, особливо духовних, утвердження прагматизму й практицизму, байдужість до чужого горя і страждань, а також байдуже ставлення до різних проявів девіантної поведінки [63].

Очевидно, що поведінка з відхиленням є одним із проявів соціальної дезадаптації – порушення процесу активного пристосування індивіда до умов соціального середовища засобами взаємодії та спілкування за хибного або недостатньо розвиненого уявлення людини про себе та свої соціальні зв’язки й міжособисті контакти [46, с.122].

Ведучи мову про дитячо-підліткову дезадаптацію, М.Галагузова, Ю.Галагузова, Г.Штинова та ін. уточнюють категорії дітей, які зазнають цього процесу: діти шкільного віку, які не відвідують школу; діти-сироти; соціальні сироти; підлітки, які вживають наркотичні і токсичні речовини; підлітки сексуально розпусної поведінки; підлітки, які здійснили протиправні дії [63, с.216].

Соціально-педагогічні параметри поведінки з відхиленням у дітей і підлітків, її структура і зміст у науковій літературі оцінюються і характеризуються неоднозначно. Одні вчені розглядають таку поведінку як невідповідність дій і вчинків дитини соціальним вимогам, що висуваються до неї; інші вбачають у поведінці з відхиленням віддалення від існуючих правових норм, їх порушення, тобто „ненормальну” поведінку з погляду нормативно-значущого фактора. Треті трактують таку поведінку як порушення моральних норм і власних етичних обов’язків, з одного боку, і як порушення закону (крадіжка, розбій тощо), але без притягнення підлітків до кримінальної відповідальності через неповноліття, з іншого боку.

У психолого-педагогічній літературі існує диференційований підхід до характеристики поведінки з відхиленням. Зокрема, Л.Зюбін виділяє чотири варіанти поведінки з відхиленням:

1) відхилення, яке не є порушенням загальноприйнятих етичних норм. Це може бути поведінка, яка не відповідає віку дитини при її нормальному психічному розвитку (наприклад, підлітку подобається гратися з дитячими іграшками);

2) порушення загальноприйнятих норм, які не правопорушенням (наприклад, егоїзм, замкненість, скупість, недовірливість, жорстокість, які, якщо їх не подолати, можуть привести до правопорушення);

3) правопорушення, тобто поведінка, що порушує правові норми, статті адміністративного чи кримінального законодавства;

4) поведінка з відхиленням, що зумовлена патологічними факторами, захворюваннями (може бути у підлітків із психопатологічними рисами особистості, у невротиків, у психічно хворих людей) [13, с.175].

С.Беличева класифікує поведінку з відхиленням як стійкий прояв відхилення від соціальних норм, що формується під впливом несприятливих умов соціального розвитку і соціалізації. Відповідно розрізняють:

- поведінку з відхиленнями соціально-пасивного типу, яка виражається у прагненні втекти від активного суспільного життя, ухиленні від своїх громадянських обов’язків, небажанні розв’язувати як особисті, так і соціальні проблеми (ухиляння від навчання і роботи; бродяжництво, втечі з дому, занурення у світ штучних ілюзій за допомогою алкоголю, токсичних і наркотичних речовин, суїцид);

- поведінку з відхиленнями корисливої спрямованості, яке проявляється у проступках і правопорушеннях, пов’язаних з прагненням отримати майнову вигоду, матеріальну підтримку (крадіжки, спекуляції тощо);

- поведінку з відхиленнями агресивної орієнтації, що проявляється в діях, спрямованих проти особистості (образа, хуліганство, побиття, завдаванням тілесних ушкоджень) [8].

У залежності від соціальних наслідків розрізняють такі варіанти девіантної поведінки: 1) поведінка, яка приймає суспільно несприйнятливі, навіть небезпечні форми, тому суспільство повинно застосовувати певні санкції (представники такого типу поведінки підривають суспільний порядок, відбувається розпад особистості, її десоціалізація; у таких дітей виступають деформовані потреби, цінності, які спонукають особистість чи соціальну групу діяти всупереч вимогам суспільства); 2) поведінка, яка зумовлена процесами розвитку суспільства, його відставанням, знеціненням соціальних норм, стандартів, що необхідно змінювати (форми цього виду девіантної поведінки досить рухливі, вони перебільшуються, коли йде ломка стереотипів і застарілих норм поведінки. У такому випадку не кожна форма соціального відхилення може бути оцінена однозначно негативно. Коли вона виявляє протест і вимогу про зміну застарілих “неспрацьовуючих” норм, тоді вона прогресивна).

Як будь-яка дія, девіантна поведінка має внутрішній механізм, своєрідну „пружину” (мета, мотив), які зумовлені психобіологічними особливостями особистості, її віковими особливостями, соціальним досвідом, загальним розвитком.

Відповідно, зазначають російські науковці О.Гонєєв, Н.Ліфінцева, Н.Ялпаєва, девіантна поведінка підлітка може проявлятися у декількох площинах:

- як особливості окремих психічних процесів (підвищена рухомість нервових процесів чи їх загальмованість; їх стійкість чи слабкість; підвищена активність чи пасивність дитини; зосередженість і розсіяність; балакучість чи замкнутість; імпульсивність і непередбачуваність, підвищена збудливість і афективність тощо);

- як соціально зумовлені якості особистості і риси характеру (неорганізованість, незібраність, лінь, неуважність, недисциплінованість, брехливість, капризність, упертість, грубість, озлобленість, агресивність, жорстокість);

- як низька загальна культура, негативне ставлення до моральних норм і правил, до оточуючих людей (неохайність, безтактність, байдужість, необов’язковість, невиконання завдання, пропуски занять, прогули, бродяжництво, конфлікти з ровесниками і дорослими, копіювання зразків асоціальної поведінки, орієнтація на вузькогрупові інтереси та цінності);

- як шкідливі звички (паління, вживання алкоголю, токсичних і наркотичних засобів, захоплення азартними іграми) [13, с.176].

Підходи до класифікації девіантної поведінки

Палітра відхилень у поведінці підлітків доволі обширна, та оцінити її, виділити головне, суттєве доволі складно. Тому дослідники проблеми девіантної поведінки неповнолітніх спробували згрупувати схожі прояви поведінки з відхиленнями, знайти для них інтегруючу основу. Одна з класифікацій – В.Липника, який згрупував девіації підлітків за: 1) характером взаємовідносин підлітків з колективом; 2) відхиленнями у моральному розвитку особистості, за ставленням до інтересів суспільства; 3) відхиленнями у розумінні суспільних інтересів; 4) входженням підлітків у систему суспільно корисної діяльності з урахуванням морального розвитку; 5) ступенем деформації психіки; 6) відхиленнями в системі провідних мотивів; 7) патологією у психіці й медико-педагогічними відхиленнями [35].

В іншій класифікації – А.Нікітіна - за основу взяті вихідні дані того чи іншого відхилення і погруповано так: 1) за особливостями взаємовідносин і спілкування з підлітками вихователя, педагога (важкі, важковиховувані, неуправимі, дезорганізатори); 2) за способом життя дітей, сім’ї, за соціально-побутовими умовами (бездоглядні, безпритульні, соціально запущені); 3) за специфікою помилок і недоліків у процесі виховання (педагогічно запущені); 4) за рівнем розвитку моральних якостей (діти з відхиленнями у моральному розвитку); 5) за невідповідністю їх дій закону, правовим нормам (неповнолітні правопорушники) [44].

З метою визначення стилю і результативності соціальних наслідків поведінки з відхиленням вона розрізняється за рівнем і масштабністю (індивідуальний і масовий характер); за елементами внутрішньої структури (соціально-групова належність, статево-вікова характеристика); за орієнтованістю (екстравертна – спрямована на зовнішнє середовище, інтравертна – спрямована на себе); за типом емоційної стійкості та ін. [13, с.177].

У науковій психолого-педагогічній літературі (М.Алемаскін, А.Белкін, Л.Зюбін, О.Кочетов, І.Невський та ін.) дослідники розглядають проблему девіацій з погляду вікового підходу й суспільної активності школярів, на основі чого виділяють чотири групи дітей: 1) важковиховувані діти, які байдуже ставляться до навчання, періодично порушують дисципліну, правила поведінки (прогулюють, влаштовують бійки), проявляють деякі негативні якості (грубість, брехливість, нечесність); 2) педагогічно запущені підлітки, які негативно ставляться до навчальної і суспільно корисної діяльності, систематично порушують дисципліну і норми моралі, допускають проступки (прогули, бійки, паління, вживання вина), постійно проявляють негативні якості особистості (грубість, лінь, нечесність, жорстокість); 3) підлітки-правопорушники – важковиховувані чи педагогічно запущені підлітки, які здійснили правопорушення (дрібна крадіжка, хуліганство тощо), порушують адміністративні та інші норми, перебувають на обліку в інспекції у справах неповнолітніх чи направлені комісіями у справах неповнолітніх до спецшкіл чи спецпрофтеучилищ; 4) неповнолітні злочинці – педагогічно запущені підлітки та юнаки, які вчинили кримінальний злочин, порушили правові норми та направлені судом у виховно-трудові колонії [13, с.181].

В.Оржеховська класифікує поведінку з відхиленнями за такими типами: конфліктно-ситуаційний тип з переважаючою позитивною спрямованістю, неврівноважено-ситуаційний тип з переважаючою негативною спрямованістю, нестійкий тип з переважаючою негативною спрямованістю [49].

Залежно від причин, що спонукають порушувати норми поведінки, Н.Максимова виділяє чотири групи дітей: 1)важковиховувані діти, в яких порушення уявне, неситуативне; 2)педагогічно занедбані діти з несформованими моральними уявленнями і звичками, значними прогалинами морально-етичних знань; 3) власне важкохворі діти, чиї відхилення у поведінці детерміновані глибинними змінами особистості, пов’язаними з „розладом відносин”; 4) діти, чия поведінка пояснюється особливостями розвитку емоційно-вольової сфери – психопатії, акцентуації характеру, неврози тощо [41, с.96].

Сучасна наукова література розкриває багатоманітність підходів до класифікації поведінки з відхиленнями, дає можливість побачити різні аспекти цього доволі складного соціального явища, що дозволяє більш об’єктивно підійти до характеристики сутності девіацій, її психобіологогічної та соціально-педагогічної природи, чіткіше будувати алгоритм профілактичної та корекційної роботи з учнями на різних вікових етапах їх життєдіяльності.



Види девіантної поведінки дітей та молоді, їх характеристика

Девіантна поведінка підлітків – це доволі об’ємне й змістовне поняття, яке включає відхилення в поведінці, починаючи від елементарних, простих порушень порядку до здійснення найрізноманітніших серйозних проступків, що межують з порушенням законодавства. У психолого-педагогічній літературі та практиці школи до цих дітей відносять усіх психічно здорових дітей (з відхиленнями у межах норми), які мають проблеми (затримки, відставання) у моральному, розумовому, емоційно-вольовому розвиткові в той чи інший період онтогенезу і через це не піддаються звичайним заходам педагогічного впливу.

Залежно від ступеня, походження і характеру відхилень, їх соціальних і особистісних наслідків, розрізняють певні види девіацій.

За класифікацією російських учених М.Галагузової та ін., девіації охоплюють девіантну, делінквентну та кримінальну поведінку [63, с.216].



Девіантна поведінка – один з видів поведінки з відхиленням, який пов′язаний з порушенням відповідних до віку соціальних норм і правил поведінки, характерних для мікросоціальних відносин (сім′я, школа) і малих статево-вікових соціальних груп.

Такий тип поведінки ще називають антидисциплінарним, а дітей – важковиховуваними. На думку А.Гонєва та ін., саме слово важковиховуваність указує на труднощі у вихованні, формуванні особистості дитини, на її нездатність або небажання засвоювати педагогічні впливи і активно на них реагувати. Важковиховувана дитина – це насамперед той, хто чинить активний опір або протидію вихованню, висловлює недовіру до педагогів, проявляє негативізм до педагогічного процесу, провокує і створює передумови для конфліктних ситуацій [13, с.185]. Важковиховуваність може проявлятися як результат вікової кризи розвитку дитини, невміння знайти індивідуальний підхід до неї чи як наслідок дефекту психічного і соціального розвитку, а також педагогічних помилок, особливо при проявах самостійності дитини.

При відсутності повноцінної та своєчасної корекційної роботи у дитини виникає стан педагогічної занедбаності і сфера прояву її важковиховуваності розширюється. Педагогічно занедбаною називають таку дитину, рівень вихованості якої виражається у несформованості важливих соціальних якостей особистості, актуальних для відповідного віку. Риси та якості педагогічно занедбаної дитини зумовлюють її неадекватні реакції на педагогічний вплив через недостатній розвиток волі, почуттів. Для цієї категорії дітей характерні хронічні відставання з різних навчальних предметів, інтенсивний опір педагогічним впливам, негативне ставлення до навчання, різні асоціальні прояви (пропуски уроків, конфлікти з учителями і однокласниками, набуття шкідливих звичок тощо).

Педагогічна занедбаність може бути не тільки наслідком, але й джерелом важковиховуваності, що посилює її і зумовлює появу соціально занедбаних дітей – неповнолітніх, у яких відсутні професійна спрямованість, корисні навички й уміння, різко обмежена сфера соціальних інтересів. Для них характерне глибоке відчуження від сім’ї та школи, а їх формування і соціальний розвиток відбуваються під впливом асоціальних підлітків та їх груп, їм властиві серйозні соціальні відхилення (бродяжництво, наркоманія, алкоголізм, правопорушення, аморальна поведінка тощо) [13, с.185-186].

Соціальна та педагогічна занедбаність тісно взаємопов’язані з важковиховуваністю, взаємодоповнюють і поглиблюють одне одного, при певних умовах призводять до правопорушення неповнолітніх, що в соціальній педагогіці класифікується як делінквентна поведінка (від лат. delinquens - правопорушник).

Делінквентна поведінка, за М.Галагузовою та ін., на відміну від девіантної, характеризується як асоціальні проступки дітей і підлітків, які повторюються і формуються у певний стереотип дій, що порушують правові норми, але не тягнуть за собою кримінальної відповідальності. Типовими проявами делінквентної поведінки є агресивно-насильницька поведінка, побої, образи, підпали, садизм по відношенню до іншої людини; корислива поведінка (дрібні крадіжки, вимагання та інші дії, пов′язані з прагненням отримати матеріальну вигоду); розповсюдження та продаж наркотиків [63, с.216].

Делінквентна поведінка виражається не тільки в поведінковому аспекті, але й у внутрішньому, особистісному, коли у підлітка відбувається деформація ціннісних орієнтацій, що веде до послаблення контролю системи внутрішньої регуляції.

Різні форми девіантної та делінквентної поведінки передують кримінальній поведінці неповнолітніх, що трактується як протиправний вчинок, який з досягненням віку кримінальної відповідальності служить основою для порушення кримінальної справи за певними статтями кримінального кодексу [63, c.216].

На відміну від підходу російських авторів М.Галагузової та ін. до характеристики різних видів девіацій, український учений О.Безпалько відносить поняття девіантної, делінквентної та кримінальної поведінки до поняття „делінквентна поведінка”, розглядаючи ще такі види девіантної поведінки, як адиктивна та психопатологічна [80, с.102].

Так, за О.Безпалько, делінквентна поведінка – це сукупність протиправних вчинків людини, за які в особливо важких випадках може накладатися покарання згідно статей цивільного та кримінального кодексів [80].

До протиправних дій відносять проступки (провини), правопорушення та злочини. Серед типових проступків неповнолітніх виокремлюють лихослів’я, систематичне порушення дисципліни в школі, бійки з однолітками, бешкетування. Правопорушення – це порушення адміністративних і правових норм, які проявляються через дрібні крадіжки, здирництво, викрадення автотранспортних засобів, хуліганство. Злочин – протиправне, суспільно-небезпечне діяння, що класифікується за певними нормами кримінально-процесуального права (зґвалтування, вбивство, завдаванням значних тілесних ушкоджень) [80, с.102].



Адиктивна поведінка дітей та підлітків

Останніми роками у вітчизняній літературі все частіше використовується англомовний термін „адиктивна поведінка” (від англ. аddiction - згубна звичка), запропонований американським дослідником А.Міллером у 1984 р.



Адиктивна поведінка - це такий вид порушення адаптації, який характеризується зловживанням однією або кількома психоактивними речовинами без ознак індивідуальної психічної або фізичної залежності у поєднанні з іншими порушеннями поведінки. Адиктивна поведінка передує формуванню патологічної залежності від психотропних речовин, тобто негативна пристрасть людини до хімічних речовин ще не досягає стадій психічної та фізичної залежностей, тобто захворювання на наркоманію, алкоголізм і токсикоманію.

Адиктивну поведінку вчені Короленко, Донських класифікують як один з типів девіантної, деструктивної поведінки, для якої притаманне прагнення до відходу від реальності шляхом штучної зміни свого психічного стану завдяки вживанню різноманітних хімічних речовин чи постійній фіксації уваги на певних видах діяльності з метою розвитку та підтримання інтенсивних емоцій [78, с.12]. Суть адиктивної поведінки полягає в тому, що, прагнучи відійти від реальності, люди намагаються штучним шляхом (алкоголь, наркотики, ліки, токсичні речовини та ін.) змінити свій психічний стан, що створює ілюзію безпеки, відновлення рівноваги.

Основний мотив особистостей, схильних до адиктивних форм поведінки, - активна зміна незадовільного для них психічного стану, який розглядається ними зазвичай як «сіре», «монотонне», «апатичне» існування. Людина у житті при будь-яких обставинах прагне до психологічного комфорт. Проте не завжди це прагнення задовольняється, людині не вдається виявити у реальній дійсності те, що може захопити її увагу, викликати певну емоційну реакцію. У результаті виникають певні внутрішні особистісні суперечності, з якими людина не може справитися, і тому, вважає В.Зав’ялов, прагне відійти від реальності.

Схильна до адикцій людина зазвичай не сприймає того, що ввважається в суспільстві нормальним: необхідність займатися певною діяльністю, дотримуватись правил, традицій, норм.

Індивід з адиктивною спрямованістю характеризується сукупністю соціальних та психологічних особливостей. Серед них вчені Сігал, В.Менделевич розглядають наступні:

- значно знижена активність у повсякденному житті, сповненому вимогами і очікуваннями;

- неузгодженість психологічної стійкості у випадках побутових відносин і криз;

- погана переносимість труднощів повсякденного життя, але добра переносимість кризових ситуацій

- сформований під впливом постійних докорів з боку близьких і оточуючих за непристосованість і відсутність життєлюбства тимчасовий «комплекс неповноцінності», який дуже швидко трансформується у гіперкомпенсаторну реакцію, завищену самооцінку, почуття зверхності;

- зовнішня соціабельність – внаслідок тиску з боку соціуму адиктивним індивідам доводиться підстроюватися під норми суспільства, грати роль «свого серед чужих»; вони формально виконують соціальні ролі (зразкового сина, ввічливого співрозмовника, добропорядного колеги), є люб’язними, дружелюбними, але намагаються уникати стійких і тривалих емоційних контактів [].

Базовим для характеристики адиктивної особистості є поняття залежності. Для оцінки і віднесення людини до залежного типу виділяють такі ознаки:



  • нездатність приймати рішення без поради інших людей;

  • готовність дозволяти іншим прийняти важливі для неї рішення;

  • готовність погоджуватися з іншими через страх бути відторгнутою, навіть при усвідомленні того, що ініші помиляються;

  • труднощі у починаннні яких-небудь справ самостійно;

  • готовність добровільно йти на виконання принизливих чи неприємних робіт з метою бути підтриманим і завоювати любов оточуючих;

  • погана переносимість самотності – готовність витрачати значних зусиль, щоб її уникнути;

  • легка ранимість, чутливість до найменшої критики чи неодобрення з боку [с.36].

Незадоволеність життя, страхом перед буденністю, повинностями, регламентацією «скучного» життя зумовлюють потребу відходу від реальності, що здійснюється у вигляді «втечі», коли замість гармонійної взаємодії з усіма аспектами реальності відбувається активація в якому-небудь одному напрямі, зазвичай вузькому й руйнівному для особистості.

Виділяють 4 види «втечі» від реальності: «втеча в тіло», «втеча в роботу», «втеча в контакти чи самотність», «втеча у фантазії» [с.36] .

При виборі відходу від реальності у вигляді «втечі в тіло» відбувається заміна традиційної життєдіяльності, спрямованої на сім’ю, службове зростання чи хоббі, зміною ієрархії цінностей повсякденного життя, переорієнтацією на діяльність, спрямовану лише на власне фізичне чи психічне удосконалення. При цьому гіперкомпенсаторним стає захоплення оздоровчими заходами (т.з. «параноя здоров’я»), сексуальні взаємодії («пошук і ловля оргазму»), власна зовнішність, якість відпочитку і способи розслаблення.

«Втеча в тіло» характеризується дисгармонійною фіксацією на службових справах.

Зміна цінності комунікації формується у випадку вибору поведінки у вигляді «втечі в контакти чи самотність». У такому випадку спілкування стає або єдино бажаним способом задоволення потреб, або кількість контактів зводиться до мінімуму.

Схильність до роздумів, прожектів при відсутності бажання що-небудь втілювати у життя, вчинити яку-небудь дію, проявити яку-небудь реальну активність називаєьться «втечою у фантазії», коли з’являється інтерес до псевдофілософських пошуків, релігійному фанатизму, життя в світі ілюзій і фантазій.



Класифікація адиктивної поведінки

Вчені Ц.Короленко, Н.Дмитрієва розрізняють три види адикцій:

- хімічні адикції (вживання та вдихання психоактивних речовин: тютюну, алкоголю, наркотиків, медичних препаратів, речовин побутової хімії);

- нехімічні адикції (патологічна схильність до азартних ігор (гемблінг); комп’ютерні адикції; любовні адикції та адикції уникання; сексуальні адикції трудоголізм; інтернет-залежності; спортивні адикції (адикція вправ); адикція до витрачання грошей та ін.);

- проміжні форми адикції (анорексія – відмова від їжі; булімія – прагнення до постійного споживання їжі) [30, с.8-15; 80, с.103].

Психопатологічний тип девіантної поведінки базується на психопатологічних симптомах і синдромах, які є проявами певних психічних розладів і захворювань. Серед найбільш типових підліткових девіацій вчені виокремлюють дисморфоманію, дромоманію, піроманію, клептоманію, гебоїдну поведінку (В.Гурьєва, В.Семке, С.Суханов, Б.Єржабкова та ін.); агресивну та аутоагресивну поведінку, патологічну сором’язливість (В.Василевський, Т.Донських, Ц.Короленко та ін.) [78, с.12].

Дисморфоманія базується на хибній упевненості підлітка про наявність у нього фізичних недоліків. Психічний стан таких підлітків характеризується комплексом неповноцінності, прагненням кардинально змінити свою зовнішність за допомогою радикальних засобів (пластична операція постійне голодування, надмірні фізичні навантаження тощо). У поведінці таких підлітків спостерігається різке обмеження кола спілкування, занурення у власну проблему, постійний аналіз власної зовнішності.

Дромоманія характеризується втечами дитини з дому чи школи, поїздками в інші райони міста чи населені пункти, прагненням до подорожування, бродяжництва [80, с.105].

Піроманією називається хворобливий потяг до підпалювання, пожеж [16, с.246]. Клептоманія пояснюється як поведінка дитини, в основі якої - пристрасть, нездоланний потяг до крадіжки без наміру збагачення [16, с.246].

Гебоїдна поведінка підлітків характеризується інфантильним егоцентризмом, надмірним прагненням до самоствердження з грубою опозицією до оточуючих, повним ігноруванням моральних норм та цінностей, схильністю до імпульсивної агресії, відсутністю відповідальності, інтересу до продуктивної позитивної діяльності при посиленому патологічному прагненні до всього, що пов’язано з насильством, знущанням, терористичними актами [80, с.105].

Гебоїдна поведінка тісно пов’язана з підлітковою агресією, що визначається Л.Шнейдер як один з видів девіантної поведінки. В основі агресивної поведінки неповнолітніх – дії, спрямовані на нанесення фізичної чи психічної шкоди іншому, в результаті яких мають місце „згубні” для жертви наслідки [78, с.97].

Жорстокість і агресивність, за твердженням І.Кона, завжди були характерними рисами групової поведінки підлітків і юнаків [29, с.250]. Підліткова агресія найчастіше розвивається внаслідок загальної озлобленості й заниженої самоповаги, які зумовлюються пережитими життєвими невдачами, несправедливостями (покинув батько, погані оцінки в школі, відрахували зі спортивної секції тощо). Витончену жорстокість і вандалізм нерідко проявляють також жертви гіперопіки, балувані „мамині синочки”, які не мали можливостей у дитинстві експериментувати й відповідати за свої вчинки; жорстокість для них – своєрідний сплав помсти, самоствердження і одночасно самоперевірки („мене всі вважають слабким, а я ось що можу!”).

Одним із типових для підліткового віку явищ є гіперсором’язлива поведінка, яка проявляється несміливістю, страхом перед спілкуванням, нездатністю ефективно діяти в присутності незнайомих осіб, відмові від знайомства з новими людьми, страхом бути незрозумілими іншими [80, с.105].



Аутоагресивна поведінка появляється у двох формах: самогубство (суїцид) та самотравмування (парасуїцид) [80, с.103]. Під суїцидальною поведінкою розуміють різні форми активності людей, які зумовлені прагненням позбавити себе життя і служать засобом розв’язання особистісної кризи, що виникла при зіткненні особистості з перешкодами на шляху задоволення її найважливіших потреб [78, с.165]. Залежно від причин, що спонукають людину до самогубства, розрізняють три типи суїцидальної поведінки: аномічний (пов’язаний з кризовими ситуаціями в житті людини, особливо трагедіями); альтруїстичний (здійснюється заради блага інших людей); егоїстичний (зумовлений конфліктом унаслідок неприйняття індивідом соціальних вимог і норм поведінки) [80, с.105]. У залежності від типу суїцидальних спроб поведінка може бути істинною (характеризується стійкістю, цілеспрямованістю дій, пов’язаних з усвідомленням бажання позбавити себе життя); демонстративно-шантажна (проявляється у здійсненні суїцидентом психологічного тиску, тобто людина розуміє, що її дії не повинні привести до смерті й уживає заходів безпеки, які, на жаль, не завжди достатні); афективна (зумовлена незвичайно сильним афектом, супроводжується дезорганізацією і звуженням свідомості) [78, с.166].


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал