Змістовий модуль 1 Основи економічної теорії Тема Предмет і метод економічної теорії



Сторінка9/34
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.28 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   34

7.Податки як засіб макроекономічного регулювання. Функції та види податків. Податкова система країни.

Податки – це обов’язкові платежі, які держава стягує з окремих осіб, установ та організацій у центральні та місцеві бюджети.

За допомогою певної податкової політики можна регулювати соціально-економічні процеси, такі як обсяг виробництва, зайнятість, інвестиції, розвиток науки і техніки, освіти, структурні зміни, ціни, зовнішньоекономічні зв'язки, рівень життя, рівень споживання певних товарів, рівень та структуру доходів тих чи інших економічних суб’єктів тощо.

Методами податкового регулювання є: встановлення певних ставок податків, податкові пільги; податкові кредити; податкові канікули; відстрочення сплати податків; реструктуризація податкової заборгованості; податкова амністія; врегулювання подвійного оподаткування, звільнення від податків.

Функції податків:

Фіскальна функція — є найважливішою, оскільки згідно з цією функцією податки виконують своє головне призначення — наповнення дохідної частини бюджету, доходів держави для задоволення потреб суспільства. Основна ознака цієї функції — її стабільність, що дозволяє формувати надходження податків до бюджету на постійній, стабільній засаді.

Регулююча функція — виявляється в наданні пільг з оподаткування окремим галузям та виробникам, враховуючи їхні перспективи, діяльність, рівень прибутковості та інше.

Розподільча функція — своєрідне відображення фіскальної функції — наповнити скарбницю держави, щоб потім розподілити одержані кошти. Ця функція дуже щільно переплітається з регулюючою; наприклад, через непрямі податки створюються умови для перерозподілу коштів одних платників іншим (акцизи).

Стимулююча функція — створює орієнтири для розвитку або згортання виробництва, діяльності. Як і регулююча, ця функція може бути пов'язана із застосуванням пільг, зміною об'єкта оподаткування, зменшенням бази оподаткування.

Контрольна функція — забезпечує нагляд та контроль за своєчасністю, повнотою сплати податків платниками в Україні.

Суб’єкти оподаткування – це ті, з кого стягують податки: фізичні та юридичні власники доходів (домогосподарства, підприємства), власники майна, споживачі товарів та послуг. Об’єкти оподаткування – це те, з чого стягується податок: зарплата, прибуток корпорацій, доход з майна, виручка від реалізації, фонд заробітної плати тощо.

Види податків


  1. За принципом оподаткування податки подляються на на прогресивні, пропорційні та регресивні.

Податок є прогресивним, якщо його середня ставка підвищується із зростанням доходу. Отже, зростання доходу веде до збільшення частки, яку становить сума податку, а також до зростання абсолютної величини податку. Регресивний податок - це податок, середня ставка якого знижується із зростанням доходу. Такий податок дорівнює все меншій і меншій частині доходу при збільшенні останнього. Регресивний податок може приносити більшу абсолютну суму, а може і не призводити до зростання абсолютної величини податку при збільшенні доходу. Пропорційний податок передбачає, що середня ставка оподаткування залишається незмінною незалежно від розмірів доходу.

Тягар прогресивних податків більш сильний для багатих, а регресивні податки більш сильно впливають на добробут бідних. Вважається, що пропорційне оподаткування забезпечує заінтересованість у зростанні доходів, але відтворює соціальну несправедливість у разі, коли надвисокі доходи отримані випадково або незаконно. Прогресивне оподаткування, навпаки, забезпечує обмеження зростання і перерозподіл доходів, у тому числі отриманих випадково або незаконно, але й стимулює приховування доходів, якщо ставка оподаткування перевищує 50%.



  1. За механізмом стягування податки поділяються на прямі та непрямі.

Прямий податок– це збір на користь держави, який стягується з кожного громадянина або господарської організації в залежності від розмірів їхніх доходів або вартості майна. Непрямий податок – це збір на користь держави, який стягується з громадян або господарських організацій тільки якщо вони здійснюють певний дії, наприклад, купують певні види товарів.

Прямі податки – це податки на доходи; механізм їх стягнення неприхований. Непрямі податки “приховані” в ціні товару, механізм їх стягнення неявний; це – податки на споживання, збільшення цих податків веде до збільшення ціни товару.

До прямих податків відносяться особистий прибутковий податок, податок на прибуток корпорацій, податки на майно, платежі по обов’язковому соціальному страхуванню. До непрямих податків відносяться акцизи, податок на додану вартість, мито.


  1. За обєктом оподаткування. Податоки на доходи, на споживання, на власність.

  2. За рівнем державних структур, що встановлюють податок. Загальнодержавні, місцеві податки

Податкова система країни визначає певний порядок стягування податків, тобто: суб’єктів оподаткування, об’єкти оподаткування, податкові ставки, механізм стягування податків, а також склад та структуру податкових органів.

Основні принципи побудови податкової системи:

  1. сума сплаченого податку завжди повинна дорівнювати вартості одержаних від держави благ та послуг;

  2. усі податки повинні мати цільове призначення, тобто конкретний вид затрат в бюджеті, куди вони будуть направлені. Нецільовий, знеособлений податок обумовлює непродуктивне його використання з боку уряду. Нові податки вводяться тільки для покриття відповідних витрат, а не на ліквідацію бюджетного дефіциту;

  3. умови оподаткування повинні бути простими та зрозумілими платникові. Податок повинен стягуватися в зручний для платника час і сприятливим методом. При цьому повинна враховуватися дешевизна стягування податків (“принцип дешевої держави”, обгрунтований ще Адамом Смітом);

  4. ставка оподаткування не повинна перевищувати розумного оптимуму, що дорівнює приблизно третині доходу;

  5. громадяни, які сплачують податки, повинні бути поінформовані урядом, куди пішли отримані податкові надходження.

Податкова система покликана забезпечити надходження до державного бюджету країни.

*Новий податковий кодекс України основні зміни:

1. За новим Податковим кодексом, юридичним особам заборонено відносити до витрат кошти на придбання товарів (робіт, послуг) та інших матеріальних і нематеріальних активів у фізичних осіб, які працюють на єдиному податку, – відтепер вони зобов’язані спочатку заплатити зі своїх грошей податок на прибуток (23%), а вже після цього перераховувати гроші «спрощенцю». За таких умов компаніям стає невигідно працювати з підприємцями на єдиному податку.

Наслідки:

- Частка малих підприємств у ВВП України скоротилася з 18,8% у 2006 році до 14,2% у 2010 році.

- Частка доходів домогосподарств від підприємницької діяльності (фізична особа підприємець ФОП) скоротилася з 6,2% у 2010 році до 4,5% у 2011 році.

- З прийняттям нового ПК на 60% скоротилась кількість новостворених суб’єктів підприємницької діяльності; на 40% збільшилась ліквідація суб’єктів підприємницької діяльності. 2011 став першим, коли кількість підприємців, які анулювали реєстрацію, перевищила кількість новозареєстрованих.

2. ПДВ: з 1 січня 2011 року до 31 грудня 2013 року включно ставка податку становить 20%; з 1 січня 2014 року – 17%.

3. Податок на доходи фізичних осіб: Ставка податку на доходи фізичних осіб становить 15% щодо одержаних доходів, у тому числі, у формі заробітної плати, інших заохочувальних та компенсаційних виплат або інших виплат і винагород, які виплачуються платнику у зв’язку з трудовими відносинами.

У разі якщо загальна сума отриманих платником податку у звітному податковому місяці доходів перевищує десятикратний розмір мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного податкового року, ставка податку становить 17% суми перевищення з урахуванням податку, сплаченого за ставкою 15%.

Ставка податку становить 5% щодо доходу, нарахованого як:

- процент на поточний або депозитний банківський рахунок (вступає в дію з 2015р.);

- процентний або дисконтний дохід за іменним ощадним (депозитним) сертифікатом (вступає в дію з 2015 р.);

- процент на вклад члена кредитної спілки у кредитній спілці (вступає в дію з 2015 р.);

- дохід, який виплачується компанією, що управляє активами інституту спільного інвестування, на розмішені активи ;

- дохід за іпотечними цінними паперами (іпотечними облігаціями та сертифікатами);

- дохід у вигляді відсотків (дисконту), отриманий власником облігації від їх емітента;

- дохід за сертифікатом фонду операцій з нерухомістю та дохів, отриманий платником податку внаслідок викупу (погашення) управителем сертифікатів фонду операцій з нерухомістю в порядку, визначеному в проспекті емісії сертифікатів;

- доходи у вигляді дивідендів.

Ставка податку 30% застосовується до доходів, нарахованих як виграш чи приз (крім у державній та недержавній грошовій лотереї виграшу гравця, отриманого від організатора азартної гри) на користь резидентів або нерезидентів.



4. Податок на прибуток: Кодексом встановлено такі ставки на прибуток підприємств:

з 01.04.11 – по 31.12.11 - 23%;

з 01.01.12 – по 31.12.12 – 21%;

з 01.01.13 – по 31.12.13 – 19%;

з 01.01.14 – 16%.

8.Державний бюджет в системі макроекономічного регулювання. Структура надходжень та видатків державного бюджету. Дефіцит та профіцит бюджету. Державний борг.

Державний бюджет країни – це зведений план надходжень держави та використання отриманих коштів на покриття всіх видів державних витрат. Державні бюджети затверджуються вищою законодавчою владою країн, а за виконання бюджетів відповідають уряди. Кожна країна має свою структуру доходів і видатків, яка залежить від державного устрою, рівня економічного розвитку тощо. Але можна виділити загальні закономірності. Так, доходна частина бюджету складається в основному з податкових надходжень і частково – з неподаткових, наприклад, надходжень від зовнішньоекономічної діяльності, від продажу держмайна тощо. Серед державних витрат виділяють витрати на утримання соціальної сфери, соціальний захист населення, на державні капіталовкладення, на оборону, на утримання гілок державної влади тощо.

Оскільки основна маса бюджетних надходжень – це податки, то на перший погляд здається очевидним такий висновок: чим вища ставка оподаткування, тим більші надходження до держбюджету. Насправді це не зовсім так. Якщо ставка оподаткування менша за оптимальний розмір (приблизно третина доходу), то її підвищення на певному етапі дійсно може привести до зростання рівня надходжень до держбюджету. Але якщо ставка податку перевищує оптимальний рівень, база оподаткування зменшується, тобто фізичним особам та підприємцям стає вигідніше “йти у тінь”, приховувати свої доходи, ніж чесно сплачувати державі занадто високі податки; частина підприємств, не витримавши податкового тягаря, стає банкрутами; нові підприємства не створюються, бо це стає економічно недоцільним. Тоді загальна сума надходжень до бюджету не зростає, як очікувалось, а починає зменшуватися. Залежність між ставкою оподаткування та рівнем надходжень до державного бюджету ілюструє крива Лаффера.


Оптимальна ставка Ставка оподаткування

max


Надходження до держбюджету

Рисунок 23.1 – Крива Лаффера

Бюджети формуються на різних рівнях. Бюджет кожного рівня спеціалізується на своїх надходженнях і видатках. В Україні йде процес надання більшої самостійності місцевим бюджетам у вирішенні нагальних проблем місцевого самоврядування.



Структура доходів державного бюджету:

  • податки, збори, обов’язкові соціальні внески

  • доходи від операцій з державним капіталом (приватизація, оренда державного майна, операції з держаними цінними паперами)

  • штрафи та санкції

  • доходи державних підприємств та організацій

Структура видатків державного бюджету:

  • виробничого й невиробничого будівництва, геологорозвідувальних, проектно-пошукових та інших робіт;

  • заходів у галузі освіти, науки, культури, охорони здоров'я, фізичної культури, соціального забезпечення;

  • загальнореспубліканських програм підвищення життєвого рівня та заходів соціального захисту населення;

  • загальнореспубліканської програми охорони навколишнього середовища та ресурсозбереження;

  • утримання органів державної влади й державного управління, судів, прокуратури;

  • утворення резерву коштів для ліквідації наслідків стихійних явищ, аварій і катастроф;

  • створення державних матеріальних резервів і резервного фонду та ін.

Державний бюджет країни часто буває дефіцитним, тобто його витрати перевищують надходження. Дефіцит державного бюджету – це така фінансова ситуація, коли державі потрібно здійснити витрати на суму, що перевищує можливу величину всіх її надходжень. Відповідно, бюджетний надлишок (профіцит) – це заощадження державного сектору, перевищення надходжень над витратами.

З метою повного розуміння ситуації, що склалася у сфері бюджетного дефіциту в Україні, необхідно проаналізувати зміни даного показника в останні роки. Розгляд питомої ваги дефіциту бюджету (а не абсолютних його значень), дасть змогу зрозуміти реальні масштаби зростання дефіциту бюджету з урахуванням змін ВВП України у 2005-2010 рр.

Рис. 1. Дефіцит Державного бюджету України у відсотках до ВВП у 2005-2010 рр.


Таким чином, у 2005 р. дефіцит державного бюджету України становив 1,8% ВВП країни. Даний показник є прийнятним з точки зору європейських нормативів бюджетної безпеки і не призводить до деструктивних процесів в економіці країни.

У 2006 р. досліджуваний показник сягнув найнижчого рівня у виділеному періоді і склав 0,69% до ВВП. Це пов'язано з падінням абсолютного значення дефіциту державного бюджету України та зростанням рівня доходів державного бюджету України та ВВП. Вважається, що показник питомої ваги дефіциту державного бюджету у ВВП на даному рівні є оптимальним і свідчить про динамічний розвиток економіки.

У 2007 р. питома вага дефіциту державного бюджету у ВВП зростає більше, ніж вдвічі, досягаючи рівня 1,37%, але залишається у прийнятних межах. Доходи державного бюджету та ВВП України також характеризуються значним зростанням.

У 2008 р. спостерігається зниження досліджуваного показника на 0,05% до 1,32%. Фактично, можна зробити висновок, що у 2005-2008 роках у сфері бюджетного дефіциту спостерігалася відносна стабільність, відповідні показники не перевищували дозволених рівнів.

Але з 2009 року спостерігається порушення даної тенденції, а саме питома вага дефіциту бюджету у ВВП складає 3,88%, тобто перевищує норматив бюджетної безпеки, визнаний європейським економічним співтовариством. Це пов'язано зі значним зменшенням ВВП України у 2009 р. порівняно з 2008 р.

Подальше зростання досліджуваного показника простежується у 2010 році. Дефіцит Державного бюджету України у % до ВВП склав 5,51%, сягнувши найвищого значення за аналізований період.

Таким чином, дефіцит Державного бюджету України у 2005-2008 рр. знаходився у економічно безпечних межах, не здійснюючи значного навантаження на економічний розвиток країни. Але у 2009-2010 рр. спостерігаються загрозливі тенденції у даній сфері, які характеризуються як зростанням абсолютного значення дефіциту державного бюджету, так і його питомої ваги у ВВП України.

Як свідчать аналітичні матеріали, основними причинами бюджетного дефіциту в Україні є: зменшення приросту національного доходу у зв'язку зі стагнацією економіки та впливом світової економічної кризи; збільшення бюджетних витрат, як наслідок економічної кризи та незбалансованої бюджетної політики; зменшення надходжень до бюджетів усіх рівнів порівняно з видатками через диспропорції основних галузей економіки України; відсутність чіткої фінансової стратегії уряду; інфляційні процеси, які є наслідком як об'єктивних, так і суб'єктивних причин.

Аналіз причин виникнення і стану дефіциту Державного бюджету України за часи незалежності дає підстави сформувати такі рекомендації щодо управління бюджетним дефіцитом:

- Посилення заходів з підвищення податкової культури та виконання чинного Податкового кодексу України, який є одним з найбільш ліберальних в Європі.

- Проведення ефективної політики з обслуговування державного боргу країни.

- Дефіцит державного бюджету відносно ВВП підтримувати на рівні не вищому за рівень інвестицій в основний капітал за рахунок коштів державного бюджету.

- Формування прогнозних показників дохідної та видаткової частин бюджету усіх рівнів на основі реальних даних.

Існують такі основні методи подолання дефіциту держбюджету:



  1. скорочення бюджетних витрат;

  2. пошук джерел додаткових надходжень;

  3. випуск (емісія) незабезпечених коштів, які використовуються для покриття державних витрат;

  4. запозичення коштів у громадян, банків, фірм або у інших держав та міжнародних фінансових організацій.

Доцільно розглянути кожний з цих методів. Так, скорочення бюджетних витрат примушує уряд зменшити різноманітні соціальні програми, тобто такі фінансовані державою заходи, які спрямовані на підтримку малозабезпечених, пенсіонерів, людей похилого віку, інвалідів та інших груп населення, які з об’єктивних причин мають труднощі у забезпеченні собі та своїм родинам мінімального рівня добробуту. Джерелом додаткових доходів може бути, наприклад, продаж державного майна; та не варто забувати, що всі додаткові джерела є вичерпними, здатні лише тимчасово покращити ситуацію і не можуть остаточно розв’язати проблему дефіциту держбюджету. Найбільш легким і водночас найбільш небезпечним методом є емісія готівкових та безготівкових коштів у розмірах, що перевищують реальні потреби економіки в них. Державі легко здійснити таку емісію і профінансувати ними певні статті витрат бюджету. Та національний ринок миттєво зреагує зростанням цін з усіма негативними наслідками цієї інфляції. Отже, залишається брати в борг.

Державний борг – це борг держави перед власними громадянами та іноземними кредиторами, завдяки якому вона покриває дефіцит державного бюджету. Чим довше зберігається дефіцит держбюджету, тим більшим стає державний борг.

Коли держава вирішує позичати гроші, вона випускає державні цінні папери (ощадні бони, казначейські векселі тощо), які продає, а отримані кошти використовує на покриття бюджетного дефіциту.

Нагромадження державного боргу – процес внутрішньо вибуховий, бо наявний борг повинен обслуговуватися, принаймні; повинен виплачуватися процент. Якщо навіть первинний бюджет збалансований, тобто видатки дорівнюють надходженням, то уряд вимушений брати позику, щоб оплачувати процент за наявний борг. Можна сказати, що борги мають властивість “підгодовувати самих себе”.

Щоб зменшити тягар державного боргу, уряд може емітувати (випускати) гроші. Це, по-перше, забезпечує ресурси уряду фактично безплатно, а по-друге, якщо зростання кількості грошей в обігу зрештою призведе до інфляції, то реальна вартість номінального боргу зменшиться. Та не варто забувати, що така грошова емісія, направлена на покриття державного боргу, може привести до серйозних порушень макроекономічних пропорцій.

Крім зменшення дефіциту через скорочення видатків, або збільшення податків, або застосування додаткової емісії грошей, борг можна стабілізувати через невиконання зобов’язань, особливо перед зовнішніми кредиторами, розглядається як втрата довір’я і суттєво псує репутацію уряду. Тому за винятком повоєнних чи пореволюційних періодів (коли вину можна перекласти на виняткові обставини або попередні режими), уряди тільки під дуже суворим тиском вдаються до невиконання зобов’язань.

В середньому державний борг в країнах Європи, наприклад, становить приблизно половину річного ВВП. Не можна порівнювати абсолютні величини боргу різних країн. Має значення насамперед спроможність повертати борги. Тому першочерговим завданням уряду є стабілізація не боргу як такого, а відношення “борг – ВВП”. Якщо ВВП стабільно зростає, то відношення “борг – ВВП” може залишатися сталим, навіть коли державний борг зростає. Якщо ж темпи зростання боргу прискорюються, а темпи зростання ВВП зменшуються, то процес нагромадження боргу стає небезпечним.

Серед економістів існують дві точки зору з питання про вплив зовнішнього та внутрішнього державного боргу на розвиток економіки в цілому. Ті, хто виступає проти державного боргу, наводять наступні аргументи:

а) державний борг віддає сьогодні в заставу майбутні доходи і лягає тягарем на наступні покоління. Ситуація загострюється, якщо взяті у борг кошти держава використовує не для капіталовкладень у перспективні галузі, а для поточного споживання. В майбутньому для покриття боргу треба буде або збільшувати податки, або зменшувати соціальні витрати;



  • оскільки державні витрати – непродуктивні, то і позики для їхнього фінансування – нерозумні;

  • якщо держава починає позичати, вона вже не зійде з цього шляху доти, доки не стане банкрутом;

  • державні позики не є бажаними, якщо вони здійснюються не з надлишкових резервів приватного сектору.

Прихильники державного боргу стверджують, що:

  • державний борг – це практично кредит, за допомогою якого створюються нові обсяги капіталу, що забезпечують економічне зростання;

  • великий державний борг збільшує витрати і споживання – отже, він стимулює зростання виробництва;

  • громадяни хочуть надійно вкласти свої гроші – цю можливість і надає їм держава, коли випускає та продає державні цінні папери.

Але не дивлячись на протилежність поглядів, більшість економістів погоджується із твердженням, що внутрішній борг менш тяжкий для держави, ніж зовнішній, як з точки зору національних почуттів, так і з точки зору економіки (сплачені проценти та основна сума боргу залишаються “працювати” в межах національної економіки). Повернення великих обсягів зовнішнього боргу передбачає значне збільшення експорту товарів та послуг, що може привести до небажаних змін обмінного курсу. Стабілізація в цьому випадку вимагає передачі частини національних ресурсів решті світу. Тому питання приналежності боргу є досить важливим.

Фіскальна політика полягає у маніпулюванні податками та державними витратами. Це – два основних важеля фіскальної політики. За їхньою допомогою фіскальна політика використовується при регулюванні економічного циклу.

Якщо в країні спостерігається економічний занепад, який супроводжується скороченням сукупного попиту та стрімким зростанням безробіття, варто стимулювати зростання державних витрат і свідомо йти на створення дефіциту держбюджету. Стимулююча роль дефіциту держбюджету в цьому випадку буде полягати у зростанні сукупного попиту за рахунок державних витрат. Як видно на графіку, крива сукупного попиту зсувається з положення AD1 в положення AD2, а нова точка макроекономічної рівноваги Е2 відповідає більшому (в порівнянні з базовим) рівню ВВП. Аналогічний рух кривої сукупного попиту може викликати використання іншого важеля фіскальної політики, а саме – зменшення податків. Отже, стимулююча фіскальна політика зсуває лінію сукупного попиту ліворуч вгору і спричинює збільшення рівноважного обсягу ВВП.




Е1

Е2

Сукупна пропозиція

AS

AD1

AD2

0

P

ВВП1 ВВП2 ВВП(Q)




Стимулюючий вплив збільшення державних витрат (дефіциту держбюджету) або/та зменшення податків на сукупний попит в період економічного занепаду
В період економічного піднесення, коли існує загроза інфляції та “перегріву” економіки, треба стримувати сукупний попит. Для цього варто обмежити державні витрати, як складову сукупного попиту. В результаті можливе виникнення бюджетного надлишку. Скорочення державних витрат, як видно на графіку, призведе до зсуву кривої сукупного попиту з положення AD1 в положення AD2, а нова точка макроекономічної рівноваги Е2 відповідатиме меншому рівню ВВП (в порівнянні з базовим). Таке ж зрушення лінії сукупного попиту вниз і зменшення обсягів ВВП в умовах економічного піднесення можливе і за рахунок використання іншого важеля фіскальної політики – зростання податків. Зростання податків може викликати зменшення і споживання, і заощаджень. Зменшення заощаджень призведе до зниження інвестицій. Отже, стримуюча фіскальна політика зсуває лінію сукупного попиту праворуч вниз і спричинює зменшення рівноважного обсягу ВВП.

Е2

Е1

Сукупна пропозиція

AS

AD2

AD1

0

P

ВВП2 ВВП1 ВВП(Q)



Стимулюючий вплив зменшення державних витрат або/та зростання податків на сукупний попит в період економічного піднесення
У фіскальній політиці виділяють дві частини – дискреційну політику та політику вбудованих стабілізаторів. Суть дискреційної (тобто одномоментної) політики полягає у встановленні ставки оподаткування, суми відповідних державних витрат та інших параметрів, вплив яких на економіку має постійний характер. Ця робота здійснюється законодавчими органами країни; рішення приймаються раз на рік при затвердженні держбюджету і не підлягають перегляду. Політика вбудованих стабілізаторів включає елементи, що змінюються в залежності від змін економічної ситуації. Наприклад, система виплат по безробіттю: в період економічного занепаду безробіття зростає і суми виплат по безробіттю збільшуються, що веде до виникнення дефіциту держбюджету; “включається” вбудований стабілізатор і дефіцит держбюджету, як було показано при розгляді стимулюючої фіскальної політики, автоматично пригашує несприятливе скорочення сукупного попиту.

І дискреційна політика, і політика вбудованих стабілізаторів – це дві взаємопов’язані сторони фіскальної політики. Наприклад, встановлення ставки оподаткування – це функція дискреційної політики, а конкретні суми податкових надходжень до держбюджету на різних фазах економічного циклу – це вбудований стабілізатор. Адже при постійній ставці оподаткування надходження до бюджету, скажімо, в період економічного занепаду, зменшуються (бо зменшуються доходи), що призводить до дефіциту держбюджету і, відповідно, до призупинення занепаду.

Використання бюджету для нейтралізації циклічних коливань – не єдина функція фіскальної політики. За допомогою фіскальної політики населення країни забезпечується товарами та послугами колективного споживання. Фіскальна політика є також інструментом перерозподілу доходу, щоб пом’якшувати нерівність, яка може продукуватись ринковим механізмом. Але перерозподіл доходів може вести до зниження ефективності, оскільки супроводжується зниженням стимулів: високооплачувані, отже, високопродуктивні працівники можуть зменшити свої трудові зусилля у відповідь на високі податки, тоді як ті, хто отримує велику соціальну допомогу від держави, можуть вважати за безглуздя важку працю за невелику винагороду.

9.Грошово-кредитне регулювання економіки: суть та механізми.

Грошово-кредитною називають політику, головна мета якої – здійснення регулювання кредитних відносин, відсоткових ставок та грошової маси.

Регулювання грошової маси передбачає визначення попиту та пропозиції на гроші. За даного більш-менш постійного попиту на гроші вартість, або купівельна спроможність грошової одиниці буде визначатись пропозицією грошей.

Безпосередню участь у формуванні пропозиції грошей бере Центральний банк. Він здійснює емісію (випуск) готівки для того, щоб забезпечити нею комерційні банки в обмін на їх резерви, розміщені в Центральному банку. Комерційні банки постачають готівку своїм клієнтам (вкладникам) в обмін на їх депозити в банках, залишаючи у своїх касах незначну суму готівки як резерв. Готівка, що емітована Центральним банком, випущена в обіг комерційними банками і циркулює в позабанківській сфері, є важливим компонентом пропозиції грошей.

Другим важливим компонентом пропозиції грошей є гроші суб’єктів економіки, розміщені в комерційних банках на депозитних рахунках, тобто безготівковий компонент. У формуванні цієї частки пропозиції грошей Центральний банк також відіграє визначальну роль. Він забезпечує банківську систему додатковими ресурсами, надаючи комерційним банкам позики та купуючи у них цінні папери на відкритому ринку.

Резерви банків поділяються на дві частини: резерви, що їх Центральний банк вимагає нагромаджувати (обов’язкові резерви), і будь-яка сума вільних резервів, якою банки вважають за потрібне володіти (надлишкові резерви). Комерційні банки в межах надлишкових (вільних) резервів, розмір яких значною мірою залежить від норми обов’язкових резервів, надають позики своїм клієнтам-позичальникам і таким чином створюють додаткові депозити. Сума створених депозитів перевищує суму надлишкових резервів, які Центральний банк віддав комерційним банкам, тому що кредитна діяльність банківської системи в цілому спричиняє мультиплікативне розширення депозитів. Коли Центральний банк вилучає з банківської системи резерви - стягує позики з комерційних банків чи продає цінні папери на відкритому ринку - відбувається відповідне мультиплікативне згортання депозитів. Слід відзначити, що готівка, випущена комерційними банками в обіг, мультиплікативного розширення не дає.

Отже, депозитна (кредитна) емісія - це збільшення банківською системою грошової маси в країні за рахунок створення нових чекових депозитів для тих клієнтів, які отримали банківські позики і не беруть їх готівкою, а погоджуються здійснити свої майбутні витрати у безготівковій формі (за допомогою чеків або іншим шляхом).

Розглянемо це на прикладі. Нехай норма обов’язкових резервів для комерційних банків встановлена Центральним банком в розмірі 20%. Це означає, що 20% від всієї суми депозитів комерційні банки не мають права надавати в кредит, а повинні зберігати ці гроші на своїх рахунках в Центральному банку. Припустимо також, що клієнти банків всі свої гроші зберігають на депозитних рахунках.

Отже, клієнт №1 отримав зарплату у розмірі 100 грн. і поклав ці гроші на свій рахунок в банку А. Банк А 20% цієї суми, тобто 20 грн. зобов’язаний покласти як обов’язковий резерв на свій рахунок в Центральному банку. Решту, тобто 100-20=80 грн., він надає в позику клієнту №2. Клієнт №2, отримавши гроші, відразу поклав їх на свій рахунок в банку Б. Банк Б, оскільки депозити зросли на 80 грн., повинен 20% від цієї суми, тобто 16 грн., покласти у вигляді обов’язкових резервів на свій рахунок в Центральному банку. Решту, тобто 80-16=64 грн., він надає в позику клієнту №3. Клієнт №3, отримавши гроші, поклав їх в свій банк В. Банк В повинен покласти 20% від 64 грн., тобто 12,8 грн., на свій рахунок у Центральному банку у вигляді обов’язкових банківських резервів... Цей ланцюжок можна продовжити, але вже зрозуміло, що всі разом банки зможуть видати грошей значно більше тієї суми, яку приніс в банк А самий перший вкладник. Показник, що визначає, в скільки разів банки завдяки системі резервів можуть збільшити грошову масу в порівнянні з сумою готівки, яку внесли вкладники, носить назву банківський (депозитний) мультиплікатор. Величина мультиплікатора визначається діленням 100 на ставку обов’язкових банківських резервів, встановлену Центральним банком країни. В нашому прикладі при ставці 20% мультиплікатор буде дорівнювати 100:20=5, тобто грошова маса може зрости в 5 разів без загрози для ліквідності банків всієї країни в цілому.

Таким чином, Центральний банк як особливий орган банківської системи створює так звані гроші підвищеної ефективності - готівку в обігу і резерви комерційних банків, що є грошовою базою для зростання пропозиції грошей.

Регулюючи пропозицію грошей, Центральний банк впливає на ціну грошей, тобто на рівень процентних ставок. Між пропозицією грошей та рівнем процентних ставок існує складний взаємозв’язок. Так, у короткостроковій перспективі, коли пропозиція грошей зростає, рівень процентних ставок знижується, але з перебігом часу ситуація змінюється:



  • збільшення пропозиції грошей може мати стимулюючий вплив на економіку і забезпечити зростання національного доходу. В умовах зростання доходу суб’єкти економіки підвищують попит на гроші для нагромадження вартості і для фінансування інвестицій. Зростання попиту на гроші викликає підвищення рівня процентних ставок;

  • збільшення пропозиції грошей може викликати зростання загального рівня цін в економіці і розгортання інфляційних процесів, що, в свою чергу, також зумовлює підвищення попиту на гроші і, відповідно, зростання рівня процентних ставок.

Отже, спочатку зростання пропозиції грошей знижує рівень процентних ставок, але з плином часу інші фактори починають діяти в протилежному напрямі, що стимулює підвищення процентних ставок.

Центральний банк відіграє провідну роль на грошовому ринку. Він впливає на стан економіки через регулювання пропозиції грошей та через здатність впливати на рівень процентних ставок.



Центральний банк та його функції

Центральний банк займає особливе місце в банківській системі. Виникнення Центральних банків історично пов’язане із централізацією банківської емісії (випуску) в руках найбільш надійних, загальновідомих комерційний банків. Дійсно, коли всі комерційні банки випускали банкноти, то учасники угод, які не знали банка-емітента, могли відмовитися приймати гроші, випущені ним. Отже, поступово в обігу залишалися тільки банкноти, випущені найбільш надійним банком, якому довіряли всі. Так наприкінці ХІХ - початку ХХ століття виникають центральні емісійні (а потім - просто Центральні) банки. В самій їхній назві відображено той факт, що вони є віссю, центром кредитної системи.

Центральні банки мають особливий правовий статус, обумовлений тим, що вони поєднують у собі окремі риси банківської установи і державного органу управління. Центральні банки здійснюють банківські операції, що проносять дохід (кредитування комерційних банків, операції з цінними паперами на відкритому ринку, операції з іноземною валютою тощо), але метою проведення цих операцій не є отримання прибутку. Центральні банки використовують ці операції як інструменти управління грошовим ринком (як інструменти монетарної політики), керуючись державними інтересами та чинним законодавством.

Незалежно від того, хто є власником капіталу Центрального банку (а Центральні банки можуть бути державними, акціонерними або із змішаною формою власності), банк є юридично самостійним. Це важливо, оскільки дозволяє Центральному банку не залежати від короткострокових цілей уряду, та зосереджувати зусилля на досягненні довгострокової макроекономічної стабільності.

Нині у більшості країн з розвиненою ринковою економікою Центральні банки або взагалі нікому не підзвітні, або підзвітні вищому законодавчому органу державної влади і є незалежними від органів державної влади у встановлені цільових орієнтирів монетарної політики та у виборі інструментів регулювання грошового обігу. Незалежність Центрального банку не може бути абсолютною, адже монетарна політика, яку визначає Центральний банк, є складовою загальної економічної політики держави. Вона взаємодіє з фіскальною, інвестиційною, ціновою, структурною політикою. Як провідник монетарної політики Центральний банк повинен враховувати загальноекономічні цілі та узгоджувати свої дії з урядом та іншими державними установами, що формують загальноекономічну політику держави. На ступінь незалежності Центрального банку певним чином впливає порядок призначення і звільнення вищого керівництва банку. У багатьох розвинених країнах керуючий Центральним банком або призначається Президентом країни, або обирається вищим законодавчим органом державної влади, причому на строки, що перевищують термін повноважень уряду (наприклад, в США - на 14 років, в Японії - на 5 років тощо). До того ж відкликати вище керівництво центрального банку або досить складно, або взагалі неможливо.

Що стосується взаємовідносин Центрального банку з урядом з приводу фінансування дефіциту державного бюджету, то щоб уряд не мав можливості чинити тиск на Центральний банк, у багатьох країнах Центральному банку законодавчо забороняється надавати уряду прямі кредити на фінансування бюджетного дефіциту, а також забороняється купувати державні цінні папери на первинному ринку. Операції з цінними паперами Центральні банки можуть здійснювати тільки на вторинному ринку з метою регулювання грошового обігу.



Призначення Центрального банку обумовлює його функції. Традиційно Центральний банк виконує такі основні функції:

  1. здійснює монопольну емісію банкнот. Зверніть увагу, що монополія стосується тільки випуску банкнот. Ця функція Центрального банку була досить важливою, чи не найголовнішою, поки готівковий обіг відігравав значну роль в економічному житті суспільства. Але останнім часом, коли питома вага готівки в загальній грошовій масі є незначною і переважають безготівкові розрахунки, ця функція Центрального банку втратила своє вирішальне значення. У сучасних умовах в усіх країнах банкнотна емісія має фідуціарний характер - забезпеченням банкнот слугують головним чином державні цінні папери. Наслідком емісії банкнот під забезпечення державними цінними паперами є можливість надлишкового випуску їх в обіг порівняно з потребами товарного обігу, переповнення ними каналів грошового обігу та їх знецінення. Центральний банк в процесі розроблення та реалізації монетарної політики регулює загальну суму грошової пропозиції, а що стосується банкнотної (готівкової) емісії, то він її обмежує відповідно до зміни реального обсягу попиту на готівку. Маса готівки, необхідна для обігу, визначається головним чином поведінкою суб’єктів економіки (фізичних і юридичних осіб), котрі вирішують, в якій пропорції вони триматимуть гроші готівкою і на депозитних рахунках у банках. Основними чинниками, що впливають на це рішення, є:

  • довіра до банківської системи, тобто рівень ризику, пов’язаний з розміщенням коштів в банках;

  • сподіваний доход від розміщення коштів у банках, який визначається рівнем процентної ставки комерційних банків;

  • масштаби тіньової економіки, підгрунтям якої є спроба уникнути контролю за законністю бізнесу, а також спроба уникнути сплати податків;

  • рівень доходів суб’єктів економіки. Готівка широко використовується людьми з низькими доходами. Зростання доходів і багатства веде до зменшення співвідношення між готівкою і грошима, розміщеними на депозитних рахунках.

В Україні функцію емісійного центру готівкового обігу виконує Національний банк України, який із завершенням в 1996 році грошової реформи емітує в обіг національну валюту - гривні та копійки. Як емісійний центр країни, він має повноваження щодо організації і регулювання готівкового грошового обігу;

  1. є банком банків. Якщо клієнтами комерційних банків є індивіди та підприємці, то клієнтами Центрального банку є комерційні банки та уряд. Центральний банк як банк банків забезпечує касове, розрахункове та кредитне обслуговування комерційних банків. Враховуючи монопольне право Центрального банку на забезпечення платіжного обороту готівкою, комерційні банки, згідно із законодавством більшості країн, зберігають частку своїх резервів на своїх рахунках в Центральному банку. Коли у комерційних банків виникає потреба у підкріпленні каси готівкою, вони звертаються до Центрального банку, який видає їм готівку в обмін на їх безготівкові резерви. Надлишки готівки комерційні банки здають до Центрального банку для зарахування на їхні рахунки. Операції Центрального банку щодо касового обслуговування комерційних банків не приводять до зміни обсягів грошової бази, але вони змінюють її структуру, зокрема частку готівкового компоненту грошової бази. Через рахунки, які комерційні банки відкривають в Центральному банку, останній здійснює регулювання розрахунків між ними і є своєрідним розрахунковим центром для комерційних банків. В Україні Національний банк запровадив загальнодержавну Систему електронних платежів, що забезпечує здійснення міжбанківських розрахунків на всій території України. Центральний банк виступає для комерційних як кредитор останньої інстанції, тобто як кредитор на крайній випадок (комерційні банки звертаються до Центрального по кредити, якщо інші можливості отримання кредиту вже вичерпані), в цьому випадку Центральний банк надає комерційним банкам короткостроковий кредит для підтримки їх ліквідності і тим самим сприяє стабільному розвитку банківської системи та зростанню довіри населення до неї. Кредити Центрального банку - це також один з інструментів впливу банку на грошовий обіг. Зростання обсягу наданих кредитів збільшує грошову базу і розширює пропозицію грошей, тоді як падіння обсягу кредитів зменшує грошову базу і звужує пропозицію грошей. Кредитна діяльність Центрального банку впливає також на рівень ринкових процентних ставок;

  2. є органом банківського регулювання та нагляду. Успішне регулювання Центральним банком грошового ринку потребує наявності в країні стабільної і надійної банківської системи. Банки функціонують як недержавні, приватні структури і мають за мету отримання максимального прибутку. Водночас вони виконують суспільно корисні і необхідні функції, тому держава повинна регулювати їхню діяльність. Під регулюванням банківської діяльності розуміють:

  • використання монетарних інструментів з метою впливу на обсяг і структуру банківських резервів, а також на рівень процент них ставок;

  • ухвалення положень, що базуються на чинному законодавстві і регламентують діяльність банків у вигляді нормативних актів, інструкцій, директив;

  • застосування заходів, які спрямовані на забезпечення стабілізації функціонування банківської системи і на проведення Центральними банками ефективної монетарної політики.

Під банківським наглядом розуміють моніторинг процесів, що мають місце в банківській системі на різних стадіях функціонування банків - від моменту створення до моменту ліквідації, а також застосування до банків певних коригувальних заходів і засобів примусового впливу з метою регулювання їхньої діяльності.

В Україні функцію банківського регулювання та нагляду виконує Національний банк.



  1. є банкіром уряду. Центральний банк виступає як касир та кредитор уряду, в ньому відкриті рахунки урядових відомств. В більшості країн світу Центральний банк здійснює касове виконання Державного бюджету: доходи уряду, що надійшли від податків та позик, зараховуються на спеціальні рахунки казначейства (міністерства фінансів), з якого покриваються всі урядові витрати. У свою чергу, уряд, враховуючи особливий статус Центрального банку, може мінімізувати ризики, пов’язані з банківським обслуговуванням. Центральні банки, виступаючи в ролі банкіра уряду, тісно взаємодіють з фінансовими органами як під час вирішення загальних питань монетарної і фіскальної політики, так і під час повсякденного виконання фінансових операцій. Оскільки надходження коштів до бюджету та витрачання цих коштів протягом року у часі не збігаються, депозити уряду в Центральному банку характеризуються значними коливаннями і можуть бути джерелом коливань у грошовій базі. Проте більшість цих коливань має тимчасовий характер і Центральний банк може їх передбачити на основі інформації міністерства фінансів про сподівані надходження і видатки, що дає банку змогу вжити відповідних заходів через проведення операцій на відкритому ринку і нейтралізувати вплив бюджетних коливань на грошову базу. Центральний банк здійснює також кредитування держави (в межах існуючого в країні відповідного законодавства) та управління державним боргом, бере активну участь в організації випуску державних боргових зобов’язань, їх розміщенні і підтримці ринкового курсу, виплаті доходів та погашенні. В Україні Національний банк здійснює розрахунково-касове обслуговування уряду, виконує функції платіжного агента уряду з обслуговування державного боргу, є кредитором уряду;

  2. проводить грошово-кредитну політику. Всі функції Центрального банку взаємопов’язані, але саме ця є найважливішою в сучасних умовах. Саме в цій функції найповніше реалізується призначення Центрального банку і в тій чи в іншій формі проявляються всі його інші функції. Разом з тим монетарна політика Центрального банку є ключовим елементом всієї грошової системи країни. На ній базується весь механізм державного регулювання грошового обороту.

Грошово-кредитна політика Центрального банку та її інструменти

Для нормального функціонування грошової системи необхідним є розроблення і реалізація певної грошово-кредитної політики. Позитивний вплив цієї політики на розвиток економіки визначає ефективність самої грошової системи.

Сутність монетарної політики можна визначити як комплекс взаємопов’язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених суспільних цілей, заходів щодо регулювання грошового обороту, які здійснює держава через Центральний банк.

Об’єктами, на які найчастіше спрямовується монетарна політика, є такі змінні грошового ринку: пропозиція (маса) грошей, ставка процента, швидкість обігу грошей, валютний курс тощо. В Україні головним суб’єктом грошово-кредитної політики є Національний банк. Саме він несе відповідальність перед суспільством за стан монетарної сфери. Як передбачено Конституцією України (ст.100), Рада НБУ самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.



Монетарна політика в широкому розумінні направлена на боротьбу з інфляцією та безробіттям, на досягнення стабільних темпів економічного розвитку через регулювання грошової маси в обігу, кредитів та відсоткової ставки. Основними інструментами грошово-кредитного регулювання і монетарної політики є:

  1. зміна норми обов’язкових банківських резервів. Підвищення цієї норми означає, що більша частина грошей, які банки отримали від вкладників у вигляді депозитів, буде “заморожена” на рахунках в Центральному банку. Комерційні банки не зможуть використати ці гроші для надання кредитів підприємцям та індивідам. Отже, кредитні можливості комерційних банків зменшаться, меншою буде і пропозиція кредитів. За умов, що попит на кредитні ресурси в суспільстві залишився сталим, таке зменшення пропозиції призведе до зростання відсоткової ставки. Таким чином, кредит стане дорожчим. Підприємці будуть брати його менше, відповідно, вони вимушені будуть скоротити обсяги виробництва. Це призведе до зростання безробіття та уповільнення темпів економічного зростання. Зменшення норми обов’язкових банківських резервів призведе до протилежних наслідків, а саме: кредитні можливості комерційних банків зростуть, зросте пропозиція кредитів, що спричинить зниження відсоткової ставки і зробить кредит більш доступним; підприємці будуть охоче брати дешевші кредитні ресурси, розширювати виробництво і сприяти зниженню безробіття та прискоренню темпів економічного розвитку в країні. Як бачимо, зміна норми обов’язкових банківських резервів - досить дієвий інструмент, який дозволяє вплинути на економічну ситуацію в цілому. Збільшувати норму обов’язкових банківських резервів доцільно тоді, коли економіка заходиться в стані “перегріву” і темпи економічного розвитку треба уповільнити, щоб уникнути кризи перевиробництва. Зменшувати норму обов’язкових банківських резервів доцільно тоді, коли економіка знаходиться на стадії занепаду, в період економічної кризи;

  2. зміна ставки облікового проценту, або офіційної облікової ставки Центрального банку (облікова, або дисконтна політика). Офіційна облікова ставка Центрального банку - це та відсоткова ставка, за якою Центральний банк надає позики комерційним банкам та здійснює переоблік векселів. Коли Центральний банк змінює офіційну облікову ставку, він впливає на можливості комерційних банків та їхніх клієнтів отримувати кредит, що, в свою чергу, впливає на економічне зростання, грошову масу, рівноважну ставку відсотка. Механізм впливу аналогічний описаному вище. Збільшувати ставку облікового проценту доцільно в умовах загрозливо інтенсивного розвитку економіки, а зменшувати - в умовах кризи та депресії;

  3. операції на відкритому ринку, тобто купівля-продаж Центральним банком державних облігацій та інших цінних паперів. Якщо Центральний банк продає цінні папери на відкритому ринку, то комерційні банки купують їх, а натомість віддають Центральному банку гроші. Отже, кредитні ресурси комерційних банків (і, відповідно, їхні можливості надавати позики клієнтам) зменшуються. Це призводить до скорочення грошової маси в обігу і підвищення відсоткової ставки. “Дорогий” кредит примушує підприємців скорочувати обсяги виробництва; безробіття зростає; темпи економічного розвитку уповільнюються. Якщо ж Центральний банк купує цінні папери у комерційних, то тим самим він надає їм додаткові ресурси і розширює їхні можливості надавати кредити.

Центральні банки не можуть щодня змінювати норму обов’язкових банківських резервів або офіційну облікову ставку, оскільки це сприятиме зростанню недовіри до Центрального банку і впевненості в його неспроможності впливати на макроекономічні процеси. Тому саме операції на відкритому ринку є найбільш гнучким методом здійснення монетарної політики, який дозволяє оперативно коректувати ситуацію в економіці.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   34


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал