Змістовий модуль 1 Основи економічної теорії Тема Предмет і метод економічної теорії



Сторінка8/34
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.28 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   34
Тема 9.

Держава та її економічні функції.

«Якщо держава володіє силою примусу, то люди, що нею керують,

використовуватимуть цю силу в своїх інтересах за рахунок решти суспільства».

(Д. Норт).

1. ДЕРЖАВА ЯК ЕКОНОМІЧНИЙ СУБ’ЄКТ

Держава, як інституція, виникає на базі внутрішніх процесів у суспільстві. Вона не нав’язана ззовні.

Сьогодні держава – це сукупність суспільних інститутів, що здійснюють публічну владу; вона охоплює не тільки центральні, а й місцеві органи влади, органи самоврядування.

В усі часи держава виконує роль політичного центру, який забезпечує захист власності, охорону правопорядку та загальне управління країною. Водночас держава ніколи не стояла осторонь економіки, а завжди діяла, і подеколи дуже активно. Суспільство завжди використовувало державний апарат для досягнення певних господарських цілей, гарантування національної безпеки, задоволення загального інтересу чи приборкання небажаних для суспільства дій окремих громадян.

Як особлива політична організація, держава тривалий час була зовнішнім середовищем для економічної системи, але не її елементом – не суб’єктом системи.

Однак роль держави в ринковій економіці в XX ст. і особливо з 30-х років докорінно змінилася. Держава почала здійснювати цілеспрямовану політику для досягнення певних економічних цілей. З цією метою вона розвиває власний виробничий сектор, привласнює через оподаткування істотну частку національного доходу і перетворюється в могутню економічну потугу. Держава стає власником і виробником, продавцем і покупцем, позичальником і кредитором; вона активно втручається у відносини робітників і працедавців тощо – усе це зробило її повноправним суб’єктом господарського життя; господарська потуга держави дала їй змогу впливати на всю економічну систему. Усебічна економічна діяльність держави і дає підстави вважати її повноцінним суб’єктом господарського життя, економічної системи.

Отже, особливість ролі держави в сучасній ринковій економіці в тому, що вона стала суб’єктом економічної системи разом з домогосподарствами та фірмами, виконує активну роль в економіці, є носієм певних прав та обов’язків.

У сучасній ринковій економіці взаємодіють три господарські (економічні) суб’єкти:

домогосподарства;

фірми;


держава.

Домогосподарства представляють населення країни. Вони є основними власниками і постачальниками економічних ресурсів, а також головними споживачами, заощадниками і платниками податків. Домогосподарства персоніфікуються в окремих громадянах і сім’ях.

Фірми є головними споживачами економічних ресурсів, а одночасно й виробниками переважної більшості товарів і послуг у національній економіці. Фірми персоніфікуються у підприємцях.

Держава, ставши суб’єктом економічної системи, забезпечує передусім загальні (рамкові) умови господарської діяльності, а також є отримувачем доходів і їх розпорядником. Економічна діяльність держави охоплює всю систему усвідомлених економічних цілей і завдань, способи й механізм їх ефективного здійснення. Будь-які дії держави, що прямо чи опосередковано впливають на економічні процеси, а також безпосередня господарська діяльність держави (державний сектор економіки) належать до її економічної діяльності. Остання (економічна діяльність) конкретизується в економічній політиці держави. Держава персоніфікується в державній бюрократії, чиновництві.

Оскільки держава стала суб’єктом господарської діяльності, то розглядаючи це питання, важливо з’ясувати: що є цей суб’єкт? Що є ця держава? Яка вона? Наскільки вона є правовою, тобто як у країні поважають закони, і як ці закони та інші нормативні документи державних органів влади виконують? Наскільки держава дбає про загальнонаціональні цілі та інтереси?

Виявляється, що ефективність державних заходів різна: те, що добре для одних країн, може мати цілком інші наслідки для інших. Навіть в країнах з однаковим рівнем розвитку відмінності в розмірах, етнічному складі, політичній системі, культурі, менталітеті загалом роблять кожну державу неповторною. Тому, розглядаючи економічну роль Української держави, ми маємо насамперед задатися питанням: що є ця держава? І з’ясовуючи її економічну роль, не слід орієнтуватися тільки на те, що, наприклад, в індустріально розвинених країнах Заходу держава виконує такі-то і такі функції і це дає добрі результати. Сам факт, що в них щось добре виходить, ще не є переконливим аргументом, для того, що саме це треба й нам робити. Там – інша держава з багатовіковими традиціями, де шанують і поважають закони, а населення законослухняне; там держава передусім виражає інтереси більшості населення, яке швидко реагує на непопулярні заходи уряду і може вплинути на них.


2. ЕВОЛЮЦІЯ ПОГЛЯДІВ НА РОЛЬ ДЕРЖАВИ В ЕКОНОМІЧНОМУ ЖИТТІ

Погляди на роль держави в господарському житті зазнали еволюції, що відображено в основних економічних теоріях.

Економічна історія засвідчує, що вже з часу свого виникнення, в період ранніх цивілізацій, держава намагалася контролювати господарську діяльність громадян, регламентувати поведінку господарських суб’єктів, умови торгівлі та найму, ціни та ін. Це гальмувало розвиток приватного інтересу та ініціативу. За Римської імперії було закладено основи законодавчої регламентації господарювання, що регулювало цілу низку економічних процесів (визначало права власності, відносини між кредиторами і позичальниками, продавцями і покупцями, оподаткування і т.ін.)

Із розширенням обміну, товарних відносин і зародженням капіталістичної цивілізації, особливо у зв’язку з Великими географічними відкриттями другої половини XV- початку XVI ст. роль держави в економічному житті активізується. Це відображено в ідеях меркантилізму.

Економічна доктрина меркантилізму, яка виражала інтереси молодої буржуазії, передусім торгового капіталу, ґрунтувалася на безумовній потребі державного регулювання торгівлі та розвитку мануфактурного виробництва. Інтереси торгового капіталу вимагали подолання феодальної роздрібненості. Для цього була використана держава. Меркантилісти розглядали державу, як єдину альтернативу анархії; функції держави мали постійно розширюватися на грошову сферу, виробництво, аграрні відносини тощо. Меркантилісти багатством країни вважали гроші (золото і срібло), а тому заохочували їх накопичення в країні. Вони відстоювали політику протекціонізму: державна влада повинна була забезпечити монополії (привілеї) вітчизняних підприємств та комерсантів на внутрішньому та зовнішньому ринках (сприяти експортові готової продукції й обмежувати експорт сировини; сприяти імпортові дешевої сировини і обмежувати імпорт промислових товарів). Уже сам розвиток ринкової економіки пов’язаний з активною діяльністю держави в політичній, і в економічній сферах. У XV-XVIII ст., як зазначав Ф. Бродель, держава доторкнулася до всіх і до всього й була однією з нових сил у Європі.

Фізіократи, як найпослідовніші прихильники «природного порядку», вбачали головну роль держави в забезпеченні та охороні природного порядку і передусім захисту власності, створенні умов для розвитку сільського господарства як єдиної продуктивної сфери.

Наприкінці XVIII ст. на зміну меркантилізму прийшли ідеї економічного лібералізму. Вони стали панівними з подоланням феодальних перепон на шляху розвитку економіки і поширенням ринкових відносин на різні сфери господарки. Держава виконала своє призначення, і її постійна присутність в економіці вже була не тільки не потрібна, але й обтяжлива. Лібералізм заперечував потребу державного втручання в економіку. А. Сміт вважав ринкову систему самодостатньою (саморегульованою), в основі чого лежить економічна свобода громадян і особистий інтерес, як основа ефективної господарської системи. Ринковий механізм визнають найкращим інструментом, який ефективно розподіляє обмежені ресурси, автоматично забезпечує рівновагу між попитом і пропозицією, координує господарську поведінку суб’єктів господарювання.

Роль держави в такій системі «природного порядку», основним принципом якої є принцип «laissezfairelaissezpossez» – (невтручання держави), зводиться до забезпечення законності та порядку, гарантування прав приватної власності й виконання контрактів (Д. Рікардо, Ж. Сей, Дж. Мілль, А. Маршалл та ін.).

Однак з переходом з початку XIX ст. до індустріального розвитку, коли ручну працю масово витісняють машини, а в економічному житті виявляються такі явища, як економічні кризи, масове безробіття, погіршення рівня життя широких верств населення, поглиблюється соціальна диференціація суспільства – назріває критичне ставлення до ідей економічного лібералізму, активізуються його опоненти. Тоді ж набувають поширення погляди щодо потреби державного втручання в економіку, щоб нейтралізувати негативи ринкової економіки (Ж. Сісмонді, Ф. Ліст). Ця критика економічної лібералізму наростатиме впродовж усього XIX ст., і набере своїх екстремальних форм в марксистській доктрині, хоч це не завадить економічному лібералізму бути головною течією західної економічної думки аж до 30-х років XX ст.

Окремо варто сказати про марксизм, який ще всередині XIX ст. різко критично схарактеризував ринкову економіку.

Марксизм. Приватна власність повинна бути знищена. І це зробить держава диктатури пролетаріату. Роль держави має бути визначальною в усіх сферах суспільного, економічного життя також. Держава повністю, свідомо та цілеспрямовано контролює економічну діяльність і розв’язує всі проблеми економічного життя: що виробляти? як виробляти? для кого виробляти (як розподіляти вироблений продукт)?

Зміна поглядів на економічну роль держави відбувається з початку XX ст. і особливо під впливом Першої світової війни. Зростання ролі держави в господарському житті відзначали провідні економісти того часу, серед яких і видатний український вчений Михайло Туган-Барановський.

Перелом у поглядах на економічну роль держави стався у 30-ті роки XX ст. і пов’язаний з іменем Дж. М. Кейнса та його працею «Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей» (1936 р.) Ця праця здійснила революцію в економічній науці («кейнсіанська революція»). На думку відомого історика економічної думки М. Блауга, «кейнсіанська революція «завдала смертельного удару доктрині laissez faire. (Швидше – її монополії в економічній науці).

Дж. М. Кейнс розкритикував закон Сея, згідно з яким пропозиція сама створює собі попит, що забезпечує всій економіці стабільний стан загальної рівноваги. Він доводить, що сукупний попит з об’єктивних причин не збігається із сукупними доходами власників ресурсів внаслідок чого виникає дефіцит ефективного попиту. І саме це, за Кейнсом, є причиною кризових явищ в економіці, також «Великої депресії» (1929-1933).

Встановивши діагноз, Кейнс пропонує рецепти «лікування» економіки. Для виходу з кризи, вважає він, потрібно стимулювати сукупний попит та зайнятість. Цього можна досягти цілеспрямованою економічною політикою держави. Основним чинником підвищення рівня зайнятості Кейнс вважав збільшення інвестицій, а найважливішими інструментами регулювання інвестицій: грошово-кредитну (монетарну); бюджетну (фіскальну) політику держави.

Отже у 30-х роках XX ст. практично було доведено (особливо в період Великої депресії 1929-1933 pp.), що система ринкових відносин не є досконалою, і що орієнтація тільки на ринкове саморегулювання є небезпечним і може загрожувати розвалом економічної системи. Дж. М. Кейнс довів потребу державного втручання в економіку, яке здатне урівноважити сукупний попит і сукупну пропозицію, вивести економіку з кризи, сприяти активізації економічної діяльності (інвестиції, зайнятість), та прискоренню економічного зростання. Державне втручання Кейнс розглядав як засіб порятунку ринкової системи, а не альтернативу їй.

Ідеї Дж. М. Кейнса були використані у розробленні механізму державного регулювання економіки в багатьох західних країнах у 30-ті та повоєнні роки. Увага зосереджувалась на недоліках ринку і держава була їх головним корегувальником. Такий досить спрощений підхід до економічної ролі держави був характерним для багатьох країн тривалий час.

Отже, «кейнсіанська» революція вплинула на ставлення суспільства до держави як економічного чинника. Однак це не означає, що економічна еліта сприйняла ідею держави, як альтернативу ринкової системи. Дискусія нині перемістилася у сферу масштабів державного втручання в економіку, його форм, методів і ефективності.

Міжнародний Банк Реконструкції і Розвитку (МБРР) визначив на найближче майбутнє такі стратегічні напрями підвищення ефективності держави:


  • дотримання співмірності дій держави з її потенціалом (можливостями): не намагатись зробити надто багато, а зосередитися на основних напрямах, які є критичні для розвитку;

  • зміцнення потенціалу держави через надання «нової енергії суспільним інститутам». Важливо також: удосконалювати механізми стимулювання ефективності роботи офіційних осіб, а з іншого боку – обмежувати вияви волюнтаризму і корупції.

У 30-ті pp. XX ст. формується також неоліберальний напрям в економічній науці, пов’язаний з прізвищами майбутніх лауреатів Нобелівської премії Ф. Гаєка, Л. Мізеса та інших. Ці економісти виступили з ідеєю оновлення лібералізму. Вони погоджувалися з тим, що ринковий механізм вже не забезпечує саморегулювання та економічної рівноваги. Тому державне втручання в економіку важливе і доцільне, але тільки з обмеженими цілями: задля забезпечення вільної конкуренції та певної корекції ринкового механізму, коли він дає «збої». Методи такого втручання мають обмежуватися правовими, грошово-кредитними та податковими заходами. Надмірна ж участь держави в економіці шкідлива і небезпечна, оскільки паралізує приватну ініціативу, веде до втрати економічної свободи і є, за образним висловом Ф. Гаєка, «дорогою до рабства».

Отже, у 30-ті pp. XX ст. економічна наука визнала потребу державної участі в економіці. До цього висновку підійшли економічні школи, які сповідували цілком протилежні погляди. Однак масштаби, цілі та методи цього втручання прихильники кейнсіанства і неолібералізму трактують по-різному.

На часі стала ідея «великого компромісу» двох течій економічної науки щодо участі держави в економіці – адже і кейнсіанство, і неолібералізм випливають із сучасного стану ринкової економіки. Так виникла ідея «неокласичного синтезу» – поєднання двох доктрин і вироблення єдиної теорії. Це завдання здійснив лауреат Нобелівської премії П. Семюелсон. Результатом стала теорія «змішаної економіки», і змішаної системи вільного підприємництва, економічний контроль в якій здійснюють і суспільство (в особі держави), і приватні інститути. Неокласичний синтез поєднав кейнсіанський інструментарій (бюджетна і грошово-кредитна політика) державного регулювання із широким використанням ринкових інструментів (конкуренції, динаміки цін та ін.).

Насправді ж неокласичний синтез не став всеохопною доктриною, а сформував ще один напрям у сучасній економічній думці.

Починаючи з 70-х років кейнсіанство (неокейнсіанство) втрачає свою популярність, оскільки державне регулювання не захистило економіки розвинених країн від спадів, інфляції та інших проблем. Водночас зростали видатки держави, марнотратство, розросталась бюрократія тощо. І якщо потребу держави в економіці раніше обґрунтовували вадами («провалами») ринкової економіки, то в 70-90-тіроки XX cm. почались розмови про «провали» держави. Надмірна зарегульованість економіки сковувала ринкові сили. Так було підготовлено ґрунт для ідеї дерегулювання – зменшення або й повного усунення державного регулювання в деяких сферах економіки.

Найчіткіше ця ідея втілена в монетаризмі (М. Фрідман), який категорично заперечує державне втручання в економіку, а навіть і в освіту та медицину. Держава неспроможна ефективно регулювати економіку, тому її втручання в господарські справи є не тільки не бажане, але й шкідливе. Єдиний засіб державного втручання, за Фрідманом, – це гроші: жорстка грошово-кредитна політика.

Монетаризм ілюструє наростання антидержавних настроїв наприкінці XX ст., що виявилось й в економічній політиці (рейганоміка, тетчеризм). Квінтесенція її зводилась до зменшення державного контролю в економіці, скорочення державного сектору, звуження соціальних програм уряду.

Особливий підхід до участі держави в економіці має інституціоналізм, який розглядає державу, як набір неринкових інститутів прийняття рішень.

Інституціоналісти сповідують концепцію економічної еволюції, яка ґрунтується на розвиткові та поступовій зміні «Правил гри». Вони виходять з твердження, яке доведене історією і досвідом, що для розвитку недостатньо тільки економічних і технічних умов, а важливе також фундаментальне інституційне середовище: правила і традиції, які визначають, як ці умови будуть використані. Головна роль у цьому середовищі належить державі, яка нині перетворилася у найважливіший чинник економічного розвитку.

Сучасна інституційна економічна теорія (Д. Норт, О. Вільямсон та ін.) розглядає державу як особливу організацію (інститут), яка здійснює свою діяльність на основі делегування їй громадянами частини своїх прав. Розподіл прав між громадянами і державою фіксує Конституція, яка є соціальним контрактом. Державі передаються ті права і сфери, де ринок дає «збої», «провали» і не може забезпечити ефективного розподілу ресурсів. Інституціоналісти вважають суттєвим вплив й інших інститутів на економіку – соціально-психологічних та політичних, формальних і неформальних.



3. ПЕРЕДУМОВИ УЧАСТІ ДЕРЖАВИ В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

Незважаючи на різноманітність теоретичних поглядів на економічну роль держави, нині всі вони сходяться на тому, що «невидима рука» ринку має доповнюватися «видимою рукою» держави.

Потреба державного втручання в ринкову економіку пов’язана передусім з вадами та обмеженнями ринку:


  • Ринкова система не забезпечує загальної рівноваги між суспільним попитом і суспільною пропозицією. Іншими словами, ринкова економіка – недостатньо стабільна система, що виявляється у:

  • нестійких темпах економічного зростання;

  • циклічному характері розвитку;

  • недовикористанні ресурсів, зокрема у неповній зайнятості;

  • нестабільності загального рівня цін;

  • інфляції.

Справді, це вади ринку, які випливають з його внутрішньої суті. Вони не привнесені ззовні.

    • Ринкова економіка не забезпечує виробництва громадських благ (національна безпека, охорона порядку, фундаментальна наука, виробнича та соціальна інфраструктура).

    • Ринковий механізм не розв’язує регіональних проблем (у межах країн є розвинуті й запущені регіони; у межах світової економіки – розвинені і слаборозвинені країни).

    • Ринковий механізм супроводжується зовнішніми (побічними) наслідками діяльності (витратами переливу, екстерналіями);

    • Ринковій економіці властива тенденція до монополізації, тому для забезпечення конкуренції потрібне втручання держави (антимонопольна політика).

    • Ринок інертний (індиферентний, нейтральний) до забрудненого довкілля.

    • Ринок не може розв’язати багато соціальних проблем (справді ринок доволі соціально нейтральний механізм, хоч він і забезпечує економічні передумови їх розв’язання).

Справді ринкова економіка має чимало недоліків. Утім задаймося питанням: а чи існують в суспільному організмі, та й загалом у природі явища чи події, що мають тільки позитивні характеристики і наслідки? Чи інші системи, механізми, зокрема державне регулювання, мають тільки позитивні характеристики (наслідки)? Чи заміна ринкових механізмів державним регулюванням не призведе до більших втрат, ніж втрати від вад ринкового механізму?

Логічно з цих запитань виникає ще одне: говорячи про державу в економіці, що ми хочемо в ній (державі) бачити:



  • альтернативу ринкові;

  • допоміжний засіб лікування ринкової економіки?

Поширена позиція, що держава в економіці є ефективнішою за ринковий механізм, тобто у ній вбачають альтернативу ринкові. Тоді б треба ствердно відповісти на запитання: чи ліпше й ефективніше держава розв’язує проблеми:

  • зайнятості;

  • раціонального розподілу ресурсів;

  • забезпечення (охорона) довкілля;

  • потреби в товарах і послугах суспільного призначення;

  • противаги монополізації економіки;

  • розв’язання соціальних проблем тощо.

Йдеться про те, чи держава розв’яже ті проблеми, які ми схарактеризували як вади і обмеженості ринку?

Видається аргументованішим підхід до ролі держави в економіці – як до допоміжного засобу «лікування» вад ринку. Наведу два аргументи:

Ринок – складний суспільний організм. І як будь-який організм (біологічний, механічний, соціальний) може давати «збої» (хворіти). Сучасна ринкова економіка також саморегульована система, і якщо в неї виявлено «хвороби» (збої), то їх треба лікувати. Тобто державу слід розглядати як доброго доктора Айболита з економіки!

На Заході в такій ролі й використовують державу (неокласичний синтез). Це засвідчує і факт зростання чи зниження участі держави в економічному житті.

Розглядаючи участь держави в економічному житті, завжди варто зіставляти ефективність цього втручання з втратами, яке суспільство має від ринкових «збоїв».

На практиці, однак, коли йдеться про недоліки ринкового механізму, прийнято порівнювати реальну ринкову економіку з Ті ідеальним взірцем. А справедливіше було б порівнювати реальну ринкову економіку з результатами реального державного втручання в економіку.

4. ЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

У ринковій господарці економічні функції держави, визначаються передусім основними вадами та обмеженнями ринку. Державне регулювання економіки є реакцією на недоліки у функціонуванні ринкового механізму.

Діяльність уряду в економічній сфері багатогранна і складна, вона постійно примножується, тому проблемно навести повний перелік його функцій.

У відомому підручнику з аналітичної економії К. Р. Макконнелла і С. Брю найважливішими завданнями держави названо:



  • забезпечення правової бази і суспільної атмосфери для ефективного функціонування ринкової системи;

  • захист конкуренції; перерозподіл доходів і багатства;

  • корекція розподілу ресурсів з метою змінити структуру національного продукту;

  • стабілізація економіки, тобто контроль за рівнем зайнятості й інфляції, а також стимулювання економічного зростання в країні. Перші два завдання пов’язані з підтримкою функціональних можливостей ринкового механізму. Решта функцій – посилюють і модифікують його.

Інші автори класичними функціями держави називають:

  • захист прав власності;

  • забезпечення свободи підприємництва;

  • стимулювання ділової активності й боротьба з виявами монополізму;

  • забезпечення законності та правопорядку в господарській сфері;

  • регулювання грошового обігу;

  • забезпечення стабільності національної грошової одиниці;

  • регулювання взаємовідносин між: працею і капіталом найманими працівниками і підприємцями;

  • контроль за зовнішньоекономічною діяльністю, разом з організацією митної системи;

  • забезпечення економічної безпеки країни та ін.

У науковій літературі наведено й інші класифікації економічних функцій держави.

Ми зупинимося на класифікації економічних функцій за П. Семюелсоном. Він виділяє такі три функції держави:



  • забезпечення ефективності;

  • забезпечення справедливості;

  • забезпечення макроекономічної стабільності (стабілізація національної економіки).

Видається, що ця проста і лаконічна класифікація охоплює більшість моментів, які відзначають інші класифікації і відображає реакцію держави на невдачі (вади) та обмеженості ринку.

Забезпечення ефективності

Ця функція передбачає заходи держави щодо усунення таких вад (невдач) ринку як:



  • тенденція до монополізації;

  • побічні наслідки економічної діяльності (зовнішні ефекти, екстерналії);

  • небажання фірм займатися виробництвом товарів колективного вжитку (підтримка національної оборони, охорона правопорядку, спорудження виробничої інфраструктури (дороги, порти, елеватори, канали тощо), підтримка фундаментальної науки, охорони здоров’я).

Найважливіші заходи в цій функції держава вживає щодо монополістичних тенденцій.

Парадоксом конкуренції є те, що вона породжує недосконалу конкуренцію і монополію. Досконала конкуренція – ідеал. Однак економічне життя складається з елементів конкуренції і монополії.

По-різному ставляться до конкуренції ті, хто виграє, і ті, хто програє. Щодо монополії, то її вплив на економіку переважно негативний для споживачів і виробників: для споживачів:


  • обмеження конкуренції на ринку; нав’язування партнерам своїх умов;

  • обмеження виробництва з метою створення дефіциту і встановлення монополізації;

  • підвищення цін;

  • створення перешкод для виходу на ринок інших виробників.

Отже, монополії суперечать інтересам споживачів, оскільки фактично підривають конкуренцію, встановлюють диктат виробника над споживачем і розподіляють ресурси в своїх інтересах.

Монополії негативно впливають і на самих монополістів:



  • на монополізованих підприємствах з’являються застійні явища, зменшується інтерес до впровадження прогресивних технологій;

  • намагання отримати прибутки через завищення цін, а не через зниження витрат.

Тому виникає потреба «загнуздати монополії». Ринковий механізм не спроможний це зробити (ринкова економіка не має «природного імунітету» проти монополізму). Це під силу державі, державному регулюванню за допомогою різних заходів, зокрема

економічних:

  • підвищення оподаткування прибутків монополій;

  • контроль за цінами та обсягами виробництва;

  • вплив на умови входження підприємств у галузь;

  • створення державних комісій для регулювання цін і встановлення стандартів послуг.

соціальних:

  • екологічне регулювання діяльності монополій;

  • гарантування безпеки продукції для споживачів.

Однак цих заходів, виявляється, недостатньо. Тому держава приймає антимонопольне законодавство, яке спрямоване на стримування монопольного тиску на ринок, забезпечення рівності різних форм власності та господарювання, збільшення кількості виробників у галузі. Тобто держава підтримує ринок і захищає конкуренцію за допомогою правових актів.

Антимонопольне (антитрестівське) законодавство спрямоване на забезпечення успішного функціонування ринку і конкуренції. Вперше антитрестівські закони прийняли в США ще наприкінці XIX ст. (Закон Шермана, 1890) Згодом було прийнято низку інших законів.

Цими законами було:



  • заборонено злиття (поглинання) різних фірм з метою монополізації;

  • заборонено практику фіксації цін на товари і послуги;

  • захищено споживачів від неправдивої чи обманливої реклами;

  • поставлено під контроль горизонтальні злиття фірм з метою недопущення створення монополій.

Отже, антимонопольна діяльність держави покликана захищати конкуренцію, що забезпечує ефективність ринкової економіки і якість задоволення потреб споживачів.

Останнім часом з переходом від масового стандартизованого до гнучкого індивідуалізованого виробництва, переміщенням конкуренції з виробничої сфери у сферу інформації та в науково-дослідну сферу цінова конкуренція уступає місце неціновій її формі.

Феномен малого і середнього підприємництва, розвиток венчурного бізнесу, процеси глобалізації також вносять багато нового в конкуренцію, яка набуває глобального характеру. Нині вже важко монополізувати будь-який напрям науково-технічного прогресу, – загострилась конкуренція на світовому ринкові, що вплинуло на її зміст і форми всередині національних економік. Малі фірми нерідко стають першопроходцями в інноваціях. Тому конкуренція потребує все менше державного захисту. (Історія з Microsoft засвідчує, однак, що антимонопольне законодавство і нині актуальне та потрібне).

Досвід економічно розвинених країн показує, що в цивілізованій змішаній економіці має бути тісний взаємозв’язок між науково обґрунтованим державним регулюванням та ринковим саморегулюванням Обсяги регулювальних функцій, що їх виконують держава і ринок, час від часу можуть змінюватися, але вони завжди мають діяти відповідно до чинного законодавства Держава має стояти на варті загальнонародних інтересів, тоді як ринок відстоює приватні та колективні інтереси

Державне втручання задля забезпечення ефективності національної економіки пов’язане і з тим, що ринковий механізм породжує побічні наслідки, коли виробництво чи споживання товару потребує від третьої сторони некомпенсованих витрат, або, навпаки надає їй некомпенсованих вигід (зовнішні ефекти (екстерналії). Наприклад, фірма застосовує такий дефіцитний ресурс, як чисте повітря чи воду, і не платить тим, чиє повітря і воду забруднює, тобто нам з вами. Це також вимагає державного втручання задля ефективності національної економіки.

Державне втручання в економіку зумовлене і тим, що держава забезпечує виробництво товарів, які використовує все суспільство і яке не завжди може бути передані приватному бізнесові. Йдеться про підтримання обороноспроможності, забезпечення законності та порядку в країні, галузі інфраструктури, підтримання науки й охорони здоров’я. Це реакція держави на те, що ринок не забезпечує виробництва громадських благ.



Забезпечення справедливості

Ми зосереджували увагу на вадах і обмеженнях ринку (невидимої руки), які можна скоригувати розсудливим втручанням держави. Припустімо, що економіка функціонує ефективно – на межі виробничих можливостей, вибирає правильні пропорції між виробництвом різних товарів... Водночас ринкова економіка спричиняє значну нерівність, диференціацію доходів: високі доходи отримують високооплачувані (відповідно до природних здібностей і майстерності ), а також ті, хто володіє капіталом і землею, отриманими у спадок. Члени суспільства з меншими здібностями, некваліфіковані, старші люди, люди з вродженими і набутими вадами та інші отримують менші доходи, або й цілком позбавлені їх. Такий результат розподілу доходів може бути політично чи етично неприйнятним. Тому суспільство не повинно сприймати результати конкурентного розподілу доходів як щось недоторкане, а змінювати їх через перерозподіл. Отже, держава повинна не допустити надмірної нерівності в доходах та вживати заходів щодо зменшення масштабів бідності.

Бідність вимірюють за допомогою таких показників: рівень бідності; межа бідності; глибина бідності.

Рівень бідності – визначають як частку домогосподарств чи окремих осіб, рівень доходів і споживання яких нижчий від законодавчо визначеної межі бідності.

Межу бідності кожна країна встановлює самостійно. Нею є такий рівень доходів, нижче від якого людина має право на соціальну допомогу.

Глибина бідності – співвідношення доходів сімей чи окремих осіб, що «визнані бідними», з межею бідності.

Економічна теорія не може визначити, яку частину доходів потрібно передати бідним сім’ям. Проте вона може проаналізувати економічні затрати і вигоди від різних перерозподільних систем. Економісти можуть проаналізувати, як перерозподільні заходи позначаються на виробництві, визначити їх ефективність.

Перерозподільну функцію держава здійснює через ціни, механізм оподаткування (встановлення високого рівня неоподатковуваного мінімуму річного доходу; прогресивна система оподаткування), але більшою мірою через використання бюджетних коштів.

Соціальний захист охоплює широку систему заходів, що захищають людину від економічної і соціальної деградації, яка може статися внаслідок втрати роботи й відповідного доходу, хвороби, травми, професійного захворювання і т.п. Соціальне регулювання держава здійснює:



  • через податкову систему (прогресивне оподаткування; рівень неоподатковуваних доходів та ін.);

  • через державні трансфери (допомоги в разі нещасних випадків у побуті, хвороби, інвалідності, старості, безробіття);

  • через прийняття законодавчих актів, що забезпечують регулювання соціальних питань: (встановлення мінімальної зарплати, граничних рівнів оплати житлово-комунальних послуг тощо).

Діяльність держави в соціальній сфері в розвинених країнах оцінюють неоднозначно. Зокрема відзначають такі негативні наслідки перерозподільних зусиль держави, як зменшення зацікавленості підприємців в інвестиціях, втрата стимулів до продуктивної праці.

Надмірні трансферні платежі негативно впливають на розвиток економіки, оскільки високий рівень соціальних виплат підриває мотивацію до праці: з’являється спокуса жити за рахунок соціальної допомоги, а не заробляючи гроші працею. До того ж високі соціальні виплати вимагають високих податків, що скорочує інвестиційні можливості приватного сектору, підриває мотивацію до інвестицій у підприємств.

У розвинених країнах частка виплат на соціальне забезпечення становить 26-37% сукупних видатків урядів. Однак останніх часом соціальна сфера в західноєвропейських країнах постала перед низкою проблем, пов’язаних, зокрема із демографічними, соціальними та етнічними факторами. Уряди змушені вживати непопулярні, часто екстремальні заходи, що викликають протести громадян.

Стабілізація національної економіки

Більша частина державних видатків оплачується з податків. Громадянство накладає на людину тягар податків, але водночас кожен громадянин користується благами, які фінансує уряд.

Поряд з функціями сприяння ефективності та справедливості уряд у ринковій економіці також виконує функцію забезпечення (підтримання) економічної стабільності. Ринковій економіці властиві циклічний розвиток, зміни в рівні зайнятості населення, коливання цін, позикового процента та ін. Це вносить в економіку елементи нестабільності.

Окрім економічної нестабільності, у національній економіці уряд може стикатися з нестабільністю зовнішньоекономічної діяльності – відсутністю рівноваги експорту та імпорту чи різким коливанням валютного курсу.

Ці явища можуть мати інтенсивний і навіть руйнівний характер, як це було в часи Великої депресії – труднощі тривали десятиліття. Тому держава виконує функцію макроекономічної стабілізації, застосовуючи фіскальні та монетарні інструменти впливу на економіку (монетарна та фіскальна політика), а також зовнішньоекономічну політику та політику доходів.

Застосовуючи ці інструменти, уряд може впливати на економіку: уповільнювати чи прискорювати економічне зростання, знижувати рівні інфляції та безробіття, збалансовувати експорт та імпорт та ін.



Монетарна політика передбачає регулювання грошового обігу і банківської системи, щоб впливати на рівень процента, умови кредиту та обмінного курсу.

Фіскальна політика має справу з державним бюджетом – податками й урядовими видатками. Знижуючи державні видатки та податки, уряд може впливати на рівні зайнятості та інфляції.

На боротьбу з інфляцією спрямована політика доходів. Обмежуючи зростання заробітної плати або встановлюючи орієнтири динамік заробітної плати і цін, уряд може впливати на інфляцію.



Зовнішньоекономічна політика спрямована на врівноваження експорту й імпорту, стабільність валютного курсу. З цією метою уряд використовує такі інструменти: митні та немитні барєри; валютні інтервенції.

Однак макроекономічна політика передбачає вибір між цілями: суспільство не може одночасно забезпечити, наприклад, зниження безробіття та інфляції, швидких темпів економічного зростання і одночасно високого рівня споживання. Тому доводиться вибирати: інфляція або безробіття; швидке зростання економіки або зниження рівня споживання.

Макроекономічна політика може доповнюватися структурною, антимонопольною, аграрною та ін. У перехідній економіці важливого значення набуває приватизаційна та інституційна політика, які спрямовані на формування приватного сектору та інших інститутів ринкової економіки.

Розгляд економічних функцій держави – забезпечення ефективності, справедливості та стабільності – дають підстави зробити висновок про економіку розвинених країн Заходу як про змішану. Тут ринковий механізм визначає ціни і виробництво в багатьох сферах, водночас держава робить це там, де ринок дає збої, а також регулює ринок через систему оподаткування та за допомогою інших інструментів. Обидва механізми – ринковий і державний – важливі. Водночас роль і співвідношення цих механізмів залежать від багатьох чинників і можуть змінюватися.

5. МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГО ВТРУЧАННЯ (РЕГУЛЮВАННЯ) В ЕКОНОМІКУ

Держава – суб’єкт економічного життя – накреслює господарські цілі, розробляє методи їх досягнення на всіх рівнях виконавчої влади, організовує їх виконання.

Насамперед визначімося з поняттям державне регулювання економіки (ДРЕ). ДРЕ – це сукупність форм, методів та інструментів, за допомогою яких держава впливає на діяльність суб’єктів господарювання (домогосподарства, фірми) і ринкову ситуацію, щоб забезпечити належні умови для функціонування ринку та розв’язання соціально-економічних проблем суспільства.

Для впливу на економіку держава використовує найрізноманітніші методи. їх можна згрупувати у два блоки:



  • адміністративно-правові (прямі);

  • економічні (непрямі).

Разом вони становлять державний механізм управління економікою. Застосування цих методів залежить від конкретних соціально-економічних, історичних, політичних, культурних умов країни, стану її розвитку. Тому механізм державного регулювання має свої особливості в кожній країні.

Адміністративно-правові (прямі) методи регулювання

Держава здійснює адміністративний вплив на економіку на всіх рівнях управління. Для цього використовують:



  • розроблення й удосконалення законів та контроль за їх виконанням;

  • державні закупівлі, трансферні платежі;

До того ж держава є прямим економічним суб’єктом як власник: у різних країнах їй належить від 10 до 40% основного капіталу у сфері матеріального виробництва та ринковій інфраструктурі, що дає їй змогу суттєво впливати на структуру та місткість ринку. Держава також забезпечує постачання населенню суспільних благ, виробляючи їх на своїх підприємствах, або закуповуючи у приватного бізнесу, тобто держава виступає посередником між споживачами і виробниками таких благ.

  • індикативне планування і розроблення цільових програм;

Індикативне планування передбачає координацію господарської поведінки суб’єктів господарювання при реалізації визначених державою пріоритетних цільових програм соціально-економічного розвитку країни (стримування інфляції, соціальний захист населення, зменшення безробіття, структурні зміни в економіці, розвиток духовної сфери, збереження чи відновлення економічної рівноваги та ін). Індикативні плани мають рекомендаційно-орієнтовний характер і покликані стимулювати інтерес економічних суб’єктів до досягнення визначених урядом цілей.

  • прямий державний контроль над цінами;

Цей захід (пряме регулювання цін) держава застосовує, щоб усунути негативні явища інфляції і стосується товарів та послуг насамперед таких галузей, як енергетика, зв’язок, громадський транспорт, оборонна сфери. Правда, часто держава втручається в ціни і на продукти харчування.

  • прямі адміністративні заходи державної влади.

Заборони, дозволи, примус, встановлення фіксованих цін, валютних курсів, введення державних стандартів, санкцій за порушення та ін.). До адміністративних методів належать також квоти, субсидії, субвенції, дотації, ліцензії та ін.

Економічні (непрямі) методи регулювання

Ми вже знаємо, що важливими інструментами впливу держави на ринкову економіку є фіскальна і монетарна політика. Перша з них пов’язана з державними фінансами (зокрема державним бюджетом). Уряд мобілізує грошові кошти насамперед через податки, які формують доходи бюджету.



Податки є дуже потужним регулювальним засобом у руках держави. Громадяни (фізичні особи) і юридичні особи зобов’язані ділитися частиною своїх доходів з державою, віддаючи їх на загальнодержавні цілі.

Розрізняють два суб’єкти оподаткування – фізичні та юридичні особи. Об’єктом оподаткування фізичних осіб є дохід, майно і земля. Нині в Європі громадяни сплачують у формі податків 45-48 відсотків свого доходу.

Об’єктом оподаткування юридичних осіб є прибуток, майно і земля. Підприємці в економічно розвинених країнах сплачують до бюджету через податки 48-52 відсотки одержаного прибутку.

Податки формують дохідну частину бюджету, який зосереджує в сучасних умовах 1/3-1/2 національного доходу розвинених країн. Величина бюджетних коштів частково визначає регулювальні можливості держави в соціально-економічній сфері.

Кошти державного бюджету використовують для забезпечення різноманітних видів діяльності держави. Зокрема бюджетні видатки йдуть на:


  • національну оборону;

  • утримання державного апарату;

  • фінансування бюджетного сектору економіки;

  • соціальні видатки;

  • проценти за державний борг.

У сучасних умовах близько 50% бюджету в розвинених країнах виділяють на соціально-економічні цілі:

  • виплати пенсій, допомоги, охорону здоров’я, підготовку кадрів; розвиток енергетики, житлового будівництва і комунального господарства, зв’язку, транспорту;

  • охорону довкілля.

Одним з пріоритетів економічної політики в розвинених країнах є стимулювання науково-технічного прогресу і розвиток на його основі науковомістких виробництв. Держава підтримує фундаментальні наукові дослідження.

Важливим об’єктом державного регулювання через використання бюджетних коштів є аграрна сфера. З державного бюджету виділяють цільові дотації на подолання стихійних лих, реформування виробництва, розвиток соціально-економічної інфраструктури села. Значні дотації держава виділяє для підтримання цін на сільськогосподарську продукцію. В ЄС для підтримання аграрної сфери донедавна витрачали майже 50 відсотків його бюджету.

Державний бюджет може бути дефіцитний (видатки вищі від доходів) або профіцитний (доходи перевищують видатки).

У практиці розвинених країн для збалансування державного бюджету використовують такі методи:



  • підвищення податків;

  • додаткову емісію грошей;

  • державні позики – через випуск державних цінних паперів.

У системі економічних методів державного регулювання важливою є монетарна політика, яка пов’язана з низкою заходів у грошово-кредитній системі. Головними інструментами впливу на економіку є:

  • операції на відкритому ринку;

  • відсоткова (дисконтна)ставка;

  • норма резервування.

Зменшуючи кількість грошей в обігу, держава стримує ділову активність і навпаки. Зменшуючи дисконтну ставку, держава стимулює ділову активність і навпаки.

У розвинених країнах держава особливу увагу приділяє підприємствам малого бізнесу, яким останнім часом належить дуже істотна роль в економіці. Держава використовує різні інструменти фіскальної і монетарної політики, надаючи допомогу малому бізнесу. Це – надання кредитів на пільгових умовах, підготовка і підвищення кваліфікації кадрів, надання різних податкових пільг, комерційної інформації тощо.

Держава відіграє важливу роль у структурній перебудові економіки, інвестиційній політиці, зовнішньоекономічній політиці, широко використовуючи бюджетне фінансування, а також монетарний інструментарій.

Отже, адміністративних й економічних методів державного регулювання є багато. Однак жоден з них не є ідеальним: даючи позитивний ефект в одному випадку, вони призводять до негативних наслідків в іншому. У різних країнах ці методи застосовують у різних комбінаціях: в одних переважають економічні, в інших адміністративні. Співвідношення цих регуляторів змінюється і залежно від конкретної економічної ситуації країн, і цілей, яких заплановано досягти. Тому, напевно, досягнути найбільшого ефекту можна тільки поєднавши адміністративні й економічні методи.

6. СУЧАСНІ СИСТЕМИ І МОДЕЛІ УПРАВЛІННЯ НАЦІОНАЛЬНОЮ ЕКОНОМІКОЮ

Сучасну систему управління національною економікою можна схарактеризувати як змішане управління.

Вона ґрунтується на плюралізмі (різноманітності) форм власності й органічно поєднує переваги ринкових і державних регуляторів. У межах цієї системи управління регулятором економічних процесів є ринковий механізм, а держава тільки створює інституційні умови для вияву ринкових важелів. Тобто змішане управління поєднує гнучкість ринкового саморегулювання, що забезпечує високу економічну ефективність виробництва, із стійкістю державного управління, яка сприяє задоволенню соціальних потреб суспільства. Поряд із ринковими й державними макроекономічними регуляторами в межах цієї системи управління формується ще один елемент управління – інститут соціального партнерства, враховують також рішення наднаціональних, міждержавних органів, а також корпоративного управління.

Змішана система макроекономічного регулювання притаманна країнам з розвиненою економікою. Вона має і спільні риси, і певні національні особливості. Ці особливості дають підстави виокремити два основні види регулювання – економічний лібералізм та економічний дирижизм, а також кілька моделей державного регулювання економікою.



Економічний лібералам вирізняється домінуванням ринкових регуляторів; роль держави тут зведена до мінімуму.

Економічний дирижизм, навпаки, передбачає істотну роль держави в соціально-економічному розвиткові країни.

Серед різних моделей регулювання національної економіки, виділяють:



  • американську, у якій переважають ринкові регулятори економічних процесів; державне регулювання обмежене використанням правових та опосередкованих методів, які забезпечують єдині «правила гри» і сприятливі умови для бізнесу;

  • японську, яка ґрунтується на централізованому державному регулюванні соціально-економічного розвитку країни з використанням переважно економічних, опосередкованих та неформальних методів державного регулювання економіки. Основою є менталітет народу – психологія колективізму, солідарності, підпорядкування особистих інтересів колективним, загальнодержавним;

  • шведську, яка передбачає активне втручання держави у процес розподілу і перерозподілу доходів, створення сильної системи соціального захисту населення. Однак виробництво розвивається на ринкових засадах;

  • німецьку, яка особлива тим, що активно використовує ринкові регулятори національної економіки (насамперед конкуренцію). На державному рівні функціює ефективна система соціального захисту громадян країни.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   34


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал