Змістовий модуль 1 Основи економічної теорії Тема Предмет і метод економічної теорії



Сторінка7/34
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.28 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   34
Тема 7.

Капітал підприємства, його кругообіг та обіг.

1. Кругообіг та обіг капіталу підприємства.

Для того, щоб здійснювати виробничу діяльність, підприємству потрібен капітал, який воно пускає в оборот. Капітал повинен бути в постійному русі. Рух капіталу характеризується його кругооборотом.



Кругооборот капіталу це рух вартості факторів виробництва через сфери виробництва і обігу, в результаті чого вона проходить три стадії й послідовно приймає виробничу, грошову і товарну форми.

РС

Г — Т … В … Т′ — Г′ ,

ЗВ

де Г – первинний авансований капітал в грошовій формі,

Т – товар,

РС – робоча сила,

ЗВ – засоби виробництва,

В – процес виробництва товарів та послуг,

Т′ - вироблений продукт (його вартість перевищує Т, Т′ = Т + ∆Т),

Г′ - зрісший первинний авансований капітал. (Г′ = Г + ∆Г).



Стадії кругообороту:

Г - Т – на цій стадії купуються засоби виробництва, наймається робоча сила, формуються умови виробництва;

... В ... – на цій стадії здійснюється виробництво товарів і послуг;

Т′ - Г′ – на цій стадії відбувається реалізація товарів і послуг і одержання прибутку.

У процесі кругообороту капітал приймає три функціональні форми: грошову, продуктивну і товарну.

Кругооборот, розглянутий як безупинно поновлюваний процес, називається оборотом капіталу.

Протягом одного кругообороту фірмі повертається лише частина початково авансованої вартості; протягом одного обороту фірмі повертається вся початково авансована вартість.

Час обороту - це період, протягом якого ресурси, пройшовши сфери виробництва і обігу, повертаються до вихідної (грошової ) форми.

Час обороту розпадається на час виробництва і час обігу.

Швидкість обороту вимірюється кількістю оборотів ресурсів, яку вони здійснюють протягом року:

,

де n - кількість оборотів у рік,

O - прийнята одиниця часу (рік),

t - час обороту даних ресурсів.



  1. Капітал підприємства та його структура.

У відповідності до способу переносу вартості використовуваного виробничого капіталу на вартість створеного товару капітал ділиться на дві групи: основний і оборотний.

Основний капітал – капітал, який функціонує протягом тривалого часу, не втрачає своєї натуральної форми і переносить свою вартість на вартість продукції частинами. До основного капіталу відносяться будівлі, споруди, машини, устаткування, інструмент і інвентар (крім малоцінного й такого, що швидко зношується).

Оборотний капітал – капітал, який функціонує протягом одного виробничого циклу і цілком переносить свою вартість на продукт. До нього відносяться сировина, матеріали, незавершене виробництво, малоцінні й такі, що швидко зношуються інструменти та інвентар, а також капітал, використовуваний для найму робочої сили.

Процес переносу вартості основного капіталу протягом терміну його служби на вартість виготовленого продукту й акумулювання її в амортизаційному фонді називається амортизацією.

Амортизаційний фонд призначений для відновлення елементів основного капіталу, що вибув з виробничого процесу внаслідок фізичного і морального зношення.

Фізичне зношення основного капіталу – це втрата ним споживчої вартості, матеріальне зношення в процесі використання або під впливом зовнішніх факторів (корозія, температура і т.п.).

Моральне зношення – це втрата вартості основного капіталу з двох причин:


  • створення аналогічних, але більш дешевих засобів праці;

  • випуск більш продуктивних засобів праці за тією ж ціною.

3.Рентабельність

Прибуток є абсолютним показником ефективності діяльності підприємства, який залежить від величини авансованого капіталу. Відносним показником є рентабельність, який в загальному виді розраховується як відношення прибутку до витрат, тобто є нормою прибутку. Розрізняють показники рентабельності, які використовуються для оцінки ефективності використовуваних у виробництві авансованих ресурсів (капіталу) і поточних витрат, і показники, на основі яких визначають доходність і ефективність використання майна підприємства.

Ефективність виробничо-господарської діяльності підприємства відображає показник рентабельності виробництва (балансової рентабельності Rб), розраховується як відношення балансового прибутку до середньої за період вартості капіталу (основних фондів і оборотних засобів):



Рентабельність сукупних активів (Ra) характеризує ефективність використання всього майна підприємства і визначається відношенням балансового прибутку до середньої суми активів балансу підприємства:

.

Рентабельність власного (акціонерного) капіталу (Rв) характеризує ефективність вкладеного в підприємство власного капіталу і є нормою прибутку на власний капітал:

.

Ефективність втрат на виробництво і збут продукції характеризує показних рентабельності продукції (Rпр), який визначається відношенням прибутку від реалізації до повної собівартості реалізованої продукції:



.
Розрізняють два види зносу основних засобів — фізичний і моральний.

Фізичний знос — це поступова втрата основними засобами споживної вартості в процесі експлуатації, тобто суто матеріальний знос їх окремих елементів. Фізичний знос залежить від багатьох факторів, зокрема: особливостей технологічного процесу; якості обслуговування основних засобів; кваліфікації робітників та їхнього ставлення до основних засобів у процесі використання, інтенсивності та умов їх використання. Розрізняють повний і частковий знос основних засобів.

Повний знос передбачає повну заміну зношених основних засобів через нове капітальне будівництво або придбання нових основних засобів.

Частковий знос компенсується здійсненням капітального ремонту основних засобів.

Моральний знос це знос основних засобів унаслідок створення нових, більш прогресивних і економічно ефективних машин та устаткування. Поява досконаліших видів устаткування з підвищеною продуктивністю робить економічно доцільною заміну діючих основних засобів іще до їх фізичного зносу.

Несвоєчасна заміна морально застарілих основних виробничих засобів призводить до того, що собівартість підвищується, а якість знижується порівняно з продукцією, виготовленою на досконаліших машинах та устаткуванні.

Моральний знос зменшує вартість основних виробничих засобів через скорочення суспільно необхідних витрат на їх відтворення. Сума нарахованого зносу характеризує стан основних виробничих засобів. Вирахуванням з первісної (відновлюваної) вартості основних виробничих засобів суми зносу визначають залишкову вартість основних виробничих засобів.

Зв = [В(100 – І)] : 100,



де Зв

— залишкова вартість основних виробничих засобів;

В

— відновлювальна (первісна) вартість основних виробничих засобів;

І

— ступінь зносу основних виробничих засобів, %.

Сума нарахованої амортизації береться за вартість фізичного зносу.

Амортизація — це процес поступового перенесення вартості основних виробничих засобів і нематеріальних активів з урахуванням витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення згідно з нормами амортизаційних відрахувань, установленими законодавчими актами. Амортизаційні відрахування включаються до складу валових витрат, що беруться для обчислення оподатковуваного прибутку.

За рахунок амортизаційних відрахувань фінансуються витрати:

  1. на придбання основних засобів та нематеріальних активів для власного виробничого використання, у тім числі на самостійне виготовлення основних засобів для власних виробничих потреб (включно з витратами на виплату заробітної плати працівникам, які були зайняті на виготовленні таких основних засобів);

  2. на здійснення всіх видів ремонту, реконструкції, модернізації та інших способів поліпшення основних засобів.

Безпосередньо відносяться до складу валових витрат звітного періоду:

  1. витрати на придбання основних засобів або нематеріальних активів з метою їх наступної реалізації іншим підприємствам чи використання таких основних засобів у виробництві інших основних засобів, призначених для такої реалізації;

  2. кошти та витрати на утримання основних засобів, що перебувають на консервації.

Розмір амортизаційних відрахувань залежить від балансової вартості основних засобів і норм таких відрахувань, а також від методів їх нарахування.

Відповідно до чинного законодавства суб’єктам підприємницької діяльності пропонується як базу для нарахування амортизації застосовувати залишкову вартість основних виробничих засобів, скориговану на суму капітального ремонту понад суми, віднесені на витрати виробництва з поправкою на індекс інфляції.



Сутність прискореного методу нарахування амортизації полягає в тім, що без скорочення встановлених нормативних строків служби основних засобів підприємствам дозволяється протягом двох років проводити амортизаційні відрахування в підвищених розмірах, але з відповідним зниженням їх у наступні роки.

Унаслідок зростання амортизаційних відрахувань знижується розмір оподатковуваного прибутку, а отже, і величина податку на прибуток. Одночасно зменшується прибуток від реалізації товарної продукції.

З метою створення фінансових умов для прискорення впровадження у виробництво науково-технічних досягнень та підвищення заінтересованості підприємств у поновленні активної частини основних засобів підприємства мають право самостійно застосовувати прискорену амортизацію основних засобів. Слід зазначити, що норми прискореної амортизації застосовуються тільки до групи 3 основних засобів. Це пояснюється тим, що саме до третьої групи включається активна частина основних засобів, яка безпосередньо бере участь у процесі виробництва і зношується інтенсивніше, ніж інші основні засоби.
Тема 8.

Доходи, їх формування і розподіл

1.Форми доходів в ринковій економіці

Основна мета розгляду форм доходів в ринковій економіці полягає в тому, щоб з’ясувати, на яких засадах здійснюється розподіл доходів, в сучасній економіці. Розуміння цього є надзвичайно важливим для подолання існуючої серед пересічних громадян упередженості щодо походження доходів та їх розміру.

Погляди економістів на природу доходів, на зміну співвідношення між окремими їх видами з часом змінювалися. Представники класичної теоретичної економіки — Адам Сміт і Давід Рікардо — пов’язували розподіл доходів з існуванням трьох суспільних класів: робітників, капіталістів і землевласників. Вони визначили три фактори виробництва, такі як праця, капітал і земля. Доход на кожен фактор тлумачився як доход відповідного суспільного класу.

Доходи в ринковій економіці розглядаються з різних сторін: за змістом, суб’єктами, джерелом тощо.

Розрізняють сукупний і грошовий доходи. Якщо в сукупний доход входять всі види доходу — зарплата, дивіденди, пільги, службовий автомобіль, безкоштовна путівка в будинок відпочинку, – то грошовий доход включає тільки гроші, що отримані за певний період (звичайно за рік або місяць). В залежності від особи (суб’єкта), яка отримує доход, доходи поділяються на доходи приватних осіб або сімей, доходи фірм (підприємств), місцевих органів влади і держави. Тобто, з точки зору суб’єктів, доходи можуть бути приватно-сімейними, колективними (акціонерне товариство, приватне підприємство тощо) і державними.

Кожен суб’єкт в економіці отримує доходи по-різному і з різних джерел. Наприклад, особисті (сімейні) доходи формуються переважно (біля 80%) за рахунок зарплати і доходів малого бізнесу. За рахунок доходів від власності і різноманітних сплат – на 20%.

Доходи всіх суб’єктів взаємопов’язані, виступаючи для одних – доходом, а для інших – видатками. Наприклад, заробітна плата для найманих осіб є доходом, а для роботодавця – видатками.

2. Суть, види та форми заробітної плати

Заробітна плата виступає основним видом доходу, бо для більшості домогосподарств вона є головним джерелом формування їх бюджетів. У розвинутих країнах на заробітну плату припадає переважна частина національного доходу. Заробітна плата – це ціна використання праці, тобто робочої сили працівника. В концепції, де розглядалися окремі види ринків, наведений графік ринкової ситуації на ринку праці.

Механізм визначення ставок заробітної плати неоднаковий для різних типів економічних систем. В командній системі характерним було встановлення рівня заробітної плати неринковим чином. Заробітна плата та працевлаштування контролювалися державою. Оскільки всі підприємства усіх галузей економіки були державними, то єдиним представником попиту на працю були не конкуруючі між собою підприємства, а держава. Централізоване визначення рівня зарплати породжувало “зрівнялівку” в галузі оплати праці. Різниця у заробітках кваліфікованих і некваліфікованих працівників була невеликою. Все це не стимулювало працюючих до високопродуктивної праці, а малокваліфікованих до підвищення рівня кваліфікації.

Негативні економічні наслідки “зрівнялівки” мають наступні форми прояву:



  1. зникнення стимулів до високопродуктивної праці;

  2. девальвація рівня освіти і кваліфікації;

  3. переважний розвиток негрошових форм доходів (пільги, безкоштовне обслуговування, зловживання державними коштами);

  4. гальмування темпів зростання національної економіки;

  5. погіршення рівня якості продукції, що випускається;

  6. загальне відчуження людини від трудової діяльності.

В ринковій економіці рівень заробітної плати встановлюється ринковим шляхом, тобто балансом попиту на працю і пропозиції праці, хоча на них впливають і неринкові чинники.

До основних чинників рівня заробітної плати слід віднести:



  • співвідношення попиту і пропозиції на ринку праці;

  • рівень продуктивності робочої сили;

  • ступінь відповідальності виконання певної виробничої діяльності;

  • рівень кваліфікації робітника;

  • стаж здійснення виробничої діяльності;

  • рівень професійної складності виконання певної роботи;

  • умови здійснення виробничої діяльності;

  • рівень інтенсифікації виконання робіт;

  • динаміка цін на споживчі товари і послуги;

  • якість виконаної роботи працівником;

  • терміновість виробничої діяльності робітника.

Відрізняють різні види, типи і форми заробітної плати в залежності від критерію, що приймається як головний для класифікації. Насамперед, розрізняють номінальну і реальну заробітну плату.

Номінальна заробітна плата — це певна кількість грошей, що видається робітникові за його трудову діяльність. В Україні номінальна заробітна плата одного зайнятого працівника на грудень 2009 р. в середньому становила в місяць 2233 грн. Реальна заробітна плата — це певна кількість товарів і послуг, які можна придбати за номінальну заробітну плату, враховуючи поточний рівень цін.

За своєю структурою заробітна плата поділяється на основну і додаткову. Основна зарплата формується на основі тарифікації виконання певного виду робіт або службових окладів працівників. Додаткова зарплата формується за рахунок різноманітних надбавок, премій, тощо.

За принципом формування заробітна плата виступає у формі погодинної і відрядної. Погодинна заробітна плата. Погодинна форма заробітна плата залежить від рівня оплати за певний період часу (частіше за годину). Погодинна форма заробітної плати використовується в тих виробничих процесах, де важко або неможливо визначити безпосередній кількісний внесок кожного працівника. Відрядна форма заробітної плати залежить від рівня оплати за виробництво одиниці продукції. Погодинна форма зарплати використовується в сфері освіти, охорони здоров’я, високотехнологічних виробничих процесів в промисловості тощо. Відрядна форма зарплати використовується в будівництві, на транспорті, більшості галузей промисловості.

Основними тенденціями еволюції зарплати в сучасних умовах є:


  • постійне зростання не тільки номінальної, але і реальної заробітної плати;

  • підвищення ролі і питомої ваги додаткової зарплати в загальній структурі заробітної плати (різноманітні надбавки і премії стимулюють підвищувати продуктивність праці, ніж службові оклади та тарифні ставки);

  • зростаюча роль погодинної заробітної плати (це пояснюється тим, що в сучасному виробничому процесі, який грунтується на високому технічному рівні і автоматизації виробництва, важко визначити кількісні параметри трудової діяльності працівника).

Важливою економічною закономірністю виступає випереджаюче зростання продуктивності праці в порівнянні із зростанням заробітної плати. Рівень заробітної плати в слаборозвинутих країнах значно поступається рівню заробітної плати у розвинутих країнах тому що, рівень продуктивності праці в економіці слаборозвинутих країнах значно поступається рівню продуктивності праці в економіці розвинутих країн. Таким чином, тільки зростання продуктивності праці є основою та фундаментом підвищення заробітної плати. Якщо ж заробітна плата буде підвищуватись довільно без врахування економічних чинників, то буде розгортатись інфляційний процес. В цьому випадку зростатиме тільки номінальна зарплата, а реальна зарплата спадатиме.

Важливою тенденцією сучасної економіки виступає постійне підвищення технічного рівня виробництва, що потребує постійного підвищення кваліфікації робітників і підготовки нових фахівців. Саме ця тенденція підвищує попит на освіту з боку майбутніх і теперішніх робітників. Чим більш унікальними є кваліфікаційні здібності людини, тим вище буде попит на його робочу силу і відповідно, рівень зарплати.



3. Рента

Рента — це ціна за використання землі та інших природних ресурсів, кількість яких є обмеженою. Розглядаючи формування попиту і пропозиції на землю, робилося припущення, що всі землі в сільськогосподарському обороті мають однакову якість. Пропозиція землі є фіксованою, а її вплив на земельну ренту — пасивним. Попит стає визначальним фактором, який характеризує розмір земельної ренти. Проте самий попит не залежить від якості землі.

Землі розрізняються за своєю родючістю, природними умовами місцевості, розташуванням щодо ринків збуту продукції. Витрати на одиницю продукції на кращих, середніх і гірших землях неоднакові. Проте однорідна за якістю продукція на товарних ринках продаватиметься за однаковою ціною. Це призводить до того, що виробники, які працюють на кращих землях отримуватимуть більший дохід, ніж ті, хто виростив цей вид сільськогосподарської продукції на гіршій землі. Останній отримає менший дохід.

Відмінність сільськогосподарського виробництва полягає в тому, що виробники вимушені користуватись земельними ділянками, які подарувала природа. Поруч з кращими землями, використовуються землі, що мають середню або незначну плодючість. В промисловості, де використовується багато ресурсів, застосовуються насамперед, найбільш продуктивні на поточний період верстати і устаткування. Менш продуктивні капітальні ресурси замінюються більш продуктивними. Виробники сільськогосподарської продукції позбавлені можливості замінювати менш родючі земельні ділянки більш продуктивними.

Якщо виробники користуються кращими ділянками землі на умовах оренди, то, отримуючи більший доход вони повинні віддати власникові землі ту частину доходу, яку одержано саме завдяки кращим умовам землекористування. Ця частина доходу називається диференційною рентою, тому що її розмір диференціюється залежно від якості землі. Диференційна рента створюється лише на кращих і середніх ділянках, і не створюється на гірших.

Якість землі — це не тільки природний дар, тому що людина може підвищувати продуктивність землі за рахунок ефективних агротехнічних робіт, меліорації тощо. Внаслідок цього попит на землю збільшується, відповідно зростає розмір ренти.

Земля є унікальним ресурсом, що не підлягає заміні, проте вона може використовуватись в різних галузях економіки. Ділянка землі може бути використана в рослинництві і тваринництві, в добувній промисловості і на транспорті, в будівництві і як територія промислового підприємства. Все це характеризує альтернативне використання землі. Тому власник землі може обрати різноманітні варіанти використання землі: самостійно обробляти, здати в оренду або продати. Від продажу землі він бажав би мати таку суму, яка, за умові внесення до банку, надавала б йому доход не менший, ніж рента. В іншому випадку йому вигідніше надавати землю в оренду й отримувати ренту. Все це зумовлює капіталізовану земельну ренту — ціну землі, що має наступну формулу:



ціна землі (Рт) =

рента (R)

x 100%,

позичковий процент (r)

Дохід, що отримує власник земельної ділянки незалежно від якості землі, яка надається у користування є абсолютною рентою. Існування абсолютної ренти пов’язане з унікальністю земельного ресурсу, тобто з тим, що землю не можна додатково створити або збільшити її обсяг. Крім того, земля не може бути замінена іншим типом ресурсу, як у випадку з капіталом і працею.

В економіці може виникати й монопольна рента. Її отримують власники виключних земельних ділянок, тільки на яких можна вирощувати виключні види сільськогосподарської продукції. Прикладом таких земель в Україні може виступати червонозем, де можуть зростати цитрусові культури. В Україні червонозем зустрічається тільки на Кримському півострові.



4. Позичковий процент

Позичковий процент — є винагородою, яку одержує власник грошей за те, що надав їх підприємствам або приватним особам для використання. Гроші самі по собі не можуть виробляти товари чи послуги. Але за гроші, які підприємства беруть в позику купують фактори виробництва (верстати, сировину, робочу силу) і виготовляють готову продукцію. Оскільки частину продукції одержано завдяки використання позичених грошей, підприємство (підприємець) має не лише повернути борг, а й заплатити за користування грошовим капіталом. Ціна, що сплачується за користування грошима, й називається нормою (ставкою) позичкового проценту.

Наприклад, якщо позичено 20000 грн., а боржник має повернути через рік 21000 грн., то річна ставка проценту становитиме 5%:



21000 – 20000

х 100% = 5%.

20000

Сам позичковий процент є абсолютною величиною: 21000-20000=1000 грн., а 5% – норма або ставка позичкового проценту. Проте, в повсякденній господарській практиці для зручності, коли мова заходить про позичковий процент здебільше мають на увазі норму (ставку позичкового проценту).

Розрізняють номінальну і реальну норму позичкового проценту (r). Номінальною є та ставка проценту, за якою видається позика. Реальною є процентна ставка, що враховує темп інфляції. Наприклад, якщо банком надана позика підприємству за номінальною процентною ставкою 20%, а річний темп інфляції складає 12%, то реальна процентна ставка дорівнюватиме 8% (20%-12%).

Якщо номінальна процентна ставка є завжди додатною (крім безкоштовної позики, коли процентна ставка дорівнює нулю), то реальна процентна ставка може бути від’ємною. Це відбувається тоді, коли темп інфляції перевищує номінальну процентну ставку. Наприклад, якщо номінальна процентна ставка складає 20%, а річний темп інфляції = 20%, то номінальна процентна ставка дорівнюватиме рівню інфляції, то реальна процентна ставка становитиме 0%.

Слід розрізняти позику і кредит. Якщо позика надається тільки в грошовій формі, то кредит може надаватись і в товарній формі, хоча більшість кредитів надаються в грошовій формі. Відрізняють декілька форм кредитів:



  1. комерційний кредит – товарний кредит, що надається підприємством-постачальником підприємству-покупцю у випадку неможливості останнього сплатити продукцію постачальника в час, що передбачений контрактом;

  2. банківський кредит – найбільш розповсюджена форма кредиту в грошовому вигляді, коли комерційний банк надає позики фізичним або юридичним особах;

  3. споживчий кредит – товарний кредит, що надається торговельним підприємством споживачам із розстрочкою оплати;

  4. державний кредит – грошовий кредит, який надають фізичні і юридичні особи, придбавши державні облігації.

Основним принципами кредитування є:

  • поверненість кредиту;

  • терміновість кредиту (повернення в час, що зумовлений кредитною угодою);

  • платність кредиту (оплата позичкового проценту);

  • матеріальна забезпеченість кредиту (кредиту як правило надається під заставу майна або нерухомості);

  • цільове використання кредиту (кредит використовується відповідно до кредитного договору).

Ставки процента диференціюються в залежності від декількох чинників:

  1. рівень ризику (чим більше є ризик у наданні і використанні позики, тим вище буде процентна ставка і навпаки);

  2. обсяг позики (чим більшим за розміром надається кредит, тим вище буде процентна ставка, і навпаки);

  3. терміновість позики (чим на більш довгий термін надається кредит, тим вище буде процентна ставка; і навпаки);

  4. стадія кон’юнктури (на фазі рецесії процентні ставки нижче, а на фазі підйому економіки — вище);

  5. рівень конкурентності ринку позик (чим вище буде рівень конкурентності, тим нижче процентні ставки; і навпаки);

  6. рівень облікової ставки проценту Центрального банку (чим вище рівень облікової ставки, тим вище процентна ставка, і навпаки).

Своєрідною нижньою межею процентної ставки є облікова ставка проценту (або ставка рефінансування), що встановлюється Центральним банком (в Україні — Національним банком України). Фактично, облікова ставка проценту — це первісна ціна грошового капіталу, за якою комерційні банки купують його у Центральному банку. Тому процентна ставка не може бути менше за облікову ставку процента. Під час шаленої інфляції в Україні в 1993 р. облікова ставка НБУ становила 300%, на початку 2002 р. вона складає 10% (в розвинених країнах 1-4%). Номінальна процентна ставка, за якою в Україні комерційні банки надають грошові позики коливається в залежності від вищезгаданих чинників від 20% до 40%.

Депозитні процентні ставки — це процентні ставки, за якими комерційний банк платить вкладникам за користування їх грошима. Депозитна процентна ставка завжди буде менша за банківську (кредитну) процентну ставку, бо за розмірами вклади поступаються обсягам банківських кредитів.



5. Прибуток як винагорода за ризик

Прибуток — це винагорода підприємця за ризик. Це плата за те, що він організує виробництво, управляє ним, впроваджує інновації (нововведення). Виконуючи свої функції, підприємець забезпечує перевищення виручки (загального доходу) від реалізації продукції фірми над витратами на виробництво.

Економісти вважають, що прибуток, який дістається підприємцю, є винагородою йому за ризик, за діяльність в умовах ринкової невизначеності. При цьому виділяються три види ризику, які дають можливість отримувати прибуток:



  1. ризик невиплати дивіденду (ніхто не застрахований від краху, тому доход на інвестований капітал повинен включати премію за ризик, яка б дозволила покрити збитки у випадку банкрутства);

  2. чистий ризик, що пов’язаний з об’єктивними процесами виробництва (фірма може мати різні періоди в своїй діяльності, але інвестори не люблять ризикувати, тому й вимагають премію за ризик, додатково до доходу);

  3. інноваційний ризик (нові ідеї дають можливість виготовляти нові товари, послуги, знижувати витрати; інновації, цілеспрямовано здійснювані підприємцями, викликають таку ж впевненість, як і зміни в економічній кон’юнктурі).

Джерелом підприємницького доходу є досконалість організації виробництва та компетентність управління. Завдяки цьому підприємець може без додаткових інвестицій скоротити витрати на виробництво, підвищити продуктивність праці. Частка прибутку в ціні продукції збільшиться. Впровадження нових ідей в процесі виробництва сприяє зниженню витрат, поліпшенню якості продукції, появі нових товарів і послуг, збільшенню обсягів реалізації, що забезпечує додатковий доход підприємству.

Економісти використовують термін “прибуток” для позначення різниці між сукупним доходом фірми та її витратами, вимагаючи як явні (грошові), так і неявні (негрошові). Цей прибуток економісти називають економічним прибутком.

В бізнесовій сфері термін “прибуток” використовується для позначення різниці сукупних доходів і явних (грошових) витрат. Економісти називають такий прибуток бухгалтерським прибутком, оскільки він приймає до розрахунку тільки явні (грошові) платежі, що фігурують в бухгалтерській звітності фірми. Необхідно розрізняти економічний прибуток і так званий нормальний прибуток, — поняття, що використовується для позначення альтернативних витрат капіталу фірми.

В безпосередній господарській діяльності підприємства мають справу з бухгалтерським прибутком (або надалі прибутком), який розраховується як різниця між загальним доходом (TR) і загальними витратами (TC):



P =TR – TC.

Якщо враховувати, що загальний доход (TR) — це добуток ціни продукції (р) та її кількість (Q), а загальні витрати (TC) — це добуток середніх загальних витрат (ATC) та кількості продукції (Q), то прибуток (P) буде мати наступний вигляд:



P = TR – TC,

P = p х Q – ATC х Q,

P = Q х (p – ATC).

З цієї формули прибутку можна побачити, що він буде:



  1. додатнім, якщо ціна перевищуватиме середні загальні витрати (р>ATC);

  2. від’ємним, якщо ціна буде менше за середні загальні витрати (р

  3. нульовим, якщо ціна і середні загальні витрати однакові (р=ATC).

Якщо фірма отримує прибуток, то його значення буде додатнім; якщо збиток – від’ємним.

Проте, абсолютний рівень прибутку фірми мало про що говорить, бо не враховує витрачений грошовий капітал, що проявляється в загальних витратах фірми. Підприємцю буде більше вигідно інвестувати капітал в проект, який вимагатиме капітальних витрат в 10 тис.грн., що принесе прибуток розміром в 1 тис.грн., ніж в проект з витратами в 50 тис.грн. і прибутком 4 тис.грн.

За рівних цін і витрат коштів розмір прибутку завжди більше там, де одиниця вкладень прибутковіша. Ступінь прибутковості визначає норма прибутку (P’), яка обчислюється як відношення маси прибутку (P) до авансованого у виробництво капіталу, або загальних витрат (ТС):


P’ =

P

х 100%,

TC

  1. Тому у вищезгаданому прикладі норма прибутку першого проекту складає 10%:

1. P’ =

1000 грн.

х 100% == 10%,

10000 грн.

а другого 8%:

2. P’ =

4000 грн.

х 100% == 8%.

50000 грн.

Прибуток, що обчислюється як різниця між виручкою та витратами фірми (на виробництво і реалізацією продукції) — це балансовий, або бухгалтерський прибуток. Одержавши його, фірма має зробити певні виплати та відрахування (податки, проценти за кредит, рентні платежі тощо). Прибуток, що залишається після всіх відрахувань називають чистим прибутком. Хоча він є власністю підприємця, його ніколи в повному обсязі не використовують на особисті споживчі цілі. Частину чистого прибутку використовують для розвитку фірми (модернізація виробництва, залучення додаткових ресурсів тощо).

Прибутки, які одержують окремі фірми, відрізняються за величиною. Диференціація прибутку зумовлюється різноманітними чинниками:



  1. рівень прибутковості капіталовкладень (чим вище буде норма прибутку, тим більше за розміром прибуток);

  2. обсяги виробничих витрат (скорочення витрат на виробництво підвищує частку прибутку в ціні і робить більшими розмір прибутку);

  3. швидкість обороту капіталу (прискорення обороту капіталу збільшує обсяги виробництва та реалізації продукції, а значить, і величину прибутку);

  4. динаміка ринкової ціни на продукцію фірми (чим вища ціна за витрати, тим більше обсяги прибутку);

  5. обсяги капіталовкладень (чим більше коштів вкладено у виробництво, тим більші обсяги виробництва, а отже, вища і виручка від реалізації, а в ній — розмір прибутку)

В ринковій економіці прибуток виконує важливі функції:

  1. стимулююча функція (прибуток стимулює підприємця взагалі займатись підприємницькою діяльністю);

  2. інноваційна функція (прибуток спонукає підприємця до пошуку нових, нетрадиційних рішень у виробництві і реалізації традиційної і нової продукції);

  3. функція розвитку виробництва (частина прибутку вкладається в подальше розширення та оновлення виробництва);

  4. орієнтуюча функція (прибуток показує економічну доцільність і ефективність капіталовкладень в ту чи іншу економічну сферу);

  5. фіскальна функція (податок на прибуток є головним податком, що сплачують фірми до державного бюджету).

У ринковій економіці інтерес до виробництва у підприємця збуджується саме прибутком. Отримати прибуток підприємець може, тільки за умови, що його продукція за ціною, якістю і асортиментом буде влаштовувати споживачів. Тобто, реалізувати власний економічний інтерес (отримати прибуток) підприємець може тільки реалізувавши економічні інтереси споживачів.

6. Нерівність доходів

В цьому блоці розглядаються тільки первісні доходи власників факторів виробництва, які отримуються внаслідок ринкового розподілу доходів. Проте люди отримують доходи і від їх перерозподілу через державний бюджет (пенсії, стипендії, різноманітні соціальні виплати і пільги). Але і це не може виключити невід’ємну ознаку ринкової економіки,— нерівність в доходах (або диференціація доходів).

Нерівність доходів ілюструє крива Лоренца:
0 25% 50% 75% 100% Частка доходів

Частка

cімей

100%


75%

50%


25%

А

D

C

E

B

Рисунок 16.1 - Крива Лоренца

Якщо в суспільстві відсутня будь-яка диференціація доходів (абстрактна ситуація), то цю рівність доходів характеризує пряма ОDA, бо 25% сімей мають 25% всіх доходів суспільства; 50% сімей мають 50% доходів; 75% сімей мають 75% доходів тощо.

Крива ОСА характеризує нерівність доходів в суспільстві, бо 25% сімей мають 50% всіх доходів суспільства; 50% сімей мають 75% доходів; 75% сімей мають 90% доходів.

В іншому суспільстві, де диференціація доходів вища за попереднє, крива ОЕА характеризує те, що 25% сімей має 75% доходів, а 50% сімей мають 90% доходів.

Чим далі від прямої ОDA буде розташована крива Лоренца певної країни, тим більша нерівність доходів існує в цій країні.

Економісти використовують не тільки графічне зображення нерівності доходів, але й кількісне вимірювання. Для цього користуються індексом Джині, який розраховується як співвідношення площі фігури, що розташована між кривою Лоренца і бісектрисою та площею усього трикутника. Згідно з рисунком 16.1 індекс Джині (і) дорівнюватиме:



і = SODACO / SOABO.

Якщо в суспільстві існує абсолютна рівність доходів, то індекс Джині дорівнюватиме нулю. Якщо в суспільстві всі доходи належать одній людині, то індекс Джині дорівнюватиме одиниці. Проте, це дві абстрактні, нереальні ситуації. Тому індекс Джині завжди більше 0, але менше 1 (0

Нерівність доходів, з одного боку, спонукає людей більш ефективно використовувати свої здібності і виступає мотором соціально-економічного розвитку. Проте, якщо поляризація доходів стає досить великою, то економіці країни може загрожувати соціальні конфлікти, в умовах яких господарство країни нормально функціонувати не може. Значну диференціацію доходів зменшує держава здійснюючи політику перерозподілу доходів через державний бюджет.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   34


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал