Змістовий модуль 1 Основи економічної теорії Тема Предмет і метод економічної теорії



Сторінка30/34
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.28 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34
Тема 23

Теорія граничної корисності та поведінка споживача Мікроекономічний аналіз поведінки індивіда-споживача базується на мотиваційній концепції прагнення споживача задовольнити свої потреби. Матеріально-уречевлені засоби та послуги, що спроможні задовольнити потреби, називають благами. Переважну більшість благ відносять до категорії економічних, створених людською працею в результаті альтернативного вибору використання обмежених ресурсів. Споживач здійснює свій вибір благ, керуючись власними потребами та наявними коштами. Загальною основою для зіставлення різноманітних варіантів заведено вважати корисність благ — їх здатність задовольняти потребу. Корисність — поняття суб’єктивне, для різних споживачів корисність тих самих благ суттєво різниться.

Споживання благ підвищує рівень добробуту споживача не однаковою мірою, що визначається особистими перевагами, уподобаннями. Іноді в результаті вибору спостерігається зниження рівня добробуту внаслідок споживання антиблага — блага, що набуває негативної корисності (взагалі — забруднене повітря, вибірково — дим від паління цигарки для того, хто не палить).

Формалізований аналіз поведінки споживача передбачає визначення функції корисності як певного співвідношення обсягів споживаних благ і рівня корисності, що досягається споживачем:

, (2.1)

де — рівень корисності; — кількість споживаних благ, одиниць; — кількість видів благ.

Вирізняють два основних підходи до формалізації вибору споживачів, з яких випливають різні рівні кількісної порівнянності корисності благ. Це виражається кількісною (кардиналістською) та порядковою (ординалістською) функціями корисності. За кількісною функцією

(2.2)

можна простежити залежність між зміною кількості одиниць одного споживаного блага X за незмінної кількості інших благ і відповідною зміною рівня корисності, що також має кількісний вимір (скажімо, в умовних одиницяхютилях). При цьому сумарна корисність усіх споживаних одиниць блага називається сукупною корисністю (TU), а прирощення сукупної корисності за збільшення споживання блага на одиницю — граничною корисністю (MU).



Рис. 2.1. Зміна сукупної та граничної корисності блага Х у процесі його пропорційного споживання

За умови, що споживання інших благ не змінюється, а благом Х споживач насичується, задоволення від споживання наступної одиниці (порції) цього блага зменшується, тобто гранична корисність кожної наступної одиниці блага Х знижується. Це емпіричне положення має фундаментальний характер, стосується всіх економічних благ і називається законом спадної граничної корисності. Закон є справедливим передусім для одного акту споживання (за годину, день, тиждень, місяць тощо), його дія для більшості благ розпочинається з другої одиниці. Проілюструвати дію закону можна за допомогою графіків сукупної і граничної корисності, що відповідають один одному (рис. 2.1).

Рішення споживача щодо кількості, в якій варто споживати блага, завжди пов’язане з відмовою від якоїсь кількості інших благ задля придбання однієї додаткової одиниці певного блага. Споживач керується принципом раціональності, а саме: маючи обмежені кошти і бажаючи максимізувати сукупну корисність від споживання благ, він розподіляє свій бюджет (дохід) так, щоби корисність, отримана від останньої грошової одиниці, витраченої на те чи інше благо, стала однаковою:



, (2.3)

де MUX, MUY — гранична корисність, відповідно, блага X та Y, ютиль; PX, PY — ціна, відповідно, блага X та Y, грош. од.

Рівняння (2.3) розглядається як основне в концепції споживчого попиту (в рамках теорії корисності) й означає досягнення споживачем стану рівноваги. Воно може бути перетворено наступним чином:

, (2.4)

Звідси можна зробити висновок, що за зміни ціни одного з благ, скажімо, Х, і незмінності доходу споживача та цін на інші блага вказана рівність порушується. Зменшення ціни блага Х означатиме зацікавленість споживача у збільшенні його купівлі, а значить, падіння MUХ. Це буде продовжуватися до відновлення рівності (2.4). Очевидно, що так діятимуть усі споживачі: падіння ціни товару Х приведе до збільшення обсягу його попиту на ринку.



ОСНОВНІ ТЕРМІНИ

Благо — матеріальний або нематеріальний засіб для задоволення людської потреби.

Корисність — здатність блага задовольняти потребу.

Антиблаго — благо, що має негативну (від’ємну) корисність.

Функція корисності — співвідношення обсягів споживаних благ і рівня корисності, що досягається споживачем.

Сукупна корисність — сумарний рівень корисності, що досягається споживачем при споживанні певної кількості одиниць (порцій) одного блага.

Гранична корисність — прирощення корисності, що досягається при споживанні додаткової одиниці (порції) блага.

Закон спадної граничної корисності блага — корисність кожної наступної одиниці блага, що споживається в даний момент, менша за корисність попередньої одиниці.

Принцип раціональності вибору споживача — прагнення отримати максимум корисності від споживання благ за умов обмеженого бюджету і за інших незмінних умов.

Рівновага споживача — стан, у якому досягається оптимальна структура покупок (згідно з принципом раціональності), будь-яка зміна в структурі покупок знижує рівень задоволення споживача.

Тема 24.

Ординалістська теорія поведінки споживача

Споживач, вибираючи блага, керується певними послідовними індивідуальними вподобаннями. Вони формують систему переваг, яка базується на таких положеннях:

 повна упорядкованість переваг і принципова зіставленість благ та їх наборів;

 транзитивність переваг споживача та його здатність до послідовного перенесення переваг з одних благ та їх наборів на інші;

 раціональність вибору;

 ненасиченість споживача благом.

Система переваг дає змогу моделювати оптимальний вибір споживача за порядковою (ординалістською) функцією корисності. Згідно з нею споживач завжди може визначити, якому набору благ він віддає перевагу, але не може визначити, наскільки цей набір кращий від іншого. Як правило, ординалістська функція корисності досліджується на основі геометричного аналізу із застосуванням спеціального інструментарію.

Певне спрощення вибору споживача зводиться до вибору набору двох благ, кількість яких відкладено по осях системи координат X та Y. Лінії з’єднання точок на площині, що означають однакові за своєю корисністю набори благ, називаються кривими байдужості. Чим далі від початку координат знаходиться крива байдужості, тим більшу корисність вона відображає. Аналіз поведінки споживача за кривими байдужості дає змогу визначити, від якої кількості одного блага (Y) згоден відмовитися споживач задля збільшення іншого блага (X) на одиницю за умов незмінності рівня корисності від набору благ. Показник, який кількісно визначає цей процес, носить назву граничної норми заміщення MRS XY і обчислюється таким чином:



, (3.1.)

де Y — втрати у споживанні Y, одиниць; X — вигоди у споживанні Х, одиниць.

Звичайно крива байдужості має спадний характер (опукла вниз, до початку координат). Це відображає ту обставину, що MRS зменшується в міру руху вниз вздовж кривої байдужості, тобто зі збільшенням споживання одного блага замість іншого (рис.3.1).

MRS також можна визначити через співвідношення граничних корисностей благ згідно із законом спадної граничної корисності:

. (3.2)

Блага, між якими існують співвідношення виключної замінності у споживанні (досконалі субститути), мають криві байдужості у вигляді прямих ліній. Блага, що спільно споживаються для задоволення однієї потреби, в якій вони ніяк не можуть замінити одне одного (досконалі комплементарні блага), мають криві байдужості у вигляді прямих кутів.

Рис. 3.1. Крива байдужості Рис. 3.2. Бюджетна лінія

Ціни на блага та рівень споживчого бюджету враховуються за допомогою бюджетної лінії, що будується в тій самій системі координат, що й крива байдужості (рис. 3.2).

Кожна точка бюджетної лінії означає для споживача набір товарів, що обходиться йому в однакову суму грошей за незмінних цін на блага. Бюджетна лінія є прямою, її рівняння:



(3.3)

де В — бюджет споживача, грош. од.

Чим далі бюджетна лінія розміщена від початку координат, тим більші бюджетні можливості споживача вона ілюструє. За певного рівня бюджету та незмінності цін для споживача існує відповідна бюджетна лінія, кожна точка якої показує набори благ, при споживанні яких бюджет витрачається повністю. Вона ділить координатну площину на дві частини: праву, де набори є недосяжними, і ліву, де набори є досяжними, але такими, що не вичерпують бюджет.

Нахил бюджетної лінії до осі X визначається як tg(рис. 3.2), тобто як співвідношення цін відповідних благ:



. (3.4)

Рис. 3.3. Рівновага споживача

У геометричній інтерпретації задачі споживчого вибору оптимальне рішення досягається у точці, де найвища з можливих кривих байдужості дотична до бюджетної лінії, що й означає найбільш високий з можливих рівнів добробуту (рис. 3.3). У цій точці нахили кривої байдужості та бюджетної лінії збігаються, тому

. (3.5)

Виходячи з (3.2), умова рівноваги може бути виражена таким чином:



. (3.6)

або


. (3.7)

Це означає, що споживач у стані рівноваги розподіляє свій бюджет таким чином, щоб остання грошова одиниця, витрачена на кожне благо, давала таку саму граничну корисність. Виведений еквімаржинальний принцип рівності зважених граничних корисностей є спільним для обох теоретичних підходів: кардиналістського (2.3) та ординалістського (3.7).



ОСНОВНІ ТЕРМІНИ

Набір благ — у геометричному аналізі поведінки споживача — координати точки на двомірній площині, де по осях відображена кількість одного та іншого блага, з яких споживач формує свій споживчий кошик.

Система переваг — параметри мікроекономічної моделі вибору споживача, що базується на певних послідовних індивідуальних уподобаннях.

Крива байдужості — лінія на двомірній площині з безліччю наборів благ, кожна точка якої показує набори двох благ, що мають для споживача однакову корисність.

Гранична норма заміщення показує, від якої кількості одного блага (вона розміщена по осі Y) згоден відмовитися споживач, щоб збільшити кількість іншого блага (по осі X) на одиницю за незмінної корисності від набору благ.

Бюджетна лінія — пряма, кожна точка якої означає набір благ, який обходиться споживачеві в суму грошей, що дорівнює його бюджету.

Досконала субституційність благ — властивість благ ідеально замінювати одне одного в споживанні.

Досконала комплементарність благ — властивість благ ідеально доповнювати одне одного в споживанні та слугувати задоволенню однієї потреби.

Тема 25.

Моделювання поведінки споживача на ринку товарів

Графічний аналіз споживчого вибору між двома благами за допомогою кривих байдужості та бюджетної лінії можна значно наблизити до реальності, якщо розглядати вибір між окремим благом і всіма іншими благами. Таке припущення дещо змінює параметри моделі, а саме: по вертикальній осі відкладається загальна сума грошей, що витрачається на придбання всіх інших благ, а по горизонтальній — кількість блага Х. Тоді формула бюджетного обмеження матиме вигляд:



. (4.1)


Гранична норма заміщення благом Х витрат споживача на інші блага виражається в грошовій формі й означає міру готовності пожертвувати можливістю витратити бюджет на інші блага задля споживання додаткової одиниці Х, залишаючись на даній кривій байдужості.


Рис. 4.1. Лінія «дохід—споживання»

Рис. 4.2. Побудова лінії Енгеля
на основі лінії «дохід—споживання»

Рішення споживача щодо придбання блага Х залежить від доходу, яким він розпоряджається в певний проміжок часу. Зміни у доході (бюджеті) можуть привести до зміни кількості блага Х, що купується. Моделювання цього явища здійснюється за допомогою переміщення бюджетної лінії паралельно самій собі (нахил залишається без змін, оскільки незмінним є співвідношення цін) та знаходження нового положення точок оптимуму (рівноваги) споживача. Крива, що проходить через усі точки рівноваги, які відповідають різним величинам доходу, називається лінією «дохід—споживання» (рис. 4.1).

Залежно від зміни доходу може змінитися і ставлення споживача до блага X: як до блага з нормальною споживчою цінністю (повноцінного) або ж блага з низькою споживчою цінністю (неповноцінного). Споживання повноцінних благ при збільшенні доходу зростає, що зумовлює додатний нахил лінії «дохід—споживання». Споживання неповноцінних благ при збільшенні доходу скорочується, що зумовлює від’ємний нахил лінії «дохід—споживання».


Якщо за незмінної величини бюджету змінюється ціна блага Х, то бюджетна лінія здійснює поворот навкруги точки свого перетину з вертикальною віссю, досягаючи більш віддалених кривих байдужості. Всі точки оптимуму, які утворюються дотиком бюджетної лінії, що повертається, до кривих
Лінія «дохід—споживання» може бути використана для побудови лінії Енгеля, яка показує взаємозв’язок доходу споживача і кількості придбаного блага Х (рис. 4.2).

байдужості, визначають лінію «ціна—споживання». Вона показує, як реагує споживач на зміну ціни одного із благ. Різновид такого взаємозв’язку, в свою чергу, залежить від пов’язаності благ у споживанні. Для благ-замінників лінія «ціна—споживання» має від’ємний нахил, а для доповнюючих благ — додатний (рис. 4.3 і 4.4).

Лінія «ціна—споживання» може бути використана для побудови лінії індивідуального попиту шляхом встановлення графічної відповідності певних оптимальних кількостей даного блага і цін цього ж блага (рис. 4.5). Реакція споживача на зміну ціни може бути поділена на два моменти. У відповідь на зміну відносних цін споживач замінює блага, які відносно подорожчали, на ті, які відносно подешевшали, — має місце ефект заміни. У відповідь на зміну реального доходу споживач змінює обсяг благ залежно від їх різновиду (повноцінні чи неповноцінні) — має місце ефект доходу. Якщо благо вважається споживачем повноцінним, обсяг його споживання при зростанні ціни зменшується, якщо неповноцінним — обсяг споживання збільшується.

Результати спільного впливу ефекту заміни та ефекту доходу для різних благ подано на рис. 4.6 і рис. 4.7.

Рис. 4.6. Ефекти доходу (а) та заміни (б) за умов зміни ціни блага
з нормальною споживчою цінністю (тонка стрілка — ефект заміни,
напівжирна стрілка — ефект доходу)

Рис. 4.7. Ефекти доходу (а) та заміни (б) за умов зміни ціни блага
з низькою споживчою цінністю (тонка стрілка — ефект заміни,
напівжирна стрілка — ефект доходу)

Рішення про кількість, в якій варто споживати будь-яке благо, — це результат зіставлення споживачем вигод і витрат. Виражаючи корисність блага в грошових одиницях, отримуємо цінність блага.



Рис. 4.8. Надлишок споживача

Витрати споживання або вартість даної кількості блага — це грошові кошти або ринкова ціна одиниці блага, помножена на кількість одиниць блага. Вигода (цінність) перевищує витрати (вартість), оскільки споживач готовий заплатити за попередні одиниці блага більш високу ціну, ніж ту, яку він реально платить при купівлі.

Різниця між цінністю і вартістю блага називається споживчим надлишком (надлишком споживача). Графічну ілюстрацію формування надлишку подано на рис. 4.8. (вартість блага — площа ОВБГ, цінність — АБГО, споживчий надлишок — АБВ).

Надлишок споживача можна розглядати як різницю між максимальною ціною, яку споживач заплатив би за кожну кількість блага Х, і ринковою вартістю цієї кількості.

ОСНОВНІ ТЕРМІНИ

Лінія «дохід—споживання» — крива, яка поєднує всі точки оптимуму споживача, що відповідають різним величинам його доходу.

Благо з нормальною споживчою цінністю (повноцінне) — благо, споживання якого збільшується при збільшенні доходу споживача.

Благо з низькою споживчою цінністю (неповноцінне) — благо, споживання якого зменшується при збільшенні доходу споживача.

Лінія Енгеля — крива, яка показує взаємозв’язок оптимального обсягу споживання певного товару та певного рівня доходу споживача.

Лінія «ціна—споживання» — крива, яка поєднує всі точки оптимуму споживача, що відповідають різним величинам ціни.

Ефект заміни — зміна обсягу споживання блага, що є результатом відносного подорожчання (здешевлення) цього блага щодо інших благ.

Ефект доходу — зміна обсягу споживання блага, що є результатом зміни реального доходу, яка сталася внаслідок зміни ціни на це благо.

Надлишок споживача — різниця між максимальною сумою грошей, яку споживач згоден був би заплатити за придбану кількість блага, і сумою грошей, дійсно заплаченою за придбані блага.

Тема 26.

Ринковий попит

Уподобання окремого споживача на ринку товарів визначають його бажання придбати товар, а бюджетні можливості в порівнянні з цінами — можливість придбання. Процес виявлення бажання та можливостей завжди відбувається в певний проміжок часу за інших незмінних умов. Такими є основні контури моделі в теорії попиту і пропозиції, що посідає одне з найважливіших місць у поясненні поведінки ринкових суб’єктів як на мікро-, так і на макрорівні. Функція, на якій базується модель попиту, має вигляд



, (5.1)

де QD — обсяг (величина) попиту на товар, одиниць за проміжок часу; P — ціна на товар, грош. од.



Обсяг (величина) попиту є саме такою кількістю товару, яку бажає і може придбати споживач (споживачі) в певний проміжок часу за деякою ціною (з діапазону можливих цін) за інших незмінних умов.

Умови, в яких формується попит, характеризують середовище, в якому здійснюють свій вибір споживачі. Основними чинниками (детермінантами) попиту, окрім ціни даного товару (5.1), вважаються:

— ціни товарів-замінників (PIC, ..., PNC);

— ціни доповнюючих товарів (PIK, …, PNK);

— дохід споживачів (I);

— уподобання споживачів (М);

— очікування споживачів щодо змін на ринку (О);

— природні (зовнішні) умови споживання (Z).

Зазначені чинники (PIC, ..., PNC; PIK, ..., PNK; I; M; O; Z), що їх називають неціновими детермінантами попиту, визначають умови, в яких формується попит. Внаслідок їх впливу змінюється попит у цілому (або умови попиту). Не за кожним з них можна визначити кількісно міру впливу, але напрям змін — напевне.

Рис. 5.1. Лінія попиту

Математичне дослідження моделі попиту здійснюється за функціональною залежністю, що враховує вплив одного з наведених вище чинників, найчастіше — цінової детермінанти (5.1). Таку залежність для певного товару можна вивести в результаті спостережень, якщо абстрагуватися від впливу інших детермінант (прийняти їх дію за незмінну). Попри всю різноманітність визначуваних таким чином конкретних функцій попиту їх об’єднує обернений характер залежності, а саме: зростання ціни за інших незмінних умов призводить до зменшення обсягу попиту, і навпаки. Цю емпірично визначену залежність називають законом попиту. Графічно така залежність має вигляд лінії з від’ємним нахилом (рис. 5.1).

Якщо змінюється ціна товару, то спостерігається зміщення вздовж лінії попиту (а  в), а якщо змінюється якась з нецінових детермінант — зміщення самої лінії попиту (D1  D2).

Ці зміни діагностуються по-різному і називаються, відповідно, змінами обсягу попиту та змінами умов попиту (або попиту в цілому).

Передбачення напряму і величини коливань попиту під впливом різних чинників здійснюється за допомогою спеціального показника — еластичності як міри реагування. Еластичність попиту характеризує ступінь реакції споживачів на коливання однієї з детермінант попиту, найчастіше кількісно визначеної: ринкової ціни товару, доходу споживача, ціни на взаємозв’язаний товар. Тому розрізняють еластичність попиту за ціною та доходом, перехресну еластичність, які кількісно визначаються коефіцієнтами.

Коефіцієнт еластичності попиту за ціною показує, на скільки процентів зміниться обсяг попиту при зміні ціни товару на 1%. У загальному випадку

. (5.2)

Оскільки обсяг попиту знаходиться в оберненій залежності від ціни, то коефіцієнт цінової еластичності — величина від’ємна. Як правило, увага звертається на абсолютне значення коефіцієнта. Розрізняють попит нееластичний (Ер < 1), одиничної еластичності (Ер = 1) та еластичний (Ер > 1). У разі абсолютної нееластичності (ЕР = 0) лінія попиту розміщена паралельно осі ординат, у разі абсолютної еластичності вона паралельна осі абсцис.

Формула для обчислення Ер така:

. (5.3)

Якщо процентні зміни ціни та обсягу попиту досить великі, тобто такі, що ведуть до істотного просування вздовж кривої попиту, наприклад, від а до b (рис. 5.2), то коефіцієнт Ер обчислюється за формулою дугової еластичності. Для цього використовується:



;

. (5.4)

Цінова еластичність попиту впливає на обсяг загального виторгу від реалізації товару.

Сукупний виторг у будь-якій точці кривої попиту, наприклад, в точці А (рис. 5.2), можна визначити у вигляді площі прямокутника, утвореного перпендикулярами від даної точки з обома осями.

За умов різної еластичності попиту зміна ціни викликає відповідну реакцію покупців на зміну обсягу покупок і сукупного виторгу.

Так, при зниженні ціни за еластичного попиту обсяг покупок різко зростає, зростає і сукупний виторг (рис. 5.2, а). При зниженні ціни за нееластичного попиту попит зростає дуже повільно, а сукупний виторг спадає (рис. 5.2, в). За одиничної еластичності площі прямокутників однакові, оскільки зміни висот і основ компенсують одна одну (рис. 5.2, б).

Рис. 5.2. Взаємозв’язок ціни товару, еластичності та виторгу продавця

Існує загальне правило: якщо попит нееластичний, то сукупний виторг продавця змінюється в тому ж напряму, що й ціна. За еластичного попиту напрями зміни цих величин протилежні.

Коефіцієнт перехресної еластичності попиту (EXY) характеризує міру реакції обсягу попиту на один товар (Х) на зміну ціни іншого товару (Y).

EXY показує, на скільки процентів зміниться обсяг попиту на товар Х за зміни ціни товару Y на 1%. Методика аналогічна (5.3) та (5.4). Для незалежних товарів EXY = 0, для замінників EXY > 0, для взаємодоповнюючих товарів EXY < 0.

Коефіцієнт еластичності попиту за доходом (EI) характеризує міру реакції обсягу попиту на товар за зміни величини доходу споживача. EІ показує, на скільки процентів зміниться обсяг попиту на товар за зміни доходу споживача на 1% . Методика аналогічна (4.3) та (4.4). Якщо ЕІ > 0, товар вважається повноцінним; якщо ЕІ < 0, товар вважається «неповноцінним».

Серед повноцінних товарів виділяють товари першої необхідності (0 < EI < 1) та предмети розкоші (EI > 1).

ОСНОВНІ ТЕРМІНИ

Обсяг попиту — кількість товару, яку споживачі бажають і можуть придбати за певною ціною з визначеного діапазону цін у певний проміжок часу за інших незмінних умов.

Зміна обсягу попиту певного товару — результат впливу коливання ціни цього товару за інших незмінних умов. Графічно ілюструється переміщенням від однієї точки даної лінії попиту до іншої.

Зміна умов попиту (попиту в цілому) — результат впливу зміни нецінових детермінант попиту. Графічно ілюструється зміщенням лінії попиту праворуч або ліворуч.

Еластичність попиту — міра реакції обсягу попиту на коливання однієї з детермінант, а саме:

— ціни даного товару;

— ціни взаємозв’язаного з ним товару (перехресна цінова еластичність попиту);

— доходу споживача (еластичність попиту за доходом).



Тема 27.

Мікроекономічна модель підприємства

Мікроекономіка розглядає підприємство як цілісний об’єкт, що здійснює перетворення ресурсів на готову продукцію, як один з найважливіших різновидів мікросистем.

Підприємство є ринково-виробничою системою. Воно водночас виступає у ролі споживача факторів виробництва (купує ресурси на ринках факторів), виробника продукції та її продавця на ринках товарів і послуг.

Будь-яка система, за термінологією загальної теорії систем, має вхід, процесор та вихід. На вході підприємства — так звані прості елементи процесу виробництва (фактори виробництва): засоби праці, предмети праці, робоча сила, енергія, інформація тощо. Процесор — це трансформація факторів виробництва у готову продукцію, а саме — виробничий процес. Вихід — кінцеві результати виробництва: товари або послуги у грошовому чи натуральному вимірі, вироблені підприємством за певний проміжок часу з використанням необхідних для цього ресурсів.



Ресурси, або фактори виробництва, — це блага, які потрібно придбати підприємству для забезпечення випуску інших благ — готової продукції. Заведено розрізняти такі групи факторів виробництва: працявсі розумові та фізичні витрати, що здійснюються людьми в процесі виробництва; фізичний капітал, або просто капітал, — засоби виробництва, зокрема будівлі, споруди, устаткування та товарно-матеріальні цінності; природні ресурси — все, що може бути використане у виробництві в натуральному стані, тобто без будь-якої обробки (земля, ліс, мінерали тощо); підприємницький хист.

З огляду на можливості підприємства змінювати обсяги використання ресурсів у процесі виробництва, діяльність його як мікросистеми досліджують протягом певних періодів часу: миттєвого — період виробництва, протягом якого жодний фактор не може бути змінений; короткострокового — період у виробничій діяльності підприємства, протягом якого один із факторів розглядається як змінний (наприклад, праця), інші — як постійні; довгострокового — період у діяльності підприємства, достатній для зміни обсягів використання всіх без винятку факторів виробництва, потрібних для випуску продукції.

За кількістю найменувань продукції підприємство поділяють на монопродуктові та багатопродуктові. В мікроекономіці виходять з припущення, що кожне підприємство випускає лише один вид продукції, тобто монопродукт.

Гіпотеза про раціональність поведінки суб’єктів ринкових відносин означає, що фірма прагне приймати такі рішення, які б дозволили їй за умов обмеженості ресурсів максимізувати прибуток, тобто основною метою діяльності підприємства є максимізація прибутку. Досягнення цієї мети вимагає здійснення вибору:



  • що виробляти ?

  • яким чином виробляти?

  • для кого призначаються результати виробництва?

Підприємство володіє суверенітетом у прийнятті рішень щодо своєї діяльності. Припущення про єдину мету діяльності підприємства є певним спрощенням. Воно може мати й інші цілі, особливо у короткостроковому періоді, але домінуючою метою у довгостроковому періоді має бути саме максимізація прибутку, інакше підприємство не зможе втриматись у своєму бізнесі та досягати інших цілей.

Виробничі відносини на мікрорівні — це, передусім, технологічні відносини. Технологія — це сукупність знань про технічні засоби здійснення виробничого процесу, про те, як сполучити різні фактори виробництва для забезпечення випуску певного блага.

Однією з головних умов отримання максимального прибутку є ефективність виробництва. Слід розрізняти технологічну та економічну ефективність виробництва.

«Портрет» (модель) підприємства складається з виробничої функції, яка показує залежність між максимально можливим обсягом випуску продукції (Q) та обсягом ресурсів (Х), що для цього використовуються:



Q = f (х1, х2, …, хi, …, xn). (6.1)

Якщо весь спектр комбінацій факторів виробництва прийняти як витрати праці (L) і капіталу (К), то виробнича функція може бути визначена так:

Q = f (L, K), (6.2)

де Q — максимальний обсяг продукції, що виробляється за даною технологією (даного співвідношення праці та капіталу).

Виробнича функція в короткостроковому періоді (так звана однофакторна) відображає максимально можливий випуск продукції за різних обсягів використання одного з факторів виробництва та незмінної кількості застосованих інших виробничих факторів:

Q = f (X). (6.3)

Загальний обсяг виробництва, який досягається за певного кількісного поєднання змінного ресурсу з незмінною кількістю інших ресурсів, називається сукупним продуктом (ТР). Величина сукупного продукту змінюється зі зміною обсягів використання змінного фактора.



Середній продукт () відображає середню віддачу (продуктивність) змінного фактора, тобто загальний обсяг продукції, який припадає на одиницю фактора Х:

. (6.4)

Граничний продукт (МР) — це приріст загального обсягу виробництва (додатковий продукт), здобутий завдяки збільшенню використання змінного фактора на одну додаткову одиницю за незмінної величини всіх інших факторів виробництва:

(6.5)

де ТР — приріст обсягу виробництва; Х — приріст змінного фактора.

Якщо витрати змінного фактора збільшувати в нескінченно малих кількостях, то граничний продукт саме й виражатиме граничну продуктивність фактора (наприклад, гранична продуктивність праці, гранична продуктивність капіталу). Це поняття посідає центральне місце в теорії фірми, оскільки зіставлення продуктивності та ринкової ціни фактора виробництва обгрунтовує рішення фірми щодо доцільності залучення додаткових одиниць змінного фактора.

До найважливіших параметрів підприємства як мікроекономічної моделі належать також витрати виробництва, виторг і прибуток. Загальні обсяги витрат ресурсів (факторів виробництва), або грошові витрати, здійснювані підприємством для виробництва певного обсягу продукції, становлять його витрати виробництва.

У теоретичній економіці розрізняють бухгалтерські та економічні витрати.

Бухгалтерські витрати — це фактичні витрати підприємства на виробництво продукції у певному обсязі.

З огляду на обмеженість ресурсів доходимо висновку: використання будь-якого ресурсу для виробництва певного товару виключає можливість його використання у виробництві іншого (альтернативного) товару. Витрати, що виникають як результат втрачених можливостей через альтернативне використання ресурсів, називаються альтернативними, або економічними. Для окремого підприємства економічні витрати — це безпосередні витрати підприємства на ресурси разом із недоотриманим виторгом від найкращого альтернативного способу використання цих ресурсів.

Бухгалтерські витрати відрізняються від економічних ще й тим, що вони не містять у собі вартість тих послуг факторів виробництва, використовуваних у відповідному процесі, які є власністю підприємства. Витрати, обумовлені використанням факторів виробництва, які є власністю підприємства, називаються неявними витратами.

Явні витрати — це витрати підприємства, спрямовані на придбання необхідних виробничих ресурсів. Бухгалтерські витрати містять у собі лише явні витрати. економічні (альтернативні) витрати охоплюють явні та неявні витрати.

Витрати на виробництво певного обсягу продукції (Q) називають сукупними витратами (ТС).



Середні сукупні витрати (АТС) — це кількість сукупних витрат виробництва, що припадає на одиницю випуску продукції:

. (6.6)

Граничні витрати (МС) — це приріст сукупних витрат підприємства, пов’язаний із виробництвом додаткової одиниці продукції. Як правило, під граничними витратами розуміють витрати, пов’язані з випуском останньої одиниці продукції.

. (6.7)

Залежно від змін граничних витрат вирішується питання про доцільність збільшення або зменшення обсягу виробництва.



Валовий (сукупний, загальний) виторг — це сума коштів, яку одержала фірма від реалізації товарів за певний час. Він дорівнює ціні (Р) проданого товару, помноженій на обсяг продажу (Q):

TR = PQ. (6.8)

Сукупний прибуток — це величина, на яку валовий виторг (TR) підприємства перевищує його сукупні витрати (ТС). Розрізняють бухгалтерський та економічний прибуток. Бухгалтерський прибуток дорівнює різниці між загальним виторгом і бухгалтерськими витратами. Величина економічного прибутку встановлюється як різниця між економічними витратами та виторгом підприємства.

Якщо підприємство отримує нульовий економічний прибуток, то воно покриває усі свої витрати. Нормальний прибуток — це прибуток, від якого відмовляються власники підприємства на користь ресурсів на своєму підприємстві, але який вони могли б отримати, вклавши свої ресурси в інші напрями діяльності поза межами підприємства. Отже, до внутрішніх витрат відноситься й нормальний прибуток, необхідний для того, щоб залучити та утримати ресурси в межах даного виробництва.

зі зміною обсягу виробництва величини валового виторгу і сукупних витрат змінюються по-різному, а отже, величина прибутку підприємства залежатиме від обсягу випуску продукції. Саме тому підприємства намагаються встановити такий обсяг виробництва і реалізації продукції, за якого забезпечується найбільший прибуток. З цією метою обчислюється граничний виторг (MR), тобто приріст загального виторгу підприємства в результаті збільшення випуску продукції на одну одиницю:

. (6.9)



Середній виторг (AR) — це виторг підприємства в розрахунку на одиницю продукції:

. (6.10)



ОСНОВНІ ТЕРМІНИ

Альтернативні витрати — цінність найкращого варіанту використання ресурсів, від якого відмовилися в процесі економічного вибору, або обсяги інших благ, від виробництва яких треба відмовитися, щоб збільшити обсяг виробництва певного блага.

Виробництво — процес перетворення виробничих ресурсів (факторів) на економічні блага (продукти).

Виробнича функція — співвідношення між будь-якою комбінацією факторів виробництва і максимально можливим обсягом продукції.

Витрати виробництва — вартість усіх факторів виробництва, що витрачаються для виготовлення та реалізації певної кількості продукції, а також для підтримки у працездатному стані існуючих виробничих потужностей.

Витрати сукупні — витрати на виробництво певного обсягу продукції.

Витрати середні сукупні — кількість сукупних витрат виробництва, що припадає на одиницю випуску продукції.

Витрати граничні — приріст сукупних витрат, пов’язаний із виробництвом додаткової (як правило, останньої) одиниці продукції.

Виторг (сукупний виторг) підприємства — сума коштів, одержана підприємством від реалізації своїх товарів за певний час.

Ефективність виробництва характеризує зв’язок між обсягом вироблених економічних благ і кількістю застосовуваних ресурсів.

Ефективність виробництва економічна — випуск даного обсягу продукції з мінімальними середніми витратами або випуск максимального обсягу продукції за даного обсягу виробничих ресурсів.

Ефективність виробництва технологічна. Процес є технологічно ефективним, якщо не існує жодного іншого способу, при якому для виробництва даного обсягу продукції витрачається менша кількість хоча б одного з ресурсів за умови незбільшення інших видів ресурсів.

Підприємство (виробниче) — мікросистема, яка перетворює фактори виробництва на товарну продукцію.

Прибуток — різниця між виторгом підприємства та його витратами.

Бухгалтерський прибуток — різниця між виторгом підприємства та бухгалтерськими явними витратами.

Економічний прибуток — різниця між виторгом підприємства та альтернативними витратами ресурсів, застосовуваних у виробничому процесі (економічними витратами).

Нормальний прибуток — мінімальна (нормальна) винагорода, необхідна для того, щоб залучити та утримати ресурси в межах даного напряму діяльності. Згідно з економічною теорією до нормального прибутку належить сукупність усіх тих мінімальних виторгів, котрі представляють собою витрати невикористаних можливостей.

Продукт: сукупний (ТР), середній (АР), граничний (МР). Сукупний продукт змінного фактора виробництва — обсяг випуску продукції, що припадає на певну кількість даного фактора виробництва. Середній продукт — обсяг випуску продукції, що припадає на одиницю змінного фактора виробництва. Граничний продукт — приріст загального обсягу випуску продукції, здобутий завдяки збільшенню використання змінного фактора виробництва на одну додаткову одиницю за незмінної величини всіх інших факторів виробництва.
Тема 28.

Варіації факторів виробництва та оптимум товаровиробника

У мікроекономіці процес виробництва розглядається суто функціонально, тобто як процес перетворення вхідного потоку факторів (ресурсів, витрат) на вихідний потік — готову продукцію з використанням певної технології виробництва, та описується за допомогою виробничої функції. Це зумовлює необхідність поглибленого аналізу виробничих функцій.




Рис. 7.1. Сукупний, середній та граничний продукти змінного фактора виробництва та їх взаємозв’язки


Розглянемо випадок, коли обсяги використання всіх факторів виробництва, окрім одного, є фіксованими, тобто однофакторну виробничу функцію (ВФ), або ВФ короткострокового періоду, або частинну варіацію факторів виробництва. Основними показниками тут є динаміка сукупного (ТР), середнього (АР) та граничного (МР) продукту змінного фактора виробництва. Взаємозв’язок показників ТР, АР і МР та обсягу використання змінного фактора Х ілюструє рис. 7.1. Сукупний продукт збільшується разом із збільшенням змінного фактора Х і досягає у точці А найбільшого значення, потім збільшення припиняється. Середній продукт збільшується, досягає найбільшого значення у точці В, потім спадає. Граничний продукт збільшується, досягаючи найбільшого значення у точці С, потім спадає.

Характер зміни показників означає, що, починаючи з певного моменту (на рисунку — точка С), кожна додаткова одиниця змінного фактора стає все менш результативною. Більш того, додаткові витрати фактора можуть негативно вплинути на випуск продукції (на рис. 7.1, б МР < 0 при Х > 8). Цей факт означає не лише зниження граничного продукту (граничної продуктивності) фактора, а й порушення оптимальної комбінації залучених факторів (використовуваної технології виробництва).

Закономірність, що спостерігається в аналогічних ситуаціях, відома в теоретичній економіці як закон спадної продуктивності (віддачі) змінного фактора виробництва. Згідно з цим законом залучення до процесу виробництва все більшої додаткової кількості певного фактора за незмінних обсягів інших факторів призводить зрештою до того, що віддача (продуктивність) кожної наступної одиниці змінного ресурсу буде менша за віддачу попередньої одиниці цього ресурсу, тобто гранична продуктивність спадає. Залежно від співвідношень МР, АР і ТР можна визначити чотири стадії виробництва (табл. 7.1).

Таблиця 7.1

Характеристика графіка виробничої функції у короткостроковому періоді

Фаза

Сукупний
продукт, ТР

Середній
продукт,

Граничний
продукт, МР

Кінцева точка фази

І

Збільшується

Збільшується

Збільшується
до max

 = max

II

Збільшується

Збільшується
до max

Знижується
МР  АР

АР = max
МР = АР

III

Збільшується
до max

Знижується

Знижується
до 0

ТР = max
МР = 0

IV

Знижується

Знижується

Знижується



Закономірним є те, що криві АР і МР на рис. 7.1, б перетинаються в точці В, де середня продуктивність змінного фактора є максимальною, тобто в цьому випадку досягається найефективніше використання ресурсу. Розглянуті взаємозалежності показників використовуються при обгрунтуванні управлінських рішень щодо розширення або згортання виробництва у короткостроковому періоді:

— на І фазі необхідно збільшувати масштаби виробництва, залучаючи більшу кількість змінного фактора виробництва;

— на ІІ фазі є рація продовжувати залучати ресурси, нарощувати виробництво продукції за максимальних значень середньої та граничної продуктивності змінного фактора виробництва. Проте обсяг продукції ще не є максимальним;

— на ІІІ фазі обсяг продукції буде найбільшим при дуже низькій середній та граничній продуктивності ресурсу;

— на IV фазі слід припинити залучати ресурси. Граничний продукт має від’ємне значення.

Двофакторна виробнича функція, або ізоквантна варіація факторів виробництва, моделює виробничий процес, в якому змінними є обсяг використання двох факторів виробництва.

У табличній формі вона подається у вигляді так званої виробничої сітки (табл. 7.2).

Таблиця 7.2

Виробнича сітка (обсяги виробництва продукції за різних комбінацій виробничих факторів)

Капітал, од.

Праця, од.

1

2

3

4

5

1

20

40

55

65

75

2

40

60

75

85

90

3

55

75

90

100

105

4

65

85

100

110

115

5

75

90

105

115

120

Кожна клітина таблиці відображає максимальний обсяг випуску, який забезпечується відповідними обсягами факторів. Для побудови двофакторної функції у графічній формі слід вибрати в табл. 7.2 усі комбінації ресурсів, що забезпечують той самий обсяг випуску, і нанести відповідні точки на координатну площину К, L. Якщо з’єднати ці точки, отримаємо лінію незмінного випуску — ізокванту (рис. 7.2).

Ізокванта — це лінія, кожна точка якої відображає такі комбінації ресурсів (праці та капіталу), які дають змогу отримати однаковий обсяг виробництва продукції. Чим більша кількість використовуваних ресурсів, тим більший обсяг виробництва і тим далі від початку координат міститься відповідна ізокванта. Сукупність ізоквант однієї виробничої функції, кожна з яких відповідає певному обсягу випуску продукції, називається картою ізоквант (рис. 7.3).

Рис. 7.2. Ізокванта Рис. 7.3. Карта ізоквант

Отже, різні комбінації факторів виробництва (у межах ізокванти) забезпечують виробництво певної кількості продукції, а це означає, що ці фактори деякою мірою є взаємозамінними. Взаємозамінність виробничих ресурсів у кожній точці ізокванти є різною. Для означення рівня взаємозамінності факторів виробництва використовують граничну норму технологічної заміни (MRTS). Ця величина показує, на скільки одиниць має зменшитися виробниче споживання одного ресурсу в обмін на збільшення кількості споживання іншого ресурсу на одиницю за умови, що обсяг виробництва залишається незмінним. Так, наприклад, гранична норма технологічної заміни праці капіталом визначається за формулою

, (7.1)

а капіталу працею



. (7.2)

Можливості взаємозаміщення факторів виробництва знаходяться в діапазоні від випадку, коли фактори ідеально взаємозамінні (рис. 7.4, а), до виробничої функції із жорстко фіксованою пропорцією їх використання (рис. 7.4, б).

Рис. 7.4. Ізокванти для виробничих функцій: а — з ідеальною


взаємозамінністю; б — з фіксованою пропозицією факторів виробництва

Розширюючи виробництво для виготовлення більшої кількості продукції, виробники залучають все більшу й більшу кількість необхідних ресурсів, підприємство змінює масштаб виробництва. При цьому можливий різний ефект від масштабу виробництва. Якщо обсяг виробництва збільшується відчутніше, ніж обсяги використання ресурсів, то маємо зростаючий ефект від зміни масштабу виробництва. Якщо приріст обсягу виробництва відповідає приросту витрат факторів виробництва, то ефект масштабу виробництва є сталим. Якщо зростання випуску продукції відбувається нижчими темпами, ніж збільшення витрат факторів виробництва, то спостерігається ефект спадної віддачі від зміни масштабу виробництва (рис. 7.5).




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал