Змістовий модуль 1 Основи економічної теорії Тема Предмет і метод економічної теорії



Сторінка10/34
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.28 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   34
Тема 10.

Світове господарство та міжнародні економічні відносини

1. ЕКОНОМІЧНІ ОСНОВИ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА

Суть та структура світового господарства

Нині практично немає жодної країни, економіка якої б розвивалась відокремлено від інших. Господарства країн тісно пов’язані потоками товарів, послуг, капіталу, робочої сили, науково-технічними зв’язками, утворюючи складну та динамічну систему світового господарства.

Отже, світове господарство – це сукупність національних економік, об’єднаних спільними економічними інтересами та різними світогосподарськими зв’язками.

Процес формування світового господарства розпочався давно і закінчився на межі XIX – XX сторіч. Відтоді стан національних економік визначається не лише внутрішніми чинниками, але й глибиною участі в міжнародному поділі праці, що робить їх дедалі тісніше взаємопов’язаними та взаємозалежними. Однак світове господарство як цілісна система склалося лише в останні десятиліття XX сторіччя.

Цьому сприяли:


  • небезпека ядерної війни, яка змусила країни об’єднувати свої зусилля для її відвернення;

  • розвиток сучасної НТР, який супроводжувався великими витратами на проведення НДДКР, які часто були непосильні окремим державам;

  • потреба міжнародного співробітництва для розв’язання глобальних проблем сучасності.

Світове господарство – динамічна система. У другій половині XX століття його стрімкий розвиток пов’язаний із формуванням світової економічної інфраструктури та економічних і політичних утворень, інтеграційними процесами, зростанням ролі транснаціональних корпорацій, розвалом комуністичної системи і переходом багатьох новоутворених країн до ринкової економіки.

Можливо найсуттєвішою рисою сучасного етапу розвитку світового господарства є глобалізація, яку характеризує всебічне поглиблення взаємозалежності окремих країн та регіонів світу. Нині спостерігаємо щораз більшу залежність економічної ситуації у світі від процесів у країнах-лідерах, посилення тенденцій координації економічної політики на глобальному рівні, неможливість розв’язання більшості проблем на обмеженому національному просторі, розширення фінансових структур до рівня глобальних ринків, перетворення національних корпорацій на глобальні ТНК.

Світове господарство характеризує складна соціально-економічна структура. У другій половині XX ст. популярним було виокремлення в ній так званих Центру і Периферії. Прихильниками такого поділу були здебільшого представники країн, що розвиваються, хоча цей погляд поділяли і деякі західні вчені.

Центр представлений економічно розвинутими країнами, які здебільшого входять до Організації економічного і соціального розвитку (ОЕСР). Решта країн світу становила Периферію. Сюди належать країни, що розвиваються та країни, що виникли внаслідок розвалу соціалістичного табору, економіка яких характеризується як перехідна чи транзитивна до ринкової.

Країни Центру, на думку прихильників такої структури, зосереджують у своїх руках капітал, нові технології та інформацію, що наділяє їх економічною владою стосовно інших країн. Перевагою країн Периферії є наявність сировинних ресурсів, дешевої робочої сили та великого споживчого ринку.

Останнім часом поділ світу на Центр і Периферію втратив свою популярність, що пов’язано з посиленням тенденцій проникнення окремих країн Периферії у Центр. Йдеться, зокрема, про так звані «нові індустріальні країни» (НІК): Південну Корею, Тайвань, Сингапур, Бразилію, Аргентину та ін.

У регіональній структурі світового господарства виокремлюють п’ять великих регіонів світу, які різняться між собою рівнем економічного розвитку, а також темпами та масштабами інтеграційних процесів: Європейський, Північноамериканський, Латиноамериканський, Азійсько-Тихоокеанський та Африканський регіони.

Класифікація країн у світовій економіці

В економічній літературі країни світового господарства поділяють на окремі групи.



За критерієм рівня доходу на особу розрізняють країни з низьким, середнім та високим рівнем доходів. Країни із середнім рівнем доходів поділяють на країни з доходом, нижчим від середнього, і країни, з доходом вищим від середнього.

До групи країн з низьким рівнем доходів належать переважно африканські, найбідніші азійські країни, а також деякі країни, що утворилися з розпадом СРСР.



Країни з доходом нижчим від середнього – це переважно країни Східної Азії, Латинської Америки, Близького Сходу, а також більшість країн колишнього СРСР. До цієї групи країн віднесена й Україна. Країни з доходом вищим від середнього – це здебільшого країни Центрально-Східної Європи, деякі латиноамериканські країни та інші.

До групи країн з високим рівнем доходів належать країни Організації економічного і соціального розвитку (ОЕСР), а також країни-експортери нафти, об’єднані в ОПЕК, та деякі нові індустріальні держави.

Однак, за цією класифікацією, не можна чітко розмежувати «більш» розвинуті та «менш» розвинуті країни. Скажімо, країни-експортери нафти, доходи яких різко зросли відтоді, як зросли ціни на нафту і які належать до однієї групи з такими високорозвинутими країнами, як США, Канада, Японія, Великобританія та ін., мають слаборозвинуту економіку та є доіндустріальними державами.

Зважаючи на це, класифікуючи країни за економічними ознаками, враховують не лише показник ВВП на душу населення, але й характер економіки (ринкова чи перехідна). Зокрема, за цими критеріями, країни в міжнародній практиці поділяють на три групи:



  • розвинені країни;

  • країни, що розвиваються;

  • країни з перехідною економікою.

До групи розвинених належать країни з ринковою економікою, які вирізняються високим рівнем соціально-економічного розвитку. Нині налічують 29 таких країн. ВВП на душу населення в цих країнах становить щонайменше 12 тис. дол. Загалом на ці країни припадає більша частина світового ВВП і понад 70% світової торгівлі та міжнародних інвестицій.

Країни, що розвиваються – це країни з ринковою економікою, але низьким рівнем соціально-економічного розвитку. Нині їх є близько 140. Вони займають майже 70% території Земної кулі, там проживає понад 80% усього населення світу. Однак їх частка у виробництві світового ВВП невелика. Особливістю цих країн є те, що хоч вони дуже різні, однак такі риси, як багатоукладний характер економіки, нерозвиненість виробничої та соціальної інфраструктури, залежність від експорту сировини, переважно незначний середньодушовий дохід, низький рівень індустріалізації тощо, дають підстави віднести їх до однієї групи. Переважно це країни з низьким рівнем доходів, середньорічний дохід на душу населення в яких становить 150-700 дол. Йдеться про деякі азійські, латиноамериканські та африканські країни, більшість населення яких неписьменна та страждає від бідності.

Однак до цієї категорії належать і країни з високим рівнем доходів. Це країни-експортери нафти, об’єднані в ОПЕК. ВВП на душу населення у них найвищий у світі, зокрема в Саудівській Аравії – понад 12 тис. дол., Кувейті – 17 тис. дол., Катарі – понад 21 тис. дол., Об’єднаних Арабських Еміратах – близько 23 тис. дол. Поміж тим, ці країни й надалі доіндустріальні і мають слаборозвинену економіку.

У групі країн, що розвиваються чітко вирізняються і так звані «нові індустріальні країни» (НІК) – Бразилія, Гонконг, Тайвань, Південна Корея, Мексика та інші. Ці країни характеризує сучасна структура економіки, значний ВВП на душу населення і високі темпи економічного зростання.

До групи країн з перехідною економікою належать держави, які здійснюють перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки. Це передовсім країни Центральної і Східної Європи, 15 країн, що утворилися після розпаду Радянського Союзу, а також Монголія і В’єтнам. Наприкінці XX ст. спостерігалась велика диференціація ринкових перетворень у цих країнах. Одні з них – Чехія, Польща, Угорщина – змогли упродовж перших років ринкової трансформації зупинити спад і перейти до економічного зростання. Інші ж десятиліття боролися з економічним спадом. Ринкові перетворення відбуваються там значно повільніше.



Міжнародний поділ праці та спеціалізація. Інтернаціоналізація господарського життя

Економічною основою становлення цілісності світового господарства є міжнародний поділ праці.



Міжнародний поділ праці (МПП) – це розмежування певних видів діяльності між окремими країнами, що передбачає взаємовигідний обмін факторами і результатами виробництва.

Передумовою розвитку міжнародного поділу праці був промисловий переворот. Велике машинне виробництво дало змогу продукувати більший обсяг продукції, задовольняючи не лише власні потреби, а й обмінюючи її надлишок на світовому ринку. Це стимулювало розвиток зовнішньої торгівлі. Відтак вигоди від зовнішньої торгівлі привели до розширення виробництва певних товарів, спеціалізації країн на їх виробництві.



Міжнародна спеціалізація – це форма міжнародного поділу праці, яка передбачає зосередження виробництва певних видів продукції в економіці окремих країн, виходячи із структури економіки та науково-технічного потенціалу країни.

Міжнародна спеціалізація сприяє підвищенню ефективності використання ресурсів та продуктивності праці, забезпечуючи зростання обсягу національного виробництва і підвищення життєвого рівня населення країн-учасників.

Міжнародний поділ праці є продовженням національного поділу праці, закономірним наслідком його розвитку всередині країни та між ними.

У своєму розвитку міжнародний поділ праці зазнав великих змін. Панівним чинником на початкових етапах його становлення були природно-географічні умови (відмінності в кліматі, території, чисельності населення, економіко-географічному розташуванні, забезпеченості природними ресурсами тощо), які визначали можливість виробництва тих чи інших товарів і ступінь участі країни в міжнародному поділі праці.

Згодом під впливом НТП міжнародний поділ праці звільняється від визначального впливу природних умов. Головними стають науково-технічні досягнення країн, їх участь у певних наукових напрацюваннях та наукомістких технологіях.

Значний вплив на міжнародний поділ праці мають і соціально-економічні чинники, зокрема рівень кваліфікації та мотивації робочої сили, виробнича і соціальна інфраструктура, особливості історичного розвитку, виробничі, зовнішньоекономічні та національні традиції.

Певний, а іноді й суттєвий, вплив на міжнародний поділ праці мають політичні чинники. Зокрема такі, як форма політичного правління, ступінь розвитку державного суверенітету, співвідношення політичних сил у країні, ступінь впливу державних інститутів на економічні процеси тощо.

Особливості сучасного міжнародного поділу праці зумовлені частково високою наукомісткістю та технологічною складністю виробництва. Якщо на етапах становлення міжнародного поділу праці переважала міжгалузева спеціалізація, що передбачала пріоритетний розвиток окремих галузей за повної або часткової відсутності інших, то нині випереджувальними темпами розвивається внутрішньогалузева на основі предметної та подетальної спеціалізації. Саме внутрішньогалузева спеціалізація посприяла таким новим індустріальним країнам, як Тайвань, Південна Корея, Сингапур, Мексика, Аргентина зробити справжній стрибок в економічному розвитку.

Поглиблення міжнародного поділу праці, розвиток і вдосконалення його форм сприяють інтернаціоналізації господарського життя.



Інтернаціоналізація господарських відносин – це процес зближення і посилення взаємозалежності національних економік на основі тісного переплетення їхніх капіталів, факторів виробництва та економічних інтересів.

Інтернаціоналізація господарського життя виявляється і на мікро-, і на макрорівні. Зокрема на мікрорівні вона означає залучення фірми до міжнародних операцій, починаючи з вибору зарубіжних ринків, конкретних форм виходу на них і закінчуючи утворенням сучасних ТНК.

На макрорівні інтернаціоналізація господарського життя означає розширення та поглиблення міжнародних економічних зв’язків через полегшення переміщення факторів і результатів виробництва між країнами. Безпосереднім виявом інтернаціоналізації на макрорівні є утворення регіональних об’єднань.

Інтернаціоналізація господарського життя супроводжується підвищенням ефективності виробництва в окремих країнах, прискоренням розвитку науки і техніки та підвищенням життєвого рівня населення.

Основними кількісними показниками процесу інтернаціоналізації є експортна, імпортна та зовнішньоторговельна квоти, які мають нині тенденцію до зростання. Інтернаціоналізація господарських відносин супроводжується випереджуванням зростання міжнародної торгівлі порівняно із світовим ВВП.

Основні форми зовнішньоекономічних зв’язків країн

Національні економіки взаємодіють, як відомо, через систему зовнішньоекономічних зв’язків, які нині найдинамічніші у системі міжнародних відносин.



Зовнішньоекономічні зв’язки – це взаємні стосунки між державами, фірмами та домогосподарствами в сфері економічної співпраці. Ці стосунки ґрунтуються на міжнародному поділі праці та охоплюють торгівлю товарами і послугами, переміщення капіталу, робочої сили, фінансово-кредитні операції, науково-технічну співпрацю, валютні розрахунки тощо.

Сучасні зовнішньоекономічні зв’язки характеризують такі особливості:



  • залучення до зовнішньоекономічних зв’язків господарських суб’єктів практично усіх країн світу;

  • поглиблення співробітництва розвинених країн з країнами, що розвиваються і країнами перехідної економіки; взаємозв’язок основних форм зовнішньоекономічних зв’язків, їх розвиток та вдосконалення з розгортанням НТР та становленням світової валютної системи;

  • інтенсифікація інтеграційних процесів у світовому господарстві; зростання масштабів міжнародного руху капіталу та міграції робочої сили;

  • активізація науково-технічного співробітництва країн; посилення співпраці в розв’язанні глобальних проблем сучасності.

Історично першою формою зовнішньоекономічних зв’язків була міжнародна торгівля.

Згодом національні кордони долали не лише товари, а й послуги, капітал – у пошуках найпродуктивнішого використання, робоча сила – у пошуках вищих заробітків.

З розвитком світового господарства під впливом НТР зовнішньоекономічні зв’язки поглиблюються та розширюються. Окрім традиційних, таких як міжнародна торгівля, міжнародний рух капіталу та міжнародна міграція робочої сили, виникають і нові перспективні форми зовнішньоекономічних зв’язків, зокрема міжнародна передача технологій та міжнародні валютно-фінансові операції. Вони є похідними від традиційних, однак на сучасному етапі виокремилися в самостійні форми зовнішньоекономічних зв’язків.

Загалом сучасні зовнішньоекономічні зв’язки характеризуються процесами інтенсифікації і глобалізації. У світовому ж господарстві спостерігається тенденція до гармонізації економічної політики та узгодженості економічних інтересів різних країн світу.



2. ЗОВНІШНЯ ТОРГІВЛЯ ЯК ОСНОВНА ФОРМА МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

Причини, чинники та основні показники зовнішньоторговельної діяльності

Міжнародні економічні відносини були започатковані розвитком торговельних зв’язків між окремими країнами.

Міжнародна торгівля – це історично перша й одна з найрозвиненіших форм зовнішньоекономічних зв’язків, яка передбачає переміщення товарів і послуг між: країнами.

Передумовою виникнення зовнішньої торгівлі було удосконалення виробництва. Зокрема виготовлення нових знарядь праці стимулювало підвищення продуктивності праці, а використання досконаліших технологій та поглиблення поділу праці урізноманітнили номенклатуру виробів. Це дало змогу окремим країнам виробляти більший обсяг продукції та обмінювати деяку її частину на зовнішньому ринку. Великі географічні відкриття, поглиблення суспільного і міжнародного поділу праці сприяли розвиткові міжнародної торгівлі не лише між сусідніми країнами, але й між далекими державами і континентами.

Особливого розвитку міжнародна торгівля зазнала у XX ст., зокрема після Другої світової війни. Визначальними чинниками швидкого зростання обсягів міжнародної торгівлі є передовсім удосконалення транспортної системи та засобів зв’язку. Розвиток морських та авіаперевезень, прокладання трубопроводів скорочує відстані між віддаленими регіонами та здешевлює зовнішньоторговельні угоди. Розвиток телефонної та комп’ютерної мереж пришвидшує обмін інформацією і спрощує міжнародні розрахунки.

Важливим чинником зростання світового товарообороту є лібералізація міжнародної торгівлі. Так, багатосторонні переговори у рамках ГАТТ (попередниці СОТ) привели до десятикратного зниження митного збору: з 40% у повоєнний період до 4% наприкінці 1990-х років.

І, нарешті, швидке зростання міжнародної торгівлі зумовлене участю у зовнішньоторговельних операціях практично всіх країн світу.

Нині поряд із головними дійовими особами на світовому ринку – США, Японією і Європою – усе більшу ролі, країни, що розвиваються, зокрема нові індустріальні країни, ;і і а також країни з перехідною економікою.

Зростають не лише обсяги світової торгівлі, а змінюється і її структура. Нині спостерігається позитивна тенденція до зростання частки експорту готової продукції у світовій торгівлі. Нові індустріальні країни підвищили рівень експорту готової продукції до 60% ВНП. Майже удвічі збільшили обсяги експорту готової продукції й інші країни, що розвиваються. В експорті розвинених країн зросла частка високотехнологічної продукції, зокрема в США, Швейцарії і Японії вона становить понад 20%, Німеччині та Франції – близько 15%.

Одним з важливих показників міжнародної торгівлі, що свідчать про глибину участі країни в міжнародному поділі праці, є експортна (імпортна) квота, тобто відношення експорту (імпорту) країни до ВВП. Цей показник нині має тенденцію до збільшення, що засвідчує зростання відкритості національних економік. Вагомим чинником щодо залучення країни до міжнародного поділу праці є її експортний потенціал. Його визначають галузі економіки, що спроможні виробляти та постачати на світовий ринок конкурентоспроможну продукцію.

Іншими важливими показниками міжнародної торгівлі є структура експорту (імпорту), обсяги експорту (імпорту) країни на душу населення, співвідношення між обсягом зарубіжних прямих інвестицій країни і обсягом іноземних прямих інвестицій в її економіку, обсяг зовнішньої заборгованості країни та ін.

В експорті розвинених країн переважає частка продукції обробної промисловості. До того ж, розвинені країни, зазвичай, більше інвестують за кордон. Водночас у структурі експорту країн, що розвиваються та країн із перехідною економікою дуже висока частка сировинних та паливно-енергетичних ресурсів. У цих країнах спостерігаються й інші негативні тенденції, зокрема високий рівень зовнішньої заборгованості, що супроводжується великими витратами на її обслуговування, низькі обсяги експорту (імпорту) на душу населення та ін.



Теорії міжнародної торгівлі

Тривалий час основою міжнародної спеціалізації країн вважали теорії порівняльних переваг видатних англійських економістів А. Сміта та Д. Рікардо. Хоч ці теорії ґрунтуються на трудовій теорії вартості, вони популярні досі.

А. Сміт, заперечуючи меркантилістам, що в міжнародних відносинах вигоди однієї країни неминуче означають втрати для її торговельного партнера, сформулював теорію абсолютної переваги. Згідно з цією концепцією, вигоди від міжнародної торгівлі можуть одночасно одержувати і експортер, і імпортер продукції.

Основою міжнародної спеціалізації, на думку А. Сміта, є абсолютна перевага країни у виробництві певного продукту. Абсолютною перевагою вважають здатність країни виробляти більшу кількість одиниць продукту з певного обсягу ресурсів за конкретного рівня технології порівняно з конкурентами.

Д. Рікардо розширив теорію А. Сміта і сформулював концепцію відносної переваги, яка пояснює вигоди від міжнародної торгівлі навіть для тих країн, які не мають абсолютної переваги з виробництва жодного продукту.

Згідно з теорією відносної переваги Д. Рікардо основою міжнародної спеціалізації є різна альтернативна вартість товарів у різних країнах. Звідси країні вигідно виробляти та експортувати товари, які вона може виробляти з відносно нижчими витратами. Водночас імпортувати ті товари, альтернативна вартість яких вища на внутрішньому ринку.

У 20-30-ті роки XX ст. шведські економісти Е. Гекшер та К. Олін доповнили теорію порівняльних переваг А. Сміта та Д. Рікардо ще однією концепцією. Намагаючись з’ясувати причину відмінностей у відносних витратах окремих країн, вони сформулювали нову теорію міжнародної торгівлі, відому як теорію Гекшера-Оліна.

Основою цієї концепції є твердження, що відмінності у відносних витратах країни зумовлені передовсім неоднаковою відносною забезпеченістю країн факторами виробництва. Звідси країна вироблятиме та експортуватиме ті товари, для виробництва яких у значних кількостях було затрачено відносно надлишкові фактори виробництва та імпортуватиме ті, які потребували б значного використання дефіцитних факторів.

Згодом під впливом зрушень у структурі та напрямах зовнішньоторговельної діяльності країн відбувається розвиток альтернативних теорій міжнародної торгівлі. З перетворенням НТП на панівний чинник у світовій торгівлі виникає теорія технологічного розриву, яку 1961 р. запропонував англійський економіст М. Познер. Ця теорія пояснює міжнародну спеціалізацію країн існуванням відмінностей у рівнях їх технологічного розвитку. Річ у тім, що технологічні нововведення не відбуваються в усіх країнах однаковими темпами і не поширюються від країни до країни миттєво. Отже, країна, що вперше виробила та експортувала новий продукт займає панівні позиції на світовому ринку доти, доки цього продукту не будуть виробляти інші країни.

У середині 60-х років американський економіст Р. Вернон розвинув теорію життєвого циклу товару. З позиції цієї теорії міжнародна торгівля пояснюється на основі етапів конкурентоспроможності продукту на ринку. Таких етапів чотири: впровадження, зростання, зрілість і спад.

На першій стадії виробництво нової продукції проводиться, щоб задовольнити потреби внутрішнього ринку, і лише невелика її частина надходить на зовнішній ринок. На другій стадії із зростанням попиту на продукт зростає і його виробництво, розширюється експорт в інші країни, зокрема розвинені. На стадії зрілості відбувається переміщення виробництва продукції в країни, що розвиваються, щоб знизити витрати виробництва через використання дешевшої робочої сили. І, нарешті, на стадії спаду – попит на нововведення в країні-експортері зменшується, тому ринки збуту концентруються переважно в країнах, що розвиваються, а країна-експортер перетворюється у чистого імпортера цієї продукції.

На початку 80-х років XX ст. виникла нова альтернативна теорія, що пояснювала міжнародну спеціалізацію країн існуванням ефекту масштабу. Представники цієї теорії вважали, що деяким країнам з містким внутрішнім ринком варто розвивати виробництво тих галузей, у яких досягається економія, зумовлена ефектом масового виробництва. Така спеціалізація дає змогу не лише збільшити обсяги виробництва, але й виробляти продукт з меншими витратами і, відповідно, продавати його за нижчою ціною.

Американський економіст М. Портер 1991 р. запропонував новий підхід до аналізу міжнародної торгівлі, сформулювавши теорію конкурентних переваг. За цією теорією, успіх фірми зокрема та країни загалом на світовому ринку залежить від конкурентних переваг.

У теорії М. Портера найголовнішими є визначники конкурентних переваг, які в економічній теорії називають «національним ромбом». Такими визначниками є, по-перше, забезпеченість факторами виробництва, найважливішими серед яких є науково-технічне знання, висококваліфікована робоча сила тощо. По-друге, кількісні та якісні параметри внутрішнього попиту, тобто його величина, здатність стимулювати нововведення, підвищувати якість продукції, сприяти виходові фірми на зовнішній ринок і т. д. По-третє, наявність у країні конкурентоспроможних суміжних галузей, які забезпечують експортоорієнтовані виробництва потрібними матеріальними ресурсами. І, нарешті, особливості національного маркетингу й менеджменту, тобто особливості створення, вибору стратегії та управління фірмою.



Зовнішньоторговельна політика та її види.

Міжнародні організації з регулювання зовнішньої торгівлі

Нині практично усі країни світу тією чи іншою мірою регулюють міжнародні економічні відносини, зовнішньоторговельні також.



Зовнішньоторговельна політика – це сукупність форм, методів та інструментів, що використовують уряди для регулювання торговельних зв‘язків між: країнами відповідно до загальнодержавних і національних інтересів.

Виділяють два основних види зовнішньоторговельної політики – протекціонізм та фритредерство.



Фритредерство – це політика вільної торгівлі, за якої державні органи виконують лише реєстраційні функції, не обмежуючи зовнішньоторговельного обороту. Водночас політика протекціонізму проводиться для того, щоб захистити національних товаровиробників від іноземної конкуренції на внутрішньому ринку.

Найпоширенішим інструментом зовнішньоторговельної політики є мито – податок, який накладається на кожну одиницю товару, яку перевозять через кордон країни.

Іншими поширеними інструментами зовнішньоторговельної політики, зокрема політики протекціонізму, є немитні торговельні обмеження – прямі адміністративні заходи щодо визначення кількості й номенклатури товарів, дозволених для імпорту. До немитних торговельних обмежень належать передовсім квоти та ліцензії.

Квотування – це обмеження кількості або сумарної вартості імпортних товарів певного найменування. Квотування зовнішньої торгівлі здійснюється через її ліцензування, коли уряд видає ліцензії на ввезення обмеженого обсягу продукції та водночас забороняє неліцензовану торгівлю. Ліцензія видається на певну кількість товару і діє упродовж визначеного терміну. Якщо квоту вичерпано – імпорт товарів припиняється. Квота є ефективнішим за мито інструментом обмеження зовнішньоторговельного обороту.

Новою формою немитних торговельних бар’єрів є добровільні експортні обмеження. У цьому випадку іноземні фірми «добровільно» обмежують обсяги свого експорту в певні країни з надією уникнути складніших торговельних обмежень країни-імпортера.

Чималу роль в обмеженні імпорту відіграють і немитні технічні бар‘єри – інструменти зовнішньоторговельної політики, за допомогою яких імпорт до країни певних виробів утруднюється. До них належать надмірні стандарти якості товару, норми пакування, маркування, санітарні обмеження, бюрократична тяганина під час митних процедур тощо.

Інструменти державного регулювання зовнішньої торгівлі можуть не лише обмежувати імпорт, а й стимулювати експорт. Зокрема експортні субсидії – це пільги вітчизняним експортерам для розширення вивозу товарів за кордон. Подібні заходи підвищують конкурентоспроможність вітчизняних виробів на зовнішньому ринку, оскільки знижують витрати виробництва та відповідно здешевлюють товар.

Продаж товарів за кордоном за нижчими цінами, ніж на вітчизняному ринку, називається демпінгом. Демпінг є одним із інструментів конкурентної боротьби на світових ринках, оскільки дає змогу фірмі збільшити свою частку на ринку через зростання обсягів продажу та витіснення конкурентів. Для боротьби з цим явищем у багатьох країнах розробляють антидемпінгове законодавство. У цьому випадку країні-імпортерові дозволено запроваджувати компенсаційне мито, аби нейтралізувати переваги експортера.

Надзвичайною формою обмеження зовнішньоторговельного обороту є запровадження торговельного ембарго, яке означає заборону урядом ввезення до певної країни або вивезення із певної країни товарів. Ембарго вводять здебільшого з політичних, а не економічних мотивів.

У другій половині XX ст. у світі простежується позитивна тенденція щодо лібералізації торгівлі. Важливу роль в цьому процесі відіграють міжнародні організації, створені для регулювання світових торговельних відносин. Однією з таких впливових організацій була Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ), що функціонувала упродовж 1947-1995 pp. її наступницею є Світова торговельна організація (СОТ), куди увійшли всі члени ГАТТ. Нині СТО налічує понад 150 країн і територій.

Головним завданням СОТ є забезпечення вільного доступу до напівзакритих ринків країн-учасниць. Вступивши до СОТ Україна має: відмовитись від використання експортних субсидій, державних закупівель та інших видів підтримування виробників, нетарифних технічних бар’єрів, поступово знизити митні тарифи; відкрити внутрішній ринок для міжнародної торгівлі; послабити протекціонізм; запровадити міжнародний контроль виконання санітарних стандартів тощо.

Ніні існує ряд інших міжнародних організацій щодо міжнародної торгівлі. У 1964 р. було створено Конференцію ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД). Основним завданням ЮНКТАД є сприяння укладенню багатосторонніх торговельних угод і координація міжнародної торгівлі в рамках ООН. Під егідою ЮНКТАД розробляються міжнародні стабілізаційні угоди, що укладаються між експортерами та імпортерами сировини і передбачають підтримання цін на сировину в узгоджених межах.

Того ж, 1964 р. було створено Міжнародний торговельний центр (МТЦ) як спільний допоміжний орган СТО та ООН. Відповідно його членами є країни-члени СТО та ЮНКТАД. Основною метою МТЦ є сприяння розвиткові торгівлі в країнах, що розвиваються, зокрема розроблення та втілення національних і регіональних програм розвитку торгівлі, надання консультацій з національної зовнішньоторговельної політики тощо.

Основним правовим органом ООН у галузі міжнародної торгівлі є Комісія ООН з прав міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ). ЮНСІТРАЛ була заснована 1966 p., щоб розробляти й ухвалювати конвенції щодо визначення норм, принципів і стандартів у галузі міжнародного торговельного права. Діяльність цієї міжнародної організації спрямована на уніфікацію національних законодавств, що регулюють зовнішньоторговельні відносини.



3. ІНШІ ФОРМИ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

Міжнародний рух капіталів. Транснаціональні корпорації. Теорії міжнародного руху капіталів

В умовах інтернаціоналізації господарського життя зростає вага і масштаби міжнародного руху капіталу. Адже відкритість економіки – це не лише вільний потік товарів і послуг, але й капіталу.



Міжнародний рух капіталу – це переміщення капіталу з однієї країни в іншу з метою пошуку умов найпродуктивнішого його використання Нині спостерігається тенденція до зростання обсягів міжнародних потоків капіталу. Це зумовлено появою нових фінансових ринків, значними змінами системи світових фінансових центрів (Нью-Йорка, Токіо та Лондона), здешевленням вартості міжнародних фінансових трансакцій завдяки прогресові в галузі телекомунікацій і комп’ютерної техніки, а також лібералізацією національних фінансових ринків.

Міжнародний рух капіталу здійснюється у формі підприємницького та позикового капіталу. Переміщення підприємницького капіталу передбачає тривалі та здебільшого приватні інвестиції за кордоном у промислові, торгові та інші підприємства, щоб отримувати прибуток. Рух підприємницького капіталу здійснюється у формі прямих і портфельних інвестицій.



Зокрема прямі іноземні інвестиції – це капіталовкладення в будь-які організаційні форми бізнесу за кордоном, що забезпечують інвесторові право контролю над ними. Частка власності іноземного інвестора має становити щонайменше 10 відсотків.

Портфельні інвестиції – це капіталовкладення в акції, облігації та інші цінні папери за кордоном, що не забезпечують інвесторам перспективного контролю над їхніми інвестиціями.

На відміну від прямих іноземних інвестицій, портфельні інвестиції є короткотерміновими, надзвичайно нестійкими і, зазвичай, зворотними. Відповідно до теорії міжнародних портфельних інвестицій причиною швидкого переміщення капіталу є існування різних відсоткових ставок у країнах. Інакше кажучи, капітал переміщується з однієї країни в іншу через вищі відсоткові ставки та відповідно вищу дохідність капіталу. До того ж, портфельні інвестиції можуть живити інфляцію та ставати причиною підвищення реального валютного курсу.



Переміщення позикового капіталу, яке здійснюють переважно банки, уряди країн або міжнародні організації, передбачає надання середньо- та довгострокових кредитів, щоб отримати прибуток у вигляді процента за кредит. Міжнародні кредити надають передовсім країнам, що розвиваються та країнам з перехідною економікою для прискорення економічного розвитку і трансформаційних процесів у цих країнах. Водночас міжнародні кредити створюють проблему зовнішньої заборгованості.

Власниками більшої частини прямих іноземних інвестицій є ТНК – найдинамічніші структурні елементи світової економіки. За мобільністю та швидкістю реакції на НТР вони набагато перевищують національні або регіональні форми господарських утворень.



Транснаціональна корпорація – це компанія, яка бере участь в закордонному та інших видах діяльності через свої зарубіжні філії і здійснює прямий контроль над їхньою діяльністю.

Нині у світі налічується 63 тис. ТНК і понад 800 тис. їхніх філій. Обсяг нагромаджених інвестицій ТНК у світі сягнув наприкінці XX ст. 3,5 трлн дол. Загальний обсяг продажу їхніх закордонних філій перевищив 2002 р. 19 трлн. дол., що удвічі більше за обсяг світового експорту. ТНК контролюють нині понад 50% світового промислового виробництва, 67% світової торгівлі, понад 80% світових патентів і ліцензій та майже 90% прямих іноземних інвестицій. Сукупні валютні резерви ТНК у декілька разів перевищують сукупні резерви усіх центральних банків світу.

Приблизно 90% центральних штабів ТНК зосереджені в розвинених країнах світу. Причому більше половини припадає на Німеччину, Японію, США, Великобританію і Францію. На ці країни припадає також 2/3 сукупного експорту прямих іноземних інвестицій. Водночас останнім часом до процесу транснаціоналізації дедалі більше залучаються країни, що розвиваються, а також країни Центрально-Східної Європи.

Міжнародна міграція робочої сили, її причини і види. Основні центри міжнародної трудової міграції

Останніми десятиліттями активізувалась міжнародна міграція робочої сили, тобто переміщення працездатного населення з однієї країни в іншу в пошуках роботи або кращих умов проживання. Міграція складається з потоків вибуття (еміграція) та прибуття (імміграція).

Трудова міграція притаманна нині всім країнам світу. У розвинених країнах їй властива організованість. Водночас міграційні процеси у країнах, що розвиваються та країнах з перехідною економікою характеризує стихійність.

Останнім часом різко зросли масштаби міжнародної трудової міграції. Якщо на початку 1990-х років налічували щонайменше 25 млн. мігрантів, то наприкінці XX ст. – 125 млн. осіб.



Причинами міграції робочої сили свого часу були природно-географічні, пов’язані з географічними відкриттями, освоєнням нових територій. Значні міграційні процеси були зумовлені військовими (евакуація населення, завоювання країн чи територій) і політичними (втеча від політичних переслідувань, релігійної та національної дискримінації) причинами. Усіх їх можна віднести до загальних причин переміщення населення, які постійно виявляються в історії. Однак визначальними є економічні причини.

Серед економічних причин міжнародної трудової міграції головними є:

  • відмінності в рівнях заробітної плати та соціальних умовах життя населення;

  • структурні диспропорції в економіці країни, пов’язані з невідповідністю попиту та пропозиції робочої сили;

  • ділові економічні цикли, які супроводжуються зростанням безробіття у стадії спаду.

У результаті міжнародної трудової міграції формується світовий ринок робочої сили. На цьому ринку склалися чітко визначені центри, які притягують робочу силу. Традиційними з них є США, Канада та Західна Європа.

З другої половини XX ст., у зв’язку з геополітичними та іншими змінами у світовому господарстві формуються нові центри міжнародної трудової міграції. Ними стають країни-експортери нафти (ОАЕ, Кувейт, Катар та ін.); країни Азійсько-Тихоокеанського регіону, зокрема нові індустріальні країни (Сінгапур, Гонконг та ін.); країни Латинської Америки (Аргентина, Венесуела); Австралія, ПАР.

Розрізняють легальну та нелегальну міграцію.

У сучасних умовах тимчасова міграція переважає над постійною.

Міжнародна трудова міграція приносить значні вигоди країні-імпортерові робочої сили. Насамперед це пов’язано із створенням можливостей для місцевих підприємців використовувати дешеву та водночас кваліфіковану робочу силу, яка, до того, ж є безправною, оскільки більшість емігрантів працює за кордоном нелегально.

Від цього процесу виграють і країни-експортери робочої сили, і увесь світ загалом.

Однак міжнародне переміщення робочої сили супроводжує таке негативне явище, як втрата кваліфікованої та освіченої робочої сили, яка емігрує до розвинених країн. Подеколи частка спеціалістів-емігрантів настільки велика, що це спричиняє брак кваліфікованих працівників деяких професій в країні, яку вони покинули. Загалом це негативно впливає на розвиток і перспективи національної економіки.

Міжнародна науково-технічна співпраця.

Розвиток міжнародних економічних відносин неможливий нині без обміну результатами інтелектуальної власності, інформацією, науково-технічними досягненнями тощо.

Сучасні науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи вимагають значних витрат, що часто спонукає країни до кооперації, щоб сконцентрувати власні зусилля і капітали на міжнародному рівні. Це сприяє розвиткові однієї з нових та перспективних форм міжнародних економічних відносин – міжнародного науково-технічного співробітництва.

Міжнародна науково-технічна співпраця (МНТС) – це співпраця між: фірмами певних країн чи окремими країнами, що передбачає об’єднання їхніх наукових, фінансових і матеріальних ресурсів, щоб розробляти й реалізовувати спільні програми науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт.

Великого поширення МНТС набуло нині в галузі біотехнології та генної інженерії, автоматизації виробничих процесів, використанні атомної енергії, а також у космічних дослідженнях.

Міжнародна науково-технічна співпраця здійснюється в різноманітних формах. Це: обмін науково-технічною інформацією і вченими, спеціалістами, передавання на ліцензійній основі винаходів та наукових відкриттів, проведення науково-дослідних робіт, здійснення загальних науково-технічних проектів, науково-виробнича кооперація, спільне підприємництво з виробництва нової техніки й технології тощо.

Однією з головних форм міжнародної науково-технічної співпраці є ліцензійні угоди, що передбачають обмін науково-технічною інформацією через продаж ліцензій. Ліцензія – це дозвіл на використання фірмою чи державою запатентованого винаходу, а також технології виробництва, технічних знань і досвіду, комерційної інформації, потрібної для виробництва тощо. Міжнародну передачу незапатентованих технічних знань і практичного досвіду зазвичай називають продажем ноу-хау.

Останнім часом великого поширення набула нова форма міжнародної науково-технічної співпраці – інжиніринг. Міжнародний інжиніринг передбачає надання фірмою чи країною інженерно-розрахункових, консультаційних та інженерно-будівельних послуг за кордоном у процесі проектування і спорудження промислових та інших об’єктів. Провідними експортерами інжинірингових послуг є компанії розвинених країн, зокрема США, Великобританії, Франції, Японії, Канади, Данії, Швейцарії, Швеції та Італії.
4. МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВІ ВІДНОСИНИ

Валюта та валютні курси. Плаваючі та фіксовані валютні курси

Функціонування світового господарства неможливе без налагодження валютних відносин між країнами. Міжнародні валютно-фінансові відносини – це економічні відносини між: громадянами, фірмами та урядами різних держав, пов’язані з використанням національних валют при здійсненні кредитно-розрахункових та інших операцій.

Грошова одиниця кожної країни є її валютою. Розрізняють вільно конвертовані, частково конвертовані та неконвертовані (замкнуті) валюти. У міжнародних розрахунках використовують саме вільно конвертовані валюти – валюти, які без обмеження обмінюються на грошові одиниці інших країн. Вільно конвертованими, зазвичай, є валюти розвинених держав – долар США, валюта країн-членів ЄС – євро, ієна Японії та ін.

Частково конвертовані валюти обмінюються тільки на деякі іноземні валюти, але не на всі. До цієї категорії відносять валюти менш розвинених країн та країн з перехідною економікою.

Неконвертовані (замкнуті) валюти функціонують лише в межах однієї країни, їх не обмінюють на грошові одиниці інших країн. До цієї категорії належать валюти економічно відсталих країн, гроші яких не цікавлять громадян інших країн, та валюти країн із командною економікою, у яких уряд забороняє фірмам чи громадянам валютні операції.

Валюта кожної країни має ціну, виражену в грошових одиницях іншої країни. Це зумовлює можливість її обміну на валюту інших країн. Пропорцію обміну валют називають валютним або обмінним, курсом.

Основою валютного курсу упродовж століть аж до початку 1930-х років був монетний паритет, тобто співвідношення золотого вмісту грошових одиниць.

Нині основою валютного курсу є паритет купівельної спроможності – співвідношення рівнів цін на аналогічні товари і послуги в різних країнах. Однак на практиці валютні курси помітно відхиляються у тривалому періоді від паритету купівельної спроможності, тому вважають, що ця концепція не відображає всіх реалій життя.

Розрізняють номінальні та реальні валютні курси. Номінальний валютний курс – це відносна ціна валют двох країн. Водночас реальний валютний курс – це відносна ціна товарів, що вироблені у двох країнах. Він показує, у якому співвідношенні товари однієї країни можна обміняти на товари іншої.

Залежно від способу формування валютні курси поділяють на два види – фіксовані та плаваючі. Особливістю фіксованих валютних курсів є те, що їх установлюють на основі міждержавних угод, враховуючи реальну купівельну спроможність грошових одиниць. Водночас плаваючі валютні курси стихійно складаються на валютних ринках під впливом взаємодії попиту і пропозиції.

Міжнародна валютна система та її еволюція

Формою організації міжнародних валютно-фінансових відносин, закріпленою міждержавними угодами та міжнародними стандартами, є міжнародна валютна система.

Основою цієї системи є грошові одиниці країн, тобто національні валюти. Міжнародна валютна система включає також резервні валюти, міжнародні ліквідні активи, валютні курси, валютні ринки та міжнародні валютно-фінансові організації.

До резервних валют належать вільно конвертовані валюти передовсім країн із розвинутою ринковою економікою. Приблизно 75% усіх валютних резервів країн становлять долари США.

У міжнародник розрахунках поширені міжнародні ліквідні активи. Спочатку офіційним резервним активом було золото, яке вільно обмінювалося на грошову одиницю будь-якої країни.

Міжнародний валютний фонд 1969 р. вперше випустив нові резервні активи – СДР, або СПЗ (спеціальні права запозичення). їх називають ще «паперовим золотом». СДР надають країнам-членам МВФ пропорційно до їхніх квот у МВФ і використовують для безготівкових міжнародних розрахунків через занесення на спеціальні рахунки країн-членів МВФ.

Оцінка СДР здійснюється на базі «кошика» валют, що включає американський долар – 42%, західноєвропейську валюту – 45%, японську ієну – 13%. Сферою використання СДР є взаємні розрахунки між країнами на рівні центральних банків. За останні два десятиліття XX ст. частка СДР у світових резервах становила лише 5,3%, що недостатньо для перетворення СДР на головний резервний актив міжнародної валютної системи.

Операції з купівлі-продажу національних валют здійснюються на валютних ринках, які у своїй сукупності в особі центральних банків країн утворюють міжнародний валютний ринок.

Для встановлення міжнародного валютного порядку та міжнародних правил поведінки в цій галузі створені й успішно функціонують міжнародні валютно-фінансові організації, такі як МВФ, Світовий банк та інші. Основним завданням цих організацій є запобігання валютним кризам у світовій економіці.

Міжнародні валютно-фінансові організації

Нині у світі чимало міжнародних організацій для регулювання валютно-фінансових відносин між країнами. Однак визначальним для будь-якої держави в сучасних умовах є її членство в таких організаціях, як Міжнародний валютний фонд та Міжнародний банк реконструкції та розвитку.



Міжнародний валютний фонд (МВФ) – спеціалізована установа ООН, створена на Міжнародній валютно-фінансовій конференції в Бретон-Вудсі 1944 p., почала функціонувати з березня 1947 р. Нині членами фонду є понад 180 держав. Основні завдання Фонду – регулювати міжнародні валютно-фінансові відносини, а також надавати країнам-членам МВФ валютні кошти для фінансування дефіцитів платіжних балансів.

Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), який часта називають Світовим банком, був заснований у липні 1944 р. під час валютно-фінансової конференції ООН у місті Бретон-Вудсі й розпочав свою діяльність 25 червня 1946 р. Мета Світового банку – сприяти економічному розвиткові та зменшувати зубожіння країн, що розвиваються.

Світовий банк налічує понад 180 країн-учасників. Процентна ставка за позики змінюється що шість місяців. До того ж, позики мають бути сплачені упродовж 15-20 років від моменту їх надання. Одним із джерел коштів для надання позик є внески країн-членів установи. Однак більшість своїх фінансових ресурсів Світовий банк отримує в результаті проведення операцій на світових фінансових ринках.



Світовий банк має три основні дочірні організації – Міжнародну асоціацію розвитку, Міжнародну фінансову корпорацію і Багатостороннє агентство з гарантії інвестицій.

Міжнародна асоціація розвитку (МАР), що заснована 1960 p., надає безпроцентні позики найбіднішим країнам світу. Більшість позик МАР були надані країнам, щорічні доходи яких на душу населення становили менше ніж 1 тис. дол. Позики МАР мають 10-річний період відтермінування і підлягають сплаті упродовж 35-40-річного періоду. Основою надання позик є внески розвинених країн, а також кошти, отримані в результаті сплати наданих МАР кредитів.

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) була заснована 1956 р. Основна мета її діяльності – сприяння економічному зростанню країн, що розвиваються через надання кредитів для фінансування приватного сектору. Характерною особливістю МФК є надання позик без урядових гарантій.

Багатостороннє агентство з гарантії інвестицій (БАГІ) було створене 1988 р. Діяльність цієї міжнародної організації спрямована на підтримання приватних інвестицій у країнах, що розвиваються. БАГІ забезпечує гарантії інвестицій, захищаючи інвесторів від некомерційних ризиків. Ця міжнародна установа також здійснює консультативні послуги, допомагаючи урядам країн, що розвиваються шукати нових можливостей щодо збільшення масштабів і підвищення ефективності залучення іноземних інвестицій у їх економіку.

У 1991 р. було засновано Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР). Основною метою його діяльності є сприяння країнам Східної і Центральної Європи в проведенні ринкових реформ. Понад 60% кредитів цього банку спрямовано в приватний сектор економіки і до 40% – у державну інфраструктуру.

Завданням Європейського інвестиційного банку, створеного 1958 p., є фінансування проектів регіонального, галузевого та загальноєвропейського значення. Довготермінові кредити (від 20 до 25 років) надають на ринкових умовах у такі пріоритетні галузі інфраструктури, як енергетика, транспорт, телекомунікації, а також проекти, пов’язані з охороною довкілля.
5. МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІЧНА ІНТЕГРАЦІЯ

Суть, передумови та завдання регіональної економічної інтеграції

Сучасний розвиток світового господарства характеризується процесами інтеграції, тобто господарського і політичного зближення країн, об’єднання їхніх зусиль для розв‘язання економічних, соціальних, політичних та інших проблем.

Міжнародна економічна інтеграція виявляється на мікро – та макрорівні. Зокрема мікроінтеграція передбачає взаємодію окремих фірм певних країн на основі поглиблення міжнародного поділу праці та посилення коопераційних зв’язків між ними.

На макрорівні міжнародна економічна інтеграція виявляється у формуванні об’єднань держав та в узгодженні їхніх національних політик. Це явище в економічній літературі називається регіональна економічна інтеграція чи економічний регіоналізм.

Регіональна економічна інтеграція передбачає укладання інтеграційних угод між державами певного регіону з метою створення спільного економічного простору.

У своєму розвитку регіональна економічна інтеграція проходить кілька етапів. Найпоширенішою формою є зона вільної торгівлі, що передбачає усунення обмежень на взаємну торгівлю країн-учасниць інтеграційного процесу з одночасним збереженням власної системи квот і тарифів на торгівлю з іншими країнами.

Вищою формою регіональної економічної інтеграції є митний союз. Створивши митний союз, країни-члени інтеграційного угруповання не лише скасовують обмеження на власну торгівлю, але й проводять спільну зовнішньоторговельну політику щодо решти країн світу. Якщо вільного переміщення в межах певного економічного простору зазнають не лише товари, але й фактори виробництва – праця, капітал, підприємництво, то інтеграційне об’єднання функціює у формі спільного ринку.

І, нарешті, найвищою формою економічної інтеграції є економічний союз, що передбачає створення наднаціональних органів, відповідальних за координацію та гармонізацію економічної, зовнішньої економічної політики держав-членів союзу.

Провідні міжнародні економічні об’єднання

Характерною особливістю сучасного світового господарства є посилення процесів регіоналізації. Нині дедалі більше країн шукає шляхів розв’язання глобальних і регіональних проблем, які виходять за межі національних. Власне подібні прагнення привели до утворення, розширення та зміцнення інтеграційних об’єднань у міжнародній економіці.

Прикладом найвищої форми інтеграційних процесів у світі та найбільшим інтеграційним угрупованням в Європі є Європейський Союз (ЄС). Це інтеграційне угруповання пройшло тривалий і складний шлях розвитку від митного до економічного, а відтак і валютного союзу.

На початку XXI ст. на частку ЄС припадало 31 % світового ВНП та 21% світової торгівлі. У скарбницях ЄС було зосереджено 34% світових валютних резервів.

Особливістю ЄС є делегування країнами-членами повноважень у виборі та проведенні економічної політики до наднаціональних органів. З поглибленням економічної інтеграції відбувається і політичне зближення країн-членів ЄС.

Найбільшим інтеграційним угрупованням у Західній півкулі та одним з найпотужніших у світі є НАФТА – Північноамериканська угода про вільну торгівлю, підписана наприкінці 1992 р. між США, Канадою та Мексикою і ратифікована у січні 1994 р. На відміну від Європейського Союзу, НАФТА функціонує у формі зони вільної торгівлі, не маючи досконалої структури наднаціональних органів регулювання. До 2009 р. у межах цього інтеграційного угруповання заплановано створити найбільший ринок у світі.

Серед численних угруповань Латинської Америки найпотужнішим є Спільний ринок країн Південної Америки (МЕРКОСУР). Як і Північноамериканська угода про вільну торгівлю, МЕРКОСУР є прикладом успішної інтеграції держав, що різняться між собою рівнем економічного розвитку. Договір про створення цього інтеграційного угруповання 1991 р. підписали Бразилія, Аргентина, Парагвай та Уругвай. У межах цього об’єднання передбачено до 2004-2006 pp. скасувати митні тарифи у взаємній торгівлі, а в перспективі – скасувати обмеження на переміщення робочої сили, капіталу тощо.

Найбільшим в Азійсько-Тихоокеанському регіоні та надзвичайно потужним інтеграційним угрупованням у світі є Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС), створене 1989 р. До складу АТЕС входить нині 22 країни тихоокеанського регіону: Японія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Малайзія, Індонезія, Філіппіни, Таїланд, Сингапур, Бруней, Південна Корея; Гонконг, Тайвань і Китай (1991); Мексика та Папуа-Нова Гвінея (1993); Чилі (1994); Росія, Перу та В’єтнам (1997).

Спочатку АТЕС було суто консультативним утворенням, на конференціях якого обговорювали питання про економічне співробітництво країн-учасниць. Згодом АТЕС перетворилося на провідну структуру сприяння вільній торгівлі та інвестиціям.

У межах цього інтеграційного угруповання заплановано створити Економічний союз, до якого розвинені країни мають увійти до 2010 p., а країни, що розвиваються – до 2020 р.

Серед регіональних економічних об’єднань, що відіграють значну роль у світовій економіці, зокрема впливають на формування кон’юнктури ринків промислової сировини й палива, варто відзначити Організацію країн-експортерів нафти (ОПЕК). ОПЕК створена 1960 p., щоб координувати нафтову політику виробників нафти. ОПЕК об’єднує нині 13 держав: Ірак, Іран, Саудівську Аравію, Кувейт, Катар, ОАЕ, Лівію, Алжир, Індонезію, Нігерію, Габон, Венесуелу, Еквадор – на які припадає близько 77 % розвіданих світових запасів нафти та 40 % її світового виробництва. За оцінками Генерального секретаря ОПЕК, частка світового виробництва нафти збільшиться 2010 р. до 45 %, а 2020 р. – до 50 %. Отже, ОПЕК – це провідний міжнародний картель, що контролює світові ціни на нафту та володіє значними фінансовими і сировинними запасами світу.

Отже, можна констатувати, що нині у світі існує чимало інтеграційних угруповань, які різняться між собою формою інтеграційних процесів, характеризуються різною ефективністю та потенційними можливостями. Однак за масштабами діяльності та значенням у світовій економіці можна виокремити три найпотужніших. Це Європейський Союз (ЄС), Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА) та Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС).



6. ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ

Суть і причини виникнення глобальних проблем

Глобальні проблеми – це сукупність життєво важливих проблем людства, від розв’язання яких залежать подальші соціально-економічні перспективи цивілізації, а також: саме існування людства.

Численні публікації з питань глобальних проблем, як і сам термін, з’явилися наприкінці 1960-х років, коли у світі загострилися енергетична та екологічна кризи, з’явилися ознаки економічної дестабілізації в глобальному масштабі, посилилися потреба спільних наукових досліджень і поширення знань, надання компетентної допомоги слаборозвинутим країнам світу, щоб подолати їх соціально-економічну відсталість тощо.

Глобальним проблемам притаманні певні особливості. По-перше, вони мають загальносвітовий характер, тобто зачіпають інтереси, а в деяких випадках загрожують майбутньому усього людства. По-друге, вони вимагають ефективних і невідкладних рішень, а також колективних зусиль усіх держав для свого розв’язання.

Глобальні проблеми зумовлені демографічними, екологічними, ресурсними, енергетичними та військовими чинниками.



Класифікація глобальних проблем

Глобальні проблеми можна поділити на три групи. До першої групи належать проблеми, що виникають у взаємовідносинах між різними державами та окремими народами (проблеми «війни і миру», міжнародного тероризму, міжнаціональних конфліктів тощо). Друга група охоплює сучасні проблеми народонаселення (боротьба з голодом, бідністю, хворобами тощо). Третя група – це проблеми взаємодії людини і природи (проблеми використання природних ресурсів, розвитку енергетичного потенціалу планети тощо).



Міжнародна співпраця у розв’язанні глобальних проблем

Глобальні проблеми необхідно розв’язувати через співпрацю усіх держав світової спільноти. З цією метою створено відповідні спеціалізовані інституції ООН.

Провідна роль у системі міжнародних організацій ООН належить Економічній і Соціальній Раді. Відповідно до статуту ООН Економічна і Соціальна Рада є центральним форумом для обговорення міжнародних економічних, науково-технічних та соціальних проблем і міжгалузевого, і глобального характеру, а також розроблення основних напрямів їх розв’язання.

Міжнародна кооперація країн не лише послаблює гостроту глобальних проблем і негативні їх наслідки, але й сприяє створенню сприятливіших умов для подальшої глобалізації світового господарства. З іншого боку, глобалізація та інтернаціоналізація господарських зв’язків зумовлюють перспективність міжнародного співробітництва у розв’язанні глобальних проблем сучасності.

Серед проблем, розв’язання яких неможливе без міжнародного співробітництва, є потреба економічної стабілізації в глобальному масштабі. Швидкий та масштабний рух портфельних інвестицій, фінансових активів може спровокувати кризові явища не лише на окремих національних ринках, але і на ринках світу загалом. Зростання міжнародної мобільності робочої сили також ставить низку запитань, що вимагають міжнародної співпраці у їх розв’язанні.

Нині у світі існує низка проблем, розв’язання яких потребує свідомої участі усього цивілізованого людства. Йдеться передовсім про боротьбу зі СНІД-ом та іншими хворобами. Важливою в цьому контексті є також діяльність різноманітних громадських організацій, таких як Всесвітня організація лікарів, громадські об’єднання захисників довкілля тощо.

Формування комплексу зусиль щодо розв’язання глобальних проблем сучасності диктується інтересами виживання людства та збереження цілісності сучасного світу.

Змістовий модуль 2
Макроекономіка
Тема 11.

Предмет, метод та функції макроекономіки

 В економічній теорії досліджується поведінка людей в процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних благ та послуг в умовах обмежених ресурсів. Центральною проблемою, що виникає в економічній діяльності окремих індивідів, підприємств (фірм), країн, світового господарства та розглядається в економічних науках, є розробка оптимальних способів використання обмежених ресурсів для задоволення зростаючих потреб людства. В макроекономіці вирішення цієї проблеми досліджується на рівні економіки країни (національної економіки) та конкретизується в пошуках шляхів забезпечення економічного зростання, стабільного рівня цін, повної зайнятості ресурсів.

Обмеженість ресурсів означає незбалансованість між відносно необмеженими потребами і відносно обмеженими засобами, що забезпечують задоволення цих потреб. Жодне суспільство не володіє достатніми ресурсами для виробництва бажаного обсягу товарів і послуг для його членів. Обмеженість зумовлює вибір щодо використання доступних для них обмежених ресурсів.

Для задоволення своїх потреб люди використовують необхідні засоби, які називають ресурсами або засобами виробництва. Усі ресурси економісти поділяють на дві великі групи: матеріальні ресурси (земля і капітал) та людські ресурси (праця і підприємницькі здібності).

Земля є вихідним фактором виробництва, без якого не можлива господарська діяльність. Земля як економічний ресурс – це ті дари природи, які застосовують у виробництві, а саме: орні землі, ліси, пасовища, поклади корисних копалин, водні ресурси тощо.

Під капіталом розуміють усе, що забезпечує виробництво: машини, устаткування, інструменти, будівлі та споруди, транспортні засоби, мережу збуту тощо. Капітал завжди є результатом попередньої праці людей і вже тому обмежений. Він призначений не для безпосереднього вжитку (як споживчі блага), а для подальшої участі в процесі виробництва. Капітал ще називають фізичним капіталом або засобами виробництва. Слід зазначити, що гроші не належать до фізичного капіталу. Вони є фінансовим капіталом.

Праця людини – це сукупність усіх її фізичних і розумових здібностей, які застосовуються у виробництві життєвих благ. Праця є джерелом усіх дій, спрямованих на перетворення природи для задоволення потреб людини, а також усіх економічних цінностей. Тільки завдяки праці суспільство досягло такого високого ступеню матеріальної та духовної культури, який ми маємо зараз і який є основою цивілізації.

Особливий вид людських ресурсів – підприємницькі здібності, що виявляються у здатності деяких людей поєднувати й організовувати використання трьох інших економічних ресурсів у процесі виробництва, займатися бізнесом, тобто найефективніше використовувати всі інші ресурси.

Спільною рисою усіх економічних ресурсів є їхня обмеженість, це породжує багато техніко-економічних проблем: обмеженість обсягу виробництва, необхідність економії виробничих ресурсів та вибору, пошуків альтернативних варіантів використання ресурсів тощо.

Таким чином, суспільство не здатне виробити такий обсяг товарів і послуг, щоб задовольнити всі матеріальні потреби. Залишається єдине – прагнення найповнішого задоволення потреб. Суспільство може впливати на ступінь невідповідності між потребами і ресурсами, прагнути повнішого задоволення потреб, виходячи з наявних ресурсів, підвищуючи ефективність їх використання.

Ефективність використання ресурсів визначає співвідношення між кількістю ресурсів, витрачених у процесі виробництва, і кількістю товарів і послуг, що отримані в результаті використання цих ресурсів.

Ефективне використання ресурсів передбачає досягнення їх повної зайнятості та повного обсягу виробництва. Повна зайнятість означає використання всіх наявних для виробництва ресурсів. Повний обсяг виробництва означає таке використання ресурсів, коли вони найповніше задовольняють потреби суспільства.

Макроекономіка вважається молодою наукою. Її відокремлення від загальної економічної теорії пов’язують з іменем англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883 - 1946 рр.), який у своїх працях, насамперед у “Загальній теорії зайнятості, процента й грошей” (1936 р.), звернув увагу на особливості прояву взаємозв’язків економічних процесів на макрорівні та довів необхідність державного регулювання ринкової економіки. З іменем Дж. М. Кейнса пов’язують також початок проведення урядами країн активної антициклічної політики, підґрунтям якої стала макроекономічна теорія.

Проте макроекономічні проблеми розглядалися економічною теорією і раніше. Ще мислителі Стародавнього світу Платон (бл. 427 – 347 рр. до н. е.) і Арістотель (384 – 322 рр. до н. е.) розмірковували над тим, які заходи могли б сприяти процвітанню держави. Меркантилісти (XVI – XVII ст.), котрі ототожнювали багатство нації із золотом і вважали, що економічна політика має сприяти припливу до країни його більшої кількості, пропонували активні дії держави задля забезпечення зростання її багатства.

Основоположник французької школи фізіократів Франсуа Кене (1694 – 1774 рр.) розробив макроекономічну модель господарського кругообігу, так звану “Економічну таблицю” (1758 р.), яка давала уявлення про механізм функціонування економіки в цілому. Але Ф. Кене не розкрив механізму саморегулювання ринкової економіки.

На це запитання відповіли представники класичної теорії, згідно з якою здатність ринку до саморегулювання забезпечується з допомогою механізму ціноутворення. Найяскравішим представником цієї теорії був Адам Сміт (1723 – 1790 рр.), котрий довів, що ринок через ціновий механізм автоматично забезпечує досягнення макроекономічної рівноваги.

Протилежний підхід до оцінки регулюючих можливостей ринку запропонувала марксистська теорія. Ця теорія передбачала, що ринкова економіка, або капіталізм, неминуче загине внаслідок зростання її внутрішніх суперечностей, а могильником капіталізму стане пролетаріат, який дедалі нещадніше експлуатуватимуть. Проте макроекономічні ідеї К. Маркса (1818 – 1883 рр.) не мали визнання за межами країн соціалізму. Макроекономіка стала розвиватися згідно з класичною теорією.

У цілому теорія макроекономіки має декілька економічних шкіл та напрямків. Представники кейнсіанської школи обґрунтовують необхідність активного втручання держави з допомогою інструментів фіскальної та монетарної політики у механізм ринкової економіки, який не здатний забезпечити повну зайнятість ресурсів. Неокласики вважають, що ринкова економіка має необхідні внутрішні регулятори, що дозволяють їй забезпечувати сталі темпи економічного зростання, а кризи є випадковими явищами, зовнішнього походження. У 60-ті роки ХХ ст. особливого значення набуває монетаризм, представники якого вважають, що зміни у пропозиції грошей є головною причиною економічних коливань. Вони часто підкреслюють: найкраща макроекономічна політика полягає у стабільному зростанні грошової маси. Представники школи економіки пропозиції твердять, що високі граничні податкові ставки на працю і доходи, на капітал послаблюють трудові зусилля працівника й мотиви до заощадження. Прихильники теорії раціональних очікувань виходять з того, що економічні суб’єкти настільки раціональні, що можуть у своїх прогнозах враховувати не лише минулий досвід, а й майбутні зміни в економічній кон’юнктурі, зокрема в економічній політиці держави.

Сучасна макроекономіка багата на значні теоретичні розробки. Здобутки економістів складають основу економічних доктрин держав. Такі вчені як М. Фрідмен, Ф. Модільяні, Р. Солоу, Дж. Тойнб, С. Кузнєц, В. Леонтьєв та багато інших, хто розглядав макроекономічні проблеми, стали Нобелівськими лауреатами. Макроекономіка сьогодні спирається на низку теорій, котрі взаємодоповнюють одна одну і дають практикам можливість вибору, тобто самим визначати ефективність кожної теорії залежно від власних суб’єктивних уявлень, а також з урахуванням індивідуальних умов, цілей і пріоритетів економічної політики певної країни.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   34


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал