Зміст зміст секція моделі І методи ефективного стратегічного планування соціально-економічного розвитку



Сторінка6/13
Дата конвертації08.12.2016
Розмір2.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Література

1. Балабанова Л. В. Управління персоналом: навч. посіб. / Л.В.Балабанова, О.В. Сардак – К.: Професіонал, 2009. – 512 с.

2. Кузнецова Н.В. Управление рисками: учеб. пособ. / Н.В.Кузнецова – Владивосток: ТИДОТ ДВГУ, 2010. – 168 с.

3. Маркин В.Н. Мотивационный менеджмент: учеб. пособ. / В.Н.Маркин – М.: РАГС, 2006. – 240 с.

4. Турсин Ю.Д. Стратегический менеджмент: учеб. пособ. / Ю.Д.Турсин, С.Ю. Ляпина, Н.Г. Шаламова – М.: ИНФРА-М. 2003. – 155 с.

5. Чеботарев Н.Ф. Человеческий капитал неотъемлемый фактор экономического роста / Н.Ф. Чеботарев // Маркетинг. – 2005. – №4(83). – С. 12-23.


РОЛЬ ОЦІНКИ ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ

ТЕРИТОРІЇ У СТРАТЕГІЧНОМУ ПЛАНУВАННІ ЇЇ РОЗВИТКУ
Карпенко Андрій Володимирович,

к.е.н., доцент Запорізького

національного технічного

університету

e-mail: andreykarpenko@ukr.net
Інноваційний потенціал є одним із найважливіших чинників, що відіграє головну роль в інноваційному розвитку території, оскільки дозволяє забезпечити конкурентоспроможність та стати лідером. Особливого значення набуває оцінка рівня інноваційного потенціалу території, що здійснює цілеспрямований вплив на його збереження, зростання і зміцнення, а головне, його ефективне використання. Вона виступає одним з етапів формування стратегії інноваційного розвитку території та є найважливішою умовою ефективності стратегічного планування інноваційного розвитку.

В Україні поняття "інноваційний потенціал" ввійшло в науковий обіг з початку 80-х рр. XX ст. і на цей час виступає як здібність і готовність регіону, галузі, економіки країни здійснити ефективну інноваційну діяльність або як сукупність різних видів ресурсів, включаючи матеріальні, фінансові, інтелектуальні, інформаційні та інші ресурси, необхідні для здійснення інноваційної діяльності. Тобто він є концептуальним відображенням розвитку інноваційних процесів. Загалом серед науковців не існує єдиної точки зору щодо визначення досліджуваної категорії. Здебільшого інноваційний потенціал розглядається з позицій трьох підходів:

- ресурсного (І. Балабанова, А. Гриньов та ін.) [1; 2], що розкриває інноваційний потенціал як сукупність різних видів ресурсів, відчутних (фізичні і фінансові активи) і невловимих (репутація, персонал, ноу-хау), необхідних для здійснення інноваційної діяльності;

- структурного (Г. Ковальов, С. Ільєнкова та ін.) [3; 4], що розкриває сукупність його можливостей використання продуктивної сили ресурсу. З погляду змістовної функції йдеться про використовувану й приховану ресурсну можливості, які можуть бути введені в дію для досягнення кінцевих цілей економічних суб'єктів;

- агрегованого (Є. Галушко, І. Джаін та ін.) [5; 6], що представляє інноваційний потенціал як міру здатності й готовності здійснювати інноваційну діяльність. При цьому під здатністю розуміють наявність і збалансованість структури компонентів потенціалу, а під готовністю – достатність рівня розвитку потенціалу для формування інноваційно-орієнтованої економіки.

Останній підхід вважається найбільш зваженим з погляду можливості оцінки інноваційного потенціалу території. Більшість дослідників будують свої методики аналізу інноваційного розвитку на основі агрегованого підходу до поняття "інноваційний потенціал".

Сьогодні у вітчизняній економічній літературі відсутня єдина думка щодо методики оцінки інноваційного потенціалу, рівня його використання і підвищення в стратегічній перспективі, оскільки пропонуються різні варіанти вирішення проблеми виміру інноваційного потенціалу території. За допомогою існуючих методик намагаються визначити тип інноваційного розвитку регіону та рівень його інноваційної сприйнятливості, і на цій основі побудувати ту або іншу інноваційну стратегію, щоб спрогнозувати подальші напрямки розвитку території.

Різні методики оцінки інноваційного потенціалу дають можливість більш ефективно використовувати первинні статистичні дані при аналізі потенціалу території та розробці інноваційних стратегій. Однак, більшість з них не повною мірою підходять для оцінки інноваційного потенціалу соціально-економічної системи певної території, оскільки направлені на оцінку інноваційного потенціалу країни або його складових з позиції погіршення або поліпшення (збільшення або зниження), що дає гарну можливість порівняння різних територій.

Для більш повної та якісної оцінки інноваційного потенціалу території доцільно застосовувати також граничні значення складових потенціалу, що полегшувало б оцінку стану інноваційного потенціалу конкретного суб'єкта, а також сприяло б графічному відображенню його стану.

Метод оцінки інноваційного потенціалу, що запропонований О. Москвіною [7], нівелює окремі недоліки існуючих методик. У зазначеній методиці визначені наступні групи показників: кадрова, техніко-технологічна, фінансова, наукова і результативна та запропоновано граничні значення обраних показників, що формують нормативну модель стану інноваційного потенціалу. Методика дозволяє співвіднести окремі характеристики потенціалу й відобразити їх графічно у вигляді сукупності координат єдиної шкали.

Проте й зазначена методика є недосконалою, оскільки недостатньо пророблено систему узагальнюючих показників, що обрано дослідником і компонування цих показників у координатах інноваційного профілю. Частина представлених в методиці граничних характеристик показників більше наближена до рівня інноваційно і технологічно розвинених країн, що не відповідає рівню інноваційного розвитку території України, та відповідно не може застосовуватися при її оцінці.

Уточнення даної методики виміру інноваційного потенціалу на основі аналізу різних матеріалів, оцінки слабких і сильних сторін можна отримати методику, що дозволить зробити оптимальний аналіз і дати рекомендації з удосконалення інноваційного потенціалу території, через аналіз чотирьох груп показників (абсолютних і відносних) інноваційного розвитку (дослідницький потенціал, матеріально-технічна складова, затратність інновацій і результативність інновацій), розглянути в динаміці абсолютні показники, визначити, у якій із трьох зон (незадовільного, перехідного або задовільного стану) перебувають координати відносних показників інноваційного потенціалу і порівняти їх зі усередненим рівнем розвитку. У результаті отримаємо дані про те, які групи й показники інноваційного потенціалу, розвинені на певній території оптимально, а які потребують розробки системи заходів щодо цілеспрямованої комплексної підтримки. Таким чином, отримана методика сприятиме більш точному та результативному стратегічному плануванню інноваційного розвитку території.



Література

1. Балабанов И. Т. Инновационный менеджмент: учеб. пособ. / И. Т. Балабанов. – СПб. : Питер, 2000. – 340 с.

2. Гриньов А. В. Інноваційний розвиток промислових підприємств: концепція, методологія, стратегічне управління / А. В. Гриньов. – Х.: ВД «ІНЖЕК», 2003. – 308 с.

3. Ковалев Г. Д. Ресурсный потенциал экономического роста / Г. Д. Ковалев. – М.: Экономическая литература. – 2002. – 385 с.

4. Инновационный менеджмент / под ред. Ильенковой С. Д. –
3-е изд., перераб. и доп. – М.: Юнити-Дана, 2007. – 335 с.

5. Галушко Є. С. Підвищення ефективності використання інноваційного потенціалу в умовах переходу до ринкових відносин (на прикладі промислових підприємств Донбасу): автореф. дис. на здобуття наук. ступ. к.е.н.: спец. 08.06.02 «Підприємництво, менеджмент, маркетинг / Є. С. Галушко. – Донецьк: Ін-т економіки промисловості. – 1999. – 23 с.

6. Джаин И. О. Оценка трудового потенциала: монография / И. О. Джаин. – Сумы: ИТД «Университетская книга», 2002. – 250 с.

7. Москвина О. С. Инновационный потенциал как фактор устойчивого развития региона / О. С. Москвина. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://journal.vscc.ac.ru/php/jou/30/ art30_02.php.



ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ
Кизилова Маргарита Андріївна,

cтудентка Харківського національного економічного університету

e-mail: ri_ta_@mail.ru
Грачов Володимир Іванович,

к. е .н.,проф. Харківського

національного економічного

університету
В умовах переходу України до ринкової економіки суттєво знизився рівень доходів значної частини населення України. Відбулося знецінення трудового потенціалу при одночасному зниженні соціального захисту населення. Все це й зумовлює необхідність та актуальність дослідження стану соціального забезпечення населення держави.

Питання соціального забезпечення населення, соціальної політики, соціального ризику були і все ще залишаються об’єктом та предметом наукових досліджень багатьох вчених. Серед них особливої уваги заслуговують праці таких вчених, як Н. Абакумова, О. Анненкова, О. Балакірєва, М. Волгін, Г. Задорожний, А. Колот, Е. Лібанова, О. Палій, Н. Рімашевська, В. Скуратівський, Г. Слезінгер, Є. Холостова та ін. [2].

Метою роботи є визначення шляхів підвищення соціального забезпечення населення через впровадження механізмів державної підтримки місцевих бюджетів на соціальний захист найбільш незахищених верств населення, дослідження сучасної структури системи соціального захисту населення і політики України, характеристика сучасних процесів, що протікають в соціальній сфері.

Як відомо, соціальне забезпечення (соціальний захист) — система суспільно-економічних заходів, спрямованих на матеріальне забезпечення населення від соціальних ризиків (хвороба, інвалідність, старість, втрата годувальника, безробіття, нещасний випадок на виробництві тощо).

З макроекономічної точки зору соціальне забезпечення — це система управління соціальними ризиками з метою компенсації шкоди, зниження або запобігання їх дії на процес розширеного відтворення населення. Як соціально-економічна категорія соціальне забезпечення є відносинами щодо перерозподілу національного доходу з метою забезпечення встановлених соціальних стандартів життя для кожної людини в умовах дії соціальних ризиків [1].

Сучасна система соціального захисту населення в Україні, успадкована ще з соціалістичної доби і донині не зазнала суттєвого реформування. А тому не спроможна повною мірою виконувати свої функції.

Головним суб`єктом соціальної політики є уряд, який володіє найважливішими інструментами регулювання, а саме: фінансовими трансфертами, оподаткуванням, правами, прямими послугами, забороною або обмеженням певних дій, спеціальними стягненнями, тощо.

Система соціального забезпечення населення в Україні включає: пенсії (за віком, за вислугу років, по втраті годувальника, по інвалідності); соціальні допомоги малозабезпеченим громадянам; допомогу по безробіттю; постановлення на облік та зняття з обліку в Державній службі зайнятості; соціальне страхування, соціальне забезпечення і пільги дітям війни та інвалідам; пенсійне забезпечення громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Соціальна допомога громадянам країни займає значущу частину їх доходів, тому буде доцільно розглянути структуру доходів населення України. Найбільшу частину доходів населення займає заробітна плата, яка складає майже 42% доходів, 39,6% складають соціальні допомоги та інші одержані поточні трансферти, прибуток та змішаний дохід складає 14,6%, а доходи від власності – 3,9%. За даними Держкомстату України, за 3 квартал 2011 року порівняно з відповідним періодом попереднього року номінальні доходи населення зросли на 19,6% [3].

Обсяг коштів, що виділявся на соціальний захист та соціальне забезпечення у 2003-2011 роки постійно збільшувався. У 2006 році видатки зведенного бюджету України на соціальний захист та соціальне забезпечення складали 12953,2 млн.грн., а у 2010 році їх розмір збільшився до 78775,4 млн.грн. У 2005 році відбулося значне збільшення розміру видатків на соціальну допомогу. По відношенню до 2004 року цей показник виріс на 206,8%, можливо це було змовлено політичною ситуацією в країні, пов’язаною із перевиборами президента України .

Протягом 2003-2011 років частка виплат на соціальний захист та соціальне забезпечення значною мірою не змінювалася. Відсоток соціальних виплат складав 20-25% від загального об’єму видатків зведенного бюджету України. Лише у 2003 році обсяг виплат на соціальну допомогу складав 17,1%, а у 2005 році – 28,1% від загального розміру видатків бюджету [3].

Першочерговим завданням у вирішенні проблеми соціального забезпечення повинно стати подолання бідності. Необхідно реалізувати такі напрями як: підвищення зайнятості населення та розвиток ринку праці; збільшення доходів від трудової діяльності; удосконалення соціального страхування, як способу захисту особи від втрати доходу; запровадження консолідованої системи адресної соціальної допомоги та соціальних послуг; соціальної підтримки осіб з обмеженими фізичними можливостями; соціальної підтримки сімей з дітьми та дітей, позбавлених батьківського піклування; поліпшення житлових умов соціально вразливих верств населення. Розробити систему заходів щодо подолання бідності працюючого населення, перш за все шляхом підвищення заробітної плати і створення умов для розвитку підприємництва.

Для вирішення завдань у сфері політики доходів необхідно забезпечити гідний рівень оплати праці, ліквідувати надмірну диференціацію населення за доходами. Мінімальну заробітну плату формувати в залежності від середньої зарплати.

Завершити розробку та впровадити систему якісних державних соціальних стандартів і нормативів. Для цього необхідно адаптувати українські соціальні стандарти до міжнародних та європейських стандартів.



Література

1. Іванова О.Л. Соціальна політика: теоретичні аспекти. – К.: Академія, 2007. – 107с.

2. Солдатенко М.О. Соціальний захист за державними стандартами. // Соціальний захист. – 2009. – №10.

3. www.ukrstat.gov.ua


МЕТОДИ ОЦІНЮВАННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ МАРКЕТИНГОВИХ СТРАТЕГІЙ ВАРТІСНО-ОРІЄНТОВАНИХ ПІДПРИЄМСТВ
Коваль Зоряна Остапівна,

к.е.н., доцент кафедри обліку

та аналізу Національного

університету «Львівська

політехніка»

e-mail: zoranakoval3@gmail.com
Вдало обрана і вміло реалізована маркетингова стратегія надає підприємству ряд переваг, що проявляються у підвищенні конкурентоздатності підприємства і його продукції, зниженні чутливості споживачів до ціни, а також спрощенні доступу до фінансових, інформаційних, трудових та інших ресурсів тощо. Зважаючи на це, роль маркетингових стратегій у діяльності підприємства не потребує доведення, проте застосування методів оцінювання їх ефективності вимагає адаптації до потреб і специфіки популярного сьогодні вартісно-орієнтованого управління підприємствами.

Якщо питаннями формування маркетингових стратегій займається широке коло вітчизняних та зарубіжних науковців, серед яких М. Портер, П. Дойл, П. Друкер, Ф. Котлер, М. Мескон, Б. Мільнер, А. Стрікленд, А. Томпсон, Ф. Хедоурі, Д. Кревенс, О.Виханський, І. Гурков, А. Смолкін, Р. Фатхутдінов, А. Павленко, А. Войчак, Є. Крикавський, І. Решетнікова, А. Наливайко, Н. Куденко, З. Шершньова Т. Циганкова, В. Герасимчук та інші, то питання оцінювання їх ефективності залишаються невирішеними і потребують доопрацювання. Значна видова різноманітність маркетингових стратегій та різноплановість умов їхнього застосування потребує диференціації методів оцінювання їх ефективності. Крім цього, популярна протягом останніх років вартісна орієнтація в управлінні підприємств формує додаткові вимоги до застосування цих методів.

Прагнення підприємства до ефективної діяльності вимагає від нього постійного аналізу і коригування маркетингових стратегій. В умовах швидкозмінного зовнішнього середовища цього недостатньо, тому виникає необхідність систематичної оцінки і аналізу маркетингових стратегій, враховуючи зміну у часі таких чинників, як попит, витрати, ринкова кон’юнктура тощо. За допомогою прогнозування і врахування цих змін, оцінювання ефективності та аналізу маркетингових стратегій з використанням економіко-математичних і статистичних методів, методів економічного аналізу дасть змогу підвищити надійність зв’язків із споживачами, знизити витрати на торговельну діяльність, досягти значних конкурентних переваг.

На основі дослідження стану застосування методів оцінювання маркетингових стратегій можна стверджувати, в діяльності багатьох вітчизняних підприємств практично використовуються тільки окремі маркетингові методи. Серед основних причин цього:

- переконаність у високій вартості такого оцінювання;

- відсутність фахівців та підрозділів, що здійснюють аналіз оцінювання ефективності маркетингових стратегій;

- впевненість у відсутності прямого впливу результатів застосування маркетингової стратегії і вартості підприємства та показники його діяльності.

Витрати українських підприємств на дослідження і аналіз ефективності маркетингових стратегій не переважають 0,3 % загального маркетингового бюджету, тоді як витрати закордонних підприємств, які застосовують значно ширше коло методів оцінювання цих відносин, а не лише маркетингові методи становлять близько 5 % [1].

Аналіз опублікованих результатів досліджень щодо проблем визначення ефективності маркетингових стратегій, які маркетингової діяльності підприємств показав, що у маркетологів немає єдності щодо цього питання. За критерієм способу оцінювання усі сучасні методи оцінювання ефективності маркетингових стратегій можна об’єднати у дві групи, в основу яких покладено:

- експертні оцінки;

- фінансові показники.

У випадку застосування першої групи методів основою аналізу ефективності маркетингових стратегій є експертна оцінка оптимальності процесів сегментування ринку й вибору цільових сегментів, позиціонування товару, розробка ефективних товарних асортиментів, виведення на ринок нових товарів, здійснення гнучкої цінової політики, вибір ефективних каналів збуту й організація збутової діяльності, здійснення ефективної комунікаційної діяльності. Надати таку експертну оцінку можуть тільки фахівці служби маркетингу підприємства, маркетингова стратегія якого оцінюється, таким методам притаманний певний суб’єктивізм.

Використання фінансових показників передбачає або врахування підвищення ринкової вартості підприємства, або рентабельність маркетингових інвестицій. Відповідно, у першому випадку вважається, що саме вартість підприємства є результуючим показником капіталу власника. Застосування цих методів створює можливість врахування двоїстого характеру маркетингових стратегій: як засіб підвищення поточного прибутку підприємства, та створення певного інтегрального довготривалого ефекту.

Поширення набувають методи оцінки ефективності маркетингових стратегій, що базуються на аналізі показника рентабельності маркетингових інвестицій. Процес вибору й визначення пріоритетності маркетингових інвестицій істотно відрізняється від аналогічного процесу для капітальних вкладень, що вимагає іншого підходу до аналізу рентабельності й дозволяє більш творчо використовувати показник рентабельності інвестицій.

Проте, на нашу думку, такий показник більш доцільно застосовувати виключно для оцінювання окупності капітальних вкладень у маркетингову діяльність підприємства, а не ефективності маркетингових стратегій, яка включає характеристику рівня досягнення стратегічних цілей, відповідність очікуванням споживачів, конкурентоспроможність, соціальну етичність тощо.

Усі зазначені групи методів мають свої переваги і недоліки, кожний з них виявляється більш придатним для досягнення різних цілей оцінки: від надання кількісних оцінок ефектів окремих маркетингових заходів до інтегральної оцінки маркетингової стратегії та її реалізації. Тому важливо знати: коли, у яких випадках і який саме метод оцінювання слід застосовувати.



Література

  1. Куденко Н.В. Маркетингове стратегічне планування: автореф. дис. док. екон. наук: спец. 08.06.01 - Економіка, організація і управління підприємствами / Н.В. Куденко. - Київський національний економічний університет Міністерства освіти і науки України. - К., 2003. - 38 с.

  2. Загородній А.Г. Управління взаємозв’язками підприємства зі споживачами продукції: Монографія / А.Г. Загородній, З.О. Коваль. – Львів: В-во ЗУКЦ, ПП НВФ БІАРП, 2008. – 364 с.

  3. Чухрай Н.І. Формування ланцюга поставок: питання теорії та практики: Монографія / Н.І. Чухрай, О.Б. Гірна. – Львів: «Інтелект-Захід», 2007. – 232 с.

  4. Управління інноваційними процесами в межах екосистеми: Монографія / Н.І. Чухрай, Р.Патора, А.Г. Загородній, Г.М. Захарчин та ін., за наук. редакцією Н.І. Чухрай. – Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2011. – 216 с.



МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ІНСТРУМЕНТАРІЙ ПРОГНОЗУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА ЯК ОСНОВА СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ГАЛУЗЯМИ ЕКОНОМІКИ
Кондрашова Олена Олексіївна

асистент кафедри економіки

підприємства Донецького

державного університету управління
Сучасний стан реформування національної економіки України вимагає якісних змін у системі управління галузями. У швидкозмінних ринкових ситуаціях прийняття обґрунтованих управлінських рішень можливе на основі прогнозування основних показників і тенденцій розвитку виробничого процесу, споживчого попиту на продукцію тощо. Основною причиною недооцінки прогнозування є недостатньо розроблені методичні питання застосування багатоваріантних розрахунків прогнозного характеру.

Наукові розробки закордонних та українських вчених Громової Н.М. [1], Кузик Б.Н. [2], Присенко Г. В., Равіковича Є. І. [3], Стеценко Т. О, Тищенко О. П. [4] присвячені окремим питанням дослідження процесів прогнозування на прикладі окремих галузей та регіонів. Одночасно методологія та проблеми процесу прогнозування розвитку виробничих відносин в окремих галузях економіки потребують подальших досліджень.

Метою даного дослідження є узагальнення існуючих методів прогнозування, виділення найбільш оптимальних з них для використання в галузевому прогнозуванні.

Сучасні умови прогнозування вимагають максимального розширення сфер прогнозування, подальшого вдосконалення методології розроблення прогнозів. Чим вищий рівень прогнозування процесів суспільного розвитку, тим ефективнішим є планування, управління та регулювання економіки.

У спеціальній літературі пропонуються різні підходи до проведення типології прогнозів на основі вибору певних класифікаційних ознак [2,3].

Узагальнюючи точки зору різних авторів, які займалися вивченням питання прогнозування та його ролі в економіці, можна звести основні ознаки класифікації в наступних: 1) за горизонтом прогнозування; 2) за масштабом; 3) за функціональним призначенням; 4) за методом розробки; 5) за формою обґрунтування управлінських рішень; 7) за методом розробки прогнозів; 8) за метою прогнозування.

Згідно з темою дослідження, має місце оптимізація даної класифікації для подальшого спрощення підходів до прогнозної роботи в сфері виробництва. Тобто необхідно побудувати нову адаптивну схему класифікації економічних прогнозів з урахуванням фактору виробництва.

В розробленій класифікації введено додаткову ознаку – «за якістю результатів прогнозування». Внаслідок чого виникає потреба обґрунтування таких понять як умовний, стійкий та нерепрезентативний прогноз.

Умовний прогноз - передбачення майбутніх економічних явищ у формі: якщо відбудеться подія А, то за ним слідує подія В, при інших рівних умовах (тобто наявність альтернативних можливостей).

Стійкий прогноз – передбачення економічних результатів, яке базується як на інертності процесів господарювання (визначеності, тенденцій, стабільності циклів), так і обмеженості номенклатури можливих ситуацій.

Нерепрезентативний прогноз - передбачення майбутніх економічних явищ, рівні необхідної точності яких багатоциклічні та варіабельні.

Найважливішими інструментами в процесі економічного прогнозування є також системний аналіз і системний підхід [1].

Системний аналіз - це сукупність конкретних методів і практичних прийомів вирішення різних проблем, що виникають у всіх сферах цілеспрямованої діяльності суспільства на основі системного підходу і уявлення об’єкта прогнозування в вигляді системи. Системний підхід дозволяє знайти варіант вирішення складних виробничо-господарських проблем в умовах досить високої невизначеності поведінки системи та неповноти знань про неї .

Опанування системними знаннями та їх практичне використання в процесі економічного прогнозування складає основу наукового підходу до прийняття управлінських рішень за результатами прогнозного моделювання [2].

Розвиток прогностики як науки в останні десятиріччя призвело до створення безлічі методів, процедур, прийомів прогнозування, нерівноцінних за своїм значенням. За оцінками зарубіжних і вітчизняних систематиків прогностики вже налічується понад ста методів прогнозування, у зв’язку з чим перед фахівцями постає завдання вибору методів, які б давали адекватні прогнози для досліджуваних процесів або систем.

Виходячи з класифікації, набір конкретних методів вибору рішень і прогнозу, що враховує особливості даного дослідження, схематично може бути представлений на рис. 1.

Галузевий прогноз виробництва

Економіко-математичні моделі

Методи виробничих функцій

Факторні моделі

(Уортонська, Бруклінська модель)

Структурні моделі

(модель В.Леонтьєва)

виробнича функція Кобба-Дугласа

Методи екстраполяції

виробнича функція Р. Солоу

виробнича функція Я.Тинбергена

виробнича функція Анчишкіна


Рис. 1. Методологічний інструментарій галузевого прогнозу
В методичному плані основним інструментом будь-якого прогнозу є схема екстраполяції. У галузевому прогнозуванні використовують загальні методи соціально-економічного прогнозування але вибір методу прогнозування залежить від застосовуваного прогностичного підходу.

Дані тези є витягом з ґрунтовного дослідження теоретико-методологічної бази процесу прогнозування виробництва з урахуванням галузевих особливостей. В літературі є велика кількість класифікаційних схем методів прогнозування. Однак більшість з них або неприйнятні, або володіють недостатньою пізнавальної цінністю. Число базових методів прогностики, які в тих чи інших варіаціях повторюються в інших методах, набагато менше. Багато з цих «методів» відносяться швидше до окремих прийомів або процедур прогнозування, інші представляють набір окремих прийомів, що відрізняються від базових або один від одного кількістю приватних прийомів і послідовністю їх застосування.

Основний похибкою існуючих класифікаційних схем є порушення принципів класифікації. До числа основних таких принципів, на наш погляд, відносяться: достатня повнота охоплення прогностичних методів, єдність класифікаційної ознаки на кожному рівні членування, відкритість класифікаційної схеми, доступність для розуміння.

Змiст прогнозування, його характернi риси, дослiдженi в статті, а також розроблені класифiкацiї прогнозiв та уніфіковані методи прогнозування можуть бути використанi спецiалiстами підприємств та відомств для вдосконалення системи управління та координації на державному рівні.



Література

  1. Громова Н.М., Громова Н.И. Основы экономического прогнозирования. Макроэкономические модели прогнозирования. Монография. – М.: изд. «Академия Естествознания», 2006. – 526 c.

  2. Кузык Б.Н. Прогнозирование, стратегическое планирование и национальное программирование: учебник. – 4-е изд., перераб. и доп. - Москва: Экономика, 2011.-604 с.

3. Присенко Г.В., Равікович Є.І. Прогнозування соціально-економічних процесів: навч.посібник.- К: КНЕУ, 2005.- 378 с.

4. Стеценко Т.О, Тищенко О.П. Управління регіональною економікою, навч. посіб. / ДВНЗ "Київ. нац. екон. ун-т ім. В. Гетьмана". - К.: КНЕУ, 2009. - 471 с.



регулювання діяльності малих підприємств в умовах зміни податкового законодавства
Косенок Юлія Сергіївна,

студентка Донецького

державного університету

управління
Аміров Руслан Зінурович,

к.т.н., доцент Донецького

державного університету

управління

e-mail: k_ep@dsum.edu.ua
Актуальною темою сьогодні є податкове регулювання діяльності підприємств, як однією з найбільш важливих та суперечливих напрямків державного регулювання. Особливої уваги заслуговує саме аспект податкового регулювання функціонування малих підприємств. Адже, на сучасному етапі розвитку ринкових відносин, суб’єкти малого бізнесу виступають рушійною силою розвитку економічної системи та являються запорукою стабільного економічного зростання. Така ситуація зумовлена тим фактом, що саме малі підприємства дозволяють забезпечити гнучкість національної економіки за рахунок можливості швидко реагувати на зміни кон’юнктури ринку, швидкої окупності вкладень, оперативного використання досягнень науково-технічного прогресу. На сьогоднішній день дане питання викликає значний інтерес як у самих підприємців, так і у науковців, адже в системі податкового регулювання України існує значна кількість прогалин і бар’єрів, що стримують розвиток малого підприємництва. Основним документом, що регулює податкові відносини в сфері малого бізнесу є Податковий Кодекс України, який з початку 2011 року зазнав значних змін, які супроводжувалися виникнення значної кількості суперечностей. Таким чином, для виявлення впливу нового Податкового Кодексу на діяльність малих підприємств і економіки в цілому доцільним буде проведення ґрунтовного аналізу цих змін з метою виявлення позитивних і негативних факторів впливу на розвиток підприємств. Системний підхід до визначення основних аспектів податного регулювання малих підприємств дасть змогу надати практичні рекомендації суб’єктам малого підприємництва, щодо того, чи доцільно їм все ж таки залишатися на спрощеній системі оподаткування, чи краще перейти на загальну систему оподаткування. Таким чином обрана тема дослідження є досить актуальною на сьогоднішній день і має значну теоретичну і практичну цінність.

Проблеми та перспективи діяльності малого підприємництва перебувають у полі зору таких українських вчених, як Р.В.Рудик, А.В.Гринюк, В.К.Збарський, Т.В.Греджева, І.А.Максименко, В. Кобилко, Т. Меркулова та ін. Недостатньо вивченими є потенційні можливості внутрішнього стратегічного планування малих підприємств з метою оптимізації діяльності у змінних зовнішніх умовах ведення господарської діяльності. Недостатньо дослідженими залишаються також особливості функціонування малих підприємств в умовах зміни податкового законодавства.

Метою роботи є розкриття суті податкового регулювання діяльності малих підприємств в умовах зміни податкового законодавства, а також комплексний аналіз та систематизація переваг і недоліків роботи малих підприємств на спрощеній і повній системі оподаткування, що дає змогу у умовах зміни податкового законодавства чітко визначити шляхи розвитку малого бізнесу і дати рекомендації, що подальшого функціонування даних суб’єктів господарювання.

В даному дослідженні використано метод порівняльного аналізу, за допомогою якого проводиться порівняння спрощеної та загальної системи оподаткування для малих підприємств. На основі методу наукової абстракції (виділення найбільш суттєвих сторін досліджуваного явища) в даному дослідженні виділяються наступні напрямки за якими здійснюється зазначене вище порівняння, а саме: зміни податкового законодавства, їх суть та наслідки, дослідження єдиного податку, єдиного соціального внеску, система податкового регулювання діяльності малих підприємств. Становлення України, як незалежної держави, супроводжувалося розробкою стратегій розвитку малих підприємств, які являються одним з основних елементів сучасної економічної системи. Формування державної політики підтримки малого бізнесу в Україні починається з 1991 року, з прийняття Закону України «Про підприємництво» [1] та утворення Державного комітету України зі сприяння малим підприємствам і підприємництву. Закон України «Про підприємництво» визначив загальні правові, економічні та соціальні засади, умови здійснення підприємницької діяльності, а також правові основи державного регулювання та підтримки підприємництва, відносин суб’єктів підприємницької діяльності та держави. З метою реалізації державної політики сприяння розвитку підприємництва, у тому числі малого бізнесу, у березні 1993 року Кабінетом Міністрів України була схвалена перша Програма державної підтримки підприємництва в Україні.

Податкове регулювання є одним з найбільш суттєвих факторів впливу держави на діяльність малих підприємств, адже за рахунок відсутності значного обсягу капіталу та лобіювання з боку представників уряду, саме вони мають менше всього шансів вижити в мінливих умовах ринку. Проте, саме малі підприємства виступають рушійною силою розвитку суспільного-економічних відносин, адже вони здатні забезпечити гнучкість національної економіки за рахунок можливості швидко реагувати на зміни кон’юнктури ринку, швидкої окупності вкладень, оперативного використання досягнень науково-технічного прогресу. Збільшення податкового навантаження малих підприємств відбулося за рахунок впровадження єдиного соціального внеску для фізичних осіб-підприємців та заборони юридичним особам, платникам податку на прибуток, відносити витрати на придбання товарів і послуг у ФОП до складу затрат з метою оподаткування.

В результаті аналізу функціонування малих підприємств відповідно до вимог Податкового кодексу встановлено необхідність подальшого вдосконалення інститутів податкового регулювання, зокрема, в області взаємодії малого, середнього та великого бізнесу. За сучасних умов розвитку малих підприємств має бути розроблений ефективний механізм підтримки даних суб’єктів господарювання, який має ґрунтуватися на впровадженні ряду пільг в сфері оподаткування та фінансовому стимулюванні з боку держави.



Література

  1. Закон України «Про підприємництво» / Документ № 698-12, редакція вiд 19.06.2009 на пiдставi 1391-17. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.rada.gov.ua.

  2. Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» / документ 1775-14, редакцiя вiд 16.09.2011 на пiдставi 3393-17. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.rada.gov.ua.

  3. Закон України «Про захист економічної конкуренції» / Документ 2210-14, редакцiя вiд 27.07.2011 на пiдставi 3567-17. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.rada.gov.ua.

  4. Указ Президента України «Про спрощену систему оподаткування обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» від 03.07.98 г. № 727, котрий з 19.09.99 г. Діє в редакції Указу № 746

  5. Податковий кодекс України. Відомості Верховної Ради України: - К.: Видавництво «Преса України», 2011. – 400 с.



ДО ПИТАННЯ ПРО МЕТОДИ ОЦІНКИ УПРАВЛІНСЬКИХ КАДРІВ НА ПІДПРИЄМСТВАХ
Коцалап Світлана Олександрівна,

асистент кафедри менеджменту Донбаського державного технічного університету

grenhyk@mail.ru

Емець Олена Василівна, к.т.н. Донбаського державного технічного університету
У сучасній кадровій практиці для оцінки ділових якостей та результативності праці управлінців, застосовуються численні й різноманітні методи, що дозволяють підвищити об'єктивність ділової оцінки.

Правильний вибір методу залежить від ряду чинників: початкового стану існуючої в організації системи оцінки; особливості персоналу організації; фінансового стану, використовуваних технологій, стилю, що склався, і методів керівництва, організаційної культури; стану ринку праці, ринку товарів і послуг й ін.

У більшості сучасних компаній оцінка персоналу робиться один або двічі на рік. Ефективною формою оцінки фахівців і керівників підприємств служить атестація кадрів. Окрім традиційних форм цієї роботи відділи кадрів розробляють й широко застосовують нові методи. Останнім часом стали проводити оцінку співробітників по розробленому стандартному оцінному листу. В ньому відображається думка експертної групи про професійні та особові якості людини.

З усього різноманіття використовуваних методів найбільш простими є: метод графічної шкали оцінювання; метод альтернативного ранжування; метод критичного випадку; метод управління по цілях [1].

Але перераховані методи мають наступні недоліки:

1) трудомісткість самої процедури оцінки, пов'язаної з необхідністю постійної систематизації і фіксації відомостей про оцінюваного, результатах його праці, необхідністю постійного накопичення інформації, а також її аналізу;

2) впровадження, комплексних систем персональної оцінки зв'язано з введенням в штат підприємства фахівців, які б напрямлено, систематично і постійно займалися цією роботою;

3) введення системи оцінки вимагає наявності досить надійного коментаря оцінки й чималих матеріальних та фінансових ресурсів;

4) не завжди вдається уникнути формального відношення безпосередніх керівників до персональної оцінки.

В результаті наведених недоліків, нині навіть в компаніях, працюючих в одній сфері та одному секторі ринку й виробництва практично не існує єдиної системи оцінок, яка б ефективно та достовірно визначала рівень професіоналізму службовців і виявляла потребу в підвищенні кваліфікації [2].

Тому до найбільш ефективних і перспективних методів, можна віднести становлення та впровадження Центрів оцінки, як самостійних угруповань не пов’язаних с підприємствами.

Таким чином, експерти (як зовнішні, так і з числа працівників підприємства) можуть запрошуватися лише на час проведення оцінних процедур (на 1-3 дні). У обов'язку співробітників Центру окрім власне організації оцінних процедур і участі в процедурах оцінки входить підбір груп оцінюваних працівників і керівників-експертів, а також забезпечення останніх методичними матеріалами, а у разі потреби - проведення навчання для керівників, що запрошуються в якості експертів.

У Центрі оцінки на кожного оцінюваного входить детальний розгляд його ділових та особових якостей, продемонстрованих здібностей, міри готовності до заміщення конкретної посади, перспективності для подальшого просування. У більшості випадків дається також ситуаційний аналіз: до якого стилю керівництва може бути схильний оцінюваний, які його сильні та слабкі сторони, до якого роду завдань та управлінських функцій проявляє схильність, недоліки, на які слід звернути особливу увагу. Важливою особливістю роботи Центрів оцінки є те, що підсумкові звіти, які готуються на кожного оцінюваного, містять не лише оцінку їх потенціалу, але й ряд рекомендацій.

Переваги використання Центрів оцінки:

1. Центри оцінки надійніші й більш об’єктивніші, ніж інші методи.

2. Розгорнуті оцінки, що даються Центром, сприймаються кандидатами як справедливі і об'єктивні, оскільки експерти оцінних центрів не пов'язані з оцінюваними стосунками «начальник-підлеглий».

3. Оцінки, що виставляються Центром, фокусуються на ключових компетенціях кандидатів. При оцінці звертається увага не на оцінку минулої діяльності кандидатів, а на спостереження й оцінку його поведінки в спеціально модельованих ситуаціях.

4. Оцінні ділові ігри тісно пов'язані з найбільш значимими аспектами роботи керівника, що дозволяє по їх підсумках робити обґрунтовані висновки відносно конкретних кандидатів.

5. Кандидати можуть отримувати повніший зворотний зв'язок за результатами Центрів оцінки.

6. Стандартизація тестових вправ зрівнює шанси різних кандидатів.

Недоліки Центрів:

- відносно високі витрати, особливо на експертів ззовні;

- досить низький коефіцієнт корисної дії: велика частина матеріалів і висновків виявляється незатребуваною;



- етичні проблеми, пов'язані з необхідністю доведення результатів оцінки до індивідів, що показали незадовільні результати;

- небезпека того, що критерії оцінки орієнтуються більше на вчорашні вимоги, а не на ті вимоги, яким повинні будуть відповідати оцінювані працівники вже завтра.

Сьогодні для підприємств пропонується створення Центру оцінки, основним завданням якого буде оцінка потенціалу управлінських кадрів, що претендують на включення в резерв або на зайняття більш високих посад. Оскільки керівників важко об’єктивно оцінити експертами, представниками тих же підприємств, тому й звертається увага на незалежні Центри оцінки.

Якщо керівництво організації приймає рішення про необхідність створенні центру оцінки, то ще одне питання, яке слід вирішити, - в якій формі працюватиме центр - на постійній основі або його робота буде припинена відразу після завершення оцінних процедур і підготовки відповідних звітів.

Ще одним з основних питань оцінки персоналу є проблема визначення вибору її критеріїв. У літературі [1, 2] приведена зразкова структура критеріїв, по яких слід оцінювати працівника організації.

Зміст цих критеріїв можна визначити таким чином: професійні і особисті. Завдання ділової оцінки працівника у виявленні його трудового потенціалу, міри використання цього принципу: відповідності працівника займаній посаді або його готовності зайняти конкретну посаду, в тому, щоб охарактеризувати ефективність його трудової діяльності, а отже, і цінність працівника для підприємства.

Для розробки системи параметрів оцінки управлінських кадрів необхідно провести аналіз роботи, що дозволяє отримати вимоги до працівника і виділити набір показників, по яких можна судити про успішність діяльності працівника на цьому місці. Зміст критеріїв визначається складом тих характеристик, які підлягають оцінці, та залежать від груп посад.

Для оцінки потенціалу кадрів рекомендується використати Центри оцінки кадрового потенціалу. Такі Центри не лише забезпечують оцінку працівників організації, що претендують на зайняття тих або інших керівних посад, вони виступають інструментом навчання працівників та одночасно є способом розвитку навичок, необхідних для ефективного керівництва у керівників, що беруть участь в роботі Центру оцінки в якості експертів.

Використовувані в Центрах оцінки тести спрямовані не стільки на оцінку наявних знань і навичок, скільки на оцінку здатності до засвоєння нового й на визначення рівня розвитку якостей та навичок, що вимагаються від керівника.

Література

1. Маслов, Е.В. Управление персоналом предприятия / Е.В. Маслов. - Москва: Ин-т практической психологии; Новосибирск: НПО «МОДЭК», 2000. - 112 с.



  1. Яхонтова, Е. Эффективные технологии управления персоналом / Е. Яхонтова. - Санкт-Петербург: Питер, 2005. - 272 с.


ОЦІНКА ПСИХОЛОГІЧНОГО ВПЛИВУ РЕКЛАМИ НА ПОТЕНЦІЙНИХ СПОЖИВАЧІВ
Крук Ольга Олександрівна, студент Донецького національного технічного університету

e-mail: kruk.olg @ mail.ru
Карабчевський Віталій Владиславович, к.т.н., доцент Донецького національного технічного університету
Реклама - це спеціальна інформація про осіб чи продукцію, яка розповсюджується в будь-якій формі і будь-яким способом з метою прямого або опосередкованого одержання прибутку.

У наш час людина щодня стикається з великою кількістю рекламних повідомлень, які викликають певні емоції. Кожна реклама надає на людину емоційний вплив: викликає сміх, посмішку або сльози, роздратування.

У плануванні реклами в першу чергу потрібно враховувати емоції людини, оскільки вони не рідко впливають на сприйняття реклами людиною. Тому в рекламному зверненні велику увагу слід приділяти емоційній дії, що є актуальним питанням для рекламодавців.

Психологічний вплив реклами були досліджені в працях Марочко П.В., Капітоненко Н.А., Ізмайлової М.А., Лебедєва-Любимова А.Н. та інші.

Розрізняють дві групи емоцій: позитивні і негативні. І ті, й інші досить часто використовуються в рекламі.[2]

У зв'язку з такою особливістю людського мислення завжди вигідніше надавати йому інформацію у найбільш зручною, звичної позитивної чи стверджувальній формі. Тобто, ілюстрація повинна викликати позитивні емоції. Або бути нейтральною - в такому випадку людині приємно вже саме по собі відсутність якоїсь негативної інформації.

Позитивність сприйняття ілюстрації і всієї реклами сприяє формуванню позитивного ставлення до до рекламованого товару. Якщо людині сподобалося зображене, то він буде менш критично ставитися до аргументів, що висловлюються далі в тексті оголошення.

Однак, позитивні емоції не завжди йдуть на користь, тому що якщо ілюстрація рекламного повідомлення у людей викликають позитивні емоції, то вони менш схильні витрачати свій час на зміст повідомлення реклами, тобто споживачі будуть більше зосереджені на своїх емоціях.

Одним з найбільш потужним інструментом, що викликають приємні емоції, є гумор [1]. Реклама з використанням гумору, безумовно, привертає увагу, але при такому підході існує загроза того, що сміх і стане в оголошенні головною дійовою ланкою. Тобто споживачі будуть насолоджуватися жартом і не стануть звертати увагу на рекламований товар.

Можлива ситуація, коли може відбутися спотворення сенсу, тобто при застосуванні гумористичного підходу легко отримати непередбачений результат: приниження якості рекламованого товару у свідомості людини. Тому важливо доцільно застосовувати жарти лише в дійсно підходящих моментах.

Застосовувати гумор дуже складно, тому що одним це може здатися цікавим, смішним, а іншим - вульгарним, безглуздим і недоречним. Конкретний жарт може частина людей притягати, а іншу частину відштовхувати і дратувати [1]. Створити рекламу з гумором, яка б підходила всім людям, дуже складно і дається під силу не багатьом творчим особистостям.

До негативним емоціям можна віднести почуття страху, гидливість, відраза, сором.

В першу чергу треба розглянути страх, тому що споживачі обов'язково звернуть увагу на рекламу, що викликає переляк або дискомфорт. Ефект від «страшної» реклами в першу чергу залежить від її сили.

Так, якщо рівень страху в оголошенні дуже низький, то реклама приверне незначну увагу. Якщо дуже високий, то людина намагатиметься ухилитися від пропонованої його увазі інформації, не стане вивчати оголошення. Тобто при використанні страху в рекламі, його рівень повинен бути відчутним, але не загрозливим.

Найбільш доречна реклама, заснована на страху, в сферах, пов'язаних із запобіганням або ліквідацією будь-яких загроз: у медицині, охоронної діяльності, робочої зайнятості і т.д.

При використанні почуття страху, огиди та інші, нерідко показують що-небудь неприємне, а потім розповідають, як цього можна уникнути. Такий підхід загрожує отриманням зворотного рекламного ефекту. Пов'язано це з тим, що негативна подача матеріалу завжди вказує на небажані явища, які, можливо, до цього читачем і не бралися до уваги. Таким чином, послаблюється загальна рекламна ідея. У читача з'являється більше приводів для сумнівів, йому потрібно отримати істотну кількість аргументів для позитивного сприйняття товару (значно більша, ніж у випадку з позитивним представленням).

Крім цього, при використанні негативною подачі образ товару може невірно закріпитися у свідомості споживача. Адже місток у вигляді системи аргументації, доказів і спростувань легко руйнується часом. І в людській пам'яті залишається тільки початок і кінець: негатив і товар, або іншими словами, неприємний, поганий товар.

Для більш точного вивчення ефекту психологічного впливу реклами використовуються методи, засновані на обліку і оцінці характеру впливу окремих засобів реклами на людину.

Основними методами вивчення ефективності психологічного впливу реклами є: спостереження і опитування [3].

Найпростішим методом є спостереження. Цей метод застосовується при дослідженні впливу на споживачів окремих засобів реклами. Спостереження проводиться за заздалегідь розробленою програмою, зміст якої залежить від характеру поставлених цілей. Результати спостережень реєструються за заздалегідь розробленою схемою [3].

На основі отриманих даних за спеціальною методикою можна визначити ефективність рекламного засобу. Вона заснована на зіставленні вартості рекламного засобу та числа послатися на нього респондентів та отримання умовної вартості рекламного засобу. Рекламний засіб з найменшою умовною вартістю буде найбільш ефективним.

При виборі позитивного чи негативного впливу слід мати на увазі, що на поведінку споживача, в принципі, сильніше впливає неприязнь до зображення, ніж симпатія. Тобто в разі використання негативного підходу небезпека отримати небажаний ефект завжди більше, ніж при використанні позитивного.



Література

1. Ізард К.Е. Психологія емоцій [текст] / Переклад з англ. - Спб.: Видавництво «Пітер», 2007. - 464 с.

2. Рейковский Я. Експериментальна психологія емоцій [текст] / Я. Рейковский - М.: Прогрес, 1979. - 92 с.

3. Шуванов В.І. Психологія реклами [текст] / В.І. Шуванов Ростов-на-Дону.: Фенікс, 2003. – 320 с.

4. Редозубов А.Д. Логіка емоцій [текст] / Редозубов А.Д. - СПб.: Амфора, 2012. - 320 с.

5. Негативні емоції в рекламі: [електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.internet-branding.ru/reklama/emoc.html




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал