Зміст вступ



Сторінка8/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   40

1.4.7. Національні та міжетнічні проблеми країн Південного Кавказу

Конфлікт у Нагірному Карабасі. Становлення й розвиток незалежних дер-= аз у південнокавказькому регіоні після розпаду СРСР супроводжувалися загс тренням ряду міжетнічних конфліктів та сепаратистських рухів, найго-

— :шим серед яких став конфлікт у Нагірному Карабасі та довкола нього. Нагірнокарабаський конфлікт — це територіальний конфлікт між Азер-

: пніжаном з одного боку та його автономією Нагірним Карабахом і Вірменією

- з іншого. Предметом конфлікту є територія Нагірного Карабаху, на якій .тискають переважно вірмени. Конфлікт призвів до поляризації позицій сутніх держав довкола нього і став джерелом загрози регіональній безпеці Кав-

у та всього Середнього Сходу.

Коріння вірменсько-азербайджанського протистояння за Нагірний Кара-:.іх тягає початку XIX ст., коли Росія захопила землі, які нині є територією ; енії й Азербайджану, в тому числі Карабаське ханство, що перейшло з-під -: нтролю Ірану під владу Росії за Гюлістанським договором 1813 р.

Особливої гостроти вірменсько-азербайджанське протистояння щодо на--■г:г:ності Карабаху набуло під час першої спроби об'єднання Азербайджану, З.тменії та Грузії у складі Закавказької федерації навесні 1918 р. Федерація,

тт :існувала до 26 травня 1918 р., розпалася головним чином через те, що •тченська влада висунула територіальні претензії до сусідів: на Джавахет-

ський район Грузії (досі в основному населений вірменами) і на Карабах, Зан-гезур, Нахічевань — в Азербайджані.

Після встановлення радянської влади на Закавказзі у 1920—1921 рр. боротьба за Карабах перемістилася з військової у політичну площину. Спочатку більшовицький уряд Росії спонукав Ревком Азербайджану ухвалити у грудні 1920 р. постанову, за якою Карабах, Зангезур і Нахічевань переходили під вірменський контроль, проте лідер радянського Азербайджану Н. Наріманов відмовився виконувати це рішення. У березні 1921 р. до тексту "Договору про братерство і дружбу" між Радянською Росією й Туреччиною увійшло положення, за яким Нахічевань і Карабах мали перейти під контроль Азербайджанської СРР.

Остаточно азербайджансько-вірменське розмежування закріпив Декрет від 7 липня 1923 р., підписаний у Баку. У серпні 1923 р. адміністративний центр Нагірного Карабаху було перенесено з Шуші до Степанакерта, а в листопаді 1924 р. відбулося офіційне проголошення Нагірно-Карабаської автономної області (НКАО). Згодом Нагірний Карабах був відділений від Вірменії Ла-чинським коридором, що територіально увійшов до Азербайджану.

У наступні роки вірменська еліта неодноразово прагнула спонукати політичне керівництво СРСР передати Карабах Вірменській РСР, однак розформування у 1936 р. Закавказької Федерації і створення трьох союзних республік призвели до остаточного відділення НКАО від Вірменії.

З 1987 р. у Вірменії став посилюватись рух за об'єднання НКАО і Нахічевані з Вірменською РСР. У серпні 1987 р. Академія наук Вірменської РСР направила до Москви петицію з проханням передачі НКАО і Нахічевані Вірменії, хоч за переписом населення 1979 р. у Нахічевані мешкало 97 % азербайджанців. Відсутність будь-якої відповіді на петицію з Москви сприяла поширенню в Єревані чуток про неминучу передачу НКАО і Нахічевані Вірменії та насильницькому витісненню азербайджанців з Вірменії.

11 лютого 1988 р. у НКАО відбулася демонстрація протесту проти культурної й економічної політики офіційного Баку, а 20 лютого Рада народних депутатів НКАО ухвалила резолюцію щодо клопотання перед верховними радами Вірменської РСР, Азербайджанської РСР і СРСР про передачу області зі складу Азербайджану до складу Вірменії.

Цей крок призвів до ескалації конфлікту в Нагірному Карабасі й довкола нього та початку збройної фази конфронтації. Обидві сторони розпочали формування бойових загонів, придбання зброї і військової техніки. Азербайджан вдався до економічної блокади Нагірного Карабаху. У відповідь на це 1 грудня 1990 р. Верховною Радою Вірменської РСР було прийнято рішення про створення єдиної Вірменської Республіки, до складу якої в односторонньому порядку включено Нагірний Карабах.

Із розпадом СРСР конфлікт фактично перетворився з внутрішнього міжетнічного у міждержавний — між Азербайджаном та Вірменією. На початку 1992 р. азербайджанська армія розгорнула наступ на півночі Нагірного Карабаху але, незважаючи на чисельну і технічну перевагу, не змогла досягти значних успіхів. У відповідь армія Нагірного Карабаху та з'єднання збройних сил нзії розгорнули контрнаступальну операцію на південному напрямку, заявили Лачинський коридор, що з'єднував територію Вірменії з територією -' -гсгного Карабаху, стратегічно важливий вузол Шуші. У жовтні 1993 р. ві-: -«енські сили завдали азербайджанській армії нової поразки і захопили шість : :тративних районів (25 % території Азербайджану) з містами Фізулі та • - -_-' .-.-жар. 700 тис. азербайджанців стали біженцями,

18 лютого 1994 р. у Москві міністрами оборони Азербайджану й Вірменії за -• елництвом міністра оборони Росії було підписано Протокол про повне ення вогню та воєнних дій і досягнуто згоди шодо розведення військ : гуючих сторін. Проте в подальшому, попри неодноразові зустрічі прези-г^нтів Азербайджану і Вірменії, а також те, що до врегулювання конфлікту і'г.тучились ООН і ОБСЄ (так звана Мінська група), а співголовами на перего-*: - ному процесі щодо статусу НКР стали РФ, США і Франція, жоден із запро-:: н: заних посередниками планів поетапного досягнення миру до врегулюван--: ? :-: тнфлікту не привів.

Проблеми сепаратизму і національних меншин у Грузії. У спадок від штуч-е : скроєної більшовиками Грузинської РСР незалежна Грузія отримала низку : пальних проблем, окремі з яких перетворилися на конфлікти, що стоять се заваді територіальній цілісності Грузії. Передусім йдеться про грузинсько-іпхазький і грузинсько-осетинський конфлікти.

Коріння грузинсько-абхазького конфлікту лежить у довільному ставленні - .зництва СРСР до історії взаємин грузинів та абхазців. Конструюючи на по-т:-:у 1920-х років національно-державні утворення в Кавказькому регіоні, -' _тьтповицький Кремль не замислювався, наприклад, над тим, що Абхазія ста-незалежною від Грузинського царства ще на початку XV ст. З кінця XV і до тсчатку XIX ст. абхазці — народ, близький за мовою і походженням до північ --:: -кавказьких народів адигейської групи, — перебували під владою Туреччи-: б ід XIX ст. — у складі Росії. У 1917 р. абхазці увійшли де Союзу об'єднаних -: спів Кавказу, на базі якого 1918 р. була проголошена Горська республіка у гжладі Дагестану, Чечено-Інгушетії, Осетії, Карачаєво-Балкарії, Кабарди, : неї й Абхазії. 31 березня 1921 р. була проголошена незалежна Радянська Гс піалістична Республіка Абхазія, яка, щоправда, у грудні 1921 р. опинилася складі Грузинської СРР під назвою Абхазька Договірна Республіка, а згодом, т 1931 р. була перетворена на Абхазьку АСРР, яка після утворення у 1936 р. Гсузинської РСР увійшла до її складу.

У 1956, 1967 і 1978 рр. представники абхазької інтелігенції і навіть партій-трівники звертались до керівництва СРСР з проханням відокремити Абха-: л-с від Грузії і приєднати її до РРФСР, але Кремль йшов лише на поступки у алровій і культурній політиці. Зокрема, у 1980-х роках Абхазія мала своє рапсе й телебачення, а абхазці становили непропорційно велику частку партій-гпх працівників і кадрів адміністративного апарату республіки. І це при тому,

що абхазці становили абсолютну меншість населення республіки (станом на 1 січня 1990 р. населення Абхазії нараховувало 537 тис. осіб, з них 44 % — грузини, 17 — абхазці, 16 — росіяни, 15 — вірмени, 8 % — інші національності).

Початком конфлікту абхазької автономії з офіційним Тбілісі вважається проведення 18 березня 1989 р. абхазької сходки у с. Лихни за участю 30 тис. осіб, у тому числі партійних й урядових керівників Абхазії, представників вірменської, грецької та російської громад республіки. Сходка ухвалила "Постанову представників абхазького народу" і "Звернення до М.С. Горбачова", у яких йшлося про необхідність оздоровлення міжнаціональних відносин через повернення Абхазії "політичного, економічного і культурного суверенітету в межах ленінської ідеї федерації".

Відповіддю на це стало ухвалення у 1989—1990 рр. Верховною Радою Грузинської РСР законодавчих актів, що анулювали всі договори радянського уряду Грузії 1920-х років, які слугували правовою базою для функціонування грузинських автономних утворень — Аджарії, Абхазії і Південної Осетії, і прийняття закону про вибори, в якому йшлося про заборону регіональним партіям брати участь у виборах до грузинського парламенту. 25 серпня 1990 р. абхазька більшість Верховної Ради Абхазької АРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет Абхазії, невдовзі анульовану Верховною Радою Грузії.

Курс на відкриту конфронтацію з офіційним Тбілісі парламент Абхазії на чолі з Владиславом Ардзінбою взяв після перемоги блоку 3. Гамсахурдіа на парламентських виборах у Грузії у жовтні 1990 р. Коли 17 березня 1991 р. у Грузії проходив референдум щодо відновлення державної незалежності республіки, то абхазці взяли участь у союзному референдумі, віддавши 98,4 % голосів за збереження СРСР. У лютому 1992 р. Верховна Рада Абхазії ухвалила рішення про відновлення конституції Грузії 1921 р., призупинення конституції радянської Грузії 1978 р. і відновлення конституції Абхазії 1925 р., анулювавши правову базу входження Абхазії до складу Грузії.

У серпні 1992 р., коли частини грузинської Національної гвардії і регулярної армії увійшли до столиці Абхазії Сухумі, грузинсько-абхазький конфлікт перейшов у фазу збройного протистояння, перемогу в якому здобула абхазька сторона завдяки негласній підтримці офіційного Сухумі військовиками трьох російських баз, дислокованих на території автономії.

Іншою "гарячою точкою" на політичній карті Грузії є Цхінвальський регіон (у 1922—1990 рр. Південно-Осетинська автономна область у складі Грузинської РСР), населений переважно осетинцями. Конфлікт між Тбілісі й Цхінва-лі спричинило рішення Південно-Осетинської обласної ради про перетворення її на автономну республіку у складі Грузії 10 листопада 1989 р. Наступного дня грузинський парламент скасував це рішення, а 23 листопада 1989 р. 20 тис. громадян Грузії здійснили марш на адміністративний центр автономної області м. Цхінвалі, організований 3. Гамсахурдіа і першим секретарем ЦК Компартії Грузії Г. Гумбарідзе для "захисту грузинського населення" автономії.

Восени 1990 р. Південно-Осетинська обласна рада, спираючись на закон ГРСР від 26 квітня 1990 р., що передбачав розширення прав радянських автономій, проголосила область Південно-Осетинською Радянською Демократич-н:ю Республікою і звернулася до союзного керівництва з проханням про визнання її незалежним від Грузії суб'єктом радянської федерації. Після цього у грудні 1990 р. офіційний Тбілісі ліквідував Південно-Осетинську АО і розпо--:аз блокаду регіону, що тривала до липня 1992 р.

Фази збройного протистояння сторін конфлікт набув після того, як на про-і аденому 19 січня 1992 р. референдумі в Південній Осетії 90 % його учасників висловились за приєднання регіону до Росії. Бойові дії, що відбувалися з пере-гзами до липня 1992 р., були припинені за посередництва Росії, яка розмістила на території Південної Осетії свої миротворчі сили. Наслідки грузинсько-тгетинського конфлікту початку 1990-х років трагічні: 93 спалених села, подалі тисячі убитих, до 100 тис. біженців.

Чергова спроба офіційного Тбілісі відновити конституційний порядок у Південній Осетії призвела до грузинсько-російської війни 8—12 серпня .008 р. та офіційного визнання Росією, Нікарагуа, Республікою Науру й Вене-; елою незалежності Абхазії та Південної Осетії.



Запитання і завдання для самоконтролю

  1. Простежте історичні витоки азербайджанської, вірменської та грузин-: ької державностей.

  2. Охарактеризуйте особливості політичного і соціально-економічного розвитку Азербайджану, Вірменії та Грузії.

3. З'ясуйте історичні витоки та сутність нагірнокарабаського конфлікту.

4. Проаналізуйте сутність геополітичного середовища та особливості зо-


внішньої політики держав Закавказзя.

1.5. Пострадянські країни Центральної Азії

1.5.1. Географічне розташування, природно-ресурсний потенціал та етнічний склад населення центральноазіатських республік

Республіка Казахстан. Найбільшою за територією державою в регіоні є Республіка Казахстан, яка посідає дев'яте місце у світі за площею й удвічі іільпіа від території всіх республік Центральної Азії разом узятих. Загальна дзвжина кордонів Казахстану — 15 тис. км. На півночі вона межує з Росією 6023 км), на північному сході і сході — з КНР (1718 км), на південному сході — з Киргизстаном (1053 км), на півдні — з Узбекистаном (2153 км), на півден-

ному заході — з Туркменистаном (345 км сухопутного і 1730 км морського кордону). Більша частина території Казахстану рівнинна, гірські масиви, найвищий з-поміж яких Хан-Тенгрі (понад 6500 м), розташовані на сході та південному сході республіки і займають 10 % території. У складі населення країни, що становить понад 15 млн осіб, переважають казахи (53 %), а найчисленні-шими національними меншинами є російська (ЗО), українська (3,7), узбецька (2,5), німецька (2,4) татарська (1,7) й уйгурська (1,4 %). Інші етноси становлять 5,3 % населення республіки. Більшість віруючого населення Казахстану сповідує іслам і християнство (православні й протестанти (лютерани)).

Казахстан володіє різноманітними багатими запасами корисних копалин. Він є одним із світових лідерів за запасами вольфраму, хрому, срібла, цинку, свинцю. На заході країни розташовані великі родовища нафти і природного газу, фосфоритів, хрому, уранових руд. Північ багата на залізну руду, золото, кам'яне вугілля, боксити, сіль, титанові руди та азбест. На сході переважають руди кольорових металів, поклади вольфрамо-молібденових і титанових руд. У центрі країни зосереджені поклади залізної і марганцевої руд, міді. Тут знаходиться найбільше в Казахстані родовище коксівного кам'яного вугілля (Карагандинський басейн). На півдні розташоване найбільше в СНД родовище фосфоритів Каратау.

Республіка Киргизстан. Розташована в гірських районах Центральної Азії. На півночі межує з Казахстаном, на сході — з КНР, кордон з Таджикистаном проходить Заалайським, Алайським і Туркестанським хребтами. Найскладнішу конфігурацію має кордон з Таджикистаном та Узбекистаном у Ферганській долині. Киргизстан має вигідне економіко-географічне розташування на перетині двох найважливіших торговельно-економічних осей регіону — Північ — Південь і Захід — Схід, територією Киргизстану проходить Великий Шовковий шлях. Географічно Киргизстан поділений на південь, що включає Ошську, Джалал-Абадську, Баткенську області, і північ (Чуйська, Таласька, Іссик-Кульська та Наринська області). Північ і південь єднає лише один сучасний автошлях Бішкек — Ош, придатний для проїзду автотранспорту.

У складі населення країни, що становить близько 5 млн осіб, переважають киргизи (65 %), а найчисленнішими національними меншинами є узбецька (14), російська (12,5), дугнанська (1,1), українська й уйгурська (по 1 %). Інші етноси становлять 5,4 % населення республіки. Більшість віруючого населення Киргизстану сповідує іслам і християнство (православ'я).

Киргизстан розташований у межах гірських систем Тянь-Шаню і Паміро-Алаю. Приблизно 90 % території Киргизстану розташовано на висоті понад 1,5 тис. м над рівнем моря, з них близько третини — на висоті понад 3 тис. м. Найвища точка Киргизстану — пік Перемоги (Дженгіз-Чокосу, 7439 м) — знаходиться в Центральному Тянь-Шані. Більша частина території Киргизстану належить до районів 8—9-бальної сейсмічності.

Головне багатство Киргизстану — гідроенергетичні ресурси у басейні р. Нарин, потенційний обсяг яких оцінюється в 56,9 млрд кВт. год. За радянських

Зуло побудовано каскад з п'яти гідроелектростанцій. Надра республі-- ■ г: на вугілля, нафту, газ і газовий конденсат, кольорові метали, перервуть і сурму, вольфрам, олово, уран, золото тощо. Балансові запаси становлять 1,3 млрд т, нафти — 20 млн т. Розвідані запаси нафти ста-99,43 млн т, з яких уже видобуто понад 10 млн т. Золоторудні форма-е лнуті в окремих районах Середнього і Північного Тянь-Шаню (Кумтор-- т головище має запаси понад 500 т). За запасами ртуті і сурми Киргизька :»:ілає перше місце на пострадянському просторі. Крім того, в Киргизста-іано родовища вольфраму, молібдену, міді, свинцю, цинку, арсено-ззих руд, нефелінових сієнітів, залізних руд. Виявлено також понад і тне. родовищ неметалічної сировини. ?г■; публіка Таджикистан. Розташована на південному сході Центральної Більшу частину території (близько 93 %) займають високі гори Паміро-. На стику хребтів Академії наук і Петра Першого розташована найвища Таджикистану і СНД — пік Ісмоілі Сомоні (колишній пік Комунізму) "495 м. На заході і північному заході республіка межує з Узбекистаном, на — з Киргизстаном, на сході — з Китаєм, на півдні — з Афганістаном їн проходить по річках Амудар'я і П'яндж). У складі населення країни, що становить понад 7 млн осіб, переважають ш (80 %), а найчисленнішими національними меншинами є узбецька : |, киргизька і російська (по 1,1), лакайська (0,8), туркменська й татар-(по 0,3 %). Інші етноси становлять 1,1 % населення республіки. Біль-і віруючого населення Таджикистану сповідує іслам. У надрах Таджикистану містяться запаси нафти, природного газу, вугілля, мідних, свинцевих, залізних, алюмінієвих руд, фосфоритів, цинку, гіту, мармуру, ртуті, золота, олова, вольфраму, бору, карбонатів, флюориту, коштовних та напівкоштовних каменів. Нафту й буре вугілля видобувають їл півночі Таджикистану (відповідно, в районах Нєфтєабаду та Шурабу), на і:ні розташоване родовище природного газу Кизил-Тумщукі. Республіка Туркменистан. Розташована в західній частині Центральної На півночі межує з Казахстаном, на сході і північному сході — з Узбеки-ггіном, на півдні — з Іраном, на південному сході — з Афганістаном, на заході чпзається водами Каспійського моря. Понад 80 % території займають пусте-п. у тому числі одна з найбільших у світі — Каракуми (бл. 350 тис. кв. км), - г.п займають майже 1/5 території (Копетдаг, Великий і Малий Балханм, Ку-нгзглгтау). Найвища гірська точка країни — Айри-Баба (3139 м). Для зрошеній пустинних земель водами Амудар'ї у 1950—1960-ті роки споруджено Кара-:: ький канал довжиною 1400 км.

У складі населення країни, що становить близько 5,5 млн осіб, переважа-•„ —= туркмени, а найчисленнішими національними меншинами є узбецька, ро-лиька, казахська, українська й азербайджанська. Більшість віруючого насе-ія Туркменистану сповідує іслам.

Основа сировинного потенціалу Туркменистану — природний газ і нафта. Прогнозні запаси вуглеводневої сировини країни (з туркменським шельфом Каспійського моря включно) оцінюються в 23 трлн куб. м природного газу і 12,2 млрд т нафти. Найбільші родовища газу розташовані в південній і східній частинах країни. Володіючи понад 33 % світових запасів природного газу, Туркменистан займає четверте місце у світі за його видобуванням. Із 150 розвіданих на території республіки родовищ нафти й газу розробляється 42. Розвідано великі запаси сірки (близько 9 млн т), поклади сульфату натрію (міра-боліту) і магнієвих солей (бішофіту), розташовані в затоці Кара-Богаз-Гол, значні запаси брому і йоду. Відомі також родовища калійних солей і будівельних матеріалів.

Республіка Узбекистан. Займає серединне положення в центральноазіатському регіоні. Країна розташована в межиріччі Сирдар'ї і Амудар'ї. Північно-західний і північний кордони з Казахстаном переважно пустельні, східний і південно-східний з Киргизстаном і Таджикистаном — переважно гірські. На півдні Узбекистан межує з Афганістаном, на південному заході — з Туркменистаном. Майже 4/5 території Узбекистану — рівнини, лише на крайньому сході та південному сході місцевість гориста (найвища вершина — 4633 м).

У складі населення країни, що становить понад 27 млн осіб, переважають узбеки (понад 75 %), а найчисленнішими національними меншинами є російська (7,4), таджицька (4,7), казахська (4,1), татарська (2,4), каракалпацька (2,1 %). Інші етноси становлять 4,3 % населення республіки. Більшість віруючого населення Узбекистану сповідує іслам.

У надрах Узбекистану виявлено великі поклади мінерально-сировинних ресурсів (95 видів мінеральної сировини). За запасами золота, міді, вольфраму, срібла, свинцю, цинку та урану Узбекистан посідає одне з чільних місць у світі. На частку республіки припадає майже 74 % запасів газового конденсату всього центральноазіатського регіону і 40 % природного газу, за видобутком якого країна посідає третє місце в СНД (після РФ та Туркменистану) і входить до чільної світової десятки. Узбекистан посідає також друге місце в регіоні (після Туркменистану) за запасами і видобутком нафти (розвідані ресурси становлять близько 350 млн т). 73 % нафтових запасів сконцентровано в Кашкадар'їнській області. При збереженні темпів видобутку нафти, що усталилися упродовж 1990-х років, її запасів вистачить на 80—100 років (у Туркменистані — на 48 років). Поклади вугілля оцінюються в понад 2 млрд т (55 % запасів центральноазіатського регіону), сукупні запаси золота перевищуюті 4 тис. т (п'яте місце у світі). В Узбекистані розвідано 30 родовищ урану, який переробляється і збагачується в Навої і Зарафшані. За даними МАГАТЕ, за запасами урану Узбекистан посідає сьоме місце у світі.

1.5.2. Історична спадщина народів центральноазіатського регіону

Історичні долі народів Центральної Азії у давнину багато в чому схожі, а в їх стародавній історії часом важко провести межу, щоб виокремити особливості розвитку того чи іншого етносу регіону. У другій половині І тис. до н. е. територія сучасних Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменистану та Узбекистану входила до складу таких рабовласницьких держав, як Бактрія середня й верхня течія Амудар'ї), Хорезм (нижня течія Амудар'ї), Маргіана І по течії р. Мургаб) і Согдіана (в басейні річок Зеравшану та Кашкадар'ї), а із :ередини VI ст. до н. е. — була завойована військами перського царя Кіра і поділена на сатрапії — територіально-адміністративні одиниці, створені для .правління підкореними народами.

УIV ст. до н. е. Центральна Азія увійшла до складу імперії Александра Македонського, а згодом — його наступника Селевка І. У середині III ст. до н. е. пентральноазіатські землі відокремилися від імперії Селевкідів і на деякий час стали центром Греко-Бактрійського царства — однієї з високорозвинених держав того часу.

У першій половині II ст. до н. е. після розгрому Греко-Бактрійського цар-?тва кочівниками одне з князівств, що утворилися на території Центральної Азії, стало ядром могутнього Кушанського царства, яке включало, крім власне Центральної Азії, також території сучасного Афганістану, Пакистану, Північної Індії й, можливо, Сінцзяну, але в IV ст. н. е. розпалося на кілька ворогуючих державних утворень.

У IV—V ст. у Центральній Азії панувала політична роздробленість, що :прияла вторгненню кочівників. У V ст. Центральну Азію захопили ефталіти "білі гуни"), у 60-ті роки VI ст. — Тюркський каганат, а в середині VII ст. розпочалося активне просування в регіон арабів, які на початок VIII ст. взяли під :-: знтроль весь центральноазіатський регіон.

У 875 р. вже на уламках Арабського халіфату виникла нова держава зі столицею в Бухарі під владою місцевої таджицької династії Саманідів. У період :зого розквіту (І половина X ст.) вона включала Мавераннахр (межиріччя .Амудар'ї і Сирдар'ї) та Північний і Східний Іран, а Хорезм, Решт, Газні й інші чіста були васально залежними. У 999 р. держава Саманідів впала під ударами тюркських племен карлуків, що об'єдналися під владою династії Караханідів, внаслідок чого Мавераннахр потрапив під владу засновника регіональної сельджуцької наддержави Тогрул-Бека зі столицею у м. Мерв. На початку XII ст. на зміну сельджукам прийшли монгольські кочовики каракитаї. За цих умов дентр державно-політичного життя Центральної Азії змістився до віддаленого :дд каракитайських кочів'їв Хорезму, чий правитель Хорезмшах Текеш наприкінці XII ст. організував відсіч і сельджукам, і каракитаям.

Син Хорезмшаха Мухаммед {1200—1220}, використовуючи феодальну роздробленість регіону, завершив створення величезної за обсягом держави, яка, однак, не вирізнялася внутрішньою міцністю, чим скористалися незабаром монголо-татари. Внаслідок їх завойовницьких походів у першій половині XIII ст. територія Центральної Азії виявилася поділеною між улусами (спадковими володіннями) синів Чингісхана — Джучі (Хорезм, Центральний і Західний Казахстан) і Чагатая (Семиріччя і Мавераннахр) — та онука Хула-гу (Туркменистан).

У другій половині XIV ст. більшу частину центральноазіатських земель об'єднав у складі своєї імперії зі столицею у Самарканді барласький емір Ти-мур {1370—1405}. Встановивши свою владу в Чагатайському улусі, він захопив також Хорезм (столиця — м. Ургенч) і став активно розширювати територію своєї держави за рахунок Ірану, Османської держави, Делійського султанату та інших сусідніх держав. Проте після смерті Тимура створена силою зброї величезна імперія розпалася, і на території Центральної Азії, що входила раніше до завоювань Тимура, знову спалахнули міжусобні феодальні війни.

Дещо інакше розвивалися території, які належали до улусу Джучі. Після розпаду улусу степи Казахстану увійшли до складу Білої Орди (Ак-Орди) й потрапили під владу нащадків монгольського хана Шейбані, брата Батия. Із занепадом держави Шейбанідів місцеві тюркські султани Гірей і Джанібек утворили на заході Семиріччя, в Чуйській і Талаській долинах, перші самостійні казахські ханства. Поступово, упродовж XV ст., на території Казахстану сформувалися три відокремлені області — Старший, Середній і Молодший жузи, що розташовувалися відповідно в Семиріччі, Центральному й Західному Казахстані й об'єднували різні угруповання тюркомовних племен. На початку XVI ст. на основі цих областей виникло Казахське ханство, територія якого поступово розширювалася на захід за рахунок приєднання частини племен Ногайської орди. Однак через економічну відсталість і феодальні усобиці воно не змогло перерости у централізовану державу. Утворення Казахського ханства сприяло завершенню процесу формування казахської народності, її мови й культури.

На тлі феодальних міжусобиць у Казахському ханстві незабаром розпочалося його завоювання з півночі державою Тимуридів — об'єднанням дешт-і-кипчацьких узбецьких племен на чолі з Мухаммедом Шейбані {1500—1510}. Протягом кількох років узбеки оволоділи Мавераннахром і Хорезмом, а згодом до меж їхнього впливу увійшла й більшість територій, населених таджиками, та центральний і північно-східний Туркменистан. Столицю держави було перенесено з Самарканда до Бухари. Поступово етнічна назва узбек передалася виниклій ще задовго до приходу кочових узбеків спорідненій їм за мовою тюркській народності центральноазіатського Межиріччя.

Після занепаду держави Шейбанідів (на рубежі XVI—XVII ст.) на її території утворилося багато держав, найбільшими з яких були Бухарське і Хівинське ханства. Внаслідок тривалого військового протистояння з Хівою й казахами

Бухарське ханство на початку XVIII ст. розпалося і з-під його влади вийшли Фергана (з 1710 р. на її території почалося формування Кокандського ханства), Ходжент, Самарканд та Бадахшан. Політичного піднесення зазнало на певний час і Ташкентське ханство.

Однак султани й еміри, що правили майже самостійно областями та уділами ханств, посилювали стан феодальної роздробленості в Центральній Азії. .Аналогічна ситуація зберігалася і в Казахстані. Цим неминуче скористалися агресивні сусіди народів Центральної Азії — Джунгарське (Ойратське) ханство, що виникло у 30-ті роки XVII ст. на території сучасного Північно-Захід-ного Китаю, та Іран. На початку 20-х років XVIII ст. джунгари завдали нищівної поразки казахським військам і стали реальною загрозою вторгнення на територію Казахстану.

За таких умов серед правлячої еліти Молодшого і Середнього жузів стала поширюватись ідея прийняття підданства Російської імперії. 10 жовтня 1731 р. хан Молодшого жузу Абулхайр і 27 казахських старійшин склали присягу на вірність Російській імперії, а у 1740—1743 рр. російське підданство прийняли казахи Середнього жузу.

Перебування у складі Російської імперії. Поклавши край згубним вторгненням джунгарів, Російська імперія, разом з тим, почала поширювати на території Казахстану загальноімперські порядки, обмеживши й поступово відмінивши владу ханів, скасувавши права та привілеї султанів. Зловживання ларських урядовців викликало незабаром могутнє загальноказахське повітання під проводом Батира Срима (1783—1797). Щоб розколоти повсталих, у 1791 р. російський уряд змушений був відновити ханську владу з радою старшин та вдатися до низки інших поступок місцевій владі. Проте вже у 1822— 1824 рр. ханське правління в Молодшому і Середньому жузах було знову ліквідоване, натомість запроваджено нове адміністративне управління. Територія Старшого жузу була приєднана до Росії в середині XIX ст.

Проникнення в інші землі Центральної Азії на початку XVIII ст. було для Росії складнішим завданням. Лише опанувавши у другій половині XVIII — першій половині XIX ст. Казахстаном і Закавказзям та здобувши вихід до узбережжя Тихого океану вона змогла практично оточити Центральну Азію і приступити до її завоювання. Значно полегшили завоювання Центральної Азії безперервні династичні чвари, змови, часті двірцеві превороти, постійні війни між Кокандським і Хівинським ханствами та Бухарським еміратом.

На початку 1864 р. російські війська розпочали наступ на найбільше центральноазіатське державне утворення Кокандське ханство і захопили міста Ауліе-Ата, Туркестан і Чимкент, а у травні наступного року — Ташкент. Це дало змогу з'єднати Сирдар'їнську і Сибірську військові укріплені лінії й розпочати бойові дії проти Бухари. Населення Північного Киргизстану, що потерпало від здирств кокандського хана і китайської адміністрації, добровільно перейшло під владу Росії.

На зайнятих територіях Кокандського ханства було створено Туркестанське генерал-губернаторство з центром у Ташкенті.

Спроба бухарського еміра організувати проти Росії газават (священну війну) закінчилася невдачею, і на початку травня 1868 р. російські війська зайняли Самарканд та наблизилися до Бухари. Кокандський хан Худояр і бухарський емір Музаффар-Еддін визнали себе васалами Петербурга і надали російським купцям право безмитної торгівлі. У 1873 р. російські війська розгорнули наступ на Хівинське ханство й оволоділи столицею, а його хан визнав васальну залежність від Росії. Скориставшись народним повстанням у Кокандському ханстві, російська влада у 1876 р. ліквідувала його, а територію приєднали до Туркестанського генерал-губернаторства як Ферганську область.

Ще під час підготовки походу на Хіву на східнокаспійському узбережжі і 1869 р. було засноване місто Красноводськ як основна база для подальшого на ступу на оазиси туркменів-хліборобів. До середини 1880-х років до складе імперії було включено всі основні землі Туркменистану, а в першій половин 90-х років XIX ст. завершилось приєднання Таджикистану. За російсько-бри танською угодою 1895 р., до васального Росії Бухарського емірату відійшлі таджицькі землі на правому березі річки П'яндж.

На новоприєднані центральноазіатські землі було поширено територіаль но-адміністративну й правову системи, характерні для Російської імперії за галом. При цьому вищі губернські посади зайняли російські чиновники, а во лосні й аульні — представники місцевої феодальної знаті. Царські чиновник] вважали ці території російською колонією й поводилися відповідним чином Однак, попри відверто колоніальну грабіжницьку політику царизму, приєї. нання Центральної Азії до Російської імперії мало й певні позитивні наслідкк Зокрема, припинилися постійні феодальні війни й міжусобиці, було скасован рабовласництво, розпочалося будівництво залізниць.

Події Лютневої революції (1917р.)в Росії стали поштовхом до розгортанн національно-визвольної боротьби мусульманських народів Центральної Азі яку очолили джадіди — учасники ліберального мусульманського націонал] ного руху, що утворили на території Центральної Азії ряд політичних парті та організацій: Шуро-і-Іслам (у Туркестані), Молодобухарську (в Бухарськом еміраті), Молодохівинську (у Хівинському ханстві). Однак відновити втрачеь у XVIII—XIX ст. державність народам Центральної Азії завадила російсм більшовицька експансія, в результаті якої у квітні 1918 р. було проголошеї Туркестанську Соціалістичну Федеративну Республіку у складі РСФРР, а 1920 р. — Хорезмську і Бухарську народні радянські республіки.

Окремі державні утворення на території Центральної Азії, відомі сьогод: як Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан і Туркменистан, з'яв лися на політичній карті світу у 1920-ті роки внаслідок національно-де жавного розмежування в регіоні, проведеного політичним керівництвом СРС! 12 липня 1924 р. політбюро ЦК РКП(б) ухвалило постанову "Про націонали розмежування республік Середньої Азії (Туркестану, Бухари і Хорезму)", згі но з якою з туркменських частин Туркестану, Бухари і Хорезму було утворе Туркменську республіку, з узбецьких частин Туркестану й Бухари — Узбеї

республіку. Хорезмську республіку (за винятком її туркменської частини) залишили в колишніх межах. Райони Туркестану, населені казахами, були об'єднані в Казахську АРСР у складі РСФРР (у 1936 р. Казахстан було перетворено на союзну республіку). Було створено також Кара-Киргизьку автономну область у складі РСФРР (у 1936 р. на її базі створено Киргизьку РСР) і Таджицьку АРСР у складі Узбецької РСР (союзною республікою Таджикистан став у 1929 р.). У таких кордонах національні республіки після розпаду СРСР ттали незалежними державами.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал