Зміст вступ



Сторінка7/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   40

1.4.4. Політико-правові системи держав Закавказзя

Азербайджанська Республіка. Главою Азербайджанської Республіки є президент, з 2003 р. — Ільхам Алієв, син попереднього президента Гейдара Алієва (15 жовтня 2008 р. І. Алієва переобрано на другий п'ятирічний термін). Вищий законодавчий орган — Міллі меджліс — постійно діючий однопалатний парламент, що обирається на п'ять років. Вищий орган виконавчої влади — Кабінет міністрів на чолі з прем'єр-міністром.

Уся реальна влада в Азербайджані за часів президентства Г. Алієва {1993— 2003} перебувала в його руках, відтак парламент, уряд, інші органи управління були цілковито підпорядковані президенту. Прагнучи міжнародного визнання Азербайджану демократичною державою, правлячий режим намагається йти шляхом демократизації суспільства. Важливими кроками в цьому напрямі можна вважати проголошення пріоритетними демократичних принципів й цінностей Конституцією Азербайджану від 12 листопада 1995 р. і формування багатопартійної системи — у кінці 1990-х років у республіці діяло понад 60 політичних партій, половина з яких мали статус офіційно зареєстрованих.

Найвпливовішою партією є "Єні Азербайджан" ("Новий Азербайджан"), створена Г. Алієвим у 1992 р. На сьогодні вона має абсолютну більшість місць у парламенті республіки. Найвпливовішими опозиційними партіями є Народний фронт, "Мусават", Демократична партія, Партія національної незалежності, Соціал-демократична партія і Партія національного руху.

Республіка Вірменія. У Вірменії, згідно з її конституцією, прийнятою на всенародному референдумі 5 липня 1995 р., главою держави є президент, який обирається загальнонародним голосуванням на п'ятирічний термін.

Президентом може бути обраний громадянин Республіки Вірменія, не молодший 35 років, який постійно проживає у Вірменії упродовж останніх 10 років. Час перебування однієї особи на посаді президента держави обмежено двома термінами. Президент є гарантом конституції, незалежності, територіальної цілісності і безпеки держави, забезпечує нормальне функціонування законодавчої і виконавчої влади.

Перший президент Вірменії, колишній дисидент Левон Тер-Петросян 1991—1998}, пішов у відставку після того, як підтримав компромісне рішення з урегулювання карабаського конфлікту, запропоноване міжнародними посередниками. Суть запропонованого компромісу полягала в тому, щоб Нагірний Карабах, формально залишаючись у складі Азербайджану, отримав повну автономію і самоврядування. На дострокових президентських виборах у березні 1998 р. президентом Вірменії обрано Роберта Кочаряна — колишнього керівника Нагірного Карабаху. Останні президентські вибори, що відбулися 19 лютого 2008 р., завершилися перемогою прем'єр-міністра країни Сержа Саргсяна.

Вищим органом законодавчої влади Республіки Вірменії є Національні збори — однопалатний парламент, що обирається на чотирирічний термін за змішаною виборчою системою. Вищий орган виконавчої влади — уряд Республіки Вірменії. Президент призначає прем'єр-міністра, а за його поданням — міністрів. Постанови уряду підписує прем'єр-міністр, а завіряє президент країни.

Місцеве самоврядування здійснюється відповідно до закону про адміністративно-територіальний розподіл Республіки Вірменії від 1995 р., за яким територія Вірменії складається з 10 областей, міста Єревана, що має статус області, і общин. Керівників областей (марзпет) призначає уряд, мера міста Єреван — президент за поданням прем'єр-міністра.

У Вірменії діють суди загальної юрисдикції (господарський, військовий) і спеціалізовані суди. Вищою судовою установою є Рада правосуддя на чолі з президентом. Конституційний суд, що є органом конституційного контролю, складається з дев'яти членів (п'ятьох призначає парламент, чотирьох — президент Республіки Вірменії).

У Вірменії функціонує багатопартійна система. На її лівому фланзі — Демократична партія Вірменії (ДПВ), створена на основі Комуністичної партії Вірменії, що само розпустилася у вересні 1991 р., на правому — створений у 1989 р. Вірменський загальнонаціональний рух (ВЗР), що став наступником Комітету "Карабах". Після проголошення незалежності Республіки Вірменії ти легалізовані політичні партії, що діяли на її території до встановлення радянської влади, у тому числі Вірменська революційна федерація Дашнакцутюн (заснована у 1890 р.), партія Рамкавар-Азатакан (заснована у 1921 р.) і партія Гнчакян (заснована у 1887 р.). Найавторитетнішими політичними силами є блок "Міаснутюн" ("Єдність"), який включає Народну партію і праву Республіканську партію, Демократична партія Вірменії, ВРФ Дашнакцутюн, блок "Іравунк ївши Міабанутюн" ("Право і єднання"), партія "Орінац Єркір" ("Країна закону"), Національно-демократичний союз.

Республіка Грузія. Грузія є президентською республікою. Першим президентом став Звіад Гамсахурдіа. На початку січня 1992 р. 3. Гамсахурдіа втратив свою посаду у результаті державного перевороту, що привів на посаду голови Державної ради Грузії, а з жовтня 1992 р. — голови парламенту республіки колишнього секретаря Компартії Грузії і міністра закордонних справ СРСР доби перебудови Едуарда Шеварднадзе. 3. Гамсахурдіа, повернувшись на батьківщину в Мінгрелію (Східна Грузія), розпочав партизанську війну проти уряду Е. Шеварднадзе, використовуючи частину території східної Абхазії як опорну базу у боротьбі з урядовими військами, що загострило грузинсько-абхазьке протистояння. Восени 1993 р. 3. Гамсахурдіа здійснив спробу повернути владу, але незабаром загинув за нез'ясованих обставин.

У 1995—2003 рр. президентом Грузії був Е. Шеварднадзе. У листопаді 2003 р. він був змушений подати у відставку в результаті так званої Революції троянд. На двох дострокових президентських виборах 4 січня 2004 р. і 5 січня 2008 р. перемогу здобув Михайло Саакашвілі.

За Конституцією Грузії, прийнятою 24 серпня 1995 р., президент країни, що обирається на п'ятирічний термін і не більше, ніж на два терміни поспіль, є не лише главою держави, а й керівником виконавчої влади. Вищим законодавчим органом є однопалатний парламент, що обирається за пропорційною системою. Виконавчу владу здійснює уряд. Склад уряду призначає президент за погодженням з парламентом. Функції прем'єр-міністра уряду виконує державний міністр. Формування місцевих органів влади — сільських, районних і міських муніципалітетів (сакребуло) — відбувається за змішаною виборчою системою. Мерів міст призначає президент країни. Вища судова установа — Верховний суд Грузії — здійснює нагляд за виконанням судочинства у міських, районних і крайових судах, а також виконує роль касаційної інстанції. Голову і суддів Верховного суду за поданням президента держави обирає парламент. Конституційний контроль здійснює Конституційний суд у складі дев'яти суддів (трьох призначає президент Грузії, трьох обирає парламент, ще трьох призначає Верховний суд). Термін повноважень Конституційного суду — 10 років, ротація голови суду відбувається через п'ять років.

1.4.5. Особливості сучасного економічного розвитку держав Закавказзя

Економіка Азербайджану, Вірменії і Грузії після розпаду СРСР опинилася у стані кризи, оскільки була значно інтегрована в загальносоюзну економіку. Останніми роками у країнах Закавказзя спостерігається певне економічне піднесення, пов'язане з реформуванням економіки та залученням досить великих обсягів іноземних інвестицій.

Республіка Азербайджан. Сучасний Азербайджан — індустріально-аграрна країна, основою економіки якої є видобування і переробка нафти. Нині Азербайджан щорічно видобуває понад 50 млн т нафти, левова частка якої йде на експорт. Газова промисловість Республіки Азербайджан, попри великі запаси природного газу (до 2 трлн кубометрів), а також великі обсяги запасів та видобутку супутнього нафтового газу, розвинена недостатньо. Традиційно розвиненими є нафтохімія і нафтове машинобудування, з якими досить тісно пов'язані інші галузі, насамперед електротехнічна, машинобудівна, чорна металургія.

Важливе місце в економіці країни посідає сільське господарство. Загальна площа сільськогосподарських угідь становить близько 3,5 млн га, у тому числі під посівними площами перебуває 1,7 млн га землі. Житницею Азербайджану вважається Куро-Араксинська низовина.

Великі площі займають зернові культури: пшениця, рис, озимий ячмінь, серед технічних культур — бавовник і тютюн. В Куро-Араксинській низовині культивуються кукурудза, виноград, садові та інші культури, на Апшеронському півострові — шафран, маслина, цілющий виноград "швани", інжир. У Талиші в умовах, наближених до вологих субтропіків, вирощують чай, благородний лавр, фейхоа, рис, бамбук, виноград, цитрусові, баштанні культури. Важливу роль в економіці Азербайджану відіграють тваринництво і шовківництво.

Продукти переробки нафти, бавовняні волокна і прокат нелегованої сталі становлять 81 % азербайджанського експорту. Головні зовнішньоторговельні партнери Азербайджану — Росія, Туреччина, Грузія. Предметом імпорту є передусім продовольство, що накуповується в ОАЕ, Туреччині, Україні, Німеччині, Ірані, Росії, Франції, Новій Зеландії і Мексиці.

Вірменія. Порівняно з іншими закавказькими республіками колишнього СРСР, економіка Вірменії на початку 1990-х років була вразливішою через особливості її географічного положення і слабку природно-ресурсну базу (відсутність виходу до моря, ресурсів нафти й газу, низька родючість ґрунтів). Проте вже на кінець 1990-х років завдяки створенню й розвитку ринкової інфраструктури, перетворенню форм власності на основі роздержавлення і приватизації, аграрній реформі і залученню іноземних інвестицій країна досягла макроекономічної стабільності. Прискоренню ринкових перетворень сприяло запровадження національної валюти — драм.

Сучасна Вірменія — індустріально-аграрна країна. На сьогодні у структурі ЗВП переважає аграрний сектор (40 %). Частка промисловості становить 25 % , сектору послуг — 35 % . У сільському господарстві зайнято 55 % працюючих, у сфері послуг — 25, у промисловості — 20 %. У приватному секторі виробляється 75 % валового національного продукту. Провідними галузями промисловості є хімічна і нафтохімічна (мінеральні добрива, синтетичний каучук, піини), машинобудування (у тому числі хімічне і нафтове), електротехнічна і радіоелектронна промисловості, приладо- і верстатобудування, судноремонт,

чорна й кольорова металургія, текстильна, харчова промисловості. Традиційно ведеться добування й обробка будівельних матеріалів: базальту, перліту, вапняку, пемзи, мармуру тощо, виробляється цемент. На базі розробки міднорудних родовищ у Кафані, Каджарані, Агараці та Ахталі працює мідеплавильний комбінат в Алаверді. З місцевої сировини виробляються алюміній, молібден і золото, здійснюється огранювання діамантів. Працює Ванадзорський хімічний комплекс, до складу якого входить 25 підприємств, зростає виробництво винно-коньячних виробів, працюють підприємства з випуску металорізальних верстатів, пресово-формувального обладнання, точних приладів, синтетичної гуми, шин, пластмас, хімічного волокна, мінеральних добрив, електродвигунів, інструментів, мікроелектроніки, ювелірних виробів, шовкових тканин, трикотажу, панчішно-шкарпеткових виробів, програмного забезпечення.

Під сільськогосподарські потреби відведено приблизно 45 % площі країни, з них обробляється 20, під пасовищами зайнято 25 %. Великі масиви орних земель є лише у трьох районах: на Араратській рівнині, де зазвичай збирають два-три урожаї на рік, у долині річки Аракс і на рівнинах, прилеглих до озера Севан. Основні сільськогосподарські культури — баштанні, картопля, пшениця, виноград, плодові, ефіроолійні, цукровий буряк, бавовна, тютюн, чай. Тваринництво спеціалізується на м'ясо-молочному скотарстві, у гірських районах розводять овець.

У сфері зовнішньої торгівлі імпорт більш ніж утричі переважає експорт. Вірменія експортує залізну руду, машини та обладнання, металевий лом, оброблені алмази тощо. Імпортує газ, нафту, продовольство тощо. Основними зовнішньоекономічними партнерами з експорту є Бельгія, Росія, Іран, Туркменистан, США, Грузія; з імпорту — Росія, СІЛА, Велика Британія, Іран, Туреччина, Бельгія.

Грузія. Переважно це аграрно-індустріальна країна. Традиційні заняття тут — вирощування цитрусових, виноградарство і виноробство.

До кінця 1980-х років у республіці успішно працювали такі галузі промисловості, як гідроенергетика, видобування вугілля, марганцю й міді, чорна металургія (виробництво феросплавів, чавуну і сталі), машинобудування, нафтопереробка, виробництво будівельних матеріалів, хімічна, харчова і текстильна промисловість.

Обсяг зовнішньої торгівлі був незначним, хоч 2/3 виробленого в Грузії продовольства вивозилося до інших республік СРСР. Після проголошення незалежності Грузія зіштовхнулася з катастрофічним спадом в економіці. У 1992 р. виробництво в цілому скоротилося на 40 % (у промисловості — на 48, у сільському господарстві — на 32 %), розпочалася стрімка інфляція. До середини 1994 р. багато галузей економіки, наприклад лісове господарство і будівництво, практично припинили своє існування, інші різко знизили обсяги виробництва. Інфляція за 1994 р. становила 8500 %, а безробіття сягнуло показника у 20 %.

1995 р. став переломним у виведенні економіки республіки з кризового стану. На стабілізацію фінансової сфери було спрямовано майже всі позики МВФ, зідпущено ціни на зерно і хлібопродукти, укладено угоду на будівництво газопроводу Баку — Джейхан територією Грузії, прийнято відносно збалансований державний бюджет, ухвалено закони про комерційні банки, земельну і податкову реформи й, нарешті, у жовтні 1995 р. введено національну грошову одиницю — ларі. Відбулося зростання ВВП, пожвавилося виробництво у приватному секторі економіки. Немалу роль у цьому відіграла значна фінансова і

- манітарна допомога міжнародних організацій та країн-донорів. Спільно з американськими компаніями відновлюється енергетичний комплекс країни, освоюються перспективні нафтові родовища на сході Грузії, відновлено функціонування нафтопровіду Баку — Супса та розпочато спорудження нових газопровідних мереж у Кутаїсі, Горі, Каспі, Руставі тощо. Позитивні результати пля розвитку сільського господарства принесла аграрна реформа.

За останні п'ять років Грузія стала найменш криміналізованою й корумпованою країною Чорноморсько-Каспійського регіону завдяки реформам поліції, військового комісаріату та освітньої галузі, скороченню вдвічі кількості державних службовців тощо.

Нині грузинська економіка — одна з найвідкритіших у світі, вона лідирує з різних рейтингах щодо сприятливої атмосфери ведення бізнесу. У 2003— 1009 рр. державний бюджет Грузії з 800 млн ларі зріс до 8 млрд, тобто у 10 ра-::з. Грузія імпортує продовольство, енергоносії, автомобілі, техніку і тран-: п зртне устаткування, експортує мінеральні води, вина, чай, цитрусові, труби, сплави чорних і кольорових металів, текстильні вироби, реекспортує сиру нафту. Найбільшими країнами-імпортерами для Грузії є держави ЄС, Росія, Туреччина і США, найбільші експортери — Росія, Туреччина, Азербайджан, Вірменія.

1.4.6. Геополітичне середовище та зовнішня політика Азербайджану, Вірменії і Грузії

Азербайджан. У геополітичному сенсі Азербайджан є унікальним коридором до каспійських нафти й газу і потенційним плацдармом для доступу країн Заходу до Близького Сходу та Центральної Азії. Це зумовлює значний геополі--пчний інтерес до цієї країни як Російської Федерації та її партнерів по СНД, - і країн Заходу.

Основні контури зовнішньої політики Азербайджану окреслилися у проце-:; становлення національної незалежності, що був складнішим порівняно з : ільшістю країн СНД, оскільки крім традиційних для цих країн політичних та -у. ономічних складнощів перехідного періоду Азербайджан програв війну і пе-кив декілька державних переворотів та їх спроб.

Серйозними проблемами, що суттєво впливають на зовнішню політику Азербайджану, є Карабаський конфлікт, який призвів до втрати Азербайджаном близько 20 % своєї території, та вразливе геополітичне і геостратегічне становище країни. Серед держав Південного Кавказу Азербайджан єдина країна, що має спільний кордон одночасно з трьома потужними геополітичними центрами регіону — Росією, Іраном і Туреччиною. Володіючи значними запасами нафти й газу в Каспійському морі, він є об'єктом конкуренції за вплив на нього, як серед регіональних, так і позарегіональних держав (переважно західних), зацікавлених в отриманні доступу до каспійських енергетичних ресурсів.

За таких обставин Азербайджан у зовнішній політиці намагається перетворити свої геополітичні мінуси на переваги, зокрема заручитись політичною та економічною підтримкою Туреччини і Заходу, щоб збалансувати вплив з боку Росії та Ірану. Важливим елементом такої політики є прискорена розробка нафтових і газових ресурсів для підвищення економічного інтересу до Азербайджанської держави інших країн, особливо тих, енергетичні компанії яких беруть безпосередню участь в освоєнні багатющих нафтових і газових родовищ Азербайджану.

Азербайджансько-російські відносини від часу розпаду СРСР складаються непросто, оскільки в азербайджанському суспільстві Росія нерідко все ще сприймається країною, що має намір відновити своє колишнє домінування на Кавказі. Суперечливою в цих відносинах залишається й роль СНД, яку офіційний Баку схильний кваліфікувати як засіб відновлення російського впливу на колишні республіки СРСР. Однак попри ці принципові розбіжності азербайджанське керівництво намагається активно залучати російські компанії до участі в енергетичних контрактах.

Відносини Азербайджану з Іраном є певною мірою дзеркальним відображенням його відносин з Росією, оскільки Іран також нерідко сприймається азербайджанцями як колоніальний сюзерен і потенційний регіональний гегемон. До питань, що створюють певну напругу у двосторонніх відносинах, належать також питання культурних і мовних прав азербайджанців, які мешкають в Ірані (за останніми даними їх налічується близько 17 млн осіб); ісламський характер Іранської держави та її керівництва, що сприяє посиленню радикальної ісламської опозиції в Азербайджані; провірменська позиція Ірану в Карабаському конфлікті; питання правового статусу Каспійського моря, в якому позиція Ірану практично збігається з російською.

Однак непрості політичні відносини двох держав компенсуються значною мірою взаємовигідною економічною співпрацею, про що свідчить участь іранських компаній у кількох міжнародних консорціумах, які беруть участь у розробці ресурсів нафти й газу в Азербайджані, а під час війни РФ у Чечні у 1994 р., коли було закрито російський кордон з Азербайджаном, Іран перетворився на найбільшого торговельного партнера Азербайджану.

Одним із найважливіших зовнішньополітичних партнерів Азербайджану традиційно залишається Туреччина. Це проявляється у підтримці Туреччи--: ю азербайджанської позиції в Карабаському конфлікті, у дотриманні Азер-'ійджаном турецької моделі розвитку, зорієнтованої на побудову ринкової -:-:ономіки і світської демократії. У Туреччині азербайджанські політики гхильні бачити країну, через територію якої мають у майбутньому проходити --:: найважливіші маршрути транспортування енергоносіїв з Азербайджану на : ахідні ринки.

Динамічно розвиваються азербайджано-грузинські міждержавні відносили. На сьогодні Грузія надає Азербайджану найкращі можливості для енерго--непорту на Захід, минаючи Росію. Політично обидві країни рівною мірою турбовані геополітичними амбіціями Росії, що зближує їхні позиції щодо ГНД та участі в регіональних об'єднаннях на кшталт ГУАМ.

Відносинам з Вірменією перешкоджає серйозна проблема — нагірнокара-"аеька. Без її врегулювання важко сподіватися на взаємовигідну економічну дівпрацю двох держав та спільні зусилля пострадянських держав Закавказзя

— Азербайджану, Вірменії і Грузії — у відстоюванні суверенітету й національ-г: і незалежності.

Відносини Азербайджану й України регулюються Договором про дружбу,

- ортнерство і співробітництво від 16 березня 2000 р. Українська сторона сподіються на допомогу Баку у вирішенні проблеми диверсифікації джерел енер--: носіїв, а також наповнення нафтопроводу Одеса — Броди — Полоцьк —

: шськ. З цією метою для України важливо зберегти Азербайджан як учасни-:-. ГУАМ. Для Азербайджану Україна цікава насамперед у контексті зовніш-гь аполітичної підтримки для вирішення проблеми Нагірного Карабаху.

Вірменія. Через карабаський конфлікт Вірменія на міжнародній арені та-: ж здійснює політику балансування між Росією, з якою вона пов'язана договорами щодо правового статусу російських Збройних сил (1992), російської з.нськової бази на теренах країни (1995) і "Про дружбу, співробітництво і вза-оодопомогу" (1998), та західними державами, передусім СІЛА, на підтримку ззо.их сподівається при врегулюванні конфлікту в Нагірному Карабасі.

Відносини Вірменії із сусідніми Азербайджаном і Туреччиною практично отппинилися після того, як у 1992—1993 рр. озброєні вірменські формування з упували Нагірний Карабах і частину азербайджанської етнічної території, -д-слідком цього стала економічна блокада Вірменії Туреччиною й Азербай-: тіаном та закриття вірмено-турецького кордону. Через деякий час вірмено-: трбайджанський політичний діалог на вищому рівні було відновлено. Нала--: дженню ж вірмено-турецьких взаємин суттєво перешкоджає небажання Ту--ччини визнати різанину вірменського населення в Османській імперії у . гіо—1916 рр. актом геноциду.

На противагу розвитку турецько-азербайджанської співпраці Вірменія набгається зміцнювати взаємодію з Іраном. У той час, коли Туреччина й Азер-

байджан запровадили жорстку економічну блокаду Вірменії, Іран став найбільшим торговельним партнером країни.

Вірмено-американське співробітництво, якому значною мірою сприяє наявність у США численноївірменської ділстіорж (до 1 млн осіб), характеризується досить великими обсягами американської економічної допомоги, участю США в підготовці офіцерських кадрів для вірменської армії, а також допомогою в модернізації вірменських засобів зв'язку та комунікацій. Вірменія активно співпрацює з НАТО в межах програми "Партнерство заради миру" та має статус асоційованого члена Парламентської асамблеї НАТО. Вірменські військовослужбовці беруть участь у спільних навчаннях у межах програми "Партнерство заради миру".

Відносини Вірменії з Україною базуються на засадах Договору про дружбу і співробітництво від 14 травня 1996 р. Однак, як і Росія, Вірменія негативно ставиться до спроби України активізувати діяльність ГУАМ, вбачаючи в ній можливість ускладнень для себе в підключенні до транспортних та енергетичних коридорів.

Республіка Грузія головними своїми стратегічними партнерами вважає Азербайджан, Вірменію, Іран, Туреччину та Україну, з якими у 1990-х роках підписала договори про дружбу і співробітництво, а також Німеччину та СІЛА, з якими встановила відносини особливого партнерства.

Грузія. За президентства Е. Шеварднадзе {1995—2003} на зовнішньополітичній арені Грузія намагалася утримати баланс між США і Росією. Однак у відносинах з Росією наростала напруженість через війну в Чечні і ситуацію в Абхазії. Джерелами напруження були наявність російських військових на території Грузії та звинувачення російською владою грузинського керівництва у наданні притулку чеченським сепаратистам. Після заяв Росії про можливість завдання військового удару по "базах терористів" у Панкіській ущелині Грузії президент країни Е. Шеварднадзе звернувся до США з проханням розширити військову та економічну допомогу, підписав угоду про стратегічне партнерство з НАТО та оголосив про бажання Грузії стати членом НАТО і ЄС. Грузія дала також дозвіл на проходження стратегічно важливого для США і Заходу газопроводу Баку — Тбілісі — Джейхан через свою територію. У 2002 р. США направили своїх військовослужбовців для надання допомоги грузинській армії в "антитерористичних операціях" у Панкісі.

Зовнішньополітичний курс президента М. Саакашвілі суттєвих змін не зазнав. Найважливішим партнером Грузії на терені СНД М. Саакашвілі проголосив Україну. Взаємини між двома країнами ґрунтуються на Договорі про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу від 13 квітня 1994 р. Для України Грузія має першорядне значення в реалізації геостратегічних інтересів, пов'язаних зі зміцненням безпеки в Чорноморському регіоні.

Грузинсько-російські відносини мають ряд джерел напруження і не ґрунтуються на взаємній довірі. Грузія була єдиною країною СНД, з якою Росія не підписала двостороннього "великого" договору і щодо громадян якої вона вве-

ла 5 грудня 2000 р. візовий режим, мотивуючи це рішення небезпекою проникнення з грузинської території чеченських терористів. Грузинсько-росій-:ькі відносини не поліпшилися суттєво і після приходу до влади М. Саакашвілі та підписання 30 травня 2005 р. двосторонньої заяви про початок виведення тосійських військових баз з Грузії. Погодившись на виведення своїх баз із Батумі та Ахалкалакі у трирічний термін, Росія застерегла про небезпеку ескала-гпї етнічних конфліктів у Грузії після такого кроку, як це вже було в Самцхе-"н-савахеті після виведення 62-ї російської військової бази з Ахалкалакі (тоді -скалацію напруженості вдалося зупинити спільними зусиллями грузинської . вірменської сторін). Внаслідок грузинсько-російського воєнного конфлікту -—12 серпня 2008 р. і визнання Кремлем незалежності Абхазії й Південної Осетії Грузія розірвала дипломатичні відносини з Росією.

У цілому в динамічному розвитку грузинсько-турецьких відносин певним гримуючим фактором залишається невирішене питання повернення турків-. -гхетинців до Грузії. Проте ця проблема не завадила офіційній Анкарі збуду-=.ітп за політичної та фінансової підтримки західних держав, насамперед П7А. нафтовий трубопровід Баку — Тбілісі — Джейхан для транспортування

тійської нафти з Азербайджану через Грузію до Середземномор'я.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал