Зміст вступ



Сторінка6/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

Політико-правова система. 16 листопада 1988 р. була прийнята Декларація про суверенітет Естонської РСР, а 8 травня 1990 р. проголошена Естонська Республіка. СРСР визнав її незалежність 6 вересня 1991 р. 28 червня 1992 р. на основі положень конституції 1938 р. (цим наголошувалося на правонаступництві естонської держави) було проведено референдум, що схвалив Конституцію країни. За формою правління Естонія є парламентською республікою, її президент обирається на 5 років (з правом переобрання на один термін) Державними зборами або, в разі невдачі, колегією вибірників, до складу якої входять члени парламенту і представники рад місцевого самоврядування (муніципалітетів). З 23 вересня 2006 р. президентом Естонії є колишній голова Соціал-демократичної партії Тоомас Гендрик Ільвес (1953).

Законодавча влада належить парламенту — Рійгікогу, що складається зі 101 депутата, що обираються на 4 роки за пропорційною системою. Повноваження члена парламенту призупиняються при його призначенні членом уряду і поновлюються при його звільненні. До того ж повноваження депутата припиняються достроково при його вступі на яку-небудь іншу державну посаду. У таких випадках місце члена державних зборів займає так званий резервний парламентарій, наділений усіма правами й обов'язками члена Рійгікогу. Парламент схвалює закони, приймає рішення щодо проведення референдумів, ратифікує і денонсує міжнародні договори, надає кандидатові у прем'єр-міністри повноваження для формування уряду, приймає державний бюджет і затверджує звіт про його виконання, приймає рішення про недовіру уряду або окремим міністрам тощо.

Останні парламентські вибори в Естонії відбулися 4 березня 2007 р. За їх результатами до Рійгікогу пройшли шість партій: Партія реформ (27,8 %), Центристська партія (26,1), Народний союз (7,1), партія "Зелені Естонії" (7,1), Союз "Вітчизна" — партія "Республіка" (17,9) та Соціал-демократична партія Естонії (10,6 %).

Виконавча влада належить урядові, процедура формування якого полягає в тому, що президент призначає кандидата у прем'єри, якому доручає здійснити подальші відповідні дії. Той у певний термін після отримання доручення подає Рійгікогу доповідь про основи формування уряду. Після цього парламент приймає рішення про надання кандидату в прем'єр-міністри повноважень на формування уряду. Кандидат у визначений термін подає персональний склад уряду президенту, який і здійснює відповідні призначення. Зміни у складі призначеного уряду проводяться президентом за поданням прем'єр-міністра.

З 12 квітня 2005 р. прем'єр-міністром Естонії є голова ліберальної Партії реформ (створена у 1994 р.) Андрус Ансіп, який спочатку очолював коаліцію власної партії із Центристською партією й Народним союзом, а після парламентських виборів 2007 р. уклав коаліційну угоду із соціал-демократами та Союзом "Вітчизна" — Партією "Республіка".

Конституція передбачає й призначення Рійгікогом за поданням президента "незалежної посадової особи" — канцлера юстиції, до повноважень якого віднесено здійснення нагляду за відповідністю Конституції та законам правових актів органів законодавчої і виконавчої гілок влади та органів місцевого самоврядування. Термін повноважень канцлера — сім років.

За формою державного устрою Естонія є унітарною державою, що поділена на 15 повітів, які складаються з волостей. Водночас адміністративно виділені міста. Представницьким органом місцевого самоврядування в повіті та місті є рада, що обирає повітового голову або мера.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Які історичні передумови утворення Російської імперії?

2. Простежте процес входження до складу Російської імперії земель, що
належать сучасним країнам пострадянського простору.


  1. З'ясуйте ознаки СРСР як політичного об'єднання імперського типу.

  2. Охарактеризуйте СНД як міждержавне політичне об'єднання.

  1. Простежте розвиток державотворчого процесу в Україні від початків до сьогодення. Виділіть його основні етапи.

  2. З'ясуйте характер сучасного геополітичного середовища України, геопо-літичні інтереси та пріоритети зовнішньої політики держави.

  3. Охарактеризуйте особливості сучасного політичного розвитку Російської Федерації.

  4. З'ясуйте основні тенденції і проблеми економічного розвитку Російської Федерації.

  5. Охарактеризуйте структуру політичної системи та основні тенденції суспільно-політичного розвитку Республіки Білорусь.

  1. Простежте витоки і розкрийте сутність Придністровського конфлікту. Які міжнародні зусилля були зроблені для його врегулювання.

  2. Розкрийте причини виникнення проблеми російськомовних меншин у країнах Балтії та шляхи її розв'язання.

  3. Чому, на вашу думку, саме держави Балтії першими з країн пострадянського простору виявилися готовими приєднатися до НАТО та ЄС?

1.4. Країни Південного Кавказу

1.4.1. Географічне розташування, природно-ресурсний потенціал, національний склад населення і конфесійна ситуація в регіоні

Азербайджанська Республіка. Розташована у південно-східній частині Закавказзя. Уперше згадується в античних творах як Атропатена, згодом у географічних описах — Адорбадаган (Азарбадаган), в арабських джерелах Адар-банджан, у перських — Азарбанджан, що означає "той, що збирає вогонь". Межує на півночі з Росією (Республіка Дагестан), на північному заході — з Грузією, на південному заході — з Вірменією і Туреччиною, на півдні — з Іраном, на сході омивається Каспійським морем. До складу Азербайджану входить Нахічеванська Автономна Республіка, відокремлена від основної території Азербайджану Зангезурським хребтом. У складі населення країни, що становить

понад 8 млн осіб, переважають азербайджанці (89 %), а найчисленні-шою національною меншиною є російська (6 %). Вірмени, лезгини, грузини, українці та інші етноси становлять 5 % населення республіки. Більшість віруючого населення Азербайджану — мусульмани-шиїти.

Розвиток Азербайджану тісно пов'язаний з нафтою, згадки про видобуток якої зустрічаються ще в історичних джерелах VII—VIII ст. Запаси цієї стратегічної сировини в азербайджанському секторі Каспійського моря оцінюються в 3,5—5 млрд т, газу — 1 трлн куб. м. У 1999 р. виявлено також великі запаси газу (700 млрд. куб. м) і газоконденсату (250 млн т) на шельфовій структурі Шах-Деніз. У передгір'ях Малого Кавказу, у районі Нафталану відкрито унікальне родовище цілющої нафти. Крім того, у республіці є значні родовища заліза, аленіту, міді, кобальту, бариту, молібдену, свинцю, сірчаного колчедану. Розвідані родовища хромітів, золота, нікелю, ртуті, поліметалів, інших корисних копалин. В Азербайджані багато холодних і термальних мінеральних джерел.



Республіка Вірменія. Це континентальна країна Південного Закавказзя. Межує з Грузією (на півночі), Азербайджаном (на сході і південному заході), Іраном (на півдні) і Туреччиною (на заході). Загальна довжина кордонів — 1254 км. У складі населення країни, що становить близько 3,5 млн осіб, переважають вірмени (93 %), а найчисельнішими національними меншинами є азербайджанська (3 %) і російська (2 %). Курди, українці й інші етноси становлять 2 % населення республіки. Більшість віруючого населення Вірменії — християни (монофізити, православні).

Надра Вірменії багаті на окремі мінерально-сировинні ресурси: мідь, залізну руду, молібден, золото. Значні також запаси нефелінових сієнітів (алюмінієва сировина), сировини для хімічної промисловості і будівельних матеріалів. Республіка багата також на мінеральні джерела і рекреаційні ресурси, на використанні яких засновані відомі курорти (Арзні, Джермук, Цахкадзор тощо).



Республіка Грузія. Ця країна Закавказзя має вихід до Світового океану через Чорне море. Довжина морського узбережжя — 310 км. Загальна довжина сухопутних кордонів 1461 км. Найдовший кордон має на півночі з Росією — 723 км, на сході межує з Азербайджаном (322 км), на півдні з Вірменією (164 км) і Туреччиною (252 км). Понад 2/3 території Грузії займають гори. У складі населення країни, що становить близько 4,5 млн осіб, переважають грузини (понад 70 %), а найчисленнішими національними меншинами є вірменська (8,1), російська (6,3), азербайджанська (5,7), осетинська (3) й абхазька (1,8 %). Інші етноси становлять 5 % населення республіки. Більшість віруючого населення Грузії — християни грузинської й російської православних церков та вірменської апостольської церкви.

У надрах Грузії є марганець, кольорові метали, кам'яне вугілля, нафта, золото, будівельні матеріали. Річки багаті на гідроенергію, а родючі ґрунти і клімат сприятливі для ведення сільського господарства. Грузія володіє також унікальними рекреаційними ресурсами (курорти Боржомі, Гагри, Піцунда, Цхалтубо тощо) і пам'ятками природи.



1.4.2. Історичне минуле народів Закавказького регіону

З давніх часів Південний Кавказ був одним із найважливіших геостратегічних регіонів, що відділяв Східну Європу від азійських степів, православ'я від саму, а отже, був ареною боротьби різних імперій. Розташоване на перетині Європи й Азії Закавказзя є зручним плацдармом для просування вглиб Середнього і Близького Сходу, до басейнів Каспійського, Чорного і Середземного морів, тобто є тим ланцюгом, що з'єднує ці регіони. ¥ зв'язку з цим Закавказзя й сьогодні залишається зоною потенційної кризи як внаслідок зіткнення там політичних інтересів, так і у зв'язку з невизначеністю міжнародно-правого статусу Каспійського моря, на шельфі якого зосереджено значні запаси мінеральних ресурсів.

Перші державні утворення вірменського, грузинського і азербайджанського народів з'явилися в середині І тис. до н. е. Ними стали вірменська держава Арміна на території колишньої імперії Урарту та грузинське Колхідське царство на східному узбережжі Чорного моря. У IV—III ст. до н. е. на теренах дно: Грузії постало також Іберійське (Картлійське) царство, а в нижній течії Араксу і Кури на основі племінного союзу албанів, утіїв і каспіїв (територія сучасного північного Азербайджану) виникла Кавказька Албанія. Паралельно відбувався інтенсивний процес формування азербайджанської, вірменської і двох споріднених давньогрузинських народностей — колхської і картліської.

Близько 220 р. до н. е. селевкідський правитель Антіох III об'єднав Південну й Центральну Вірменію з до того незалежним Айраратським царством і створив під своїм протекторатом Велику Вірменію зі столицею з Армавірі. Після поразки Антіоха III у війні з Римом у 189 р. дон, е. Велика Вірменія здобула незалежність і невдовзі перетворилася на регіонального політичного лідера. За царювання Тіграна її Великого {95—56 рр. до н. є,} в одній державі було всі вірменські етнічні землі і підпорядковані їй землі Кавказької Албанії.

У IV—VII ст. територія Закавказзя перетворилася на об'єкт суперництва між суперництва між Візантійською імперією та Сасанідським Іраном. Атропатена (Південний Азербайджан), Кавказька Албанія І Карт лі були завойовані Сасанідами, а ослаблена безперервними війнами Велика Вірменія у 387 р. була поділена між та Візантією. Прагнучи спертися на Константинополь як на «менше зло» порівняно з Іраном Вірменія у 301 р., а Картлі у 337 р. оголосили офіційною релігією християнство. У другій чверті VII ст. візантійський імператор разом з хозарами витиснув іранські війська з регіону. Однак йому незабаром довелося поступитися Закавказзям арабським завойовникам, котрі до 654р. окупували Вірменію, Азербайджан і східну частину Грузії.

Після визволення краю з-під гніту Арабського халіфату в кінці IX ст. вірменські увійшли до держави вірменських Багратидів (886—1045 рр.), а


грузинські царства Картлі, Тао-Кларджеті та Кахетію об'єднав у II половині X ст. представник місцевого відгалуження вірменських Багратидів — Баграт III {975—1014}. Натомість на теренах Азербайджану виникла низка державних утворень, найбільшими серед яких були держава Ширваншахів і Гян-джинське емірство.

У першій половині XI ст. усі вірменські землі знову захопила Візантія, а в 1048 р. на територію Вірменії з-за Каспію вторглися кочові тюркські племена, відомі як сельджуки. Завоювавши вірменів, вони у 1054 р. почали наступ на розрізнені князівства Азербайджану і згодом захопили й їх. Відтоді в Азербайджані запанувала тюркська мова, а його населення прийняло іслам. У 1064 р. сельджуцький султан Алп-Арслан почав похід на грузинські землі і змусив у 1080 р. царя Георгія II укласти з ними мирний договір, за яким Грузія перетворювалась на автономію у складі султанату.

Зберігши автономний державний статус, Грузія невдовзі стала центром і мобілізуючою силою боротьби народів Закавказзя проти сельджуцького поневолення. У 1122 р. грузинський цар Давид IV Будівельник {1089—1125} зі своїм військом визволив Тбілісі і зробив його столицею грузинської держави, а у 1124 р. за підтримки вірменської знаті взяв штурмом столицю Вірменії Ані й фактично створив спільну державу двох народів. У наступні роки син Давида IV Будівельника Деметре {1125—1155} та онук Георгій III {1156—1184} продовжили зміцнення і територіальне розширення грузинської держави, скориставшись занепадом Візантії та ослабленням сельджуцької держави.

Найбільшого розквіту Грузія набула за царювання дочки Георгія III Тамари {1184—1207} та її наступників у перших десятиліттях XIII ст. У цей час Грузія оволоділа Східною Вірменією й більшою частиною Північного Азербайджану, встановила протекторат над гірськими племенами Кавказу, низкою мусульманських князівств Малої Азії і стала відігравати значну роль на всьому Близькому Сході. У країні значного розвитку набули науки і мистецтва. Ці часи отримали в історичній літературі назву періоду "Великої Грузії".

Активний державний розвиток Грузії перервало монголо-татарське нашестя 1256 р., внаслідок якого Закавказзя увійшло до складу держави Хулагідів (Ільханів), що охоплювала величезну територію від Дербента до Перської затоки. Грузія з Північною Вірменією, яка тоді входила до її складу, зберегли відносну автономію у внутрішніх справах, але зобов'язані були мобілізувати до монгольського війська до 20 % дорослих чоловіків і сплачувати велику данину.

Послаблення монгольського панування над Грузією у першій половині XIV ст., спричинене загостренням феодальних усобиць у державі Хулагідів, дало змогу грузинському царю Георгію V {1314—1346} підкорити місцеву феодальну знать, приєднати у 1327 р. Імеретію, у 1334 р. — Самцхе-Саатабго і витіснити з країни монголо-татар, однак на зміну цим завойовникам на рубежі XIV—XV ст. прийшли полчища барласького еміра Тимура {1370—1405}.

Наслідки семи грабіжницьких походів Тимура Грузія не могла подолати протягом кількох століть. Економічний занепад Грузії викликав і її політичний розпад: знову відокремилася і зазнала децентралізації Імперія, незалежними стали Мінгрелія й Абхазія.

Більша частина Північної Вірменії, що в середині XIV ст. вийшла зі складу Грузинського царства, спочатку опинилася під владою кочових туркменських племен, які прийшли із Закаспію, а у 1385 р. була спустошена ханом Золотої Орди Тохтамишем. У 1386 р. до Вірменії вдерлися полчища Тимура, які протягом 16 років грабували і нищили країну, що спричинило голод і значні демографічні втрати. Частина уцілілих вірменських ремісників і купців змушена гула залишити свою батьківщину і шукати притулку в інших країнах: Індії, Валахії, Польщі, на території України тощо. Після розпаду імперії Тимура ослаблена Вірменія знову надовго потрапила під владу орд туркменських коті зиків.

Азербайджан у 1385 р. також зазнав навали ординського хана Тохтамиша, наступного року — військ Тимура. Тільки правителю Ширвану Ібрагіму І, п: виявив повну покору перед завойовником, вдалося зберегти свій край від розорення, а згодом за допомогою місцевих феодалів тимчасово об'єднати Азербайджан.

У 1410—1412 рр. Закавказзя (за винятком Грузії) було захоплене туркменським еміром Кара-Юсуфом, що заснував державу Кара-Коюнлу, а через півстоліття, у 1468 р., на зміну племенам кара-коюнлу прийшла інша туркменка конфедерація — Ак-Коюнлу, під владою якої опинилися землі Південно-Азербайджану (північні текінське і Ширванське ханства зберегли незалежність) та Вірменії.

XVI—XVIII ст. були в історії народів Закавказзя періодом ірансько-турецького протистояння за домінування в регіоні. У 1639 р. Східна Вірменія увійппла до складу Ірану, а Західна — Туреччини. Так продовжувалося до першої третини XIX ст., коли внаслідок російсько-перських воєн 1804—1813 і 1826— • _3 рр. Східна Вірменія була анексована Росією.

Східна Грузія у 1747 р. повернула втрачену незалежність, проте загроза нової агресії з боку Туреччини та Ірану зберігалася. За таких обставин грузинський цар Теймураз II {1700—1762} у кінці свого правління звернувся до Петербурга з проханням встановлення тісніших зв'язків із Російською імперією, і його син Іраклій II {1720—1798} реалізував цей намір, уклавши у 1783 р. Георгіївський трактат між Російською імперією та Грузинським царством про перехід Східної Грузії під російський протекторат. У 1801 р. Росія, скориставшись смертю останнього представника династії Багратидів Георгія XII, анулювала Георгіївський трактат й анексувала Східну Грузію. Згодом, у 1810— 1864рр., Російська імперія інкорпорувала до свого складу ряд інших грузин-земель — Імеретію, Аджарію, Гурію, Мінгрелію і Сванетію, а після російської-турецької війни 1877—1878 рр. також Південно-Західну Грузію з портами Поті й Батумі.

Азербайджан після вбивства у 1747 р. шахиншаха Ірану Надір-шаха також став на деякий час фактично незалежним, але поринув у стан феодальної роздробленості й розпався на майже ЗО дрібних державних утворень. Після російсько-перських воєн 1804—1813 і 1826—1828 рр. більша частина Північної Азербайджану увійшла до складу Російської імперії. Перебування у складі Росії принесло йому й певні позитивні наслідки: у цей період у країні стала розвиватися власна інтелігенція, з'явилися перша опера, перший театр, перший сатиричний журнал "Молла Насреддін", перша мусульманська газета в Росії нарешті, перша національна азербайджанська держава (Азербайджанська Демократична Республіка), що стала першою республікою в мусульманському світі.

1.4.3. Національно-державне відродження країн Закавказзя

Процес національно-державного відродження у Вірменії, Грузії й Азербайджані, що став розвиватися після падіння монархії в Росії, був багато в чом схожим для народів регіону, але мав і свої особливості.

Особливістю розвитку Вірменії було те, що її нинішня територія аж до початку XX ст. не відігравала визначальної ролі в долі корінного етносу, хоч НІ мір відновити свою незалежність тут існував завжди. У другій половині XIX ст. вірменська інтелігенція планувала відновити державність на теренах Західне (Турецької) Вірменії, однак від цих планів змушена була відмовитися у зв'язку з політикою жорсткого національно-релігійного гноблення султана Османської імперії Абдул-Гаміда II {1842—1918}, наслідком якої стала хвиля вірменських погромів, що прокотилася імперією у 1895—1896 рр.

Наслідком погромів стало те, що напередодні Першої світової війни на території історичної Вірменії компактно мешкало лише 4 млн. вірмен. Понад 1,5 млн. вірмен змушені були емігрувати до Росії, решта — до Туреччини. НОЕ хвиля геноциду вірменського народу з боку османських властей прокотилася 1915—1916 рр., коли було знищено понад 1,5 млн. і виселено понад 600 тис. вірмен, при цьому у Західній Вірменії корінне населення практично зовсім зникло. Вірмени, що уціліли, розселилися по всьому світові, зокрема ще понад 300 тис. осіб знайшли пристановище в Росії.

У ході розпаду Російської імперії Вірменія у травні 1918 р. набула статус незалежної республіки. У 1920 р., з припиненням існування Османської імперії, вона отримала шанс об'єднати історичні вірменські землі в єдиній державі. За Севрським мирним договором 10 серпня 1920 р., між Туреччиною і країнами Антанти нові східні кордони Туреччини мали бути визначені на основі двосторонніх домовленостей із незалежними Вірменією і Курдистаном. Одна на заваді реалізації цих домовленостей стали складні політичні процеси у Вірменії і довкола неї, що привели до встановлення в країні радянської влади листопаді 1920 р. З огляду на такий розвиток подій турецький уряд Мустаф

Кемаля, скориставшись міжнародною ізоляцією Радянської Росії, не визнав статті Севрського договору щодо визначення східних кордонів Туреччини. 24 липня 1923 р. Туреччина і країни Антанти підписали новий договір, за умо-зами якого Туреччина зберегла Східну Фракію, Західну Вірменію та північну частину месопотамського плато.

Утворена у 1920 р. на вірменських землях колишньої Російської імперії Вірменська РСР увійшла у березні 1922 р. до складу Закавказької радянської федерації, яка в грудні 1922 р. стала спів засновницею СРСР. З грудня 1936 до вересня 1991 рр. Вірменська РСР перебувала у складі СРСР як союзна республіка. 23 серпня 1990 р. на першій сесії демократично обраної Верховної Ради Вірменської РСР була прийнята декларація "Про незалежність Вірменії". 21 вересня 1991 р. відбувся всенародний референдум про вихід Республіки Вірменії зі складу СРСР, у ході якого 94,99 % тих, хто брав участь у голосуванні, висловилися за повну незалежність Вірменії. 23 вересня 1991 р. Верховна Рала Вірменії проголосила Республіку Вірменію незалежною, самостійною державою.

Грузія перебувала у складі Росії до листопада 1917 р., коли до влади в республіці прийшли грузинські меншовики. 26 травня 1918 р. вони ініціювали проголошення Грузинської демократичної республіки, незалежність якої у січні 1920 р. визнали де-факто країни Антанти. Проте вже 25 лютого 1921 р. з наслідок піднятого місцевими більшовиками повстання, підтриманого Червоною армією, в Грузії було проголошено радянську владу і створено Грузинську СРР, що від березня 1922 р. до грудня 1936 р. входила до складу Закавказької Федерації, у складі СРСР. З грудня 1936 р. Грузія перебувала у складі ГРСР як союзна республіка.

У 1970-х роках у радянській Грузії поширився дисидентський рух на чолі із Звіадом Гамсахурдіа і Мерабом Костава, а у другій половині 1980-х років у республіці розпочався процес національно-державного відродження, що стрімко прискорився після того, як 9 квітня 1989 р. у Тбілісі радянськими військами була розстріляна масова демонстрація. У жовтні 1990 р. у Грузії були прозелені перші в СРСР вільні парламентські вибори на багатопартійній основі, перемогу на яких здобула коаліція "Круглий стіл" на чолі зі 3. Гамсахурдіа.

У березні 1991 р. відбувся все грузинський референдум, 93 % учасників якого висловилися за відновлення державної незалежності Грузії. 9 квітня 1991 р. Верховна Рада Грузії ухвалила Акт про відновлення державної незалежності Грузії, визнавши дійсними Акт про незалежність Грузії 1918 р. і ?! інституцію Грузії 1921 р. Наприкінці квітня 1991 р. Верховна Рада Грузії прийняла нову Конституцію держави, а 26 травня 1991 р. на перших вільних президентських виборах переконливу перемогу здобув 3. Гамсахурдіа, отримавши майже 87 % голосів виборців.

В Азербайджані боротьбу за національно-державне самовизначення очолила Тюркська демократична партія федералістів "Мусават". 28 травня 1918 р., за підтримки Великобританії, вона ініціювала проголошення Азербайджанської

Демократичної Республіки, що проіснувала 23 місяці. Із самого початку республіка вступила у військовий конфлікт з Вірменією за Нахічевань, Карабах та інші території. У квітні 1920 р. внаслідок організованого місцевими більшовиками збройного повстання, підтриманого Червоною армією, було проголошено утворення Азербайджанської РСР, яка в грудні 1922 р. у складі Закавказької Федерації увійшла до СРСР. У грудні 1936 р. Азербайджан став союзною республікою у складі СРСР.

У нинішніх кордонах Азербайджанська держава визначилась де-юре на основі Московського договору між РСФРР і Туреччиною від 16 березня 1921 р. (у тексті Договору міститься, зокрема, пункт про включення до Азербайджану Нахічевані), а де-факто — після включення 1923 р. до її складу Нагірного Карабаху.

Радянському періоду історії Азербайджану притаманні загалом ті процеси, що мали місце на всій території СРСР. Декларацію про відновлення державної незалежності Азербайджану Верховна Рада республіки ухвалила 29 серпня 1991 р.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал