Зміст вступ



Сторінка5/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

Придністровська проблема. Уже в перші роки незалежності Молдова зіштовхнулася з низкою проблем, найгострішою з-поміж яких є конфлікт у Придністров'ї. До кризи призвели три основні фактори. Перший — гострі етнічні та політичні розбіжності між Молдовою на західному березі Дністра та

Придністров'ям. Етнічні молдовани становлять близько 65 % населення Молдови, етнічні слов'яни (майже порівну українці та росіяни) — трохи більше 25 %, однак вони розселені нерівномірно і в Придністров'ї становлять більшість населення.

Другим фактором нестабільності став вихід на політичну арену у 1988 р. Народного фронту Молдови (НФМ), керівники якого стали відкрито говорити про об'єднання з Румунією. Це викликало гостру негативну реакцію з боку слов'янського населення Придністров'я, і заклик протистояння румунізації став центральним у політичній діяльності місцевої влади.

Третім фактором нестабільності на Лівобережжі Дністра є присутність російських військових, спочатку в особі залишків 14-ї армії Збройних сил СРСР, потім — російського миротворчого контингенту, розташованого у Придністров'ї. У червні-липні 1992 р. політичне протистояння офіційного Кишинева п Тирасполя переросло у гострий збройний конфлікт, в якому 14-та армія стала на бік влади Придністров'я. Угода про припинення вогню, підписана президентами Росії й Молдови 21 липня 1992 р., допомогла припинити воєнні дії, однак не вичерпала конфлікту, врегулювання якого потребувало міжнародних зусиль, у тому числі участі України. Результатом тривалих переговорів за участю третіх країн стало підписання 8 травня 1997 р. урядом Молдови та представниками Придністров'я за посередництва України, Росії і місії ОБСЄ Меморандуму про взаєморозуміння, що встановив базові принципи врегулювання конфлікту. Підписання Меморандуму також відкрило шлях, але не вичерпало конфлікту, оскільки політичне керівництво Придністров'я наполягає, щонайменше, на створенні конфедеративної держави з Молдовою.

Україна як посередник бере активну участь у вирішенні конфлікту. У липні 1999 р. українська делегація запропонувала план поетапного надання автономного статусу Придністров'ю, а у 2005 р. президент України В. Ющенко виступив з ініціативою проведення під мандатом ОБСЄ виборів до Верховної Ради Придністров'я та ухвалення парламентом Молдови, за активною участю депутатів Верховної Ради Придністров'я, закону про статус Придністровського регіону. Однак реалізацію цих посередницьких ініціатив ускладнив референдум щодо незалежності Придністров'я, проведений політичним керівництвом самопроголошеної республіки у вересні 2006 р., у ході якого більшість населення регіону висловилась за підтримку курсу на незалежність Придністров'я та його подальшу інтеграцію до складу Російської Федерації.

Особливості сучасного економічного розвитку. Крах СРСР викликав необхідність у проведенні власної економічної політики і розробки програми самосійних дій в економіці. Прискоренню ринкових перетворень сприяли введення в обіг 29 листопада 1993 р. національної валюти — молдовського лея та ухвалення у 1997 р. парламентом Молдови закону про купівлю-продаж землі. На кінець 1990-х років молдовська економіка завдяки створенню й розвитку пінкової інфраструктури, перетворенню форм власності на основі роздержавлення і приватизації, аграрній реформі і залученню іноземних інвестицій досягла певного рівня макроекономічної стабільності. Однак досягнути показників ВВП радянського періоду Молдові не вдалося, навіть незважаючи на те, що вона першою з країн СНД отримала кредити від міжнародних фінансових організацій. Цьому не в останню чергу перешкоджає неврегульованість Придністровської проблеми, що відлякує потенційних інвесторів.

Головною складовою молдовського експорту залишається виноробна промисловість (близько чверті всього експорту). При цьому 58 % експорту молдовських товарів припадає на Росію, Україну, Білорусь та інші держави СНД. Перше місце в молдовському імпорті посідають енергоресурси і паливо, на частку яких припадає близько третини всього імпорту. Предметами імпорту є передусім бензин і дизельне паливо з Румунії та енергоносії з Росії.

Геополітичне положення та зовнішня політика. Геополітичне положення Молдови є чи не найскладнішим як через підвищений інтерес до неї з боку Румунії, України та Росії, так і у зв'язку зі складною внутрішньополітичною й економічною ситуацією, вийти з якої власними силами Молдова не спроможна. Наближення ЄС і НАТО до кордонів Молдови створило принципово нову геополітичну ситуацію, що вимагає від молдовського керівництва рішучих кроків у проведенні економічних реформ, котрі мають стати запорукою майбутньої євроінтеграції Молдови. Одним із центральних завдань стає підключення країни до важливих європейських комунікацій, зокрема транспортних коридорів.

Пріоритетними завданнями своєї зовнішньої політики Молдова визначила розвиток відносин взаємовигідного співробітництва з країнами-сусідами (Україною і Румунією), поглиблення регіональних інтеграційних процесів, інтеграцію до Європейського Союзу, знаходження балансу у взаєминах з Росією і США, вихід на якісно новий рівень двостороннього співробітництва з країнами Азії, Африки і Близького Сходу, вигідну для себе діяльність у міжнародних організаціях. У реалізації цих завдань робиться розрахунок на допомогу впливових представників молдовської діаспори, що є досить численною в Ізраїлі, Німеччині, Франції, Канаді, США, Португалії, Болгарії, Греції.

За конституцією 1994 р., Республіка Молдова є нейтральною державою. Цей статус не дозволяє їй мати на своїй території військові бази інших країн. Молдова є членом ряду авторитетних міжнародних організацій: ООН (з 2 березня 1992 р.), Ради Європи (з липня 1995 р.), СОТ (з 2001 р.). У липні 1998 р. Молдова підписала Угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом. Вона є учасником програми НАТО "Партнерство заради миру".

Найважливішими партнерами Молдови на міжнародній арені є Румунія, Україна та Росія. Входження Румунії до складу НАТО створило ситуацію, коли Північноатлантичний альянс став безпосереднім сусідом Молдови на її західному кордоні. Ця обставина, а також зближення позицій Росії та членів НАТО з питань спільної боротьби зі світовим тероризмом після трагічних подій 11 вересня 2001 р. у США, спонукали керівництво Молдови зайняти лояльнішу позицію до НАТО і шукати вигоди від змін, що відбулися в міжнародній

політиці. Молдова поставила перед НАТО питання про те, щоб прирівняти сепаратизм Придністровського регіону до тероризму і залучити Північноатлантичний альянс до врегулювання придністровської проблеми. На розвитку відносин Молдови з Румунією негативно позначається затягування з румунського боку ратифікації базового політичного Договору про привілейоване партнерство між двома державами, парафованого ще у квітні 2000 р., та виношування окремими політичними силами цієї країни планів приєднати Молдову до Румунії на підставі спільності мови, культури й історичного минулого.

Українсько-молдовські взаємини базуються на низці міждержавних договорів, головними з яких є базовий Договір про дружбу і співробітництво Молдови й України від 23 жовтня 1992 р., Договір про взаємне визнання кордонів 1994 р., що трансформувався у Договір про державний кордон, та Додатковий протокол до нього про передачу у власність Україні ділянки автодороги Одеса — Рені, в районі населеного пункту Паланка, підписаний у серпні 1999 р. Передавши Україні восьмикілометрову ділянку автодороги Одеса — Рені, Молдова натомість отримала від України ділянку землі на березі Дунаю в районі с. Джурджулешти, що дало змогу їй стати де-факто морською державою та побудувати на дунайському "пляжі" свій нафто термінал.

Молдовсько-російські відносини регулюються базовим політичним договором, підписаним у 2001 р. під час візиту президента В. Вороніна до Москви. Зацікавленість Росії у розвитку двосторонніх відносин зумовлена наявністю в Молдові розвинутого агропромислового комплексу та галузей легкої, електронної й радіотехнічної промисловостей, а також можливістю виходу через територію Молдови на ринки західних та балканських країн. Молдова зацікавлена у ввозі з Росії енергоносіїв, ділової деревини, автомобілів, целюлозно-паперової продукції, будівельної техніки.

1.3. Країни Балтії



1.3.1. Литовська Республіка

Географічне розташування і сучасний економічний розвиток. Литва розташована на південно-східному узбережжі Балтійського моря. її територія становить 65,2 тис. кв. км межує на півночі з Латвією, на сході і південному сході — з Білоруссю, на півдні — з Польщею, на південному заході — з Калінінградською областю Російської Федерації, західний кордон держави проходить Балтійським морем; довжина морської берегової лінії — 99 км. Литва складається із чотирьох історичних регіонів — Жемайтії (на заході), Аукштайтії (на сході), Дзукії (на південному сході), Сувалкії (на південному заході).

Населення Литви становить 3,58млн осіб (2007 р.) і є майже мононаціональним, оскільки частка литовців — 83,4 % . Крім того, у державі проживають

поляки (6,7 %), росіяни (6,3), білоруси (1,6 %) та ін. Державна мова — литовська, одна з найдавніших індоєвропейських мов. Більшість литовських громадян сповідує католицизм (79 %), незначна частина — православ'я (4,1) і лютеранство (1,9 %).

Литва — розвинена індустріально-аграрна держава. ВВП країни через фінансову нестабільність перших років незалежності був найнижчим серед країн Балтії, але у 2007 р. ВВП Литви оцінювався в 28,57 млрд. дол. за офіційним обмінним курсом, або 59,59 млрд. дол. за ПКС, що становило 16 700 дол. США на одну особу.

Промисловість забезпечує 34,2 % ВВП, найшвидше зростають такі галузі, як текстильна промисловість, приладобудування і нафтопереробна. Дві найбільші електростанції — Ігналінська атомна і Електренайська ГРЕС — забезпечують Литву електроенергією (ядерне паливо для атомної станції імпортується з Росії). Нафтопереробний завод у Мажейкяї, розташований за 100 км від балтійського узбережжя, має потужності, що вдвічі перевищують потреби країни у нафтопродуктах, проте залежить від іноземних поставок сирої нафти, переважно з Росії. Крім того, у Бутінзі, на узбережжі Балтійського моря, побудовано нафтовий термінал, що дасть можливість отримувати нафту від альтернативних російським постачальників сировини.

Близько 5,2 % ВВП забезпечує сільськогосподарське виробництво, в якому переважає виробництво зернових, цукрового буряка і молочних продуктів.

З-поміж цілої низки економічних і військово-політичних дивідендів, які отримала Литва від вступу до ЄС і НАТО, заслуговує на увагу прискорене перетворення Литви на туристичну державу. Цьому сприяє активна реклама туристичних можливостей країни інформаційно-туристичними центрами, створеними литовським Департаментом у справах туризму в Берліні, Москві, Гельсінкі, Варшаві й Барселоні.

Історичне минуле Литовського народу. Територія країни здавна була заселена литовськими племенами індоєвропейської групи балтів. Від IX ст. литовські племена жили в дрібних феодальних протодержавах, які в першій половині XIII ст. об'єднав у Велике князівство Литовське Міндовг, що у 1253 р. прийняв від Папського престолу королівський титул і хрещення за католицьким обрядом. Першою столицею нової держави стало місто Новогрудок (нині — в Білорусі), а з 1323 р. — Вільно (сучасний Вільнюс). У період найбільшої могутності під час правління великого князя Вітовта {1392—1430} держава включала територію сучасної Білорусі, більшу частину території України, західні й південно-західні райони Росії, розкинувшись на просторі від Балтійського до Чорного морів. При політичному домінуванні еліти балтського походження адміністративний устрій, соціально-економічний і культурний розвиток Великого князівства визначався населенням українських і білоруських земель, а офіційною мовою була староукраїнська. Запекла боротьба з хрестоносцями Тевтонського ордену змусила владну верхівку великого князівства вступити в союз із Польським королівством, уклавши Кревську унію 1385 р.

У 1569 р. Польща й Литва остаточно об'єднались у двоєдину державу — Річ Посполиту, але в останній третині XVIII ст. її було поділено між Росією, Австрією й Пруссією, причому більша частина території Литви (крім Малої Литви — Клайпедського краю, що його анексувала Пруссія) увійшла до складу Російської імперії.

У 1830—1831 і в 1863—1864 рр. литовці брали активну участь у польських повстаннях проти російської влади, наслідком чого стала насильницька русифікація Північно-Західного краю і 40-річна заборона друкувати литовські книги латиницею (скасовано лише у 1904 р.).

Від початку Першої світової війни Литва перетворилася на арену бойових тій німецької й російської армій, а з осені 1915 р. була майже повністю окупована німецькими військами. Оскільки царський уряд Росії проігнорував вимогу надати Литві автономію, то провідні литовські політики на чолі з А. Сметоною переорієнтувалися на Німеччину. 21 вересня 1917 р. з дозволу німецької окупаційної влади була обрана Литовська таріба, яка 11 грудня того ж року ухвалила рішення про відновлення Литовської держави й союз із Німеччиною. 16 лютого 1918 р. Таріба проголосила незалежність Литви, більшовицька Рос:ія визнала цей факт договором від 12 липня 1920 р.

Найголовнішою зовнішньополітичною проблемою литовського керівництва у міжвоєнний період стало питання повернення столиці — Вільнюса, окупованого в жовтні 1920 р. військами польського генерала Л. Желіговського. У 1923 р. Ліга націй визнала приєднання Вільнюса до Польщі й лише у жовтні 1939 р., коли Литва згідно з таємним протоколом до німецько-радянського Договору про дружбу і кордони опинилася в зоні радянських інтересів, СРСР повернув місто Литві після спільного з Німеччиною розгрому Другої Речі Посполитої.

10 жовтня 1939 р. СРСР і Литва уклали Договір про взаємодопомогу, згідно з яким на її територію для "захисту" були введені частини Червоної армії. Звинувативши Литву в порушенні договору, 14 червня 1940 р. СРСР висунув вимогу створити прорадянський уряд, а 15 червня ввів у республіку додатковий військовий контингент. З серпня 1940 р. Литва стала союзною республікою у складі СРСР, десятки тисяч литовців були депортовані й піддані репресіям.

Уже в перший тиждень після нападу Німеччини на СРСР литовська територія була окупована німецькими військами, частина литовського населення підтримала сформований у листопаді 1940 р. Фронт литовських активістів, що на початку війни співпрацював з німецькою владою. Водночас у лавах Червоної армії воювала 16-та литовська дивізія. Після звільнення республіки від німецької окупації й заміни її на радянську поборники незалежної Литви продовжили збройний опір радянізації, що тривав до середини 1950-х років.

Попри проведення в республіці політики форсованої індустріалізації і примусової колективізації сільського господарства, Литва досить швидко перетворилася на індустріально-аграрну республіку. Провідними галузями промисловості стали машинобудування і металообробка, не втратили свого значення

харчова і легка промисловості, було створено нові галузі — хімічну, мі кробіологічну і нафтопереробну, побудовано такі великі підприємства, як верстатобудівний завод "Жальгіріс", Клайпедський суднобудівний завод "Балтія", Паневежський "Екранас", завод "Азотас" в Йонаві, Шауляйський телевізійний завод, Клайпедський домобудівний комбінат, Утенську трикотажу; фабрику, Алітуський м'ясокомбінат тощо. У 1959 р. введено в дію Каунаськ; ГЕС, а 1983 р. — перший блок Ігналінської АЕС. Швидкими темпами розвивалося м'ясне і молочне тваринництво.

Новий етап національно-визвольного руху в Литві розпочався, коли в жовтні 1988 р. на установчому з'їзді конституювався Народний рух за перебудов "Саюдіс", що з лютого 1989 р. узяв курс на відновлення в Литві державної не залежності. Активізувалась діяльність Ліги свободи Литви — антикомуніст етичної організації, створеної у 19 78 р., а очолювана Альгірдасом Бразаускасої (1932) Комуністична партія Литви у 1990 р. вийшла зі складу КПРС. На виборах до Верховної Ради Литовської РСР у березні 1990 р. більшість завоював прихильники незалежності, а головою парламенту було обрано лідера "Саюдісу" Вітаутаса Ландсбергіса (1932). 11 березня 1990 р. литовський парламент ухвалив Акт про відновлення незалежності Литовської держави — Литовської Республіки. Після провалу путчу, здійсненого ГКЧП, 6 вересня 1991 р. незалежність Литви і решти балтійських держав визнав СРСР.



Політико-правова система. Згідно з Конституцією, схваленою на рефереї думі 25 жовтня 1992 р., Литва є парламентсько-президентською республікою Президент обирається на загальних виборах терміном на п'ять років і наділ< ний повноваженнями розв'язання важливих питань внутрішньої політики разом із урядом здійснення зовнішньої. Частина актів і рішень глави держав потребують контрасигнування прем'єр-міністра. Першим президентом Литв було обрано А. Бразаускаса {1993—1998}. У 1998—2008 рр. (з перервою в тому 2003 — липні 2004 р., коли президентом Литви був відправлений згодо у відставку внаслідок імпічменту Роландас Паксас) президентом республік був колишній громадянин США і ветеран націоналістичного Руху опору Вадас Адамкус (1926). У лютому 2008 р. президентом Литви обрано Далю Грібі ускайте. Вищий законодавчий орган — сейм — складається зі 141 депутат; які обираються за змішаною (пропорційною — 70 мандатів і мажоритарно — 71) системою на чотирирічний термін. В адміністративно-територіальнок плані держава поділяється на 10 повітів.

Партійна система Литви перебуває на стадії становлення: якщо на виборе 1990 р. конкурували між собою сім партій, то в жовтні 2000 р. за депутатсьі мандати боролись представники 28 партій і блоків. Найбільші політичні парт та коаліції такі: Союз Вітчизни — литовські християнські демократи (на в] борах у жовтні 2008 р. отримали 19,7 % голосів), Національне відроджені: (15,1), Партія порядку і справедливості (12,7) та Соціал-демократична парт: (11,7 %). З 27 листопада 2008 р. уряд країни очолює лідер Союзу Вітчизни -литовських християнських демократів (заснованого у травні 1993 р.) Андрв Кубилюс (1956).



1.3.2. Латвія

Географічне розташування і сучасний економічний розвиток. Латвійська Республіка є північною сусідкою Литви, територія країни становить 64,6 тис. кв. км, вона межує з Білоруссю (141 км), Естонією (339), Литвою (453) й Росією (217 км). Населення країни — 2,26 млн осіб (липень 2004 р.), у тому числі латвійці — 57,7 %, росіяни — 29,6, білоруси — 4,1, українці — 2,7, поляки — 2,5, литовці — 1,4, інші — 2 % . Офіційна мова — латиська. Релігія: протестантизм сповідує 50 % населення, православ'я — 25, католицизм і лютеранство — близько 20, інші релігії — 5 %. Столиця — місто Рига, інші великі міста: Лієпая, Юрмала, Даугавпілс, Єлгава, Вентспілс, Валмієра, Алуксне, Резекне та ін.

Сфери економіки: виробництво автобусів, фургонів, дорожньої та залізничної техніки, синтетичних волокон, сільськогосподарських машин, пральних машин, радіоприймачів, електроніки, медикаментів; харчова і текстильна промисловість. Промисловість Латвії залежна від імпорту енергії, сировини та напівфабрикатів.

Історичне минуле латвійського народу. Латиські племена (земигола та ін.) розселилися на узбережжі Ризької затоки в IX ст., починаючи з XIII і до середини XVI ст. Латвія перебувала під владою Лівонського ордену. Із середини XVI ст. ця територія була розподілена між Польщею (Курляндія) і Швецією (Рига); у 1721—1795 рр. була приєднана до Росії. В лютому 1918 р. вся Латвія була окупована Німеччиною, а 18 листопада того ж року було проголошено незалежну Латвійську Республіку. У травні 1934 р. після перевороту влада опинилася в руках авторитарного уряду, який було повалено в червні 1940 р.; 21 липня того ж року Народний сейм проголосив Латвійську Радянську Соціалістичну Республіку; 5 серпня Верховна Рада СРСР схвалила вступ Латвії до складу СРСР. 18 березня 1990 р. Народний фронт Латвії переміг на виборах до Верховної Ради, а в травні того ж року була прийнята Декларація про поновлення незалежності (визнана недійсною Указом Президента СРСР від 12 травня 1990 р.). На референдумі, що відбувся 3 травня 1991 р., 77,6 % голосуючих висловилися за вихід Латвії зі складу СРСР. 6 вересня 1991 р. Державна Рада СРСР визнала незалежність Латвійської Республіки.

Політико-правова система. З метою наголошення незаконності радянської анексії і встановлення правонаступництва держави з Латвійською Республікою 1918—1940 рр. було поновлено дію Конституції від 15 лютого 1922 р., до якої в 1994 і 1996 рр. було внесено зміни. Однак ці поправки не стосувалися питань організації державного механізму. У 1998 р. Конституцію було доповнено розділом про права людини і положенням про латиську мову як єдину державну. За формою правління Латвія є парламентською республікою, президент якої обирається сеймом на 4 роки з правом переобрання на другий

термін. На пропозицію не менше ніж половини членів сейму, парламент більшістю не менше ніж у 2/3 голосів може поставити питання про усунення президента. Президент у свою чергу має право запропонувати розпуск сейму через референдум. Якщо ж його результати будуть негативні, то президент вважається усуненим з посади. Президент не несе політичної відповідальності за свою діяльність, усі його акти мають бути контрасигновані главою уряду і відповідним міністром. Президент може бути притягнений до кримінальної відповідальності, якщо сейм дасть на це згоду більшістю не менше ніж 2/3 голосів. З 8 липня 2007 р. президентом Латвії є Валдіс Затлерс (1955).

Органом законодавчої влади є сейм, який складається зі 100 депутатів, що обираються за пропорційною системою на 4 роки. Конституція надає президенту право відкласти опублікування закону на два місяці, він зобов'язаний це зробити, якщо цього вимагає третина членів сейму. "Затриманий" таким чином закон має бути винесений на референдум, якщо цього вимагатиме не менше ніж 1/10 частина виборців. Така процедура в теорії конституційного права називається "народне вето". Серед інших сфер діяльності сейму слід назвати прийняття державного бюджету, проект якого готує й подає кабінет міністрів.

Важливим напрямом є парламентський контроль за діяльністю уряду. Сейм має право звертатися до членів уряду із запитами і запитаннями, на які ті зобов'язані давати відповідь особисто або через уповноважену на це особу. На парламентських виборах 2 жовтня 2010 р. 5-відсотковий бар'єр подолали п'ять політичних сил: об'єднання "Єдність" на чолі з чинним прем'єр-міністром Валдісом Домбровскісом (1971), що отримало 33 із 100 депутатських місць у сеймі; "Центр згоди" — 29; "Союз зелених і селян", що входить до правлячої правоцентристської коаліції — 22; об'єднання "За кращу Латвію" — 8; націоналістичне об'єднання "Вітчизні і свободі/Рух за національну незалежність Латвії — Всі Латвії!" — 8 місць.

Виконавчу владу здійснює кабінет міністрів, але в Конституції практично нічого не говориться про його компетенцію, хоч насправді саме уряд є центром управлінської діяльності. Прем'єр-міністр призначається президентом, для виконання своїх обов'язків прем'єру й міністрам необхідна довіра сейму, для чого, зокрема, застосовується процедура надання інвеститури уряду. Конституція передбачає колективну та індивідуальну політичну відповідальність кабінету міністрів перед сеймом. Якщо ж сейм висловлює недовіру прем'єру, то у відставку йде весь кабінет міністрів. За формою державного устрою Латвія є унітарною державою. Адміністративно-територіальний поділ: 26 повітів і 7 муніципалітетів. На всіх рівнях адміністративно-територіального поділу формуються органи самоврядування — ради.

1.3.3. Естонія

Географічне розташування, склад населення та історичне минуле. Естонська Республіка — держава, розташована на північному заході Східної Європи, на узбережжі Балтійського моря (Фінської та Ризької заток); межує з Латвією (339 км) і Росією (294 км). Територія країни становить 45 226 кв. км, населення — 1,316 млн осіб (липень 2007 р.): естонці — 67,9 % , росіяни — 25,6; українці — 2,1; білоруси — 1,3; фіни — 0,9; інші — 2,2 %. Релігія: в основному естонці сповідують протестантизм (більшість віруючих — лютерани-євангелісти, 13,6 %), православні (12,8 % , частина парафій підпорядкована Московському патріархату, інша належить до місцевої церкви, що підпорядковується Константинопольському патріархату), католики тощо. Офіційна мова — естонська, крім того вживаються російська, українська, англійська, фінська та інші мови. Столиця — місто Таллінн; інші великі міста: Пярну, Тарту, Нарва, Хаапсалу, Палдиські та ін.

Ести, предки естонців, які заселили Балтійське узбережжя в І ст., протягом тривалого часу перебували під владою різних держав: Данії, Польщі, Швеції й Росії. У XIII — середині XVI ст. південь сучасної Естонії належав Лівонському ордену, а впродовж середини XVI—XVII ст. країна перебувала під владою Швеції. Після закінчення Північної війни між Московським царством і Швецією, за Ніштадським мирним договором від ЗО серпня 1721 р., Естонія увійшла до складу Російської імперії. Сучасна Естонська держава утворилася внаслідок Першої світової війни та краху Російської імперії 24 лютого 1918 р., коли після перших виборів до естонського парламенту була проголошена незалежність республіки. Зміни, що відбулися, було відображено у Конституції, прийнятій Установчими зборами у 1920 р. Подальші внутрішні події призвели до того, що в країні був установлений, по суті, авторитарний режим. Проте 17 липня 1940 р. Естонська Республіка була окупована радянськими військами, і 21 липня маріонеткова Державна дума проголосила Естонську Радянську Соціалістичну Республіку, а 6 серпня того ж року Верховна Рада СРСР схвалила її вступ до складу СРСР.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал