Зміст вступ



Сторінка40/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   40

Економіка країни має дуалістичний характер. Продукція промислового виробництва переважно йде на задоволення внутрішніх потреб, а сільськогос¬подарські товари здебільшого вивозяться на світові ринки. Аргентина — най¬більший у Латинській Америці експортер молока та м'яса, шкур тварин, соє¬вої олії. Країна посідає п'яте місце у світі як виробник вина і друге місце в Ла¬тинській Америці з вивезення парагвайського чаю мате. На основі вівчарства, що процвітає в Патагонії, та високогірного скотарства в Андах у країні сфор¬мувалась текстильна галузь, на зовнішні ринки також вивозяться високоякіс¬на вовна та шуби.

Туризм у країні переживає не найкращі часи, що пов'язано з голодними бунтами 2001—2003 рр. та загостренням криміногенної ситуації під час еконо¬мічної кризи. Туристи приїздять переважно з країн МЕРКОСУР та із США. Аргентина пропонує винні тури в провінцію Мендоса, комбіновані маршрути Буенос-Айрес — Ігуасу — Ріо-де-Жанейро або Буенос-Айрес — Монтевідео, по¬дорожі до національних парків крайнього півдня та мису Вальдес, де можна побачити колонії морських котиків і моржів, спостерігати з човнів за китами.

Державно-політичний устрій. Конституція Аргентини — одна з найстарі¬ших з нині чинних у Латинській Америці, була прийнята в 1853 р. Аргентина — федеральна країна, яка має всі риси суперпрезидентської республіки. Пре¬зидент є главою держави та главою уряду, у випадку непередбачуваних обста¬вин його обов'язки виконує віце-президент. Президент обирається на чотири роки і може бути переобраним, але не більше двох термінів поспіль. Законо¬давча влада представлена двопалатним Конгресом. У сенаті 72 депутати, а у палаті депутатів — 257. Сенатори обираються на б років, при цьому третина переобирається кожні два роки, а депутати нижньої палати — на чотири роки. Формально до структури законодавчої влади належать посади уповноважено¬го з прав людини та голови рахункової палати. Судова влада складається з Вер¬ховного суду, федеральних судів.

Найбільша політична партія Аргентини — Хустіалістична, або Партія справедливості, була заснована X. Пероном у 1947 р. Опору її історично стано¬вили представники незахищених верств населення — міська біднота, праців¬ники великих промислових підприємств і збанкрутілі фермери. Інша провідна партія — Радикальний громадянський союз, незважаючи на назву, традицій¬но мала досить помірковану програму і спиралась на консервативних жителів країни, що належали до середнього класу. її представники Рауль Альфонсин та Фернандо де ла Руа були президентами Аргентини в 1983—1989 і 1999— 2001 рр. Досить цікавим був вплив профспілок на політичну ситуацію в країні. В роки військових диктатур та неоліберальних реформ Менема профспілки втратили свої позиції в політиці, але після дефолту 2001—2003 рр. вони знову виступили як консолідуюча сила. Правова система Аргентини базується як на цивільному, так і на звичаєвому праві.

Домінування британських інвестицій в економіці Аргентини наприкінці XIX ст. призвело до того, що країну почали називати ще одним домініоном Британської імперії. Під час Другої світової війни Аргентина опинилася в ре¬гіональній ізоляції, оскільки до березня 1945 р. не оголошувала війну на¬цистській Німеччині і переховувала у себе воєнних злочинців. Це також ста¬ло причиною напруження відносин між Ізраїлем та Аргентиною. В 1960 р. спецслужба "Моссад" викрала з передмістя Буейнос-Айреса колишнього ні¬мецького чиновника А. Ейхмана, відповідального за планування знищення європейських євреїв у роки Другої світової війни. З цього приводу Аргентина навіть зібрала спеціальне засідання Ради Безпеки ООН, вимагаючи запрова¬дження санкцій проти Держави Ізраїль. У 1982 р., у 150-ту річницю захо¬плення британцями Фолклендських островів, аргентинська військова хунта на чолі з Леопольдо Гальтієрі прийняла рішення щодо їхньої окупації, щоб відвернути увагу населення від економічних проблем всередині країни. По¬разка аргентинської армії у війні за Фолкленди посилила регіональних кон¬курентів країни — Чилі та Бразилію, одночасно погіршивши відносини Ар¬гентини із США та Британією.

У 80-ті роки минулого століття Аргентина цікавила світову спільноту як великий боржник, що міг несподівано оголосити про свій дефолт. "Революція" у зовнішній політиці країни відбулась після приходу до влади Карлоса Мене-ма. Аргентина стала однією з найбільш послідовних країн Південної Америки — спільників США, що надіслала війська для звільнення Кувейту в 1991 р. та забезпечення повернення цивільного уряду Жана Арістида на Гаїті в 1994 р. За свою позицію вона здобула в 1998 р. статус головного ненатовського союз¬ника США, який давав їй змогу купувати за пільговими цінами надлишки військової техніки, набої зі збідненого урану та найновіші складні системи озброєнь. Вже у 1990 р. було нормалізовано відносини з Великою Британією, сторони погодились на безперешкодний захід у цей регіон приватних арген¬тинських кораблів та літаків. К. Менем став "батьком" інтеграційного утво¬рення МЕРКОСУР, чому сприяла його примирлива позиція щодо ядерної про¬грами Бразилії. Разом з тим, після низки терактів проти єврейських закладів Буенос-Айреса в 1992 та 1994 р. знову погіршились відносини Аргентини з Із¬раїлем, керівництво якого вбачало в труднощах із розслідуванням цих злочи¬нів тісні відносини етнічного сирійця К. Менема з Іраном і Сирією. В 2001 р. Куба й Аргентина ледве уникли розриву дипломатичних відносин через кри¬тику останньою порушення прав людини на "Острові свободи".

У новому столітті увага світової спільноти прикута до питання реструкту¬ризації зовнішнього боргу Аргентини, який вона погодилась частково сплати¬ти до 2046 р. При X. Кіршнер знову стали напруженими відносини Аргентини та Британії, оскільки остання проводить військові навчання навколо Фол¬клендських островів і продовжує пошуки нафтових родовищ у цьому регіоні. Отримала продовження також справа з вибухами на території єврейського центру в 1994 р., оскільки президент звинуватила в них міністра оборони Іра¬ну генерала Ахмада Вахіді і зажадала його видачі для суду.

4.4.3. Уругвай

Східна Республіка Уругвай (176,22 тис. кв. км) належить до одних із най¬менших за площею держав Південної Америки, більша тільки за Сурінам. Сама країна розташована на східному березі річки Уругвай від якої отримала офіційну назву. Затиснутий між Аргентиною та Бразилією Уругвай має най¬вищий рівень урбанізації в усій Південній Америці: 90 % населення країни мешкає у містах, що прилягають до річки Уругвай, а демографічний центр країни зміщений до столичного міста Монтевідео. В адміністративному плані країна поділяється на 19 департаментів. Комерційні запаси корисних копалин вкрай обмежені, підлягають експлуатації лише копальні будівельних мате¬ріалів, оскільки в країні активно розбудовується готельна інфраструктура, зорієнтована на обслуговування туристів із сусідньої Аргентини. Національне багатство Уругваю — родючі ґрунти, які за хімічним складом нагадують аргентинську Пампу. Головна річка Уругвай, що має загальну протяжність 1500 км, бере початок на території Бразилії і формує частину міжнародного кордону між Уругваєм і Аргентиною та величезний басейн стоку води в затоку Ла-Плату.

Територія Уругваю була захоплена іспанцями у XVI ст., але відсутність ко¬рисних копалин не сприяла переїзду сюди іспанської бідноти. Навколо мису Монтевідео (назва означає "я бачу гору") у 1726 р. було споруджено укріплене місто для того, щоб контролювати цей стратегічний для судноплавства регіон. Колонія не мала економічного потенціалу з погляду іспанців, але охоронялась великими контингентами колоніальних військ, щоб стримувати розширення португальської Бразилії. У 1776 р. Уругвай став частиною віце-королівства Ла-Плата. Після перемоги над іспанськими колонізаторами в 1811 р. терито¬рія колонії зазнала півтора десятиліття окупації і насильницьких спроб при-єднання до Бразилії та Аргентини. Тільки в 1828 р. великі сусіди погодились відмовитись від претензій на Уругвай, де-факто перетворивши його на буфер¬ну зону між собою. Після проголошення незалежності в країні в 1838— 1865 рр. тривала громадянська війна між лібералами та консерваторами, чиї інтереси представляли партії "Колорадо" і "Бланко". "Бланко" захищала ін¬тереси землевласників та членів релігійних організацій, а "Колорадо" — ін¬тереси міщан, середнього класу та інтелігенцію.

Традиційною економічною спеціалізацією Уругваю було скотарство, оскільки м'який субтропічний клімат і наявність річок сприяли створенню чу¬дових пасовиськ. У першій чверті XX ст. Уругвай виступав експортером яло¬вичини та баранини, вовни, шкур тварин. Вся обробна промисловість так чи інакше була пов'язана із сільським господарством: консервування молока та м'яса, виготовлення вовняного та шкіряного одягу. Уругвай одним з перших у Латинській Америці (1942 р.) оголосив війну гітлерівській Німеччині. У післявоєнний час жорстока криза охопила сільське господарство країни. Фермери Уругваю, які зіштовхнулись із запеклою конкуренцією на регіональ¬ному ринку з боку аргентинських і бразильських колег, не інвестували капі¬тал у розширення галузі. Натомість вони вкладали значні кошти в спекуля¬тивні операції з нерухомістю у районах, прилеглих до Атлантики, тому в 50— 60-х роках минулого століття країна страждала через хронічний дефіцит бю¬джету.

У 1973 р. відбувся військовий переворот, внаслідок якого в Уругваї запану¬вав на 11 років військовий режим. Масові репресії підірвали міжнародний престиж країни, яка отримала найменування "камери тортур Латинської Аме¬рики". Криза в економіці загострилась через поразку головного торговельного партнера Уругваю — Аргентини у Фолклендській війні та стрімке зростання зовнішньої заборгованості південного сусіда. Слабкість аргентинської еконо¬міки у 90-ті роки також спричинила скорочення туристичних потоків між Монтевідео та Буенос-Айресом. Демократизація політичного життя в Арген-тині в 1983 р. викликала ланцюгову реакцію в регіоні, й уругвайські військові були змушені відмовитися в 1984—1985 рр. від втручання у політичні проце¬си. У 2009 р. на виборах у країні переміг представник лівих сил Хосе Мухіка, більш відомий у народі як партизанський ватажок "Пепе", який брав участь у збройній боротьбі проти військової диктатури.

Державний устрій. Згідно з Конституцією 1967 р., Уругвай — президент¬ська республіка. Президент є одночасно керівником держави і головою уряду, обирається на п'ять років. У випадку неможливості президента виконувати свої обов'язки, його місце займає віце-президент, який одночасно є очільни-ком сенату країни. Уряд складається з 13 міністрів, яких призначає прези¬дент. Законодавча влада належить двопалатному парламенту, який склада¬ється з палати депутатів (99 осіб), що обираються на п'ять років на пропорцій¬ній основі, та сенату (ЗО осіб і віце-президент, який його очолює). Судова влада представлена Верховним судом, члени якого обираються спільно обома пала¬тами парламенту країни, адміністративними й кримінальними судами, спеці¬альними судами в галузі виборів. До 1999 р. на політичній арені домінували тільки партії "Колорадо" і "Бланко", що робило Уругвай країною з найстарі¬шою двопартійною системою в Латинській Америці. Нині при владі перебуває Широкий фронт, який складається з представників лівих і центристських партій. В опозиції до нього — Національна партія ("Бланко"), що має консер¬вативну програму. Правова система Уругваю ґрунтується на іспанському ци¬вільному праві.

У XIX ст. незалежний Уругвай став об'єктом інвестування британського капіталу, який вкладався в залізниці та скотарську галузь. У 1930 р. у цій кра¬їні відбувся перший чемпіонат світу з футболу, що свідчило про її якісну спор¬тивну та готельну інфраструктуру. Саме на конференції в Монтевідео з прав та обов'язків держав у 1933 р. президент США Ф. Рузвельт оголосив про започат-кування знаменитої доктрини "Доброго сусіда". Уругвай буквально відчув на собі початок Другої світової війни, оскільки в грудні 1939 р. у гавань Монтеві¬део після бою з британськими кораблями зайшов на один день німецький "ки-шеньковий" лінкор "Граф Шпее".

У повоєнний час країна залишалась осередком інтеграційних процесів у ре¬гіоні. Так, у 1960 р. у Монтевідео була підписана угода про створення Латино¬американської асоціації вільної торгівлі, членами якої погодились стати Ар¬гентина, Бразилія, Мексика, Уругвай, Чилі, Парагвай та Перу. У 70-х роках минулого століття військовий режим Уругваю співпрацював зі спецслужбами Чилі, Аргентини, Бразилії та Парагваю в пошуках і розправах над "підривни¬ми" комуністичними кадрами. У 1986 р. представники 92 країн зібрались на курорті Пунта-дель-Есте для того, щоб обговорити лібералізацію світових по-слуг у сфері страхування та банківської справи, скорочення розвинутими кра¬їнами сільськогосподарських субсидій. Ці збори отримали назву "Уругвай¬ський раунд" і стали першим кроком до створення СОТ.

Уругвай як мала країна приречена надавати перевагу багатосторонній ди¬пломатії та орієнтуватись на своїх регіональних сусідів — Бразилію й Арген¬тину. Вираженням цього став вступ країни до МЕРКОСУРУ в 1991 р. Для офі¬ційного Монтевідео дуже важливі відносини із СІЛА на випадок економічної кризи в сусідніх країнах, як це сталося в 2001—2003 рр., коли лише кредити міжнародних валютних організацій, в яких великий вплив мали представни¬ки СІЛА, дали змогу стабілізувати хитку уругвайську економіку.

У 2007 р. у Монтевідео відбулось урочисте відкриття першої сесії парла¬менту МЕРКОСУРу, що складався з 72 депутатів.

У 2003 р. дещо загострились відносини Уругваю та Аргентини через дозвіл уругвайського уряду, наданий двом приватним компаніям для будівництва двох паперових фабрик на берегах річки Уругвай, що загрожує Аргентині за¬брудненням води, однак у 2010 р. сторони підписали угоду, згідно з якою ар¬гентинські фахівці зможуть наглядати за дотриманням природоохоронних стандартів на уругвайських підприємствах.

4.4.4. Парагвай

Республіка Парагвай, разом з Болівією, є однією з двох країн Латинської Америки, що не має виходу до океанічних шляхів сполучення, площа країни — 406,8 тис. кв. км. На півночі та північному заході Парагвай межує з Боліві¬єю, на півдні та заході — з Аргентиною, на сході — з Бразилією. Річка Параг¬вай поділяє країну на дві частини: східний Парагвай та Гран-Чако на заході. На сході (лівобережжі) знаходиться місто Асунсьйон і спостерігається най¬більша концентрація населення. В адміністративному плані Парагвай поділя¬ється на 17 департаментів та столичне місто Асунсьйон. Головні ріки країни — 800-кілометрова дільниця Парани (з гуарані назва перекладається як "Мати моря") та її притока Парагвай. Вони забезпечують країні доступ до Атлантич¬ного океану і найкоротший шлях транспортування товарів до промислових центрів сусідньої Аргентини. Найбільші міста країни — Асунсьйон та Кон-сепсьйон — розташовані на берегах ріки Парагваю і беруть з неї питну воду, електроенергію та водні ресурси для промисловості й іригації полів.

Іспанці прибули до країни у 1537 р. і через десятиліття звели перші укрі¬плення на берегах численних річок. Назва країни, ймовірно, походить від на¬зви племені — "парагва", яке зустріли іспанські конкістадори. Відносини за¬войовників з індіанцями-чако спочатку були конфліктними, але відсутність вагомого мінерального сектору не сприяла переїзду сюди переселенців, тому в колонії стала помітною тенденція до шлюбів колоністів і місцевих індіанців. Це визначило домінування у структурі населення метисів.

Парагвай також став об'єктом пильної уваги ордену єзуїтів, які спорудили тут багато духовних навчальних закладів і сприяли покатоличенню 100 тис. місцевих індіанців на початку XVII ст. Згодом місії єзуїтів проникли з параг¬вайської території на схід болівійських земель, де і заснували місто Санта-Круз, що нині є найбільшим у Болівії.

В іспанську добу колонія була до 1776 р. частиною віце-королівства Перу, а згодом належала до віце-королівства Ла-Плата. Парагвай здобув незалежність в 1811 р. й відразу відчув однобокість свого економічного розвитку. Економіка молодої країни базувалась на рослинництві, найбільше господарське значення мав кущ ієрба, з якого збирали листя всесвітньо відомого парагвайського чаю мате, що містить аналог кофеїну матеїн, танін та ефірне масло. Серед цінних порід деревини промислове значення мало кебрачо, з якого добували танін, необхідний у шкірообробній промисловості.

Секретар революційної хунти Хосе Гаспар Родрігес де Франція, який про¬голосив незалежність від метрополії, встановив контроль над країною в 1814 р. й перебував при владі до 1840 р. У роки його правління була заборонена іспанська мова, Парагвай перейшов до політики автаркії, розвивались власна текстильна промисловість та річкове суднобудування, селяни отримали зе¬мельні наділи за рахунок великих латифундій.

Після війни з Бразилією, Аргентиною та Уругваєм 1865—1870 рр. країна втратила 90 % дорослого населення й була змушена шукати вихід з демогра¬фічної кризи у запрошенні емігрантів з бідних країн Південної Європи. Після закінчення бойових дій у Парагваї спалахнуло суперництво за владу між пар¬тіями "Колорадо" (великі промисловці й купці) та Ліберальною (середній клас і незаможні прошарки населення), яке дестабілізувало політичну ситуацію. У Першу світову війну значно зріс попит на м'ясо та шкури тварин на ринку США, що дало змогу Парагваю відійти від традиційного експорту деревини й текстилю на користь продукції скотарства. Збільшились також посіви сої, які зайняли половину продуктивних площ країни.

У 1954 р. до влади прийшов кар'єрний військовий Альфредо Стресснер і перебував на "владному Олімпі" до 1988 р., організовуючи своє переобрання президентом чотири рази. У 1959 р. він розпустив парламент і встановив осо¬бисту диктатуру. За його правління, яке отримало назву "Стронато", переслі¬дувалися ліві сили й неодноразово запроваджувався надзвичайний стан, армія мала широкі повноваження при арешті політичних опонентів диктатора. У в'язницях побувало 360 тис. осіб, опорою режиму були армія, поліція та на-ціональна республіканська партія "Колорадо", членство в якій стало запору¬кою кар'єрного просування.

А. Стресснер прислухався до рекомендацій Світового банку та МВФ, що до¬помогло лібералізувати економіку, його також вважають одним з ініціаторів будівництва велетенської ГЕС Ітайпу ("Співучий камінь") у 1974—1991 рр. на річці Парана, що формує кордон між Бразилією та Парагваєм. її потужність — 12,6 млн кВт, а будівництво коштувало 20 млрд дол. Для спорудження цьо¬го мегаоб'єкта працювали буквально всі підприємства країни, що сприяло еко¬номічному піднесенню 70-х — початку 80-х років. Парагвай також став спів¬власником Якурети — іншої великої ГЕС, розташованої на кордоні з Аргенти¬ною, потужністю 4,05 млн кВт. У 2002 р. країна експортувала 45,9 млрд кВт год, що вивело її на перше місце в регіоні серед постачальників електроенергії.

У результаті лібералізації суспільного життя, що розпочалася в 1991 р., було прийнято Конституцію в 1992 р. Першим демократично обраним прези¬дентом країни в 1993 р. став політик нової формації, прагматик і прибічник неоліберальних реформ Хуан Карлос Васмосі Монті. На президентських вибо¬рах 20 квітня 2008 р. правляча партія "Колорадо" вперше за 60 років зазнала поразки, перемогу здобув кандидат від опозиційного лівого Патріотичного альянсу за зміни Фернандо Луго, який пообіцяв під час виборчої кампанії бра¬ти з Бразилії "справедливу ціну" за експлуатацію гідроелектростанції Ітайпу, що забезпечує 20 % бразильських потреб в електроенергії.

Державний устрій та зовнішня політика. Згідно з Конституцією 1992 р., Парагвай є президентською республікою. Президент, який обирається на п'ятирічний термін, є главою держави та уряду. Він призначає 18 урядових міністрів, у випадку неспроможності виконувати обов'язки президента замі¬няє віце-президент. Жоден з них не може бути переобраний на свою посаду вдруге. Парламент країни двопалатний, складається із сенату (45 осіб) та пала¬ти представників (80 осіб), що обираються на п'ять років. Президентські і пар¬ламентські вибори проводяться одночасно, це історична традиція, пов'язана з конкуренцією за владу між партіями "Колорадо" та Ліберальною. Конгрес і виконавча влада зазвичай функціонують у гострих суперечках між собою. Су¬дова влада представлена Верховним судом, який виконує апеляційні функції, звичайними судами. Правова система Парагваю базується на аргентинських та французьких правових кодексах.

Історично роль Парагваю в міжнародних відносинах була обмеженою. Ар¬мія країни взяла участь у двох важливих міжнародних конфліктах. Під час війни Парагваю проти Потрійного Альянсу (1864—1870) з Аргентини, Брази¬лії та Уругваю загинуло 90 % армії країни й президент Франциско Лопес. Ві¬йна з континентальною Болівією, що прагнула отримати контроль над річкою Парагвай, у Чако-Бореаль (1932—1935) завершилась перемогою Парагваю. У 1938 р. сторони уклали Угоду про мир, дружбу та кордони, внаслідок якої Бо¬лівія втратила 2/3 спірної території, але одночасно здобула право видобувати нафту в регіоні й перевозити свої вантажі транзитом через річку Парагвай.

З 1991 р. Парагвай є членом організації МЕРКОСУР (яка була заснована спеціальним договором у столиці країни місті Асунсьйон 26 березня), але його економіка страждає через переповнення ринку дешевими споживчими бра¬зильськими та аргентинськими товарами. Стабільні відносини з режимом Уго Чавеса дають можливість країні імпортувати венесуельську нафту за заниже¬ними цінами. Парагвай є однією з небагатьох країн Латинської Америки, яка офіційно визнає Тайвань за відповідну фінансову винагороду з боку останньо¬го. Зокрема, офіційний Тайбей виділив 20 млн дол. на будівництво величної будівлі Конгресу в Асунсьйоні.

У 2003 р. у Парагваї відбулась конференція країн, що не мають доступу до світових шляхів сполучення (landlocked countries), для того, щоб привернути увагу світової спільноти до цієї глобальної проблеми. У 2009 р. Фернандо Лаго змусив Бразилію збільшити плати за використання гідроелектростанції Ітай-пу зі 120 до 360 млн дол. на рік і домігся права Парагваю безпосередньо про¬давати надлишки електроенергії на бразильському ринку в обхід національно¬го монополіста "Електробраса".

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Як можна оцінити діяльність військових режимів у Бразилії у 1964— 1985 рр.?

2. Що таке перонізм?

3. Охарактеризуйте особливості зовнішньої політики Аргентини доби пре¬зидентства Карлоса Менема.

4. У чому полягає унікальність культурно-цивілізаційного розвитку Уруг¬ваю?

5. Охарактеризуйте особливості відносин малих та великих країн в органі¬зації МЕРКОСУР.

4.5. Андські країни 4.5.1. Венесуела

Боліваріанська Республіка Венесуела (912 тис. кв. км) розташована на пів¬ночі Південної Америки, захід країни вкритий Карибськими Андами, поруч з ними знаходиться найбільше за площею в Латинській Америці озеро-лагуна Маракайбо, на берегах якого розташувалось місто нафтовиків з однойменною назвою. Цей регіон, крайньою точкою якого є місто Каракас, концентрує у сво¬їх межах 80 % населення країни. Пустельне Гвіанське плоскогір'я простягну¬лося через весь південь, займаючи майже половину площі Венесуели. Льянос, або зона рівнин, займає центрально-східний район країни, прилягаючи до рі¬чок Оріноко та Апуре. Справжнім біорезервуаром Венесуели залишається ба¬сейн Оріноко, оскільки це найбільш заболочена місцевість в усьому регіоні, яка поступається тільки Амазонії кількістю ендеміків флори та фауни. В адмі¬ністративному плані країна поділяється на 23 штати та федеральний округ Ка¬ракас.

Назва "Венесуела" перекладається з іспанської мови як "Маленька Вене¬ція", країну було так названо в 1499 р., коли відомий дослідник і мандрівник Америго Веспуччі звернув увагу на схожість будинків на палях на озері-лагуні Маракайбо з будинками в північноіталійському місті.

Країна виникла в результаті тривалої боротьби за незалежність від Іспанії в 1810—1821 рр. У XIX ст. країна пережила період постійних військових пере¬воротів і домінування при владі тимчасових президентів, який отримав назву каудилізму. У 1908—1935 рр. Венесуелою керував диктатор Хуан Вісенте Го-мес на прізвисько "Старий тигр Андів", що зумів стабілізувати економічне життя країни завдяки запрошенню корпорації "Стандарт ойл" видобувати на¬фту в районі Маракайбо, а кораблі ВМФ США отримали право судноплавства річкою Оріноко. У політичному житті X. Гомес встановив особисту диктатуру: президент розправлявся з політичними опонентами, призначав після співбесід більшість державних службовців нижчої і середньої ланки, підтримував цен¬зуру преси та заборону зборів. Його опорою були армія і корпус чилійських найманців.

З 1958 р. у країні розпочалась демократизація політичного життя. Особли¬во драматичну роль в історії Венесуели зіграв Карлос Перес, який був прези¬дентом двічі: у 1974—1979 та 1989—1993 рр. Цей політичний діяч відзначив¬ся кардинально протилежною економічною політикою в перший і другий тер¬міни перебування при владі. Під час першої каденції К. Перес здобув додаткові кошти в бюджет завдяки проведеній раніше націоналізації нафтогазової про¬мисловості. На той час Венесуела вже була найбільшим у Латинській Америці експортером нафти, експлуатуючи "чорне золото" з двох нафтоносних басей-

нів: Маракайбо і дельти Оріноко, де працювали ТНК з 14 країн. Цей період, що супроводжувався покращенням стандартів життя населення країни, отри¬мав назву "Саудівської Венесуели". Але вже після повторного переобрання в 1989 р. К. Перес зіштовхнувся з наслідками економічної кризи, спричиненої катастрофічним падінням світових цін на нафту.

Президент був змушений прийняти пропозицію МВФ, яка передбачала на¬дання Венесуелі стабілізаційного кредиту в розмірі 4,5 млрд. дол. США в обмін на проведення неоліберальних реформ. Несприйняття населенням "шокової терапії" разом із дефіцитом товарів сільськогосподарського призначення (сіль¬ське господарство традиційно ігнорувалось державою-рантьє, окрім плантацій кави та какао, що мали експортне призначення) призвело до посилення про-тестних настроїв у суспільстві і спроби державного перевороту під проводом підполковника Уго Чавеса в 1992 р. К. Перес став першим президентом в істо¬рії Венесуели, який був усунений від влади в результаті імпічменту за витрати грошей з таємного президентського фонду.

Уго Чавес, політик із популістськими схильностями, який провів у в'язниці два роки, став дуже популярним серед бідних прошарків населення, обіцяючи розподілити прибутки від експорту нафти рівномірно між усіма громадянами й "нагодувати" квартали бідноти. Після виборів грудня 1998 р. Уго Чавес став президентом Венесуели, перемігши колишню міс Всесвіт Ірен Саєз, і через рік розробив "під себе" нову Конституцію, яку населення підтримало на всенарод¬ному референдумі. Згідно з її положеннями, країна отримала назву Боліварі-анська Республіка Венесуела, президент обирався на 6 років і міг бути переоб-раний на своїй посаді вдруге. Нові (тобто перші за прийнятим Основним зако¬ном) президентські вибори Уго Чавес виграв у 2000 р. На ключові посади він призначив особисто відданих людей з офіцерського корпусу, серед них — за¬колотників 1992 р. Опозиція до У. Чавеса складалася з представників серед¬нього класу, прошарку великих промисловців та підприємців, а підтримувала його міська біднота й армія. Причини популярності У. Чавеса полягають у його особистих якостях (яскравий ліворадикальний політик), у численних програмах конкретної допомоги жителям "барріос" (халупних поселень), які називалися боліваріанські місії, його курсові на міжнародній арені, де він по-зиціонував себе як друг та потенційний наступник Фіделя Кастро і затятий опонент США. У. Чавес здобув додаткову підтримку серед бідних кіл населен¬ня, коли розпочав політику підвищеного оподаткування ТНК, що працювали в нафтовій галузі у 2006 р.

Спроби опозиції усунути У. Чавеса шляхом безстрокових страйків (2001 р.), військового перевороту (2002 р.), всенародного референдуму про до¬віру його політиці (2004 р.) зазнали невдач, але опосередковано сприяли під¬вищенню світових цін на нафту. Уго Чавес був переобраний на новий прези¬дентський термін у грудні 2006 р. і заявив, що коли лідер нації подобається народу, то ніхто не може заборонити переобирати його 4 чи 5 разів на найви¬щій державній посаді. Однак 2 грудня 2007 р. жителі країни не погодились

У 1949 р. Венесуела запропонувала Ірану, Іраку, Кувейту та Саудівській Аравії створити енергетичну організацію для впливу на світові ціни на нафту. У 1960 р. вона стала єдиною в регіоні країною — членом — засновником ОПЕК, водночас Венесуела була однією з небагатьох, що регулярно не використовува¬ли повністю свою квоту в ОПЕК обсягом 3 млн барелів на день. У 1974 р. Вене¬суела націоналізувала нафтогазову промисловість, одночасно уклавши взає¬мовигідні договори про підряд з ТНК, які раніше були власниками видобувних потужностей і танкерів, тим самим унеможлививши свою міжнародну ізоля¬цію.

Після приходу до влади Уго Чавеса суттєво погіршилися відносини Вене¬суели і СІЛА. Ще в 1998 р. Чавес не зміг отримати візу для в'їзду до США, оскільки, на думку Держдепартаменту, був заколотником. Ставши президен¬том Венесуели, він відразу почав виступати проти США, одночасно продовжу¬ючи продавати їм третину експортної нафти. Сторони розходились щодо таких питань, як міжнародна антитерористична кампанія, нейтралітет у громадян-війн: з Колумбії, створення Зони вільної торгівлі Америки, дотримання

- • -раз людини, підтримка Уго Чавесош ліворадикальних лідерів

- :-г: І з не :уела субсидує Кубу та низку країн Центральної Америки і г • :а:енну дешевою нафтою, займаючись "політичними інвестиція-

' ? ге підтримує дружні відносини з такими антагоністами США, як ЯЬсшс. Іран та Біторусь. Вважається, що тільки пільгові ціни на нафту для

а а г:ібюджету Венесуели в 1,7млрддол. нарік, а загалом країна, в '=:-:' дну коштує 3—4 центи, щороку витрачає на паливні субсидії

Пфіаійіііім Каракас має напружені відносини також з Колумбією через гро-. - : - війну а дій країні, з результаті якої на території Венесуели ошгая-- енпі, У :вою чергу, Колумбія звинувачує Венесуелу в тому/, що в її :; ЕНа ай: ааа переховуються колумбійські бойовики.

- зт країн Південної Америки до Венесуели визначається

' - а- ч енергетичним чинником. Аргентинські та бразильські компа-

: ' не а ач а басейні Оріноко, завершилися переговори щодо про-

сааааака газопроводів із Венесуели до Бразилії та Аргентини. У грудні 2005 р.

" : де нам МЕРКОСУР (щоправда, без права голосу до виконання " : вн: повноправної участі). Уго Чавес назвав це шляхом визво-ваавк жл США усієї Південної Америки. Венесуела також проводить. в регіоні програму переозброєнь, закупивши у 2004 р. вини- "Су-ЗОМК", протиповітряні ракети "Тор М-1" та гелікоптери "Мі-17" тткм? і-4 млрд дол. на противагу мілітаризованій Колумбії. У 2009 р. країна DН Федерації 2,2-мільярдну позику для придбання 92 танків і ІСІВ "С-300".

4.5.2. Колумбія

Республіка Колумбія — найпівнічніша держава Південної Америки, що жає втлхір, ордочасао ак, р,о Тшшто океану •> так, і до "Карибського жора. Іізіошд країни — 1Д4 млн кв. км. За цим показником вона посідає четверте місце в Південній Америці, поступаючись лише Бразилії, Аргентині та Перу. Через захід і центр країни з території Еквадору простягнулися "три пальці": Західні, Центральні та Східні Кордильєри, що займають 33 % площі. В адміністра¬тивному плані країна поділяється на 32 департаменти та федеральний округ Боготу.

Територія майбутньої Колумбії була відкрита іспанцями в 1525 р. і стала частиною віце-королівства Перу. Головним комерційним центром колонії стало місто Картахена, де діяв один із найбільших у регіоні ринків рабів. У 1718 р. вона була виокремлена в спеціальну адміністративну одиницю — віце-королівство Нова Гранада, разом з Еквадором і Венесуелою.

Назва "Колумбія" була дана країні на честь X. Колумба. Фактично держав¬на незалежність країни була проголошена в 1810 р., хоча боротьба з іспанськи¬ми військами тривала до 1819 р. Новостворена країна тоді стала частиною кон¬федерації Велика Колумбія разом з Еквадором та Венесуелою.

Після розпаду цього штучного утворення Колумбія поринула в політичне протистояння, спричинене створеними в 50-ті роки XIX ст. партіями — Кон¬сервативною та Ліберальною. Перша, до складу якої входили землевласники, військова верхівка та священнослужителі, виступала за унітарний устрій дер¬жави з монополією зовнішньої торгівлі, сильною професійною армією та учас¬тю церковних інституцій у політичному житті. Друга, до якої належали пред¬ставники дрібної буржуазії, колишні раби та селяни, підтримувала програмні положення про федеральний статус країни, широкі права регіонів на еконо¬мічні зв'язки із зовнішнім світом, створення народного ополчення замість армії.

Кардинально протилежні цілі обох партій призвели до двох громадянсь¬ких війн: "Війни 1000 днів" (1899—1902 рр.) та "Ери Насильства" (1948— 1953 рр.). У них загинуло 100 тис. та 300 тис. осіб відповідно, хоча більше по¬страждали прибічники лібералів, які перебували в опозиції і не мали контро¬лю над силовими міністерствами.

У 1957 р. обидві партії домовилися про розподіл посад у рівній пропорції, тим самим витіснивши з політичної арени інші сили, зокрема ліворадикальні, які заявили про узурпацію влади консерваторами і лібералами. Тому вже в се¬редині 60-х років минулого століття почався процес формування воєнізованих угруповань, що виступали за усунення від влади представників ліберальної та консервативної партій збройним шляхом. Зокрема, в 1964—1966 рр. компар¬тія створила Революційні збройні сили Колумбії (РАИС), а в 1970—1971 рр.

виникло ліворадикальне угруповання "М-19" (Рух 19 квітня), що поділяло по¬пулістську програму позбавленого влади лібералами і консерваторами дикта¬тора Густаво Рохаса Пінільї.

Надзвичайний стан діяв у Колумбії в 1952—1982 pp. "Чорним" в історії країни став 1985 p., коли відбулись дві резонансні події: виверження вулкану Невадо-де-ла-Руїс, яке призвело до 25 тис. загиблих в Армеро, та захоплення партизанами з "М-19" Палацу правосуддя в Боготі, внаслідок чого загинуло понад 100 осіб, включаючи 11 членів Вищого суду. Бойовики вимагали скасу¬вати закон про екстрадицію колумбійців до США як неконституційний. Низка ліворадикальних рухів відмовилась від збройної боротьби після закінчення холодної війни, але інші вступили у взаємовигідний союз з наркоділками, який дав можливість їм фінансувати свої партизанські операції за рахунок ко¬штів, отриманих від збуту кокаїну та героїну. На території Колумбії продо¬вжують діяти FARC (8 тис. осіб). Ще у 2004 р. вони контролювали майже 40 % --: дтірії країни, а їхні прибутки з кримінальних джерел оцінювались сумою : : 450 млн дол.

У 1999 p. президент країни Андрее Пастрана запропонував "План Колум-5иг~ — низку комплексних заходів соціально-економічного та військового ха-■ахтеру, що передбачали фінансування збройної боротьби проти наркоділків і -: _-а ааатпвних програм, які мали переорієнтувати селян із вирощування : за- плантаційні комерційні культури та зменшити підтримку ними па-зітарних угруповань. Фінансування плащ/ брали на себе США та ЄС на дод.) і сама Колумбія (4 млрд дол.). План виявився неефективним вав недостатність заявленої суми для селян, які вирощували коку. Для зни-- - - : а ганізації FARC та вирішення проблеми наркотрафіку президент Аль-"рібе (із 7 серпня 2002 р.) розпочав військовий наступ на колумбійських за безпосередньої підтримки США, збільшив чисельний склад ар-: тааааа до 145 тис. та 100 тис. осіб відповідно, спорядив загони самооборо-сучасною вогнепальною зброєю. А. Урібе переконаний, що миру з лі-ьними організаціями можна досягти тільки з позиції сили, відно-- аз;: : аь держави над усіма районами Колумбії. Громадянська війна в Колумбії, триває is. догатаі, щ,о зл^сгале^о SHaHHOio S\KS\OTK> ййджа^кша, етаад-ним рельєфом місцевості, великою кількістю вогнепальної зброї на руках на¬селення. Ці процеси не дають змоги повною мірою реалізувати потужний по¬тенціал мінерально-сировинній та плантаційним галузям Колумбії.

Державно-політичний устрій. У країні діє Конституція 1991 p., яка перед¬бачає, що Колумбія унітарна президентська республіка і складається з 32 де¬партаментів. Президент є главою уряду та держави, обирається на чотириріч¬ний термін і може балотуватись вдруге завдяки внесенню поправки до Осно¬вного закону в 2005 р. Посади прем'єр-міністра немає, але обов'язки президен¬та може виконувати віце-президент, який обирається виборцями окремо від президента. Законодавча влада перебуває в компетенції двопалатного пар-ламенту, що складається із сенату (102 депутати) та палати представників

(161 депутат). У нижній палаті два місця належать представникам афроколум-бійського населення, одне — індіанського та одне — представникові колумбій¬ської діаспори.

Судова влада Колумбії складається з кількох важливих інституцій: Верхо¬вного суду, що має функції вищої апеляційної інстанції; Ради держави, що на¬глядає за роботою адміністративних судів; Конституційного суду. Діють спеці¬альні закриті суди, які займаються розглядом таких злочинів, як теракти та наркотрафік. Прізвища суддів, що проводять подібні процеси, тримають у та¬ємниці. Конституція 1991 р. забороняла видавати за кордон громадян Колум¬бії, але поправкою 1996 р. таке положення було скасовано.

Другу половину XIX і більшу частину XX ст. країна прожила за класичної двопартійної системи, коли біля владного керма перебували періодично чи ра¬зом Ліберальна і Консервативна партії Колумбії. Одна з найстаріших партій країни — Ліберальна. Вона контролює до 1/3 голосів у нижній палаті парла¬менту. В історичній ретроспективі цінності лібералізму (вільне підприємни¬цтво, федералізм, широкі автономні права регіонів, законодавче обмеження терміну перебування чиновників при владі) так і не були втілені в життя.

На противагу Ліберальній партії, Консервативна зуміла інкорпорувати свої ідеологічні гасла в Конституцію, однак її підтримка серед населення не перевищує 16 % . У парламенті Колумбії є також багато незалежних депутатів. Суперечності в партійному житті країни стосуються питання війни та миру з колумбійськими партизанами, тому "політичний яструб" А. Урібе зміг сфор¬мувати групу підтримки, до якої входять представники різних політичних сил, як правого, так і лівого спектра, об'єднані в Партію єдності. Як і у Венесу¬елі, правова система Колумбії базувалась на писаному праві, але завдяки Кон¬ституції 1991 р. вона зазнала потужного впливу правової системи СНІА.

В історичній ретроспективі Колумбія найскладніші відносини мала з офі¬ційним Вашингтоном. У другій половині XIX ст. СНІА планували побудувати канал між Атлантичним і Тихим океаном через територію Нікарагуа або Пана¬ми. Панама була обрана, тому що більшу частину робіт там виконав французь¬кий інженер Ф. Лесепсом, а добудовувати канал було легше, ніж починати но¬вий. Офіційний Вашингтон скористався війною "Тисячі днів" і надав збройну допомогу панамським сепаратистам, тому в 1903 р. Панама фактично перетво¬рилася на протекторат СНІА, було відновлене будівництво каналу, а вже у 1914 р. новим водним шляхом пройшов перший корабель.

Невдовзі СНІА усвідомили, що Колумбія може сприяти стабільності кана¬лу, тому політика Білого дому у 30-ті роки минулого століття стала примирли¬вою. СНІА погодилися виплатити 25 млн дол. компенсації за відторгнення Па¬нами. По завершенні Другої світової війни Колумбія почала проводити актив¬ну проамериканську політику: 3089 її військовослужбовців проходили службу у Збройних силах ООН у Кореї 1950—1953 рр., країна також спрямувала зна¬чний контингент військових на Синайський півострів до стабілізаційних військ ООН у 1956—1958 рр.

У 1969 p. Колумбія стала членом Андської спільноти, а в 1993 р. разом з Болівією, Еквадором та Венесуелою створила зону вільної торгівлі в рамках цієї організації. США були зацікавлені у стабільності Колумбії через її страте¬гічне географічне розташування на підступах до Панамського каналу та кор¬дон великої протяжності із сусідніми андськими країнами. З 70-х років спів¬праця США і Колумбії набула переважно військового забарвлення. Зокрема, з 1997 р. Колумбія видає своїх громадян до США, якщо американські слідчі ор¬гани надають докази їх причетності до наркотрафіку, колумбійські та амери¬канські кораблі берегової охорони спільно обшукують підозрілі яхти в терито¬ріальних водах країни, інструктори зі США проводять навчання членів анти-терористичних батальйонів та постачають їм зброю. У 90-х роках транспортні літаки США розсівали хімікати над полями фермерів, що вирощували коку в долинах Східних Кордильєр і на півдні країни.

У свою чергу, Колумбія є одним із найбільших реципієнтів фінансової до¬помоги з боку США, з 2001 р. і дотепер країна отримала від американської сто¬рони 7,5 млрд дол. на військові потреби. У 2006 р. США та Колумбія уклали Договір про вільну торгівлю, згідно з яким 80 % товарів обох країн взаємно не будуть обкладатись митом, а решта — через певний часовий проміжок, однак Конгрес США ще не ратифікував його через репресії колумбійського уряду проти профспілок.

Відносини Колумбії та навколишніх країн визначаються такими чинника¬ми, як громадянська війна в країні та наркотрафік. Сусіди Колумбії (Еквадор, Венесуела) зазнають збитків через наплив біженців із зони конфлікту, поши¬рення на їх території кокаїну та героїну, але водночас не закривають табори колумбійських бойовиків на своїй території. Країни ЄС, які неодноразово ро¬били спроби (Мадрид та Богота у 2000 p., Брюссель у 2001р.) посадити ворогу¬ючі сторони за стіл переговорів, прохолодно ставляться до спроб колумбій¬ського уряду за підтримки США знищити партизанів, оскільки переконані, що розв'язання проблеми швидше полягає у соціально-економічній площині, викоріненні хронічної бідності жителів центральних та південних районів країни зі складним рельєфом місцевості. Знищення багатьох керівників орга¬нізації FARC у період з 2008 по 2010 pp. (Рауля Реєса, Хорхе Брісеньйо) та смерть її засновника Мануеля Маруланди дало змогу новому президенту краї¬ни Хуану Мануелю Сантосу (1951) говорити про перемогу у війні з ліворади¬кальним тероризмом.

4.5.3. Чилі

Республіка Чилі розташована на південному заході Латинської Америки. Назва "Чилі" — індіанська і, ймовірно, означає "холод" або "зима". Географи порівнюють територію країни зі змією, оскільки її довжина становить 4270 км, а ширина коливається від 176 до 40 км. Площа Чилі, що складається з продовгуватого пасма землі, притиснутого горами Андами до Тихого океану, дорівнює лише 756 тис. кв. км. Чилі складається з чотирьох головних регіонів — пустелі Атаками протяжністю 1126 км, Центрального регіону, Озерного краю та острівної Вогняної Землі, що належить спільно Чилі й Аргентині. Майже 80 % території країни знаходиться в гірській місцевості, де на кордоні з Аргентиною розташовані найвищі гори регіону та 620 вулканів.

Країна була відкрита в 1520 р. Ф. Магелланом, а освоюватись почала іспан¬цями з 1535 р. Спочатку вона стала частиною віце-королівства Перу, однією з найбільш відсталих в іспанській колоніальній імперії, оскільки основу її при¬мітивної економіки складало тваринництво. Колонія здобула незалежність в 1818 р. завдяки полководцю Бернардо о'Хіггінсу, але нова держава виявилась малонаселеною, ізольованою від сусідів Андами, з територіальними супереч¬ками з Болівією та Перу в пустелі Атакама і півднем, заселеним ворожими ін¬діанськими племенами. В Тихоокеанській війні 1879—1883 рр. чилійська ар-мія, сформована з вихідців з німецьких князівств та навчена за прусським зразком, а також флот, оснащений британським озброєнням, розбили об'єднані сили Перу й Болівії, внаслідок чого Чилі перетворилась на провідну регіональ¬ну державу на півдні Тихого океану, що отримала монополію на видобування та експорт селітри в Південній Америці (3 млн т на рік). Це, за умов продо¬вження золотої лихоманки й потреби у вибухівці в Першій світовій війні, обі¬цяло великі прибутки. Значним негативним наслідком війни стало загострен¬ня відносин з Болівією, яка вважала своєю важливою зовнішньополітичною місією отримання коридору до Тихого океану для експорту олова. Після пере¬моги над Перу та Болівією Чилійські війська протягом 1883 р. знищили части¬ну племен мапучі, що мешкали на півдні, завершивши територіальну консолі¬дацію країни і сприявши появі нової хвилі європейських емігрантів, зацікав¬лених у фермерському освоєнні Південного Чилі.

Після Першої світової війни селітра поступилася своїм стратегічним зна¬ченням міді. У країні було 32 % світових покладів мідних руд, а частка Чилі в їхньому видобутку становила 21 % . В роки Другої світової війни суттєво зрос¬ла частка капіталовкладень СІЛА у цю галузь, оскільки останні вважали мідь стратегічною сировиною, необхідною для ВПК.

З 1952 р. у країні активізувались ліві сили, що було спричинено невиріше-ністю земельного питання та значним майновим розшаруванням у суспільстві.

На президентських виборах 1970 р. переміг соціаліст і "вічний кандидат" у президенти Сальвадор Альєнде (1908—1973), виходець з портового міста Валь¬параїсо. Його курс радикальних перетворень, що передбачав націоналізацію майна західних корпорацій у видобувному секторі, створення колгоспів та пе¬ретворення держави на головного власника, виявився неефективним в умовах Чилі, економіка якої була тотально орієнтована на розвинені країни Заходу.

11 вересня 1973 р. відбувся військовий переворот, внаслідок якого прези¬дент загинув, а до влади в країні прийшов командуючий сухопутними війська¬ми Августо Піночет (1915). Його програма діяльності складалася з двох пунк¬

тів — жорстоких репресій проти опозиції та створення передумов для прове¬дення неоліберальних реформ за рекомендаціями Чиказької школи економі¬ки. Завдяки ринковим перетворенням доби Піночета Чилі стала країною з най¬більш конкурентоспроможною економікою в усій Латинській Америці. За рівнем економічної свободи вона посідає перше місце у регіоні, а в рейтингу "Транспаренсі Інтернешнл" — 20-те серед країн світу і перше у Латинській Америці відповідно. Реформи команди А. Піночета передбачали закриття не¬ефективних старих галузей і створення нових, виробничний потенціал яких базувався б на зрівняльних перевагах у регіональній економіці, які мала краї¬на; знищення всіх протекціоністських бар'єрів, що раніше захищали місцеву промисловість від конкуренції ззовні; проведення пенсійної реформи за раху¬нок створення приватних пенсійних фондів.

У роки правління Піночета 3 тис. осіб загинули, 100 тис. опинились у в'язницях, понад мільйон виїхали у вигнання, переважно до Іспанії, Аргенти¬ни та Бразилії. Водночас А. Піночет не повернув американським компаніям націоналізовані міднорудні копальні та потужності з видобування руди, ство¬ривши на їх основі величезну державну монополію СОБЕЬСО. У 2005 р. вона зробила рішучий крок до модернізації та дистанційного управління процесами видобування мідної руди, уклавши стратегічний альянс із найбільшим теле¬комунікаційним підприємством Японії "Ніппон Телефон і Телеграф" (НТТ).

У 1990 р. А. Піночет пішов з посади президента, але зберіг за собою керів¬ництво генштабом армії, в 1998 р. він залишив армійську службу і став дові¬чним сенатором. Загроза суду над диктатором, що страждав на низку серйоз¬них захворювань, розколола чилійське суспільство, тому політична еліта при¬йняла "соломонове рішення": колишнього президента будуть викликати на допити, але до в'язниці він не сяде, незважаючи на все нові кримінальні спра¬ви, які відкривались щодо нього. Зрештою А. Піночет помер у грудні 2006 р., а добі його правління Чилі завдячує ліберальним економічним реформам, створенню конкурентоспроможної промисловості, нових галузей економіки. Водночас, військовий переворот Піночета поклав кінець ері стабільності, при¬таманній політичному життю Чилі в XX ст.

Політично-правова система. Чинна Конституція країни була розроблена юристами А. Піночета й прийнята на всенародному референдумі в 1980 р. Оскільки вона не відповідала новим політичним умовам у добу демократиза¬ції, поправки до неї вносились в 1989, 1993, 1997 та 2005 рр. Згідно з консти¬туцією, А. Піночет був призначений президентом на 8-річний термін, але на¬селення не підтримало його нове переобрання на ще одному референдумі в 1988 р.

У 1990 р. новим президентом країни став християнський демократ Патрі-сіо Ейлвін і розпочався перехід до цивільного правління. Серед найважливі¬ших поправок, внесених в Основний закон після епохи А. Піночета, варто на¬звати відмову від інституції довічних сенаторів, які мали імунітет до кримі¬нального переслідування, скорочення терміну перебування президента при владі з 6 до 4 років, неможливість обіймати цю посаду вдруге поспіль, запро¬вадження права президента усувати від влади представників генералітету сво¬їми указами. З 2010 р. президентом країни є представник правих сил Себас¬тьян Піньєра. Чилі має двопалатний конгрес, який з часів А. Піночета засідає у Вальпараїсо, неподалік від головних військових баз країни. Він складається

3 палати депутатів (120 членів) та сенату (38 членів). Депутати обираються на

4 роки, а сенатори — на 8 років. Судова система Чилі складається з Верховного суду, 21 суддя якого призначається президентом за згоди Конгресу, Конститу¬ційного суду, Суду у справах виборців, судів загальної юрисдикції та військо¬вих судів.

Політичне життя Чилі — конкурентне, його ветераном є "Коаліція партій за демократію", створена в 1988 р. для перемоги на виборах в умовах демокра¬тизації суспільного життя. Коаліція виступала з гаслами повернення основних прав і свобод громадян, розслідування злочинів військових, захисту від на¬слідків "дикого ринку" громадян з малою купівельною спроможністю. Всі пре¬зиденти країни після демонтажу диктатури А. Піночета і до середини 2010 р. походили з цього політичного об'єднання. Праві партії, об'єднані у блок під назвою "Альянс для Чилі", підтримують неоліберальні реформи і захищають політичний спадок А. Піночета. Правова система Чилі базується на писаному (цивільному) праві.

Після проголошення незалежності Чилі була географічно обмежена цен¬тральним регіоном. Країна потребувала територіальної консолідації за раху¬нок сусідів — Перу та Болівії, індіанських племен на півдні. У Тихоокеанській війні 1879—1883 рр. Збройні сили Чилі розбили болівійські та перуанські вій¬ська, внаслідок чого Болівія втратила вихід до океану. У 1904 р. Болівія визна¬ла право Чилі володіти провінцією Антофаґаста, у свою чергу Чилі пообіцяла спорудити залізницю від Ла-Паса до Тихого океану. Однак серед усіх сусідів Чилі має найгірші відносини саме з Болівією, з якою підтримує лише консуль¬ські відносини, оскільки остання вимагає вже територіальних поступок з боку Чилі, щоб знову мати вихід до океану.

Демократична стабільна Республіка Чилі мала тісні відносини із США про¬тягом першої половини XX ст. Після перемоги на президентських виборах 1970 р. кандидата від лівих сил С. Альенде країна відновила зв'язки з СРСР та Кубою й отримала від Радянського Союзу понад 400 млн дол. США кредитів. У вересні 1973 р. за активної підтримки США відбувся військовий переворот, який привів до влади генерала А. Піночета. Правозахисні організації звинува¬тили в цих подіях президента США Р. Ніксона, держсекретаря Г. Кіссінджера та ЦРУ. Тісні відносини Чилі зі США загострилися після перемоги на виборах у США Дж. Картера в 1977 р., який проголосив пріоритетним пунктом своєї передвиборної програми захист прав людини в цілому світі.

Наступник Картера на посаді президента — Р. Рейган зберіг критичне став¬лення до одіозного режиму Піночета, однак намагався не критикувати його публічно. Під час Фолклендської війни 1982 р. Чилі підтримала Велику Британію, надавши її ескадрі важливі розвідувальні дані про дислокацію арген¬тинського флоту в Атлантиці, оскільки політична еліта Чилі побоювалася, що перемога Аргентини в конфлікті перетворить її на регіональну наддержаву. У 1984 р. обидві країни владнали свої територіальні суперечності навколо трьох островів у каналі Бігла і уклали Договір про дружбу та співробітництво. Відхід від влади А. Піночета й перехід Чилі до цивільного правління значно поліпши¬ли відносини країни зі США та державами Західної Європи. З поновленням представницької демократії країна зосередилась на економічній дипломатії, уклавши низку угод про вільну торгівлю з Японією, КНР, Індією та Південною Кореєю, добилася членства в АПЕК. Цікаво, що угода про вільну торгівлю з КНР від 2005 р. стала першою для офіційного Пекіна з країною Латинської Америки.

4.5.4. Перу

Республіка Перу є класичною країною Андів і за загальною площею 1,285 млн кв. км поступається в Латинській Америці тільки Бразилії, Ар¬гентині та Мексиці. Перу складається з трьох географічних регіонів: Сьєрри (гірського масиву Андів), Кости (західного узбережжя) та Сельви (вічнозеле¬них тропічних лісів Амазонії на сході). Ймовірно, що свою назву країна отри¬мала від слова "беру", що мовою кечуа означає "там" (відповідь аборигенів на запитання конкістадорів Бальбоа про "велику воду" — Тихий океан і шлях до нього).

Іспанці висадились на узбережжі країни в 1531 р. і зіткнулись з високоор-ганізованою державою інків, під контролем якої перебувало понад 200 племен, що мешкали на території сучасних Перу, Болівії та Еквадора. Скориставшись 16 тис. км мощених доріг та чварами серед політичної еліти інків, що вступила в період громадянської війни між представниками кланів Кіто і Куско, іспанці з легкістю захопили величезну за площею державу. Вже в 1543 р. вона стала центром віце-королівства Перу, територія якого в колоніальну добу поширю¬валась на більшу частину Південної Америки.

Основна спеціалізація нового віце-королівства полягала у видобуванні й вивезенні до Севільї золотої та срібної руд. Золоті копальні знаходились у Перу, а срібні — в Болівії біля міста Потосі, де велися шахтарські роботи в над¬рах "Багатої гори". Вагомий сировинний потенціал колонії змушував іспанців тримати тут великі війська, тому фактичну незалежність країна здобула до¬сить пізно — тільки в 1824 р., коли вдалося розбити іспанські війська в битві при Аякучо. Після того, як в іспанську колоніальну добу були вичерпані родо¬вища срібла та золота в Андах, у другій половині XIX ст. почався експорт гуа-но — добрива, яке отримували після переробки продукції життєдіяльності птахів. Епоха гуано дала змогу країні збудувати за допомогою британських ін¬женерів одну з найкращих залізничних мереж у Латинській Америці.

У XIX—XX ст. країна вела найбільшу кількість війн у Латинській Амери¬ці, але головним її здобутком стала перемога над Еквадором, у якого було захоплено 200 тис. кв. км території під час конфлікту за Амазонію в 1941— 1942 р. У 1968 р. до влади шляхом збройного перевороту прийшов генерал Хуан Веласко Альварадо, "Революційний уряд збройних сил" якого здійснив низку соціалістичних перетворень. Насамперед було надано статус державної мові кечуа, проведено земельну реформу, внаслідок якої власну землю для об¬робітку отримали 356 тис. індіанських сімей, відбулась націоналізація майна ТНК і створення велетенських державних монополій у галузі видобування мі¬нералів, електроенергії, нафти та газу, вилову риби, проведено електрифіка¬цію поселень навколо великих міст.

У 1975 р. до влади прийшов генерал Моралес Бермудес. 80-ті роки пройшли в країні під знаком гіперінфляції, спровокованої політикою уряду 36-річного представника Американського народно-революційного союзу (АПРА) прези¬дента Алана Гарсії Переса, та посиленням впливу на політичне життя ради¬кальних терористичних угруповань "Сендеро Луміносо" і "Фронту визволення Тупака Амару", що контролювали південь Перу. Наслідками війни з ними були до 69 тис. загиблих та сотні тисяч поранених, переважно серед цивільно¬го населення, зникнення товарів першої необхідності й перебої з постачанням електроенергії та води.

Перуанці відчули потребу в "сильній руці" й на президентських виборах 1990 р. проголосували за маловідомого в політичних колах математика япон¬ського походження А. Фухіморі, який обіцяв боротьбу з корупцією та терорис¬тичними угрупованнями. Президент Альберто Фухіморі {1990—2000} прово¬див неоліберальні реформи (приватизацію державних підприємств, скорочен¬ня державних витрат, залучення японського та американського капіталів у гірничодобувний сектор і пошуки нафти). Було здійснено також антитерорис-тичні операції проти ліворадикальних рухів, кульмінацією яких став арешт ідейного батька "Сендеро" Абамієля Гусмана в 1992 р. й затримання керівного крила "тупамарос" у 1997 р. Після корупційного скандалу 2000 р. Альберто Фухіморі втік до Японії й був оголошений у міжнародний розшук новою перу¬анською владою.

У 2007 р. А. Фухіморі було видано Перу, де на нього очікували звинувачен¬ня в порушеннях прав людини та корупції. Колишній президент був засудже¬ний до 6 років ув'язнення і грошового штрафу.

Наступником А. Фухіморі став Алехандро Толедо {2001—2006}, представ¬ник індіанського населення. В роки його правління здійснювались масштабні програми боротьби з бідністю серед індіанців і транспортні проекти, покликані поєднати Перу з Бразилією та Болівією. Громадянська війна не залишена поза увагою, оскільки в країні діє Комісія правди та примирення, яка має встанови¬ти всі аспекти конфлікту. Більшість бойовиків парамілітарних загонів склали зброю після оголошення амністії. З 2006 р. країну знову очолює Алан Гарсія Перес.

Державно-політичний устрій. Конституція Перу була прийнята в 1993 р. за активного втручання президента А. Фухіморі. Вона передбачала, що Перу ста¬ла президентською республікою, главою держави є президент, у структурі ви¬конавчої влади наявні посади ще двох віце-президентів та прем'єр-міністра, що очолює кабінет, який складається з 15 міністрів. Президент обирається на 5-річний термін, однак зміни, внесені до Конституції, забороняють йому ви¬сувати свою кандидатуру вдруге. Це було зроблено після корупційної епохи правління Фухіморі, який переобирався двічі й мав намір отримати цю посаду на третій термін. Президент також має можливість здійснювати керівництво за допомогою декретів і в низці випадків розпустити парламент. Законодавча влада належить однопалатному парламенту, що складається зі 120 депутатів і обирається на п'ять років.

Судова влада складається з Верховного суду та Конституційного трибуна¬лу, судів загальної юрисдикції. У 1996 р. під час загострення боротьби з ліво¬радикальними партизанськими рухами і, як наслідок, погіршення ситуації з дотриманням прав людини було створено посаду уповноваженого з дотриман¬ня прав людини, до функцій якого належав нагляд за судовими процесами.

За роки незалежності Перу вела велику кількість прикордонних війн. Пі¬сля поразки в Тихоокеанській війні 1879—1883 рр. країна була змушена пере¬дати Чилі багату нітратами провінцію Тарапаку. Війна призвела до економіч¬ної кризи, оскільки офіційна Ліма тривалий час не підтримувала міждержавні відносини з Чилі, а традиційний торговельний партнер Болівія втратила вихід до океану. У 1942 р. Перу перемогла у прикордонному конфлікті з Еквадором, який мав намір отримати частину Амазонії для експлуатації її водних та на¬фтових ресурсів і здобуття водного шляху до Атлантичного океану через тери-торію Бразилії.

З приходом до влади в 1968 р. генерала Хуана Веласко Альварадо, що орі¬єнтувався на СРСР, країна підписала з офіційною Москвою низку угод про двосторонню співпрацю і придбала велику партію радянської воєнної техніки, зокрема гелікоптерів "Мі-8" та "Мі-24". У 1969 р. республіка стала членом — засновником Андської групи, штаб-квартира якої була відкрита в Лімі, а в 1973 р. долучилася до Руху неприєднання.

У 1982—1991 рр. перуанець Хавьєр Перес де Куельєр працював Генераль¬ним секретарем ООН. Саме він намагався урегулювати кризу навколо Фол-клендських островів у 1982 р. Однак у цілому на той час країна фактично втра¬тила самостійність у своїй зовнішній політиці. В добу правління "латиноаме¬риканського Кеннеді" Алана Гарсії в Перу поглиблювалась системна еконо¬мічна криза, розпочалась гіперінфляція, зрештою країна оголосила про не¬можливість виділити більш ніж 10 % експортного виторгу для погашення боргових зобов'язань. У 1986 р. Перу взагалі не змогла виплачувати відсотки за кредитами МВФ, а в 1989 р. вже сам Фонд погрожував країні позбавленням членства.

Прихід до влади А. Фухіморі значно поліпшив відносини країни з міжна¬родними фінансовими організаціями та США. У 1991 р. новий президент під¬писав із США рамкову угоду про боротьбу з наркотрафіком, яка дала змогу Перу отримати американську фінансову допомогу. Країна також отримала право на безмитний доступ для 5600 своїх товарів на ринок США в рамках іні¬ціативи Дж. Буша-старшого з розвитку галузей народного господарства анд-ських країн, альтернативних високоприбутковій наркотичній. Погіршення відносин Перу із сусідами, США та країнами Західної Європи, спровоковане "автопереворотом" А. Фухіморі у квітні 1992 р., виявилось нетривалим, оскільки президент невдовзі досяг успіхів у боротьбі із "Сендеро Луміносо" і стабілізував економічну ситуацію в країні завдяки неоліберальним реформам. Однак відносини між Перу та США загострилися після "брудного переобран¬ня" А. Фухіморі в 2000 р. на третій президентський термін. Демократизація політичного процесу і відсторонення від влади президента з японськими коре¬нями дали можливість обом країнам порозумітись, тим більше, що Перу про¬довжувала відігравати важливу роль в американській стратегії у боротьбі з наркотрафіком.

У 2006 р. Перу тимчасово відкликала свого посла з Венесуели, під приво¬дом того, що президент Уго Чавес втручається у внутрішні справи країни під час виборів, підтримуючи лівонаціоналістичного президентського кандидата О. Умалу. У свою чергу, У. Чавес оголосив, що Перу перебуває під впливом офіційного Вашингтона, оскільки офіційна Ліма підписала у 2005 р. із США угоду про вільну торгівлю без згоди інших країн Андського регіону. Повернен¬ня до влади Алана Гарсії ознаменувалося вагомою моральною перемогою Перу, оскільки під тиском президента країни Єльський університет США погодився у 2010 р. передати країні 4000 артефактів, вивезених під час розкопок у Мачу-Пікчу між 1911 і 1915 рр.

4.5.5. Болівія

Республіка Болівія — країна у західно-центральній частині Південної Аме¬рики, де хребти Андів розходяться найширше, була названа на честь героя ви¬звольної війни проти іспанців "Визволителя" С. Болівара. Болівію нерідко йменують також гірською сестрою Перу, оскільки в цих країнах сконцентро¬вано найбільше льодовиків Анд. Загальна площа її території — 1,098 млн кв. км. Болівія є однією з двох країн Латинської Америки, що не має виходу до океану, тому її "дорога життя" проходить через Перу до узбережжя Тихого океану. В адміністративному плані країна поділяється на 9 департаментів і має дві столиці: адміністративну Ла-Пас та конституційну — Сукре, в якій пе¬ребуває судова гілка влади.

У 1450 р. територія країни була захоплена інками, що прибули з півночі. У 1525 р. тут було встановлено іспанське колоніальне правління, а нова колонія отримала назву "Верхнє Перу" внаслідок свого географічного розташування. Фактично основним центром колонії стало місто Потосі, в копальнях якого у величезних кількостях видобувались срібна та олов'яна руди. За кількістю жителів Потосі в XVII ст. переважав Лондон, але виснаження його родовищ призвело до занепаду міста та зменшення населення. Незалежність Верхнього Перу була проголошена Національною асамблеєю в місті Чукісака лише 6 серпня 1825 р. після розгрому останніх іспанських гарнізонів. У XIX ст. Бо¬лівія пережила низку військових переворотів. У Тихоокеанській війні 1879— 1883 рр. країна зазнала значних територіальних втрат у пустелі Атакама й по¬збулася виходу до океану та порту Антофаґаста.

У XX ст. у горах було знайдено значні поклади олов'яної руди, які дали змогу поліпшити економічне становище країни навіть після втрати селітрових родовищ. У війні за спірні землі Гран-Чако з Парагваєм у 1932—1935 рр. ар¬мія Болівії, яку тренували німецькі інструктори, зазнала низки нищівних по¬разок, воюючи далеко від власної території. Програш війни меншому за чи¬сельністю та економічно відсталому супротивнику спричинила глибоку мо¬ральну травму болівійського суспільства.

У 1952 р. розпочалась національна революція, яка супроводжувалась бун¬тами селян і шахтарів у Ла-Пасі, що виступали проти "олов'яних баронів" та великих латифундистів. Президентом став Віктор Пас Естенсоро, який впро¬вадив загальне виборче право, націоналізував олов'яні копальні та розподілив частину латифундій серед 400 тис. селян. Але в 1964 р. В. Естенсоро був усуну¬тий від влади шляхом військового перевороту, й розпочалась ера військових режимів, що тривала до 1982 р.

Країна стала "вітриною" допомоги США Латинській Америці в рамках про¬грами Дж. Кеннеді "Союз заради прогресу". Спроба поширення герильї на цей регіон закінчилась невдачею в жовтні 1967 р., коли болівійські військові схо¬пили й стратили команданте Че Гевару в регіоні Віллагранде.

Переорієнтація економіки країни на видобування, переробку та експорт олова зазнала нищівного удару в 70-ті роки минулого століття, коли місцевий продукт зіштовхнувся з гострою конкуренцією з боку Індонезії, Таїланду та Малайзії, що швидко інтегрувались у світову економіку. Вони мали географіч¬ні переваги перед Болівією, розташовуючись неподалік від найголовнішого торговельного шляху світу, що пролягав через Малаккську протоку.

Відкриття на сході Болівії значних родовищ природного газу в 90-х роках (680 млрд куб. м) дало змогу поліпшити економічну ситуацію в країні. На газ відтоді припадає половина експортних надходжень. Болівія перетворилась на другого (після Венесуели) найбільшого в регіоні експортера цього енергоносія. Водночас президент країни Гонсало Санчес де Лосада {1993—1997; 2002— 2003} уклав 26 контрактів на видобування і продаж газу з великими енерге¬тичними компаніями світу.

Найбільші інвестиції в газовий сектор країни зробили бразильські компа¬нії, тому левова частка газу вивозиться до цієї країни. Але Болівія залишалась залежною від кредитів США та преференційного доступу до американського ринку, що надавались їй за умови боротьби з наркотрафіком. У 90-х роках кра¬їна розпочала реалізацію "Плану гідності", що зводився до знищення посівів коки в гірських долинах. Це зачепило інтереси величезної частки "кокалерос"

— фермерів, які вирощували коку. Селяни, для яких кока була останнім дже¬релом прибутку, не могли погодитись на знищення посівів і спровокували со¬ціальний вибух у країні в 2003 р., коли на вулицях великих міст у протестах проти чинного президента об'єднались незаможні селяни з Андів і жителі ур-банізованих центрів, які виступали за націоналізацію газового сектору та не¬допущення прокладання газопроводу до Чилі, яка так і не надала Болівії кори¬дор до Тихого океану. Протести тривали в 2004 та 2005 рр., практично паралі¬зувавши життя у великих містах і змусивши наступника де Лосади Карлоса Месу подати у відставку.

У грудні 2005 р. президентом країни був обраний Ево Моралес, лідер партії "Рух до соціалізму". Програма діяльності його уряду передбачала легалізацію вирощування коки, широку націоналізацію майна закордонних корпорацій у сфері видобування природного газу та олова, надання соціальних пільг бідно¬му індіанському населенню. У травні 2006 р. Ево Моралес своїм указом націо¬налізував газову промисловість Болівії.

Державний устрій. У країні діє Конституція 2009 р., яка передбачає, що Болівія є багатонаціональною країною і унітарною президентською республі¬кою. Президент є главою держави та керівником уряду, призначає і звільняє міністрів Кабінету міністрів, однак не може бути переобраним на наступний термін. Парламентські та президентські вибори відбуваються кожні 5 років. У країні діє двопалатний парламент, що складається із сенату (36 депутатів — по 4 сенатори від кожного з 9 департаментів) та палати представників (130 депу¬татів). На практиці політична система Болівії має всі ознаки суперпрезидент-ської республіки, де парламент виконує суто формальні функції, у низці ви-падків тільки затверджуючи закони, які пропонує президент.

Судова влада Болівії складається з Верховного суду, членів якого призна¬чає президент за згодою парламенту, Конституційного трибуналу, районних і провінційних судів. У 1998 р. було створено Незалежну судову раду — спеці¬альний орган, серед повноважень якого — нагляд за діяльністю судів та бо¬ротьба з корупцією в них.

Серед найпопулярніших політичних партій Болівії особливе місце займає ліворадикальний Рух до соціалізму, який контролює 73 мандати в нижній па¬латі парламенту. Партія відстоює ті самі цінності, що і її засновник Е. Моралес

— збільшення оподаткування ТНК, розподіл прибутків серед бідних індіан¬ських верств населення, захист інтересів "кокалерос", орієнтація на інші ліво¬радикальні режими в Латинській Америці. Інтереси правих верств населення країни представляє партія "За соціальну і демократичну владу" (Подемос), яка відстоює інтереси великого бізнесу та заможного прошарку середнього класу; в нижній палаті парламенту ця сила контролює понад чверть місць.

Болівія, як і Перу, вважала посилення Чилі головною загрозою своїй на¬ціональній безпеці, тому болівійська армія та перуанський флот узгоджено ви¬ступили проти збройних сил Чилі, але зазнали поразки в 1879—1883 рр. З того часу дипломатичні відносини між країнами кілька разів відновлювались та розривались, але Болівія так і не отримала від Чилі землю на узбережжі Тихо¬го океану, яка дала б їй вихід до світових торговельних шляхів. На сьогодні обидві країни підтримують лише консульські відносини.

У 1932—1935 рр. Болівія вела війну проти Парагваю за території Гран-Чако, що закінчилась поразкою Болівії. У 1937 та 1969 рр. уряд країни розпо¬рядився націоналізувати майно корпорацій нафтогазової сфери, що завдало дошкульного удару комерційним інтересам США.

У 1976—1978 рр. режим диктатора Уго Бансера Суареса співпрацював з Чилі А. Піночета та військовими режимами в Бразилії щодо переслідування й страти комуністів і членів лівих партій, що поліпшило відносини Болівії та США. Однак у 1978 р. Болівія розірвала дипломатичні відносини з Чилі через хронічну невирішеність питання кордонів.

Протягом 1986—1996 рр. США надали Болівії 10 млрд дол. допомоги з умо¬вою, що країна буде активно співпрацювати з правоохоронними органами США в боротьбі з наркотрафіком, однак спроби уряду виконати свої зобов'я¬зання перед офіційним Вашингтоном наштовхнулись на протест селян. Вже у 2003—2005 рр. інвестори почали виводити свій капітал з країни внаслідок значної політичної нестабільності, масових страйків та дорожних блокад. З об¬ранням на посаду президента Моралеса в 2005 р. Болівія, яка фактично втра¬тила свою привабливість для міжнародного капіталу, стала економічно залеж¬ною від Венесуели.

У квітні 2006 р. країна стала членом "Боліваріанської альтернативи для Америки" разом з Кубою та Венесуелою (пізніше до них приєдналася Нікара¬гуа). Новий блок передбачає "соціалістичну регіональну інтеграцію без США". Болівія шукає нових партнерів поза межами Латинської Америки, зокрема намагаючись розвивати відносини з КНР, Південною Кореєю та Іраном задля становлення нових галузей економіки, отримання пільгових кредитів і спіль¬ної експлуатації колосальних родовищ літію.

4.5.6. Еквадор

Республіка Еквадор була названа так на честь екватора, оскільки знахо¬диться по обидва боки від його умовної лінії. Країна є однією з найменших у Південній Америці, її загальна площа становить лише 276 тис. кв. км. Еква¬дор складається з трьох географічних регіонів: Кости, Сьєрри та Орієнте (схід¬ні області). Захід і схід переважно рівнинні, а центр — вулканічно-гірський. В адміністративному плані країна поділяється на 22 провінції. У 1463—1500 рр.

територію Еквадору захопили інки, але в 1563 р. вона потрапила під владу іс¬панців, ставши частиною віце-королівства Перу. В колоніальну епоху значен¬ня Еквадору було переважно сільськогосподарським, оскільки на його узбе¬режжі розташовувались великі плантації какао. Незалежність Еквадору була проголошена в 1822 р., нова країна на нетривалий час стала членом конфеде¬рації Велика Колумбія.

У 40—60-ті роки XX ст. економіка Еквадору стабілізувалася завдяки екс¬порту бананів, за обсягами якого він посів перше місце у світі, значно випере¬дивши свого регіонального конкурента Коста-Рику. У 1972 р. почалося комер¬ційне видобування нафти, що посилило лівонаціоналістичний військовий ре¬жим генерала Родрігеса Лари {1972—1976}, який створив на нафтодоларах потужний державний сектор і промисловий пояс навколо столичного регіону Кіто та головного порту Гуаякіля. З 1979 р. у країні відбулася лібералізація політичного життя, проводилися прямі президентські вибори.

У 2000 р., після двох років серйозної економічної кризи, країна запровади¬ла американський долар для боротьби з гіперінфляцією, що викликало масові протести серед населення, оскільки сукре (національна валюта, названа на честь героя визвольної війни Антоніо Сукре) більше не обмінювався за належ¬ним курсом. Президент ДжамільМауад Вїтт, який запропонував доларизацїю, був змушений піти у відставку в січні 2000 р., й у країні почалась політична нестабільність. У 2003—2005 рр. при владі був представник лівих сил Лусіо Гуттієрес, якого усунув з посади парламент у квітні 2005 р. під впливом вулич¬них протестів.

Державний устрій. Еквадор є унітарною президентською республікою. Президент обирається на чотири роки й може бути переобраний вдруге тільки після певного інтервалу. Він призначає 15 міністрів Кабінету міністрів і висту¬пає главою виконавчої влади. Президент і віце-президент традиційно пред¬ставляють два найвпливовіші регіони — Сьєрру та Косту. З 15 січня 2007 р. державу очолює лідер лівого Альянсу "Горда й суверенна Батьківщина" Рафа-ель Корреа. Він став восьмим президентом за останні 10 років, що свідчить про значну політичну нестабільність. У країні діє однопалатний парламент, що складається зі 121 депутата, їхня більшість належить до партії чинного пре-зидента. До судової влади належить Верховний суд, Конституційний суд і суди загальної юрисдикції. Члени Конституційного суду призначаються на 4 роки, а судді Верховного суду призначаються парламентом на довічне служіння.

Як і в Колумбії, в Еквадорі значний вплив на політичні процеси у XX ст. мали Консервативна та Ліберально-радикальна партії. Перша наполягала на збільшенні ролі церкви в політичному житті й виступала від імені велико¬го капіталу та землевласників, друга захищала ліберальні цінності молодої еквадорської буржуазії. Нині подібного двовладдя не спостерігається, понад 10 партійних сил належать до лівого і правого політичного спектра. У 1995 р. на політичній арені з'явився "Рух багатонаціональної єдності Пачакутік — Нова країна" (від імені 9-го Верховного інки 1438—1471 рр., дослівно — "той, хто перевертає Всесвіт"), який представляв інтереси бідного індіанського на¬

селения. Хоча вона і не стала впливовою політичною силою, однак був тради¬ційно представлений у парламенті країни.

У 1942 р. Еквадор втратив 200 тис. кв. км територій Амазонії після поразки у війні з Перу. її причиною була суттєва внутрішня нестабільність у країні, оскільки в 1925—1948 рр. тут біля владного керма змінилось 22 президенти. Прикордонні суперечності з Перу призвели до нового загострення ситуації в 1995 р., внаслідок чого загинуло 80 солдатів з обох сторін. Конфлікт було вре¬гульовано лише в 1998 р., коли в місті Бразиліа сторони уклали Договір про мир, згідно з яким було остаточно встановлено лінію кордону біля гір Кондору та демілітаризовано прикордонну смугу. Внаслідок цього Еквадор отримав до¬ступ до Амазонки та права судноплавства річковими шляхами Перу, викорис¬тання деяких портів для експортно-імпортних операцій. Низка міжнародних фінансових інституцій пообіцяла надати 3 млрд дол. кредитів та інвестицій на транспортні й енергетичні проекти у прикордонному регіоні, щоб остаточно вирішити міждержавні суперечності.

У 1972 р. у країні було знайдено значні поклади нафти, що викликало ін¬терес до неї з боку ТНК. Через рік Еквадор став повноправним членом ОПЕК. Хоча в 1992 р. країна призупинила своє членство в ОПЕК, мотивуючи цей крок тим, що організація призначила їй занадто низькі квоти для видобування на¬фти, у 2007 р. Еквадор повернувся до її лав, отримавши задовільну квоту на видобування нафти в обсязі 520 тис. барелів на день.

Однією з головних загроз національній безпеці Еквадору залишається гро¬мадянська війна в Колумбії, внаслідок чого у країні опинилось багато колум¬бійських партизанів і біженців. Вплив війни помітний і в сільському господар¬стві країни. Зокрема, у 2006—2007 рр. Еквадор звертався за посередництвом та допомогою до ОАД, оскільки розсіювання хімікатів над прикордонними ра¬йонами Колумбії опосередковано завдало значної шкоди полям фермерів, що культивували землю в прикордонній смузі.

У 1999 р. СІНА та Еквадор підписали 10-річну угоду, згідно з якою США змогли послуговуватись авіабазою Манта на заході країни. З аеродрому бази здійснювалися розвідувальні польоти над плантаціями коки в Андах, однак після приходу до влади президент Р. Корреа заявив, що Еквадор відмовляєть¬ся від продовження оренди бази для США. У торговельних відносинах із ЄС Еквадор послуговується з 2005 р. перевагами угоди ОБР-Ь, завдяки якій левова частка його експорту до країн Європейського Союзу не оподатковується.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Назвіть основні причини громадянських війн у Колумбії.

2. Охарактеризуйте зовнішню політику Уго Чавеса.

3. Які наслідки неоліберальних реформ Августо Піночета?

4. Охарактеризуйте особливості внутрішньої політики Альберто Фухіморі.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Основна

1. Гладкий Ю.Н. Регионоведение : учебник для студ. высш. учеб. завед. / Ю.Н. Гладкий, А.И. Чистобаев. — М. : Гардарики, 2000. — 384 с.



2. Головченко В. Країнознавство: Азія, Африка, Латинська Америка, Австралія і Океа¬нія : навч. посіб. / В. Головченко, О. Кравчук. — К. : Нічлава, 2006. — 336 с.

3. Дорошко М.С. Країни СНД, Європи і Північної Америки : навч. посіб. / М.С. Дорош-ко, P.A. Кривонос, B.B. Крижанівський, Н.Ф. Сербіна. — К. : Ніка-Центр, 2009. — 312 с.

4. Дорошко М.С. Країнознавство. Країни СНД і Балтії : навч. посіб. / П.М. Ігнатьєв — Чернівці : Книги — XXI, 2008. — 308 с.

5. Ігнатьєв П.М. Країнознавство. Країни Азії : навч. посіб. / П.М. Ігнатьєв. — Чернівці : Книги — XXI, 2006. — 424 с.

6. Країнознавство : підручник / В.І. Головченко, М.С. Дорошко, П.М. Ігнатьєв таін.; за ред. В.П. Крижанівського та В.І. Головченка. — К. : Київ, ун-т, 2009. — 590 с.

7. Масляк ПО. Країнознавство : підручник / П.О. Масляк. — 2-ге вид., виправл. — К. : Знання, 2008. — 292 с.

8. Мироненко Н.С. Страноведение: Теория и методы : учеб. пособие для вузов / Н.С. Ми-роненко. — М. : Аспект Пресс, 2001. — 268 с.

9. Яценко Б.П. Країнознавство: основи теорії : навч. посіб / Б.П. Яценко, B.K. Баба-рицька. — К. : Либідь, 2009. — 312 с.

Додаткова

10. Африка : энцикл. справ. — Т. 1. А—К / гл. ред. А. Громыко. — М. : Сов. энцикл., 1986. — 672 с; Т. 2. К—Я / гл. ред. А. Громыко. — М. : Сов. энцикл., 1987. — 671 с.

11. Будз М.Д. Короткий довідник з комплексного країнознавства / М.Д. Будз, P.M. По-столовський, С.С. Троян. — К. : НМЦВО, 2000. — 120 с.

12. Вандич П. Ціна свободи: Історія Центрально-Східної Европи від Середньовіччя до сьогодення / П. Вандич. — К. : Критика, 2004. — 464 с.

13. Васильєв Л.С. История Востока : в 2 т. — Т. 1. — М. : Высш. шк., 1998. — 495 с; Т. 2. — М. : Высш. шк., 1998. — 495 с.

14. Все про світ: Країни. Прапори. Герби : енцикл. довід. / відп. за вип. М. Ілляш. — К. : Школа, 2001. — 622 с.

15. Головченко В. Політико-правові системи країн Азії : курс лекцій / В. Головченко.

— К. :ІМВ, 2005. —210 с.

16. Гренвилл Дж. История XX века. Люди. События. Факты / Дж. Гревнилл / пер. с

англ. О. Суворова. — М. : Аквариум, 1999. — 896 с.

17'. Дахно 1.1. Країни світу : енцикл. довід. / LI. Дахно. — К. : МАПА, 2004. — 608 с. 18. XX век: Краткая историческая энциклопедия: Явления века. Страны. Люди : в 2 т.

— Т. 1. Явления века. Россия, ССР, СНГ. Страны Запада. Восточная Европа. — М. : Наука, 2001. — 478 с; Т. 2. Латинская Америка. Африка. Азия и Океания. Люди века. — М. : На¬ука, 2002. — 510 с.

19. Дворнік Ф. Слов'яни в Європейській історії та цивілізації : пер. з англ. / Ф. Дворнік.

— К. : Дух і Літера, 2000. — 528 с.

20. Дейвіс Н. Європа: Історія / Н. Дейвіс ; пер. з англ. П. Таращук, О. Коваленко. — К. : Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2001. — 1463 с.

21. Дербишайр Д. Денис Политические системы мира : в 2 т.: пер. с англ. / Денис Д. Дер-бишайр, Ян Дербишайр. — М. : РИПОЛ КЛАССИК, 2004. — Т. 1. — 512 с; Т. 2. — 496 с.

22. Історія західних та південних слов'ян: XX століття / Є.П. Пугач, СЮ. Страшнюк, P.M. Постоловський та ін. — X. : Око, 1998. — 464 с.

23. Калъвокоресси П. Мировая политика после 1945 года : в 2 кн. : пер. с англ. / П. Кальвокоресси. — M. : Междунар. отношения, 2000. — Кн. 1. — 592 с; Кн. 2. — 464 с.

24. Кіндер Г. Всесвітня історія : dtv-Atlas : пер. з нім. / Г. Кіндер, В. Хільгеман ; наук, ред. пер.: А.Г. Слюсаренко, О.Ф. Іванов. — К. : Знання-Прес, 2001. — 631 с.

25. Козацький А.М. Новітня історія країн Азії та Африки : посіб. для студ. іст. та гума-ніт. ф-тів ун-тів. — Л. : Афіша, 2004. — 430 с.

26. Латинская Америка и Карибы. Политические институты и процессы / отв. ред. З.В. Ивановский. — М. : Наука, 2000. — 448 с.

27. Латинская Америка : энцикл. справ. — Т. 1 / гл. ред. В.В. Вольский. — М. : Сов. энцикл., 1979. — 576 с; Т. 2. / гл. ред. В.В. Вольский. — М. : Сов. энцикл., 1982. — 656 с.

28. Лісничий B.B. Політичні та адміністративні системи зарубіжних країн : навч. посіб. / В.В. Лісничий. — 2-ге вид., виправл. — К. : Професіонал, 2004. — 336 с.

29. Малая энциклопедия стран / H.Г. Сиротенко, В.А. Менделеев. — М. : Изд-во ACT ; X. : Торсинг, 2001. — 720 с.

30. Основи етнодержавознавства : підручник / за ред. ЮЛ. Римаренка. — К. : Либідь, 1997. — 656 с.

31. Павленко Ю. Історія світової цивілізації: соціокультурний розвиток людства : навч. посіб. / Ю. Павленко. — 2-ге вид., стер. — К. : Либідь, 1999. — 360 с.

32. Павлов C.B. Географія релігій : навч. посіб. для студ. геогр. і філософ, ф-тів BH3.—К. : АртЕк, 1999. — 504 с.

33. Правовые системы стран мира : энцикл. справ. / отв. ред. — д-р юр. наук А.Я. Сухарев. — М. : НОРМА, 2001. — 840 с.

34. Рубель ВА. Історія цивілізацій Доколумбової Америки : навч. посіб. / В.А. Рубель.

— К. : Либідь, 2005. — 504 с.

35. Саидов А.Х. Национальные парламенты мира : энцикл. справ. / А.Х. Сайдов. — М. : Волтерс Клувер, 2005. — 720 с.

36. Современные международные отношения : учебник / под ред. A.B. Торкунова. — М. : Рос. полит, энцикл. (РОССПЭН), 2001. — 584 с.

37. Страны мира : справочник-2006 / под общ. ред. C.B. Лаврова. — М. : Республика, 2006. — 592 с.

38. Страны мира: Информ.-аналит. справ. ЦРУ. — Екатеринбург : У-Фактория, 2003.

— 672 с.

39. Трошин ЮА. История стран Азии и Африки в новейшее время (1918—2000) / Ю.А. Трошин. — М. : Весь мир, 2004. — 608 с.

40. Українська дипломатична енциклопедія : у 2 т. / редкол.: Л.В. Губерський (голова) та ін. — К. : Знання України, 2004. — T. 1. — 760 с; T. 2. — 812 с.

41. Шаповал В.М. Державний лад країн світу / В.M. ПІаповал. — К. : Укр. центр правничих студій, 1999. — 320 с.

42. Экономическая, социальная и политическая география мира. Регионы и страны / под ред. д-ра геогр. наук, проф. СБ. Лаврова, канд. геогр. наук, доц. H.B. Каледина. — М. : Гардарики, 2002. — 928 с.

43. Юрківський В.М. Країни світу : довідник / В.M. Юрківський. — К. : Либідь, 1999. 368 с.



44. Юрківський В.М. Регіональна економічна і соціальна географія. Зарубіжні країни :підручник / В.М. Юрківський. — К. : Либідь, 2001. — 416 с.

1 Тут і далі у фігурних дужках наводяться роки правління, перебування при владі.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал