Зміст вступ



Сторінка39/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   40

Острів відкрив X. Колумб у 1492 р., який вперше побачив тут кукурудзяні поля. Після цього острів став іспанською колонією (за винятком короткого пе¬ріоду британської окупації в 1762—1763 рр.) і був заселений чорношкірими рабами, яких завозили для робіт на цукрових та тютюнових плантаціях. Вже в 1514 р. іспанці побудували сім міст на території острова.

Цікавлячись стратегічним розташуванням Куби на перетині торговельних шляхів, США скористались повстанням місцевого населення, що розпочалося з 1895 р., і втрутились в бойові дії, завдавши поразки іспанським військам у 1898 р.

Формальну незалежність Куби було проголошено в 1902 р., першим пре¬зидентом країни став Томас Естрада Пальма. Наступного року Куба уклала до¬говір про оренду США бази Гуантанамо для заправки кораблів ВМС США без права на його однобічний розрив. Згідно з поправкою Платта від 1902 р., яку було внесено до Конституції країни, Куба перетворювалася на американський протекторат, який не міг самостійно укладати договори чи отримувати допо¬могу з інших країн, а на її територію в разі необхідності могли бути введені американські морські піхотинці.

У 1934 р. США відмовились від практики втручання у внутрішні справи Куби в рамках політики "доброго сусіда", але зберегли базу Гуантанамо на пів¬

денному сході країни. Одночасно тривала економічна експансія США на остро¬ві, внаслідок якої під контролем американського капіталу опинився весь гральний та готельний бізнес, цукрові та нафтопереробні заводи. Великі інвес¬тиції в казино Куби зробили представники американської мафії Східного узбе-США.

Прихід до влади Фіделя Кастро в 1959 р. та невдалі спроби США покінчити з його режимом переорієнтували Кубу на СРСР. Вона стала першою соціаліс¬тичною країною Західної півкулі. Народне господарство країни традиційно базувалося на плантаційній економіці з її "трьома китами" — цукром, тютю-ном і фруктами, а мінеральний сектор забезпечував експорт нікелевих руд. Ра¬зом з тим, практично вся економіка Куби залежала від торгівлі з країнами со¬ціалістичного табору, які "поглинали" неконкурентоспроможні товари Куби й були основними постачальниками нафти. Із закінченням "холодної війни" та розпадом соціалістичного табору політична еліта країни запровадила обмеже¬ну лібералізацію економіки, одночасно зберігаючи монополію компартії на владу.

У 1994 р. було дозволено використання американського долара, легалізова¬но прийом грошових переказів від кубинської діаспори з Флориди, дозволено індивідуальну трудову зайнятість представникам 150 професій. На острові триває криза цукрової промисловості, тому в 2002 р. було проведено її реструк¬туризацію, закрито низку збиткових підприємств, звільнено понад 100 тис. осіб. Планується поступово переорієнтувати землі, відведені під цукрову трос¬тину, під інші плантаційні культури, зокрема ананаси та цитрусові, а також започаткування виробництва етанолового пального.

Кубинське керівництво вирішило зробити акцент на розвитку туризму, встановивши ціни на туристичні послуги в євро та створивши сприятливі умо¬ви для відвідування острова канадськими туристами. Було вкладено значні кошти в курорт Варадеро та острови-близнюки Кайо Коко і Кайо Гіллермо, го¬телі на яких працюють за принципом "все включено". Розвивається і так зва¬ний лікарняний туризм, оскільки до Куби приїздять на лікування жителі ін¬ших латиноамериканських країн, де медичні послуги дорожчі. В останні роки кількість туристів, що відвідують острів, стабільно перевищує 2 млн осіб.

Країна заохочує експорт медикаментів і працю кубинських медиків за кор¬доном, значні гроші вкладаються в біомедицину. Керівництву вдалося стабілі¬зувати економіку й не допустити зростання цін на продукти харчування завдя¬ки отриманню з Венесуели нафти за пільговою ціною та пошуку нових торго-вельних партнерів для збуту кубинського рому, тютюну й цигарок.

Кубі (на яку припадає 37 % світових запасів руди цього металу) вдалося знайти покупця нікеля для канадських автомобілебудівних заводів. Разом з тим, державний сектор кубинської економіки сьогодні переживає гостру кри¬зу. Зокрема, у 2010 р. було звільнено півмільйона осіб, а в 2011 р. ймовірно без роботи залишаться ще 800 тис. державних службовців. Такі заходи змушують кубинську владу лібералізувати економіку.

Політико-правова система. Конституція Куби була прийнята в 1976 р. (з поправками в 1992 і 2002 рр.). Згідно з її положеннями, вищим законо¬давчим органом влади є однопалатна Національна асамблея народної влади, 609 депутатів якої обираються на безальтернативній основі після розгляду їх¬ніх кандидатур компартією, а виконавчим — Державна рада, 31 член якої оби¬рається Національною асамблеєю. Кандидатури на урядові посади пропону¬ються головою Національної асамблеї і підтримуються парламентом.

Згідно з положеннями конституції, в країні діє 14 провінційних та 169 му¬ніципальних асамблей народної влади. Членство жителів Куби в Комуністич¬ній партії, заснованій у 1961 р. досить поширене, адже партійний квиток дає можливість кар'єрного зростання, а опозиційна діяльність суворо регламенту¬ється і в багатьох випадках не допускається. У 2003 р. на Кубі було заарешто¬вано 79 відомих опозиціонерів, що викликало погіршення відносин країни з ООН, США та ЄС.

Влітку 2006 р. Фідель Кастро заявив, що він тимчасово передає владу молодшому брату Раулю (1931) через різке погіршення здоров'я. 24 лютого 2008 р. обрана місяцем раніше Народна асамблея призначила главою Держав¬ної ради Рауля Кастро, оскільки Фідель 18 лютого заявив про вихід у відставку за станом здоров'я.

Правова система Куби, що характеризувалась запозиченням норм з іспан¬ського звичаєвого права, була модифікована після перемоги революції. Зокре¬ма, до кримінального кодексу було додано досить загальні положення про ан-тиреволюційну та підривну діяльність.

Зовнішня політика Куби зазнала радикальних змін після революції 1959 р. Вже наступного року СРСР і Куба підписали першу угоду, що передбачала на¬дання останній кредитів, закупівлю кубинського цукру та постачання радян¬ської нафти. В середньому на рік Куба отримувала 5 млрд дол. безвідшкодов-ної допомоги від СРСР. У 1962 р. офіційний Вашингтон домігся виключення Куби з лав ОАД. Після завершення Карибської кризи того ж року, коли СРСР вивіз ракети з ядерними боєголовками з території острова, а США зобов'язали¬ся не намагатись усунути від влади силовим шляхом режим Кастро, Куба зро¬била низку спроб експорту комуністичної революції до країн Центральної та Південної Америки. Невдача цих починань та реалізація в Латинській Амери¬ці програми президента Дж. Кеннеді "Союз заради прогресу" переорієнтували зовнішню політику Куби на Африканський континент. Кубинські "інтерна¬ціоналісти" діяли на території Анголи й Ефіопії. У 1972 р. Куба вступила до Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ).

Після розпаду СРСР майже ніхто не очікував, що "Острів свободи" збереже комуністичний режим. У 1996 р., після того, як кубинська ППО збила два аме¬риканські літаки з пілотами, що належали до лав кубинської діаспори у США, Конгрес США прийняв Закон про сприяння кубинській свободі та демократич¬ну солідарність, який передбачав торговельне ембарго і заборону фінансових операцій з кубинськими фірмами, санкції проти фізичних і юридичних осіб, які "незаконно" розпоряджаються колишнім майном США на острові, а також план з нормалізації двосторонніх відносин після поліпшення політичної ситу¬ації на Кубі.

У 2003 р. Президент США Дж. Буш-молодший створив "Комісію з допомо¬ги вільній Кубі", в компетенції якої була розробка планів усунення від влади режиму Кастро, здійснення ринкових реформ та фінансових вливань в еконо¬міку "звільненого від комунізму" острова. Головними умовами для поліпшен¬ня відносин Куби та США останні вважають повернення конфіскованого май¬на американським власникам на суму 6,3 млрд дол. та лібералізацію політич¬ного режиму, яка полягатиме у проведенні вільних виборів, створенні опози-ційних партій та звільненні політичних в'язнів.

Нині Куба підтримує тісні відносини з Канадою, Іспанією, Венесуелою та Росією. Країна є членом "Боліваріанської альтернативи для Америки" (ALBA), запропонованої президентом Венесуели Уго Чавесом як проект інтеграції кра¬їн регіону без участі США, насамперед у соціально-економічній галузі. Куба підтримує тісні відносини також з Бразилією, Нікарагуа та Болівією, однак в останнє десятиліття погіршилися відносини з її традиційним партнером Мек¬сикою, яка критикує порушення прав людини режимом Кастро.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Чому Гаїті вважається найменш розвинутою країною Західної півкулі?

2. У чому полягає міжнародне значення Кубинської революції 1956—

1959 рр. й чому, попри економічну блокаду США та розпад СРСР, вижив по-

роджений нею політичний режим?

3. На які країни у своїй зовнішній політиці орієнтується Ямайка?

4.4. Ла-Платські країни 4.4.1. Бразилія

На Бразилію припадає 40 % площі Південної Америки. Країна межує з Ар¬гентиною, Парагваєм, Уругваєм, Болівією, Перу, Колумбією, Венесуелою, Га¬йаною, Суринамом та Гвіаною. Площа Бразилії — 8,512 млн кв. км, це най¬більша країна Латинської Америки, за що й отримала географічне порівняння з азійським велетнем КНР. Країна розділена на великі регіони, серед яких ви¬окремлюють Амазонію (північ), Бразильське плоскогір'я (схід і центральний регіон), південний схід, вкритий густою мережею річок. Саме останній район традиційно виступав головною принадою для емігрантів завдяки значним вод¬ним ресурсам, можливостям розвивати сільське господарство та наближеності до міжнародних кордонів Бразилії на півдні і заході. Інші регіони переважно характеризуються заселеністю тільки ЗО—40 км берегової смуги. В адміні¬стративному плані країна поділяється на 26 штатів і федеральний округ Бра¬зиліа.

Португальці з'явилися на території Бразилії в 1500 р. й почали засновува¬ти на узбережжі форти-факторії, які використовувались для торгівлі з місце¬вим населенням та як бази для організації походів вглиб країни. Назва "Брази¬лія" походить від найменування 15-метрового дерева з червонуватим стовбу¬ром, яке місцеве індіанське населення називало "braza", або "пау-бразил". Португальські колоністи, що висадились у регіоні в пошуках золотої руди, спочатку звернули увагу на екзотичних папуг, а згодом почали вирубувати браза, із стовбура якого виготовляли надміцні щогли кораблів та вхідні двері помешкань. Автохтонне населення (3 млн осіб) було частково знищене, а част-ково витіснене в джунглі Амазонії. На територіях, що прилягали до узбереж¬жя, з'явилися фазенди — великі цукрові плантації, на які завозились чорно¬шкірі раби з португальських колоній в Африці. У 1710 р. у колонії було понад 500 великих плантацій, вона давала 2/3 світового експорту цукру. Бразилія отримала незалежність у 1822 р., але рабство, на той час головна соціально-економічна проблема країни, було законодавчо скасоване тільки в 1888 р. Все більше зростала вага в політичному житті країни штатів, де видобували золоту руду та знаходились найбільші плантації кави, — Мінасу-Жерайсу та Ріо-де-Жанейро.

У першій чверті XX ст. країна перетворилась на найбільшого у світі експор¬тера кави, сої, каучукового латексу, апельсинів. Значні прибутки, отримані від експорту кави, дали змогу посилити політичні позиції "кавовим" штатам, які сформували олігархічну республіку, що успішно функціонувала з 1893 р. до світової економічної кризи 1929 р. У 1930 р. президентом став виходець з півдня і великий землевласник-скотар Жетіліу Варгас {1930—1945; 1951— 1954}, який ініціював індустріалізацію країни й перші п'ятирічки. У роки його правління Бразилія в цілому успішно здійснила імпортозамінну індустрі-алізацію, до якої вимушено залучалися майже всі країни регіону в роки Другої світової війни. Якщо в 1920 р. в країні було 12 тис. промислових підприємств, то наприкінці "ери Варгаса" їх налічувалось уже 44 тис. Постачання військ со¬юзників бразильським продовольством та повоєнний голод у зруйнованій Єв¬ропі сприяли поступовому освоєнню місцевими підприємствами європейських ринків горіха, арахісу, тютюнових виробів, молока, свіжого і консервованого м'яса та домашньої птиці.

Наступник Варгаса — представник Соціал-демократичної партії і прези¬дент країни Жуселіну Кубічек {1956—1961} став "батьком" нової столиці — міста Бразиліа, спланованого у формі велетенського літака ("план Пілото") на території Бразильського плоскогір'я в центрі країни. План передбачав будів¬ництво "кабіни" (площа трьох влад), "крил" (заклади дозвілля) та "хвоста" (спальні райони) міста в рекордно короткий термін, всього за 41 місяць. Столи¬

цю було вирішено спорудити для того, щоб надати імпульсу соціально-еконо¬мічного розвитку слабозаселених центральних регіонів і гарантувати безпеку державних установ від голодних бунтів бідноти, характерних для попередньої столиці — Ріо-де-Жанейро. Спорудження міста, розрахованого на 400 тис. мешканців, та невиправдане вкладання бюджетних грошей у соціальні про¬грами й будівництво транспортних мереж спровокувало економічну кризу, яка спричинила прихід до влади військових у 1964 р.

Бразильський генералітет, який керував країною в 1964—1985 рр., зали¬шив після себе суперечливу спадщину. В політичній сфері відбувалися узурпа¬ція влади армією, обмеження громадських прав та свобод населення, зникнен¬ня політичних опонентів, але в економічній — військові менеджери вдались до масштабних запозичень капіталу, який був використаний на будівництво до¬ріг (наприклад Трансамазонського шоссе), великих ГЕС, атомних електро¬станцій, створення високотехнологічних виробництв і галузей ВПК, відкрит¬тя "Ембраєра" — одного з найбільших у світі підприємств із виробництва ко-мерційних авіалайнерів і військових літальних апаратів. Новий режим куру-вав також розвиток ядерної програми військового спрямування, проекти осво¬єння космосу та виготовлення балістичних ракет. Близькосхідні нафтові шоки, що спровокували різке зростання світових цін на нафту, перетворили Бразилію на основного виробника японських та американських автомобілів, які працювали на етанолі, оскільки ця галузь промисловості базувалась на де¬шевому каучуку, цінних породах деревини, власній сталі, що робило собівар¬тість бразильських автомобілів порівняно низькою. Вчені-економісти почали говорити про "бразильське економічне диво", оскільки в 70—80-х роках серед¬ньорічний приріст ВНП становив 11 % за досить низької інфляції.

Після перехідного періоду було прийнято Конституцію 1988 р., відновлено всі основні демократичні свободи, усунуто армію від участі в політичному жит¬ті країни. Продовжив неоліберальні реформи військових президент-технократ і всесвітньо відомий економіст та соціолог Фернанду Кардозу, який перебував при владі в 1994—2002 рр. Зростання безробіття і падіння рівня життя насе¬лення, що очікувано відбулось внаслідок "шокової терапії" Кардозу, зробили значно популярнішими ліві сили, які прийшли до влади в країні у 2003 р. Од¬нак очікуваної відмови від неоліберального курсу не відбулося, а Бразилія за-лишилась найбільшим у Південній Америці отримувачем прямих закордон¬них інвестицій. Разом з тим, у країні поширена бідність, за межею якої пере¬буває понад 26 % населення. Бразилія залишається беззаперечним регіональ¬ним лідером з вуличної злочинності, витоки якої знаходяться у кварталах бідноти фавелах (від португальського "іауа" — соти, сота), де присутність по¬ліції є незначною. Періодично відбуваються бунти у в'язницях великих міст, викликані жахливими умовами утримання злочинців.

Державний устрій та зовнішня політика. Бразилія є федеративною пре¬зидентською республікою, що поділяється на 26 штатів^ Законодавча влада сконцентрована в руках Конгресу, що складається з палати представників

(513 осіб) та федерального сенату (81 особи). Парламент здійснює традиційні функції: контроль виконавчої влади, законотворчість, формування бюджету. Виконавча влада належить президенту, який сам призначає міністрів та ін¬ших важливих державних службовців, має право вето на парламентські зако¬ни, є верховним головнокомандувачем.

Президентом країни з 2010 р. стала соціалістка і колишня керівниця адмі¬ністрації Луїса Інасіо (Лули) да Сільви Ділма Русефф. У 1997 р. до Конституції країни було внесено поправку, згідно з якою президент міг бути переобраним ще на один термін.

Штати мають значну автономію — власні Конституції, парламенти і губер¬наторів. Очолює судову владу Бразилії Верховний суд, який має право тлума¬чити закони, державні суди мають у своїй компетенції питання кримінальних та цивільних справ, а регіональні федеральні суди слугують для подання апе¬ляцій. Суди присяжних розглядають тяжкі кримінальні злочини, спрямовані проти життя та здоров'я людей.

Основні політичні партії — Партія трудящих Бразилії, засновником якої й був профспілковий лідер Лула; центристська партія Бразильського демокра¬тичного руху; лівоцентристська Соціал-демократична партія; права Демокра¬тична партія Бразилії. У цілому, серед населення значно більшу популярність мають ліві партії. Правова система Бразилії базується на португальському ци¬вільному праві.

Зовнішня політика Бразилії в роки військових режимів була зорієнтована на США. Під час Другої світової війни країна надіслала 25-тисячний контин¬гент на Італійський фронт, а в 1947 р. у Ріо-де-Жанейро під егідою США краї¬ни Латинської Америки уклали Договір про оборону Західної півкулі (Пакт Ріо-де-Жанейро). Бразильський генералітет та спецслужби брали участь в опе¬рації "Кондор", що проводилась під егідою чилійської спецслужби в роки прав¬ління Августо Піночета в 70—80-х роках XX ст. Більше того, вдалий військо¬вий переворот у Бразилії в 1964 р. спричинив ланцюгову реакцію у регіоні: військові прийшли до влади в Болівії, Уругваї, Чилі, Аргентині. Бразильський генералітет ще в 1965 р. обґрунтував постулат, згідно з яким консервативна Бразилія займає першу лінію оборони Західного світу від комуністичної загро¬зи. Країна стала неформальним лідером регіону, конкуруючи за вплив у Пів¬денній Америці з Аргентиною, регіональні позиції якої послабилися внаслі¬док Фолклендської війни 1982 р. Обидві країни залучились до гонки звичай¬них озброєнь і активно розробляли ядерні програми військового призначення.

Потепління відносин між регіональними суперниками почалося в 1991 p., коли вдалося створити інтеграційне об'єднання МЕРКОСУР, до складу якого, крім колишніх антагоністів, увійшли також Парагвай та Уругвай. У 1992 р. в Ріо-де-Жанейро відбувся Саміт Землі, в якому взяли участь 178 країн світу. За його результатами були прийняті такі важливі документи, як Декларація Ріо про довкілля та розвиток, екологічний "Порядок денний для XXI століт¬тя", Конвенція про біологічну різноманітність. Бразилія як країна, що не¬одноразово обиралась до складу непостійних членів Ради Безпеки ООН, з 2005 р. наполягає на своєму членстві як представник Латинської Америки в Раді Безпеки ООН у випадку проведення її реформи. Керівництво Бразилії переконане, що вона вже переросла рамки "малої ліги" Латинської Америки і може відігравати глобальну роль. Країна з обережністю ставиться до планів США зі створення Зони вільної торгівлі Америки, оскільки її політична еліта переконана, що інтеграційні процеси в Південній Америці повинні групува¬тись лише навколо МЕРКОСУР.

Важливе завдання в рамках СОТ країна вбачає у скасуванні фермерських субсидій у США та Західній Європі, які підривають конкурентоспроможність бразильського молока та м'яса. Завдяки активним зусиллям політичної еліти та особисто колишнього президента Лули да Сільви країна здобула право про¬вести у 2014 р. чемпіонат світу з футболу, а в 2016 р. — Олімпійські ігри в Ріо-де-Жанейро, що допоможе їм модернізувати інфраструктуру великих міст. У квітні 2010 р. у місті Бразиліа відбувся другий саміт БРІК, в якому взяли учать Російська Федерація, Бразилія, КНР та Індія. Його учасники домовились віді¬гравати більшу роль у світових фінансових справах, розглянули питання лібе¬ралізації торгівлі та обміну досвідом у деяких сферах народного господарства.

4.4.2. Аргентина

За територією (2,76 млн кв. км) Аргентина посідає друге місце в Латин¬ській Америці після Бразилії. Країна має кілька географічних зон, серед яких доцільно виділити південь — Патагонію та Вогняну землю, центральний схід — Пампу і північ — рівнину Гран-Чако та Межиріччя. Аргентина цікава де¬кількома унікальними географічними особливостями: найвищою вершиною Латинської Америки горою Аконкагуа (з інд. — "кам'яний сторож") висотою в 6960 метрів, однією з найнижчих точок — мисом Вальдес, окремі частини яко¬го знаходяться нижче рівня моря на 40 м, а також найпівденнішим містом сві¬ту — Ушуайєю, яка є столицею провінції Вогняна земля. Аргентина поділена на 23 провінції та округ Буенос-Айрес. Найважливіше економічне значення мають річки Парана та Уругвай, які впадають у величезну затоку Ла-Плата. Це головний торговельний шлях країни, який поєднує демографічний трикут¬ник Буенос-Айрес — Росаріо — Кордова з Бразилією та Парагваєм. Саме Пара¬на постачає питною водою найбільші урбанізовані центри Аргентини.

Іспанські колоністи прибули в цей регіон у пошуках золота та срібла у пер¬шій половині XVI ст. Не знайшовши коштовні метали, вони, однак, називали річки, озера та затоки на честь срібла — "Ла-Платою". Після проголошення незалежності в 1810 р. для уникнення дублювання країну було названо "Аргентина" від латинської назви елемента срібла Аг§епі.ит. Від початку іс¬нування країна зазнала проблеми низької щільності населення. Уже в середи¬ні XIX ст. розпочалась кампанія із заохочення переселення міської безземель-ної бідноти з Південної Європи до Аргентини, де їй обіцяли надання земельних ділянок та гарантоване працевлаштування.

На кінець століття завдяки переїзду емігрантів із Європи чисельність на¬селення країни зросла на 150 % і становила 1 млн осіб. Згодом економічні успі¬хи Аргентини суттєво підвищили рівень життя населення, а винайдення моро¬зильного обладнання в 1879 р. та поява кораблів-контейнеровозів сприяли пе¬ретворенню країни на одного з провідних експортерів яловичини, молока й пшениці. Родючі райони Пампи, що забезпечували країну пшеницею і пасо¬виськами для овець і великої рогатої худоби, були поєднані з портом Буенос-Айреса в затоці Ла-Плата мережами автомобільних та залізничних доріг. При-хильна позиція Аргентини щодо надання притулку нацистським злочинцям на останніх етапах Другої світової війни призвела до того, що частину капіталу західноєвропейських банків, захопленого німцями, було перевезено до цієї країни.

Узимку 1946 р. президентом Аргентини став харизматичний полковник Хуан Домінго Перон, який згодом заснував політичну течію перонізм, попу¬лярну в країні донині. Перонізм фактично означав лівий популізм, що спира¬ється на харизму політичного лідера й підтримку профспілкових організацій. Отже, створення "хустіалістичної" (ісп. — "справедливої") держави із субси¬дованими цінами на продовольство та комунальні послуги, лідер якої покла¬дався на робітничий клас, свою особисту харизматичність і привабливість дру¬жини Єви Перон, дало змогу президентові залишатись при владі до 1955 р.

Військовий переворот, спровокований подорожчанням життя та низькими врожаями пшениці, усунув від влади Перона, який виїхав у вигнання. Його повторне правління в Аргентині 1973—1974 рр. закарбувалося невиправда¬ною політикою економії ресурсів (зокрема м'яса для експорту) та процвітан¬ням чорного ринку. Ера військових диктатур 1976—1983 рр., відома під на¬звою "Брудної війни", принесла 30 тис. вбитих і створення 400 концтаборів для політичних опонентів військової влади. Після поразки аргентинської ар¬мії та флоту у Фолклендській війні проти Британії в 1982 р., військові посту¬пово відмовляються від подальшого втручання у політичне життя. У 1989— 1999 рр. тривала доба президентства етнічного сирійця Карлоса Менема — пе-роніста і відомого адвоката, який здобув владу під популістськими гаслами. Новий президент запам'ятався наголошенням на неоліберальних реформах (реструктуризація та масштабна приватизація державних підприємств, запро¬вадження конвертованого песо, що був прив'язаний до американського долара у співвідношенні 1:1, скорочення митних тарифів і реформа держслужби) та "зовнішньополітичною революцією". К. Менем вивів країну з Руху Неприєд¬нання, відмовився від опозиції ініціативам СІНА і розпочав тісну співпрацю з МВФ. Епоха хаосу та тимчасових президентів 2001—2003 рр. закінчилась приходом до влади колишнього губернатора багатої нафтою південної провін¬ції Санта-Круз, лівого політика і пероніста Нестора Кіршнера, який мав непо¬гані шанси на переобрання завдяки успішній реструктуризації зовнішньої за¬боргованості Аргентини. Однак президентські вибори 28 жовтня 2007 р. ви¬грала дружина Кіршнера — Крістіна, що пообіцяла електорату продовжити його політику стабілізації економіки. Нестор Кіршнер, який мав намір балоту-ватися на президентську посаду у 2011 р., помер від сердечного нападу в жов¬тні 2010 р. у віці 60 років.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал