Зміст вступ



Сторінка38/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   40

Загальні президентські й парламентські вибори 2 липня 2000 р. поклали край 70-річній монополії ІРП на владу. До керівництва країною прийшов пра-воцентристський "Альянс за зміни", створений на базі Партії національної дії (ПАН). Його кандидат — Вінсенте Фокс (1942) отримав 42,5 % голосів і став президентом. Представники ПАН обрані губернаторами шести штатів і разом із союзниками здобули 223 мандати в Палаті депутатів. Уряд В. Фокса взяв курс на ліберальні реформи на базі "економічного гуманізму" — поєднання ринкових механізмів із державним регулюванням у соціальній сфері, та реор¬ганізації владних інститутів. Було оновлено структури державної безпеки, створено Контрольне управління по боротьбі з корупцією, прийнято закон про гласність та закон про права й культуру індіанського населення тощо. Першо¬рядної ваги уряд надавав розвиткові інфраструктури, електроенергетики й газової промисловості, що дало змогу виробити в 2007 р. ВВП, за ПКС, на 1,838 трлн дол., тобто 9700 дол. на одну особу й накопичити 178 млрд дол. зо-лотовалютного резерву.

Проте диспропорції в розвитку окремих регіонів, соціальна нерівність (31 % населення животіє за межею прожиткового мінімуму), приховане без¬робіття (9,8 %) та партійно-політичні суперечності створюють труднощі на шляху реформ. Це зумовило вкрай гостру політичну боротьбу на виборах 2 липня 2007 p., коли кандидат від ПАН — Феліпе Кальдерон (1962) випере¬див лише на 0,58 % голосів свого конкурента — лідера лівого блоку "За загаль¬ний добробут" і голову ПДР Андреса Мануеля Обрадора. У сенаті ПАН здобула 52 мандати, ІРП — 33, ПДР — 26; у Палаті депутатів ПАН отримала 206 місць, ПДР — 127, ІРП — 106. Уряд Ф. Кальдерона визначив пріоритетними завдан¬нями скорочення бідності й створення нових робочих місць, але успіх його еко-номічної політики залежить від налагодження співпраці з лівою опозицією, що протягом кількох місяців не визнавала результатів виборів, організувавши загальнодержавні акції громадянської непокори.

4.2.3. Особливості сучасного політичного розвитку країн Центральної Америки

Центральна Америка, у той час як, практично, всі держави макрорегіону стали на шлях неоліберальної модернізації господарства й формування (чи по¬новлення) плюралістичної політичної системи, прискореної економічної інте¬грації та впевненого виходу на зовнішньополітичний ринок, була вражена кривавими громадянськими війнами, гучними політичними вбивствами, те¬рором ультраправих воєнізованих угруповань, перетворенням на перевалоч¬ний пункт світової наркоторгівлі. Регіон став осередком притаманних усій Ла-тинській Америці суспільно-політичних проблем.

Найсерйозніші міжнародні потрясіння в Центральній Америці відбулися після перемоги в Нікарагуа 19 липня 1979 р. народної революції, що поклала край 43-річній диктатурі родини Сомоса. У Державній раді нової Нікарагуа провідну роль відігравало керівництво Сандіністського фронту національного визволення (СФНВ), найвпливовішими представниками якого були прибічни¬ки жорсткої лінії — фундатор організації Томас Борхе (1930) та брати Умберто (1947) і Даніель (1945) Ортега. Щоправда, вони виявилися більш прагматич¬ними від своїх кубинських і радянських однодумців, дозволивши певний рі¬вень політичного плюралізму й зберігши приватну власність, але прагнули до побудови соціалістичної держави й не бажали ділитися з ким-небудь реальною владою.

У Сальвадорі в травні 1980 р. укладенням військово-політичного союзу п'яти повстанських організацій за участю компартії був створений Фронт на¬ціонального визволення імені Фарабундо Марті (ФНВФМ), який на початку наступного року розпочав генеральний наступ проти урядових військ. Активі¬зувалася й партизанська боротьба у Гватемалі, де чотири повстанські організа¬ції у 1982 р. сформували Гватемальську національну революційну єдність (ГНРЄ). США не забарилися з гострою реакцією: всупереч власним демокра¬тичним принципам, вони спільно з військовим режимом Аргентини взяли на себе організацію, підготовку та утримання антисандіністських сил ("контрас") у Гондурасі й Коста-Риці, здійснювали військово-морську й економічну блока¬ду Нікарагуа. Однак президент США Р. Рейган не наважився на відкриту вій¬ськову інтервенцію в Нікарагуа, а "контрас" не вдалося захопити жодного ве¬ликого населеного пункту на території країни.

Сусідні з конфліктним регіоном латиноамериканські держави схилялися до мирного врегулювання на підставі визнання всіх урядів, які фактично іс¬нували, самовизначення і скорочення озброєнь. Тому в 1983 р. Мексика, Вене¬суела, Колумбія і Панама створили так звану Контадорську групу (від назви колумбійського острова, де збиралися їхні керівники), а вже 7 серпня 1987 р. зусиллями президента Коста-Рики Оскара Аріаса Санчеса {1986—1990}, й за участі глав Гватемали, Гондурасу, Нікарагуа та Сальвадору було укладено уго¬ду щодо припинення вогню, розгортання діалогу з неозброєною опозицією та здійснення процесу політичної демократизації.

На сальвадорській зустрічі керівників цих країн 13—14 лютого 1989 р. Д. Ортега пообіцяв не пізніше 25 лютого 1990 р. провести в Нікарагуа демокра¬тичні вибори, а на наступному саміті 5—7 серпня того ж року було досягнуто нормалізації нікарагуансько-гондураських відносин і підписано план добро¬вільної демобілізації "контрас". На президентських виборах у Нікарагуа пере¬могла кандидат від Опозиційного національного союзу Віолетта Барріос де Ча-морро (1929), що взяла курс на національне примирення, залишивши в руках сандіністів керівництво армією та безпекою.

У 1997 р. влада в Нікарагуа демократичним шляхом перейшла до право-центристського Народно-республіканського альянсу (НРА), який пообіцяв пе¬ретворити країну на житницю Центральної Америки й вивести її на цивілізо¬ваний шлях розвитку. Насправді президент від НРА — Арнольдо Алеман (1946) "прославився" тим, що, за даними Світового банку, привласнив 100 млн дол. США і увійшов до десятки найбільш корумпованих лідерів планети. На президентських виборах 4 листопада 2001 р. у жорсткій боротьбі з Д. Ортегою перемогу здобув Енріке Болакос (1928) — лідер провідної організації НРА — Конституціоналістської ліберальної партії. 10-річне правління правих сил,

які своєю кінцевою метою проголосили ліквідацію сандіністської спадщини, обернулося для Нікарагуа тим, що майже половина (48 %) мешканців країни опинилася нижче межі бідності. Така сама частка працездатного населення була вражена прихованим безробіттям, а держава посіла в регіоні третє місце знизу за ВВП на одну особу (за ПКС 2626 дол. у 2009 р.).

Тому повернення до влади сандіністів, за підсумками загальних виборів 5 листопада 2006 р., коли Д. Ортега отримав 38,07 % голосів і вдруге став пре¬зидентом, а СФНВ здобув 38 місць у Національній асамблеї (з 90, що обирають¬ся на п'ять років за пропорційною системою партійних списків, ще два манда¬ти дістаються екс-президентові й кандидатові на посаду глави держави, який здобув другий результат) є цілком закономірним.

Закінчення "холодної війни" й позитивний нікарагуанський досвід урегу¬лювання громадянського конфлікту сприяли підписанню 16 січня 1992 р. Мирної угоди в Сальвадорі. З перетворенням країни із зони 12-річних бойових дій, що забрали життя 75 тис. осіб, на терен демократизації, головну частину політичного простору заповнили неоконсервативний Націоналістичний респу¬бліканський союз (АРЕНА) і ФНВФМ, що трансформувався в нову ліву партію парламентського типу і має другу фракцію за результатами виборів 12 березня 2006 р. (32 мандати з 84 у Законодавчій асамблеї, що обирається на трирічний термін). Найменша за площею країна в Центральній Америці — 7,2-мільйон-ний Сальвадор — має третю за потужністю ринкову економіку. У 2009 р. його жителі мали досить високий річний прибуток на одну особу, що оцінювався в 7365 дол.

У Гватемалі Мирний договір між правоцентристським урядом Альваро Арсу (1946) та озброєною лівою опозицією був укладений 29 грудня 1996 р. Він припинив 36-річну неоголошену громадянську війну, яка забрала життя по¬над 100 тис. осіб і перетворила ще мільйон мешканців на біженців. Згідно з договором, конституційні реформи гарантували громадянам країни право на вільне об'єднання в політичні партії та їхню легальну участь у виборах. 4 лис¬топада 2007 р. президентом країни було обрано лідера лівоцентристського На¬ціонального союзу надії Альваро Колома Кабальєроса (1951), який зробив цен¬тральним пунктом своєї передвиборчої програми боротьбу зі злиденністю й організацію загальнонаціонального діалогу з вироблення платформи модерні¬зації країни.

Драматизмом були позначені останні десятиріччя і в історії Панами, де пі¬сля загибелі генерала О. Торріхоса, за нез'ясованих обставин в авіаційній ка¬тастрофі 1981 р., влада поступово перейшла до Мануеля Нор'єги (1936). Спе¬кулюючи на патріотичних почуттях і антиамериканських настроях народних низів, він зав'язав тісні відносини зі світовим наркобізнесом і спровокував збройне втручання СІНА 19—20 грудня 1989 р. М. Нор'єга був заарештований і засуджений до тривалого ув'язнення за причетність до незаконного обігу нар¬котиків, але новий уряд, хоча й демократично обраний, асоціювався у значної частини населення з американською збройною інтервенцією. Стабілізація вну¬

трішньої ситуації в країні настала лише в другій половині 90-х років, коли більшість політичних угруповань згуртувалися навколо очолюваної сином О. Торріхоса — Мартіном Торріхосом (1963) Революційно-демократичної пар¬тії (РДП), що займала домінуючі позиції в парламенті, й правоцентристського блоку "Союз в ім'я Панами".

На президентських виборах 2 травня 2004 р. М. Торріхос здобув перемогу, і в жовтні того ж року на референдумі громадяни країни підтримали його ам¬бітний план розширення Панамського каналу, що в разі успішної реалізації до 2014—2015 рр. дасть змогу подвоїти його пропускну здатність.

У 2009 р. президентом обрано Рікардо Мартінеллі, який пообіцяв довести до логічного завершення проект із розширення каналу і вирішити транспортні проблеми Панама-сіті.

Отже, на межі XX—XXI ст. перед народами Центральної й Південної Аме¬рики та Карибського басейну (за винятком Куби) відкрилася перспектива ци¬вілізованого розвитку на шляхах плюралістичної демократії, правової держа¬ви, соціально зорієнтованої ринкової економіки й національної самобутності.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Які спільні риси й особливості доколумбових цивілізацій Мезоамерики?

2. Як вплинуло на розвиток людства "відкриття" Христофором Колумбом Америки?

3. Окресліть основні етапи формування політичної карти Середньої Аме¬рики.

4. Чим зумовлені особливості суспільно-політичного розвитку Мексики?

5. Як змінювався міжнародно-правовий статус Панамського каналу й у чому його народногосподарське значення?

6. Які наслідки мирного врегулювання Центральноамериканського кон¬флікту?

4.3. Країни Карибського басейну 4.3.1. Гаїті

У регіоні Карибського моря найбільшими за площею території та чисель¬ністю населення є Куба, Гаїті та Ямайка. Республіка Гаїті займає західну тре¬тину острова Гаїті площею в 27,8 тис. кв. км. На півночі територія країни оми¬вається Атлантичним океаном, на півдні — Карибським морем. Назва Гаїті перекладається як "гірська", оскільки територію країни пересікають чотири гірські хребти і лише центральні регіони та узбережжя характеризуються до¬мінуванням рівнин. Державний кордон Гаїті з Домініканською Республікою простягнувся на 360 км, територіально країна поділена на 10 департаментів.

Острів був відкритий X. Колумбом у 1492 р. й належав іспанській короні до кінця XVII ст., після чого його західна частина перейшла під французьке коло¬ніальне управління. В колоніальну добу він виступав основним експортером цукру з цукрової тростини, індиго та кави. Внаслідок надлишкового завезення рабів для роботи на плантаціях наприкінці XVIII ст. кількість негрів майже в 12 разів перевищувала чисельність білих за незначної французької військової присутності. Цей чинник сприяв вдалій визвольній війні темношкірого насе¬лення острова від французького колоніалізму.

У 1804 р. Гаїті стала першою у світі "чорною республікою", що проголосила незалежність у результаті повстання рабів. У 1822—1844 рр. Гаїті контролю¬вала також і схід острова, однак була змушена залишити цю територію внаслі¬док повстання місцевого населення. У XX ст. країна зазнала 19-річної амери¬канської окупації (1915—1934), спричиненої хвилями еміграції гаїтян до США, та добу правління династії диктаторів Франсуа Дювальє {1957—1971} і його сина Жана-Клода Дювальє, який став президентом у 19 років {1971— 1986}. Окупація Гаїті морською піхотою США мала також позитивні наслідки для країни — США інвестували значні кошти в інфраструктуру острова та в тренування таїтянської армії. Перебування при владі династії Дювальє супро¬воджувалося терором і політичними вбивствами, всевладдям парамілітарних загонів "тонтон-макутів", використанням чорної магії релігії вуду для зміц¬нення влади політичної верхівки. Воно також спричинило пожвавлення емі¬грації жителів Гаїті до країн Карибського басейну та США. Таїтянські "люди в човнах" почали осідати в штаті Флорида ще у другій половині 1950-х років. Нині в США мешкає понад мільйон гаїтян.

Тенденція до стабілізації політичної ситуації стала помітною тільки в 1990 р., коли колишній священик Жан Бертран Арістид став першим обраним на загальних виборах президентом острівної країни після тривалої доби дикта¬тури. Арістид пережив на своїй посаді військовий переворот 1991 р. (декілька криз у 1994—1996, 2001—2004 рр.) і нині живе у вигнанні.

Помпезне святкування 200-річчя незалежності Гаїті у 2004 р. призвело до серйозних вуличних заворушень, внаслідок яких Арістид був змушений ви¬їхати до ПАР, а в країні два роки не було сильної влади. Демократизація по¬літичного життя не дала очікуваного покращання економічного становища. За класифікацією ООН, Гаїті вважається найбіднішою країною Західної півкулі, в якій за межею бідності перебуває 80 % населення. Внаслідок цього в сіль¬ській місцевості поширилися слонова хвороба та малярія, а в містах — епіде¬мія СНІДу.

Складне економічне становище країни викликане недостатніми інвестиці¬ями в освіту (лише 45 % жителів острова письменні), корумпованістю політич¬ної еліти, аграрним і певною мірою монокультурним характером експорту, пов'язаним з вивезенням сизалю, манго та кави, військовими переворотами

90-х років минулого століття, які погіршили туристичні перспективи острова, спричинили міжнародні торговельні ембарго та припинення кредитування з боку країн-донорів.

Політична ситуація у країні залишається напруженою, поширена вулична злочинність, уряд не контролює всі регіони країни та халупні поселення на¬вколо столиці Порт-о-Пренса. За цих умов рятують становище перекази гро¬шей від таїтянської діаспори, що мешкає в США, які становлять у середньому 1,5 млрд дол. на рік. У 2010 р. потужний землетрус силою 7,7 бала за шкалою Ріхтера зруйнував Порт-о-Пренс та його передмістя, внаслідок чого загинуло 230 тис. осіб, а економіці острівної країни було завдано шкоди на 11 млрд дол. Відновлювальні роботи відбуваються повільно і супроводжуються епідеміями холери.

Державно-політичний устрій. Втеча Жана Клода Дювальє в 1986 р. за межі країни дала змогу лібералізувати політичне життя. Остання з 23 конституцій Гаїті була прийнята в 1987 р. з урахуванням французьких та американських конституційних положень, що передбачають сильну президентську владу. Президент є главою країни і керівником уряду, обирається на п'ятирічний термін і не може бути переобраний двічі поспіль. Главою держави після пере¬моги на виборах 2006 р. є колишній соратник Ж. Арістида економіст Рене Пре-валь, який був президентом у 1996—2001 рр.

Законодавча влада представлена Національною асамблеєю, яка складаєть¬ся з сенату (27 осіб) та палати представників (83 особи). Депутати, що входять до складу сенату, обираються на шість років, але ротація третини їхнього скла¬ду відбувається кожні два роки. Депутати нижньої палати обираються на чоти¬ри роки. У країні є Верховний суд, суди загальної юрисдикції та 30 апеляцій¬них судів. Партії та громадські організації в Гаїті широко представлені в краї¬ні з 1994 р., коли розпочалась лібералізація політичного життя після понов¬лення на посаді Арістида. Провідна ліва партія — "Родина Лаваль", засновни-ком якої є колишній президент Ж. Арістид. Однак ця політична сила зазнала переслідувань з боку тимчасового уряду у 2005—2006 рр., внаслідок чого бага¬то її членів було звільнено з роботи або ув'язнено. Президент Гаїті очолює по¬літичну коаліцію "Фронт надії", до якої входить багато колишніх прибічників Ж. Арістида. Правова система Гаїті базується на Наполеонівських кодексах.

В історичній ретроспективі Гаїті була об'єктом зовнішньої політики су¬сідів, що було пов'язано зі значною політичною нестабільністю країни. Прав¬ління військового режиму на Гаїті, яке тривало з жовтня 1991 по вересень 1994 р., ізолювало країну в Західній півкулі і спричинило інтервенцію з бок} 31 країни під проводом США, санкціоновану резолюцією Ради Безпеки ООН ЗІ № 940, яка передбачала "використання всіх необхідних заходів задля віднов лення правління цивільного уряду й усунення від влади військових". У 1994 р низка розвинутих країн зобов'язалась забезпечити Гаїті безвідшкодовну допо могу на суму 2 млрд дол. Найбільшим донором Гаїті є США, а серед країн Ка рибського басейну — Куба, яка надає медичні послуги та постачає на острі: дешеві ліки. Спробу покращити своє економічне становище країна зробила у 2002 p., коли приєдналася до угруповання КАРІКОМ. У 2004 р. Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію № 1542, яка санкціонувала створення стабілізацій¬ної місії ООН на Гаїті. Нині на острові зберігається напружена ситуація, пов'язана із сутичками між миротворцями та представниками кримінальних угруповань, що де-факто контролюють бідні передмістя Порт-о-Пренса.

4.3.2. Ямайка

Серед Великих Антильських островів острів Ямайка є третім найбільшим,

: тупаючись тільки Гаїті та Кубі. Його площа становить 11,2 тис. кв. км. Він -озташований за 620 км від материка, неподалік від Куби та Гаїті. Назва ост¬рова перекладається як "земля струмків", оскільки на території порівняно не¬великої за площею країни налічується 120 річок, тисячі водопадів і джерел,

нпентр ованих переважно в гірській місцевості на сході. Країна поділяється за 14 адміністративних одиниць, які називають "паріши". Корисні копалини

: : т":: зі досить незначні і представлені переважно бокситами, гіпсом та вап¬няками.

Цей шматок суходолу був відкритий X. Колумбом у 1494 р. і спочатку отри¬мав назву "острів Фердинанда й Ізабелли", на честь іспанської королівської т :-:ьої пари з Арагону та Кастилії. Дві третини цього Карибського остро-шзаймають нагір'я, тому країну ще називають "землею голубих гір" — саме ваше враження вона справляє, коли дивитися на неї з моря. У 1670 р. Іспанія вгавювилася від острова на користь Британської істерії, де Джайка.втату'їій.зіа важливим постачальником цукру, задля чого на її плантації масово завози¬лись раби з Африки. Економічна криза 30-х років минулого століття похитну¬ла британські позиції на острові, й колонізатори були змушені йти на поступ¬ки. Вже у 1944 р. населення отримало загальне виборче право, а колонія здо¬була часткове самоуправління. 6 серпня 1962 р. Ямайка стала незалежною, однак і донині залишається членом Співдружності Націй. Першим прем'єр-міністром країни став Александр Бустаманте, представник лейбористів.

Незалежність не завдала катастрофічного удару по економіці країни, оскільки в колоніальну добу на острові було створено потужну галузь харчової промисловості, складовими якої були переробка цукрової тростини на цукор та ямайський ром, виготовлення соків і пива за ліцензіями британських бро¬варних компаній. Хоч експорт Ямайки після здобуття незалежності традицій¬но складався з алюмінію, цукру, бананів, якісної високогірної кави "Blue Mountain", перцю "піменто" та текстильних виробів, з 1965 р. почала невпин-во зростати частка сфери туристичних послуг, пов'язаних з обслуговуванням кдеїзнкх ліній Карибського моря, які починаються в Нью-Йорку й закінчу-

Ямайку традиційно включають до маршрутів круїзних суден, оскільки вона відома не тільки різноманітною природою, горами та карстовими печера¬ми, а й є батьківщиною популярного музичного напряму реггі. Основні турис¬тичні центри знаходяться неподалік від чудових глибоководних портів Монтего-Бей та Очо-Ріос, які приймають лайнери більшості круїзних ліній. На острові знаходиться музей Боба Марлі, створений у його будинку, перетво¬реному на студію звукозапису. У середньому країну відвідує 1,7 млн осіб що¬річно. Грошові перекази мільйонної ямайської діаспори в СІНА та Канаді да¬ють країні додатково до 2 млрд дол. на рік. Важливою статтею нелегальної еко¬номіки є продаж місцевої маріхуани туристам і вивезення її до американсько¬го штату Флорида.

Державно-політичний устрій. З часів проголошення незалежності Ямайка є парламентською демократією, особливості її політичної системи запозичені з Вестмінстерської моделі. Королева Єлизавета II вважається главою держави, вона, за згоди прем'єр-міністра країни, призначає генерал-губернатора Ямай¬ки, який виконує переважно церемоніальні функції і є її представником на острові. Нині це Патрік Аллен.

У країні діє двопалатний парламент, що складається із сенату (21 особа) та палати представників (60 осіб). Сенат не обирається, а призначається спільно прем'єр-міністром і лідером опозиції в парламенті (13 та 8 членів, відповідно). Уряд формують партії, що набрали більшість голосів на виборах або домови¬лись про коаліційне правління.

Прем'єр-міністром Ямайки з 11 вересня 2007 р. є Брюс Голдінг — лідер Лейбористської партії, що здобула перемогу на парламентських виборах і по¬вернулася до влади, маючи 33 мандати. її головний конкурент — член Соцін-терну, Народна національна партія, що керувала країною в 1972—1980 і 1992—2007 рр., — перейшла в опозицію (27 мандатів). Обидві партії тісно пов'язані з профспілками, вони, практично, виросли з цих організацій.

Правова система Ямайки базується на британському звичаєвому праві. Су¬дова влада представлена Верховним судом, Вищим апеляційним судом, місь¬кими судами.

Як колишня колонія, Ямайка традиційно підтримує тісні економічні та культурні зв'язки з Великою Британією, але регіональні реалії підштовхують її до пошуку взаємовигідних партнерів у Західній півкулі. Ямайка є членом Асоціації карибських держав та з 1973 р. — КАРІКОМу, в основі її зовнішньої політики — економічна дипломатія й надання переваги багатостороннім фору¬мам. Зокрема, країна активно підтримує ініціативу США зі створення Зони вільної торгівлі Америки, користуючись ще з 1984 р. преференційним досту¬пом до ринку СІНА всіх своїх товарів, окрім текстилю. Однак відносини з офі¬ційним Вашингтоном, який найбільшим торговельно-інвестиційним партне¬ром країни, погіршуються через участь громадян Ямайки у транзиті нарко¬тичних культур. Зазнали ускладнень також традиційно тісні відносини країни з Британією, яка з 2003 р. запровадила візи для ямайських громадян після по¬

гіршення криміногенної ситуації в Лондоні. Ямайка стала першою країною Карибів, яка погодилася в 2005 р. отримувати з Венесуели нафту за преферен¬ційною схемою РеігосагіЬе: 50 % плати за "чорне золото" протягом 90 днів, а інші 50 — за 25 років під 2 % річних.

4.3.3. Куба

Республіка Куба розташована на перетині Атлантичного океану, Кариб¬ського моря та Мексиканської затоки, тому назва країни походить від індіан¬ського слова "кубанакан" і означає буквально "центральне місце". Відомо та¬кож, що діжки, в яких зберігають ром, також називаються "куба", що може бути іншим тлумаченням походження назви країни.

Куба відокремлена від США 180-кілометровою Флоридською протокою, а від Гаїті — Навітреною протокою шириною у 77 км, від Ямайки — протокою Колон завширшки у 140 км. Площа Куби — 111 тис. кв. км, за цим показни¬ком вона посідає перше місце серед острівних країн регіону. Складається з двох великих (Куба і Хувентуд) та 1600 малих незаселених островів. За фор¬мою острів нагадує крокодила чи ящірку. В адміністративному плані країна поділяється на 14 провінцій та спеціальну муніципальну одиницю, якою є ост-рів Хувентуд. Надра Куби багаті нікелевими, кобальтовими, марганцевими рудами, хромом і мармуром. Найкращі перспективи має комерційне освоєння енергії сонця, оскільки для цього регіону характерна велика кількість соняч¬них днів.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал