Зміст вступ



Сторінка37/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   40

Країни Латинської Америки першими в третьому світі стали на шлях еко¬номічної інтеграції, коли в 1960 р. були організаційно оформлені торговельно-економічні угруповання — Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ — Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Еквадор, Колумбія, Мек¬сика, Парагвай, Перу, Уругвай та Чилі) й Центральноамериканський спіль¬ний ринок (Гватемала, Гондурас, Коста-Рика, Нікарагуа, Сальвадор). Зі ство¬ренням у 1968 р. Карибської асоціації вільної торгівлі (КАВТ), що об'єднала як самостійні на той час держави (Барбадос, Гайана, Тринідад і Тобаго, Ямай¬ка), так і британські володіння (Антигуа, Беліз, Гренада, Домініка, Монтсер-рат, Сент-Вінсент, Сент-Люсія, Сент-Кристофер і Невіс), в інтеграційному про¬цесі взяли участь майже всі країни регіону. Його кінцевою метою було форму¬вання спільного латиноамериканського ринку шляхом поступового зниження взаємних митних зборів, ліквідації торговельних, валютних та інших обме¬жень у взаємній торгівлі, запровадження єдиного зовнішнього тарифу щодо третіх держав.

Однак невдовзі інтеграційний процес почав сповільнюватися й пішов не шляхом злиття існуючих угруповань, а шляхом їхньої фрагментації. Внаслі¬док суперечностей усередині ЛАВТ виникло два формування: Ла-Платська (Аргентина, Болівія, Бразилія, Парагвай і Уругвай) і Андська (Болівія, Вене¬суела, Еквадор, Колумбія, Перу і Чилі) групи. Остання 1 жовтня 1992 р. була реорганізована у Співдружність андських держав і отримала "друге дихання". У 1978 р. був оформлений Амазонський пакт (Болівія, Бразилія, Венесуела, Гайана, Еквадор, Колумбія, Перу та Суринам), багато в чому схожий за своїми обмеженими завданнями на Ла-Платську групу. А в 1981 р. ЛАВТ була реорга¬нізована в Латиноамериканську асоціацію інтеграції (спостерігачами в ній стали Португалія та Куба), що ставила скромніші цілі. Ще раніше — в 1973 р. Карибська асоціація вільної торгівлі була реорганізована в Карибське співто¬вариство (КАРІКОМ), що вже запровадило єдиний митний тариф і взаємну конвертацію національних грошових одиниць.

Черговий інтеграційний бум у регіоні почався зі створенням 26 березня 1991 р. Спільного ринку країн Південного конуса (Південний спільний ринок, МЕРКОСУР) за участю Аргентини, Бразилії, Парагваю та Уругваю (асоційова¬ні члени — Болівія, Венесуела, Еквадор, Колумбія, Перу і Чилі). З початку 1995 р. він перетворився на практично перший латиноамериканський митний союз, найбільший у "третьому світі". У червні 2006 р. до МЕРКОСУР приєдна¬лася Венесуела, асоційованими членами об'єднання ще раніше стали Болівія, Еквадор, Колумбія, Перу й Чилі. Мексика натомість 17 грудня 1992 р. приєд¬налася до Північноамериканського договору про вільну торгівлю (НАФТА, на¬був чинності 1 січня 1994 р.) за провідної ролі США і Канади. Він передбачав повне нівелювання і злиття національних ринків до 2010 р. Так почався про¬цес формування "американської зони вільної торгівлі від Аляски до Тьєра-дель-Фуего", що мав завершитися до 2006 р. Однак він виявися вкрай драма¬тичним і суперечливим, на "саміті Америк" 5—6 листопада 2005 р. в аргентин¬ському місті Мар-дель-Плата різко загострилися суперечності між США й лі¬дерами Венесуели, Бразилії та Аргентини, що звинувачували Білий дім у ство¬ренні загрози для національних економік латиноамериканських держав. Біль¬шість (29) глав держав разом із президентом США залишили саміт ще до за¬вершення його роботи, задекларувавши намір згодом поновити переговори про створення Панамериканської зони вільної торгівлі.

Натомість 14 грудня 2004 р. у давній столиці імперії інків — Куско — гла¬ви країн МЕРКОСУР і Співдружності андських держав, а також Гайани й Су-ринаму підписали угоду про створення Південноамериканської співдружності націй. Тогочасний президент Перу Алехандро Толедо (1946) наголосив, що така Співдружність допоможе державам регіону брати участь у процесі глоба¬лізації "на більш справедливих і рівноправних засадах", для чого в перспекти¬ві (20 років) передбачається впровадження єдиної валюти, спільного парла¬менту і єдиного економічного простору.

Для надання динамізму новому інтеграційному проектові президент Вене¬суели Уго Чавес (1954) переорієнтував частину нафтогазової стратегії країни на захід і на південь, ініціювавши в липні 2006 р. прокладення Транскариб-ського (Венесуела — Колумбія — Панама), а в грудні — Південного (Венесуела — Бразилія — Болівія — Аргентина) газопроводів. 16 квітня 2007 р. на Пів¬денноамериканському енергетичному саміті Південноамериканська спів¬дружність націй була перейменована в Союз південноамериканських націй (УНАСУР). А 23 травня 2008 р. на саміті УНАСУР у бразильській столиці був підписаний Конституційний договір, що передбачив розташування штаб-квартири УНАСУР у Кіто (столиця Еквадору), а також створення Південно¬американського парламенту з місцем перебування в Кочабамбі (Болівія) та Банку Півдня в столиці Венесуели — Каракасі. 16 грудня того ж року в місті Сальвадор (Бразилія) позачерговий саміт УНАСУР ухвалив заснувати Півден¬ноамериканську раду оборони — дорадчий і координаційний механізм, спря¬мований на забезпечення умов для зниження напруженості на континенті.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Що означає термін "Латинська Америка"?

2. Чим зумовлене багатство мінерально-сировинних ресурсів Латинської Америки?

3. Проаналізуйте регіональні особливості формування латиноамерикан¬ських націй.

4. Чому країни Латинської Америки характеризуються високим ступенем урбанізації населення?

5. Чому Латинську Америку називають католицьким континентом?

6. Що стало на заваді створенню Панамериканської зони вільної торгівлі?

4.2. Мексика й країни Центральної Америки 4.2.1. Колонізація Середньої Америки

Більшість дослідників дотримується гіпотези про заселення Середньої Америки наприкінці останнього зледеніння (близько 12—15 тис. років тому) вихідцями зі Східного Сибіру через "сухопутний міст" Берингія на місці сучас¬ної Берингової протоки, що з'єднує Тихий і Північний Льодовитий океани. Водночас багато вчених вважає, що азіатський шлях переселення був не єди¬ний, оскільки існували тісні міграційні зв'язки між Південною Америкою, Океанією й Австралією. У процесі освоєння колоністами-монголоїдами нових просторів поступово утворилося два основних осередки ранніх цивілізацій: Мезоамерика (території сучасних центральної й південної Мексики, Гватема¬ли, Белізу, західні райони Гондурасу й Сальвадору) та Андська область (части¬на сучасної Колумбії, Еквадор, Перу, Болівія, північ Чилі).

Найдавнішою з відомих нині цивілізацій доколумбової Америки є куль¬тура ольмеків, яка існувала на південно-східному узбережжі Мексики в XIV— III ст. до н. е. Ольмеки мали писемність, але їхня мова не відома, тому надписи розшифрувати й досі не вдається. Свої храми вони зводили на східчастих піра¬мідах, згодом цей архітектурний прийом в ольмеків запозичили й інші цен¬тральноамериканські цивілізації. У храмах жерці приносили богам (головним був Ягуар) людські жертви, взагалі, ритуальні вбивства — спільна риса дав-ньоіндіанських культур. Загадковими лишаються й найхарактерніші пам'ят¬ки ольмецької культури — величезні кам'яні "голови" висотою до 3 м і вагою до 40 т з чітко вираженими африканськими рисами. А в руїнах ольмекського міста (сучасний Сан-Лоренсо, штат Веракрус) був виявлений найдавніший в Америці двокілометровий кам'яний водопровід, схожий на римські акведуки.

З появою великого міста-держави Теотіуакана (ацтекською — "місто, де жили боги") у II ст. до н. е. — VII ст. н. е. за півсотні кілометрів на північний схід від сучасного Мехіко почався так званий класичний період культур Мезо-америки. В епоху розквіту Теотіуакан мав площу до 28 кв. км і близько 80 тис. мешканців, а серед його споруд виділяються два головних храми, присвяче¬них Сонцю (на піраміді висотою в 64,5 м) та Місяцю (висота піраміди — 42 м), а також грандіозне святилище Кетцалькоатля (Пернатого Змія) — одного з найбільш шанованих божеств Мезоамерики. Вчені підрахували, що на будів¬ництві цих гігантів не менше 30 років працювало близько 20 тис. осіб. Але про¬тягом VII—VIII ст. цивілізації "класичного періоду" були зруйновані нашес¬тям тольтеків, які прийшли з Північної Мексики й створили власну культуру, сповнену своєрідної похмурої виразності. Серед руїн їхньої столиці Толлана й досі височіють чотириметрові статуї суворих воїнів із зображеннями метели¬ків на грудях, що символізували планету Венеру, — одне з втілень Кетцалько-атля.

Тоді ж на південному сході Мексики й на території Белізу, Гондурасу та Гватемали найвищого розквіту досягла перша велика міська цивілізація Ме¬зоамерики — майя, що налічувала близько 100 міст-держав (Паленке, Копан, Чичен-Іца, Тікаль, Ушмаль). їх очолювали правителі зі спадковою владою, що призначали начальників дрібніших містечок та селищ, зобов'язаних сплачу¬вати данину і виставляти загони воїнів.

Майя володіли вражаючими математичними й астрономічними знаннями: тривалість сонячного року в їхньому календарі була визначена навіть точніше, ніж у григоріанському. Вчені майя прогнозували затемнення Сонця і Місяця й навіть розрахували траєкторію руху Венери. Майя винайшли оригінальну сис-тему ієрогліфічного письма. Проте майже всі книги майя були знищені після заборони їх католицькою церквою в XVI ст., збереглося лише чотири рукопи¬си. У X ст. прекрасні міста майя знелюдніли, при звістці про вторгнення толь¬теків населення залишило їх. Лише на півострові Юкатан виникла майя-толь-текська держава, столицею якої стало місто Чичен-Іца, а після його загибелі наприкінці XII ст. — Майяпан. Міжусобні війни призвели до зруйнування найбільших міст майя, що значно полегшило завоювання регіону іспанськими конкістадорами.

Із занепадом цивілізації майя з півночі сучасної Мексики почали рух на південь ацтеки, які після довгих поневірянь поселились на озері Тескоко, пе¬рейшли до землеробства і близько 1325 р. на одному з островів заснували Мехі-ко-Теночтітлан. Через півтора століття місто стало центром царства, що охоп¬лювало всю Центральну Мексику, й найвищого розквіту досягло при Монтесу¬мі II {1503—1520}. Ацтекські міста мали правильне планування, частково пов'язане з поділом землі між родами на прямокутні ділянки. Як і в інших народів тогочасної Мезоамерики, величезне місце в житті ацтеків займала ре¬лігія, можливо, найжорстокіша у Новому світі, оскільки боги вимагали люд¬ських жертвоприношень щоденно — інакше світу загрожувала б загибель.

Однак абсолютний теократичний характер влади верховного правителя й міжусобна боротьба індіанських вождів, які вступали в союзи з чужоземними загарбниками проти своїх суперників, сприяли завоюванню регіону Іспанією. Відоме ж відставання в розвитку цивілізацій Мезоамерики від західної було викликане передусім кастовим общинним ладом, нерозвинутими міжнарод¬ними зв'язками, труднощами освоєння нового континенту за переважання кам'яних знарядь і відсутності тяглової худоби.

Зі шкільної лави широко відомий парадокс: новий континент для євро¬пейців відкрив генуезець X. Колумб (1451—1506), коли його кораблі вночі 12 жовтня 1492 р. досягли острова Сан-Сальвадор з групи Багамських остро¬вів, але не усвідомив цього, вважаючи, що дістався західним шляхом до Індії. Флорентійський мореплавець-журналіст Америго Веспуччі (1454—1512) не відкрив його, але першим висловив припущення, що невідомі землі — Новий світ, однак цього було досить, аби в його назві увічнилося ім'я флорентійця.

Лотаринзький картограф Мартін Вальдземюллер (1470—1521), запропону¬вавши в 1507 р. назвати четверту частину світу країною Америго, або Амери¬кою, не мав на меті зменшити таким чином славу вже мертвого Колумба, оскільки географи того часу не мали сумнівів, що генуезець і флорентієць від¬крили різні землі (щоправда, сам Веспуччі ніколи не стверджував, ніби від¬крив новий материк, але захоплююче описав його в листах про свої плавання до банкіра П. Медичі, які передруковувалися в багатьох країнах Європи). Створюючи нову географічну карту, М. Вальдземюллер назвав спершу Амери¬кою лише північно-східну частину Бразилії, тоді як в Іспанії тривалий час на картах вживалися назви Індія, Вест-Індія, апотімНовийсвіт.Колиз'ясувалося, що Америка — єдина частина світу, картограф, можливо, зрозумівши помил-ку, спробував вилучити з повторного видання своєї книги "Вступ до космогра¬фії" ім'я Веспуччі. Проте назва Колумбія вже не мала успіху, а найменування Америка міцно закріпилося за новою частиною світу.

Вона відразу ж стала об'єктом колоніальної експансії Іспанії й Португалії, тому Папа Римський Олександр VI Борджа в 1493 р. своєю буллою визначив лінію поділу сфер їхніх інтересів у Західній півкулі, уточнену 7 червня наступ¬ного року Тордесільяським договором. Межа проходила через обидва полюси й перетинала Атлантику на відстані понад 2 тис. км від західної околиці остро¬вів Зеленого Мису. Землі на схід від цієї лінії визнавалися володіннями Порту¬галії, а на захід — Іспанії. Спеціальна іспано-португальська комісія мала точ-но визначити демаркаційну лінію до кінця 1495 р., але внаслідок постійних конфліктів це завдання не було виконане. Зрештою, в 1777 р. угода була скасо¬вана. Криваві експедиції Н. де Бальбоа 1513 р., Е. Кортеса 1519—1521 і 1524—

1526 рр., Ф. Пісарро 1524 і 1531—1537 рр. та інших конкістадорів призвели до утвердження іспанського панування на території Мексики, Центральної й Південної Америки, за винятком Бразилії, яку завоювала Португалія, і Гвіа¬ни, захопленої Британією, Нідерландами та Францією.

Конкіста супроводжувалася масовим винищенням індіанців і руйнацією пам'яток їхньої культури, але водночас була одним із найважливіших фак¬торів первісного нагромадження капіталу й формування світового ринку. Ма¬совий наплив американського золота й срібла до Західної Європи протягом XVI ст. спричинив загальну інфляцію й подорожчання товарів народного спо¬живання на 1000—1400 %, що у свою чергу миттєво збільшило попит на сіль¬ськогосподарські продукти й сировину з ЦСЄ та сприяло утвердженню там крі-посницьких порядків. Однак водночас колонізація Нового світу прискорила процес розвитку капіталізму в Західній Європі та сприяла інтеграції безкраїх просторів колоній у світову систему господарювання. У 1535 р. з володінь Іс¬панії на території сучасної Мексики й південно-західних штатів США було сформовано віце-королівство Нова Іспанія, але окремі області, номінально під¬владні віце-королю, фактично були самостійними політико-адміністративни-ми одиницями під керівництвом генерал-капітанів, які підпорядковувалися безпосередньо метрополії (зокрема, більшу частину Центральної Америки за¬ймало генерал-капітанство Гватемала). Грабіжницька політика колонізаторів і різні обмеження, що гальмували розвиток продуктивних сил колоній, викли¬кали невдоволення широких верств населення. Окремі представники опози¬ційної креольської верхівки сподівалися домогтися відокремлення від Іспанії за допомогою ворожих їй держав, передусім США й Франції.

Антиколоніальна боротьба народів регіону. Однак у Новій Іспанії, на від¬міну від інших колоній, 16 вересня 1810 р. (цей день відзначається в Мексиці як головне державне свято — День незалежності) на боротьбу за суверенітет під проводом сільського священика Мігеля Ідальго (1753—1811) піднялися широкі маси індіанців і метисів. Він не відважився на штурм столиці Нової Іс¬панії й перейшов до Гвадалахари, де видав декрети про звільнення рабів, ска¬сування подушного податку, ліквідацію торговельних монополій та повернен¬ня індіанцям віднятих у них земель. Це змусило креольську знать, яка спершу підтримувала повстання, перекинутися на бік колонізаторів, що полегшило розгром революційної армії. Та невдовзі патріоти продовжили боротьбу, а ре¬волюція 1820—1823 рр. в Іспанії позбавила Мадрид можливості перекинути до Америки нові війська. Вона ж примусила великих мексиканських поміщи¬ків і купців, військово-бюрократичну верхівку, що побоювалися проведення новим іспанським урядом ліберальних реформ, стати на шлях відокремлення від метрополії. Колоніальна армія під командуванням полковника Августина де Ітурбіде (1783—1824), що спершу брав активну участь у каральних операці¬ях проти патріотів, у вересні 1821 р. раптово захопила всі важливі центри кра¬їни і вступила в Мехіко, де й було задекларовано незалежність країни. Наступ-ного року Ітурбіде оголосив себе імператором, але невдовзі зрікся престолу. В країні утвердився республіканський лад, закріплений першою конституцією від 4 жовтня 1824 р. Тоді ж було вирішено перейменувати нову державу на честь її столиці, назва якої у свою чергу походила від одного з ацтекських пле-мен.

Після краху режиму Ітурбіде було визнано незаконним приєднання до Мексики генерал-капітанства Гватемала, і 1 липня 1823 р. з'явилася Федера¬ція Центральної Америки. Однак у 1838—1839 рр. внаслідок громадянської війни між лібералами й консерваторами вона розпалася на Республіку Гвате¬малу (108,9 тис. кв. км), Республіку Гондурас (112,09 тис. кв. км), Республіку Коста-Ріку (51,1 тис. кв. км), Республіку Нікарагуа (129,5 тис. кв. км) й Рес¬публіку Ель-Сальвадор (21,04 тис. кв. км). Визвольний рух у країнах Серед¬ньої Америки, як і макрорегіону в цілому, за винятком Бразилії, був спрямо¬ваний проти абсолютизму і зіграв роль буржуазної революції: у них утвердив¬ся республіканський лад і запроваджені ліберально-демократичні конституції на кшталт США; покінчено з торговельними монополіями, заборонами і обме¬женнями на підприємницьку діяльність; відмінені подушний податок і трудо¬ва повинність; ліквідована інквізиція; майже повсюдно скасовані рабство, дворянські титули та інші атрибути феодалізму; активні учасники визвольної боротьби частково отримали землю.

Проте Війна за незалежність 1810—1826 рр. не привела (за деякими винят¬ками, наприклад, у Парагваї) до докорінних змін соціально-економічної структури: велике землеволодіння загалом залишилося недоторканним, помі-щики-латифундисти й католицька церква повністю зберегли свої політичні позиції, індіанці, негри й метиси залишилися у пригнобленому становищі.

До того ж слабкі у військовому й економічному аспектах нові незалежні держави стали об'єктом зовнішньополітичної експансії провідних імперіаліс¬тичних країн, передусім США. Рабовласники південних штатів США вже в 1835 р. організували вторгнення збройних загонів до мексиканського Техасу й проголошення там "незалежної республіки", а в 1845 р. Білий дім остаточно анексував Техас. Наступного року, спровокувавши прикордонну сутичку на березі річки Ріо-Гранде, США офіційно оголосили війну Мексиці, яку та про¬грала. За мирним договором від 2 лютого 1848 р., до США відійшло 3/5 тери¬торії південного сусіда — весь Техас, Каліфорнія й Нова Мексика, загалом 2,3 млн кв. км. Як компенсацію Вашингтон сплатив Мехіко 15 млн дол. і взяв на себе задоволення фінансових претензій американських власників до мекси¬канського уряду на суму 3,2 млн дол. У 1853 р. США примусили Мексику по¬ступитися за мізерну суму ще частиною території, тому в її складі залишилося 1972,55 млн кв. км.

Найвідомішим виявом латиноамериканської політики "великого кийка" США на початку XX ст. стала Панамська криза. Коли акціонерна компанія з прокладання перешийком міжокеанського каналу збанкрутіла і з гучним скандалом була ліквідована, її права й майно в 1902 р. перейшли до США. Про¬те сенат Колумбії відкинув запропонований США нерівноправний договір про канал, тоді Білий дім вирішив використати рух за автономію Панами. 2 листо¬пада 1903 р. до перешийка було відряджено американський флот, що блокував колумбійську армію, а наступного дня в Панамі спалахнуло повстання й була проголошена незалежність. США негайно визнали Республіку Панама (78,2 тис. кв. км) і вже 18 листопада уклали з нею кабальну угоду, за якою узурпували право гарантувати незалежність країни, а та змушена була посту¬питися їм "на вічні часи" територією майбутнього каналу шириною в 10 миль.

Лише з приходом до влади в Панамі 11 жовтня 1968 р. уряду Омара Торрі-хоса (1929—1981) Національна асамблея країни ухвалила нову конституцію, де було зафіксовано, що "територія країни ніколи не може бути віддана чи від¬чужена, тимчасово або частково, іноземній державі". Тоді ж розпочався новий тур американо-панамських перемовин, що увінчалися підписанням 7 вересня 1977 р. Договору про Панамський канал і Договору про його постійний нейтра¬літет та функціонування. Вони передбачали скасування всіх раніше укладе¬них угод щодо каналу, перехід його з 1 січня 2000 р. під повний контроль Па¬нами і ліквідацію американської зони. Щоправда, Вашингтон зберіг право втручання у випадку виникнення загрози судноплавству Панамським кана¬лом. Нині країна живе за рахунок вільної економічної зони Колон, надання конфіденційних банківських послуг, забезпечення зручного прапора реєстра¬ції для торговельних суден, продажу нерухомості американським і канад¬ським пенсіонерам.

4.2.2. Політичний розвиток Мексики в новітню добу

У Мексиці після перемоги революції 1910—1917 рр., що увінчалася при¬йняттям Установчими зборами 5 лютого 1917 р. чи не найдемократичнішої на той час конституції у світі, встановилася нетипова для регіону стабільність: регулярно проводилися президентські й парламентські вибори, всі президенти обиралися від Інституційно-революційної партії (ІРП) за графіком і відповідно до конституції країни на шість років, потім успішно завершували свою каден¬цію. Мексиканські уряди (формуються й очолюються президентом) здійсню-вали економічну політику, що ґрунтувалася на активному втручанні держави в економіку, потужному державному секторі й пошуках компромісу між дер¬жавою, підприємцями та працівниками в інтересах країни. Але серйозна фі¬нансово-економічна криза 1980-х років засвідчила необхідність зміни еконо¬мічної моделі й демократизації політичної системи.

Уряди президентів Мігеля де ла Мадрида {1982—1988} і Карлоса Салінаса де Гортарі {1988—1994} змушені були погодитися з вимогами міжнародних фінансових організацій-кредиторів (Мексика мала зовнішній борг понад 100 млрд дол.) і взяти на озброєння неоліберальну модель, за цей час було при¬ватизовано 75 % державних підприємств і банків. Значною мірою зведення до мінімуму державного регулювання диктувалося й глобальними тенденціями, передусім необхідністю прискореної інтеграції в межах НАФТА.

Проте у 1987 р. всередині ІРП виник так званий Демократичний рух на чолі з популярним політичним діячем Куаутемоком Карденасом (1934). На¬ступного року за участю колишніх соціалістів та комуністів він створив ліво-центристську Партію демократичної революції (ПДР), що виступила з гострою критикою неоліберальних реформ, проти транснаціоналізації економіки та втрати національного контролю над ключовими галузями господарства, за не¬залежну зовнішню політику та збереження національного суверенітету.

До того ж 1 січня 1994 р., коли НАФТА набувала чинності, у південному й найвідсталішому штаті Чіапас, де живе півмільйона індіанців-майя, спалах¬нуло збройне повстання, учасники якого заявили про створення Сапатистської армії національного визволення (начесть героя революції 1910—1917 рр. Емі-ліано Сапати (1879—1919)). Причиною виступу стали гігантські вирубування лісів у рамках реалізації НАФТА, а також намір уряду створити на багатих нафтою й ураном індіанських землях величезну промислову зону. Повсталі до¬моглися виведення Федеральних військ з території штату, а парламент ухва¬лив закон про гарантії прав індіанців, однак боротьба продовжилася, щоправ¬да, мирними засобами.

Політична нестабільність викликала відплив капіталів, і в грудні 1994 р. Мексику вразила жахлива фінансова криза. Наслідки її загалом були ліквідо¬вані лише наприкінці 1997 р. завдяки наданню США і МВФ гарантійної пози¬ки у 50 млрд дол., забезпеченої нафтовими запасами країнами. Водночас Мек¬сика досить швидко просунулася до політичного плюралізму, коли в жовтні 1996 р. на базі домовленостей, досягнутих між президентом Ернесто Седільо Понсе де Леоном {1994—2000} та лідерами представлених у Національному конгресі партій, було прийнято новий виборчий закон. Відповідно до нього вперше в історії країни Федеральний виборчий інститут став незалежним від виконавчої влади щодо координації й фінансування процесу голосування. Були створені механізми прозорих та чистих виборів, а при формуванні сенату для забезпечення ширшого партійного представництва впроваджено змішану систему: 96 членів (по три від кожного суб'єкта федерації — 31-го штату й фе¬дерального округу) обираються на шість років за мажоритарним принципом, 32 — в єдиному загальнонаціональному багатомандатному окрузі за пропо¬рційною системою на основі партійних списків. Аналогічно формується й па¬лата депутатів: 300 депутатів обираються на три роки в одномандатних окру¬гах на основі мажоритарної системи відносної більшості, 200 — у п'яти багато¬мандатних округах за пропорційною системою. Причому та сама політична партія в сумі не має права посідати понад 300 місць у нижній палаті, а вибор¬чий поріг був підвищений з 1,5 до 2 % .



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал