Зміст вступ



Сторінка36/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   40

СІНА з великим небажанням пішли на розширення своїх зобов'язань у пів¬денній частині Тихого океану, погодившись на паралельне з укладенням мир¬ного договору з Японією створення військово-політичного блоку ANZUS (Australia, New Zealand, United States) лише у вересні 1951 p. Австралія у свою чергу стала однією з небагатьох країн, які істотно допомогли СНІА в Ко¬рейській війні (4,5-тисячний контингент), а на початку 1960-х років — після створення Малайзії — офіційні Канберра й Веллінгтон підтримали Британію в конфронтації з Індонезією. У 1971 р. Австралія й Нова Зеландія стали учасни-ками військово-політичного блоку ANZUK (Australia, New Zealand, United Kingdom), створеного для оборони Малайзії та Сінгапуру.

Австралійський уряд прагнув довести Білому дому, що на нього можна по¬кластися у вирішенні міжнародних проблем, і взяв участь у В'єтнамській ві¬йні (як і Нова Зеландія). Але відрядження на неї новобранців викликало су¬перечливу реакцію всередині Австралії й спричинило перемогу лейбористів на парламентських виборах у грудні 1972 p., після чого лівий прем'єр-міністр Е.Г. Уїтлем ініціював надання державної незалежності Папуа-Новій Гвінеї, дипломатичне визнання КНР, припинення військово-фінансової допомоги сайгонському режиму та проамериканському урядові Камбоджі й боротьбу з расизмом усередині Співдружності Націй.

У Новій Зеландії в 1984 р. лейбористський уряд Д. Лонгі (1942—2005), вчасно відчувши близьке завершення "холодної війни", виступив проти про¬ведення Францією ядерних випробувань на тихоокеанських атолах, заборонив

доступ до портів країни американських та інших військових суден з ядерною зброєю на борту й атомними двигунами, а також проголосив Нову Зеландію і навколишню 200-мильну акваторію без'ядерною зоною, задекларувавши на¬мір досягти перетворення на таку зону всієї південної частини Тихого океану. Для цього в серпні 1985 р. в Аваруа, адміністративному центрі Островів Кука, було скликано XVI сесію Південно-тихоокеанського форуму (заснований

5 серпня 1971 р. з метою сприяння регіональній політичній співпраці; 27 жовт¬ня 2000 р. перейменований у Форум тихоокеанських островів), що об'єднував Австралію, незалежні країни Океанії й новозеландські автономні території.

6 серпня 1985 р. учасники форуму підписали Договір про створення без'ядерної зони у південній частині Тихого океану (договір Раротонга, за назвою острова, де він був укладений). Угода забороняла державам-учасницям виробляти, на¬бувати чи отримувати будь-які ядерні вибухові пристрої, а також здійснювати поховання радіоактивних відходів чи інших радіоактивних речовин у межах зони дії Договору. На півдні вона проходить 60° південної широти, на півночі — екватором, на заході — між територіальними водами Австралії й Індонезії, на сході — суміщається з кордоном Договору про заборону ядерної зброї в Ла¬тинській Америці від 14 лютого 1967 р. ("Договір Тлателолко").

На початку XXI ст. Австралія й Нова Зеландія приділяють підвищену ува¬гу контактам із державами АТР, передусім азіатськими, поглибленню регіо¬нальних інтеграційних процесів, зокрема в економічній площині. Незалежно від партійного складу урядів обидві держави займають активну позицію з низ¬ки важливих міжнародних проблем, концентруючи зусилля на роззброєнні, у тому числі обмеженні ядерних озброєнь і забороні ядерних випробувань, вирі¬шенні регіональних конфліктів, захисті довкілля. Як Австралія, так і Нова Зеландія беруть помітну участь у миротворчих операціях ООН, зокрема у Схід-ному Тиморі й Іраку. Отже, Австралія й Океанія належать до найстабільніших макрорегіонів світу, де чисельно переважають малі й карликові держави, як правило, зі сприятливими для розвитку туризму й рекреації умовами.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. У чому унікальність тваринного й рослинного світу Австралії та Нової

Зеландії?

2. Які галузі економіки є визначальними для Австралії й Нової Зеландії?

3. Проаналізуйте проблему аборигенів Австралії та маорі Нової Зеландії.

4. Охарактеризуйте державний лад Співдружності Австралії.

5. З'ясуйте особливості внутрішньої й зовнішньої політики Нової Зеландії.

Розділ 4

ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА

4.1. Латинська Америка як країнознавчий регіон 4.1.1. Загальна характеристика

Латинська Америка — макрорегіон, розташований у Західній півкулі між південним кордоном США на півночі й Антарктидою на півдні. Він включає південну частину материка Північна Америка (Мексика, Центральна Амери¬ка, острови Вест-Індії) й материк Південна Америка, що розділені Дар'єнським перешийком (іноді межу між материками проводять Панамським переший¬ком, через який у 1904—1914 рр. військове міністерство США проклало суд¬ноплавний канал). Із заходу Латинська Америка омивається Тихим океаном, зі сходу — Атлантичним. На її території розташовано 33 самостійні держави та 13 залежних територій загальною площею 22,8 млн. кв. км, що становить близько 14 % суходолу земної кулі. Населення становить понад 600 млн осіб, а 201-мільйонна Бразилія посідає п'яте місце у світі за чисельністю.

Етимологічно термін "латинська" відображає основу романських мов (іс¬панської, португальської та французької), якими володіє абсолютна більшість мешканців регіону, але він, звичайно, умовний, оскільки в Карибському ба¬сейні поширені англійська й нідерландська мови. Термін був запроваджений французькими географами у середині XIX ст., коли імператор Наполеон III Бо-напарт виношував агресивні плани створення в Новому світі Латинської імпе¬рії, що включала б колишні колонії Іспанії. З огляду на це з 40-х років XX ст. в Іспанії, Португалії й південноамериканських республіках набув поширення синонімічний термін Ібероамерика, запозичений з німецької літератури. На території Латинської Америки виокремлюють декілька субрегіонів: Середню Америку, або Мезоамерику (Мексика, країни Центральної Америки і Вест-Індії) лаплатські країни (Аргентина, Бразилія, Парагвай, Уругвай), андські країни (Болівія, Венесуела, Колумбія, Перу, Чилі), причому Аргентину, Па¬рагвай, Уругвай та Чилі іноді називають країнами Південного конуса.

Особливості рельєфу Латинської Америки зумовлені наявністю в її геоло¬гічній будові двох різнорідних структурних елементів: давньої південноамери¬канської платформи й молодшого, що й досі розвивається, рухливого поясу Кордильєр (іспан. — "гірські ланцюги"), які в Південній Америці називають¬ся Андами (мовою інків — "мідні гори"), їхнім відгалуженням є Антильська острівна дуга. Першій відповідають давні плоскогір'я і плато на сході Півден¬ної Америки — Гвіанське, Бразильське й Патагонське та пояс низин і рівнин у центральних районах материка — Льянос-Оріноко, Амазонська, Гран-Чако, Пампа. Пояс Кордильєр-Анд становить найдовшу у світі систему хребтів і гір¬ських масивів, що простягнулася вздовж тихоокеанського узбережжя на 18 тис. км. Найбільшою вершиною Західної півкулі є аргентинська Аконкагуа (6959 м) поблизу кордону із Чилі. А на болівійсько-перуанському кордоні роз¬ташоване найбільше з високогірних озер світу — Тітікака (3812 м, 8300 кв. км). Анди характеризуються частими руйнівними землетрусами (Мехіко, 1985 р.; Перу, 2007 р. тощо) й виверженнями вулканів (колумбійський Невадо дель Руїс, 1986 р.; мексиканський Попокатепетль, 2000 р. тощо), саме там знахо¬диться найвищий діючий вулкан Землі — Котопахі (5897 м, поблизу еквадор¬ської столиці Кіто).

Складністю геологічної будови визначається багатство й різноманітність корисних копалин Латинської Америки, запаси яких із розширенням геолого¬розвідувальних робіт зростають, незважаючи на інтенсивну експлуатацію. На макрорегіон припадає 20 % світових запасів нафти, 25 — залізних та олов'яних руд і бокситів, ЗО — чорних і легуючих металів (хром, нікель, цинк, марганець та ін.), сірки та срібла, понад 40 — мідних руд, 55 % рідкісних і розсіяних ме¬талів (алюміній, титан, стронцій, ніобій, літій, молібден та ін.). За запасами деяких корисних копалин окремі латиноамериканські держави посідають провідні місця у світі, зокрема Бразилія — за залізною рудою, ніобієм, берилі¬єм і гірським кришталем; Чилі — за міддю, молібденом та селітрою; Мексика — за графітом і сріблом; Болівія — за літієм та оловом, Колумбія — за кам'яним вугіллям. Великі запаси нафти й природного газу зосереджені у Венесуелі (97,77 млрд барелів нафти і 4,983 трлн куб, м газу), Мексиці (12,42 млрд ба-релів нафти і 359,7 млрд куб. м газу) й Бразилії (13,2 млрд барелів нафти і 364,2 млрд куб. м газу).

З огляду на географічне розташування переважно в низьких широтах (при цьому суходіл найбільшу площу має поблизу екватора) Латинська Америка отримує багато сонячного тепла, тому для більшої її частини характерні еква¬торіальний, субекваторіальний і тропічний типи клімату із середньомісячни¬ми температурами понад +20 °С, сезонні ж відмінності виявляються у зміні режиму опадів, а не температур. Це створює сприятливі умови для цілорічної вегетації рослин і дає можливість вирощувати всі тропічні плантаційні та спо¬живчі сільськогосподарські культури.

Сезонні коливання температур яскраво виражені лише на крайній півночі та півдні Латинської Америки, що заходять у субтропічні та помірні широти (у чилійській столиці Сантьяго, наприклад, середня температура січня +20 °С,

липня 1-8 °С, а на Вогняній Землі — відповідно +11 °С і +2 °С), а також у

гірських районах тропічних поясів. Короткочасні різкі зниження температу¬ри (аж до південного тропіка) бувають у випадку вторгнення з високих широт холодних повітряних мас, чому сприяє переважно меридіональна спрямова¬ність гірських хребтів. До того ж між окремими областями Латинської Амери¬ки є великі відмінності в кількості опадів та їхньому розподілі за сезонами. Якщо в Амазонії й на тихоокеанських схилах Екваторіальних Анд сезон дощів триває, практично, цілий рік, а річна норма опадів сягає 10 тис. мм, то на ти-хоокеанському узбережжі Перу й на півночі Чилі дощі випадають не кожен рік, а пустеля Атакама є однією з найсухіших на Землі (1—5 мм опадів на рік).

Кліматичні особливості Латинської Америки помітно вплинули на процес її заселення й господарського використання, досі вони створюють чималі про¬блеми при освоєнні нових територій. Водночас завдяки відмінностям у темпе¬ратурі й вологості на схилах Анд та в гірських долинах можна висаджувати різноманітні сільськогосподарські культури. Тому, на відміну від інших мате¬риків і регіонів, у Південній Америці не рівнини, а гори стали осередками фор¬мування великих землеробських цивілізацій — ацтеків, Наска, Мочіка, Тіуа-нако, інків та ін.

Країни Латинської Америки найкраще у світі забезпечені водними ресур¬сами. Найдовша річка планети — Амазонка (з витоком Укаялі — 6800 тис. км) є й найповноводнішою на планеті, пророку вона виносить в океан близько 6 тис. куб. км води — 15—17 % стоку всіх річок Землі. Загалом ріки Латин-і :-:ої Америки мають гідроенергопотенціал більш як 300 млн кВт. Із ґрунтів найродючіші знаходяться на півдні Бразильського плоскогір'я, у Середньому Чилі та на сході Аргентини (Пампа). Внаслідок тривалої матери¬кової ізольованості макрорегіон має своєрідну флору зі значною кількістю ен¬демічних видів, родів і навіть родин рослин. Ліси займають близько половини території регіону, а за площею постійно вологих вічнозелених екваторіальних лісів — гілей — Латинська Америка посідає перше місце на планеті. В лісах росте чимало дерев з цінною деревиною (червоне, бальса, сандалове та ін.) і рослин, які дають важливу технічну та медичну сировину (сейба, з насіння якої отримують олію, а з плодів — волокно, найголовніший каучуконос — ге¬вея, хінне та шоколадне дерева, кока та ін.). Регіон є батьківщиною таких ві¬домих культурних рослин, як ананаси, арахіс, кукурудза, соняшник, кілька видів перцю, картопля, помідори, квасоля тощо.

Тваринний світ Латинської Америки також багатий і оригінальний. Ніде більше не зустрічаються лінивці, мурахоїди, броненосці, американські страу¬си, лами гуанако. Водночас фауна регіону зберегла деякі риси спорідненості з тваринним світом Південної Африки і Австралії, що свідчить про давні зв'язки з ними, зокрема в регіоні зустрічаються представники сумчастих, характер¬них для Австралії.

У Латинській Америці щораз гостріше відчувається потреба поєднання економічного розвитку з раціональним використанням та охороною природ¬них багатств, адже, за підрахунками вчених, протягом останньої третини

XX ст. було винищено лісів більше, ніж за попередні 400 років. Під загрозою

зникнення знаходяться гілеї Амазонії — "легені планети", оскільки за збере-

ження нинішніх темпів вирубки вони припинять своє існування до середини

XXI ст. Площа територій під охороною не перевищує 1 % площі регіону (в Япо-

нії — майже 15 % , Танзанії — близько 10, СІЛА — понад 3 %), а пануючі мето-

ди землекористування призвели до повсюдного прискорення процесів ерозії

ґрунту. Зокрема, у "пшеничному поясі" аргентинської Пампи ними охоплено

не менше чверті угідь, у Мексиці — понад 70 %. Ще наприкінці 70-х років

XX ст. 17 провідних промислових зон Аргентини, Бразилії, Венесуели, Колум-

бії, Мексики, Перу, Уругваю та Чилі були оголошені екологічно загрозли-

вими.


4.1.2. Історичне минуле країн Латинської Америки

Формування сучасних націй Латинської Америки відбувалося на основі різноманітних етнічних і расових складових, тому вже 15 лютого 1819 р. скли¬каний у Венесуелі з ініціативи вождя Визвольної війни 1810—1826 рр. Симона Болівара (1783—1830) Ангостурський конгрес повсталих колоній проголосив рівність усіх мешканців колишніх іспанських володінь, незалежно від їх ет¬нічної належності. Завдяки таким революційним для свого часу рішенням країни макрорегіону відзначаються терпимістю до різноплемінності свого на-селення, а самобутня латиноамериканська цивілізація розвивається на основі рівноправного співіснування різноманітних культурних традицій і живиться їхнім взаємозбагаченням. В андських (кордильєрських) країнах, за винятком Коста-Рики (4,5 млн осіб), та в Парагваї (6,7 млн осіб) переважають індіанці й метиси, причому найбільш "індіанською" серед них є Болівія (9,9 млн осіб), де споріднені народи кечуа і аймара становлять 55 % населення. У сусідніх Перу (29,9 млн осіб) й Еквадорі (майже 14,8 млн осіб) кечуа становлять близько 45 % населення, у Гватемалі (13,5 млн осіб) приблизно 40 % мешканців — ін-діанці-майя, решта — метиси, у Мексиці (112 млн осіб) вони також становлять 60, а індіанці — ЗО % . Проте у Бразилії та країнах Карибського басейну (Вене¬суела — 26 млн осіб; Колумбія — 46 млн; Панама — 3,4 млн осіб; острови Вест-Індії), куди в XVI—XVIII ст. для роботи на плантаціях було завезено кілька мільйонів негрів із Західної Африки, багато людей з темним кольором шкіри. Майже 45 % бразильців — мулати й негри, у Домініканській Республіці

Латинська Америка

(9,8 млн осіб), Гаїті (9,6), Ямайці (2,84 млн осіб) та на Малих Антильських ост¬ровах цей показник часом перевищує 90 %, не випадково зазначені країни в ЗМІ часом іменуються другою Західною Африкою. У країнах пізньої колоні¬зації, масове заселення яких почалося у другій половині XIX ст., — Аргентині (41 млн осіб), Уругваї (3,5 млн осіб) та Коста-Ріці — переважають нащадки європейських емігрантів; індіанці, метиси і мулати становлять у них менше 10 % населення. Причому, на відміну від андських країн, у колонізації яких брали участь в основному вихідці з Іспанії, етнічний склад переселенців із Єв¬ропи тут був різноманітним: приїжджало чимало італійців, німців, слов'ян.

Від колишніх іспанських і португальських колоній за етнічним складом помітно відрізняються Гайана (748 тис. осіб), Суринам (487 тис.) та Тринідад і Тобаго (1,29 млн осіб), де 40—50 % населення становлять нащадки вихідців з Індостану. У латиноамериканських країнах можна зустріти людей з арабськи¬ми прізвищами, які, попри нечисленність, завдяки власній активності (біль¬шість із них — торговці й підприємці) змогли досягти високого становища на новій батьківщині. Зокрема, синами емігрантів-арабів були в 1990-ті роки президенти Аргентини (Карлос Сауль Менем (1930)) й Еквадору (Абдалла Бу-карам (1952) і Джаміль Мауад Вітт (1949)). Дедалі активніше останнім часом заявляють про себе японці, предки яких прибули на заробітки до Латинської Америки у 20—30-ті роки XX ст. Один з них — Альберто Фухіморі (1938) — у 1990 і 1995 рр. обирався президентом Перу.

Отже, на сьогодні абсолютна більшість країн Латинської Америки поліет-нічна. Наприклад, у Бразилії нині мешкають представники понад 80 етносів, в Аргентині та Мексиці — понад 50, в Болівії, Венесуелі, Колумбії, Перу та Чилі (16,7 млн осіб) — понад 25 (без урахування дрібних індіанських племен).

Із часів конкісти європейські завойовники примусово насаджували свої мови в Новому світі, тому в усіх латиноамериканських державах і територіях вони стали державними (чи офіційними). Іспанська й португальська мови функціонують у вигляді національних різновидів (варіантів), яким властива низка фонетичних, лексичних і граматичних особливостей (їх найбільше у розмовному спілкуванні), що пояснюється, з одного боку, впливом індіан¬ських мов, а з іншого — відносною автономністю розвитку. Індіанські мови після завоювання Латинської Америки були витіснені у вузьку сферу побуто¬вого спілкування пригніченого корінного населення. На сьогодні лише кечуа в Болівії та Перу, гуарані в Парагваї й кіхва та шуар в Еквадорі є другими дер¬жавними мовами, ними і деякими іншими (зокрема, у Гватемалі офіційно ви¬знано 23 індіанські мови існує писемність, видається література, яка, щоправ¬да, не набула значного поширення внаслідок низького рівня грамотності осно¬вної маси індіанського населення. В низці країн Карибського басейну в процесі міжнаціонального спілкування виникли так звані креольські мови, що сфор¬мувалися в результаті неповного засвоєння європейських мов (як правило, ан¬глійської та французької) темношкірими рабами. Таїтянська креольська мова стала державною поряд із французькою, а в Суринамі функціонує кілька кре¬ольських мов: сарамаккан — на англійській і португальській основі; джука і сранантонга — на англійській. Загалом, для значної частини населення Ла¬тинської Америки характерна двомовність (білінгвізм) і навіть багатомов-ність.

Протягом багатьох століть населення Латинської Америки зростало дуже повільними темпами, лише починаючи з 40-х років XX ст. цей процес різко прискорився, стабілізувавшись наприкінці століття на рівні 2,3 % . За прогно¬зами ООН, до 2025 р. населення Латинської Америки сягне 790 млн осіб. Ін¬тенсивне збільшення народонаселення регіону є наслідком швидкого знижен¬ня смертності у повоєнний період за збереження високої народжуваності. Уже на початку 80-х років XX ст. коефіцієнт смертності на 1000 мешканців стано¬вив у макрорегіоні 8, тобто був нижчим і від середньосвітового показника (11), і від рівня розвинутих країн — СІЛА (9) чи Західної Європи (11). З огляду на це в Латинській Америці склалася молода вікова структура населення: діти й підлітки до 15 років становлять близько 45 % населення регіону (для порів¬няння: в Європі цей показник — 25 % , у США — майже 30 %). Середня щіль¬ність населення становить трохи більше 22 осіб на 1 кв. км — це один із най¬менш заселених великих регіонів світу. Так, на вузькій приморській смузі, що становить 7 % території Бразилії, мешкає близько половини населення краї¬ни. Водночас величезні внутрішні райони й південь Латинської Америки за¬селені вкрай рідко, екваторіальні ліси в басейні Амазонки практично без¬людні. Тому макрорегіону властивий інтенсивний процес урбанізації: якщо в 1900 р. у містах проживало 10 % населення, то в 1940 р. — вже 34, в 1970 р. — 57, на початку 1990-х років — 74 %. За прогнозами ООН, цей показник у 2025 р. сягне 84 %.

Найвищу частку міського населення (85—91 %) мають країни Південного конуса й Венесуела. Причому якщо на початку XX ст. збільшення частки місь¬кого населення регіону відбувалося в основному за рахунок притоку емігран¬тів із Європи, то у другій половині минулого століття воно було викликане вну¬трішніми міграціями, пов'язаними з індустріалізацією та невирішеністю аграрного питання. У столичних агломераціях Мексики, Перу, Аргентини й Уругваю зосереджується від 25 до 50 % населення цих країн. Великий Мехіко (понад 26 млн осіб) і Сан-Паулу (близько 24 млн осіб) змагаються з Токіо за статус найбільшого міста Землі.

Релігійна структура населення Латинської Америки. Відзначається абсо¬лютним переважанням католиків (понад 90 %), оскільки в колоніальний пері¬од католицизм був єдиною обов'язковою конфесією, а належність до інших ві¬росповідань переслідувалась інквізицією. Після Війни за незалежність стала визнаватися і конституційно закріплюватися свобода віросповідання, а в низ¬ці держав (Бразилія, Гватемала, Еквадор, Мексика, Панама тощо) було про¬голошено відокремлення церкви від держави. Проте в Аргентині, Болівії, Ве-несуелі, Гаїті, Домініканській Республіці, Колумбії, Коста-Риці, Парагваї й Перу залишилося в силі так зване право на патронат, яке дає уряду підставу втручатися у церковні справи й надавати церкві державну допомогу. Колумбія (з 1887 р.) і Домініканська Республіка (з 1954 р.) пов'язані з Ватиканом кон¬кордатом — угодою щодо правового регулювання католицької церкви.

Другим після католицизму за кількістю вірних віросповіданням у Латин¬ській Америці є протестантизм, представлений великою кількістю різноманіт¬них церков і сект. Поширившись у регіоні у перші десятиріччя XIX ст., він став релігією більшості населення в багатьох країнах Вест-Індії. Зокрема, в Бразилії мешкає понад 28 млн протестантів (невипадково кандидат у прези¬денти країни від лівої Партії трудящих Лула да Сільва (1945) в жовтні 2002 р. обрав собі партнером як віце-президента текстильного магната й лідера про-тестантської громади Жосе Аленкара). З нехристиянських релігій у Латин¬ській Америці найширше представлені індуїзм та іслам (Гайана, Суринам та Тринідад і Тобаго), а на півдні континенту — юдаїзм (лише в Аргентині понад 400 тис. осіб).

4.1.3. Особливості економічного розвитку

З перших років іспано-португальського завоювання й до сьогодення у сві¬товій економіці за латиноамериканськими країнами зберігається роль експор¬терів мінеральної сировини та продуктів сільського господарства. Бразилія постачає на світовий ринок залізну руду (друге місце за видобутком у світі), олово (друге місце), марганцеву руду (третє місце), каву, какао і сою; Аргенти¬на — м'ясо, шерсть і пшеницю (половина всього експорту Латинської Амери¬ки), Чилі — мідь (перше місце), селітру і молібден (друге місце) та фрукти; Перу — руди кольорових металів (друге місце у світі за видобутком срібла, чет¬верте — цинку і свинцю). Ямайка, Суринам і Гайана входять до головних ви¬робників бокситів.

Після Другої світової війни внаслідок імпортозамінюючої індустріалізації в структурі промисловості латиноамериканських держав виросла частка важ¬кої індустрії (з 41 % в 1960 р. до 65 % на початку 90-х років), на провідні по¬зиції вийшли металообробка й машинобудування, а в останньому збільшилося значення суднобудування (Бразилія увійшла до п'ятірки найбільших суднобу¬дівників), виробництва локомотивів, автоматичних станків і комп'ютерів, а також літакобудування й електроніки.

У країнах — експортерах нафти (Венесуела, Мексика), а також в Аргенти¬ні, Бразилії й Колумбії помітного розвитку набула нафтохімія — виробництво пластмас, синтетичних волокон, каучуку, полімерів. Проте відносно різнобіч¬ну промисловість вдалося побудувати лише трьом латиноамериканським ве¬летням — Аргентині, Бразилії й Мексиці, де навіть з'явилися мікроелектроні-ка, робототехніка, аерокосмічна та ядерна енергетика.

Тих же країн торкнулася "зелена революція", але в цілому передові галузі економіки в Латинській Америці поєднуються з відсталим сільським госпо¬

дарством. Незважаючи на проведені в 60—70-ті роки XX ст. у багатьох країнах аграрні реформи, землеволодіння все ще характеризується тут двополюсною системою: з одного боку — величезні латифундії (1 % землевласників і досі володіє ледве не третиною угідь) з їхнім нераціональним використанням зе¬мельного фонду й відсталими аграрними відносинами; з іншого — великі маси малоземельних і безземельних селян.

Наслідки традиційної для Латинської Америки монокультури виявляють¬ся й досі — на 10 товарів припадає 3/4 вартості всієї продукції рослинництва, в якому провідну роль відіграють зернові (в низці країн Центральної Америки і Карибського басейну — кава, цукрова тростина і банани), залишається порів¬няно низьким й агротехнічний рівень сільського господарства. Загалом же на країни Латинської Америки припадає 15 % світового виробництва м'яса, 18 — кукурудзи, 19 — бавовни, 21 % — фруктів, а найважливішими сільсько-господарськими районами є Мексиканське нагір'я, аргентинська Пампа та східне узбережжя Бразилії. Близько 4/5 усієї продукції сільського господар¬ства виробляється у п'яти країнах — Бразилії, Мексиці, Аргентині, Венесуелі та Колумбії. Зокрема, Бразилія посідає перше місце у світі з виробництва ци¬трусових, тропічних фруктів, кави, цукрової тростини, друге — з вирощуван¬ня бананів, сої, виробництва яловичини і курятини.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал