Зміст вступ



Сторінка34/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   40

Однак новий режим виявився нестійким, у ході жорстокої боротьби за вл ду висунувся підполковник Менгісту Хайле Маріам, який швидко знищив св їх політичних суперників прозахідної орієнтації. Невдовзі він уклав Догов про дружбу та співробітництво з СРСР, після чого розпочав соціальні рефорл радянського зразка. СРСР припинив допомогу еритрейцям та Сомалі й пер орієнтувався на підтримку "соціалістичної Ефіопії", що стала його вірним с юзником у регіоні. Правлячий режим тримався при владі лише завдяки збро ній допомозі з боку СРСР та прибуттю до країни контингенту кубинських "і тернаціоналістів". У лютому 1978 р. за їхньої підтримки ефіопська арк звільнила Огаден, а роком пізніше повернула контроль над провінціями Тиі та Еритреєю. Це викликало ейфорію в керівництва країни, яке відразу взялося за націоналізацію промисловості й суцільну колективізацію. Неефективне господарювання, що збіглося в часі з надзвичайною засухою, призвело в 1984—1985 рр. до страшного голоду, в результаті якого померло понад 1 млн осіб. Невдовзі відновився партизанський рух у прикордонних провінціях. Си¬туація для уряду стала безнадійною після виведення з країни в 1989 р. кубин¬ських військ та припинення радянської військової допомоги. Внаслідок досяг¬нутих на переговорах у Лондоні домовленостей М.Х. Маріам 21 травня 1991 р. зрікся влади, а через тиждень Аддис-Абебу зайняли підрозділи Тигре (відтоді 28 травня відзначається в Ефіопії як Національний день).

Тимчасовим президентом країни став лідер Революційного демократично¬го фронту ефіопських народів (РДФЕН) Мелес Зенауї (1955). У липні того ж року РДФЕН скликав в Аддис-Абебі Конференцію з переходу до миру й демо¬кратії, що ухвалила Хартію перехідного періоду й Декларацію щодо Еритреї. Згідно з останньою, 23—25 квітня 1993 р. відбувся референдум, на якому 99,8 % учасників висловилися за незалежність Еритреї, що й була проголоше¬на 24 травня 1993 р. У грудні 1994 р. Конституційна асамблея прийняла новий Основний закон Ефіопії, що набув чинності 22 серпня наступного року й про¬голосив парламентарну Федеративну Демократичну Республіку Ефіопія, а М. Зенауї очолив уряд країни.

Республіка поділяється на дев'ять етнічних штатів і дві самоврядні адміні-: грації Аддис-Абеби та Дире-Дауа, причому перераховані в конституції етноси країни можуть будь-коли створити власний штат і відповідно до ст. 39 мають >г зумовив право на самовизначення, включно з правом на відокремлення. Дво-гілатний парламент складається з Палати народних представників, якій на¬лежить законодавча влада (547 депутатів, що обираються на п'ять років за ма-г грптарною системою), і Палати федерації, 108 депутатів якої обираються також на п'ятирічний термін Радами штатів. За результатами парламентських '- : рів 28 травня 2010і р. РДФЕН здобув 499 місць у Палаті народних пред-- ЕНИКІВ, Демократична партія сомалійського народу — 24, решту місць ио--:: ги дрібні партії етнічних меншин. Окрім прийняття законів, нижня пала-: :::рає президента й прем'єр-міністра, затверджує склад уряду, ратифікує шжнародні договори, впроваджує податки, затверджує бюджет, оголошує г: внчайний стан і війну, схвалює загальні напрями економічної політики, редерації трактує конституцію, вирішує спори між штатами й забез¬печує рівність та єдність народів Ефіопії.

Ще в грудні 1991 р. перехідний уряд Ефіопії ухвалив програму нової еконо-■пвоі політики, спрямованої на створення сприятливих умов для розвитку :ЗІГНОГО підприємництва в сільському господарстві й провідних галузях -:; :.:::-:п. Але економічні труднощі Ефіопії, де ВВП на одну особу в 2009 р.

зив лише 900 дол, за ПЕС, а близько 4,6 млн осіб щорічно потребують ::зо.іьчої допомоги, посилилися у зв'язку зі збройним територіальним - : пктом 1998—2000 рр. з Еритреєю. Лише сприятливі погодні умови на

Ефіопському нагір'ї дали змогу країні досягти в 2004—2009 рр. 9—10 % зро тання ВВП.

Сомалі. Набагато трагічнішим виявився перебіг подій у Сомалі, де тота.і тарний режим генерал-майора Мохаммеда Сіада Барре (1919—1995) з прип ненням наприкінці 1980-х років американської допомоги остаточно втраті рештки довіри з боку населення. Внаслідок цього у січні 1991 р. уряд М.С. Ба ре було повалено, але між його переможцями спалахнула запекла боротьба владу, що поставило під загрозу саме існування єдиної держави. Зокрема, : півночі країни (колишній британський протекторат) у травні 1991 р. старі шини клану іссак проголосили незалежну Республіку Сомаліленд (щоправд офіційно ніким не визнану).

Аби запобігти гуманітарній катастрофі, у квітні 1992 — березні 1995 і була проведена миротворча операція ООН, однак здійснювана без належі пропагандистської підготовки, вона мало сприяла припиненню конфлікту Сомалі. Внаслідок громадянської війни економіка країни, за винятком Соп ліленду, була практично повністю паралізована, цілком зруйнована інф] структура, фінансова система розвалилася. Хаос у Сомалі перетворив краї на плацдарм для ісламістських терористичних угруповань та притулок д більшості членів "Аль-Каїди", яким вдалося вирватися з Афганістану.

У 2002—2004 рр. у Найробі за міжнародного посередництва відбулися : реговори, що увінчалися обранням провідними сомалійськими кланами Пе хідної федеральної асамблеї (550 депутатів), проте її переїзд до Могадішо тримався з огляду на захоплення столиці в червні 2006 р. силами Вищої рг ісламських судів, що поширила свій контроль на весь південь країни. Ли наприкінці грудня того ж року, за підтримки ефіопських військ, які завдг поразки ісламістській міліції, перехідний федеральний уряд перебрався Могадішо. В жовтні 2008 р. він уклав із помірковано-ісламістським альянс нового визволення Сомалі угоду про спільне правління, що відкрило шлях виведення з країни ефіопських військ та обрання 31 січня 2009 р. президент Сомалі лідера Альянсу Шейха Шаріфа Шейха Ахмеда (1964); 14 жовг 2010 р. він призначив главою перехідного уряду Мохамеда Абдуллахі Моха да(1962).

Нігерія. Найкривавішим етнічним конфліктом Західної Африки стала і мадянська війна в найбільш населеній країні континенту — Нігерії. Пі мирного здобуття незалежності в країні почався період політичної нестабі ності, етнічні проблеми наклалися на релігійні й соціальні. Серед найбільг народів країни три (загалом 50 % населення) — фульбе, йоруба та хауса — с відують іслам, а представники четвертого (18 %) — ібо — є переважно хрш янами-католиками. Упродовж 1962—1966 рр. у Нігерії відбулося три війсі ві перевороти, внаслідок чого її економіка майже цілком розвалилася, і почг політичний хаос. У відповідь на переслідування етносу ібо мусульманами : полковник О. Оджукву (1933) оголосив 30 травня 1967 р. незалежність зас< них цим народом південно-східних районів країни, багатих на енергоносії

Сепаратистська Республіка Біафра навіть була визнана Танзанією, Габо¬ном, Берегом Слонової Кістки, Замбією та Гаїті, а федеральний уряд підтрима¬ли СРСР, США й Британія. Запросивши військових найманців з усього світу й таємно купуючи зброю у Франції та Португалії, Біафра оборонялася до сере¬дини січня 1970 р. Просування федеральних військ супроводжувалося геноци¬дом народу ібо, загальні втрати якого оцінюються в майже два мільйони жертв. Однак після перемоги глава військового уряду Я. Говон (1934) зробив усе від нього залежне, аби уникнути етнічної помсти і якнайшвидше залікувати за¬вдані війною рани.

Найближчий соратник Я. Говона О. Обасанджо (1937), який як командир дивізії морської піхоти особисто прийняв капітуляцію бунтівників, став пер¬шим в Африці військовим лідером, який 1 жовтня 1979 р. передав владу демо¬кратично обраному главі держави. Щоправда, після нетривалого періоду ци¬вільного урядування у грудні 1983 р. владу знов захопили генерали. О. Обасан¬джо вдруге очолив Нігерію 29 травня 1999 р. як переможець президентських виборів, висунутий Народною демократичною партією (НДП). Того самого дня він декретом запровадив чинну конституцію, що закріпила президентську форму правління. Глава держави, який обирається загальнонародним голосу¬ванням на чотирирічний термін (19 квітня 2003 р. О.Обасанджо здобув другий мандат), одночасно є главою уряду й верховним головнокомандувачем. Вищий законодавчий орган влади — Національна асамблея, що складається із Сенату (109 членів, які обираються загальним голосуванням на чотири роки по три від кожного з 36 штатів і 1 від федеральної столичної округи Абуджа) та Палати представників (360 депутатів з аналогічним терміном повноважень). Прези¬дент не має права розпускати Національну асамблею, а поділ повноважень між її палатами подібний до моделі США.

Демократичний розвиток Нігерії (свідченням чого стала одностайна відмо-за Сенату в травні 2006 р. затвердити конституційну поправку, що дозволила б О. Обасанджо балотуватися втретє, та перемога на виборах 21 квітня 2007 р. кандидата НДП — Умару Муси Ярадуа (1951—2010)) ускладнюється наявніс¬тю в суспільстві все ще помітних релігійних та етнічних суперечностей, на грунті яких час від часу спалахує кровопролиття. У північних штатах остан¬нім часом сильні позиції здобули ісламісти. Нігерія входить у десятку найбіль-и::х світових експортерів нафти (її розвідані запаси становлять 37,5 млрд ба-г-елів), що забезпечує 65 % бюджетних надходжень, хоча ВВП на одну особу в 1009 р. сягнув лише 2300 дол. за ПКС. У 2003 р. уряд країни розпочав здій-:нення нової економічної стратегії, спрямованої на зміцнення національної валюти, вдосконалення банківської системи, диверсифікацію джерел прибут-:-:ової частини бюджету, посилення контролю за використанням державних :-: мптів і боротьбу з корупцією, за рівнем якої Нігерія займає одне з провідних місць у світі. Важлива роль в економічному розвитку відводиться підвищенню ? -: г::лійної привабливості країни й реалізації приватизаційних програм, : тдусім щодо нафтовидобувних та енергетичних підприємств.

Розділ З

Конго. Іншим трагічним моментом у розвитку сучасної Африки став кон¬флікт між етнічно спорідненими тутсі-скотарями ("чорні сеньйори") та гуту-землеробами ("чорні раби"), коріння якого сягало доколоніальних часів, коли перші ще в XV ст. підпорядкували других, сприйнявши їхню мову. Локальні зіткнення між громадами набули особливої сили після проголошення у 1962 р. незалежності колишніх бельгійських колоній Руанди та Бурунді. Протягом наступних років там тривали етнічні чистки, під час яких гуту вигнали з Руан¬ди значну частину тутсі й організували масове знищення народності, звинува¬ченої в служінні "білому колоніалізму". Унаслідок такого геноциду лише в 1993—1994 pp. загинуло понад 1,5 млн осіб. У відповідь на звірства міліції гуту, тутсі-емігранти, за підтримки Уганди, в липні 1994 р. розгромили армію гуту й захопили владу в Руанді, а через два роки формування тутсі вчинили державний переворот у Бурунді. Тепер уже близько 2 млн руандійських і бу-рундійських гуту втекли до східнозаїрської провінції Ківу, де зберегли свою організацію та армію, створивши "державу в державі". Користуючись під¬тримкою місцевої влади, вони розпочали підготовку до реваншу, а в ролі об'єкта для помсти обрали місцевих тутсі. Ті організували власні збройні за¬гони й у жовтні 1996 р. підняли повстання, підтримане "Союзом демократич¬них сил визволення Конго" на чолі з Лораном Кабілою (1939—2001).

Війська Л. Кабіли за сприяння урядів Бурунді й Руанди розгорнули стрім¬кий наступ на Кіншасу, поклавши 17 травня 1997 р. край 32-літньому автори¬тарному правлінню президента Заїру Ж. Мобуту. Новий уряд отримав військо¬во-політичну допомогу від колишніх держав "соціалістичної орієнтації" — Анголи, Зімбабве, Намібії, Республіки Конго й Танзанії. Л. Кабіла, який швидко розсварився зі своїми союзниками-тутсі, Руандою й Угандою (почала¬ся так звана Велика континентальна війна), зробив акцент на ідеях панафри-канізму й континентальної солідарності.

Після вбивства змовниками Л. Кабіли 16 січня 2001 р. країну очолив його син — генерал-майор Жозеф Кабіла (1971), якому вдалося в жовтні 2002 р. укласти мирну угоду з Руандою, що звільнила східні провінції ДРК. Через два місяці, за посередництва екс-президента ПАР Н. Мандели, в Преторії було до¬сягнуто комплексної угоди щодо припинення вогню і створення перехідного уряду національної єдності. Ж. Кабіла здобув перемогу на президентських ви¬борах 29 жовтня 2006 p., отримавши 58 % голосів. Згідно з чинною конститу¬цією від 18 лютого 2006 р. двопалатний парламент ДРК складається з Націо¬нальної асамблеї (61 депутат обирається на п'ять років за мажоритарною сис¬темою, 439 — за пропорційною) й сенату (108 членів обираються провінційни¬ми зібраннями також на п'ятирічний термін). Пропрезидентська Народна пар¬тія за реконструкцію й демократію здобула 111 місць у Національній асамблеї й 22 — у сенаті (на виборах 27 листопада 2007 p.), Об'єднана лумумбістська партія — відповідно 34 і 2 мандати.

Нерозвинена інфраструктура ДРК, ненадійна законодавча база, корупція й недостатня відкритість державної економічної політики та фінансових опера¬

цій залишаються головними перешкодами для інвестицій і загального зрос¬тання економіки третьої за площею країни Африки (після Судану й Алжиру), що забезпечує 70 % світового виробництва кобальту й ЗО % — технічних алма¬зів. Тривала громадянська війна, яка породила 3 млн біженців і переміщених осіб, зробила з ДРК одну з найбідніших країн світу з ВВП на одну особу всього 300 дол. за ПКС. Лише з 2005 р. окреслилася тенденція до активізації гірничо¬добувного сектору, що забезпечило стале щорічне зростання ВВП.

Південно-Африканська Республіка. У Південно-Африканському Союзі після Другої світової війни відбувалися процеси, цілком протилежні за сутніс¬тю до загальної тенденції деколонізації макрорегіону. В результаті виборів 1948 р. новим керівником уряду став висуванець праворадикальної Націона-— стичної партії, заснованої у 1913 р., журналіст Даніель Малан (1874—1959), який свого часу добився офіційного статусу для мови африкаанс. Він започат-ував створення системи расової сегрегації, що отримала назву апартхайд (на цжкаанс — "відрубність", англ. форма — "апартеїд"). Парламент країни низку законів, які, зокрема, під страхом кримінального покарання зняли шлюби і статеві зносини між представниками різних рас, спільне - :ІБЯ:-:КЯ Й господарську діяльність. Для білих і темношкірих було визна-і окремий транспорт, місця публічного користування тощо. Протягом 1959—1963 рр. па базі 264 резервацій у країні було створено де-бантустанів — територій, призначених для виключного проживання зу-гів, коса, ндебеле, тсвана й інших темношкірих етносів, що мали часткову : - : ::к . Вони становили лише 13,7 % території країни, але там скупчилося 0 % П мешканців. Для темношкірих працівників підприємств за межами бан-гганів дозволялося тимчасово мешкати без родин у спеціально визначених Організаційним центром руху опору чорношкірої більшості країни Агі:::-:анський національний конгрес (АНК), на чолі якого на початку : років став син племінного вождя коса — Нельсон Мандела (1918). З огляду на розгортання процесу деколонізації "чорної Африки", уряд Ген-Фервуда (1901—1966) заявив у березні 1961 р. про вихід ПАС зі складу = ; ;ужн зеті націй, а 31 травня 1961 р. проголосив повну незалежність кра-назвою ПАР. її міжнародне становище ускладнилося з появою на пів-рубежах нових незалежних держав, які проголосили "соціалістичну — Анголи, Мозамбіку й Зімбабве. АНК відразу ж створив на їх-'риторії військові бази. У відповідь уряд ПАР вдавався до рейдів коман-! шроти "прифронтових держав", за сприяння Ізраїлю таємно реалізував зву ядерну програму (було змонтовано шість боєголовок потужністю по ютонн і проведено випробувальний вибух поблизу Антарктиди) і, поєдну-ш жорстоку боротьбу спецелужб та загонів цивільної самооборони білих із <ою поступок, оголосив про надання незалежності чотирьом бантуста-Е Транскею, Сіскею, Бопутатсвані й Венді. Однак жодна з країн світу не цих маріонеткових утворень, тоді впродовж 1982—1986 рр. було лік-ЇО практику "малого апартеїду", що полягала в системі побутових обме¬жень, й легалізовано низку громадських організацій, які декларували лояль¬не ставлення до існуючого режиму. Організовані АНК масові виступи згубно вплинули на рівень економічного розвитку ПАР, унаслідок припинення спів¬праці з ПАР банків Британії та США було підірвано довіру інвесторів, і розпо¬чався відплив капіталу.

Лідер Націоналістичної партії Фредерік де Клерк (1936), який у вересні 1989 р. став президентом ПАР і якого вважали прихильником "сильної руки", не виправдав покладеного на нього ультраконсерваторами довір'я, продовжив¬ши згортання політики апартеїду в рамках п'ятирічної програми демократич¬них реформ. У лютому 1990 р. він зупинив військову ядерну програму, легалі¬зував АНК і звільнив після 27-літнього ув'язнення Н. Манделу, а в травні того ж року на зустрічі з лідером АНК домовився про обопільне подолання насилля в ПАР. Наступного року було скасовано останні закони, на які спиралася сис¬тема апартеїду, а під час візиту до США у 1993 р. Н. Мандела закликав ООН скасувати економічні санкції щодо ПАР. Під час переговорів "круглого столу" Н. Манлела та Ф. де Клерк досягли порозуміння щодо порядку проведення перших у країні загальних виборів, які відбулися 26—28 квітня 1994 р. АНК тоді отримав 62 % голосів, поміркована зулуська Партія свободи "Інката" — 10 %, а Націоналістична партія — 20 % . З того часу 27 квітня святкується в ПАР як День свободи. 9 травня 1994 р. президентом країни було обрано Н. Манделу, причому Ф. де Клерк став його заступником. ООН негайно скасу¬вала всі обмеження на торгівлю та співпрацю із ПАР, визнавши тим самим остаточну ліквідацію режиму расової дискримінації в країні.

10 грудня 1996 р. Н. Мандела підписав першу демократичну конституцію держави. Вона встановлювала в ПАР унікальну форму правління, яку фахівці визначили "надпарламентською республікою" з елементами федералізму, оскільки дев'ять провінцій, що входять до складу країни, наділені власними конституціями й широкими повноваженнями, в тому числі законодавчою ав¬тономією. На загальнонаціональному рівні законодавча влада належить дво¬палатному парламентові, що складається з Національної ради провінцій (верх¬ня палата, 90 осіб, які обираються на п'ять років від кожного провінційного законодавчого органу) і Національної асамблеї (400 депутатів, які обираються теж на п'ять років за пропорційною системою). Спільне засідання обох палат парламенту утворює Конституційну асамблею, але повноваження палат в об¬ласті законодавства неоднакові: законопроекти можуть вноситися в будь-яку з палат, але фінансові — лише до Національної асамблеї. Всі ухвалені Націо¬нальною радою провінцій законопроекти передаються на затвердження Націо¬нальній асамблеї й навпаки, але верхня палата не має можливості провести свій законопроект всупереч позиції нижньої палати, якщо та відхилить його чи затвердить зі змінами. На виборах 22 квітня 2009 р. АНК здобув 264 місця в Національній асамблеї, опозиційний Демократичний альянс, заснований у 1998 р., — 67, "Інката" — 18.

Президент (з 9 травня 2009 р. — президент АНК Джейкоб Зума (1942)) оби¬рається Національною асамблеєю з числа депутатів на п'ять років, але не біль¬ше двох термінів. Він є главою держави й уряду, а також верховним головно¬командувачем, покликаним захищати конституцію й забезпечувати єдність нації. Президент підписує ухвалені парламентом закони, скликає палати на надзвичайні засідання, оголошує референдум і може бути відсторонений від влади шляхом винесення вотуму недовіри чи імпічменту. Основою урядової ді¬яльності в рамках офіційної "райдужної ідеології" толерантності є стратегія "Зростання, зайнятість, перерозподіл", що передбачає проведення в країні масштабних соціально-економічних перетворень в інтересах темношкірого на¬селення. ПАР залишається економічно найрозвиненішою індустріально-аграрною державою Африки, що за обсягом промислового виробництва вхо¬дить до двадцятки провідних країн світу. На неї припадає понад ЗО % ВВП (у 2009 р. — 504,6 млрд дол. за ПКС), 40 % промислової й ЗО % сільськогоспо¬дарської продукції континенту. Країна посідає четверте місце у світі за розроб-кою непаливних мінералів, їй належать провідні позиції за видобутком золота (21 % світового обсягу), металів платинової групи, ванадієвих руд, хромової й марганцевої сировини, четверте місце за видобутком алмазів, п'яте — вугілля, сьоме — урану. Але економічне зростання виявилося недостатнім, щоб лікві¬дувати безробіття, яке навіть офіційно сягає 24 % працездатного населення.

Політичні наслідки деколонізації країн регіону. Отже, у перші роки після деколонізації Тропічної й Південної Африки західний світ дивився крізь паль¬ці на диктаторські режими, вважаючи їх даниною перехідних періодів, а по¬декуди й необхідною умовою уникнення етнічних, релігійних та соціальних конфліктів. На думку європейських політологів, авторитарні системи в афри¬канських країнах були необхідним злом, спричиненим надзвичайно низьким рівнем загальної політичної культури населення, що "не доросло" до демокра¬тії. У зв'язку з цим країни Заходу толерували навіть таких одіозних правите¬лів, як напівбожевільного диктатора їді Аміна в Уганді 1971—1979 рр. чи ім-ператора-канібала Еддіна Ахмеда Бокассу в ЦАР 1966—1979 рр.

Ознаки демократичних змін в Африці, на південь від Сахари, з'явилися лише на початку 1990-х років, коли відразу в 12 країнах відбулися вільні ви¬бори. Причиною цих змін став розпад СРСР і припинення ідеологічно вмотиво¬ваної підтримки прокомуністичних режимів, з одного боку, а також остаточне засудження практики апартеїду країнами Заходу й політичні зміни в ПАР, з іншого. Серед країн, які намагаються побудувати демократичне суспільство, є навіть такі економічні "аутсайдери" континенту, як Бенін, Гвінея, Мадагас¬кар, Малі, Нігерія, ЦАР. Поряд із цим авторитарні режими утримуються при владі в Буркіна-Фасо, Нігері, Республіці Конго, Зімбабве й Чаді.

Водночас досить чітко позначився поворот до кращого і в справі миротвор-чості на континенті. До активу ООН і ОАЄ (9 липня 2002 р. на саміті глав дер¬жав і урядів африканських країн ОАЄ була реформована в Африканський Союз, а його першим лідером став президент ПАР Табо Мбекі {1999—2008}), окремих західних держав можна віднести успішне завершення великомасш¬табної операції з підтримання миру в Мозамбіку, впевнене просування проце¬су національного і міжрасового примирення у ПАР, стабілізацію внутрішньо¬політичного становища в Анголі, Ліберії й Сьєрра-Леоне, що відкрило шлях до припинення громадянських війн у цих країнах. Були також знайдені ефектив¬ні шляхи вирішення низки складних територіальних проблем: суперечки між Чадом і Лівією щодо смуги Аузу, статусу глибоководного порту Уолфіш-Бей у Намібії та ін. Вдалося попередити ескалацію внутрішніх конфліктів на Помор¬ських островах, в Лесото, Свазіленді, ЦАР, а також загострення прикордон¬них суперечок між Нігерією й Камеруном, Еритреєю та Єменом, Намібією і Ботсваною.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Чому Східна Африка вважається батьківщиною людства?

2. Охарактеризуйте етнічну й конфесійну карту Африки на південь від Са¬хари.

3. Проаналізуйте особливості господарського розвитку країн Тропічної й Південної Африки.

4. Чому Тропічна й Південна Африка стали жертвою колоніалізму?

5. З'ясуйте особливості процесів деколонізації в регіоні.

6. Проаналізуйте причини етнічних і міждержавних конфліктів у постко-

лоніальній Африці.

7. Які особливості державного ладу Південно-Африканської Республіки?

3.11. Австралія й Океанія

3.11.1. Загальна країнознавча характеристика

Австралія (7,687 млн кв. км; 21,52 млн осіб) — едина у світі держава, що повністю розташована на одному континенті (включно з прилеглими остро¬вами, найбільший із яких — Тасманія) на стикові двох океанів — Індійського й Тихого. Від Європи її відокремлює близько 20 тис. км, від США — 11— 15 тис. км, а від Індокитаю — 3,5 тис. км. Отже, Австралія суттєво віддалена від основних джерел військової напруженості, а тому її, практично, не торкну¬лися війни XX ст. (за винятком японського бомбардування міста Дарвіна на¬весні 1942 р.). На сьогодні одним із сприятливих факторів геополітичного ста-новища країни є відносна близькість до "нових індустріальних держав" ПСА.

В Австралії найпростіші серед материків обриси берегової лінії. Це най¬нижчий континент, 95 % якого сягає до 600 м, а найвища точка Австралій¬ських Альп — гора Косцюшко — 2228 м. У країні випадає у п'ять разів менше опадів, ніж у середньому в Африці, 2/3 території Австралії займають тропічні пустелі й напівпустелі. Річок (найдовша — Муррей, 2589 км, із притокою Дар-лінг — 2739 км) і озер мало. Більшість із них наповнюються водою лише після злив, що трапляється не кожен рік, і зникають через кілька тижнів; половина гідроресурсів країни зосереджена на Тасманії. Натомість новозеландські річ¬ки повноводні й багаті електроенергією, на Північному й Південному островах чимало озер вулканічного, тектонічного й льодовикового походження.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал