Зміст вступ



Сторінка33/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   40

У Тропічній і Південній Африці виявлені родовища майже всіх відомих ви¬дів корисних копалин, макрорегіон посідає перше місце у світі за покладами марганцевих руд, хромітів і танталу, золота й алмазів, платиноїдів, титану, кобальту, ванадію, бокситів, флюориту; друге місце — за родовищами міді, аз¬бесту, урану, берилію, графіту, сурми; третє — за запасами ртуті та залізної руди. Особливо багаті на корисні копалини прилеглі до Східноафриканського рифту південний схід ДРК та сусідні райони Замбії, східна частина ПАР, а та¬кож узбережжя Гвінейської затоки (нафта й природний газ). Лише в надрах ПАР зосереджено 91 % світових запасів марганцю, 82 — платиноїдів, 58 — хрому, 53 — золота, 50 — ванадію, до 20 % — алмазів.

Загалом на Тропічну й Південну Африку припадає приблизно п'ята части¬на всіх запасів гідроенергії планети. Нею протікає найповноводніша річка Східної півкулі — Конго (4320 км). Але водні ресурси макрорегіону розташо¬вані нерівномірно: найкраще забезпечені водою субекваторіальні області з ще¬дрими опадами й багатоводними впродовж усього року ріками. З віддаленням від екватора забезпеченість вологою і поверхневими водами зменшується, ся¬гаючи мінімальних показників у Південній Сахарі, Калахарі й пустелі Наміб. У процесі колонізації Африки європейськими державами не лише океан, а і ріки були шляхами проникнення вглиб материка, тому територія низки сучас¬них держав (Бенін, Гамбія, Гана, Сенегал та ін.) витягнута вздовж річок, які течуть із внутрішніх областей. Нерідко й самі держави мають назви, співзвуч¬ні з найменуванням рік, — Демократична Республіка Конго, Замбія, Нігер, Нігерія, Республіка Конго та ін.

Тропічна й Південна Африка — найжаркіший макрорегіон Землі, що зумовлено передусім його розташуванням в екваторіальних і тропічних широ¬тах. У більшості районів сума активних температур становить 6—10 тис. гра¬дусів, лише на південній окраїні материка й у горах Східної Африки ці показ-

Країни Азії, Африки, Австралії й Океанії

ники знижуються до 4—6 тис. градусів (у той час як для отримання врожаю навіть найбільш теплолюбної культури — фінікової пальми потрібно всього 5 тис. градусів). Така кількість тепла дає змогу вирощувати протягом року кілька врожаїв різноманітних культур, але цьому часто заважає відсутність вологи.

Тропічна й Південна Африка, за оцінками демографів, на кінець 2009 р. налічувала 825 млн осіб населення, тобто майже 12 % людності планети. Ма-крорегіон виділяється високими темпами природного приросту населення, ет¬нічним розмаїттям, відносно низьким ступенем урбанізації й досить нерівно¬мірним розселенням. За антропологічними особливостями населення пере¬важно поділяється на етноси негроїдної раси (53 %) й перехідні європеоїдно-негроїдні типи мешканців Джибуті, Еритреї, Ефіопії й Сомалі, а також "ко¬льорових" ПАР. Власними антропологічними особливостями вирізняються нечисленні нині пігмеї у басейні Конго, бушмени й готтентоти Південної Аф¬рики; населення Мадагаскару — мальгаші — належить до південних монголо¬їдів. До того ж внаслідок заселення окремих районів континенту європейцями в низці країн утворилося значне за чисельністю європеоїдне населення за ра¬хунок нащадків вихідців із колишніх метрополій. На сьогодні найбільше таке населення збереглося у ПАР (9,6 %), Ботсвані (7 %) й Намібії (6 %).

Складна й мовна карта макрорегіону, особливо у велетенській історико-географічній області Судан, що простягнулася від Атлантики до Ефіопського нагір'я між Сахарою й Гвінейською затокою (лише в 152-мільйонній Федера¬тивній Республіці Нігерія налічується понад 260 народностей і племен). Тут населення розмовляє кушитськими, берберськими й чадськими мовами афра-зійської мовної родини, ізольованими нілотськими, сахарськими, кордофан-ськими, західноатлантичними мовами й мовами сонгай, манде, гур, ква тощо. В більшості районів Екваторіальної, Східної й Південної Африки мешкають народи банту, мови яких дуже близькі між собою. Одна з них — суахілі, якою розмовляють десятки мільйонів жителів Східної Африки, стала першою дер¬жавною в Кенії й Танзанії, фактично перетворившись на засіб міжетнічного спілкування в регіоні. Проте водночас практично в усіх країнах на південь від Сахари в ролі офіційних зберігаються мови колишніх метрополій — англій¬ська, французька й португальська. У 49-мільйонній ПАР, окрім англійської, сфіційними визнано ще 10 мов, найпоширеніші з яких зулуська (23,8 %), коса 17,6 %) й африкаанс (13,3 %) — дещо змінена нідерландська мова нащадків оілих першопоселенців — бурів. Державна мова Мадагаскару — малагасій¬ська — споріднена з мовами Західної Індонезії, звідки в перші століття нової гри прибули предки титульного етносу.

Населення розташоване нерівномірно, і хоч середня його щільність стано¬вить понад 25 осіб на 1 кв. км, однак пустелі, напівпустелі (Сахель) й непро¬хідні екваторіальні вічнозелені ліси майже не заселені. Водночас для давніх :емлеробських осередків на півдні Нігерії, гірничопромислових районів у ПАР, "мідного поясу" на кордоні ДРК й Замбії, низки приморських і приозер¬них місцевостей характерна висока щільність населення. Нині Тропічна й Пів¬денна Африка — безумовний регіональний лідер у зростанні населення плане¬ти, якщо в цілому на Землі в XX ст. воно збільшилося у чотири рази, то на "чорному" континенті — у 12—14 разів. Скорочення дитячої смертності у по¬єднанні з високою народжуваністю (4,1 %) й усе ще низькою середньою трива¬лістю життя (53 роки проти 65 років в Азії) привело до того, що в Тропічній і Південній Африці багато дітей (ЗО—45 % загальної чисельності населення), але відносно мало (трохи більше 50 %) осіб працездатного віку. До того ж на макрорегіон припадає майже дві третини всіх ВІЛ-інфікованих у світі, в одній лише ПАР серед дорослого населення таких налічується 21,5 %, а в Бурунді й Руанді інфікована п'ята частина вагітних жінок. Близько 2/3 населення Тро-пічної й Південної Африки мешкає в сільській місцевості, що зумовлено аграр¬ним характером економіки, але останнім часом позначилася тенденція до швидкого зростання міського населення. Близько третини 71-мільйонного на¬селення ДРК проживає у великих містах (понад 100 тис. осіб), а в ПАР міське населення сягнуло 61 % .

Помітний вплив на господарську діяльність у країнах Тропічної й Півден¬ної Африки справляють місцеві традиційні вірування, яких дотримується за¬галом третина населення. Проте з кінця XX ст. у макрорегіоні, особливо За¬хідній і Екваторіальній Африці, помітно зросла чисельність мусульман: у Бур-кіна-Фасо й Чаді вони вже становлять половину населення, в Нігері — 4/5, а у Гвінейській Республіці, Малі й Сенегалі — 9/10. Загалом понад третини насе¬лення макрорегіону сповідує християнство в його різноманітних формах, але в ДРК половина мешканців — католики, ще 20 % належить до протестантських церков, в ЦАР таких по 25, а в Анголі — відповідно 38 і 15 % . Окремо стоїть 88-мільйонна Ефіопія, де зберегла позиції місцева православна церква, яка охоплює майже 44 % населення, ще 18,6 належить до протестантизму, 0,7 % — католики.

Хоч колоніальна епоха для Тропічної й Південної Африки вже стала порів¬няно далекою історією, її спадщина простежується не лише в політичному житті, а й у господарстві майже всіх держав макрорегіону. Для них і досі при¬таманні найважливіші риси відсталої економіки: багатоукладність; техноло¬гічна відсталість; гостре розмежування галузей високотоварного сільського господарства, що виробляє експортну продукцію, і натурального та напівна¬турального, яке обслуговує місцевий попит; переважання у промисловому ви¬робництві видобувної, головним чином гірничодобувної промисловості та її зо-рієнтованість на експорт; домінування у вивозі мінеральної й сільськогоспо¬дарської сировини, а у ввозі — готової промислової продукції; монотоварність, тобто переважання в товарному секторі економіки й зовнішньої торгівлі біль¬шості країн одного чи кількох продуктів (сільськогосподарських або мінераль¬них); залежність народного господарства від зовнішнього ринку, його кон'юнктури й коливання цін, а отже, ще більша вразливість економіки; за¬гальна відсталість транспортної системи; завелика роль у багатьох сферах еко¬номіки іноземного капіталу.

Екстенсивний розвиток сільського господарства, а також політика хаотич¬ного позичання грошей за кордоном (сукупний борг африканських країн у 2000 р. становив понад 350 млрд дол., що у 2,5 разу більше сукупної вартості африканського експорту) призвели до руйнування національної економіки в більшості країн континенту. Лише в 2001—2008 рр. загальне економічне ста¬новище дещо поліпшилося, й середньорічний приріст ВВП загалом перевищу¬вав темпи зростання чисельності населення, що створює можливості для роз¬ширеного відтворення.

Загальна економічна відсталість країн на південь від Сахари наочно вияв¬ляється у величині ВВП на одну особу, навіть ураховуючи ПКС. На зламі XX— XXI ст. дві третини з них належали до групи найменш розвинених країн, що мали відповідний показник до 2 тис. дол., а з десяти найбідніших країн світу (з ВВП менше 700 дол. на особу) дев'ять тоді були африканськими. Водночас окремі держави зуміли, за рахунок експорту енергоносіїв, розвитку туризму і сфери послуг, досягти досить високого показника ВВП на одну особу — Еква¬торіальна Гвінея (37 600 дол.), Сейшели (20 800), Габон (13 900), Маврикій (12 900), Ботсвана (12 700), ПАР (10 300 дол.). І все-таки найголовнішим за¬вданням макрорегіону залишається завоювання економічної самостійності.

3.10.2. Державотворчі традиції

Національне державотворення у макрорегіоні сягає перших століть нової ери, коли на півночі сучасної Ефіопії виникло царство Аксум, що в період роз¬квіту поширило свій вплив на Нубію, Південну Аравію, Ефіопське нагір'я та північ Сомалі. У VI ст. державною релігією Аксуму стало монофізитське хрис¬тиянство, прибічники якого заперечували людську сутність Ісуса Христа і ви¬знавали в ньому лише втілену божественну природу.

Хоча в першій половині XI ст. Аксумське царство остаточно розпалося, створена його мешканцями цивілізація стала ґрунтом для формування хрис¬тиянської культури середньовічної Ефіопії, а мова геез до XIX ст. залишалася мовою ефіопської літератури й до недавнього часу — ефіопського християн¬ського богослужіння. Справжнім творцем Ефіопської імперії став цар Амде-Цийон І {1314—1344}, що поширив свою владу на більшу частину Ефіопського нагір'я й забезпечив державі виходи до Червоного моря та Аденської затоки. За його правління виникла легенда щодо походження правлячої династії (й ца¬рів Аксуму, що нібито були її предками) від біблейського ізраїльського царя Соломона {965—928}.

На південь від Сахари відносно розвинені суспільства сформувалися лише в зонах безпосереднього економічного й культурного контакту із середземно¬морським регіоном, тобто в Західному й Центральному Судані. Протягом IV— XVI ст. у Західному Судані послідовно змінювали одна одну як гегемон політи-ко-культурного життя держави Гана, Малі й Сонгай. Після розгрому держави Сонгай у 1590-х роках марокканськими військами роль головних центрів транссахарської торгівлі перейшла до міст-держав Кано, Каціне, Гобіру, Зам-фаре тощо.

На східноафриканському узбережжі у період Середньовіччя тривав розви¬ток системи міст-держав (Могадішо, Момбаса, Кілва тощо), пов'язаних регу¬лярними торговельними й культурними зв'язками з мусульманськими краї¬нами Близького Сходу та Південної Азії. Політична влада в цих містах нале¬жала купецькій аристократії, серед якої помітне місце посідали нащадки мі¬грантів з Аравійського півострова та Перської затоки. З узбережжям Індій¬ського океану був пов'язаний і самостійний центр державності, що склався у IV—VII ст. у межиріччі Замбезі та Лімпопо на території сучасного Зімбабве. Найважливішими статтями його експорту були золото, залізо і мідь, які виво¬зилися не лише у внутрішні області Африки, а й на Аравійський півострів, в Індію та ПСА. У XIII—XIV ст. держава Мономотала встановила контроль над величезними територіями від Замбезі до річки Вааля й від пустелі Калахарі до Індійського океану, але згодом вона розпалася на ворогуючі племінні кня-

Причина помітного цивілізаційного відставання середньовічної Тропічної й Південної Африки полягала в застійному стані виробництва, зумовленому низкою природних та демографічних умов (збереження общинних відносин, незавершеність поділу між ремеслом і землеробством, домінування простого відтворення). Відносна ізоляція багатьох районів континенту ускладнювала обмін досвідом культурного розвитку й засвоєння досягнень неафриканських культур. Макрорегіон став об'єктом імперіалістичного поділу світу, тому на час завершення Другої світової війни в Тропічній та Південній Африці було лише три незалежні держави: визволена британськими військами від італій¬ської окупації Ефіопія; проголошена 26 липня 1847 р. під протекцією США Республіка Ліберія та британський домініон (із 31 травня 1910 р.) Південно-Африканський Союз (ПАС). У західній частині Африки переважали французь¬кі колонії, у східній — британські, в центральній — бельгійські й французькі, на півдні — британські й португальські.

Першою добровільно стала на шлях деколонізації своїх африканських во¬лодінь на південь від Сахари Франція, оскільки порівняно бідні природними ресурсами вони не становили для неї великої цінності. За конституцією Чет¬вертої республіки, всі колишні колонії "чорної Африки" отримували в ново-створеному Французькому Союзі статус "заморських територій" із місцевими виборними органами — територіальними асамблеями. Остаточна ліквідація французької колоніальної системи в макрорегіоні була ініційована ПІ. де Гол-лем, коли згідно з конституцією П'ятої республіки замість Французьких Еква-торіальної й Західної Африки було створено 11 автономних утворень, що спільно з метрополією увійшли до складу Французької Співдружності. Серед колишніх французьких колоній лише Гвінея, керована Ахмедом Секу Туре (1922—1984), згідно з результатами проведеного там референдуму, 2 жовтня 1958 р. проголосила повну незалежність.

Однак невдовзі внаслідок міждержавних переговорів у 1960 р. Франція на¬дала повну незалежність абсолютній більшості своїх африканських володінь: Мавританії, Малі, Чаду, Нігеру, Сенегалу, Берегу Слонової Кістки (з 1986 р.

— Кот-д'Івуар), Верхній Вольті (з 1984 р. — Буркіна-Фасо), Дагомеї (з 1975 р.

— Бенін), ЦАР, Габону та Конго (Браззавіль). Тоді ж незалежність отримали Мадагаскар і Того, а також Східний Камерун (наступного року після референ¬думу північна частина підконтрольного Британії Західного Камеруну приєд¬налася до Нігерії, а південна — до Східного Камеруну, внаслідок чого утвори¬лася Федеративна Республіка Камерун, з 1984 р. — Республіка Камерун). Че¬рез півтора десятиліття самостійними стали останні французькі колонії: Ко-морські острови в 1975 р. й Джибуті в 1977 р. Франція зберегла на території частини своїх колишніх колоній військові бази й у майбутньому неодноразово брала участь у врегулюванні етнічних та міждержавних конфліктів на конти¬ненті.

Британський уряд у 1948 р. ухвалив підготовлену парламентом спеціальну програму перевлаштування життя у колоніях — "Білу книгу", в якій зазна¬чалося, що основна мета британської політики — довести колоніальні терито¬рії до відповідального самоврядування в рамках Британської Співдружності в умовах, які забезпечують їхнім народам відсутність гноблення й необхідні життєві стандарти. В рамках такого курсу офіційний Лондон намагався ство¬рювати в колоніях виборні органи самоврядування і партії з відданих пред-ставників корінного населення, а згодом передавати владу цілком незалежним національним урядам. 6 березня 1957 р. першим серед британських колоній незалежність отримав Золотий Берег, що, об'єднавшись того ж року з британ¬ським Того, утворив згодом Республіку Гана.

У багатій природними ресурсами (1-ше місце в макрорегіоні за видобутком нафти, руд олова, ніобію й танталу) Нігерії в 1954 р. було запроваджено част¬кове самоуправління на федеративній основі, й лише після цього, 1 жовтня 1960 р., вся повнота влади мирним шляхом була передана представникам тем¬ношкірого населення. Упродовж 1961—1966 рр. незалежність отримали: Сьєрра-Леоне, Уганда, Кенія, Гамбія, Танганьїка, Занзібар, Замбія і Ботсвана. Після кривавого конфлікту між арабською верхівкою й темношкірою більшіс¬тю на Занзібарі, що призвів до повалення султанської влади, острів об'єднався 26 квітня 1964 р. з Танганьїкою в Об'єднану Республіку Танзанія. Острівні во¬лодіння Британії в Індійському океані, з огляду на їхнє воєнно-стратегічне значення, отримали незалежність дещо пізніше: Маврикій — 12 березня 1968 р., аСейшели — 28 червня 1975 р. В іншій колишній британській колонії

— Південній Родезії — 18 квітня 1980 р. була проголошена незалежна Респу¬бліка Зімбабве.

Трагічно розвивалися події в колишній бельгійській колонії Конго (Лео-польдвіль), де влада представникам корінного населення була передана 30 червня 1960 р. Надзвичайно строката в етнічному плані країна (більше 300 племен і народностей) і третя за площею (2,345 млн кв. км) в Африці ви¬явилася неготовою до самостійного державного існування: в країні бракувало національних кадрів, почалися сутички на етнічному ґрунті, масово виїжджа¬ли європейці, а найбагатша природними ресурсами провінція — Катанга ого-лосила незалежність. У країні розпочалася громадянська війна, що тривала до листопада 1965 р., коли вся влада опинилася в руках президента Жозефа Мо-буту (1930—1997), який змінив своє європейське ім'я на африканське — Сесе Секо. У країні було проведено "африканізацію", що полягала, зокрема, у зміні всіх європейських географічних назв на місцеві, тому в жовтні 1971 р. Конго (Леопольдвіль) стало Республікою Заїр (з 17 травня 1997 р. — Демократична Республіка Конго).

Останньою з європейських держав, що на початку 1970-х років зберігала володіння в "чорній Африці", була Португалія, яка проводила активну коло¬нізаційну політику, переселивши до своїх володінь (Ангола, Гвінея-Бісау, ост¬рови Зеленого Мису й Сан-Томе та Принсипі, Мозамбік) лише у повоєнний пе¬ріод 400 тис. осіб. Попри активну визвольну боротьбу народів Анголи, островів Зеленого мису і Мозамбіку, влада в португальських колоніях була передана представникам місцевого населення лише після перемоги в Лісабоні Квітневої "Революції гвоздик" 1974 р. 10 вересня того ж року Португалія визнала суве-ренітет Гвінеї-Бісау, де партизани встигли встановити контроль над більшою частиною країни, а в листопаді погодилася надати незалежність Сан-Томе і Принсипі.

В Анголі після передачі влади 31 січня 1975 р. коаліційному урядові зго¬дом спалахнула громадянська війна; політичний хаос змусив колишню метро¬полію евакуювати з країни близько 300 тис. колоністів. 11 листопада 1975 р. було проголошено Народну Республіку Ангола (НРА) на чолі з президентом Агостінью Нето (1922—1979), владу якого підтримали СРСР та його союзники (НРА користувалася великими поставками зброї й допомогою кубинських "інтернаціоналістів" та військових радників із СРСР і НДР). Однак урядовим ангельським і кубинським військам так і не вдалося знищити збройної опози¬ції, тому після згортання програм радянської допомоги НРА змушена була піти на мирні переговори. В грудні 1988 р. почалася евакуація 100-тисячного угруповання кубинських "інтернаціоналістів", а 31 травня 1991 р. за посеред¬ництва США та СРСР президент НРА Жозе Едуарду душ Сантуш (1942) і лідер опозиції Жонас Савімбі (1934—2002) підписали в Лісабоні угоду щодо припи¬нення громадянської війни та проведення вільних виборів, які відбулися у ве¬ресні 1992 р. під наглядом представників ООН.

У проголошеній 25 червня 1975 р. Народній Республіці Мозамбік (НРМ) до влади відразу ж прийшов Фронт визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО) на чолі із Саморою Машелом (1933—1986). Вже з перших днів незалежності з країни по¬чали виїжджати білі колоністи. Внаслідок відсутності національних кадрів зупинилася частина підприємств, скоротилася площа оброблюваних планта¬цій, припинили роботу комунальні служби. Додаткового удару економіці кра¬їни завдали проведена форсованими темпами непродумана націоналізація, спроби колективізації сільського господарства й політичні репресії. У Мозам¬біку почався голод. Активізувався створений за підтримки Південної Родезії й ПАР опозиційний Народний рух опору Мозамбіку (РЕНАМО). Коли у 1986 р. у результаті авіакатастрофи загинув С. Машел, новий президент Жоакім Аль-берто Чіссано {1986—2005} нормалізував відносини з ПАР і розпочав перегово¬ри з опозицією. 4 жовтня 1992 р. у Римі відбулося підписання мирної угоди за ангельською схемою, на проведених у 1994 р. під наглядом ООН виборах з мі¬німальною перевагою перемогли представники ФРЕЛІМО, але партизанська війна не відновилася.

Останньою колонією Південної Африки, яка отримала незалежність, була Намібія, що з 1920 р. рішенням Ліги Націй перебувала під управлінням ПАС. Після Другої світової війни, незважаючи на неодноразові вимоги ООН та на¬кладені за їхнє невиконання санкції, ПАС відмовився передати країну під міжнародну опіку. З 1960 р. у Намібії діяла підпільна Організація народу Пів--енно-Західної Африки (СВАПО), що невдовзі розпочала партизанську війну, ігроте навіть за допомоги Анголи не змогла добитися більших успіхів. Лише у зз'язку з міжнародним тиском та економічною кризою в ПАР, що змусили її ;іряд скорочувати військові видатки, влада ПАР змушена була піти на перего-5 :ри. 22 грудня 1988 р. у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку відбулося остаточ¬не підписання документів про врегулювання на Південному Заході Африки: псторонньої угоди між НРА, Кубою і ПАР про надання незалежності Намібії - я виведення південноафриканських військ із її території під контролем ООН, І також двосторонньої ангольсько-кубинської угоди про відведення кубин-: іі-'.нх військ на північ Анголи і поступову їхню евакуацію на батьківщину. В

перемогу здобули прихильники СВАПО. 21 березня 1990 р. було проголошено незалежність Республіки Намібії, президентом якої став лідер СВАПО Сем Ну-йома (1929), що очолював державу протягом 15 років, доки його не змінив та¬кож кандидат СВАПО — Хіфікеп'юні Похамба (1935).

3.10.3. Особливості соціально-економічного розвитку в новітній період

Після завершення процесу деколонізації за Тропічною й Південною Афри¬кою досить міцно утвердилася репутація "палаючого континенту", де голов¬ною фігурою стала "людина з рушницею". Протягом 1960—80-х років у макро-регіоні сталося понад 70 переворотів, 17 повномасштабних громадянських воєн і два десятки міждержавних конфліктів, які забрали мільйони людських життів. Лише в 1990—2005 рр. у 23 країнах відбувалися бойові дії, на які що¬річно витрачалося по 18 млрд дол., приблизно такі самі кошти були спрямова¬ні світовим співтовариством для допомоги африканським державам. На думку вітчизняних і зарубіжних дослідників, цей регрес став зворотнім боком більш

ніж тридцятилітнього процесу насильницького запровадження неприродни: для регіону суспільно-економічних моделей розвитку: соціалістичної (в ра дянській чи китайській інтерпретації) та капіталістичної (доби "первісного на копичення"). Наслідком таких експериментів стали руйнація традиційних за сад громадської організації та господарського життя африканських народії докорінна зміна їхніх світоглядно-ціннісних орієнтацій.

Звичайно, чимало міждержавних і етнічних конфліктів у Тропічній та Пії денній Африці своїм корінням сягають періоду колоніального поділу конта ненту та блокового протистояння СРСР і США. Проте було б некоректно списз вати всі проблеми регіону лише на історію, адже з часу закінчення "холодне війни" регіон значною мірою втратив своє стратегічне значення. Вже ніхто в загрожує захопленням розташованих на ньому світових родовищ золота, мі; чи нафти. Беручи до уваги відоме рішення Каїрського саміту Організації афрі канської єдності (ОАЄ) 17—22 липня 1964 р. про незмінність державних кої донів, успадкованих від колоніальної доби, слід визнати, що більшість кої фліктів "другого" й "третього" поколінь розвиваються на власній внутрішні основі, за своєю, не зрозумілою європейцям, логікою, хоча вплив зовнішні факторів не варто ігнорувати. Плідним ґрунтом для появи кризових ситуаці залишається й хронічна урядова та економічна неспроможність більшості а<\ риканських держав.

Ефіопія. В останній третині XX ст. низка кривавих міждержавних та вщ трішніх конфліктів відбулася на півночі Східної Африки ("Африканською розі"), де найбільшим джерелом напруження була перманентна ПОЛІТИЧЕ криза в Ефіопії. Ще на початку 1960-х років домінуюча християнська громад країни зіштовхнулася з визвольним рухом у заселеній переважно мусульман ми-сунітами приморській провінції Еритреї, чий федеративний статус був пр типравно скасований імператорською владою. Тоді ж дедалі чіткіше почав в] мальовуватися конфлікт Ефіопії із Сомалі, що вимагало передачі населен мусульманами прикордонної провінції Огаден. Невдоволені постійними п разками в боротьбі з еритрейськими партизанами ефіопські військові 12 в ресня 1974 р. вчинили державний переворот, усунувши від влади престаріл го імператора Хайле Селассіє І (1892—1975), що фактично правив країною 1916 р.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал