Зміст вступ



Сторінка32/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   40

Більшість країн світу засудили Каддафі за використання сили проти ци¬вільних осіб. СІЛА ввели санкції проти уряду Каддафі. Рада безпеки Організа¬ції Об'єднаних Націй прийняла резолюцію про заморожування активів Кадда¬фі і 10 членів його родини та 6 осіб найближчого оточення. Резолюцією введе¬на заборона на пересування для вказаних осіб, а справа Лівії передана до Між¬народного кримінального суду для проведення розслідування.

3.9.3. Алжир

Успіхи національно-визвольного руху в Індокитаї, а також загальне падін¬ня престижу Франції після Другої світової війни активізували боротьбу ал¬жирського народу. У 1949 р. у Каїрі було створено Алжирський революційний комітет під керівництвом Ахмеда бен Белли (1918), за участю якого у 1954 р. оформився Фронт національного визволення (ФНВ). Йому протистояли ЗО тис. французьких солдат і жандармів, розквартированих у країні, до того ж саме в Алжирі знаходилася штаб-квартира Французького іноземного легіону. Євро¬пейські колоністи становили 11 % населення країни і займали ключові посади в її господарстві, Алжир вважався частиною національної території Франції, тому більшість поселенців не допускали навіть думки про його незалежність.

Збройне повстання почалося в ніч на 1 листопада 1954 р. (нині ця дата від¬значається як День революції — головне національне свято) одразу в кількох районах країни. Прагнучи ліквідувати бази ФНВ, французи створювали в сільській місцевості "смуги ізоляції", з яких виселяли всіх мешканців, ни¬щили розташовані там криниці й іншу соціальну інфраструктуру. На вимогу генерал-губернатора Алжиру кількість каральних військ було збільшено до 225 тис. осіб. Ефективним виявилося й організоване за допомогою вертольотів патрулювання охоплених повстанням районів. Незважаючи на великі воєнні видатки, метрополія не мала наміру відмовлятися від свого володіння, особли¬во після відкриття в 1956 р. у Сахарі нафтових родовищ.

Але як і під час "брудної війни" в Індокитаї, у Франції піднялася хвиля громадського осуду методів ведення антиповстанських операцій, а США були незадоволені перекиданням до Африки значних контингентів французьких військ, що послаблювало стратегічні тили НАТО. З постійними протестами проти французької політики в Алжирі виступали арабські й азіатські країни. Лише з великими труднощами Парижу вдалося уникнути винесення Гене¬ральною асамблеєю ООН рішення, яке б засуджувало алжирську війну. Побою¬ючись державного перевороту, французьке керівництво у травні 1958 р. звер¬нулося до генерала де Голля з пропозицією очолити країну й своїм авторитетом покласти край уособицям. Прихильники війни за Алжир до переможного за¬вершення з надією сприйняли його повернення до влади, але, переживши ево¬люцію своїх поглядів, де Голль наприкінці 1959 р. схилився до думки мирним шляхом передати владу над Алжиром представникам арабського населення. Для визначення майбутнього статусу Алжиру 8 січня 1961 р. було проведено загальнонаціональний референдум, на якому за його незалежність висловили¬ся понад 65 % учасників опитування в Алжирі й 75 % — у самій Франції.

18 березня 1962 р. у курорті Евіан на Женевському озері сторони підписали підсумковий документ, що передбачав проведення в Алжирі 1 липня того ж року референдуму з питання проголошення незалежності. Цього разу 90 % учасників проголосувало за відокремлення від Франції, але водночас Алжир погодився на трирічний перехідний період, упродовж якого Париж міг збері¬гати на його території свій військовий контингент, а колоністи отримували по¬двійне громадянство з правом подальшого вибору між французьким та алжир¬ським. Французи повинні були профінансувати відбудову країни й спільну розробку нафтових родовищ у Сахарі.

Після запеклої, але короткочасної сутички за владу між "польовими ко¬мандирами" й "зовнішньою" Армією національного визволення, що базувала¬ся в Тунісі, 25 вересня 1962 р. Установчі збори проголосили створення Алжир¬ської Народної Демократичної Республіки (АНДР). Нова держава з перших днів свого існування стала на шлях радикальних реформ, а ФНВ взяв курс на побудову "соціалізму в рамках національних цінностей та ісламу". У країні було здійснено досить радикальну аграрну реформу, в ході якої селяни за не¬значний викуп і при умові вступу в кооператив отримували конфісковану зем¬лю колоністів і поміщиків. Націоналізація нафтових і газових родовищ пев¬ною мірою стабілізувала економіку країни. У відносно короткий термін були створені основи сучасної важкої промисловості.

Проте вже наприкінці 1970-х років п'ятирічні плани з настановою на при¬скорену індустріалізацію країни виявили неефективність державної економі¬ки, що до певного часу покривалися прибутками від експорту нафти й природ¬ного газу. Кооперативи й інші форми колективної праці на селі також стали нерентабельними. Після втечі до Франції 800 тис. колоністів самодостатній у продовольчому сенсі Алжир став задовольняти свої потреби у продукції сіль¬ського господарства лише на 30 %. З кінця 1980-х років керівництво АНДР приступило до переведення господарства на рейки ринкової економіки. Були зняті обмеження на іноземні інвестиції, включно з вивезенням прибутків, прийнято рішення про допущення іноземного капіталу у нафтогазову промис-ловість. У результаті здійснення у 1988 р. чергової аграрної реформи державні господарства соціалістичного типу були розпущені, а на їхній основі створено близько 22 тис. дрібних кооперативів, частину земель передали одноосібникам.

Однак після прийняття 23 лютого 1989 р. нової конституції країни, що до¬зволяла багатопартійність, Алжир зіткнувся з фундаменталістською загро¬зою, коли в першому турі дострокових парламентських виборів у грудні 1991 р. перемогу здобув Ісламський фронт порятунку (ФНВ тоді виборов лише 16 місць). Однак військові анулювали результати виборів, заборонили ІФП, запровадили в країні надзвичайний стан і розгорнули бойові операції проти фундаменталістів, які відповіли масовим терором, що забрав життя не менш як 120 тис. осіб, близько 1 млн осіб стали біженцями, а загальні збитки від дій ісламістів оцінюються у 20 млрд дол. Лише в січні 2000 р. Армія ісламського порятунку — збройне крило ІФП — заявила про саморозпуск, хоч окремі "по¬льові командири" не склали зброю й продовжують антиурядову боротьбу.

Завершення кривавої громадянської війни й налагодження конструк¬тивного діалогу з Євросоюзом та НАТО населення країни небезпідставно пов'язує з Абдельазізом Бутефлікою (1937), який тричі обирався на п'ятиріч¬ний термін президентом АНДР, здобувши в останньому випадку вже в пер¬шому турі 9 квітня 2009 р. 90,2 % голосів. Саме з його ініціативи 29 вересня 2005 р. на референдумі було схвалено Хартію миру й національного прими-рення.

На парламентських виборах 17 травня 2007 р. реформований ФНВ зберіг відносну більшість у нижній палаті — Національних народних зборах (136 місць із 389), які обираються на п'ятирічний термін, а також домінує у впровадженій останньою редакцією конституції від 28 листопада 1996 р. верх¬ній палаті (Рада нації), третина якої призначається президентом, а решта (96 депутатів) обирається на непрямих виборах на шестирічний термін із чле¬нів місцевих народних комунальних зібрань. Провідне місце в політичній сис¬темі АНДР належить президентові, що очолює Вищу раду безпеки, призначає й звільняє главу уряду (з 23 червня 2008 р. — лідер Національно-демократич¬ного об'єднання Ахмед Уях'я (1952)), суддів, керівників органів безпеки й ор¬ганів місцевого самоврядування, а під час парламентських канікул чи в період між сесіями може здійснювати законодавчу діяльність виданням ордонансів.

Завдяки підтримці з боку МВФ у здійсненні макроекономічних реформ (у 2006 р. Паризький і Лондонський клуби погодилися реструктуризувати біль¬шу частину зовнішньої заборгованості, що скоротилася на кінець 2009 р. до 5,413 млрд дол.) і збереженню високих цін на енергоносії на світовому ринко¬ві, ВВП за ПКС у 2009 р. становив 7100 дол. на одну особу. 34,6-мільйонній країні вдалося накопичити 149,3 млрд дол. золотовалютного резерву (11-те місце у світі). Але в АНДР досі не подолані наслідки гострої внутрішньополі¬тичної кризи. За офіційними даними, чверть населення живе нижче межі бід¬ності, безробіття становить 10,2 % , понад 1 млн алжирців змушені шукати ро¬боту у Франції й інших державах Західної Європи.

28 грудня 2010 р. в Алжирі почалися антиурядові протести, спричинені 30-відсотковим зростанням цін на продовольство. Під час маніфестацій люди, озброєні ножами та металевими палицями, грабували крамниці, будинки та громадські будівлі. Впродовж першого тижня протестів загинуло 3 особи; 63 демонстрантів та 763 поліціянтів було поранено. Аби вгамувати протесту-вальників, уряд знизив ціни на цукор та олію. Частину демонстрацій організу¬вали опозиційні партії, однак політичні протести набули меншого розмаху, ніж економічні. Головною ціллю політичних протестів було скасування над¬звичайного стану, запровадженого 1992 р., та обмежень громадянських сво¬бод.

3.9.4. Туніс

У Тунісі після закінчення Другої світової війни французи вдалися до обме¬жених реформ, бажаючи залучити до управління протекторатом лояльні до метрополії сили. Але скликаний 23 серпня 1946 р. з ініціативи головної па¬тріотичної партії — "Нового дестуру", — створеній в 1934 р., Національний конгрес прийняв Декларацію незалежності, в якій проголосив "невід'ємне право туніського народу здобути недоторканну незалежність" й одразу ж після цього був розігнаний поліцією. Наступний етап національно-визвольного руху почався після того, як у вересні 1949 р. до країни повернувся з еміграції гене¬ральний секретар "Нового дестуру" Хабіб Бургіба (1903—2000). Він висунув програму "почесного компромісу", за якою в рамках протекторату мала бути розширена внутрішня автономія й арабізований адміністративний апарат кра¬їни. Однак офіційний Париж швидко відмовився від попередніх домовленостей і припинив переговори. У відповідь "Новий дестур" закликав народ до активної боротьби, було сформовано підпільну Армію національного визволення.

Незалежні арабські й азіатські країни звернулися 14 квітня 1952 р. до Ради Безпеки ООН з вимогою примусити Францію надати Тунісу внутрішню авто¬номію й визначити чіткий графік етапів надання повної незалежності. Внаслі¬док постійного погіршення ситуації в протектораті французький уряд пого¬дився на встановлення нових параметрів дипломатичних відносин із Тунісом:

З червня 1955 р. було укладено угоду про надання країні широкої внутрішньої автономії. Переговори продовжилися й завершилися 20 березня 1956 р. під¬писанням угоди про повну незалежність Тунісу.

Протягом усього періоду незалежності для внутрішньополітичного роз¬витку Туніської Республіки, проголошеної 25 липня 1957 р., був властивий високий ступінь стабільності, що забезпечувався монополією на владу "Нового дестуру" (з 1964 р. — Соціалістична дестурівська партія, з 1988 р. — Демокра-

тіивгае. тошотта^тана <ь^>' «ь^згахялі \'Д££>4)4). \\а тви.'оіхргга. '^'Ь жовтня 'ЙТЛї'З р. ДО Тіа-

лати депутатів із 5-річним терміном повноважень ДКО здобуло 84,6 % голосів і 161 мандат з 214. У липні 2005 р. у рамках політики "дозованої демократії" було сформовано верхню палату парламенту — Палату радників (126 місць), третина якої призначається президентом, а решта членів обирається на шість років муніципальними радниками, депутатами, мерами й профспілками. Па¬лата радників є консультативним органом без права законодавчої ініціативи, але її згода потрібна для затвердження законопроектів, ухвалених Палатою депутатів.

За формою правління Туніс — президентська республіка, яку після усунен¬ня 7 листопада 1987 р. від влади "довічного президента" X. Бургіби ("Жасми¬нової революції") до січня 2011 р. очолював Зін аль-Абідін Бен Алі (1936). Ма¬сові акції протесту в Тунісі у січні 2011 р. призвели до відставки президента Бен Алі. В країні сформовано уряд національної єдності.

На міжнародній арені Туніс дотримується концепції "всіх азимутів", тобто розвитку дружніх відносин з різними державами. Країна виступила ініціато¬ром створення 17 лютого 1989 р. Союзу арабського Магрибу за участю також Алжиру, Лівії, Мавританії й Марокко.

Туніс (населення — 10,6 млн осіб) посідає провідні позиції у третьому світі за рівнем комп'ютеризації, традиційно виступає експортером не лише квалі¬фікованих робітників, а й лікарів, інженерів, викладачів у арабські й афри¬канські країни. За даними Світового банку, Туніс — єдина арабська й друга (після Маврикію) африканська країна, що входить у десятку найдинамічні-ших держав третього світу. У 2009 р. її ВВП, за ПКС, становив 95,6 млрд дол., тобто 9100 дол. на одну особу за 3,5 % інфляції.

Проте високий рівень корупції та безробіття в Тунісі призвели до масових протестів, результатом яких стала відставка багаторічного президента Бен Алі 14 січня 2011 р. Успіх "Жасминової революції" в Тунісі дав поштовх аналогіч¬ним акціям протесту в інших арабських країнах, де здебільшого спостеріга¬ються ті самі проблеми: Єгипті, Ємені, Алжирі, Бахрейні, Йорданії, Лівії, Си¬рії тощо. До протестів людей підштовхує брак кардинальних політичних змін упродовж багатьох років та злидні пересічного населення. 3.9.5. Марокко

У повоєнному Марокко, з огляду на посилення очоленого Партією незалеж¬ності ("Істікляль") національно-патріотичного руху, французька колоніальна адміністрація також змушена була провести низку реформ. Однак незадоволе-ні їхніми повільними темпами й обмеженим характером націоналісти органі¬зували у квітні 1947 р. хвилю потужних демонстрацій, що охопили головні міста країни. Наступного року тривалі антиурядові виступи відбулися в порто¬вих містах, де марокканські докери відмовлялися вантажити призначені для відправки в Індокитай зброю та спорядження. Султан Мохаммед бен Юсуф (1909—1961) звернувся до французького уряду з меморандумом, у якому за¬пропонував обговорити перспективи двосторонніх відносин. Проте під тиском окупаційних військ, що оточили султанську резиденцію, він змушений був підписати документи, якими засудив патріотичний антифранцузький рух і відмовився від більшої частини своїх попередніх вимог. Через три роки султан був усунутий від влади і висланий на Мадагаскар.

Скориставшись невдоволенням народу щодо втручанням французів у ди¬настичні справи країни, "Істікляль" закликав до збройного опору. Арабські бойовики вдалися до тактики індивідуального терору, а восени 1955 р. до кра¬їни нелегально почали прибувати підрозділи створеної в Алжирі Визвольної армії Магрибу. Ситуацію вдалося нормалізувати лише після повернення екс-султана із заслання: 5 листопада 1955 р. французький уряд офіційно визнав Мохаммеда законним правителем Марокко, а наступного дня погодився визна¬ти незалежність колишнього протекторату. Після двосторонніх переговорів повномасштабну міждержавну угоду, що підтвердила визнання Францією не¬залежності Марокко, було підписано 2 березня 1956 р., Іспанія визнала марок¬канську незалежність 5 квітня 1956 р., а 14 серпня 1957 р. султан Мохаммед бен Юсуф прийняв титул короля під іменем Мохаммеда V.

За правління його сина — короля Хасана II {1961—1999} й онука — Мохам¬меда VI (1963) в країні було поетапно проведено політичну реформу: 10 берез¬ня 1972 р. прийнято чинну конституцію, яка, відповідно до запозиченої у Франції концепції "раціоналізованого парламентаризму", обмежила законо¬давчу владу Палати представників (325 депутатів, які обираються за мажори¬тарною системою на п'ять років, 30 місць гарантовано закріплено за жінками); у 1980 р. — ухвалено поправку до Основного закону, що проголосила королів-ство конституційною монархією; 4 вересня 1992 р. чергові поправки до Осно¬вного закону посилили роль уряду, чий керівник дістав повноваження на здій¬снення регламентарної влади, а 13 вересня 1996 р. було запроваджено верхню Палату радників, що складається з 270 місць, які заміщаються на дев'ять ро¬ків депутатами, обраними місцевими радами, професійними організаціями й робітничими синдикатами. На виборах 7 вересня 2007 р. до Палати представ-

Країни Азії, Африки, Австралії й Океанії

ників відносну більшість здобула "Істікляль" (52 місця), на другому місці опи¬нилася ісламістська Партія справедливості й розвитку (46 місць), третє місце посів ліберальний Народний рух із 41 мандатом.

Марокко із майже 34-мільйонним населенням залишається аграрною краї¬ною (у сільському господарстві зайнято майже 45 % економічно активного на¬селення) з відносно розвиненою гірничовидобувною промисловістю (фосфати, кобальт, марганець, свинець, цинк). З 1983 р. марокканський уряд під нагля¬дом МВФ і МБРР здійснює курс на стимулювання приватного підприємництва з переважаючим залученням іноземного капіталу. Однак до сьогодні держава відіграє вирішальну роль у гірничовидобувній галузі, контролює зовнішню торгівлю й енергетику. У 2009 р. зростання ВВП, за ПКС, становило 4,9 %, забезпечивши 4600 дол. на одну особу, причому зберігаючи низьку інфляцію - 1 %.

3.9.6. Західна Сахара

Тяжкий спадок колоніальної доби й територіальні суперечки через багаті на мінерально-сировинні ресурси райони швидко далися взнаки у регіональ¬них відносинах. Особливо гостра ситуація склалася навколо можливості на¬ціонально-державного самовизначення Західної Сахари (266 тис. кв. км), за¬селеної протягом XIII—XV ст. єменськими племенами. Хоча місцеве суспіль¬ство так і не вийшло за межі родоплемінного ладу, усе ж Іспанії лише на сере¬дину 30-х років XX ст. остаточно вдалося встановити своє колоніальне пану¬вання над країною, де зосереджено чверть світових розвіданих запасів висо¬коякісних фосфатів, а також перспективні родовища урану, залізних і мідних руд, ртуті, калійних солей.

ООН неодноразово закликала Іспанію звільнити Західну Сахару, де за під¬тримки Алжиру в 1973 р. був створений Фронт ПОЛІСАРІО, що розпочав бойо¬ві дії проти колонізаторів. Проте марокканський король Хасан II на підставі того, що в минулому Західна Сахара була частиною держави Альморавідів, заявив про свої права на північну частину країни, а Мавританія висунула претензії на південну. З огляду на це, всупереч рішенням ООН, 14 листопада 1975 р. у Мадриді було укладено угоду про передачу колонії під тимчасове управління Марокко й Мавританії, а Хасан II з метою "реінтеграції Сахари" організував "зелений марш" півмільйона переселенців. Одночасно на терито¬рію Західної Сахари вступили марокканські й мавританські війська, у відпо¬відь Фронт ПОЛІСАРІО розгорнув активні бойові дії й 27 лютого 1976 р. про¬голосив Сахарську Арабську Демократичну Республіку (САДР, президент — генеральний секретар Фронту ПОЛІСАРІО М. Абдельазіз (1947), прем'єр-міністр — А. Талеб У мар), її "уряд у вигнанні" знайшов політичний притулок в Алжирі, що не визнавав Мадридської угоди.

Невдовзі бійці Фронту ПОЛІСАРІО здійснили рейд на Нуакшот — столицю Мавританії, після чого в липні 1978 р. у ній унаслідок спричинених конфлік¬том фінансово-економічних труднощів стався державний переворот. Військо¬вий комітет національного порятунку денонсував союзну угоду з Марокко й у серпні 1979 р. відмовився від претензій на Ріо-де-Оро та вивів звідти мавритан¬ські війська, цей район анексувало Марокко.

На початку 1982 р. САДР визнали 26 африканських держав, на підставі чого вона була прийнята в ОАЄ. Марокко натомість вийшло з цієї континен¬тальної організаціїів1981—1987рр. спорудило 2,5-тисячокілометровий"обо¬ронний вал" навколо фосфатних родовищ, що знизило ефективність бойових операцій Фронту ПОЛІСАРІО. Лише після цього ворогуючі сторони принципо¬во схвалили пропозиції ООН щодо припинення вогню й організації референду¬му під міжнародним контролем.

6 вересня 1991 р. набула чинності угода про припинення вогню в Західній Сахарі, що до сьогодні дотримується обома сторонами. В односторонньому по¬рядку Фронт ПОЛІСАРІО звільнив усіх марокканських військовополонених. Але Марокко всіляко затримує здійснення розробленого ООН "Мирного плану самовизначення народу Західної Сахари", не погоджуючись допустити до го¬лосування близько 160 тис. біженців (3/4 дорослого корінного населення), які перебувають у таборах біля міста Тіндуф на території Алжиру.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Як природно-кліматичні умови регіону впливають на господарський розвиток держав Магрибу?

2. Проаналізуйте особливості цивілізаційного розвитку Арабського За¬ходу.

3. Чим характеризується система джамахірії в Лівії?

4. Які труднощі спіткали Алжирську Народну Демократичну Республіку в

процесі демократизації й ринкових перетворень?

5. Охарактеризуйте державний лад і зовнішню політику Тунісу й Марокко.

6. Що заважає вирішенню проблеми Західної Сахари?

♦ 3.10. Країни тропічної й Південної Африки 3.10.1. Загальна характеристика регіону

Тропічна й Південна Африка ("Африка на південь від Сахари" (Af rica South of the Sahara) — в англомовній науковій літературі; "чорна Африка" (L'Afrique Noire) — у франкомовній) охоплює трохи більше двох третин континенту й по¬вністю розташована на південь від північного тропіка (Мавританія, як зазна¬чалося вище, належить до Магрибу, а Судан — до Машрику). У свою чергу, Тропічна й Південна Африка поділяється на три країнознавчі регіони: 1) За¬хідну й Центральну Африку (23 держави, від Республіки Кабо-Верде й Респу¬бліки Сенегал до Центрально-Африканської Республіки (ЦАР) й Демократич-ної Республіки Конго (ДРК)); 2) Східну Африку (дев'ять країн, від Держави Еритрея до Об'єднаної Республіки Танзанії); 3) Південну Африку (14 держав, від Республіки Ангола до Республіки Сейшельські Острови й Південно-Афри-канської Республіки (ПАР)).

Це компактний макрорегіон зі слабкою розчленованістю поверхні й серед¬ньою висотою над рівнем моря в 750 м, що поступається лише Азії (950 м); най¬вища точка — "мертвий" вулканічний масив Кіліманджаро поблизу кордону Танзанії з Кенією, висотою 5895 м. Узбережжя макрорегіону — прямолінійне, майже немає зручних бухт і заток, у тропічних водах Атлантичного й Індій¬ського океанів супроводжується кораловими рифами, тому розвиток портово¬го господарства вимагає тут чималих капіталовкладень. Найбільша затока — Гвінейська — належить до Атлантики, серед її островів виділяються острови Зеленого Мису, Сан-Томе і Принсипі. В Індійському океані неподалік від аф¬риканського узбережжя знаходяться великі острови Пемба, Занзібар (нале¬жать Танзанії), Мадагаскар (за своєю площею перевищує колишню метропо¬лію — Францію), а також вулканічного походження Коморські, Сейшельські острови й Маврикій, на яких розташовані однойменні республіки.

Для рельєфу Тропічної й Південної Африки характерні ступінчаті рівнини, плато, плоскогір'я й нагір'я з численними вершинами та вулканічними кону¬сами. Вони розташовані переважно всередині макрорегіону, займаючи просто¬рі тектонічні впадини (Чадська в Західній Африці, Конго — в Центральній, Калахарі на півдні), більшість височин і хребтів розташовані на околицях ма¬терика, низовини — головним чином уздовж морських і океанських берегів. Найбільше Ефіопське нагір'я лежить у середньому на висоті 1800—2000 м, його найвища точка — гора Рас-Дашен (4620 м). На південь від річки Лімпопо над пустелею Калахарі сходинами піднімаються Драконові гори з найвищою вершиною Табана-Нтленьяна (3482 м), а на крайньому півдні материка зді¬ймаються складчасто-глибові Капські гори (висота до 2325 м). Східну окраїну макрорегіону упродовж 6,4 тис. км перетинає меридіональний пояс глибин¬них розломів у земній корі — Східноафриканська рифтова система. Більша частина вузьких глибоких впадин заповнена озерами — Рудольф, Вікторія (друге за величиною прісне озеро у світі після озера Верхнього у Північній Америці), Альберт, Танганьїка, Малаві та ін. Уздовж лінії розломів височать згаслі й діючі вулкани, у тому числі найбільші вершини Африки — Кіліман¬джаро та Кенія (5199 м), південніше розташовані величезні поклади уранових руд. Близько 6 млн років тому в районі рифту відбувалися численні вивержен¬ня вулканів і землетруси, внаслідок чого радіоактивні руди опинилися на по¬верхні. На думку багатьох дослідників, саме радіація вирішальним чином вплинула на спадковість викопних людиноподібних істот і призвела до появи безпосереднього предка людини — австралопітека (від лат. аивігаИв — півден¬ний і гр. рШіеков — мавпа), що пересувався на двох ногах і мав череп, схожий на людський. Його рештки вперше були знайдені австралійським палеонтоло¬гом Р. Дартом у 1924 р. у південноафриканському кар'єрі Таунг.

З часом австралопітеки навчилися виготовляти кам'яні знаряддя, їхні сто¬янки були знайдені англійським антропологом Л. Лікі в 1959 р. у місцевості Олдувай у британській Східній Африці (тепер — Танзанія), а найдревніші ви¬копні рештки віком 3,8—4 млн років виявила американо-ефіопська експеди¬ція у лютому 2005 р. в ефіопському штаті Афар. З того часу починається відлік власне історії людства. На зміну Homo habilis ("людині умілій") близько 1,5— 1,7 млн років тому прийшла Homo erectus — "людина випрямлена", чиї най-давніші рештки знайдені також у Східній Африці. Вона оволоділа вогнем і близько 1 млн років тому почала переселятися до Євразії. На сході ж Африки близько 200 тис. років тому з'явилася й "людина розумна" — Homo sapiens, що приблизно 90—100 тис. років тому перебралася до Східного Середземномор'я, а потім до Південної Європи, на Кавказ і в Центральну Азію. Отже, як показа¬ли майже два століття наукових пошуків і розкопок, батьківщиною людства є саме Східна Африка: від мису Доброї Надії до Червоного моря.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал