Зміст вступ



Сторінка31/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   40

Вплив Арабо-ізраїльського конфлікту на ситуацію в регіоні Близького Сходу. Між тим, розблокування Близькосхідного конфлікту, в якому повно-масштабні арабо-ізраїльські війни 1948—1949, 1967 і 1973 рр. чергувалися з локальними операціями ізраїльської армії у 1956, 1978 і 1982 рр. та численни¬ми прикордонними сутичками й терористичними актами різноманітних па¬лестинських "фронтів", стало можливим лише зі згортанням "холодної війни" у світовій політиці. Після тривалих таємних палестинсько-ізраїльських пере¬говорів в околицях Осло під патронатом норвезького МЗС лідери Організації визволення Палестини (ОВП), заснованої в 1964 р., визнали за Ізраїлем право на існування, а також відмовлялися від тероризму й інших методів насиль¬ницької боротьби. У свою чергу Тель-Авів визнавав ОВП повноважним пред¬ставником палестинського народу. 13 вересня 1993 р. у Вашингтоні ізраїль¬ський міністр закордонних справ Ш. Перес та генеральний секретар виконко¬му ОВП М. Аббас у присутності прем'єр-міністра Ізраїлю І. Рабина та голови виконкому ОВП Я. Арафата (1929—2004), а також президента СІЛА В. Клінто¬на підписали Декларацію про принципи створення протягом п'яти років ПНА на землях сектору Гази і Єрихона.

26 жовтня 1994 р. був підписаний ізраїльсько-йорданський мирний дого¬вір, у грудні того ж року обидві країни обмінялися посольствами. Таким чи¬ном Йорданія стала другою, після Єгипту (26 березня 1979 р.), арабською дер¬жавою, що визнала право Ізраїлю на існування. Під час наступних переговорів 28 вересня 1995 р. у Вашингтоні було укладено угоду про передачу під владу палестинців майже третини Західного берега Йордану й проведення виборів до Ради ПНА, в компетенції якої були б усі питання внутрішнього життя, за ви¬нятком зовнішньої безпеки. На виборах із великою перевагою над конкурента-ми перемогла ОВП, а президентом ПНА було обрано Я. Арафата. Невдовзі з Палестинської національної хартії, яка була ухвалена в Єрусалимі в 1964 р., були вилучені статті, де містився заклик до знищення Ізраїлю.

Обраний на хвилі незадоволення "капітулянтською позицією" попередньо¬го лівого керівництва країни у травні 1996 р. прем'єр-міністром Б. Нетаньягу обіцяв згорнути політику поступок палестинцям і навіть відновити будівни¬цтво єврейських поселень на Західному березі Йордану. Але під тиском США він змушений був переглянути свою політику й підписати з Я. Арафатом 17 січня 1997 р. угоду про графік виведення ізраїльських військ з усіх міст Західного берегу, за винятком 144 єврейських поселень. 23 жовтня 1998 р. у Вай-Плантейшн (США) було укладено нову мирну угоду між Ізраїлем і ПНА, за якою остання отримувала контроль над 39,7 % Західного берега й 65 % сек¬тору Газа. Ізраїльтяни погодилися на відкриття палестинцями міжнародного аеропорту в Газі й "коридорів безпеки" між Газою та Західним берегом Йорда¬ну. Однак нерозв'язаними залишилися проблеми проголошення Палестин¬ської держави та її майбутніх кордонів, статусу Єрусалима (всупереч рішенню ООН, у 1980 р. східна частина міста була офіційно анексована, і об'єднаний Єрусалим проголошений столицею Ізраїлю), долі біженців.

Побоюючись перемоги на позачергових виборах правого кандидата, лідери ПНА скасували власне рішення проголосити 4 травня 1999 р. незалежність Палестини. На виборах тоді переміг кандидат Партії праці Е. Барак, який од¬разу ж оголосив про намір вивести ізраїльські війська з Лівану й сприяти ста¬новленню ПНА. На переговорах із палестинцями восени-взимку 2000 р. новий прем'єр погоджувався передати під контроль ПНА 95—97 % території Захід¬ного берега, але мирний процес був загальмований з обранням на дострокових виборах 6 лютого 2001 р. прем'єр-міністром А. Шарона й утратою Я. Арафатом контролю над ісламістськими та ліворадикальними угрупованнями ОВП, які вдалися до поновлення збройного протистояння з Ізраїлем.

За таких обставин "квартет" у складі СІЛА, ЄЄ, ООН і Росії запропонував "Дорожню карту" — детальний план мирного врегулювання Близькосхідного конфлікту, офіційне оприлюднення якого відбулося ЗО квітня 2003 р. У плані визначено основні етапи врегулювання і наведено графік їхнього виконання, включно з укладенням до 2005 р. постійної ізраїльсько-палестинської угоди й підписанням мирних договорів арабських держав з Ізраїлем. Однак недостат¬ньо жорсткий механізм контролю над виконанням "Дорожньої карти" з боку її ініціаторів, відмова Ізраїлю від звільнення всіх палестинських в'язнів, при¬скорене спорудження ним кількасоткілометрового захисного огородження на Західному березі Йордану, що розглядається палестинськими арабами як встановлення невигідного для них остаточного міждержавного кордону, та спорадичні терористичні акти мусульманських екстремістів з перших кроків поставили під загрозу узгоджене виконання миротворчого плану. Реальними здобутками "Дорожньої карти" стали лише здійснена в серпні 2005 р. евакуа¬ція 7,5 тис. єврейських поселенців із сектору Гази та незначні виправлення на користь ПНА лінії розмежування на схід від Єрусалима.

Парламентські вибори в ПНА 25 січня 2006 р., досить-таки очікувано, принесли вражаючу перемогу "Ісламського руху опору" (ХАМАС), що здобув 74 мандати зі 132. Окрім того, що ХАМАС на Заході та в Ізраїлі вважається терористичною організацією, його лідер Ізмаїл Ханія (1963), призначений на посаду прем'єр-міністра автономії, не погодився виконати три умови, сформу¬льовані світовим співтовариством, — офіційне визнання Держави Ізраїль, від¬мова від насилля й сприйняття всього комплексу ізраїльсько-палестинських домовленостей, включно із "Дорожньою картою". Попередньою умовою понов¬лення переговорного процесу І. Ханія назвав виведення ізраїльських військ із Західного берега Йордану та Східного Єрусалима (тобто повернення Ізраїлю до кордонів 1967 р.), а також визнання майнових прав палестинських біженців та їхніх нащадків.

Хоч президент ПНА М. Аббас офіційно заявив, що новий палестинський уряд національної єдності визнає Ізраїль, справа реалізації "Дорожньої карти" не зрушила з місця, а 1 жовтня 2006 р. у Газі спалахнули збройні сутички між воєнізованими формуваннями Рухом за національне визволення Палестини (ФАТХ) та Ісламським рухом опору (ХАМАС). У середині червня 2007 р. ХАМАС встановив контроль над сектором Гази (365 кв. км), натомість ФАТХ контролює територію Західного берега Йордану (5655 кв. км). На рубежі 2010—2011 рр. арабський світ сколихнула хвиля протестів. Поштовхом до їх початку стало самоспалення туніського вуличного торговця фруктами Мухам¬меда Буазізі, вчинене 17 грудня 2010 р. на знак протесту проти корупції та безробіття. У результаті революції в Египті, спричиненої низьким рівнем жит¬тя населення, зростанням цін на продовольство й відсутністю свободи слова, подав у відставку президент країни Хосні Мубарак. Влада в країні перейшла до Вищої ради Збройних сил, яку очолює Мохамед Хуссейн Тантаві.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Як клімат і мінерально-сировинні ресурси Близькосхідного регіону їділжвгноть -на економічну спеціалізацію його країн?

2. Що Близькосхідний регіон дав людству в культурно-цивілізаційному сенсі?

3. Простежте виникнення Палестинської проблеми та її сутність.

4. Проаналізуйте особливості політичної й економічної системи "нафтових

монархій" Перської затоки.

5. Охарактеризуйте державний лад Ізраїлю.

6. Що заважає Палестинській автономії стати незалежною державою?

3.9. Країни Великого Магрибу

3.9.1. Загальна характеристика країн регіону

Регіон Великого Магрибу (Арабського Заходу) включає Туніс, Алжир і Ма¬рокко (які складають власне Магриб), а також Лівію, Мавританію й Західну Сахару. У період Середньовіччя поняття Магрибу включало також мусульман¬ську Іспанію й інші володіння Арабського халіфату в Західному Середземно¬мор'ї (Балеарські острови, Мальту, Сардинію й Сицилію). Регіон омивається водами Атлантичного океану на заході й Середземного моря на півночі, півден¬на його межа губиться у пісках найбільшої пустелі світу — Сахари (понад 9 млн кв. км), що охоплює майже третину території Африки.

Уздовж Середземноморського та Атлантичного узбережжя майже на 2 тис. км простягнулися гірські хребти Атласу (найвища точка — гора Тубкаль на півдні Марокко, 4165 м), перетинаючи територію Марокко, Алжиру й Туні¬су. Хребти затримують насичені вологою вітри з півночі й заходу, тому в Ат-лаських горах випадає достатньо опадів — близько 1000 мм на рік, а в масиві Велика Кабілія в Алжирі — 1800 мм. Вершини понад 1500 м іноді ненадовго вкриває сніг, але загалом в Атласі достатньо тепло — середня температура січ¬ня +8 °С, липня — не нижче +25 °С. Тисячоліття господарської діяльності, осо¬бливо випас худоби, завдали непоправних втрат рослинному і тваринному сві¬ту Атласу. Сьогодні від природних вічнозелених дубових, соснових і кедрових лісів та луків збереглися лише невеликі острівки, хоча в окремих країнах, пе¬редусім у Тунісі, робляться досить успішні спроби поновлення лісових маси¬вів.

У більшості людей пустеля Сахара асоціюється з безкраїми піщаними бар¬ханами, але насправді вони займають менше 1/5 її території, переважно на окраїнах. На решті поверхні розташовані хамади — мертві одноманітні рівни¬ни, "броньовані" шаром щебеню й гальки. На півдні Алжирської Сахари зна¬ходиться нагір'я Ахаггар (найвища точка — гора Тахат, 2918 м), Лівійської — північні віноги нагір'я Тібесті висотою до 2286 м. Опадів у Сахарі випадає не більше 200 мм на рік, а у внутрішніх районах пустелі дощів не буває іноді кіль¬ка років підряд, безжальне сонце так розпалює повітря, що рідкий дощ випа-ровується, не торкнувшись ґрунту. Температура повітря влітку сягає +58 °С, а поверхня Сахари нагрівається до +80 °С, проте вночі температура різко падає, а взимку на пустельній поверхні трапляються заморозки. У Сахарі немає річок із постійним водостоком, переважають давні й сучасні долини-ваді, чи уеди, що після нечастих злив на тиждень-другий перетворюються в бурхливі пото¬ки. Життя в оазисах підтримується за рахунок підземних вод, якими Сахара дуже багата, тут пишно ростуть фінікові пальми, інжир, гранат, оливи, різні фруктові дерева, овочі й зернові культури. На решті території Сахари вижива¬ють лише посухостійкі рослини з могутнім корінням, яке сягає глибини 15— 20 м.

Економіка Магрибу базується на видобутку корисних копалин — нафті: (Алжир і Лівія, відповідно 13,42 і 47 млрд барелів), природного газу (вже сьо годні третину споживаного газу для Євросоюзу постачає трубопроводами пс дну Середземного моря Алжир — четвертий на планеті експортер цього енерго носія, запаси якого оцінюються в 4,502 трлн куб. м і є 10-ми у світі) та фосфа тів (Марокко після окупації Західної Сахари володіє понад 70 % світових за пасів фосфоритів і посідає третє місце у світі за їхнім видобутком та перше ЗІ експортом). В Атласі є також родовища заліза, вугілля, олова, молібдену, мар муру і граніту (арабські будівельники-каменярі вважаються одними з най більш майстерних у світі).

Значна частина населення регіону здавна займається землеробством, як все ще залежить від примх погоди, тому оброблювані землі зосереджені на се редземноморському узбережжі. На поливних родючих землях збирають по трі врожаї на рік, проте й це не достатньо допомагає прогодувати швидко зростаю че (кількість мешканців подвоюється кожні ЗО років) населення Магрибу. Усе ж бавовник, цитрусові, фініки, а також ранні овочі експортуються північноаф-риканськими країнами до Європи.

Культура країн Магрибу є химерним переплетенням давньоєгипетської, античної (середземноморської) й ісламської цивілізацій. Корінне населення Північної Африки й Сахари — бербери і споріднені з ними туареги, що розмов¬ляють береберо-лівійськими мовами, нині зосереджене переважно в оазисах і гірських районах, куди воно було витіснене арабськими завойовниками. Впер¬ше південні європеоїди — бербери згадуються в давньоєгипетських джерелах кінця IV тис. до н. е. під назвою "терену", пізніше — "ребу". Останнє племінне об'єднання, що оформилося в Кіренаїці (плато на узбережжі Середземного моря), дало у II тис. до н. е. навколишнім землям ім'я Лівія, яке за часів анти¬чної колонізації поширилося на всю Африку.

Особливості історичного й політичного розвитку. Протягом X—VIII CT. до н. е. лівійські (берберські) династії навіть правили Давнім Єгиптом, але вод¬ночас північноафриканське узбережжя стало об'єктом інтенсивної колонізації фінікійських міст-держав. У 814 р. до н. е. поблизу сучасного Туніса ними був заснований Карфаген (Нове місто), який через півтора століття створив потуж¬ний власний флот, сухопутне військо і з часом став центром могутньої імперії в Західному Середземномор'ї. Проте внаслідок трьох Пунічних воєн із Римом (264—241, 218—201 і 149—146 рр. до н. е.) Карфаген зазнав поразки і був зруйнований, а контрольована ним територія увійшла до складу римської про¬вінції Африка.

Скориставшись боротьбою між Римом і Карфагеном, берберський вождь Масінісса наприкінці III ст. до н. е. створив перше алжирське королівство Ну-мідію, проте й воно у 106 р. до н. е. увійшло до складу Римської держави. її понад півтисячолітнє панування в регіоні закінчилося із вторгненням у 429 р. на територію сучасного Марокко германців-вандалів, які дійшли до Лівії й за¬снували власне "варварське королівство". Через століття їх вигнав візантій¬ський імператор Юстиніан І, але в 642 р. почалося арабське завоювання Ма¬грибу, що призвело до ісламізації Північної Африки. Тому офіційною мовою в країнах регіону нині є літературна арабська, що слугує головним засобом спіл¬кування освіченої частини населення, а панівною релігією — іслам сунітсько¬го напряму.

Частина берберів, які не хотіли жити під владою арабів, переселилися на південь, у Сахару, й під загальним етнонімом туарегів зберегли не лише власну мову "тамашек", а й оригінальну писемність — "тіфінаг", якою володіють пише жінки, що до сьогодні мають особливий суспільний статус. Відлік спо¬рідненості у туарегів ведеться за материнською лінією, але успадкування май¬на — за чоловічою. Молодята зазвичай селяться поблизу родичів матері дру-кини, а чоловік — виходець з іншого роду — навіть у домашньому колі пови¬нен закривати обличчя покривалом.

Берберські племена Західної Сахари на чолі з Абдаллахом ібн Ясином, які прийняли сунітський іслам, у 1050—1146 рр. створили могутню державу Аль¬моравідів зі столицею в Марракеші, що включала території сучасних Маврита¬нії й Марокко, Західний Алжир, мусульманську Іспанію й Балеарські остро¬ви. Після падіння цієї імперії бербери поступово асимілювалися й розчинили¬ся в більш розвинених арабських громадах, унаслідок чого значною мірою втратили свою індивідуальність. А Марокко й Мавританія (населена як мавра¬ми — нащадками арабізованих берберів, так і негроїдними етносами) перетво¬рилися на єднальний цивілізаційний ланцюг між народами Західної Африки й Середземномор'я.

У тісній їхній взаємодії сформувалося так зване мавританське мистецтво, що об'єднало берберську, арабо-ісламську й іспанську культурні традиції. Його визначальна особливість — домінування монументальних форм архітек¬тури (фортеці, палаци, храми) з характерним геометричним і рослинним орна¬ментом, а також надписами арабською мовою.

Протягом 1529—1574 рр. сучасні Алжир, Лівія й Туніс були підкорені Османською імперією, проте внаслідок віддаленості від Стамбула вони мали права автономних провінцій, арабська знать зберегла за собою місцеву владу. Марокко відстояло свою незалежність, але в 1859—1860 рр. його північну час¬тину захопила Іспанія, а центральна й південна через півстоліття стали про¬текторатом Франції. Під приводом боротьби з піратством Франція у 1830— 1834 рр. анексувала Алжир, а в 1881 р. встановила протекторат над Тунісом, тоді ж Іспанія захопила Західну Сахару. Лівія внаслідок італо-турецької війни 1911—1912 рр. юридично перетворилася на колонію Італії. Мусульманське населення регіону ніколи не мирилося з колоніальною експансією західно¬європейських держав, досить згадати антифранцузьке повстання 1832— 1847 рр. під проводом Абд аль-Кадіра (1808—1883) у Західному Алжирі чи створену повсталими берберськими племенами на півночі Марокко в 1921— 1926 рр. Рифську республіку.

3.9.2. Лівія

Із завершенням Другої світової війни й набуттям 15 вересня 1947 р. чин¬ності мирної угоди країн-переможниць з Італією було створено спеціальну ко¬місію в складі заступників міністрів закордонних справ великих держав, що мала вивчити питання подальшого устрою італійських колоній. 21 листопада 1949 р. Генеральна асамблея ООН ухвалила рішення про надання незалеж¬ності Лівії шляхом об'єднання Кіренаїки з Тріполітанією та Феццаном. Через рік із представників усіх трьох частин колишньої колонії було скликано Уста¬новчі збори, що вирішили проголосити об'єднану країну федеративною монар¬хією. Королем під іменем Ідріса І став емір Мухаммед Ідріс ас-Сенусі (1890— 1983). 24 грудня 1951 р. він задекларував створення нової держави — Об'єднаного Лівійського королівства.

Не маючи на той момент розвіданих корисних копалин, Лівія, подібно до Йорданії, змушена була зберігати тісний союз із Великою Британією й дозво-

•гаіни Азії, Африки, Австралії й Океанії

ііттн розміщення на своїй території її військових баз. Взамін Лондон погодив-фінансово субсидувати новостворену країну. Згодом угоду про будівництво військових баз з Лівією вклали й США, а з відкриттям нафтових родовищ на чатку 1960-х років (за їхнім обсягом Лівія посідає перше місце в Африці) чійже 3/4 території країни на вкрай пільгових умовах було віддано під конце-_ ТНК. Потік нафтодоларів сприяв зміцненню позиції конституційної монар-2 допомагав вирішувати численні соціальні проблеми. Проте на теренах кінп. що багатіла, визрівала змова, що привела до створення підпільної ор-— ля ції "Вільні офіцери" в 1963 р.

Військовий переворот, здійснений 1 вересня 1969 р. групою молодих офіце-: чолі з Муамаром Каддафі (1942), виявився несподіваним для короля, а перебував на лікуванні в Туреччині. Коли Ідріс І зрозумів, що монархія він відрікся від престолу, емігрував до Єгипту й оголосив, що вважає «ашячайним лівійським громадянином. А М. Каддафі, очоливши Раду рево-ЇОГО командування (РРК), приступив до здійснення радикальних ре-керуючись при цьому власними уявленнями про народне благо. Свої по-:_Б:ЙСЬКИЙ лідер виклав у 1976—1979 рр. у "Зеленій книзі", де намагався знати співгромадян у тому, що ідеї соціалізму закладені в ісламі й діють систему прямої народної демократії — джамахірії (дослівно — "влада

замках офіційного курсу на побудову в країні "дійсно соціалістичного -. 7; :тва", що спирається на ісламські цінності, з Лівії були виведені іно-зіяськові бази й здійснена низка реформ: націоналізовані нафтова про¬їсть, іноземні банки й компанії, підвищено мінімальні зарплати, запро-безплатна освіта й медичне обслуговування, обмежена приватна влас-а нерухомість, значна частка внутрішньої й зовнішньої торгівлі пере¬до рук держави. 2 березня 1977 р. було проголошено Соціалістичну На-Лівійську Арабську Джамахірію, офіційно скасовано державу, уряд і тгчні партії, парламент у його класичній формі. Країна нині складається чєщипалітетів, які у свою чергу розбиті на 378 комун, що управляються народними зібраннями й народними комітетами. Зібрання об'єд-::х дорослих мешканців комуни й уповноважені вирішувати на місцях -ькі та культурні питання, вносити рекомендації щодо питань внут-й зовнішньої політики країни. Кожне народне зібрання очолює секре-::чаді секретаря, його заступника й секретарів у справах народних і : мітетів, профспілок і ліг. ►■ародного комітету комуни входить стільки ж членів, скільки головних комітетів (ГНК, міністерств) входить до складу Вищого народного іВНК, уряду). З 5 березня 2006 р. секретарем ВНК є Аль-Багдаді Алі уді (1945). Тричі на рік всі члени народних комітетів, відповідальні у галузь на рівні комуни, збираються в рамках ГНК для здійснення ко-- ••: функцій. Секретарі низових народних зібрань і народних коміте-:чгь до складу Загального народного конгресу (760 місць, з 3 березня 2008 р. секретар — Муфтах Мухаммад Кайба), який щороку збирається на се¬сії для остаточного формулювання законів. Але "історичне керівництво", що очолило революцію 1969 р. (М. Каддафі, А. Джабер, М. Харрубі й X. Хмейді) й було сформоване з метою "відокремлення революції від влади", формально не належить до адміністративної структури. Директиви лідера революції М. Кад¬дафі обов'язкові для виконання, йому безпосередньо підпорядковуються рев-коми, створені для контролю за діяльністю владних органів.

Спираючись на проголошену в "Зеленій книзі" "третю світову теорію", лі¬війське керівництво енергійно підтримувало всі "антиімперіалістичні" зброй¬ні партизанські й терористичні угруповання, від ОВП до ірландських і баск-ських бойовиків та нікарагуанських і сальвадорських повстанців, створивши на своїй території бази для їхнього навчання й спорядження. М. Каддафі лікві¬дував британські й американські військові бази, прагнув до створення лівій-сько-судансько-єгипетської федерації й ініціював нафтову блокаду Заходу піс-ля арабсько-ізраїльської війни 1973 р., а також активно виступав проти єги¬петсько-ізраїльського мирного договору 1979 р.; у 1976, 1981 й 1987 рр. відві¬дав з офіційними дружніми візитами СРСР.

На початку 90-х років Британія, СІЛА і Франція висунули до лівійського керівництва обвинувачення у причетності її громадян до вибухів амери¬канського ("справа Локербі") й французького ("справа ЮТА") цивільних авіа¬лайнерів у 1988—1989 рр. Вже 31 березня 1992 р. Рада Безпеки ООН запрова¬дила проти Лівії санкції щодо зниження рівня дипломатичного представни¬цтва, припинення військово-технічного співробітництва й авіасполучення. Через півтора року вони були доповнені заморожуванням лівійських авуарів, забороною на експорт до країни окремих видів устаткування для нафтовидо¬бувної промисловості та ін. Ситуацію вдалося частково розблокувати лише піс¬ля того, як М. Каддафі дав згоду на те, щоб два лівійці, підозрювані в організа¬ції вибуху американського авіалайнера над Локербі, з'явилися на виїзну сесію шотландського суду в Нідерландах (31 січня 2001 р. один із підсудних був ви¬правданий, інший отримав довічне ув'язнення).

15 серпня 2003 р. М. Каддафі офіційно визнав причетність лівійських спец-служб до цієї трагедії й запропонував виплатити 2,7 млрд дол. родинам заги¬блих (по 10 млн дол. кожній) в обмін на остаточне скасування санкцій Ради Безпеки ООН, а 19 грудня того ж року глава зовнішньополітичного відомства країни оприлюднив відмову державного керівництва від програм створення будь-якої зброї масового знищення, запросивши на секретні об'єкти інспекто¬рів МАГАТЕ. Лівія приєдналася до відповідних міжнародних угод і сплатила компенсацію постраждалим від терористичних актів, що разом із проголоше¬ним курсом на здійснення ринкових перетворень (за збереження державного контролю над ключовими галузями) забезпечило розморожування й нормалі¬зацію взаємин країни з Євросоюзом (у квітні 2004 р. М. Каддафі здійснив офі¬ційний візит до Брюсселя) та СІЛА. Зрештою, в травні 2006 р. останні повністю поновили дипломатичні відносини з Лівією, а наступного місяця зняли з неї звинувачення у сприянні тероризму.

Як наслідок, країни Євросоюзу, Канада, Корейська Республіка й КНР не¬гайно активізували торговельно-економічні зв'язки з Тріполі. Зокрема, іта¬лійська нафтогазова компанія "Ажип" взялася за 5,5-мільярдний контракт з видобутку природного газу на заході Лівії і його транспортування до Сицилії 600-кілометровим газопроводом по дну Середземного моря з пропускною здат¬ністю 10 млрд куб. м на рік. Лівійський уряд у свою чергу зосередився на реа¬лізації до 2025 р. інвестиційної програми із залучення 40 млрд дол. для розви¬тку приватного сектору й диверсифікації джерел надходжень до державного бюджету. Для зрошення додаткових земель (у країні використовується не більше 2 % угідь) за участю південнокорейського капіталу реалізовано масш¬табний 25-мільярдний проект "Велика штучна ріка" з підведення води з під¬земних родовищ на півдні Лівії на узбережжя Середземномор'я. У 2009 р. ВВП 6,5-мільйонної Лівії, заПКС, становив 84,92 млрд дол., що забезпечило найви¬щий у регіоні (й четвертий в Африці) показник на одну особу — 13 400 дол., а золотовалютний резерв сягнув 104,2 млрд дол.

Проте економічне зростання було зупинене громадянською війною, поча¬ток якій поклали масові протести населення 16—17 лютого 2011 р., що супро¬воджувалися збройним виступом племен провінції Кіренаїка та деяких частин лівійської армії проти лідера країни Муамара Каддафі. Криваве придушення протестів поліцією та армією спричинило повстання і початок громадянської війни із застосуванням важкого озброєння та авіації.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал