Зміст вступ



Сторінка30/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   40

Сучасна, так звана європейська, забудова з комунальними зручностями по¬чала з'являтися в регіоні лише після Другої світової війни в центрах великих міст і особливо у столицях нафтовидобувних країн. Брак нових робочих місць і бідність новоприбулих до міст призводить до поширення нетрів — типового явища для країн, що розвиваються. Поряд із такими мегаполісами, як Каїр (19 млн осіб), Александрія (майже 4 млн) й Багдад (понад 5 млн осіб), у регіоні залишилася велика кількість стародавніх міст, що виникли до нової ери в оазисах і на перехрестях караванних шляхів. Так, палестинський Єрихон ар¬хеологи вважають найдавнішим містом на Землі (9—10 тис. років), а Дамаск претендує на роль найстародавнішої столиці зі "стажем" 3,5 тис. років.

Сухий клімат сприяв збереженню архітектурних пам'яток у регіоні, майже чотири десятки з яких занесені до реєстру культурної спадщини людства ЮНЕСКО — від "батьківщини людства" Дільмуна на Бахрейні (III—II тис. до н. е.) до давньоєгипетського храмового комплексу XIII ст. до н. е. Абу-Сім-бел у Нубії.

З глибокої давнини регіон був ареною постійних військових, релігійних і політичних конфліктів: тут боролися за домінування Римська імперія й Пар-фія (І ст. до н. е. — IV ст. н. е.), Східна Римська імперія (Візантія) й Арабський халіфат (VII—XI ст.), Візантія й Сельджуцький султанат (XI—XII ст.), Осман¬ська імперія й Сефевідський Іран (XVI—XVIII ст.), на східне узбережжя Се¬редземного моря було споряджено сім хрестових походів. У 1258 р. онук Чин-гісхана — Хулагу розорив мільйонний Багдад, взяв Дамаск, але монгольський наступ розбився об хоробрість військових правителів Єгипту — мамлюків (араб, "білі раби"), та й монгольська держава Ільханів швидко ісламізувалася. Протягом 1516—1517 рр. османський султан Селім І здобув Сирію, Палести¬ну, північно-західну Аравію і Єгипет, за його наступників турецькі війська за¬хопили Месопотамію й Мекку. Проте із часом загальним послабленням Осман¬ської імперії скористалася Велика Британія, що силою нав'язала свій протек¬торат Бахрейну (1820), "Піратському берегові" (сучасні ОАЕ, 1820), південно-східному узбережжю Аравійського півострова та прилеглим островам (1839— 1866), Єгиптові (1882), Маскату (1891), Кувейтові (1899) й Судану (1899, фор¬мально — британсько-єгипетський кондомініум).

3.8.2. Особливості розвитку регіону в новітню добу

Поява на політичній карті світу Держави Ізраїль й деколонізація країн Машрику пов'язані з наслідками Першої світової війни. Після поразки десан¬ту Антанти на Галліполійському півострові Британія змушена була звернути¬ся за підтримкою до короля Хіджазу (столиця — Мекка) Хусейна (1856—1931). Взамін за організацію антитурецького повстання, що почалося 5 червня 1916 р., Британія обіцяла йому визнати незалежність майбутньої арабської держави, створеної на звільнених від османів землях. Водночас Лондон уклав секретну угоду з Францією, за якою та отримувала сирійське й ліванське узбе режжя та Мосульський вілайєт, а Британія мала дістати під своє управлінню Месопотамію й палестинські порти Акку та Хайфу. Внутрішніми районамі Палестини ("святими місцями") мала опікуватися Росія у погодженні з інши ми державами.

Обидва варіанти не влаштовували міжнародні єврейські організації оскільки протягом довгих століть для євреїв, розсіяних по різних країнах сві ту після придушення антиримських повстань І—II ст., було властиве прагнен ня повернутися до "землі обітованої" — Палестини. Наприкінці XIX ст. цеі рух — сіонізм (від назви горба в Єрусалимі, де знаходилися резиденція царі Давида {1006—966 pp. до н. е.} і храм Яхве) набув релігійно-політичного ха рактеру й мав на меті відродження незалежної держави на "історичній бать ківщині". А в розпал Першої світової війни між британським урядом і головок Всесвітньої сіоністської організації (ВСО), заснованої в 1897, майбутнім пер шим президентом Ізраїлю Хаїмом Вейцманом (1874—1952), відбулися пере говори щодо лобіювання єврейськими фінансово-промисловими колами всту¬пу США у війну на боці Антанти (відбувся 6 квітня 1917 р.) взамін за сприяння офіційного Лондона в організації єврейської імміграції до Палестини.

Як наслідок, британський міністр закордонних справ А. Бальфур від імен: уряду 2 листопада 1917 р. звернувся до почесного голови Сіоністської федера¬ції Англії банкіра Л. Ротшильда з листом-декларацією, де, зокрема, наголо¬шувалося, що уряд Його Величності прихильно ставиться до створення в Па¬лестині національного осередку (national home) для єврейського народу. За на¬поляганням Лондона декларація була повністю включена до Севрського мир¬ного договору з Османською імперією 1920 p., що надало документові характе¬ру міжнародного зобов'язання. А на конференції в Сан-Ремо того ж року Вер¬ховна Рада Антанти надала Британії мандат на право управління Палестинок й Месопотамією, а Франції — Сирією й Ліваном.

Король Хіджазу — Хусейн не визнав мандатну систему, тому, з огляду на активізацію національно-визвольного руху в регіоні, Британія скликала 12— 24 березня 1921 р. у Каїрі конференцію, на якій частково виконала свої обіцян¬ки перед арабами. Зокрема, для старшого сина Хусейна — Абдаллаха (1882— 1951) з палестинських територій на схід від Йордану 11 квітня 1921 р. створю¬вався емірат Трансйорданія (нині — Хашимітське Королівство Йорданія), що з огляду на невеликі розміри (нині — 92,3 тис. кв. км) й крихітне населення (тоді — 200 тис. бедуїнів — мешканців пустелі), а також брак мінерально-си¬ровинних ресурсів повністю змушений був покладатися на британську фінан сову, технічну й продовольчу допомогу. Іншим рішенням Каїрської конферен

ЩІ ЦкП-Я. M.OILQ551LCVCQ СЖН&."Х^СЙИНа.— Фе&.СйЖ&_СУ?&$і—VQ^V^^iJ^SKM^^S&RSsai

тажїї^'ТЬ серта*£ЗЇ\р. створювалася спадкова араЪсъка монархія —"Коро, ство Ірак (437 тис. кв. км). У контексті нової політики Британії в Машр: було й скасування 28 лютого 1922 р. британського протекторату над Єгипт що став конституційною монархією, але Британія зберегла контроль над ( роною и комунікаціями імперського значення, передусім Суецьким канал

На Аравійському півострові, що до кінця 1930-х років не викликав полі¬тичного інтересу західних держав з огляду на недостатню геологічну розвідку надр, після завершення Першої світової війни існувало п'ять незалежних арабських держав: Хіджаз (столиця — Мекка), Неджд (столиця — Ер-Ріяд), Асір (столиця — Ет-Таїф), Джебель-Шаммар (столиця — Хаіль) і Ємен (столи¬ця — Ходейда). Проте визнаним духовним лідером бедуїнів півострова в той час був правитель Неджду й лідер ваххабітів (послідовники проповідника XVIII ст. Мухаммеда аль-Ваххаба, що дотримувалися суворої простоти звичок і відкидали будь-які нововведення в ісламі) Ібн Сауд (1880—1953). Він у 1919—1932 рр., здолавши спротив короля Хіджазу Хусейна, узяв під свій контроль територію гірського Верхнього Асіру (між Хіджазом і Єменом), Дже-бель-Шаммару й Хіджазу.

Консолідація територій Аравійського півострова під владою Ібн Сауда була засвідчена 23 вересня 1932 р. монаршим декретом "Про об'єднання частин арабського королівства", що відтоді почало офіційно називатися Саудівська Аравія (2,15 млн кв. км). Цим актом не лише скріплювалася монолітність кра¬їни й остаточно ліквідовувався регіональний сепаратизм (23 вересня стало на¬ціональним святом — Днем об'єднання королівства), а й підкреслювалася про-зідна роль Саудидів у створенні аравійської централізованої держави. Декрет проголошував конституцією держави Коран і встановлював архаїчний поря¬док успадкування престолу — від старшого брата до молодшого серед синів за-сновника держави.

Тим часом встановлення британського мандату над Палестиною призвело до активізації єврейської імміграції; за протекцією першого британського вер¬ховного комісара країни — Ґ. Семюеля, що виділявся сіоністськими настроя¬ми, переселенці отримали майже всі головні посади в апараті колоніальної ад¬міністрації, а єврейське населення країни подвоїлося. Арабо-єврейське проти¬стояння почалося з нападу арабів на переселенців у Яффському порту в травні 1921 р. Щоб заспокоїти арабів, наступного року міністр колоній Великої Бри¬танії В. Черчілль виступив із меморандумом, у якому заперечив перспективу гтворення єврейської держави. Але переселенці приступили до формування :>снов її майбутньої політичної й економічної інфраструктури: політичних пар¬тій, товариств взаємодопомоги, загонів єврейської самооборони "Хагана", профспілки "Гістадрут" (Загальна федерація трудящих Палестини, що нині :б'єднує більше 1,5 млн осіб). Спираючись на розгалужену мережу останньої, -гзреї розпочали кампанії "завоювання землі" та "завоювання праці".

Світова економічна криза 1929—1933 рр. і прихід до влади в Німеччині А. Гітлера різко збільшили кількість бажаючих переїхати до Палестини. Вна-:лідок чого в жовтні 1933 р. й навесні 1936 р. палестинськими містами проко¬тилися чергові хвилі єврейських погромів. Тоді для вивчення причин кон¬флікту й розроблення рекомендацій щодо його урегулювання британський ряд створив слідчу комісію на чолі з лордом Пілом. У доповіді комісії від " липня 1937 р. констатувалася "нежиттєздатність мандату в його існуючій формі" й містилася рекомендація поділу Палестини на арабську та єврейську держави. Конгрес ВСО у Цюриху підтримав пропозицію поділу Палестини, оскільки вперше на міжнародному рівні прозвучала ідея створення незалеж¬ної єврейської держави. Проте арабська конференція поблизу Дамаска одно¬стайно виключила будь-яку форму поділу Палестини.

З початком Другої світової війни єврейські організації тимчасово припини¬ли політичний тиск на британський уряд і переорієнтувалися на США. У трав¬ні 1942 р. на зібранні представників сіоністських організацій Старого й Нового світу у Нью-Йорку було прийнято програму створення єврейської держави в Палестині, підтриману обома провідними партіями США. Водночас активізу¬валося суспільно-політичне життя країн Машрику, великих успіхів досягли національно-патріотичні рухи в Сирії й Лівані, які змусили французьку владу надати їм незалежність, відповідно, 22 листопада 1943 р. і 17 квітня 1946 р.

Після закінчення Другої світової війни знову різко загострилося арабсько-єврейське протистояння у Палестині: зважаючи на недавній голокост євреїв у окупованій нацистами Європі, Лондон не міг вдатися до жорстких репресій у Палестині й передав вирішення проблеми на розгляд ООН. Для цього було створено Спеціальний комітет у справах Палестини у складі представників 11 держав. Його висновки було представлено на другій сесії Генеральної асамб¬леї ООН. Більшість (7) учасників комісії наполягали на поділі країни на дві самостійні держави зі збереженням міжнародного статусу Єрусалима. 29 лис¬топада 1947 р. Генеральна асамблея ООН ухвалила резолюцію щодо припи¬нення британського мандату над Палестиною й поділу країни на дві самостій¬ні держави. Арабську планувалося створити на території в 11,1 тис. кв. км (42,88 % Палестини), де на початку 1947 р. мешкало 749 тис. арабів і 9,5 тис. євреїв, а єврейську — на 14,1 тис. кв. км (56,47 %) з 499 тис. євреїв і 509 тис. арабів. Єрусалим з околицею (0,65 %) й 106 тис. арабів та 97 тис. євреїв виді¬лявся у спеціальну зону під міжнародним контролем. Резолюція передбачала також встановлення тісних економічних відносин між обома державами, мит¬ного союзу, спільної валюти, єдності транспортної мережі та системи телеко-мунікацій, спільного користування іригаційною мережею тощо.

Проте з оприлюдненням резолюції активізувалася діяльність парамілітар-них єврейських та арабських організацій: кожна зі сторін конфлікту намага¬лася в односторонньому порядку захопити стратегічно важливі райони краї¬ни, а також витіснити "чуже" населення. В день, визначений ООН як термін припинення британського мандату, — 14 травня 1948 р., — на таємному засі¬данні Тимчасової державної ради в Тель-Авіві було проголошено незалежність Держави Ізраїль, але без зазначення її кордонів. її перший уряд очолив Давил Бен-Гуріон (1886—1973).

Створення незалежної єврейської держави стало можливим завдяки одно¬часній підтримці США й СРСР, які, керуючись власними геополітичними ін¬тересами, вважали позитивним послаблення британських впливів у регіоні. Проте вже наступного дня після проголошення незалежності Ізраїлю між ним

<заіни Азії, Африки, Австралії й Океанії

. ірабами (Єгипет, Ірак, Ліван, Саудівська Аравія, Сирія й Трансйорданія) по-чалися широкомасштабні бойові дії, що в ізраїльській історіографії отримали іву "Війни за незалежність". В арабських сил не було єдиного командуван¬ня, а за рівнем підготовки, озброєнням і бойовими якостями вони суттєво по-:—"палися єврейським частинам, які, об'єднавшись в Армію оборони Ізраїлю ЦАХАЛ) і отримавши зброю з Чехословаччини, завдали поразки арабам на всіх фронтах. Внаслідок війни Ізраїль додатково до визначених йому ООН територій захопив ще 6,7 тис. кв. км, встановивши контроль над 80 % площі Палестини (так звана Зелена лінія), звідки змушені були тікати близько "50 тис. арабів. У межах єврейської держави їх залишилося не більше 200 тис.

Наступний етап формування політичної карти регіону почався з перемогою янтимонархічної революції "вільних офіцерів" у Єгипті 23 липня 1952 р., яка гозбавила влади короля Фарука {1936—1952}. 18 червня 1953 р. країна була проголошена республікою, її президентом невдовзі став підполковник Г.А. На-:ер. "Вільні офіцери" наполягли на укладенні з Британією 12 лютого 1953 р. угоди, що анулювала кондомініум над Суданом і передбачала надання йому через три роки державної незалежності. 1 січня 1956 р. було проголошено Рес¬публіку Судан — найбільшу за площею (2,506 млн кв. км) державу Африки. Революційний уряд Єгипту також звернувся до Британії з вимогою евакуації б зійськ із зони Суецького каналу й 19 жовтня 1954 р. узгодив цей графік.

Дипломатична перемога Єгипту в Суецькій кризі 1956 р. й стрімке зростан¬ня в арабському світі особистого авторитету його президента призвели до за-:-ршення процесу деколонізації регіону й встановлення в низці країн Машри-у патріотичних республіканських режимів. Передусім це стосувалося Іраку, —о внаслідок захоплення 14 липня 1958 р. "вільними офіцерами" монаршого іалацу і страти короля Фейсала II, був проголошений республікою.

У межах реалізації оприлюдненої британським урядом 16 січня 1968 р. грограми виведення британських військ із регіонів "на схід від Суецу" від¬булося утвердження суверенності східних аравійських монархій. 15 серпня 1971 р. було офіційно оголошено про надання незалежності острівному Бах-:«?йну (665 кв. км; 738 тис. осіб), 3 вересня того ж року — Катару (11,44 тис. ■ з. км; 841 тис. осіб), а 2 грудня на конференції представників еміратів Абу-Іабі, Ель-Фуджейри, Шарджі, Умм-ель-Кайвайну, Аджману і Дубаю було тзорено федеральну державу — Об'єднані Арабські Емірати (83,6 тис. кв. км; і.976 млн осіб), 10 лютого 1972 р. до неї вступила Рас-ель-Хайма. Формально ^залежний із середини XVII ст. султанат Оман (212,46 тис. кв. км; 2,968 млн ¡6) у жовтні 1971 р. став повноправним членом ООН. Завершилося формування політичної карти регіону проголошенням 22 трав¬ня 1990 р. Єменської Республіки (528 тис. кв. км, 22,23 млн осіб), внаслідок ібровільного об'єднання Єменської Арабської Республіки (ЄАР) й Народної емократичної Республіки Ємен (НДРЄ). Тривалий час возз'єднанню країни ерешкоджала "соціалістична орієнтація" радянського зразка в НДРЄ, її реа-зація не лише призводила до перманентної ворожнечі на міждержавному

кордоні, а й прирекла Південний Ємен на перебування в групі найменш розви¬нених держав світу. Ситуація ускладнювалася кривавою боротьбою за владу вищих партійно-державних лідерів. За таких обставин оптимальним виходом стало фактичне приєднання НДРЄ до ЄАР, підтверджене волевиявленням 98,3 % учасників референдуму щодо затвердження конституції єдиної ємен¬ської держави 15 травня 1991 р. Конституція запровадила президентську рес¬публіку й визнала іслам головним джерелом законодавства, зберігши водночас багатопартійність за умовах домінуючого становища північноєменського За¬гального народного конгресу (заснованого в 1981 р.). Главою держави став ко¬лишній президент ЄАР Алі Абдалла Салех (1942), що переобирався на альтер¬нативній основі в 1999 і 2006 рр. У 2011 р. повстале населення змусило Салеха піти у відставку.

Особливості державно-політичного розвитку країн регіону. Особлива фор¬ма монархії, що існує в аравійських країнах, пов'язана з концепцією халіфату — справедливого державного ладу, що, за традицією, був запроваджений про¬роком Мухаммедом. Концепція заперечує успадкування престолу, теоретично замінюючи його виборністю, а насправді — родинним успадкуванням. За зви¬чаєм бедуїнів, наступник престолу має бути обраний шейхами, тобто правите¬лями князівств, племінними вождями, главами мусульманских сект, дервіш -ських орденів — із можливих претендентів, які належать до королівського роду. Проте насправді пост монарха давно перебуває в руках численної правля¬чої сім'ї (в Катарі, приміром, така родина — Аль Тані — налічує більше 3 тис. осіб, у тому числі більше 700 шейхів), що становить неформальний, але надто важливий інститут. Фактично, саме вона обирає монарха.

У процесі управління аравійськими монархіями широко застосовується та¬кож концепція аш-шура, тобто консультації правителя з авторитетними осо¬бами, оскільки в мусульманському вченні вважається, що вибори — не найна¬дійніший інститут, обраними можуть бути не найбільш достойні. Характерни¬ми рисами аш-шури є: право доступу будь-якого мусульманина зі своїми по¬требами до правителя; нерівноправність громадян щодо заміщення державних посад (окремі найважливіші пости можуть бути зайняті лише правовірними, жінки в деяких країнах обмежені в політичних, а нерідко і в особистих пра-вах); закят — обов'язковий 2,5-відсотковий податок з майна багатих на ко¬ристь бідних. Чимало особливостей аравійських монархій спрямовані на зміц¬нення єдності умми — мусульманської громади, тому правитель, як правило, є й вищою духовною особою держави — імамом.

За останні десятиліття, коли в аравійських нафтовидобувних країнах тра¬диційна родоплемінна феодальна знать переросла у велику фінансово-підпри¬ємницьку буржуазію, абсолютна монархія зазнає суттєвих змін. У всіх держа¬вах регіону, за винятком Саудівської Аравії, прийняті конституції (11 листо¬пада 1962 р. — у Кувейті, 2 квітня 1970 р. — у Катарі (спершу тимчасова, а нині чинна була схвалена на референдумі 29 квітня 2003 р. і запроваджена еміром 8 червня 2004 р.), 2 грудня 1971р. — в ОАЕ, 26 травня 1973 р. — у Бах¬оейні (змінена на референдумі 14 лютого 2002 р.), 6 листопада 1996 р. — в Ома-ні) і створені парламенти (Консультативні ради). Проте фактично такі монар¬хії продовжують залишатися абсолютними, оскільки основні закони, прийня¬ті без участі виборців чи парламентів і даровані правителями, встановлюють, що вся влада виходить від монарха, а парламенти мають лише консультатив¬ний характер, та й вони невдовзі після скликання можуть бути розпущені (як у Бахрейні — з 26 серпня 1975 р. до 25 грудня 2002 р.). Проти волі монарха закон не може бути прийнятий, оскільки конституції визначають його джере¬лом влади або передбачають, що законодавча влада здійснюється спільно мо-нархом і парламентом. Та й актів останнім видається небагато, оскільки вва¬жається, що суспільні відносини достатньо повно урегульовані в "Священних книгах", і немає потреби у великій кількості додаткових законів.

Особливості державного ладу Ізраїлю пов'язані з тим, що скликані після переможного завершення Війни за визволення 1948—1949 рр. Установчі збо¬ри не спромоглися виробити конституцію й обмежилися прийняттям Тимчасо¬вого органічного закону, яким встановлювалися система вищих державних органів влади, порядок їхнього формування, повноваження й принципи взає¬мовідносин. Зміст і обсяг так званої "неписаної конституції" становлять зако¬ни, введені на основі звичайної парламентської процедури, але вони не можуть бути призупинені постановами про надзвичайний стан. Для зміни окремих їх¬ніх статей (зокрема, щодо пропорційної виборчої системи з жорсткими списка¬ми) потрібна абсолютна більшість голосів парламентарів.

Ізраїльські правники такі закони іменують "основними": Закон про кнесет 1958 р., Закон про державні землі 1960 р., Закон про президента 1964 р., Закон про уряд 1968 р. (зі змінами 2001 р.), Закон про державну економіку 1975 р., Закон про армію 1976 р., Закон про Єрусалим 1980 р., Закон про судочинство 1984 р., Закон про державного контролера 1988 р., Закон про людську гідність і свободу особи 1992 р., Закон про свободу занять 1992 р. (зі змінами 1994 р.). Відсутність конституції в Ізраїлі нерідко пояснюється й тривалою боротьбою між прибічниками світської й теократичної концепцій з питання про роль ре¬лігії в державі та правовій системі (останні заперечують потребу іншої консти¬туції, окрім Тори — "П'ятикнижжя Мойсеевого").

Ізраїль — парламентарна республіка, де законодавча влада здійснюється однопалатним кнесетом зі 120 депутатів, що обираються на чотири роки, при¬чому партійний список має отримати понад 2 % голосів. До 1996 р. дострокові парламентські вибори оголошувалися лише шляхом ухвалення самим кнесе¬том відповідного закону. Потім це право отримав і прем'єр (за формальної зго¬ди президента), коли вважатиме, що більшість депутатів перебуває до нього в опозиції. Але законодавча влада кнесету практично не має обмежень, оскільки на ухвалені ним закони не може бути накладене вето й вони не підлягають ска¬суванню Верховним судом. Згідно з прийнятою в Ізраїлі британською моделлю законодавча ініціатива здійснюється переважно урядом. Парламентські деба¬ти ведуться на івриті, хоч депутати можуть офіційно виступати й арабською мовою.

Главою держави є обраний кнесетом на п'ять років (припускається тільки одне переобрання) президент (із 15 липня 2007 р. — Шимон Перес (1923)), який має стародавній титул глави Синедріону — верховного органу, що існу¬вав за часів давньоєврейської держави. Президент фактично не має політичної ваги й виконує здебільшого церемоніальні функції. Всі його акти контрасиг¬нуються главою уряду та міністрами, він не має права вето. За поданням спеці¬ального комітету на чолі з міністром юстиції, президент призначає 12 суддів Верховного суду, а також окружних і мирових суддів, які обов'язково йдуть на пенсію по досягненню 70 років.

Вищим органом виконавчої влади країни є відповідальний перед кнесетом уряд, й оскільки за весь час існування Держави Ізраїль жодного разу певна партія не здобувала абсолютної більшості в парламенті, в 1992 р. був прийня¬тий закон (набув чинності в 1996 р.), згідно з яким прем'єр-міністр має обира¬тися безпосередньо населенням. Прем'єр має право призначити до половини складу уряду не з числа членів своєї партії, проте, як і раніше, повинен заручи¬тися підтримкою парламентської більшості у 61 голос.

Важливою особливістю політичної системи 7,354-мільйонного Ізраїлю є домінування в ній протягом тривалого часу лівих партій (одноосібно формува¬ли уряди в 1948—1977, 1984—1986, 1992—1996, 1999—2001 рр., а також не¬одноразово входили до складу коаліційних), що виступають під гаслом "сіо¬ністського соціалізму" — за зміцнення демократії й проти надання державі теократичних рис.

Найголовніші з них "Авода" (лідер — Єхуд Барак), а також "Новий рух — Мерец" (лідер — Хаїм Орон). Конкурентом лівих на політичній арені Ізраїлю є партія "Лікуд" (лідер — чинний прем'єр-міністр Бенджамїн Нетаньягу), що виступає за розвиток вільного підприємництва й обмеження державного втру¬чання в економіку. Проте формування уряду нерідко залежить від позицій ре¬лігійних партій, найбільшою з яких є створена у 1964 р. ШАС ("Сефардські охоронці Тори", лідер — Еліяху Ішаї), та партій, що об'єднують вихідців | СНД, провідною серед яких є "Наш дім — Ізраїль" на чолі з Авігдором Лібер-маном. Досить впливовою е й зареєстрована у 2006 р. центристська партія —

роолення мирного договору з^алестинськоюнаціональтатоавд-^

й визначення кордонів майбутньої незалежної арабської держави відпов

ДО ЗеЛеНОҐ ЛІНІЇ" Перемир'я" Г^ЙТ^Х. н*8*~ОСТ^а^-'хіЯ^ЯЯЄ»!І^Ввтя^^^*^

Ізраїлі 10 лютого 2009 р. відносну більшість отримали коаліція "Лікуду (27 мандатів) і "Нашого дому — Ізраїлю" (15 мандатів), чиї лідери — Б. Нета ньягу й А. Ліберман сформували уряд.

З огляду на історичні обставини утворення Держави Ізраїль та її вороже зс внішнє оточення винятково важливе місце в політичній системі країни посідг ють 167,6-тисячна Армія оборони Ізраїлю, 51 % особового складу яких станої лять жінки (термін строкової служби для них визначений у 24 місяці, ДЛЯ Ч( ловіків — у 36). Але на відміну від своїх турецьких колег, ізраїльські військ< ві, маючи величезний вплив на політичні процеси, свідомо утримуються від тилового тиску на владу. Це пояснюється не лише тим, що Ізраїль має стійкі традиції демократичного врядування, надзвичайно високий ступінь політич¬ної інституціоналізації та досконалу систему незалежних ЗМІ, а й цілковитою умовністю поділу на політиків цивільних і військових.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал