Зміст вступ



Сторінка3/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

16 липня 1990 р. у процесі розпаду СРСР Верховна Рада Української РСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет, в якій проголосила верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах території України та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада проголосила Акт про незалежність України. Територія України була оголошена неподільною і недоторканною. На ній мають чинність виключно Конституція і закони України. 1 грудня 1991 р. відбувся всеукраїнський референдум, на якому понад 90 % голосів громадян України підтвердили цей історичний вибір. Одночасно відбулися й вибори Президента України. Ним став колишній голова Верховної Ради України Леонід Кравчук (1934).

Політична система. За роки незалежності в Україні застосовувалося кілька форм організації президентського інституту влади. Спочатку, у 1991— 1995 рр., було закладено правові основи для президентсько-парламентської

республіки з відповідним обсягом президентських прерогатив. Після ухвалення у 1995 р. Конституційного договору Україна наблизилася до президентської республіки. У 1996 р., після ухвалення нової Конституції, Україна знов спрямувала зусилля у бік змішаної (напівпрезидентської) форми правління. Після "Помаранчевої революції" 2004 р. були внесені зміни до Конституції, згідно з якими Україна з 1 січня 2006 р. перетворилася на парламентсько-президентську республіку. З поверненням восени 2010 р. чинності Конституції України 1996 р. можна констатувати повернення до президентсько-парламентської республіки.

На всіх етапах розвитку політичної системи України президент залишався центром вітчизняного владного механізму. Навіть виведення президента, згідно з Конституцією 1996 р., за межі виконавчої гілки влади, залишило главі держави велику кількість важелів для здійснення реального впливу на весь владний механізм у державі.

Вищий законодавчий орган — Верховна Рада України — у складі 450 депутатів, обирається на пропорційній основі. Обраний за результатами виборів 30 вересня 2007 р. на п'ятирічний термін парламент складається з політичних сил, що подолали тривідсотковий прохідний бар'єр — Партії регіонів, "Блоку Юлії Тимошенко", блоку партій "Наша Україна — Народна самооборона", Комуністичної партії і "Блоку Володимира Литвина".



Економічний потенціал та основні тенденції економічного розвитку. Україна є індустріально-аграрною державою. Промисловість диверсифікована: комплекс гірничо-видобувних виробництв, чорна і кольорова металургія, багатогалузеве машино- (енергетичне, транспортне, технічне) і приладобудування, легка, харчова промисловість; розвинена енергетика (ТЕС, ГЕС, АЕС).

Для сільського господарства переважно сприятливі умови. Найрозвиненіші рослинництво (62 % валової продукції), зокрема зернові, картопля, цукрові буряки, соняшник, кормові технічні культури, та тваринництво (скотарство, свинарство, вівчарство). Розвинені транспортна (залізниці, шосе, авіація, річковий і морський флоти) й енергетична інфраструктури, які потребують модернізації. Україна здійснює зовнішньоторговельні операції з понад 180 країнами світу, має негативне сальдо торговельного балансу, в експорті переважає частка сировини, в імпорті — енергоносіїв й устаткування. Головні торговельні партнери: Росія, Німеччина, Китай, Білорусь, Туреччина, Польща.

З моменту здобуття Україною незалежності в економіці країни розпочалися докорінні зміни, спрямовані на становлення ринкової системи господарювання. Разом з тим ринкова трансформація тривалий час не супроводжувалася достатніми темпами нарощування економічного потенціалу держави, посилення її міжнародної конкурентоспроможності, здатності вирішувати базові соціальні питання. Натомість у ряді галузей народного господарства відбувалася руйнація створеного в минулому економічного потенціалу.

Нерозвиненість інституційного середовища ринкової економіки і політичної демократії, слабкість інститутів громадянського суспільства, відсутність

належної законодавчої бази для проведення ринкових реформ призвели до тривалого періоду економічної кризи і стагнації національної економіки. Характерними рисами макроекономічної політики в державі були високі показники бюджетного дефіциту і грошово-кредитної емісії, спричинені в багатьох випадках широкомасштабним фінансуванням неперспективних галузей. Розпочата в Україні приватизація мала переважно характер засобу перерозподілу суспільного багатства, ніж прискореного капіталоутворення, необхідного для радикальної структурної модернізації економіки і забезпечення її конкурентоспроможності. У процесі ринкових перетворень сформувалася протекціоністська модель економічного розвитку з характерними ознаками надмірної концентрації ресурсів у загальнодержавному секторі, вибірковою підтримкою окремих привілейованих підприємств, що призводила до несприятливих структурних економічних зрушень.

Перелом у бік позитивних тенденцій у розвитку економіки відбувся лише в кінці 1990-х років, а 2000 рік став першим в історії незалежної України, коли офіційно було зафіксовано зростання реального ВВП, почали відбуватися суттєві позитивні зміни в бюджетній політиці уряду. Відтоді позитивні тенденції в розвитку економіки й стабілізації загальноекономічної ситуації у країні набули переважального характеру. Проте внаслідок загальноекономічної кризи 2008—2009 рр. Україна зіткнулася з проблемами, котрі можливо розв'язати провівши радикальні економічні реформи.



Геополітичне середовище і стратегічні вектори зовнішньої політики. Геополітичне розташування України на межі двох великих цивілізаційних просторів — європейського і євразійського — завжди було одним із визначальних факторів її історичної і політичної долі. Географічно Україна є центральноєвропейською державою, історично і політично тривалий час більша частина її території перебувала під впливом євразійської соціально-культурної традиції, коли входила до складу Російської, а потім Радянської імперії. Наслідком кількохсот літньої бездержавності України є відсутність єдиних геополітичних пріоритетів у середовищі української політичної еліти: одна її частина зорієнтована на Росію, інша — на Захід.

Роблячи геополітичний вибір, українське політичне керівництво має зважати на те, що з існуванням незалежної України не можуть погодитися окремі впливові політичні кола Росії. Попри підписання 31 травня 1997 р. українсько-російського Договору про дружбу, співробітництво і партнерство, вони розглядають незалежну Україну як загрозу своїй національній безпеці.

Щодо відносин Україна — Захід, то на початку української незалежності зони значною мірою формувалися крізь призму взаємин Росія — Захід. Лише з початку 1994 р., коли наміри Росії щодо відродження нової наддержави на геополітичному просторі колишнього СРСР стали цілком очевидними, політика Заходу до України почала змінюватися. Свідченням цього стало підписання 8 лютого 1994 р. Україною ініційованої НАТО Програми "Партнерство заради миру" і підписання 9 липня 1997 р. Президентом України та лідерами

всіх держав — членів альянсу Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО. Країни — члени НАТО підтримали гарантії безпеки, які отримала Україна від усіх п'яти ядерних держав — учасниць ДНЯЗ (ДНЯЗ — Договір з нерозповсюдження ядерної зброї) як без'ядерна держава — учасниця цього договору.

Реалізація стратегічної мети зовнішньої політики України — інтеграція до Європейського Союзу, гальмується не лише тому, що в Україні не сформовані належним чином класичні складові ринкової економіки (повноцінна приватна власність на засоби виробництва і землю, ринок робочої сили, система соціального захисту, гарантії внутрішнім та іноземним інвесторам), а й викликана не-готовністю об'єднаної Європи надати Україні реальні перспективи щодо її майбутнього членства в ЄС.

1.2.2. Російська Федерація

Географічне розташування, природно-ресурсний потенціал і національний склад населення. Російська Федерація (РФ) — найбільша за територією держава планети, що займає понад половини Європи (східна частина) і північний схід Азії. Посідає сьоме місце у світі за кількістю населення, є однією з найбагатших за природними ресурсами і володіє ядерним арсеналом, який можна протиставити американському. Росія є державою — спадкоємницею зниклої на початку 1990-х років наддержави — Радянського Союзу, що постала на території колишньої Російської імперії в 1917—1922 рр. Межує з 14 державами: Норвегією, Фінляндією, Естонією, Латвією, Литвою, Білоруссю, Польщею, Україною — на заході, Грузією, Азербайджаном, Казахстаном, Китаєм (КНР), Монголією, Кореєю (КНДР) — на півдні. Береги Росії омиваються з півночі Північним Льодовитим океаном, із заходу — Балтійським морем, з півдня — Чорним, Азовським і Каспійським морями, зі сходу — Тихим океаном, Беринговим, Охотським і Японським морями.

Росія володіє найбільшими у світі розвіданими запасами природного газу й сьомими за величиною розвіданими запасами нафти. Великі родовища вугілля є в Республіці Комі, у Східному Сибіру й на Далекому Сході. Багата також на залізну руду, боксити, нікель, олово, золото, алмази, платину, свинець, цинк. Більшість із цих ресурсів зосереджена в Сибіру, де великі відстані, нечисленне населення, суворий клімат і багаторічна мерзлота створюють значні складнощі для економічно ефективного видобутку й транспортування сировини до місць її переробки і споживання.

У Російській Федерації є близько ста заповідників і національних парків, покликаних зберегти багатство й розмаїтість тваринного й рослинного світу, а також унікальні природні ландшафти та об'єкти. Загалом Росія володіє величезним сировинним потенціалом і значними людськими ресурсами (населення країни — понад 136 млн осіб). У національному складі населення переважають

росіяни (80 %), татари й українці становлять відповідно 4 і 3 % населення Російської Федерації, інші етноси — 13 %. Більшість віруючого населення РФ сповідує християнство (православ'я).



Основні етапи історії. Хронологічно в історії Росії можна виділити три періоди: перший — від початку формування російського етносу до 1917 р., що ознаменував крах Російської імперії; другий — від 1917 р. до розпаду СРСР у 1991 р.; третій — від розпаду СРСР і дотепер.

Росія виникла як східнослов'янська держава. Формування нинішньої території Російської Федерації розпочалося в період феодальної роздробленості Київської Русі у XII—XIII ст. У процесі політичного розпаду Київської княжої держави одним з нових центрів об'єднання руських земель стало Владимиро-Суздальське князівство, розташоване у північно-східній частині Київської Русі. Вивищення Владимиро-Суздальської землі над іншими північно-східними територіями Київської держави історики пов'язують з діяльністю Андрія Боголюбського — сина великого київського князя і засновника Москви Юрія Долгорукого.

У наступні часи визначальну роль у перетворенні північно-східних земель Київської держави на ядро нового могутнього державного утворення відіграло Велике князівство Московське, яке займало зручне центральне положення щодо інших північно-східних земель Київської держави, а річкові й суходільні шляхи, що проходили його територією, надавали Москві значення важливого вузла торговельних та інших зв'язків між землями Русі.

Після скинення монголо-татарського ярма в кінці XV ст. Московське князівство (з 1547 р. — царство) почало проводити активну експансіоністську політику щодо сусідніх територій. Захопивши і підпорядкувавши собі сусідні руські князівства, воно стало активно розширювати свої володіння за рахунок гхідних і південних неслов'янських теренів — Казанського, Астраханського, Сибірського ханств, Поволжя, відвойовуючи їх у ханів Золотої Орди. Темпи експансії були стрімкими. Якщо Іван III успадкував у 1462 р. близько 430 тис. кв. км підвладної території, то Іван IV у 1533 р. отримав від свого батька владу над територією в 2800 тис. кв. км, а на кінець XVI ст. площа Московського царства становила вже 5400 тис. кв. км. Із середини XVII ст. розгорнулася московська експансія у західному напрямку — до України, Східної Білорусі, Балтії.

Суттєві зміни в усіх галузях і сферах соціально-економічного, політичного й міжнародного життя Московського царства, що поступово накопичувалися 2 визрівали протягом XVII ст., привели в першій чверті наступного до якісного : грибка — відстала напівазіатська середньовічна Московія перетворилася на впливову європейську Російську імперію, яка вже через століття виступила з претензіями на військово-політичне домінування в цілій Євразії. У державному устрої остаточно завершився перехід від станово-представницької до абсолютної (самодержавної) монархії, з нетривалими періодами політики «освіченого

абсолютизму» 60-х — початку 70-х років XVIII ст. і початку XIX ст. за правління відповідно Катерини II та її онука Олександра І.

Складність і виняткова суперечливість розвитку Російської імперії у XVIII — середині XIX ст. зумовили непослідовність і кінцеву приреченість абсолютної більшості реформ, здійснених російськими царями Петром І та його наступниками. Спочатку вони містили консервативні риси, які у процесі подальшого розвитку держави виступали щораз сильніше і, замість того, щоб забезпечити ліквідацію відсталості, зберігали її. Внаслідок петровських реформ Російська імперія швидко наздогнала ті європейські держави, де зберігалося панування феодально-кріпосницьких відносин (Австрійська й Оттоманська імперії, Річ Посполита, Іспанія, дрібні німецькі країни), але не змогла ліквідувати відставання від держав, які стали на капіталістичний шлях розвитку (США, Велика Британія, Франція, Нідерланди).

Цьому також сприяв експансіоністський зовнішньополітичний курс, який привів Росію не до стабільності, національної консолідації і побудови громадянського суспільства, а до екстенсивного розвитку, відставання від Західної Європи, імперських амбіцій. Найважливішим аспектом російського експансіонізму було те, що на облаштування нових територій не залишалося ні часу, ні сил. Усі природні й людські ресурси йшли на утримання завойованого та здійснення нових завоювань. Як наслідок, у часи Російської імперії всі колонізовані цією державою народи, у тому числі власне російський, не пройшли у своєму розвитку тих етапів економічного, соціально-політичного розвитку, які пройшли західні країни, не оволоділи правовими інститутами, не сформували високої масової побутової культури та необхідних інфраструктур громадянського суспільства. У царській Росії більшість народів, що її утворювали, так і не набули своєї ідентичності.

Сучасні дослідники вважають, що головними причинами краху, якого двічі упродовж XX ст. зазнавала Російська держава, стали насильство й над експансіонізм. У 1917 р. Російська імперія розпалася на тлі поразок у Першій світовій війні. СРСР, що також був політичним об'єднанням імперського типу, розвалився у 1991 р. уже в мирний час, після поразки у "холодній" війні.

Державний устрій, адміністративно-територіальний поділ та сучасні політичні процеси. Згідно з конституцією 12 грудня 1993 р. у Росії діє президентсько-парламентська система влади. Парламент — Федеральні збори — двопалатний законодавчий орган, що обирається прямим голосуванням. У нижній палаті — Державній думі — 450 депутатів, котрі обираються за пропорційною виборчою системою і є представниками політичних партій. Верхньою палатою Федеральних зборів є Рада федерації, 178 місць якої призначені для керівників виконавчої влади регіонів і глав регіональних законодавчих органів влади. У 1995—2007 рр. склад Державної думи обирався терміном на чотири роки, на наступних виборах у 2011 р. депутатів нижньої палати парламенту, відповідно до змін, внесених до конституції РФ в грудні 2008 р., обиратимуть на 5-річний термін.

Главою держави є президент, який до конституційних змін, прийнятих у грудні 2008 р., обирався на чотири роки й не більше ніж на два терміни поспіль (на президентських виборах 2012 р. главу РФ обиратимуть на шестирічний термін). Згідно з конституцією, президент безпосередньо відповідає за діяльність уряду. Він призначає голову уряду РФ, який формує його склад. Президент несе відповідальність за зовнішню політику й національну безпеку, у той час як уряд — передусім за економічну політику. За відсутності життєво необхідних законів президент має право видавати укази законодавчого характеру, що не потребують схвалення парламенту. Президент є верховним головнокомандувачем Збройних сил РФ, йому підпорядковані силові відомства і спецслужби. Президент також має право відправляти уряд у відставку без погодження з парламентом.

Хоч повноваження президента досить значні, парламент також відіграє важливу роль у прийнятті політичних рішень. Думі надано право виносити вотум недовіри уряду та оголошувати імпічмент президенту. Для розв'язання правових конфліктів між різними гілками влади у випадках, коли зміст конституції допускає різне тлумачення, створено Конституційний суд. Функціонує також Верховний суд, що є вищим арбітром у розв'язанні правових питань.

Згідно з Федеративним договором 1992 р. і конституцією 1993 р. Росія є федерацією, до складу якої входить 89 суб'єктів: 21 республіка, 10 автономних округів, одна автономна область, шість країв, 45 областей, а також міста Москва і Санкт-Петербург. Згідно з президентським указом від 13 травня 2000 р. територія Росії поділена на сім федеральних округів на чолі з повноважними представниками президента.

Першим президентом Росії у 1991 р. став Борис Єльцин, якого у 1996 р. було переобрано й на другий термін. Під час другого терміну президентства Б. Єльцина у країні загострилися політична й економічна кризи, у зв'язку з чим протягом 1998—1999 рр. змінилося чотири уряди. У вересні 1999 р. на посаду голови уряду було призначено директора ФСБ Володимира Путіна, який після відставки з посади президента РФ Б. Єльцина 31 грудня 1999 р. став виконувачем обов'язків президента Росії. На президентських виборах 26 березня 2000 р. В. Путін отримав 52,94 % голосів виборців і став другим президентом РФ. На президентських виборах у березні 2004 р. його було переобрано на другий термін. Третім президентом Росії 2 березня 2008 р. обрано Дмитра Медведєва.

П'ять разів у новітній історії РФ (1993, 1995, 1999, 2003, 2007 рр.) проходили вибори до Державної думи. Головним підсумком останніх парламентських виборів 2 грудня 2007 р. стало отримання партією "Єдина Росія", виборчий список якої очолив президент В. Путін, конституційної більшості в Державній думі. Партія влади отримала 64,3 % голосів виборців і посіла 315 місць у Державній думі. Семивідсотковий прохідний бар'єр подолали також Комуністична, Ліберально-демократична і Партія "Справедлива Росія".



Особливості соціально-економічного розвитку. Незважаючи на величезні розміри території, достаток природних ресурсів, розвинену промислову базу й високий рівень освіченості населення, частка російської економіки у світі порівняно незначна. Найбільш розвиненими галузями економіки є нафто- і газо-видобувна промисловість, важка промисловість (переважно підприємства військово-промислового комплексу), виробництво електроенергії. Головними статтями російського експорту є вуглеводні, метали, ліс, вугілля, продукція хімічної промисловості, промислові вироби, зброя тощо. Росія — один з найбільших у світі експортерів енергоносіїв: у 2009 р. експортувала 191,9 млрд куб. м природного газу (перше місце у світі), 248 млн т нафти (друге місце), 100 млн т кам'яного вугілля (третій показник у світі). Серед імпорту переважають електроніка, побутова техніка, продовольство, споживчі товари, обладнання, транспортні засоби. Основні торговельні партнери РФ — країни СНД, Балтії, Китай, Німеччина, Туреччина, СІНА.

Починаючи з кінця 1990-х років у Російській Федерації намітилися тенденції до перелому в економічній ситуації і пожвавлення темпів розвитку економіки, відновлення позицій у світовому економічному розвитку в окремих галузях. Однак однією з характерних рис цього процесу залишається помітне відставання темпів зростання життєвого рівня населення від темпів розвитку економіки. Це пояснюється тим, що Росія з багатьох позицій залишається, по суті, сировинним придатком Заходу, оскільки 80 % російського експорту забезпечують паливно-енергетичний та металургійний комплекси, а 25 % ВВП становлять надходження від продажу нафти й газу. Незважаючи на це, така особливість структури російського експорту мала останніми роками й позитивні наслідки для економіки країни. Завдяки стабільно високій світовій ціні на нафту Росії вдалося значно скоротити свої зовнішні борги і навіть створити Стабілізаційний фонд у розмірі понад 300 млрд дол. СІЛА, що міг стати хорошим фундаментом для соціально-економічного прогресу, якби не світова фінансова криза 2008—2009 рр.



Геополітичне середовище і зовнішня політика. Сучасна Росія займає серединний простір між Європою, Далеким Сходом і мусульманським світом, крім того є центром тяжіння держав пострадянського простору. Незважаючи на територіальні втрати внаслідок політичного розпаду СРСР, вона залишається водночас європейською, азіатською й азіатсько-тихоокеанською державою, континентальною та океанічною. Це зумовлює наявність геополітичних інтересів Російської Федерації в різних частинах світу: в Європі, на Близькому та Середньому Сході, в Центральній Азії, Азіатсько-Тихоокеанському регіоні і на теренах СНД. Пріоритетними для РФ є відносини з країнами СНД, що зумовлено як географічною близькістю цих країн, так і, особливо, тривалим періодом їх співжиття у складі Російської імперії та СРСР. Своє головне завдання політичне керівництво Росії вбачає в тому, щоб консолідувати країни пострадянського простору в економічному, політичному та військовому сенсі і зробити

їх більш проросійськи зорієнтованими. Певною мірою особлива увага в цьому сенсі приділяється Україні.

Зовнішньополітична стратегія РФ багато в чому зумовлена геополітичними амбіціями і намаганням повернути собі статус наддержави, який вона втратила після розпаду Варшавського блоку і СРСР. Це викликає неминуче протистояння багатьох західних країн, передусім США. Джерелами напруження у відносинах Росії із Заходом стали військове втручання НАТО у конфлікт у Югославії, розширення кордонів впливу Північноатлантичного альянсу на схід, декларація політичним керівництвом США намірів здійснити військову операцію проти Ірану та ін.

Намагання Російської Федерації повернути собі роль одного зі світових центрів сили у відносинах із країнами Заходу супроводжується активізацією зовнішньої політики в інших регіонах, зокрема на Далекому Сході. Повільно, крок за кроком, триває зближення Росії з Китаєм, почате ще в останні роки існування Радянського Союзу, зокрема закінчилися роботи з делімітації російсько-китайського кордону. Позиції Росії й КНР у галузі зовнішньої політики особливо зблизилися після бомбардувань Югославії США та їхніми союзниками по НАТО у 1999 р. Змінюються й відносини Росії з Японією. Із середини 1990-х років Японія помітно збільшила обсяги економічної допомоги Росії, с розширила торговельні зв'язки. Однак налагодженню відносин з цим стратегічно важливим сусідом помітно перешкоджають відсутність мирного договору між країнами із часів Другої світової війни та тверда позиція керівництва Японії щодо залежності співробітництва з Росією від вирішення територіальні ої проблеми, під якою розуміється повернення Південнокурильських островів, принаймні "північних територій".

У 2000 р. було затверджено Концепцію зовнішньої політики Російської Федерації (остання її редакція ухвалена у липні 2008 р.), відповідно до якої пріоритетними напрямами зовнішньополітичної діяльності є курс на зміцнення ГНД, партнерство із США на глобальному рівні, посилення відносин з Франції.

та ФРН з метою створення противаги впливу США в Раді Безпеки ООН.

Реалізація концепції дала відчутні результати. На саміті в Кананаскісі 2002 р.) Росія стала повноправним членом "вісімки" найбільших економічно розвинених країн світу. Досягнуто прогресу в стабілізації становища на пів-генних кордонах Росії. Здобутком на цьому напрямку стало укладення 16 липня 2001 р. Договору про добросусідство, партнерство і співробітництво з КНР, ге зафіксовано відмову сторін від територіальних претензій одна до одної. З метою створення смуги добросусідства на південних кордонах Росія взяла участь у створенні в червні 2001 р. Шанхайської організації співробітництва. Адміністрації президента В. Путіна вдалося попередити кризу в російсько-американських відносинах, пов'язану з грудневим (2001 р.) рішенням США про вихід з Договору по ПРО 1972 р., і укласти вже у 2002 р. новий договір, що передбачає значне скорочення ядерних потенціалів обох держав.

Втім, відродження російського впливу у світі часом викликає обґрунтоване занепокоєння міжнародної спільноти, оскільки офіційна Москва нерідко вдається до апробованих у недалекому минулому інструментів — тиску і шантажу. Мова йде про абсолютно реальні кроки, приміром про вихід Росії 12 грудня 2007 р. із договору про звичайні озброєння в Європі, коли Росія де-факто відмовилася від моніторингу за звичайними озброєннями на своїй території й у зв'язку з тим отримала можливість нарощувати новий виток озброєнь.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал