Зміст вступ



Сторінка28/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   40

Більшу частину розташованого між Каспійським морем і Перською зато¬кою Ірану (в сучасних кордонах — 1,648 млн кв. км, 77 млн осіб) займає Іран¬ське нагір'я, висотою близько 1200 м, звідусіль оточене гірськими пасмами, із засушливим напівпустельним субтропічним кліматом. На півночі, паралельно каспійському узбережжю, простягається хребет Ельбурс із найвищою горою країни — Демавенд (5671 м). Безпосередньо ж до Каспію примикає низовина з вологим субтропічним кліматом (середня температура січня +2 °С, липня -29 °С). Центр і схід країни займають дві великі пустелі — піщано-скельна Дашт-і-Лут та соляна Дашт-і-Кавір, які, фактично, не заселені, більшість рі¬чок на їхній території в літній сезон пересихає. На узбережжі Перської й Оман-с-ької заток Індійського океану утримується тропічний клімат з високою воло¬гістю повітря та температурами відповідно +19 °С у січні й +32 °С у липні.

Азіатська частина Турецької Республіки (780,58 тис. кв. км, 77,8 млн осіб) називається Анадолу (Велика Анатолія), а європейська, що становить лише З % території держави, — Пашаелі. В Туреччині, як і в Ірані, переважає гір¬ський рельєф: європейську частину займає горбисте плато висотою близько 1000 м, в азіатській — уздовж чорноморського узбережжя простягнулися Пон-тійські гори, а вздовж середземноморського — гори Тавру з Анатолійським плоскогір'ям між ними. На сході країни обидва гірські ланцюги змикаються й утворюють Вірменське нагір'я, де знаходиться знаменита вершина Великий Арарат (5166 м), до якої, за Біблією, пристав Ноїв ковчег. Там же беруть по¬чаток не менш відомі річки Тигр (1850 км) і Євфрат (3065 км). Клімат Туреччи¬ни — середземноморський субтропічний, який із заходу на схід стає більш по-гушливим. У цілому по країні середня температура січня коливається від -5 до +15 °С, липня — від +15 до +32 °С.

Вражаючими є мінерально-сировинні ресурси Ірану: на країну припадає 10 % розвіданих світових запасів нафти (137,6 млрд барелів, третє місце після Саудівської Аравії й Канади) і понад 15 % світового обсягу природного газу

(29,61 трлн куб. м, друге місце після Росії). А мідне родовище в Сарчешмі, на півночі Ірану, що за покладами руди також є другим у світі (1,2 млрд т), має найвищий вміст металу — до 1,1 % . На території Туреччини наявні лише об¬межені запаси кам'яного і бурого вугілля, залізної й марганцевої руд.

Особливості історичного й політичного розвитку. На землях сучасної Ту¬реччини найдавніші мешканці з'явилися близько 1 млн років тому з Північно-Східної Африки, а на зламі III—II тис. до н. е. до центральних районів Малої Азії із Закавказзя вторгся найдавніший індоєвропейський культурний етнос

— хети, які в 1640 р. до н. е. заснували одну з найбільших стародавніх імперій, що успішно змагалася з Єгиптом і давніми державами Межиріччя та Греції. Перший в історії людства мирний договір, що дійшов до наших днів і вистав¬лений на огляд у холі нью-йоркської штаб-квартири ООН, був укладений у 1270 р. до н. е. аккадською мовою між єгипетським фараоном Рамзесом II {1290—1224} і хетським царем Хаттусілі III {1275—1250}. Однак близько 1200 р. до н. е. Хетська держава впала під натиском "народів моря" із Північ¬ного Причорномор'я. На її місці майже водночас, у IX ст. до н. е., виникли держава Урарту — на сході навколо озер Ван і Урмія — та Фригійське царство

— на північному заході Анатолії. її західне узбережжя тоді ж стало об'єктом переселення іонійських грецьких племен, серед укріплень котрих невдовзі ви¬ділився Мілет — метрополія для понад 90 новоутворених міст-держав на узбе¬режжі Чорного моря і найзначніший перевантажувальний порт у торгівлі Ан¬тичного світу зі Сходом.

У 546 р. до н. е. півострів Мала Азія разом із грецькими полісами був заво¬йований творцем Перської імперії (від назви її історичного ядра — області Парс на півдні Ірану) Кіром II з династії Ахеменідів. За правління його зятя Дарія І {522—486} перські війська завершили підкорення Центральної Азії. Західної Індії, Єгипту, загарбали Фракію й Македонію, проте зазнали поразки від скіфів та афінян. Ахеменіди вперше в історії людської цивілізації розроби¬ли концепцію світового уряду й світової держави, але їхню монархію розгро¬мив македонський цар Александр III Великий (356—323 рр. до н. е.). З розпа¬дом його світової імперії на територіях сучасних Туреччини й Ірану ВИНИКЛЕ елліністичні держави — Понтійське царство, Пергам, держава Селевкідів : Греко-Бактрійське царство. У 129 р. до н. е. Мала Азія стала римською провін¬цією, але створена західноіранськими племенами ранньофеодальна Парфян¬ська держава (247 р. до н. е. — 224 р. н. е.) та перська держава Сасанідів (227— 637), що успадкували традиції Ахеменідів, успішно протистояли Риму й Ві¬зантії, аж доки Іран не був завойований арабами. Іранські імперії виступали єднальною ланкою між великими державами Заходу Євразії (Рим, Візантія) і Китаєм на її Сході. Багаті культурні й політичні традиції Ірану були сформова¬ні саме протягом цього "славетного тисячоліття" — з VI ст. до н. е. до початку VII ст. н. е.

Константинополь (сучасний 13-мільйонний Стамбул) після розпаду Рим¬ської імперії в 395 р. на Західну й Східну на понад тисячу років став столицек

Візантійської імперії, що вела з перемінним успіхом боротьбу за Анатолію з мусульманами — арабами і турками-сельджуками, які в середині XI ст. із те¬риторії сучасного Туркменистану заволоділи також більшою частиною Ірану, Закавказзя й Центральної Азії. Після монгольських завоювань XIII ст. й не¬довгого панування на Іранському нагір'ї туркменської Орди Білих Баранів, у 1502 р. постала шиїтська Новоперська держава під керівництвом місцевої тюркської династії Сефевідів (до 1736 р.). її, після повторного короткого прав¬ління туркменів, у 1796 р. змінила династія Каджарів тюркського походжен¬ня (до 1925 р.).

Ці драматичні події призвели до того, що сучасний Іран — найскладніша в етнічному відношенні країна регіону, в якій мешкають понад 40 етносів, що належать до різних мовних груп. Причому головний етнос — перси (самоназва — "Ірані") становить лише близько 51 % населення і займає переважно цен¬тральну та східну частини держави. Всі окраїнні райони Ірану заселені інши¬ми народами, але офіційна статистика заперечує наявність етнічних меншин, називаючи їх племінними групами іранців. Етнічно близькі до персів гілянці й мазендеранці проживають у прикаспійських останах (провінціях, усього їх 31) і становлять 8 % населення країни, іраномовні курди (7 % жителів) заселя¬ють провінції Курдистан і Західний Азербайджан, а найбільший тюркомовний народ Ірану — азербайджанці — становить 24 % мешканців держави, ще 3 % припадає на арабів провінції Хузестан і 2 % — на туркменів.

Частина турків-сельджуків, яка сповідувала сунізм, під тиском наступаю¬чих монголів, осіла на північному заході Малої Азії, де в 1299 р. заснувала Османську державу. Турки-османи (від імені першого султана — Османа І {1281—1326} були запеклими прибічниками ісламу й за три століття спромо¬глися створити величезну імперію, що включала, крім Малої Азії, більшу час¬тину Кавказу, Месопотамію, Аравійський півострів, Сирію, Палестину, Пів¬нічну Африку (без Марокко), майже всі Балкани й Угорщину та Північне Причорномор'я з Кримом. Уперше ісламська держава реально загрожувала поневоленням найсильнішим державам Європи — Австрії, Венеції, Речі По¬сполитій, суперничала з Московським царством.

Сучасні турки, що становлять близько 75 % населення держави, — нащад¬ки всіх етносів, які мешкали на її території й змішалися з тюрками-переселен-цями із Закаспію та прийняли їхню мову, але зовні мало чим відрізняються від європейців. З 1965 р. в офіційних джерелах, у тому числі матеріалах переписів населення, не виділяються етнічні меншини, до того ж в умовах багатовікової асиміляційної урядової політики кількість тих, що розмовляють мовами мен¬шин, як правило, значно менша від чисельності відповідних етносів. Та й згід¬но зі ст. 66 чинної конституції республіки від 7 листопада 1982 р., турками вважаються всі, "хто пов'язаний узами громадянства з Турецькою державою". Курди (18 % жителів) компактно розселені у східній і південно-східній части¬нах Туреччини, араби — на кордоні з Сирією, черкеси (нащадки біженців від російського царату з Північного Кавказу) — між Токатом і Малатьєю.

Подібно до Китаю, такі країни з давньою культурою й усталеною держав¬ною традицією, як Туреччина й Іран, зуміли уникнути колоніального загар¬бання на рубежі XIX—XX ст., але швидко перетворилися на об'єкт інтенсив¬ного військово-політичного проникнення й жорстокої економічної експлуата¬ції імперіалістичних держав. Користуючись фінансовою залежністю ослабле¬ної безперервними війнами Османської імперії, ті добилися винятково вигід¬них концесій на будівництво залізниць, причому найбільшу — на прокладення Багдадської дороги в 1903 р. отримав німецький капітал. Але становище Ту¬реччини як залежної країни мало суттєві особливості: суперечності й боротьба між великими державами давали її урядові певні можливості для лавіруван¬ня. Крім того, на відміну від інших азіатських держав, які перетворювалися на напівколонії, Османська імперія мала боєздатну, з глибоко патріотичними традиціями армію. Саме курсантами Стамбульського військово-медичного училища в 1889 р. був створений таємний політичний комітет під назвою "Єд¬нання і прогрес", що започаткував молодотурецький рух. На початку липня 1908 р. офіцери-молодотурки підняли повстання в Македонії й незабаром зму¬сили султана погодитися на скликання парламенту та відновлення чинності ліберальної конституції 1876 р.

У Персії засилля іноземних колонізаторів було більшим, ніж в інших фор¬мально незалежних державах Азії: у 1901 р. Британія змусила шаха надати концесію на монопольну експлуатацію нафтоносних районів усієї країни, за винятком п'яти північних провінцій, де "господарювали" росіяни. Але в груд¬ні 1905 р. у Тегерані, Ширазі й Мешхеді почалися масові антиурядові виступи, очолені шиїтським духовенством і купецтвом, що невдовзі переросли в рево¬люцію. Вона увінчалася скликанням у жовтні наступного року першого в іс¬торії країни парламенту (меджлісу) й прийняттям наприкінці грудня помірко¬ваної конституції. У липні 1909 р. об'єднані сили гілянських федаїв і племінні ополчення з півдня країни розгромили опору шахської влади — козачу брига¬ду й увійшли в Тегеран, Мохаммад Алі-шах був позбавлений трону. Але непо¬слідовність переможців і конфлікти між ними призвели до поразки революції, коли в грудні 1911 р. в умовах відвертої російсько-британської військової ін¬тервенції відбувся державний переворот, а меджліс був розігнаний.

Тим часом для Османської імперії Перша світова війна завершилася ката¬строфічною поразкою — Мудроське перемир'я від ЗО жовтня 1918 р., по суті, означало кінець імперії, що передавала союзникам свій військовий флот, контроль над залізницями, поштою й телеграфними лініями, виводила вій¬ська з арабських регіонів і демобілізувала армію. Невдовзі війська Антанти окупували всі узбережні райони країни й столицю, але це призвело до стихій¬ної організації підпільних груп і партизанських загонів, що формувалися пе¬реважно з колишніх військовиків султанської армії. Згуртування окремих па¬тріотичних спілок під єдиним керівництвом почалося з прибуттям 19 травня 1919 р. до Анатолії генерала Мустафи Кемаля-паші (1881—1938). Невдовзі він очолив Представницький комітет, що до скликання в Анкарі 23 квітня 1920 р.

Великого національного зібрання Туреччини (ВНЗТ) керував кемалістською -еволюцією.

Султан відрядив на придушення патріотичного руху війська, однак їх ще на марші до Анкари розбили партизани, тоді в червні 1920 р. грецькі війська г. озпочали широкомасштабний наступ у центральні райони Анатолії — Антан¬ті вирішила силою зброї ліквідувати турецький національно-визвольний рух. Але його лідери пішли на укладення з урядом більшовицької Росії 16 березня 1921 р. Договору про дружбу і братерство. В обмін за сприяння в анексії неза¬лежних Вірменії й Грузії, радянська Росія тоді пішла на значні територіальні л зступки Туреччині (Карська область і райони на південь від Батумі) та розпо¬чала поставки зброї новим союзникам. Зміцнена турецька армія контратаку¬вала грецькі війська й зуміла переламати хід подій, після чого Франція й Іта¬лія відмовилися від участі в інтервенції, а кемалісти в серпні-вересні 1922 р. : авдали остаточної поразки грецькому експедиційному корпусові й заверши¬ли визволення Анатолії. 1 листопада ВНЗТ прийняло закон про скасування :; лтанату. Позбавлений будь-якої підтримки, останній османський правитель Мехмед VI Вахідеддін (1861—1926) відплив на Мальту.

Згідно з Лозаннським мирним договором від 24 липня 1923 р. за Туреччи¬ною, окрім етнічних тюркських територій у Малій Азії, зберігалися Східна Фракія, Західна Вірменія й північні частини Месопотамського плато, населені курдами, а також передбачалися демілітаризація й міжнародний статус Чор¬номорських проток. Це було дипломатичним успіхом нового турецького уря¬ду, який дістав змогу зосередитися на вирішенні проблем внутрішньої розбу-лови держави. Першими ж рішеннями ВНЗТ 2-го скликання стало перенесен¬ня столиці до Анкари й проголошення 29 жовтня 1923 р. країни Турецькою Республікою (з того часу цей день є головним національним святом країни) та : орання її першим президентом Кемаль-паші. Запропонована його урядом програма державного розвитку країни була зорієнтована на боротьбу з пере¬житками феодального минулого, подолання культурної відсталості, модерні-; ялію економіки й суспільного устрою.

3.7.2. Особливості розвитку Туреччини

З метою забезпечення світського характеру нової турецької державності З березня 1924 р. був ліквідований халіфат, тобто духовний суверенітет осма-нів над усіма мусульманами світу, який султан Селім І нібито отримав від ::ганнього халіфа Аббасидів після завоювання Каїра в 1517 р. Владою прези¬дента Кемаль-паша скасував давню посаду шейх-уль-іслама — першого улема з державі, міністерство шаріату й вакуфів (фактично секуляризовувалося цер-:-: :зне майно), закрив низку релігійних шкіл і коледжів. Коран було перекла¬дено турецькою мовою, а вихідним днем замість п'ятниці кемалісти оголосили неділю.

У 1926 р. з прийняттям пристосованого до особливостей країни швейцар¬ського цивільного кодексу скасовувалися шаріатські суди, запроваджувалося судочинство на європейський взірець і цивільний шлюб та моногамія, ліквідо¬вувалася юридична нерівність між чоловіком і жінкою, включно з правом останньої на розлучення. Тоді ж населення було зобов'язане перейти на євро¬пейську форму одягу. Під страхом смертної кари чоловікам заборонено носити феску, а жінкам "рекомендовано" відмовитися від чадри й хіджаба. У 1928 р. з конституції вилучили пункт про державний статус ісламу, азі січня наступ¬ного року з метою полегшення навчання та послаблення позицій духовенства арабська абетка була замінена латинською. У 1930 р. турецькі жінки отрима-ли право брати участь у виборах до місцевих органів влади, а у 1934 р. — повне виборче право.

На III з'їзді правлячої і єдиної (до 1945 р.) у країні Народно-республікан¬ської партії (НРП), заснованої у 1923 р., у травні 1931 р. було ухвалено програ¬му, що спиралася на відомі шість принципів державного розвитку Кемаль-па-ші — "алти окти" (6 стріл): лаїцизм (вилучення ісламського права з адміні¬страції, конституції, судочинства і виховання), республіканізм (перша кон¬ституція була укладена на основі законів ВНЗТ 20 квітня 1924 р.), націоналізм (існування етнічних меншин не визнавалося, літературна мова була очищена від більшості арабських і перських запозичень), етатизм (державне п'яти¬річне планування й контроль за проектами розвитку; з метою фінансування стратегічних галузей промисловості було різко обмежено імпорт, взято під на¬гляд валютні операції й засновано Центральний банк), народність (непри¬йняття ідеї класового поділу суспільства) й революційність. Усі наступні ліде¬ри Турецької Республіки дають клятву вірності цьому курсові на будівництво національної держави європейського зразка, хоча й змінюють акценти відпо¬відно до вимог часу. Спеціальним рішенням парламенту 24 листопада 1934 р. Кемаль-паші було присвоєно нове прізвище — Ататюрк ("батько тюрків"), ре¬шта громадян мали самостійно придумати собі прізвище.

Проте із завершенням Другої світової війни (в якій республіка загалом до¬тримувалася нейтралітету) національна турецька буржуазія почала виявляти невдоволення кемалістською політикою етатизму, коли держава визначала со¬бівартість продукції, норму прибутку, обсяги транспортних і накладних ви¬трат. Керівництву республіки на чолі з найближчим соратником Ататюрка — президентом Ісметом Іненю (1884—1973) вже не вдавалося видавати себе за виразника загальнонаціональних інтересів, зі скасуванням однопартійної системи виникло до ЗО партій різноманітного спрямування. Найвпливовіша серед них — Демократична партія (ДП), що була створена у січні 1946 р., за¬пропонувала нове трактування етатизму як надання більшої свободи приват¬ній ініціативі й діяльності приватного капіталу. На парламентських виборах 14 травня 1950 р. вона здобула переконливу перемогу, ВНЗТ обрало президен¬том Д. Баяра і затвердило нову урядову програму, що передбачала обмеження державного капіталізму та проведення приватизації промисловості. Однак по ряд з ефективною економічною політикою й перспективною зовнішньою пере¬орієнтацією на США, що привела Туреччину в 1952 р. до НАТО, ДП стала на хибний шлях відмови від лаїцизму й поступок клерикальним колам. Це спри¬чинило різке невдоволення в офіцерському середовищі країни, де з 1954 р. іс¬нувала таємна організація "ататюркістів". її осередки, очолені командувачем Сухопутними військами генералом Джемалем Гюрселем (1895—1966), органі¬зували 27 травня 1960 р. безкровний переворот, внаслідок якого влада пере¬йшла до Комітету національного порятунку. Д. Гюрсель доручив провідним юристам країни підготувати проект нової конституції країни, що набула чин-ності після референдуму в липні 1961 р.

Державний устрій Туреччини. Конституція наголосила на чіткому поділі гілок влади і гарантувала право на створення політичних партій та угрупо-З.ІНЬ, але наступним урядам І. Іненю та Сулеймана Деміреля (1924) — керівни¬ка створеної в 1964 р. на базі ДП Партії справедливості (ПС) — не вдалося усу¬нути гостре суперництво між прибічниками соціального етатизму й тими, хто добивався лібералізації та розширення приватної ініціативи. До того ж у краї¬ні активізувалися підпільні ультраправі й фундаменталістські організації, що змусило армію вдруге втрутитися у березні 1971 р. На цей раз командування обмежилося меморандумом з вимогою "створення нового сильного уряду", здатного вивести Туреччину в число передових країн світу. Проте невдовзі кра¬їну знову затопила хвиля політичного екстремізму, тоді, щоб призупинити по¬дальше загострення кризи в умовах паралічу парламенту, військове керівни¬цтво втретє вирішило взяти ініціативу у свої руки і вчинило 12 вересня 1980 р. державний переворот під гаслами боротьби з "правим" і "лівим" тероризмом та "оздоровлення" суспільного життя. Рада національної безпеки (РНБ) на чолі з начальником генштабу генералом Кенаном Евреном (1917) фактично проголо¬сила курс на "керовану демократію", юридично втілений у чинній конституції 1982 р.

Хоч формально країна залишалася парламентською республікою, глава якої обирався на спеціальному засіданні ВНЗТ (як правило, з депутатів, стар¬ших 40 років) терміном на 7 років без права висування на другий термін, по¬вноваження президента (з 28 серпня 2007 р. — Абдулла Гюль (1950) були зна¬чно розширені. Однак враховуючи всі політичні колізії такого процесу, на ре¬ферендумі 21 жовтня 2007 р. було вирішено надалі обирати главу держави за¬гальнонародним голосуванням на п'ять років не більше ніж на два терміни; повноваження парламенту було скорочено до чотирьох років. Президент, згід¬но зі ст. 104, забезпечує застосування норм Основного закону, а також регулює й узгоджує діяльність органів державної влади. Серед конкретних повнова¬жень глави держави варто виділити його право призначати всіх суддів Кон¬ституційного суду (після референдуму 12 вересня 2010 р. — 13 із 17), скликати в будь-який момент парламент і засідання уряду та головувати на останніх, відправляти на повторний розгляд ухвалений парламентом закон, ратифіку¬вати міжнародні договори, виносити на референдум поправки до конституції тощо. Президент також очолює Раду національної безпеки (віце-прем'єр найавторитетніші за посадою міністри й керівництво Збройних сил), що над рекомендації для першочергового розгляду урядом.

Уряд — Рада міністрів (з 14 березня 2003 р. — Реджеп Таїп Ердоган (195

як правило, також парламентарів. Уряд постає зі своєю програмою для заі дження перед ВНЗТ, до складу якого входить 550 депутатів, обраних за пр рційною системою. Віковий ценз для активного і пасивного загального ви чого права напередодні парламентських виборів 22 липня 2007 р. був зні ний відповідно до 18 і 25 років. За рішенням парламенту, депутат, який п виборів перейшов із лав однієї політичної партії до іншої, може бути позба ний мандата. У квітні 1983 р. РНБ затвердила Закон про партії, який су регламентував їхню діяльність і забороняв усі клерикальні організації, І кож дублював конституційне положення про те, що наново створювані ПІ не можуть бути правонаступницями старих.

Провідною політичною силою країни до середини 1990-х років була пр центристська Партія вітчизни (ПВ), заснована в 1983 р. Здійснювана її j ром — "батьком турецьких реформ" Тургутом Озалом (у 1983—1989 р{ прем'єр-міністр, у 1989—1993 рр. — президент) політика економічного j ралізму з опорою на приватне підприємництво й ринкові механізми за вмі. спрямування реформ з боку держави дала змогу вивести економіку краї кризи, надати їй динамізму (найвищий за всю історію Туреччини щоріч 8-відсотковий приріст ВВП) й експортної спрямованості у великих секте промисловості, банківській справі, сфері послуг, забезпечити реальне зрос ня доходів населення й перехід до конвертованості ліри. Власне, протягов значеного періоду закінчився процес перетворення Туреччини в економ: розвинену державу, чий ВВП у 2009 р. на 65,1 % був вироблений у сфері слуг і лише на 25,6 % у промисловості. За ПКС він становив 874,5 млрд д тобто 11 400 дол. на одну особу при помірній інфляції — 6,3 % й високій ча безробітних — 14,1 % .

Процеси лібералізації суспільних звичаїв і вестернізації культури, ще минуче супроводжували поглиблення економічних контактів і встановлен 1 січня 1995 р. зони вільної торгівлі з ЄС, викликали стійке неприйнятт. лише з боку ісламських фундаменталістів, а й широких верств населеї Тому перемога на дострокових парламентських виборах 3 листопада 200 Партії справедливості й розвитку ("Адалет", заснована у 2001 р.), що пози нувала себе як помірковано-ісламістську реформістську силу, стала зак< мірною. За підсумками наступних виборів 22 липня 2007 р., "Адалет" отрі ла 46,66 % голосів і 341 мандат, лівоцентристи — народні республіканц відповідно 20,85 % і 112 депутатських місць, Партія націоналістичної дії, з пантюркістських позицій відстоює принцип лаїцизму й виступає за по: нення до політики етатизму, — 14,29 % і 71 мандат.

Водночас з огляду на перспективи повноправного членства в ЄС "Адалет" ініціювала 7 пакетів так званих гармонізаційних законів, за якими правові й процесуальні норми в державі були приведені у відповідність до "копенгаген¬ських критеріїв". Зокрема, було скасовано практику судів і трибуналів націо¬нальної безпеки, розширено права громадян на свободу зборів і маніфестацій, 'ільшу свободу дій отримали профспілки, заборонено тортури й смертну кару з мирний час. Служба новин державного телебачення і радіо в червні 2004 р. почала мовлення курдською мовою, зроблено перші кроки до запровадження нею початкової освіти. До конституції були внесені поправки, що скасовували :аборону на використання будь-яких мов, окрім турецької.

У цьому ж євроінтеграційному контексті варто розглядати результати іні¬ційованого урядом конституційного референдуму 12 вересня 2010 р., на якому 58 % учасників підтримали 26 поправок, які передбачають можливість пору-пення кримінальних справ щодо військовослужбовців цивільними судами, з проваджують інститут омбудсмена, визнають за держслужбовцями право на :тт)айки й укладення трудових угод, а також передають повноваження щодо гозпуску політичних партій від апеляційного суду до ВНЗТ.

3.7.3. Розвиток Ірану в новітній час

На відміну від турецького етнічного ядра Османської імперії, Персія на час :ІКІНЧЄННЯ Першої світової війни перебувала під фактичною окупацією Бри¬танії, розглядалися навіть варіанти перетворення країни на її протекторат. Після виведення британських військ у 1920 р. на півночі Персії спалахнуло : тларатистське повстання, до якого приєдналися курди й місцеві комуністи, гкі за підтримки російських більшовиків розпочали на контрольованих ними -ериторіях конфіскацію майна й закриття мечетей. Незважаючи на успішні хпові дії проти повстанців, шахський уряд змушений був піти у відставку, і 21 лютого 1921 р. до Тегерана увійшли підрозділи полковника Рези-хана Мір-пннджа (1878—1944), що провели арешти сотень чиновників-хабарників. Ав--зритет нового військового міністра суттєво зріс після того, як урядовими си-



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал