Зміст вступ



Сторінка27/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   40

З початку XI ст. Індостан також став об'єктом постійних завойовницьких нападів центральноазіатських тюркських правителів-мусульман. У 1192 р. ними був захоплений Делі, що став столицею воєнно-теократичної деспотії — султанату. У 1526 р. Делійський султанат, у свою чергу, був завойований пря¬мим нащадком Тимура (Тамерлана) — кабульським володарем Бабуром (1483—1530), який заснував династію Великих Моголів. Вона створила імпе¬рію, що включала практично всю територію сучасних Афганістану, Бангла¬деш, Північної й Центральної Індії та Пакистану і формально проіснувала до скасування британськими колонізаторами в 1858 р.

Столітнє панування Британії в Південній Азії (за винятком Афганістану, якому вдалося відстояти свою незалежність у 1919 р.) завершилося після Дру¬гої світової війни.

3.6.2. Індія

Уже 19 лютого 1946 р. під тиском національно-патріотичного руху в Бри¬танській Індії англійський прем'єр-лейборист К. Етлі виступив із заявою про

- рення колонії на конфедерацію напівнезалежних провінцій і князівств

:з широкою автономією. Індійський національний конгрес (IHK), заснований у 1885 р., у загальних рисах погодився із запропонованим проектом, але проти зиступила Мусульманська ліга (МЛ), заснована в 1906 р., лідер якої — Мохам -мед Алі Джинна (1876—1948), остерігаючись "розчинення" мусульман серед чисельно переважаючих індусів, вимагав чіткого визначення кордонів май¬бутньої мусульманської держави — Пакистану.

Недовіра у відносинах між мусульманами й індусами обернулася кривави¬ми погромами, коли останній віце-король Британської Індії — лорд Маунтбет-тен оприлюднив у червні 1947 р. план передачі влади місцевим представникам у Пакистані й Індійському Союзі. Передбачалося, що 601 князівство окремо вирішуватиме, куди йому вступати, а обидві новостворені країни спершу бу¬дуть домініонами до прийняття власних конституцій. Датою припинення бри¬танського правління Маунтбеттен призначив 15 серпня 1947 р. З того часу цей день відзначається як День незалежності Індії, але в Пакистані це свято при-значене на 14 серпня.

Індійському Союзу дісталося майже 90 % розвіданих корисних копалин колишньої колонії, така сама частка текстильної й цукрової промисловості, більшість заводів із виробництва будматеріалів. Водночас після від'єднання Західного й Східного Пакистану, розділених 1600 км індійської території, в Індії відчувся брак бавовни, джуту та деяких продуктів, передусім хліба. За¬гострилася ситуація у трьох великих князівствах, де більшість населення на¬лежала до релігії, відмінної від віросповідання правлячої верхівки, — Джуна-гадх, Хайдарабад і Кашмір. Ісламські правителі перших двох одразу змушені були змиритися з введенням військ домініону й підпорядкуванням Індії, Каш¬мір, де мусульмани-суніти становили 78 % населення, був оголошений части¬ною Республіки Індія 17 листопада 1956 р.

Попри масові зіткнення на етнорелігійному ґрунті, що мали місце у перші роки становлення індійської незалежності, Індія стала однією з небагатьох постколоніальних афро-азіатських країн, що протягом усієї історії сучасного незалежного розвитку неухильно дотримувались демократичного вибору й уникли військових або цивільних авторитарних режимів. Оформлення основ новітньої індійської державності в цілому завершилося розробленням і при¬йняттям Установчими зборами 26 листопада 1949 р. конституції, укладеної на засадах англосаксонського державного права. З набранням нею чинності 26 січня 1950 р. домініон Індійський Союз набував повної самостійності від британської корони й перетворювався на Республіку Індію, тому цей день по¬ряд із Днем незалежності відзначається як національне свято — День респуб¬ліки.

Політико-правова система. Конституція складалася з 22 частин на 395 сто¬рінках і 9 об'ємних додатків, що зробило її найбільшою у світі за обсягом. Згід¬но з конституцією, Індія проголошувалася суверенною парламентарною рес¬публікою, заснованою на принципах демократизму й секуляризму, забороня¬лася будь-яка форма дискримінації на національній, расовій, кастовій чи релі¬гійній підставі.

За конституцією, виконавча влада належить президенту — главі держави, але це положення є значною мірою фіктивним. Свої повноваження (верховно¬го головнокомандувача Збройними силами, призначення прем'єр-міністра й, за поданням останнього, членів Ради міністрів, внесення законопроектів, ви¬дання й скасування законів у період між сесіями парламенту, накладання вето на закон розпуску Народної асамблеї, ухвалений парламентом, призупинення дії конституції й запровадження у країні надзвичайного стану тощо) президент здійснює за порадою уряду. Він обирається на п'ятирічний термін (з 25 липня 2007 р. — член Індійського Національного Конгресу (IHK) і перша в історії країни жінка-президент Пратібха Патіл (1934)) колегією виборців у складі об¬раних членів обох палат парламенту та законодавчих зборів штатів. Насправді ж виконавча влада в республіці здійснюється Радою міністрів, серцевину якої становить кабінет — група міністрів, що відають найважливішими галузями управління. Міністри мають бути членами однієї з палат парламенту і крім ко¬лективної відповідальності перед Народною асамблеєю несуть індивідуальну перед президентом, але він може звільнити їх з посади лише за поданням прем'єр-міністра. Останнім стає лідер парламентської фракції партії, що ко¬ристується підтримкою більшості в нижній палаті (з 22 травня 2004 р. — пред-ставник ІНК(І) Манмохан Сінгх (1932)).

Законодавча влада в Індії здійснюється двопалатним парламентом (Сан-сад), який складається з Ради штатів (верхня палата) і Народної асамблеї (нижня палата). До верхньої палати, яка представляє інтереси 28 штатів і 7 союзних територій, має входити не більше 250 депутатів, причому 12 із них призначаються президентом із числа осіб, наділених "спеціальними знаннями або практичним досвідом у сферах літератури, науки, мистецтва і громадян¬ської діяльності". Решта депутатів обираються виборними членами законодав¬чих зборів штатів і союзних територій пропорційно чисельності їхнього насе-лення. Термін повноважень верхньої палати — шість років, але кожні два роки третина її складу оновлюється. Народна асамблея має 545 місць, 543 з яких заміщуються за результатами загальних і прямих виборів за мажоритарною системою відносної більшості, а два призначаються президентом. Термін по¬вноважень нижньої палати — п'ять років, віковий ценз активного виборчого права конституція визначила у 18 років. У разі виникнення між Радою штатів і Народною асамблеєю розбіжностей у законодавчому процесі остаточне рі¬шення приймається на їхньому спільному засіданні, скликаному президен¬том, де чисельно домінує нижня палата. До того ж так звані фінансові законо-проекти, по суті, є предметом розгляду лише Народної асамблеї, а роль Ради штатів обмежується наданням відповідних рекомендацій.

На рівні штатів і союзних територій законодавча влада здійснюється їхні¬ми легіслатурами, які переважно мають двопалатну структуру — законодавча рада (верхня палата) і законодавчі збори (нижня палата). Законодавчі збори обираються прямим голосуванням на п'ятирічний термін і наділені відповід¬ними повноваженнями у сферах правосуддя, місцевого самоврядування, утри¬мання поліції, охорони здоров'я, аграрних відносин, освіти, місцевого оподат¬кування тощо. Виконавчу владу формально очолюють призначені президен¬том на п'ять років губернатори (у союзних територіях — адміністратори), але реально її здійснюють уряди — ради міністрів на чолі з головними міністрами, що належать до політичної партії, яка перемогла на виборах. Адміністративна система Індії синтезує високий ступінь централізації з елементами федераліз¬му. В разі конкуренції між федеральним законом і законом штату діє перший; штати не володіють правом вільного виходу із союзу (пропаганда сепаратизму карається законом), не мають власного громадянства й конституції. Крім того, конституція припускає за умов проголошення надзвичайного стану та в де¬яких інших випадках прийняття президентом на себе повноважень, що нале¬жать урядові конкретного штату, й передачу за його рішенням повноважень легіслатури штату федеральному парламенту.

Важливим чинником національної консолідації поліетнічного індійського суспільства стала концепція "конгресистського (індійського, демократичного) соціалізму", що передбачала пріоритетний розвиток державного сектору й ключових галузей національної важкої промисловості. Завдяки її реалізації у 50—70-ті роки XX ст. вдалося не лише забезпечити економічну незалежність молодої держави, а й досягти значних успіхів у подоланні дисбалансу в дохо¬дах між найбагатшими й найбіднішими прошарками суспільства. Та з пере¬творенням Індії на рубежі 70—80-х років у середньорозвинену капіталістичну державу почався поступовий відхід керівництва країни від низки положень попереднього курсу "на побудову суспільства соціалістичного зразка" й пере¬хід до більш послідовного здійснення політики, спрямованої на формування сучасної ринкової економіки.

Зовнішня політика й особливості соціально-економічного розвитку. Укла¬даючи 29 квітня 1954 р. Угоду про торгівлю і зв'язки з Тибетським районом КНР прем'єр-міністр країни Дж. Неру (1889—1964) відмовився від будь-яких претензій на Тибет, що, однак, не завадило КНР в 1959—1962 рр. розв'язати серйозний конфлікт. Успішніше розвивалися відносини Індії з країнами, що безпосередньо не межували з її територією. Зокрема, 18—24 квітня 1955 р. Дж. Неру спільно з А. Сукарно забезпечив успішне проведення Бандунзької конференції, де було визнано провідну роль Індії в Русі неприєднання. Дода-ла авторитету Індії й блискавична переможна війна з Пакистаном у грудні 1971 р., внаслідок якої було забезпечено незалежність Східного Пакистану я: Народної Республіки Бангладеш.

Початок 1980-х років був позначений постійними етнорелігійними кон фліктами, найбільшу проблему для уряду тоді становив сепаратистський рух Пенджабі, заселеному сикхами — войовничим екзогамним відгалуженням іс ламу. їхній партії "Акалі дал" ("Партія безсмертних") на початку 1980-х рокі: вдалося підняти потужний народний рух за створення незалежної державі "Халістан" ("Країна чистих"). Влада вдалася до арештів, але у відповідь отри мала кампанію терактів проти індуського населення. Навесні 1984 р. сикхі захопили свою найбільшу святиню — Золотий храм в Амрітсарі й створили НІ його території справжню військову базу. Прем'єр-міністр Індіра Ганді (1917— 1984) віддала наказ силою вибити сикхів із Золотого храму. Під час штурму і запеклого бою майже всі екстремісти загинули. Осквернення святині в Ам рітсарі викликало обурення навіть у лояльної частини сикхів — 31 жовтню 1984 р. два особисті охоронці-сикхи розстріляли під час прогулянки прем'єр міністра Індії. На виборах до парламенту в грудні 1984 р. на хвилі співчуття де І. Ганді ІНК(І) отримав абсолютну більшість депутатських мандатів, а пре м'єром став старший син покійної — Раджив Ганді (1944—1991).

Його політичний курс значною мірою був відходом від утверджених матір'к канонів: якщо І. Ганді централізувала у своїх руках і персоніфікувала владу то Р. Ганді відразу ж оголосив про наміри радитися з опозицією й прислухати¬ся до голосів регіональних рухів. В економіці новий прем'єр запровадив лібе¬ралізацію державного планування й обмежив втручання уряду у сферу при¬ватного підприємництва, що сприяло підвищенню середньорічних ТЄМПІЕ зростання ВВП з 3,5 до 5,2 %. Великого розголосу набула оголошена Р. Ганд: кампанія боротьби з корупцією та зловживаннями державних чиновників. Ба¬жаючи врегулювати етнорелігійні конфлікти, прем'єр пішов на укладення мирних угод із більшістю сепаратистських рухів країни.

Але період загалом успішної внутрішньої й зовнішньої політики конгре-систських урядів Індії закінчився в середині 1987 р. після того, як країна втру¬тилася в національний конфлікт на Шрі-Ланці (з 4 лютого 1948 р. — незалеж¬ний домініон, з 22 травня 1972 р. — республіка). На цьому острові тоді сягнула апогею збройна боротьба індуської тамільської меншини ("Тигри визволення Таміл Іламу") проти буддійської сингалезької більшості. Оскільки на ПІВДЕ; Індії в однойменному штаті вже тоді мешкало більше 50 млн тамілів, які мо¬гли б виступити проти центрального уряду в разі створення на Шрі-Ланці са-мостійної держави "Таміл Іламу", Р. Ганді відрядив на допомогу урядові сусід¬ньої держави 50-тисячний військовий контингент. Це не сприяло врегулюван¬ню міжетнічного конфлікту на острові, в якому загинуло майже 70 тис. осіб, у тому числі президент Шрі-Ланки Ранасінге Премадаса {1989—1993} і мінісг: оборони Ранджана Віджератне. Р. Ганді також загинув у результаті терорис¬тичного акту, вчиненого тамілкою 21 травня 1991 р. під час передвиборної: мітингу поблизу Мадраса.

Новий уряд ІНК(І) на чолі з Нарасімха Рао {1991—1996} прискорив лібера¬лізацію економіки країни, що стала відкритою для іноземних капіталів, а Ін¬дія за кількістю спеціалістів із вищою освітою посіла одне з перших місць у світі. Республіка вийшла на третє місце у світі за виробництвом текстилю й стала одним із провідних його експортерів до США і ЄС. Однак реакцією на регіональні сепаратистські рухи стала активізація ультранаціоналістичної паніндуїстської "Бхаратія джаната парті" (БДП, "Індійська народна партія"), лідером якої був дипломат Атал Ваджпаї (1924). Метою своєї діяльності ця партія визначила створення суто індуської держави ("хінду растра"), а однією з форм діяльності обрала руйнування мечетей, збудованих після мусульман¬ського завоювання Індії на місці давніх індуських святинь. В результаті пар¬ламентських виборів у березні 1998 р. БДП прийшла до влади і взяла курс на розбудову військової промисловості та перетворення Індії на світову ядерну державу, що призвело до чергового загострення відносин Індії з Пакистаном.

У відповідь на успішну реалізацію Індією військової ядерної програми ана¬логічні кроки вчинив і Пакистан. У квітні 1998 р. він успішно здійснив про¬бний пуск ракети середньої дальності, здатної нести ядерну боєголовку на від¬стань 2—3 тис. км. Індійська відповідь не забарилася: всього через місяць — 11 травня 1998 р. було підірвано три ядерні пристрої, а двома днями пізніше

— ще два, на озброєння армії надійшли балістичні ракети з радіусом дії 1500 км. Світове співтовариство засудило ці кроки й закликало Пакистан не реагувати на них, однак через два тижні він також випробував шість ядерних боєзарядів (жодна зі сторін не підписала Договір про нерозповсюдження ядер¬ної зброї). На літо 2002 р. ядерний арсенал Індії сягнув 100—150 боєголовок, а Пакистану — 25—50.

Певні сподівання на краще у двосторонніх відносинах з'явилися після пе¬ремоги на парламентських виборах в Індії у квітні-травні 2004 р. ІНК(І), керо¬ваного вдовою Р. Ганді — Сонею Ганді (1946). Вже 20 червня 2004 р. глава МЗС "ндії заявив, що його країна домовились із Пакистаном про мораторій на про¬ведення ядерних випробувань. Делі й Ісламабад також узгодили встановлення гарячої телефонної лінії між зовнішньополітичними відомствами. На парла¬ментських виборах 16 квітня — 13 травня 2009 р. очолюваний IHK Об'єднаний прогресивний альянс здобув 262 мандати (на 79 більше порівняно з попередні¬ми виборами 2004 p.), а керований БДП Національно-демократичний альянс

— 159, втративши 17 мандатів; лівоцентристський "Третій фронт" втратив ще 5ільше — 30 мандатів, задовольнившись 79. 22 травня 2009 р. Манмохан Сінгх

— кандидат від IHK — вдруге був приведений до присяги як прем'єр-міністр країни.

Незважаючи на значні військові витрати, Індія — учасник "великої двад¬цятки", входить до групи індустріальних країн, що розвиваються найдинаміч-ніше (промислове виробництво Індії у кризовому 2009 р. зросло на 9,3 %), по¬сідаючи десяте місце у світі за абсолютними розмірами ВВП (1,236 млрд дол. у 2009 p.) і четверте — за ПКС після США, КНР і Японії (3,68 трлн дол.). Золото¬валютні резерви країни на 31 жовтня 2009 р. сягнули 274,6 млрд дол. (шосте місце у світі). Але справжньою сенсацією став ривок Індії у своєрідному світо¬вому інвестиційному змаганні: з шостого місця за привабливістю для інозем¬них вкладників у 2003 р. вона протягом двох років перескочила на друге (після КНР). Головними галузями для інвестування в Індії стали інформаційні техно¬логії й виробництво програмного забезпечення.

Індія впритул підійшла до оформлення класичної англосаксонської дво¬партійної системи, зуміла створити дієвий механізм управління, ефективність якого майже не залежить від внутрішньополітичних колізій між провідними політичними партіями. Гарантами внутрішньополітичної стабільності країни й непорушності принципів її демократичного розвитку є цілком деполітизова¬ні 1,316-мільйонні Збройні сили (четверті у світі за чисельністю після КНР, СПІА і КНДР), висококваліфікований державний апарат, багатомільйонна верства підприємців і потужний середній клас (близько 300 млн осіб), зацікав¬лений у збереженні внутрішньополітичної стабільності, подоланні виявів кас-товості, регіоналізму, релігійної нетерпимості.

3.6.3. Пакистан

У складі Пакистану, що став на шлях незалежного розвитку після деколо¬нізації Британської Індії, опинилися гетерогенні регіони: з одного боку — Бе-луджистан, Північно-західна прикордонна провінція (з квітня 2010 р. — Хай-бер-Пахтунхва) і Зона племен з архаїчними політичними структурами, засно¬ваними на належності до племені, роду чи клану, а з іншого боку, — Східна Бенгалія (до 16 грудня 1971 р.), Сінд і Пенджаб з давніми традиціями функ¬ціонування розвиненої політичної системи, яка склалася ще в колоніальні часи. Тому самостійне державне існування Пакистану міг гарантувати лише релігійний чинник, і місцевий націоналізм завжди спирався на іслам, визна чений як державна ідеологія. Але, взявши іслам за політичну основу пакис танської державності, "батьки-засновники" країни обрали для неї світську форму влади. М.А. Джинна боровся проти встановлення муллократії й ствер джував, що країна "повинна бути сучасною демократичною державою, в які: суверенітет належить народу". Проте невдовзі після його смерті до преамбул першої конституції країни від 23 березня 1956 р. було внесено "Резолюцію пр цілі", де стверджувалося, що "суверенітет у Всесвіті належить одному лип всемогутньому Аллаху" і що Пакистан створений для того, аби мусульман могли жити згідно з вченням і вимогами віри. Країна проголошувалася фед ративною "ісламською республікою".

Альтернативним варіантом модернізації ісламу була програма "ісламськ го соціалізму", запропонована лідером Пакистанської народної партії (ПН] Зульфікаром Алі Бхутто (президент у 1971—1973 рр., прем'єр-міністр 1973—1977 рр.). Після його усунення від влади військовими й страти 4 квіт:

1979 р. реалізацію батьківського курсу продовжила Беназір Бхутто (1953— 2007) — перша в мусульманському світі жінка — прем'єр-міністр {1988—1990, 1993—1996}. Народницьке кредо 3. Бхутто містило два положення: "Іслам — наша віра, демократія — наша форма правління, ісламський соціалізм — наша економічна система" і "Ми проти економічної системи капіталістів, банкірів, феодалів-землевласників та експлуататорів". У розумінні 3. Бхутто соціалізм включав принцип суспільної й економічної справедливості, громадянські сво¬боди, право робітників і селян користуватися плодами своєї праці, націоналі¬зацію фінансів і ключових галузей господарства, недопущення експлуатації з боку привілейованої меншини, ліквідацію іноземного втручання у внутрішні справи країни, проведення аграрної реформи. Лідер ПНП приписував ідею "ісламського соціалізму" творцям пакистанської державності М. Джинні й Л. Алі-хану, виводив її з політичної та соціальної етики ісламу, але спроби його уряду запровадити в країні елементи сучасного соціального захисту роз¬глядалися військово-клерикальними колами як ліва загроза й були приречені на поразку.

Черговий військовий диктатор Пакистану в 1977—1988 рр. генерал армії Мухаммад Зія-уль-Хак (1924—1988) вдався до політики "повної ісламізації" суспільства й створення "ісламської політичної структури" за участю верхівки улемів і релігійно-общинних партій, що трактувалося як шлях до встановлен¬ня в Пакистані "суспільства загального благоденства й рівності". Але насправ¬ді дійсно ісламський порядок звівся до запровадження середньовічних тілес¬них покарань (прилюдне побиття різками, ампутація кисті руки за крадіжку, смертна кара за подружню зраду тощо), створення федерального шаріатського суду, відновлення системи куріальних виборів за конфесійною ознакою, зміни навчальних програм з метою пропаганди ісламу, встановлення безвідсотково-го кредиту, традиційних ісламських податків тощо. Консультативній раді іс¬ламської ідеології було доручено підготувати проекти й рекомендації для пере¬творення Пакистану в "ідеальну мусульманську державу".

Діяльність Ради увінчалася внесенням ЗО грудня 1985 р. поправок до кон¬ституції, що наділяли президента виключними правами: призначати й усува¬ти прем'єр-міністра, командувача сухопутними військами і старших членів Верховного суду. Конституційне закріплення отримали політична роль армії та її особливий статус у пакистанському суспільстві. При президенті створюва¬лася Вища командна рада за участю ряду міністрів і начальників штабів видів Збройних сил із повноваженнями верховного консультативного органу та по¬літичними функціями. Ці зміни означали завершення переходу від парла-ментської системи правління до президентсько-парламентської, що спричини¬ло в подальшому чимало конфліктних ситуацій між главою держави і прем'єр-міністром.

Крім того, в країні посилилася соціальна й міжетнічна напруженість. Коли прем'єр-міністр Наваз Шаріф (1949) під тиском США, що погрожували еконо¬мічними санкціями, наказав відвести збройні формування кашмірських му¬сульман зі спірних територій, незадоволені військові вчинили 12 жовтня 1999 р. державний переворот. Влада перейшла до голови Вищої командної ради, начальника генштабу генерала Первеза Мушаррафа (1943), який із мов¬чазної згоди СІЛА, зацікавлених у його підтримці напередодні проведення "антитерористичної операції" в Афганістані, проголосив себе президентом Па-кистану. Восени 2007 р. ситуація в Пакистані знову загострилася внаслідок активізації ісламістських бойовиків і тріумфального повернення на батьків¬щину, після восьмирічного вигнання, Б. Бхутто. її вбивство 27 грудня того ж року привело до перемоги на виборах до Національної асамблеї — нижньої па¬лати парламенту (342 депутати, з яких 272 обираються за пропорційною си¬стемою на п'ять років, 60 мандатів зарезервовано за жінками й 10 за пред¬ставниками релігійних меншин) — 18 лютого 2008 р. лівоцентристської ПНП (32,7 % голосів і 120 мандатів) та союзного їй угруповання Мусульманської ліги екс-прем'єра Н. Шаріфа (20,6 % і 90 мандатів). Вони сформували коалі¬ційний уряд на чолі з віце-головою ПНП — Юсуфом Резою Гілані (1952). Під загрозою ініційованого коаліціянтами імпічменту, Мушарраф 18 серпня 2008 р. заявив про відставку, на виборах глави держави переміг вдівець Б. Бхутто — Асіф Алі Зардарі (1955).

Попри гострі внутрішньополітичні конфлікти, протягом 2004—2007 рр. пакистанська економіка щороку зростала на 5—8 % переважно у промислово¬му секторі (24,3 % ВВП у 2009 р.) й сфері послуг (54,9 %). Світова фінансова криза в 2009 р. знизила темпи приросту ВВП до 4,2 % (2500 дол. на одну особу за ПКС). До того ж уряду не вдалося розширити експорт продукції легкої про¬мисловості, внаслідок чого його загальний обсяг зменшився з 21,09 млрд до 18,44 млрд дол. Але водночас збільшення бюджетних інвестицій в електро-енергетику, освіту й медицину та зменшення залежності від іноземних "доно¬рів" допомогли утримати інфляцію на рівні 13,6 %, збільшити золотовалют¬ний резерв — з 8,903 млрд у 2008 р. до 13,77 млрд дол. на кінець 2009 р.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Як природно-кліматичні умови Південної Азії впливають на господар ський розвиток країн регіону?

2. Чим пояснюється багатонаціональний склад населення Індії й Паки стану?

3. Чому Республіка Індія іменується в західних ЗМІ "найчисленнішою де мократією світу"?

4. З'ясуйте причини індійсько-пакистанської конфронтації.

5. Проаналізуйте особливості політичної системи Ісламської Республік: Пакистан.

3.7. Іран і Туреччина

3.7.1. Загальна характеристика

На захід від півострова Індостан розташований величезний геополітичний макрорегіон, який з початку XX ст. у західній політичній літературі й дипло¬матичній практиці поступово став іменуватися "Middle East" (в українській і російській науковій літературі перекладається здебільшого як Близький, або Середній, Схід). Цей макрорегіон включає Іран і Туреччину, тобто західні й північно-західні "підступи" до колишньої Британської Індії, що становлять Середній Схід у вузькому розумінні терміна, а також країни власне Близького Сходу — Кіпр, Ізраїль, та Арабський Схід — Машрик.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал